ер, Великий князь Володимир! Хочу на Ки┐в iти, щоб не перейшов стiл ки┐вський у руки недостойнi! I В безумностi сво┐й побив учора во┐нiв новгородських, а тепер ┐х i золотом не повернути! Смерть кожного мого во┐на сприиматиму як свою власну смерть! Поможiть менi! На вас дивиться вся земля Руська! Довго колотилося вiче пiсля князевих слiв. Важко зiбрати всi вигуки, якi пролунали там, всi лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на князя. Але вiн усе стерпiв, стояв не-порушно на виднотi перед усiма, i, мабуть, ця його впокоре-нiсть, а може, люди Коснятиновi, вмiло розставленi посадником повсюди, подiяли на вiче заспокiйливо, i з окремих незгiдливих викрикiв стало звiльна вирiзнятися одне спiльне, тверде й несхитне: - Пiдемо з тобою, княже! Лунало голоснiше й голоснiше, незгоднi спершу пробували кричати й далi сво║, але поступово вмовкли, бо вiче мало свiй жорстокий закон, за яким усiх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки бiльшостi або ж випускали з себе дух. I коли вже було, нарештi, досягнуто бажано┐ згоди, Коснятин виступив наперед князя i гучним сво┐м красивим голосом викрикнув у iм'я всiх зiбраних: - Пiдемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикростi новгородцям! - Пiдемо! - загудiло вiче. - Але обiцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! - викрикнув Коснятин. - Обiцяю! - крикнув Ярослав. . - Поклянися! - вимагало вiд князя вiче. - Хрест кладу святий! - вiдповiв Ярослав i перехрестився перед усiма урочисто й замашисто. - Потягнемо твою руку! - знов гукнув Коснятин. - Потягнемо! - закричали звiдусюди. Ярослав знову пiднiс руку, даючи знак, що хоче говорити. - Йдучи до Ки║ва, - промовив посеред тишi, - наставляю вам князем Новгородським... Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скронi ломило, всi ждали, кого ж назове Ярослав, тiльки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усмiх з вродливого лиця, стояв вiн коло Ярослава, високий i могутнiй, годi було й шукати лiпшого й виднiшого князя для цього великого вiльного города; але все на свiтi бува║, в останню мить князь мiг вимовити перше-лiпше iм'я, що спало б йому на гадку, може, мав. домову з якимсь iз сво┐х молодших братiв, про долю яких ще нiхто нiчого не вiдав, може, пришле ┐м брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Псковi; затамувало вiддих усе вiче, стежило за князем, а той витримував урочистiсть митi, поклав руку на яблуко меча, вперся мiцнiше ногами в вершину вiчового пагорба, гукнув голосно й дзвiнко, помолодiлим голосом: - Коснятина, сина Добрининого! I Коснятин, мов пiдрубаний, упав на колiна перед князем, поцiлував Ярославовi руку, яка тримала наголовач меча, оросив сво║ велике вродливе обличчя слiзьми вiрностi й розчулення, промовив у тишi, яка ще й досi лежала над вiче: - Клянемося тобi, Великий князю, дотримувати вiрностi у всьому! - Клянемося! - ревнуло вiче. Зда║ться, нiхто й не помiтив обмовки Коснятиново┐ щодо "Великого князя", не зважив на не┐ й князь Ярослав, бо нi в чому не змiнилося його лице, тiльки тернув навiщось лiвою рукою вуса, так нiби змахував з них сльози, що, непомiченi, скотилися йому по щоках, та хiба ж могли бути непомiченими перед тисяччю очей! Але нарiк тепер Коскятина князем i,_ за княжим звича║м, повинен був обiйняти й поцiлуватися з ним перед усiма, як з рiвним собi, по-братськи, i Ярослав обiйняв Коснятина, i вони поцiлувалися, i тепер справдi заплакали обидва вiд розчуленостi, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловiки в хвилини, яких не можуть збагнути нi жiнки, нi дiти. Вдосвiта наступного дня вiдпливали вiд Новгорода лодь┐ з во┐нством. Вже на волоках приспiли навстрiч князевi новi тужнi звiстки про те, що стiл ки┐вський захопив пiдступно Святополк, що вбива║ вiн рiдних братiв у негiдному сво║му устремлiннi до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в захiдних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем i всяка правота, i послушания, i любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебнi на спомин його душi, пливли далi, новi чутки стрiчали ┐х тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там i про зникнення Глiбове, який по┐хав до Ки║ва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тiльки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись дiафнгрiтого ┐хнiм покiйним отцем. Ще десь у далекiй Тмутараканi був старший брат Мстислав, ще сидiв вiн там незрушно на узбiччi - видно, не дуже хотi-ося_ йому втручатися в суперечку за ки┐вський стiл, привче-ай до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин i схiд-их присмакiв, не хотiв, мабуть, повертатися в ки┐вськi морози та дощi; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, вiн iшов на Ки┐в швидко й упевнено, з дорозi прилучалися до нього всi, хто здобувався на якусь брою, вирушали йому назустрiч з волостей боярцi, приходило i з Чернiгова, i з Дерев, i з iнших земель руських стiльки лю-|бй славних i можних, що було б задовго називати всiх поiменно. Якби Ярослав виступав проти рiдного батька, то, мабуть, тикали б вiд нього ночами во┐ни, яким сам платив, лякаючись кари божо┐ й людсько┐ за дiло негiдне, але тепер усе повернувся так, що йшов вiн на Ки┐в чинити вiдплату, i за нього ста-ала вся земля, а Святополк хтозначим i тримався, хiба що Озерною силою сво┐х вишгородцiв, та ще й печенiгами, чотири колiна яких, зда║ться, завжди були готовi пiдтримувати його, а колiна тi: Гiазiхопон, Гiла, Харов i Явдi║ртнм. Так i зiйшлися в кiнцi лiта двi сили, два брати на Днiпрi ло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться :ш про те, що перемiг Ярослав, а Святополк утiк до тестя ото в Польщу; во┐нiв же погинуло там безлiч, та й знов на них мова, бо хто там згаду║ в сво║му величаннi перемога-полеглих, про iмена яких i душi, як сказав дi║писець тих в, хай пам'ята║ в сво┐м милосердi бог всемогутнiй... 1966 РIК ВЕСНА. КИпВ Убий його, обдери з нього шкiру, обтикай усього пiр'ям, навчи спiвати. П. Пiкассо Весь свiт залитий кров'ю... Чому якраз отут, на Днiпровському спуску, в цей, може, найщасливiший у його життi день знову прийшло до нього те, чого не мiг забути нiколи: батькова кров на плитах собору? Бачив, як пада║ батько, не чув його останнiх слiв (бо, може, й не було ┐х, може, вмер вiн умить, як тiльки куля вдарила в мозок), видiння батьково┐ смертi йшло за ним невiдлучно всi роки, бо не кожному в дванадцять рокiв припада║ стати свiдком такого зкаху. - Куди тепер? - спитала Тая, спитала для годиться, бо iввикла за цi два днi без кiнця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жiнки, яка не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку змушують, якiй велять, яку приборкують. - Менi потрiбна тверда рука, - сказала вона Борисовi, коли вони зустрiлися вдруге пiсля то┐ божевiльно┐ нiчно┐ зустрiтi, - в менi прокидаються iнодi якiсь елементи атавiзму, i я мрiю про рабство. Бодай на один день. Бути пригнобленою. По-справжньому вiдчути чоловiчу владу. Але де ┐┐ знайдеш? Свiт повний безхарактерних чоловiкiв. Iнодi в дрiбницях вони й обмежують жiнок, але не бiльше. Само життя обмежу║ людей так або iнакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законiв буття, ставав над усiм, таких мало. Куди пiдемо? Командуйте. Вiн не любив командувати. Ненавидiв безхарактернiсть, плазування, але й то┐ твердостi, яка спричиня║ться до трагедiй, не приймав. Весь свiт залитий кров'ю... Вiйни, вiйни, вiйни. Гинуть люди, гинуть мiста, навiть камiнь розпорошу║ться, безслiдно зникають витвори людського генiя, що ┐м судилося безсмертя. А його батько, професор Гордiй Отава, який усе сво║ життя вiддав вивченню й розкриттю та║мницi спорудження Софiйського собору, вбитий був у тому самому гсоборi, загинув самотнiм, нiкому не вiдомим бiйцем, нiде не записаним, не занесеним нi в якi партизанськi органiзацi┐, бо дiяв вiдкрито, смiливо, може, на┐вно, та iнакше не мiг, не вмiв, Отакий уже мав характер. I коли малий Борис побачив, як пада║ батько з залитим кров'ю лицем на плити собору i середньовiчний морок оповива║ його самотню постать, видалося тодi хлопцевi, що валиться весь свiт: мiста, гори, кам'янi собори, давезнi пущi падають Просто на нього, давлять йому на груди, i вiн теж умира║ разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як професор Гордiй Отава, тодi пробу║ вiдпихати вiд себе слабими руками сво┐ми мiста, гори, давезнi пущi, кам'янi собори, але камiнь важкий i холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть. - То куди ж пiдемо? - знов спитала його Тая. Звичайно ж, вiн хотiв пройти з нею по Хрещатику. I по Во-лодимирськiй. I коло унiверситету. I коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотiла нi за яку цiну. - Це однаково, що ви б пiшли до мене в номер готелю. - Я мiг би зайти й у номер, - сказав Борис. - Це якби ми не цiлувалися. - Тодi перед готелем треба поставити вивiску: "Поцiлованим вхiд суворо заборонений", - засмiявся Борис. - Гаразд, а куди ж ми пiдемо? - не вiдставала вона. - Як на мою думку, то ми весь час ходимо. - Тому я й не вiдстаю вiд вас, цiкавлячись, куди ж ми йдемо? - А нiкуди, - безжурно сказав вiн, бо хотiв будь-що побути безжурним у цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережито┐ трагедi┐. Якби вона поцiкавилася, про що вiн дума║, може б, стало легше, але Тая не питала нi про вiщо, в не┐ сьогоднi було тiльки одне: "Куди пiдемо?" Десь вони обiдали. Навiть не в ресторанi, а в самопослузi, кожен брав алюмiнi║вий пiднос, вибирав собi якийсь там язик, салат, склянку кави. - А зна║те, як називався язик за князiв? - спитав Борис. - Оцей, що ми ┐мо? - Ну, так. - Просто не можу собi уявити. - Лизень. Ще й досi в нас кажуть: "Щоб тебе лизень злизав". - Ви професор, вам треба все це знати, - засмiялася Тая, i очi в не┐ були щасливi й виiскрювалися ще бiльше, нiж завжди. Потiм пiшли до кiнотеатру. Вибирали навмисне найбанальнiшi заняття. Тинятися по вулицях, перечитуючи вивiски, розглядати вiтрини, штовхатися в самопослузi, сидiти в затемненому залi перед мигтючим екраном, на якому бородатi юнаки ходили туди й сюди, високо пiднiмаючи ноги, взутi в великi грубi черевики, бо тiльки в справжнiх чоловiкiв великi ноги, якими вони твердо стоять на землi, маленька ж нiжка в чоловiка - то вже зжiяочення, то виродження, то занепад, i юнаки час вiд часу високо пiднiмають сво┐ черевики так, щоб глядач мiг якийсь час розглядати всю пiдошву; пiдошва, процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очi тим, що сидiли в залi, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби товчуться в тебе по головi. Борис сказав Та┐: - Ось вам! Ви хотiли вiдчути себе бодай на мить рабою. Колись пiдданi падали ниць перед владиками i ставили собi на голову ногу свого повелителя. Католики цiлують пантофлю папi. Але все це не вимагало нiяких витрат, окрiм морального приниження. Ми пiшли далi. Щоб потопталися по нас цi бородатi дiтки сво┐ми грубими черевиками, треба придбати квиток за сорок копiйок. - Не намагайтеся зiпсувати менi настрiй, - засмiялася Тая, - нiчого не вийде. Мене цiкавить сьогоднi лиш одне. - Куди ми пiдемо, так? - Саме так. Куди ми пiдемо? Вiд Днiпровського спуску вiдходить убiк вузька стежка. Вона вганя║ться в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височi║ Лавра, але коли пiдеш по нiй, помiтиш, що вона полого пiдiйма║ться на схил, потiм непомiтно розширю║-ься, творить невеличку галявину, посеред яко┐ сто┐ть кринич-а. Зда║ться, викопав ┐┐ дев'ятсот з чимось лiт тому перший печерський iнок Антонiй, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково вiдкрита кимось, а вже ченцi тiльки створили ┐й сладу, проголосивши, що вода в криницi ма║ цiлющi властивостi. (правдi, вже за наших часiв було встановлено, що вода мiгить у собi срiбло, що ма║ вона властивостi лiкувальнi, але це не була заслуга ченцiв, нi тим бiльше ┐хнього бога, привезеного князем Володимиром iз Вiзантi┐, - просто така вже багата рпоконвiку була ки┐вська земля, що й вода в нiй текла срiбна. В першi пово║ннi роки, в бiднi, холоднi й голоднi роки, студентам дуже припала до смаку iсторiя з срiбною водою, криничка тодi користалася неабиякою популярнiстю, як... мiсце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з однi║ю дiвчиною про побачення коло криницi з срiбною водою; студентка була з iншого факультету, вивчала точнi науки, познайомилися они випадково в якомусь науковому товариствi, де стояли в списку доповiдачiв поряд, але дiвчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб попросити помiняти черговiстю; вiн, ясна рiч, охоче пристав на ┐┐ пропозицiю. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она була вдячна Борисовi, пiсля конференцi┐ пiдiйшла, щоб вказати кiлька слiв; якось вийшло так, що вiн запропонував провести ┐┐ додому, бо вже було пiзно, а ┐й треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона лiдстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цiлком по-дружньому, але вiн потiм йшов додому, прикладав долоню до то┐ щоки, яка чомусь мовби алала весь час, думав, чи слiд надавати тому поцiлунковi либшого значення, чи забути. Вiн звик до всього ставитися надто серйозно, товаришi по факультету часто смiялися з його за це, та вже такий вiн народився, а може, вiрнiше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного студента тодi не було безтурботного, не зачепленого вiйною, але в вього з вiйною були особливi обрахунки, i спадок вiд не┐ отримав вiн занадто тяжкий, щоб бути легковажним; тому пiсля довгих роздумувань i вагань Борис вже ж дiйшов до висновку, По не ма║ права знехтувати, може, навiть i випадковим поцi-унком херувнмисто┐ покорительки точних наук, бо дiвчата нiколи не розкидаються сво┐ми поцiлунками безпричинно. Другого ж дня знайшов свою знайому i, мнучись, червонiючи й затинаючись, спитав, чи не згодилася б вона провести вiльний вихiдний день серед зеленi. Дiвчина, мабуть, тiльки й ждала того, - вiдразу ж захоплено вигукнула, що мрi║ побути бодай годину десь на зеленостях, тодi вiн, зовсiм уже безглуздо, бовкнув, що ждатиме ┐┐ коло лаврсько┐ криницi з срiбною водою, що теж було прийнято з не меншим захопленням, i молодий Отава мав нагоду переконатися, що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда, точнi науки спричинилися до невеличко┐ незручностi для Бориса, бо вiн на кiлька хвилин запiзнився до мiсця побачення, дiвчина ж прийшла туди хвилина в хвилину. Але вза║мини ┐хнi ще не були в тiй стадi┐, коли за найменшу провину сиплються докори. Борис вiдбувся додатковою порцi║ю почервонiння за свою неакуратнiсть, дiвчинi ж це дало роль лiдера, в якiй вона почувалася вiльно й прекрасно. Вони обiйшли криницю, дiстали з не┐ води, попили, пiдождали, чи не стане дiяти чудодiйне срiбло, але срiбло, зда║ться, не дiяло, а може, просто вiдбулося це непомiтно; Борис охоче промiняв би там усе срiбло свiту на якусь порцiю залiза, точнiше, сталi, до того ж найтвердiшого сорту, бо йому будь-що потрiбна була твердiсть, вiн знав цiлком точно, хоч i не проходили цього нi в школi, нi в унiверситетi, що вже раз ти запросив дiвчину на побачення, та ще дiвчину, яка тебе один раз поцiлувала, то повинен теж ┐┐ тепер поцiлувати не вiдкладаючи, ще до закiнчення вашого побачення, поцiлувати чи по-братськи, чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмiнно доконати цього великого й важливого акту, а для цього потрiбна рiшучiсть, потрiбна твердiсть майже сталева або й ще бiльша, коли йдеться про такого недосвiдченого й далекого вiд звичайних проявiв життя Бориса Отави. Добре було дiвчинi, коли вона цiлувала його тодi ввечерi, цiлувала стихiйно, спонтанно, не думаючи, мабуть, пiдкоряючись якомусь митт║вому iмпульсовi, а йому тепер належало здiйснити поцiлунок заздалегiдь обдуманий, поцiлунок, так би мовити, запланований, iдеологiчно пiдготовлений, i ось, поки Борис терся та м'явся, поки вiн шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленько┐ студентки, поки вяцiлювався, з якого боку зручнiше нахилитися над ┐┐ херуви-мистим личком i в яку щоку чмокнути так собi злегка, i, нарештi, вибрав i став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повiльно, так повiльно, що минуло хтозна й скiльки часу, з кущiв коло кринички з'явилася величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим цiпурою в руках, заклякла спершу, побачивши парочку, потiм замахнулася цiпком i закричала басом: - А, безбожники, безстидники, поганцi окаяннi! Знайшли собi мiсце коло свято┐ води, негодники! Дiвчина вивернулася з-пiд Борисово┐ руки, вiйнула перед ним свiтлим сво┐м волоссям, прудко перескочила галявку i зникла в гущавинi. Борис хотiв ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й собi за дiвчиною, та вже необхiдний час було втрачено безповоротно, дiвчину вiн не наздогнав, вона зникла невiдомо куди ,- очевидно, треба було б ┐┐ шукати, але вiн пройшовся по стежцi туди й сюди, потiм вибрався на Днiпровський спуск i так повернувся до мiста сам.... Студентка потiм уникала його. Та вiн i радий був, що уника║. Тепер, через багато рокiв, згадав про криничку, намiрився повести туди Таю. Чи хотiв, щоб i з нею повторилася така сама iсторiя, як з студенткою, що вивчала точнi науки? Все повторилося. Тая втекла вiд Бориса попри всi його спроби затримати ┐┐, вискочила на Днiпровський спуск, стала на роздорiжжi, не поправивши нi зачiски, нi одягу, стояла, дивилася на Днiпро в ранковiй iмлi. Було вже свiтло, повз них угору й униз пролiтали машини, машин ставало дедалi бiльше, Борис хотiв був умовити Таю пiти звiдси, вiдiйти бодай трохи вбiк, щоб не розглядали ┐х усi тi, хто ┐де в машинах, бо зранку люди особливо цiкавi, але вона мовчки махнула рукою, вiдтручуючи його, вже не питала тепер: "Куди пiдемо?", ховала вiд нього очi, а може, просто собi дивилася на Днiпро, взагалi забувши про iснування Борисове, не дбаючи про те, ║ коло не┐ хто-небудь чи нема║. Нiч була довга й коротка водночас. Зда║ться, вiн розповiв Та┐ все про батька. Уривками. Вибирав найсутт║вiше, тобто найстрашнiше. Виходило якось само собою. Тодi вона перепиняла його, цiлувала. Весь свiт залитий кров'ю... Батько вiдважно став на змагання з Шнурре, з усiма фашистами, якi були в Ки║вi. Нерiвна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку професора Отави. I однаково вiн не вiдступив. кдиний спiльник, що його тодi мав, був час. Ждати, ждати, тягти днi, тижнi, протривати, утриматися, поки станеться те, що почалося пiд Москвою. Вiн щодня ходив до Софi┐. Слiдом за ним притупцьовували його "помiчники". Кiлька разiв ще хотiли пристосувати щось у соборi, щоб грiтися. Професор заявив, що радше згодиться бути розп'ятим посеред собору, анiж дозволить таке кощунство. - За дев'ять столiть у Софi┐ не горiв нiякий вогонь, окрiм свiчок, - сказав вiн штурмбанфюреровi Шнурре. - Тiльки завдяки цьому збереглися тут фрески й моза┐ки. Чому ж. вашi солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже й де. - Я скажу ┐м, - пообiцяв Шнурре. Мiж ними тепер встановилися вза║мини чисто офiцiальнi. Вiзити припинилися. На будинку з'явився напис: "Реквiзовано для нiмецько┐ армi┐. Вхiд заборонено. За порушення - розстрiл-". Професора, Бориса i навiть бабу Галю щоразу затримували охоронцi й вимагали перепустку. То були жахливi днi. Жилi┐ в цiлковитiй iзоляцi┐. Однаково що у в'язницi. Професор Отава помiчав, що за ним стежать чи┐сь невидимi очi навiть тодi, коли вiн уранцi йде до собору i ввечерi поверта║ться додому. Зате в Софi┐ вiдчував себе господарем. Поставив собi - тягнути час. Щось там вимiрював, оглядав, звелiв солдатам вибудувати риштовання в придiлi святого Георгiя, потiм передумав, наказав розiбрати й перенести в iншу частину собору. Солдатам .подобався неквапливий професор. Вважалося, що вони на службi, на Схiдному фронтi, беруть участь у зимовiй кампанi┐, за яку належиться спецiальна стрiчка, встановлена самим фюрером, водночас могли собi сидiти за цими товстими стiнами, нiчого не робити, нiчим не рискуючи, не лякаючись навiть тих пiдпiльникiв i партизанiв, про яких так багато мовиться в Ки║вi. Вони теж не квапилися. Та й куди? Однаково Радянський Союз буде знищено. Питання часу. Фюрер сказав - так воно и буде. Цей бiльшовицький професор щось там винюху║ пiд непроглядними напластуваннями столiть на стiнах собору. Шука║ шедеврiв у подарунок доблесним воякам фюрера? Що ж, хай собi шука║. От тiльки клятпй холод. Як могли цi дикi руськi молитися дев'ятсот рокiв сво║му боговi у такiй холоднечi? Щоправда, вони закутувалися в сво┐ знаменитi хутра. А солдатська шинель - це не те. Солдати витанцьовували й витупцьовували в холодi, пробували спiвати свою "Warum die Mädchen", пробували розважатися губними гармонiями, але мерзли навiть губи, а тут ще появлявся штурмбанфюрер Шнурре з сво┐м байдужим ║фрейтором Оссендорфером, гримав на солдатiв за те, що нiчого не роблять, вимовляв професоровi, встановлював тому якiсь там останнi строки. Професор мовчки слухав, дивився на штурмбанфюрера такими очима, що той, покрутившись-повертiвшись по собору, зникав, а професор пiсля того вiзиту так само неквапливо ходив собi й далi та розглядав фрески i, видно, щось собi думав, солдати з реставрацiйно┐ команди вважали всi себе iнтелiгентами, але iнтелiгентами того рiвня, коли людина визна║ це право тiльки за собою, вiдмовляючи в належностi до вибраних усiм iншим, отож для них цей загадковий, мовчазний чоловiк хоч i називався професором, не був нiяким iнтелiгентом, бо жив у цьому холодному заснiженому свiтi, а вони прибули сюди просто з квропи Дев'ято┐ симфонi┐ i якщо й спiвають "Варум дi медхен лiбен дi зольдатен", то тiльки для того, щоб зiгрiтися, але й у цiй бадьорiй солдатськiй пiсенцi виказують вони свою вищiсть над свiтом, який вони покликанi пiдкорити й виправити по-сво║му, бо навiть у Дев'яту симфонiю Вагнер внiс виправлення, здво┐вши звук сурм, що надало зовсiм несподiваного звучання музицi Бетховена. Щоправда, був ще Шiллер: Allen Menschen werden Brüder, Wo den Sanfter Flügen weilt. Але ║ тексти для запам'ятовування, а ║ - для забування. Братерство може бути мiж солдатами, але не для руських! Цей народ вiд природи не володi║ творчими здiбностями i повинен пiдкорятися наказам iнших, його буде перетворено iiа iнертну масу селян i наймитiв, позбавлену iнтелiгенцi┐, керiвництва, нацiонального престижу. I цей професор, який з поважнiш виглядом ходить по схожому на холодильну камеру собору, не що iнше, як смiшний залишок минулого. Згодом солдати вiдчули щось мовби симпатiю до цього дивакуватого, приреченого на знищення, цього, власне, археологiчного, або радше, геологiчного професора, який належав до епох вiддалених, пущених у непам'ять, бо кожен день вiйни вiдкидав цю кра┐ну на тисячi рокiв назад - така це була велика, могутня, славетна вiйна. Симпатiя виникла ось з яко┐ речi. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву i заявив при всiх, що коли той не приступить завтра, буквально завтра до реставрацiйних робiт, то буде безжально i негайно знищений як саботажник i бiльшовицький агент. Тодi професор Отава, який, мабуть, не хотiв бути знищеним, принаймнi не так швидко б волiв умерти, сказав, що йому потрiбне освiтлення, без якого вiн не може бодай приблизно визначити мiсця ймовiрних пошукiв того, на чому залежить штурмбанфюреровi Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але нiчого не вiдповiв професоровi, а другого дня до собору завезено було освiтлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кiнозйомках. На вулицi стояв дiзель, а в соборi ясно горiли юпiтери, собор заграв такими дивними барвами, що реставратори отетерiли вiд цього слов'янського дива; барви гучали, мов могутнi велетенськi дзвони, це не поступалося й Дев'ятiй симфонi┐, навiть отим здво║ним вагнсрiвським сурмам не поступалося, а ще коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грiтися коло розпечених юпiтерiв, то казус радянського професора належало пiддати переглядовi; солдати б охоче записалися в спiльники цього незбагненного чоловiка, хоч якщо подумати, то й ┐хнiй штурмбанфюрер Шнурре теж чогось вартий, якщо в Нiмеччинi вже знав про цей собор i, видно, рвався до нього не менше, нiж генерали до всiх отих важливих комунiкацiйних схрещень i стратегiчних пунктiв. А тим часом прийшла звiстка про Харкiв. Вже була весна, але ще не вiдступалися морози i зав'юги телесувалися над Укра┐ною, i ось у найбiльшу завiю з тих дивовижних травневих снiгiв зродилися пiд Харковом радянськi армi┐ i мовби навiть наволодiли цим величезним мiстом, найбiльшим пiсля Ки║ва на Укра┐нi i на всiй окупованiй територi┐. Отодi в професора Отави з'явилася вже й зовсiм тверда надiя, що вряту║ вiн собор, хоч сам, може, й не вряту║ться, тобто напевне не зможе врятуватися, але хiба ж щось там важить його життя поряд з Софi║ю! Ще трохи, ще! Так здавалося Гордi║вi Отавi, однак незабаром прийшла трагiчна звiстка, що Харкiв знов у фашистських руках, а це ж iшла вже весна сорок другого року, вiйна тривала довго, мало не рiк, весна була безрадiсна, холодна, жахлива весна. Професор Отава вiдчував, що ось-ось з ним буде докiнчено, але не вiдступався вiд свого впертого, безнадiйно смiливого плану порятувати Софiю, далi вiв мовчазне змагання з Шнурре, ставив i руйнував на другий день риштовання, кiлька разiв починав навiть роботи, але припиняв, посилаючись на те, що шукають не там, де слiд, що нiчого не виходить, що реставратори працюють не досить обережно й не так квалiфiковано, як належало б у соборi, який залiчу║ться до найцiннiших мистецьких пам'ятникiв цивiлiзованого свiту. Тодi з'явився в професоровiй квартирi Бузина. Той самий Бузина, що до вiйни. З тою самою статурою, навiть шанобливостi в нього не поменшало до професора, а в мовi з'явилося й геть смiшне: кожне довге слово Бузина роздiляв навпiл, вставляючи помiж тих двох частин пробачення. Виходило таке: "Плат-даруйте!-форма", "Натура-даруйте!-лiзм", "Популя-даруйте!-ризацiя". - Ви звiдки? - спитав його професор Отава не те що здивовано, а просто для годиться. - Даруйте, але з Харкова, - сказав Бузина, вмощуючись. - Але ж ви... евакуювалися, зда║ться? - професоровi важко було вимовляти це слово. Рятiвне, прекрасне тепер слово "евакуацiя". Ви┐хав би вiн - i нiчого б не було. Головне - Борис. Але ж собор, Софiя!.. п┐ не евакую║ш! I Ки║ва не евакую║ш. Заводи? Що ж, заводи щасливiшi за мiста, навiть за окремих людей щасливiшi, бо заводи потрiбнi багатьом, а поодинока людина може бути й нiкому не потрiбною. Мiста ж люде кидають часто. Столицi засипанi пiском. Нiневiя, Персеполiс, Вавiлон... Але Бузина й столицi - речi несумiснi. - Роз-даруйте!-бомбилi! - сказав Бузина. - А iнститутськi сейфи? - з жахом спитав Отава, бо знав, що там - найцiннiше: старовиннi пергамени, раритети, i той шматок пергамену, що вiн двадцять рокiв тому дiстав з засмоленого глека, - теж там, у iнститутських сейфах. - Роз-даруйтеi-бомбленi, - безжурно промовив Бузина. - Тобто як? Сейфи - розбомбленi? Але ж це - неможливо! - Даруйте, професоре, але тепер усе можливе, - потягнувся смачно Бузина. - От i ви спiв-даруйте!-робiтнича║те з нiмцями. Хiба це можливо? Але факт! - Я не спiвробiтничаю, - твердо сказав Отава. --Я не зрадник. Я... - Не бiйтеся мене, - милостиво дозволив йому Бузина, - я чоловiк свiй. Все знаю. I цiлком подiляю вашi погляди, В Харковi я працював у газетi "Нова Укра┐на". Друкувався пiд псев-даруйте┐-донiмом. Вгадайте - яким? Нiколи не вгада║те! Паливода! Той самий професор Паливода. Пам'ята║те, його знищили, а я вос-даруйте!-кресив! Але ж платили!.. Чотириста карбованцiв на мiсяць, а кiлограм хлiба на ринку-сто п'ятдесят. Пайок хлiба - двiстi грам. Хiба то хлiб? Сльози! I це - на Укра┐нi! В Бузини, окрiм пробачливостi, в мовi з'явилася ще незвична для нього енергiйнiсть. Дивовижне по║днання: енергiйнiсть вислову з боягузливiстю думок. - Але ж, зда║ться, - зневажливо мовив Отава, - ви тодi на вимогу отих зневажуваних тепер вами "бiльшовикiв" згодилися привласнити працю професора Паливоди, поставивши сво║ iм'я пiд його статтею. - Тiльки тому, що в тiй статтi були анти-даруйте!-радянськi думки. Професор Паливода прославляв старовиннi фрески и моза┐ки, проти-даруйтеi-ставляючи епоху князiвську епосi боль-даруйтеi-шевицькiй, яка нiчого подiбного не створила. Я ж був настро║ний анти-даруйтеi-радянськи вже тодi, але з певних мiркувань... - Що ж до мене, - пiдiйшов до нього Отава, - то я з мiркувань, яких не стану розкривати перед такого жалюгiдною душею, як ви, вигнав вас iз свого помешкання тодi, роблю це й нинi. Геть! Вiн показав рукою на дверi, але Бузина й не ворухнувся. Розсiвся ще вигiднiше, посмiхався безжурно й нахабно, надув щоки, зробив "паф! паф!". - Все вiдомо, - сказав, фамiльярно .пiдморгуючи професоровi - Аб-даруйте!-солютно все! Вас не вилiкувала навiть вiйна, професоре Отава. Але! - Бузина пiднiс палець. - Час роман-даруйте!-тики минув. Не романтики й фантазiй вимага║ тепер наш народ, а вперто┐ напру-даруйте!-жено┐ працi. Всi не-даруй-те┐-обхiднi умови для цi║┐ працi створюють нам нашi нiмецькi друзi й керiвники. - Геть! - вигукнув Отава. Бузина пiдвiвся. Скинув з себе прибраний блазенський наряд, сказав твердо, без жодних словесних вихилясiв: - Нiмцi не знають, хто ви, професоре Отава. Няньчаться з вами занадто довго. Випадково я довiдався про ваше саботажництво в Софi┐. Од такого большевицького прислужника iншого не доводилося й ждати. Ви дума║те, я забув про Михайлiвський монастир? Скiльки вам заплатили тодi большевики? Завтра я продам нiмцям це повiдомлення ще дорожче! I сам покерую роботами в соборi! Вiн пiшов до виходу, а Отава навiть не вигнав його далi, не i; зачиняв за ним дверей, зробив це Борис i радо б запустив у . дебелу спину йому чимсь важким, якби мав пiд рукою. Коли i прибiг до батька, батько плакав. - Ти повинен зневажати мене, Борисе, - сказав вiн синовi. - Не треба, батьку, - пригорнувся до нього син, - я тебе розумiю, не треба... - Нi, ти нiчого не зна║ш. Я тiльки вдавав з себе завжди твердого й послiдовного, а насправдi ж був безхарактерним i боягузливим створiнням. Мо║ життя - це суцiльна помилка, нiкому не потрiбне, згаяне марно... - Батьку! - злякано вигукнув Борис. - Що ти ото на себе... - Ти нiчого не зна║ш, - знов повторив професор, - але повинен знати... Твiй батько... Це було, коли ти ще був зовсiм малий... Оголошено тодi конкурс на проектування нового центру Ки║ва. Подано на конкурс кiлька проектiв. Однi пропонували створити новий центр на Звiринцi, щоб з Наводницького мосту вiдразу в'┐здити до нових, соцiалiстичних дiльниць, а цю частину мiста лишити як архiтектурний спогад про минувшину. Друга група авторiв пропонувала перепланувати площу в кiнцi Хрещатика перед фiлармонi║ю i винести новий центр на днiпровськi береги, просто в парки. Третi наполягали на тому, щоб поруйнувати все, що лишилося вiд князiвських, експлуататорських епох, i на мiсцi древнiх городiв Володимира i Ярослава створити пам'ятки ново┐ епохи. Починати треба було вiд Михайлiвського монастиря, бо вiн займав вихiд на днiпровську кручу, звiдки мав ..розпочинатися монументальний ансамбль. Спалахнула суперечка навколо Михайлiвського монастиря, знайшлися вiдважнi й розумнi люди, якi захищали монастир, надто ж його собор, де були безцiннi моза┐ки й фрески, але сила була не на боцi тих людей... В суперечку втягнуто й мене. Спершу я займав позицiю помiрковану, але потiм на мене натиснули, дали менi до зрозумiння, що йдеться не тiльки про створення нового центру Ки║ва, а й про створення, може, цiло┐ школи нових мистецтвознавцiв, серед яких, зда║ться, бажано б мати також iм'я Гордiя Отави. Потрiбен був мiй пiдпис пiд листом, у якому заперечувалися доводи професора Макаренка про докончену необхiднiсть зберегти Михайлiвський монастир. Я не пiдписав листа в категоричнiй формi, я додав до нього, що слiд неодмiнно зняти в соборi найцiннiшi моза┐ки i фрески. Але хiба це змiнило справу? Потiм, пiдписавши, я зрозумiв, яку тiльки помилку вчинив. Коли прийшов на лекцiю до сво┐х студентiв, то не став ┐м у той день нiчого читати, сказав тiльки: "Сьогоднi я зробив помилку в сво║му життi, на жаль, найстрашнiшу i невiдворотну". I не стримався - заплакав перед усiма. Так нiби чогось вартi сльози чоловiка, який поруйнував собор! Сльози мають вартiсть лише тодi, коли зрошують будування... Потiм я помилився вдруге, приставши на пропозицiю Шнурре... - Ти ряту║ш Софiюi - вигукнув Борис. - Я нiчого не врятую. Я нiколи не доведу, що не став зрадником, не пiшов у полигачi до окупантiв. - Ти робиш патрiотичну справу, - так само впевнено промовив хлопець. - Вони знищать i собор, i мене, i тебе. Цей Бузина... Ти повинен негайно втiкати з Ки║ва, Борисе... Тодi стрiляли в кожного, хто вибирався з мiста не по шосе, але Борис зумiв почепитися на вантажну машину, яка ┐хала через мiст, завезла, щоправда, вона його не на чернiгiвську, а на харкiвську дорогу, але то вже були дрiбницi. Два днi витратив вiн на те, щоб знайти куму баби Галi в Лiтках, ще день пiшов на куминi розпитування й розохкування, Борис благав тiтку, щоб вона допомогла йому, лякався, що вже нiчим не зарадить батьковi, ввижалися йому страшнi сцени, нарештi вночi до кумино┐ хати прибилося кiлька веселих чоловiкiв. Один з них, чомусь незвично блiдий, уважно вислухав Борисову плутану розповiдь про Софiю, про батька, про Бузину, про Шнурре, трохи подумав, сказав: - Софiю знаю. Возив туди перед вiйною сво┐х школярiв на екскурсiю. А от з професором Отавою не знайомий. Хоч i чув. Та й вiн, мабуть, мене ж не зна║? Чи жартував, чи всерйоз. - Мабуть, не зна║, - вирiшив бути вiдвертим Борис, бо цей чоловiк з блiдим, знекровленим обличчям i вдумливими чорними очима викликав на вiдвертiсть. - Ну, дак доведеться познайомитися, - тепер уже жартiвливо пiдморгнув чоловiк Борисовi, - ось мо┐ хлопцi по┐дуть з тобою, а ти ┐х проведеш... Тiльки там не дуже щоб до нiмцiв, бо хлопцi в мене гарячi, жарнуть з автомата - i капець! "Хлопцi" були два дужi, червонощокi полiца┐. I не тiльки в полiцейськiй формi, але й з справжнiсiнькими аусвайсами, якi не викликали нiяких пiдозр на контрольних пунктах по дорозi до Ки║ва, бо служили хлопцi, будучи водночас партизанами, в мiсцевiй районнiй полiцi┐, що давало змогу використовувати ┐х там, де прямою силою партизани нiчого не могли вдiяти. Благополучно пере┐хали вони сво║ю пiдводою мiст, добралися до центру мiста, аж на квбаз, там випрягли коней, пiдклали ┐м сiна i спокiйно подалися до Софi┐, хоч Борис ладен був летiти туди, сповнений найлихiшими передчуттями. На територiю Софi┐ вирiшили ввiйти крiзь ворота дзвiницi, потiм "полiца┐" знудьговано швендяли собi коло митрополичого дому, а Борис, користуючись сво║ю перепусткою, пiшов до собору. Вартовий коло входу знав його, байдуже пропустив досередини, Борис мало не впав, зачепившись здерев'янiлими вiд незрозумiлого страху ногами за високий порiг, в очi йому рiзонуло свiтлом вiд юпiтерiв, спрямованих якось навкiс до дверей, вириваючи з пiтьми стовпи, що пiдтримували хори, а вище - фрески, на якi Борис не став дивитися, не помiтив навiть ┐хнiх барв, вся його увага скупчилася на невеличкiй групцi людей посеред собору: дво║ в цивiльному, дво║ в вiйськовiй формi, ще далi були солдати-реставратори, але вони вiдтиснутi були в боки, мов глядачi цi║┐ жахливо┐ драми, що вiдбувалася перед ┐хнiми очима i перед очима в Бориса, бо один з них, що в цивiльному, був його батько, професор Гордiй Отава, а другий - Бузина, i професор душив Бузину за горло, а той безпорадно випручувався з мiцних Отавиних стискiв, дво║ ж в унiформi - штурмбанфю-рер Шнурре i його ординарець, а також, зда║ться, асистент Оссендорфер, - теж готувалися до участi в тому, що вiдбувалося коло них. Шнурре весь подався до професора i Бузини, а Оссендорфер з чорним величезним парабелумом в руцi стрибав довкола, щось визираючи. Це все помiтив Борис в одну мить, але здалося йому, що трива║ те вiчнiсть, а потiм загримiв голос Шнурре, вiдлунився пiд високими склепiннями, покотився по всьому собору: - Стрiляйте ж, до всiх дияволiв! I Оссендорфер приклав свого пiстолета мало не впритул до голови професора Отави - i гримнуло, i побачив Борис увесь свiт у червонiй кровi, весь свiт залитий кров'ю, смикнувся був до батька, який упав на плити, але потiм його виштовхнуло назовнi, вiн пiдбiг до сво┐х хлопцiв, махнув ┐м крiзь плач рукою, кудись бiг, бачив, як сiда║ в машину, на шоферське мiсце, Оссендорфер, як спокiйно виходять з собору штурмбанфюрер Шнурре i Бузина,закричав несамовито: - Ось вони, ось! Хлопцi побiгли просто на штурмбанфюрера, той ще нiчого не мiг збагнути, нiчого не зрозумiв i вартовий коло дверей собору, тiльки Бузина, видно, вiдчув лихе, бо спробував сховатися за Шнурре, але обидва партизани вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг запустити двигун i гайнув навтьоки. Ще раз вистрелили хлопцi - один у вартового, другий - навздогiн машинi, але Оссендорфер все-таки втiк, тепер треба було втiкати i ┐м. Борис повiв ┐х у глибину софiйського двору до господарчих будiвель, там вiн знав, де можна перелiзти стiну i опинитися в тихiй вуличцi. Вони втiкали спокiйно, видобулися з району собору ще до того, як там зчинилася тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався вiн у Софi┐ навiки. Весь свiт залитий кров'ю... - Ти можеш вимагати вiд людей дуже багато й суворо, - сказала Борисовi Тая, - В тебе ║ на це право. Страждання завжди дають людинi права. Не розумiю тiльки, чому ж ти тодi... у виставочному залi... чому ти заперечу║ш за художником право вибирати в життi страждання для сво┐х творiв... - Бо життя не склада║ться всуцiль iз страждань, - сказав Борис. - Але скiльки болю, терпiння... Хто ж це помiтить, як не художник?.. А якщо вiн покаже - тодi народиться протест. Мистецтво - це вiчний протест... - Не можна вiдокремлювати мистецтво вiд людей. Iнодi не варто писати картину чи роман або ставити фiльм лише для того, щоб показати, що кудись там вчасно, скажiмо, не завезли будiвельних матерiалiв. По-мо║му, лiпше подзвонити по телефону й добитися, щоб тi матерiали було завезено. Я такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналiсти або я там знаю хто... Вона зненацька образилася на цi його слова. - Зда║ться, нам бiльше нi про вiщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати голову i вважати, що вже нема║ нi небезпек, нi загроз. Так час вiд часу в нашiй пресi здiйма║ться лемент з приводу того, що хтось написав про те чи про ее "не так", що художник зобразив "не так", як треба, не з того боку, не головне, не повнiстю тощо. При цьому абсолютно замовчу║ться iснування зображеного явища: чи було воно насправдi, чи нi? Як ото в Горького: чи був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: "А в нас ще ║ й те, й те, автор же не помiтив!" Отже, говориться не про створене, а про те, що хотiлося б комусь бачити створеним. А чи не лiпше, замiсть отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що да║ матерiал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зника║ само по собi, не переста║ бути злом, зате зло назване втрача║ вiдразу половину сво║┐ сили. Як ви можете цього не розумiти? - До чого тут я? - Борис знизав плечима. - Менi зовсiм не хотiлося дискусiй... отут... - Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пiшла вiд нього, вибралася на стежку, не поправила навiть зачiски, розкапризована й ображена, мов мала дитина. Борис дивився ┐й услiд, поки й зникла мiж гiллям. - Таю,