притиснула ┐х безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-пашi, щоб вiн вивiв Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в пiдземелля, сам мав видобути. Дивилася, як легко ступа║, наближаючись до не┐, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досi вони мовби дзвенiли на його потужному тiлi, але не став рабом i на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собi тако┐ сили. Вона не боролася, не змагалася, ┐┐ продавали на рабських базарах, вiдбираючи в не┐ все людське, кидаючи в свiт тваринний. Раб, якого продають i купують, не ма║ вибору. Але ма║ пам'ять i глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшу║, воно вбива║, нiби знищу║, а тодi народжу║ тебе заново i гримить у тво║му серцi, як мiднi дзвони на сполох. Роксолана знов поглянула на Мiхрiмах. Сини - для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька - для не┐. Вона вiдомстить сво║ю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народовi сво║му доньку. Сама не зiгрi║ться нiколи чужим сонцем i чужим щастям - знала це напевне, вiдстанi мiж втратами щодалi зменшуватимуться для не┐, байдужiсть заливатиме душу, тож треба долати байдужiсть, поки ще ║ сила. Помста i милосердя, милосердя i помста! Рустем-паша пiдштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому. - Овва! - подивувався козак.- Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мо┐ товаришi! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мiрю, там я вцiлю, а де важу, там я вражу. Та тiльки не випускай нас живими, султане, бо й матiр твою я убив би, i батька рiдного б спалив, i брата твого б зарiзав, i доньку твою б украв, i над сестрою надругався б! Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливi слова козака не вразили його високо┐ гiдностi. Так було лiпше й для не┐. Сулейман мовчки вiддавав Байду ┐й. Великий вiзир Лютфi-паша зворухнувся був, щоб пiдiйти до не┐, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу вiдiгнала вiд козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендiтнiй постатi, сказала йому неголосно сво║ю (i його!) рiдною мовою: - Пiдiйди. Вiн удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався? - Кажу, пiдiйди ближче. Вiн ступнув до не┐. - Я султанша се┐ землi. - Даруй, жiнко, за мою обшарпанiсть. Козак душа правдива - сорочки не ма║. Вона повторила: - Я султанша се┐ землi. Турецько┐ землi. Це вiн почув. З жалем промовив: - Струснути б ┐┐ всю нещадно. Шкода - не вийшло. Роксолана вперто пробивалася до його свiдомостi. - Я - султанша. Лиш тепер вiн схаменувся: - О! Шана! Шана й ганьба! - Але в мо┐х жилах тече кров така, як i в тво┐х. - Чорт тобi брат, а люципер - дядько, вельможна жiнко! - Я не слухатиму тво┐х образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить пiвсвiту. - А я з то┐ половини, яка не дрижить! - З нами наш син Баязид i паша донька Мiхрiмах. - Оте мале та погане? - Ми з великим султаном да║мо тобi свою доньку в жони. - З кайданiв та в родичання? Чорт йому й рад! - Не перебивай, коли говорить жiнка. - Аби ж то! - Тебе зроблять нашою. - А що воно таке? - Дадуть тобi санджак окра┐нний на Днiпрi чи на Днiстрi. В Очаковi чи в Акерманi. - Запалися б вони вам усi в сиру землю! - Дамо тобi во┐нiв. Велику силу матимеш. I за все це - захищатимеш нашу землю вiд кримчакiв. Байда насторожився. - Яку землю? Чию? - Нашу. Вкра┐нську. - Та вона ж не ваша i нiколи вашою не буде! - Моя земля. Така, як i твоя. Сказала вже тобi, що я - з Укра┐ни. - Чом же не захистила досi Укра┐ни, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькi┐ дiти? - Не вмiла. Не мала змоги. Боролася за себе. - За себе? Ну! - От вигадала з тобою. - А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив? - Тодi й не знаю. - I ото ж так уже штучно, матерi його ковiнька: i султанська донька, i паша, i вiйсько, а ти лиш стiй та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари цi ремiннi, так i вони ж турецькi, бо доскочив пх на турецькому ж господаревi галери. Тодi що? - Повинен ти змiнити вiру. - Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме! - Я прошу тебе, лицарю, iменем нашо┐ землi прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотiв задушити цю кволу жiнку. - На вiру тво┐й поганую, на всiх вас! - I плюнув ┐й пiд ноги раз i вдруге. Роксолана зойкнула i вiдсахнулася. Але не вiд розсатанiлого козака, а вiд холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завiсок султансько┐ лектики: "Емiр батишахум! Ченгеллемек!" Велiння султановi виконувалися негайно. "Емiр батишахум!"-"В'яжiть його!"-i довкола Байди вмить завирувало. Навiть iмами пiдступили ближче, повторюючи вдоволено султановi слова, бо ж вони були мовби прочитанi з книги книг - корану: "Вiзьмiть його i зв'яжiте! Бо вiн не вiрив у аллаха великого". Та не вiд цих слiв зойкнула Роксолана. Не вони були страшнi. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого - визволити. Але мертвого не воскресиш. Нiколи, нiколи. А "Ченгеллемек!" означало: "Повiсьте на гаку!" I нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею i потягнули геть. I мерщiй вiдвезуть на Галату й кинуть з високо┐ вежi, в стiнах яко┐ стирчать величезнi iржавi гаки, i вiн конатиме на одному з них день, i два, i три, i вже не знiмеш його звiдти, бо ж однаково вмре, загине, кiнець. Боже, боже, нащо вiн так, нащо плюнув ┐й пiд ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще i яшмак вiдслонила б. Так ┐й i треба, так ┐й i треба. Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровеннi ║внухи, якi несли лектику, пiдхопили султаншу, помогли ┐й сiсти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекi жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала i не вимагала нiчого. В постелi, в обiймах, на самотi з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цiлий свiт, обiймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те зата║но, в прихованостi, у сво┐х жiночих володiннях на ложi сво║┐ любовi й ганьби, а не прилюдно, не при вiзирах, при муфтi║вi, при iмамах i яничарах. Тут султан мав бути не приступним навiть для не┐, тут всемогутнiй повелитель тiльки вiн ║диний i завжди, i хай вiрять у це всi i передовсiм вiн сам. А вона? Мала б упасти перед ним на колiна, ридати, битися об брудний камiнь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе само┐, для свого народу - i не могла. Народе мiй, прости мене, хоч i не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкошi турецько┐, для лакомства нещасного! Все ж мала заплакати бодай у каретi, де нiхто не мiг побачити. Але сидiла з сухими очима. Випрямлена, закостенiла, нiби й не дихала. Султаншi не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синiв. Не стрима║ш слiз - наплачеш лиха на себе. Сулейман читав суру Аль-iхляс з корану. Очищення вiри. Повторював вiршi сури кiльканадцять разiв. Тодi глухо промовив: - Я звелю вiдпустити всiх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай iдуть у свою землю. Роксолана гiрко зiтхнула. - Що ж понесуть iз собою? Хiба що пiсню про мужнього Байду? Ой п'║ Байда мед-горiлочку, та не день, не нiчку, та й не в одиночку. Прийшов до нього сам цар турецький: "Що ти робиш, Байдо, Байдо молодецький? Кидай, Байдо, Байдо, байдувати, бери мою дочку, та йди царювати". У давнiх грекiв було: тим, хто пропав безвiсти, кого проковтнули хвилi океану або вогнедишнi вулкани, розiрвали дикi звiрi, склювали хижi птахи, всiм цим нещасним споруджували кенотафи, могили без тiла, бо тiло - це вогонь, земля або вода, а душа - це альфа i омега життя, i ┐й слiд возвести святилище. Хай буде святилищем безстрашному Байдi пiсня, розпочата ним самим, продовжена, може, й нею, докiнчена ┐┐ народом, який навiки збереже мужнього козака в сво┐й пам'ятi. Так дух убитих воскреса║ i перемагав убивць. Тiло куди попхнеш, туди й похилиться, а дух висто┐ть. Ось сила i безсмертя духу! А той, хто вбива║ iнших, убивав передовсiм себе. Повiльно, жорстоко, неминуче. Султан i в гадцi не мав, що в Роксоланинiй головi клубочаться такi безжальнi думки. Розбундючений вiд самовдоволення, упивався сво║ю владою, сво┐м могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жiнкою, хай i найдорожчою, найвище пiднятою. - Хай цi люди повернуться в сво┐ степи i розкажуть усiм, яка недоторканна священна особа султаншi. - Мо┐й особi нiчого не загрожувало, мiй султане. - Я повинен був захистити твою гiднiсть. - Але ж не цiною чийогось життя! Хiба я просила коли-небудь аж тако┐ цiни, ваша величнiсть? Вiн не слухав ┐┐. - Ти хотiла просити за Мiхрiмах. - Менi зда║ться, що це було тисячi лiт тому. I вже минули всi часи. I тепер пiзно i безнадiйно. - Але ти хотiла, щоб ми видали ┐┐ за слов'янина. Здригнись - i не стане мрi┐. Все життя в здриганнях. Як вона ненавидiла цього чоловiка! Нопередавано i безмежно ненавидiла i водночас прикута була до нього навiки золотим ланцюгом. Як у легендi про початий свiту - боги звiсили з неба золотий ланцюг, здоб по║днати навiки небо i землю. Так по║днанi й чоловiк iз жiнкою. Золотий ланцюг хтивостi, продовження роду, вiчностi. Любити й мовчати - як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидiти й не мати змоги, не смiти виказати свою ненависть! Все ж сьогоднi вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено, може, й назавжди, ще лишилося мiсце для слiв. Словами не сво┐ми, а взятими з священно┐ книги вiдповiла Сулеймановi, не приховуючи гiркоти в серцi: - "А коли хто з вас бере ┐х собi в друзi, той i сам з них". Стояло за цими словами все: i ┐┐ походження, i дика туга за минулим, за рiднизною, за народом сво┐м, але водночас i натяк на темнi чутки про походження Сулейманове вiд сербкинi, на його османську неповноцiннiсть i навiть випадковiсть на тронi. Однак султан удав, що не зрозумiв натяку. Вiн був упертий у сво┐х намiрах, не звик слухати нi порад, нi заперечень, щось почавши, не зупинявся, поки й не закiнчував, тож, завiвши мову про Мiхрiмах i давши Роксоланi зрозумiти, що прислухався до ┐┐ слiв, коли зверталася вона до Байди, прислухався i не пропустив жодного слова i все збагнув,- тепер мав договорити сво║. - Я подумав,- твердо мовив Сулейман.- Хай це буде Рустем-наша. Роксолана задихнулася. Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землi! Ти ж то й занапастила мiй супокiй! Хотiла вiдомстити тобою за сво║ рабство i неволю довiчну, а вiдомщено менi. Чи ж так буде завжди? Роксолана нiколи не ждала вiд султана тако┐, сказати б, невгадно┐ поквапливостi, ще менше сподiвалася вона почути iм'я вчорашнього султанського iмрахора, цього чоловiка, що тiльки й здатен навчити ┐┐ та ┐┐ доньку ┐здити верхи на конях i генiально лаятися. Сама ж подала думку султановi про те, щоб повернув Рустема до столицi, сама й каялася, коли побачила, як незграбний босняк щосили виявля║ запопадливiсть, щоб пробратися в диван, розштовхуючи лiктями вiзирiв. I смерть Байди, цього святого лицаря,- хiба не на сумлiннi Рустемовiм? А тепер султан хоче зробити його сво┐м зятем. - Ваша величнiсть, але ж вiн недужий! - Недужий? Нiхто менi цього не казав. - Згадайте, яке в нього обличчя. Вiн схожий на мерця. На утопленика. - Хто придивля║ться до чоловiкового обличчя? Адже сказано: "Що приховують ┐хнi груди i що виявляють". Рустем-паша вiрний. Може, ║ здiбнiшi, але високi здiбностi не ходять у парi з послушливiстю й вiрнiстю. - Жiноче чуття пiдказу║ менi, що Рустем-паша безнадiйно хворий. Може, в нього невигойна виразка i вiн стiка║ кров'ю. Щодень вiн ста║ блiдiший, аж синiй, так нiби з нього ночами висмоктують кров якiсь страшнi потвори. - Я звелю перевiрити,- сказав султан, наче цим i вичерпувалася вся справа. Думки Роксоланино┐ не питав, нiби Мiхрiмах i не ┐┐ донька i сама вона - не його жона, не султанша. Та пiсля того, як не змогла порятувати Байду, якого, може, сама й занапастила сво┐м вiдча║м, Роксолана збайдужiла до всього, навiть до власних дiтей. Хiба не однаково? Рустем, то й Рустем. Принаймнi чоловiк не криводушний, вiдвертий iнодi аж до дуростi, не прихову║, що вiрить у хитрiсть, силу й жорстокiсть i в те, що все новинен робити сам. Цей укусить i ще пальцем тицьне в те мiсце, де вкусив, а не лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше. Кiлька днiв по тому Сулейман сказав Роксоланi, що в Рустемовiй постелi слуги знайшли вошку. Вiд безнадiйно хворих людей вошка втiка║, отож... Султанша гидливо скривилася. Не хотiла бiльше слухати про цей бруд. Та султан, видно, заповзявшись вiдомстити ┐й до кiнця за пригоду з козаками, безжально промовив: - Буде лiпше, коли про нашу волю повiдомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекi. - Але ж це ваша воля, мiй повелителю. - Наша,- з притиском сказав Сулейман.- Так само як принцеса Мiхрiмах - паша донька. - ┐┐ прийму Рустома-пашу,- схилила голову Роксолана. Для бiльшого приниження босняка вона зволiла кизляр-азi Iбрагiму i всiм прибiчним сво┐м ║внухам не вiдходити вiд не┐ упродовж усi║┐ розмови з молодшим вiзиром. Прийняла того холодно, не приховуючи насмiшки, довго розглядала його високий вiзирський тюрбан з дiамантовим пером, навмисно принюхувалася до напахчених Рустемових шат, навiть поцiкавилася, якими бальзамами вда║ться йому забивати гострий дух стайнi, але понурий босняк не зважав нi на якi глузи, спокiйно сидiв навпроти султаншi, запускав мiцнi пальцi в золотi блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса. Роксолана пiдвелася. Скочив на ноги вiзир. Владним голосом султанша повiдомила йому про високу волю падишаха. Рустем упав па колiна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи: - Менi сьогоднi спилися аромати, ваша величнiсть. Тепер я опинився серед них. Хай продовжить аллах вашi днi i днi великого султана i хай над вашими днями завжди свiтить сонце. Несправедливiсть i зло, якi я содiяв, ви замiнили добром. Молюся на вас i навiки раб ваш, ваша величнiсть. - "Намаз ягана чикмаз".- "Лицем до пустинi не моляться",- кинула Роксолана. - Хiба ви пустиня? Що може бути паповненiше всiм найдорожчим, нiж ви, моя султанша! - Буду рада, коли даси пiдтвердження сво┐м словам. Його величнiсть султан за мiсяць влаштову║ урочистий сюннет шах-заде Баязиду i Джихангiру, в час сюннету вiдбудеться також ваше весiлля з принцесою Мiхрiмах. Ми подба║мо, щоб це сурнаме перевершило все вiдоме досi. Рустем зрозумiв: доля зв'язу║ його з молодшими султанськими синами. Хто з них буде султаном: Баязид чи Джихангiр? Кому починати служити вже сьогоднi? Пiдвiв вiд килима напружене сво║, безрадiсне навiть у таку хвилину обличчя, глянув на Роксолану i гострим сво┐м розумом збагнув: ┐й! ЗАКОНИ Ще нiколи Османська iмперiя не була такою безмежною. Сулеймановi дiсталися в спадок Анатолiя i Румелiя, Сiрiя i кгипет, Мекка з Медiною i Грецiя, тепер став вiн володарем Угорщини i Паннонi┐, Чорного моря, Вiрменi┐, Грузi┐, Iраку, Й║мену, всi║┐ Пiвнiчно┐ Африки аж до Марокко, його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспiю, Персько┐ затоки i Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над вiйськом, помагала йому долати всiх сво┐х ворогiв, тримати в послуху народ власний i всi завойованi землi. В однiй руцi шабля, в другiй - закон. Сулейман був переконаний, що iстина - тiльки одна i вiн ┐┐ пророк, свiт - розпутний, i його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у коранi записано, що весь свiт роздiлено на дар аль-iслам - кра┐ни iсламу, i дар аль-харб - кра┐ни вiйни. Неспинно й невтомно мали йти сини iсламу в кра┐ни вiйни, завойовувати i пiдкоряти ┐х i наводити там лад. А лад - це закони, це звича┐ й настанови, яких нiхто не може уникнути. Залiзний порядок, вироблений протягом цiлих столiть володарювання, та ще й помножений на тисячолiтнiй досвiд кочових орд, де все було доцiльно, де утримувалося лише корисне й потрiбне, а все несутт║ве, обтяжливе, шкiдливе вiдкидалося послiдовно й жорстоко, неминуче ма║ призвести до того, що османська держава сво║ю мiцнiстю перевершуватиме все знане в дiях людства. Все мало вiдповiдати сво║му призначенню в цiй державi. Вiд султана до найостаннiшого раба, до найнiкудишпiшого пса, який плента║ться за караваном. Система провин i визнання була така заплутана, що людськi iстоти, наляканi й знеособленi, почувалися знiкчемнiлими й безсилими, як муха в павутиннi. Тут дiяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон,- про необхiднiсть у державi гонiнь i знущань. Окрема людина не явля║ собою нiяко┐ цiнностi. Головне - держава, якiй ма║ пiдкорятися все живе й неживе. Народжуються дiти, будуються городи, гинуть геро┐, рiки течуть, лiси шумлять, трави зеленiють, збiжжя колоситься, сонце ся║, мiсяць свiтить - усе для держави. Султан вiв сво║ вiйсько на захiд, пiвдень, на схiд, урочисто проголошуючи при цьому, що несе новим землям, якi лежать мовби в зацiпенiннi, закони, закони й закони. Чи виплива║ вiйна з якогось права-це нiколи його не обходило. Вiйна просто розпочина║ться - ось i все. Справедливiсть повинна опиратися на силу. Безсилi мають приймати закони великих iз вдячнiстю й покорою. Кожнiй землi, краю, провiнцi┐, мiсцевостi, кожнiй групi вiруючих, племенi, ремiсникам i землеробам - свiй окремий закон, званий рiшучим словом "канун". Ще на початку царювання Сулейманового нiшанджiя Сейдi-бег склав "Канун-наме султана Сулеймана", майже цiлком переписавши цю книгу з "Капун-наме" Мехмеда Фатiха, завойовника Царгорода, найвищого взiрця для Сулеймана. Згодом великi муфтi┐ Алi Джемалi й Кемаль-паша-заде поповнювали Сулейманову книгу законiв, а його останнiй великий муфтiй Мехмед Абусууд, який утримався при султановi до само┐ його смертi, разом iз сво┐м падишахом невтомно доповнював i уточнював "Канун-наме", так що Сулейман увiйшов у iсторiю пiд iменем Канунi, тобто Законодавець. Майже тисячолiтня мудрiсть зiбрана була в правi, утверджуваному Сулейманом. Мудрi пояснення правил шарiату iмама Абу-Ханiфа, гробницю якого вiдшукав i вiдбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнiв Абу-Ханiфа Абу Юсофа i Шейбанi; "Мохтасар" багдадця Кодурi, "Хiдай║" Бурханеддiна Марагiнського, "Мольтан аль-абхор" Iбн-Iбрагiма Халебського - на цi великi й мудрi зiбрання опирався султан, у кожному сво║му фiр-манi неодмiнно зазначаючи, що фiрман узгоджений з шарiатом i давнiше усталеними канунами. Водночас вiн розумiв, що людей слiд заспокоювати не так справедливими законами, як обiцянками створити цi закони, бо обiцянки завжди привабливiшi за дiйснiсть. Для бiдних закон - це втiха в тих лихах, якi виникають вiд сили й гнiту. Для завойованих - це обiцянка, що новi володарi будуть милостивiшi за попереднiх. В законi - або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто завоювання народiв вогнем i мечем. Царство аллаха досяга║ться терпiнням, земнi царства завойовуються силою. Вмiло пов'язати потрiбнi султановi закони зi звичаями, корисними для життя людей,- це да║ оманливе вiдчуття справедливостi, як мовиться в приказцi: "Обiцяти свiчi всiм угодникам, щоб позбутися напастей". Звича┐ лишалися незмiнними, кануни множилися. Султан не вiдмiняв попереднiх законiв, а невтомно вигадував новi, мовби намагаючись ствердити iстину, що, коли невiгластво пану║ в суспiльствi, а безлад - в умах, тодi закони плодяться з такою силою, що ┐х незмога не тiльки застосовувати й виконувати, а навiть прочитувати. Тiльки чорний люд i дрiбнi власники пiдкоряються закону. Багатi керуються власними вигодами, а не законами. Держава слабне через тривалiсть зла. Люди попервах вважають його безкiнечним, та досить ┐м один раз знайти вихiд - i вже незмога ┐х зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблю║ться. А людина? Будь-яка велич вiдносна. Хто захоплю║ лев'ячу частку, оздоблю║ й озброю║ проти себе всiх iнших. I тут запанову║ сила, вища за всi закони, i зветься вона: страх. Вiн найперший спiльник султансько┐ влади. Страх перед султанським всевладдям трима║ в покорi всiх - од великого вiзира до спахi┐в. Але й влада падишаха завжди обмежена страхом перед можливiстю двiрпевого перевороту, яничарського бунту i тими межами, до яких доходить готовнiсть пiдданих покорятися й платити податки. Сулейман щосили вдавав справедливого султана, охоче посилаючись на приклад великого Фатiха. Мехмед Завойовник нiколи не звинувачував неправедних суддiв, а просто велiв здирати з них шкiру, говорячи: "Якщо обростуть знову шкiрою, то проститься ┐м ┐хня провина". А шкiри велiв вичиняти, набивши ватою, прибивати гвiздками в судах i писати на них: "Без тако┐ суворостi правду в царствi ввести неможливо. Як кiнь пiд царем без узди, так царство без грози". Фатiх ввiв правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч, наставлений на горло. Жадiбному меч горло перетне, а праведний доведе свою мову до кiнця. Нагих злочинцiв кидали в темницю, де схована була бритва. Хто знайде бритву й зарiже iншого, той i правий, так захотiв аллах. I син Фатiха султан Баязид так само був безжальний у справедливостi. Одна з його дочок Феррахшах, яка вiдзначалася великою побожнiстю, володiла поетичним талантом, була першою серед красунь, виказала раз небачену жорстокiсть, ┐┐ чоловiк якось замилувався бiлими руками служебки, яка подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощiв звелiла вiдрубати служницi руки, а саму кинула в Босфор. З тих рук приготовано ┐жу. По обiдi Феррахшах спитала чоловiка, чи сподобалася йому страва. Чоловiк вiдповiв, що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служницi, вiд яких ти не мiг вiдiрвати очей. Чоловiк вжахнувся i кинувся до султана Баязида. Падишах, довiдавшись про жорстокiсть доньки, негайно послав ката, щоб той вiдрубав ┐й голову, хоч де б знайшов. Феррахшах ┐хала на молiння до дервiшiв Мевляна. Кат наздогнав ┐┐ й виконав повелiння султана, щоправда, давши принцесi скласти перед смертю вiршi про справедливiсть, яка наздоганя║ навiть на небi. Все це переповiдалося, мов казки Шехрезади, i найохочiше тими, хто першим порушував закони. Вельможi гризлися за власнiсть i розкiш, нехтуючи навiть свободою, плазуючи перед султаном i вiзирами. Жити з честю означало платити за розкiш, а платити можна було лиш крадучи. Крадiжки набули неймовiрних розмiрiв. Що вищi особистостi, то бiльше крали. Султан знав про це, але запобiгти не мiг. Ловили дрiбних злодi┐в, жорстоко карали. Робили це злодi┐ великi, в душi жорстоко примовляючи: "Не попадайся!" Багатство несумiсне з милосердям. Самi тiльки Топкапи з'┐дали за рiк на 70 тисяч дукатiв м'яса, на ЗО тисяч дукатiв риби, спалювали на 20 тисяч дукатiв олi┐ в свiтильниках. Яка держава могла витримати такi видатки? Майже всi вважали сво║ становище занадто низьким для себе, тому, мов отруйне зiлля, розросталося доносительство, бо кожен хотiв зiпхнути того, хто вище, i посiсти його мiсце. Всi посади продавалися. Продавали всi, починаючи вiд великого вiзира. Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати. За все мали розплачуватися завойованi! Коли Сулейман пiсля смертi Яноша Запойя┐ знову прийшов до Угорщини, щоб, нарештi, захопити пiд свою владу всю цю багату землю мiж Дуна║м i Тисою, вiн спитав свого великого муфтiя: - Хто найбiльший доброчинець на цiм свiтi? - Його величнiсть падишах,- вiдповiв мудрий Абусууд. - Нi, найбiльший доброчинець на сiм свiтi - райя, яка сi║ i жне i всiх нас году║ плодами свого труда. За вказiвкою султана Абусууд негайно склав фiрман про народ Угорщини: "В iм'я бога, володаря небес i землi i всього, що ║ на них,- а вiн всемогутнiй-┐хня Величнiсть, володар лиця Землi, халiф посланника господнього всiх свiтiв, розповсюдник правил ясного божого закону, утверджувач основ iстинно┐ вiри, проголошувач найвищих слiв, той, що пiднiс знамення iсламсько┐ вiри до найвищих вершин, володар держав сього свiту, тiнява тiнь божа над усiма народами, завойовник земель Сходу i Заходу, переможець з помiччю безцiнного бога, носiй звання великого iмама i пресвiтлий повелитель, садiвник великого халiфату, найстарший мiж найстаршими, найсправедливiший мiж законодавцями, десятий мiж османськими султанами, караючий меч в руках тих, хто кара║, володар арабiв, персiв i роме┐в, могутнiй захисник шановних двох святинь, возвишених i сяйливих Двох Мiст - Мекки i Медiни, султан син султана, султан Сулейман-хан, син султана Селiма-хана - нехай протрива║ його володарська парость до дня воскресiння i хай користу║ться його справедливими законами по всiх кра┐нах населення чвертi Землi! З божою помiччю зволили завоювати область Буди. I коли настала потреба виявити справедливiсть, проголошено цю блискучу заповiдь i фiрман прекрасних наслiдкiв для всi║┐ рай┐ i всi║┐ берай┐. Всi жителi названо┐ областi залишаються на сво┐х мiсцях. В ┐хн║ життя i челядь нiхто хай не втруча║ться. I рухоме майно, яке в ┐хнiх руках, i ┐хнi доми, крамницi й iншi будiвлi, якi ║ в городах i селах, i виноградники, й сади, якi вони розвели,- ║ ┐хнiй мульк (приватна власнiсть). Можуть чинити з ними що завгодно: продають, дарують, вiдчужують iншим чином. Усе це в ┐хнiх руках. А коли вони помруть, все переходить у мульк ┐хнiм синам. Згаданого майна хай нiхто не чiпа║, окрiм законно┐ данини од ┐хнiх виноградникiв i садiв. I ниви, якi вони орють i сiють, також хай лишаються в ┐хнiх руках. Але вони не ║ ┐хнiй мульк, як згадане майно. Вони поряд з iншими державними землями в богоспасеннiй iмперi┐, вiдомими пiд назвою мiрiйська (оподаткована) земля, перебувають пiд верховною владою державно┐ мусульмансько┐ казни. В володiннi рай┐ земля перебува║ у виглядi позички (оренди). Вони з рiзних злакiв сiють i жнуть усе, що хочуть, дають з того харадж, званий десятиною, та iншi данини, а самi використовують землю як завгодно. I щоб земля не стала пустошньою, хай орють, сiють i обробляють i справно платять данину, i нiхто ┐м хай не заважа║ i не чiпа║ ┐х. I так хай трива║ до ┐хньо┐ смертi, а коли помруть, на ┐хн║ мiсце стають ┐хнi сини й утримують землю, як сказано вище,- а Всевишнiй бог знав найбiльше i його настанови найстарiшi". Була, мабуть, лиш одна-║дина людина в цiй величезнiй iмперi┐, яко┐ не зачiпали Сулеймановi закони, були для не┐ мов марево в пустелi, нiби морок над морською пучиною, нiби хвиля над мороком, а над нею хмари або птахи, що летять рядами, недосяжнi, незлiченнi й невловимi, як прах розвiяний. Роксолана. Велика султанша Хасекi. Що ┐й усi Сулеймановi кануни, коли не можна знищити найстрашнiшого, зоставленого Фатiхом: хай владу успадку║ найдостойнiший, для збереження ║дностi, порядку i миру в державi убивши всiх сво┐х братiв з ┐хнiми дiтьми, онуками й правнуками чоловiчо┐ статi. А найдостойнiшим, мов у давнiх ║вре┐в з бiблi┐, неодмiнно вважався первонароджений, найстарший. Мустафа. ┐┐ ж сини мали бути вбитi. I нi знищити, нi забути, нi змiнити закон Фатiха, бо вiн став уже звича║м, а за звича║м - давнiсть i найбiльша сила. Роксолана ждала, коли зможе переважити навiть ту страшну силу. Iнодi ловила себе на думцi, що ста║ схожою на валiде. Згiрклий усмiх на устах, смага, майже чорногубiсть. А в душi? Темрява клубочиться дедалi бiльше й густiше. Невже султан не бачить ┐┐ тривоги? А Сулейман уперто не хотiв навiть слухати про будь-якi змiни в законi Фатiха, але й не проголошував спадко║мця трону. Час од часу вiв обережнi бесiди з великим муфтi║м, ждав, щоб той дав якусь пораду, виходячи з очевидностi i дiйсного стану справ. Мустафа первонароджений, але й тiльки. Вiдколовся вiд свого отця, трима║ коло себе свою матiр, мовби хоче зробити виклик падишаховi, виказати перед усiма свою незгоду з його дiями. Сво║ю поведiнкою вiн сам позбавив себе будь-якого права на спадок. Право на трон мають сини Хасекi, яка стала душею i серцем султана. Вiн не хоче бути схожим на того грецького бога, який пожирав сво┐х синiв, але водночас не може знехтувати заковом великого Фатiха. Де вихiд? Як узгодити закон з очевиднiстю? Абусууд так само обережно, натяками, притчами, давав зрозумiти султановi, що право все ж за Мустафою. Закони несумiснi з серцем. Вони не мають серця. Вони вищi за все, навiть за державу, яка iсну║ тiльки завдяки iснуванню законiв. Мустафу вже знають усi правовiрнi, всi бейлербе┐, бейлербеги, пашi, яничари, доблесне мусульманське вiйсько. Не саме лиш первородство, але й особистi гiдностi промовляють за шах-заде Мустафу. З трьох рокiв - у занедбаностi й пониженнi, у вiдокремленостi вiд Топ-капи, власне, вигнанець разом iз сво║ю матiр'ю, але став вiдомий сво┐м розумом, поводженням, благородством, здобув повагу вельмож, яничарiв, вiйська, всiх чесних мусульман. Султан не заперечував високих гiдностей свого найстаршого сина, навiть пишався ним (його кров, кров Османiв!), але водночас не переставав сподiватися, що в Мустафi озоветься гiднiсть вайвища: благородство й самопожертва,- i вiн добровiльно вiдмовиться вiд трону на користь синiв Хасекi. Але Мустафа затявся. За нього стояв закон, i хто хоче скривдити його - хай змiнить закон, а там ще видно буде, що з того вийде. Мiж сином i батьком наростала тяжка ворожнеча, за якою , з страхом стежили двi жiнки - Роксолана i черкешенка Махi-девран,- i обидвi не наважувалися втрутитися нi дi║ю, нi словом, одна проклинаючи в душi закон, а друга всi║ю душею по-кладаючи на той самий закон усi надi┐. Та коли непоступливим був Мустафа, то Сулейман теж виявляв твердiсть, притаманну Османам. Вiн уперто не називав спадко║мця трону, хоч шейх-уль-iслам i натякав, що це треба б зробити для спокою в державi. Роксолана мовчала. Непевнiсть роздирала ┐й серце, та лiпше непевнiсть, у якiй ще зберiга║ться крихта надi┐, нiж безнадiйнiсть, нiж приреченiсть. Бiль, жалiсть, жах i почуття тяжко┐ провини. Нащо привела синiв сво┐х на свiт, щоб тепер так каратися? Рятувала себе, сво║ життя, сини були для не┐ нiби щаблi золото┐ драбини, по яких видобулася з безоднi потойбiччя. А що тепер? Що? Будь проклятi всi закони, встановленi цими мiднолицими султанами! ДАМАТ Де знайти вiрного i водночас здiбного? Сулейман першим з султанiв пiдняв посаду великого вiзира на височiнь мало не султанського трону, сподiваючись, що цим возвеличить владу падишаха, мовби побiльшуючи ┐┐. Як на небi сонце i мiсяць ходять у парi, так i на землi коло султана мав ходити чоловiк, що вiдбивав би сяйво свого володаря, не даючи йому марно розсiюватися в просторi. Здавалося, що вiрний Iбрагiм буде незамiнним супутником на все життя, але тому закортiло самому стати сонцем, мiсяцем бути набридло, вважав те принизливим i нижчим сво║┐ гiдностi - Iбрагiма довелося прибрати. А де взяти мiсяця для свого султанського неба, чим заповнити порожнечу, яку сам утворив i яку всiм видно? Аяс-паша не був свiтилом. Якийсь темний клубок на небосхилi влади, без сяйва, без розуму, сама тiльки вiрнiсть. Чи вiрнiсть завжди темна? Пiсля смертi Аяса-пашi великим вiзиром став Лютфi-паша. Справжнiй османець, до того ж султанський зять, вiн мав перевагу i над вiсiмдесятилiтнiм ║внухом Сулейманом-пашою, i над свiжоспеченими вiзирами Рустемом-пашою i Хусревом-пашою, вчорашнiм румелiйським беглербегом. Усi, крiм Лютфi-пашi, були рабами, чужинцi-еджнемi, люди неповновартiснi, випадковi, i вiн, презирливо кривлячись, назвав зал засiдань вiзирiв Куббеалти невiльничим ринком. Не лякаючись присутностi самого Сулеймана, великий вiзир нi з того нi з сього процитував слова сина Румi, Султана Веледа: "Безрiднi будуть великими, а посади найзначнiшi дiстануться людям нiкчемним". Султан за сво║ю звичкою удав, що не чу║, вiзири вимушенi були змовчати. Тiльки Рустем пробубонiв собi пiд нiс: "I я б був такий розумний, ┐здячи на султанськiй сестрi, як на лисiй кобилi". I зненацька - весiлля Рустема-пашi з султанською донькою Мiхрiмах, i в диванi стало одразу два царськi зятi. Лютфi-паша, чи то пiддавшись намовлянням жони сво║┐ Хатiджi, чи то без нiчи┐х намовлянь, попри свiй доволi гострий розум, запалився намiром перевершити Рустема-пашу, який, щойно при┐хавши з далекого Дiярбекiра, з такою рiшучiстю пiрнув у надра Стамбула, пiрнув з голими руками, а вже виринув, маючи в руках султанську доньку. Лютфi-паша приписував Рустемовi якостi, яких той нiколи не мав. Попервах той керувався зовсiм не намiром будь-що вислужитися, вискочити нагору, а просто пiддався звичцi, що виробилася в ньому пiд час кiлькарiчного сидiння в далекому санджаку, повному непокiрних племен. Там завжди щось колотилося, горiло, бунтувалось, повставало. I молодий санджакбег, проклинаючи все на свiтi, хапав сво┐х головорiзiв i кидався туди, де були найбiльший вогонь, найбiльший гамiр, найбiльша колотнеча. Коли прибув до Стамбула i побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди, ще й не сподiваючись, що видобуде з вогню й полум'я не тiльки султанську хвалу, але й султанську доньку. Сам дивувався сво║му везiнню, похмуро кепкував з самого себе: "Молодець прагне туди, де родився, собака - туди, де ситий". Про Лютфi-пашу вiн сказав, щойно засiвши в диванi помiж трьох iнших вiзирiв, за кожним з яких стояли цiлi кладовища i текли рiки кровi: "Крiзь збiльшувальне скло вiн мiг би видатися навiть величним". Кожен з вiзирiв вимахував шаблею мало не з дитинства i от домахалися аж до султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тiльки й заслуг мав, що вмiв догодити Сулеймановi, сiдлаючи його коня, та тепер вчасно прискочив на стамбульську пожежу, щоб вихопити з жару й попелу доньку самого падишаха. Великий вiзир Лютфi-паша з усi║ю нестримнiстю, що була йому властива в справах розумних i в дiлах дурних, занурився в темнi глибини столицi, вiдтручуючи i головного кадiя Стамбула, який наглядав за порядком у мiстi, i ефендi румелiйського беглербега, поставленого для нагляду за кадi║м. Мусульманська душа великого вiзира вжахнулася вiд видовища стамбульських пекел. На диванi Лютфi-паша, здiймаючи руки, вигукував: - О шарiат! О вiра! Вiн виявив, що шарiат порушу║ться постiйно, повсюдно, злочинне. В дiльницi Коджа Нiшаджi варили бузу, якою впивалися правовiрнi. В Псамать┐ була цiла вулиця Шарап Сока┐, де непристойнi танцiвники кйоребе затягали правовiрних у бузнi, там же та║мно продавали п'янливу гамiз ве арак, i мiж п'яницями - о аллах! - з ранку до пiзньо┐ нонi вешталися гулящi жiнки! Субашi, який мав наглядати за порядком, коло мечетi Еюба ховав злодi┐в, повiй, там теж - безчинства, вино, розпуста. Сулейман-паша i Хусрев-паша мовчки прикривали повiками очi, чи то подiляючи обурення великого вiзира, чи то пускаючи його слова поза увагою, Рустем неприховане насмiхався з тако┐ запопадливостi. Треба бути останнiм дурнем, щоб повчати самого султана тiльки тому, що ти одружений з його сестрою. Мiж султанами нема║ родичання. Май голову на плечах. Усi знали, що бузу варять споконвiку, тому бузнi були дозволенi султаном i для нагляду над ними придiлений шехiр субашi. Знали, що по Стамбулу розвозять у бурдюках вино, яке мали право пити ┐┐ продавати тiльки iновiрцi, що платили султановi особливий податок. А вже коли чоловiк платить податок i змiцню║ державу, то користi вiд нього бiльше, нiж вiд вiзира, що руба║ гiлку, на якiй сидить. Рустем навiв хадiс: "Бог стриму║ бiльше число людей завдяки султановi, нiж завдяки корановi". Але цим розлютив Лютфi-пашу ще бiльше. - Дума║ш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобi топтати все святе? - кричав великий вiзир. - Та яке там спання? - невесело вiджартовувався Рустем.- В час весiлля гашник так закрутив менi шаровари, що я цiлий мiсяць не. мiг нiчого мати з сво║ю молодою жоною. - Я не дозволю смiятися в диванi! - насувався на нього розлючений Лютфi-паша. - Та хiба я не знаю, що це грiх? Туркам нiколи смiятися - вони воюють. Лютфi-паша лютував не тiльки в диванi. В Стамбулi почалося справжн║ пекло. Судна, що привозили вино з Море┐ i Кандi┐, палили разом з залогою. П'яницям заливали горлянки розтопленим свинцем. Зрадливих жон кидали, зашитих у шкiрянi мiхи, в Босфор. Чоловiкiв, упiйманих на чужолозтвi, страчували без суду. Виловлювали повiй i дико знущалися з них, прилюдно вирiзуючи в них таке, що соромно й мовити. Лютфi-паша дiйшов у сво┐й запопадливостi до того, що склав список найславетнiших повiй Стамбула i передав його султановi. Сулейман не вiрив власним очам. Араб Фатi, Нарiн, Карат, Нефесе, Етлi Асес, Маруфе Камар, Бататлу Гiнiч. Як смi║ цей чоловiк втомлювати пресвiтлi очi падишаха якимись пiдлими iменами? Може, вiн переплутав султанський диван з театром Кара-Гйоз, де iмам, ха-тiб, муедзин i бекчi завжди збираються докупи, щоб упiймати зрадливу жону? Гнiв i зневага султановi були такi безмiрнi, що вiн не схотiв навiть бачити великого вiзира, а передав Хатiджi, щоб вона вгамувала свого чоловiка. Ось тодi Лютфi-паша й кинувся з кулаками на султанську сестру, так що його насилу вiдтягнули ║внухи. На диванi державну печать у Лютфi-пашi було вiдiбрано i передано ║внуховi Сулейману-пашi. Рустем став другим вiзиром. Лютфi по┐хав у довiчне заслання. Хатiджа знову була чи то вдовою, чи розлученою. Так у диванi лишився тiльки один султанський зять, i вiдтодi вже нiхто позаочi не звав Рустема-пашу iнакше, як тiльки дамат - зять. Його зненавидiли вельможi, яничари, простий люд, як колись ненавидiли Роксолану, приписуючи ┐й чари. Тепер злим чарiвником вважали цього вчорашнього конюха. Казали: спить на конюшнi, а ввi снi бачить себе великим муфтi║м. До нього все це доходило, вiн смiявся: "Не великим муфтi║м, а великим вiзиром. Переробимо туркам приказку. Бо хiба в них не почина║ться все з коня та з конюшнi? Кiнь завжди поперед воза, султан - поперед люду, отож султан як кiнь, а конюх коли й не поперед султана, то вже поряд". Поети писали й розповсюджували на нього в'┐дливi епiграми й сатири. Рустем навiки зненавидiв поетiв i будь-яке письмо з укороченими рядками. "Пустi слова черева не наповнять",- зневажливо цiдив вiн крiзь зуби. Його не любили, але боялися, бо нiкого не щадив, i горе було тому, хто попадав Рустемовi на язик. Цей чоловiк не знав доброти, не вiдав жалостi, не вiрив у красу або, може, й у самого бога, знаючись тiльки з шайтанами. Султан колись обiдав здебiльшого тiльки з Iбрагiмом та вiзирами, тодi з Хасекi, тепер став влаштовувати обiди з султаншею, на якi щоразу кликав когось з найнаближенiших. Для цього всi придворнi мали збиратися у великому залi прийомiв, найвищi державнi мужi товпилися у вузькому переходi, наступаючи один одному на ноги, сопучи, стиха лаючись, обливаючись холодним потом страху. Кизляр-ага викрикував iмена тих або тих щасливцiв, тодi з грюкотом зачиняв дверi перед носом у решти. Навiть вiзирiв не всiх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то iншого. - Ну, кого сьогоднi забудуть? - потирав руки Рустем, про-товплюючись наперед, бо знав, що без його дотепiв султановi й ложка в рот не полiзе. На обiдах присутнi були шах-заде Баязид i Джихангiр, яких султан ще тримав при собi. Iнодi при┐здив з Едiрне Мехмед, улюбленець Роксолани й Сулеймана, сiдав коло падишаха, тонкий вогненноокий, нервовий. Зиркав на всiх так гостро, що вмовкав навiть Рустем. Селiм i Мустафа при┐хали з сво┐х провiнцiй пiд новруз. Селiм скрiзь возив з собою Мехмета, якого взято в Топкапи ще малим, щоб бити, коли шах-заде Селiм лiнувався у вивченнi корану. Так той Мехмет i жив коло султанського сина, отримавши прiзвисько "Мехмет для биття". За обiдом його саджали навпроти Селiма, той кидав у обличчя Мехметовi кiстки, жбурляв посуд, реготав, кричав слугам: "Приберiть з-перед