Олесь Гончар. Собор ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ Ё http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ У творчостi видатного украПнського письменника Олеся Гончара, чиК iм'я шануКться в усьому свiтi, роман "Собор" посiдаК особливе мiсце. Прийшовши до читачiв наприкiнцi шiстдесятих, твiр одразу ж опинився у вирi пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вiтчизнянiй лiтературi могутньо i неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборностi, осуд нацiонального безпам'ятства, звироднiлого кар'Кризму i браконьКрства. Офiцiйнi кола сприйняли "Собор" рiзко негативно, адже роман, вiдкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдськi, гуманiстичнi цiнностi. Пiсля органiзованих тоталiтарним режимом лютих цькувань "Собору" твiр було вилучено з бiблiотек, книгарень та видавничих планiв на довгi двадцять рокiв. У цiй, повнiшiй, авторськiй редакцiП "Собор" виходить уперше. Напередоднi виходу роману в життi творця "Собору" та в украПнськiй лiтературi вiдбулася важлива подiя - Олеся Гончара першим з письменникiв УкраПни обрано почесним доктором лiтератури унiверситету Альберти (Канада). IЗ "СОБОРОМ" - У МАЙБУТНЊ! В iсторiП кожноП лiтератури К книги, якi позначають вiхи сходження культури того чи iншого народу до духовних висот людства. В украПнськiй лiтературi XX столiття такою книгою, безперечно, К "Собор" Олеся Гончара, що завдав тоталiтарнiй тиранiП таких обвальних прорушин, за якими почався ПП розпад, крах. Цей етапний роман став у боротьбi з деспотiКю тiКю разючою, невiдпорною зброКю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела украПнський народ на дорогу нацiонального вiдродження. "Собор" виконав роль не стiльки iнструменту розвалу, скiльки Кднання, соборностi сил украПнства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга, погодьтесь, важить бiльше, нiж просто видатне лiтературне явище. I щастя УкраПни, що вона в найтяжчi, найбезпросвiтнiшi часи своПх борiнь таке слово, таку духовну опору явила й пронесла крiзь терни, бурi й вирви, озброКна непроминущими орiКнтирами правди i мудростi. "Собор" - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увiнчаного до того вже всiма можливими нагородами й, отже, здавалося б, як писалося в тодiшнiх послужних характеристиках, "iдеологiчно витриманого", читай - вiрного режиму. Тим бiльшим видався удар по режиму, завданий "Собором". Адже яке складалося становище? Його автор - депутат ВерховноП Ради, член ЦК правлячоП партiП, лауреат найвищих вiтчизняних премiй, класик за реальним мiсцем в украПнськiй лiтературi, втiм, i за службовими вимiрами перша в нiй особа - голова Спiлки письменникiв, - мовби все дано людинi для того, щоб у вiддяку спiвати системi осанну, а тут таке нищiвне викриття - цитую Тичину двадцятих рокiв - "всiКП гнилi, всiКП цвiлi" ядра цiКП системи, що впору було б, як це досi робилося, заборонити твiр. Режим, власне, не видаючи нiяких указiв, негласно це й зробить. I цим засвiдчить свою фатальну помилку, явить лицемiрство своКП полiтики, яка вважала нормальним насильство над духовнiстю, над талантом. Переможцем же в цьому вiдкритому двобоП з системою вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонструК найвище достоПнство таланту - його непiдкупнiсть. Але для тих, хто уважно стежив за його зростанням у лiтературi, за вигартуванням його генеральноП думи в словi, поява "Собору" i позицiя автора у тiй боротьбi, що розгорiлася навколо роману, не видавались i тодi, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й тепер - чверть вiку по тому, нi якоюсь випадковiстю, нi раптовим прозрiнням. Гончар iшов до "Собору" разом iз суспiльством, а якщо точнiше, то, як це й завжди випадало великому таланту, - випереджаючи його в баченнi i прекрасного, i потворного, у провiсництвi грядущих драм i випробувань, злетiв людського духу й поразок ницих iдеологiчних побудов. Прихильникам засоцiологiзованого, одноплощинного прочитання ГончаровоП творчостi це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що вiд першопочаткiв письменник привернув увагу i читацькоП елiти, i масового шанувальника надзвичайною художньою чеснiстю i моральним здоров'ям, невмiнням пiдлаштовуватись пiд стереотипи як книжнi, так i суспiльнi. Згадайте чистi душi i чисту любов героПв "Прапороносцiв", драматичнi, а то й трагiчнi шукання щастя i свого шляху в життi героями "ТаврiП" й "Перекопу" - вони не здаються нi марними, нi примарними, хоч би як ми сьогоднi ставились до жовтневого перевороту i його насильницькоП сутi. Простежте непросту долю осиротiлих за культу Колосовського, Духновича та iнших героПв "Людини i зброП", згадайте озонну атмосферу "Тронки" i й вiще слово про нашi жертви атомному монстру як вiчному прокляттю людства, - хiба це не був плацдарм для пiдготовки того страшного удару по тоталiтаризму, який зробив письменник у "Соборi"? Хранителi устоПв кривавого режиму запримiтили цю художницьку чеснiсть Гончара рано, i першi Пх удари письменниковi випало вiдчути ще замолоду. Вони побачили загрозу "найпередовiшiй" iдеП навiть у "Прапороносцях" - i якраз у чистотi духовного свiту нашого солдата, в його природнiй вiдданостi загальнолюдським засадам i вартостям. Бито-перебито було Гончара i за "Модри камень" - цей гiмн любовi двох молодих сердець, украПнця i словачки. У Пх коханнi вбачалася мало не зрада рiднiй землi, волi кремлiвського вседержителя, який захотiв навiть людську природу змiнити, заборонивши кохатись людям рiзних краПн. Уже "Тронка" була просякнута антикультiвською атмосферою. Образ Яцуби втiлював у нiй мовби день i вчорашнiй, але такий, що цупко чiплявся за життя, прагнув перенести "досягнення" сталiнiзму, табiрний режим i в день завтрашнiй, - гiдна подиву прозiрливiсть автора, якщо згадати всi наступнi репресiП сусловсько-брежнКвських часiв. Та найближчою до "Собору" по духу i за часом створення була новела "Кресафт" - страшна оповiдь про померлого вiд iнфаркту пiсля "молотьби" на засiданнi бюро райпарткому за "саботаж" продажу хлiба державi. Чомусь про цю новелу пишеться мало, принагiдне, а тим часом нiчого бiльш вражаючого, на мiй погляд, наша лiтература про зловiсну атмосферу масованого винищення в людинi честi й совiстi в роки тоталiтаризму не створила. Новела, на вiдмiну вiд "Собору", була "репресована" тихо, про неП нiчого лихого не писали. Але за чверть вiку "Кресафт" можна було хiба що вiднайти на давнiх журнальних шпальтах. Отже, "Собор" у генеральнiй Гончаровiй думi був закономiрною, послiдовною сходинкою у пiзнаннi зловiсноП епохи облуди i лицемiрства, у його роздумах про тяжкий шлях рiдного народу в пошуках свого мiсця у свiтовiй цивiлiзацiП. Ця дума видатного сучасного письменника була логiчним продовженням тiКП визначальноП лiнiП украПнського письменства на духовне i державне вiдродження нацiП, котра пов'язана з iменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Кулiша, Iвана Франка, Лесi УкраПнки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Кулiша, Олександра Довженка, яка так генiально просiяла в молодiй поезiП Павла Тичини i воскресла в нову добу в словi "шiстдесятникiв". Власне, Олесь Гончар - i про це треба сьогоднi казати на повен голос, - не належачи за вiком до поколiння Лiни Костенко, Дмитра Павличка, Iвана Драча, Василя Симоненка, Iвана Дзюби, Бориса Олiйника, Њвгена Сверстюка, Василя Стуса, Iвана Свiтличного, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Њвгена Гуцала, став - завдяки мужнiй, безкомпромiснiй громадськiй i творчiй позицiП - прапорним iменем для "шiстдесятникiв" (i тих, хто йшов за ними у наступнi десятилiття). Устами Олеся Гончара все чесне в украПнськiй культурi проголосило саме в тi роки про повернення в ПП лоно репресованих iмен - аж до Винниченка включно. I не вина творця "Собору" в тому, що не все тодi вдалося вiдстояти: силу розуму й таланту переважало свавiлля влади. Той розквiт творчоП думки, той розвiй талантiв, те вiльнодумство, яке тiльки й уможливлюК справжнiй розвиток лiтератури, той справжнiй пiКтет перед словом як речником нацiонального духу, який утверджувався в УкраПнi в шiстдесятi роки, цiлком закономiрно пов'язувався в умах прогресивноП iнтелiгенцiП й читацькоП громадськостi з iменем Олеся Гончара. Вiн умiв вiдстоювати i молодих, i лiтнiх, умiв пiдтримувати таланти, обирати Пх собi в соратники i союзники. "Собор" посягнув на основи системи. "Собор" ударив у ПП серце! Коли Тичина писав у двадцятi роки про "всю гниль, всю цвiль партiйноборчих породiль", то Гончар у переддень проголошення "розвинутого соцiалiзму" на весь голос мовив про бездуховнiсть побудованоП на цiй гнидi i цвiлi системи. Системи, яка лицемiрно назвала себе спадкоКмницею вiкових надбань людськоП культури, але вiдкинула головне - духовнiсть, красу, втiм, на словах вiдбиваючи Пм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспiльством правлять невiгласи, браконьКри. У пору написання i публiкацiП роману ще йшло соцзмагання "робiтничоП" i "колгоспноП" тематики, дистильовано-позитивних героПв у творiннях перестиглих на коренi робiтничо-селянських призовникiв у лiтературi, але та макулатурна пишнота небезпеки для режиму не становила. Лiтература ж справжня уловлювала сутнiсть життя - i в цьому була й небезпека. Гончар у "Соборi" пiзнав i явив таку сутнiсть. Вiн написав не про переживання сталевара бiля вогненноП лави чи комбайнера в поривi до рекорду, а про матерiП тонкi, конструкцiП несучi, тенденцiП вагомi, в усьому свiтi поцiновуванi як першоряднi для життя людини i людства. У Гончара конфлiкт режиму з народом. Конфлiкт у головному, конфлiкт творцiв i руйначiв, конфлiкт народу-будiвничого i системи-браконьКра. Звичайно ж, роман - не публiцистика, i письменник проводить цю думку-iдею не публiцистичним ходом, а образотворчим, однак вона й не захована у художнiй щiльнотi твору, вона явлена вiдтверто й мужньо в роздумах про щоденнi баталiП, "що Пх ведуть будiвничi з браконьКрами" "рiзних рангiв, у рiзних сферах", явлена в дiяннях "висуванця" Володьки Лободи, в оскверненнi колгоспним бригадиром юноП Њльки, в знищеннi приднiпровськоП природи, в дикiй затiП пiдiрвати козацький храм, одне слово, в такому наборi, такому букетi художнiх ходiв, що хiба що зовсiм нетямущий читач не задасться пiсля прочитання роману думкою: а що ж за погонич поганяК нами, а що ж за режим благословляК всю цю антилюдяну, антиприродну, антигуманну веремiю, браконьКрську не тiльки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу i здорового глузду? Вiдповiдi - в романi, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний i маК можливiсть Пх давати. I найперша вiдповiдь - в отiй неприхованiй розгорнутiй метафорi - образi собору, який i дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у "Соборi"? Цiлком конкретний християнський храм, збудований козаками пiбля розгрому Сiчi. Але собор водночас - i втiлення високого духу народного, читай - самого народу, адже довкола долi козацького храму киплять усi пристрастi в Зачiплянцi, собором вимiрюКться не тiльки мiра духовностi, а й громадська сутнiсть людини, вiн як рентген просвiчуК уми, душi, позицiП, велич i ницiсть, благородство i пiдлоту, чистоту i звироднiлiсть. Гончарiвська метафора собору заснована на бiблiйному грунтi i водночас - на реальних фактах: iдеологи бездуховностi полюбляли храми перетворювати у торжища, от i Володька Лобода, це чудовисько епохи розгулу кар'Кризму, виношуК плани на мiсцi козацького храму - нашоП нацiональноП пам'ятi - "молодiжне кафе вiдгрохати", осередок набивання-заливання шлункiв, перекачування грошви. Нiяк не випадаК з цiКП наскрiзноП метафори, хоч як це намагалися довести офiцiйнi критики, i сцена оргiП в храмi, в тому храмi, де колись гримiли лiтургiП i хорали, а в новi часи все вiддане на поталу блюзнiрству i святотатству. Саме через оцей рентген собору, через оцю розгорнуту метафору, яка завдяки щедрiй руцi великого майстра обросла живою плоттю людських образiв i думок, украПнська лiтература чи не вперше в радянськi часи не просто явила свiтовi виразки, вади, родимi плями режиму, а й у всiй повнотi дала моральний зрiз, образ системи, яка прирекла розумний, талановитий, чесний i працьовитий народ жити в царствi брехнi, неволi, нацiонального самоприниження, духовного i матерiального занепаду. I це, коли хочете, було великою перемогою не тiльки Гончара, а й усiКП украПнськоП лiтератури, всiх чесних, прогресивних сил нашого народу. Правда прорвала загати, i хоч на неП швидко накинули удавку, слово "Собору" дiйшло до тих, до кого воно й було звернуте. Крiм величезного художнього впливу, воно справляло ще й не меншу органiзуючу роль. Вiльна украПнська громадська думка, дисидентство шiстдесятих - вiсiмдесятих рокiв на рiдному грунтi живились iдеями "Собору". Що вже казати про слово художнК, яке в силу iсторичних обставин залишалось Кдиною трибуною, з якоП можна було звертатись до народу, - тут би я назвав щонайперше Григора Тютюнника, громадянська смiливiсть i художня незалежнiсть якого, без сумнiву, акумулювались енергiКю цього поворотного роману. Ось як вiн передав у тi днi думки, переживання свого поколiння в листi до автора "Собору": "Дорогий Олесю Терентiйовичу!_ Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!_ О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упiзнавши сама себе; яке невдоволення_ Вами висловлять i, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображенi, старi й новiтнi (уже наплодилися!) екстремiстськi жеребчики, що граються у вождикiв, позаяк дозволено i навiть "поощряКться"; як незручно почуватимуть себе "обдарованi хлопчики", що шукають собi зручненького, з грошиками, затишку в украПнськiй лiтературi i посмiхаються при словi "громадянин" так, нiби все на свiтi збагнули, знайшли йому цiну, нiби кажуть тими посмiшками: "свята наПвнiсть"..._ Џх шкода. То, може, хоч Ви скажете "Собором": не туди, отроки, ось вам знамено!_ Але не тiльки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентiйовичу, i не стiльки це, як велике, радiсне почуття гордостi за Вас i за народ, що Вас породив. Кажу це не з любовi до "високого штилю"_ - вiн не личить менi, я не личу йому,_ - а з глибокого, кревного переконання й любовi до Вас, як до старшого, мудрого й мужнього брата._ В наш час, нiби тихий, нiби благий,_ - тiльки вужине шелестiння пiд ногами чути..._ - i "Собор"! Здавалося б, "усе мовчить, бо благоденствуК" (як же: телевiзори над шиферними сiльськими дахами, пенсiП колгоспникам, колективне керiвництво, патрiотизм, однаковий для всiх, як вiцмундир)_ - i "Собор"! Здавалося б, нормалiзацiя (як же: культу не була, були "окремi помилки", генерали аплодують стоячи його iменi_, названому начальством; керiвницi дами, комсомолки в сорок рокiв, переконують письменникiв-початкiвцiв, що 37-й рiк не такий уже й злочинний, що декому тодi справедливо "дали прикурить") - i раптом "Собор"! Здавалося б, усе минулося, "прошло без сучка й задоринки": народ, вiд якого забрано й приховано iсторiю його духу_, як приховують вiд прийомноП дитини, хто ПП батьки i куди вони подiлися,_ - народ цей звик, "безмолствует" - i раптом "Собор"!_ I ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мрiяли про дюралевi_ й склянi палаци i про те, як у них житимуть щасливi люди майбутнього - ось вони, цi палаци, а ось i люди. Знайомтесь! Тут К директор (пiдполковник в одставцi), тумбочки бiля лiжок, липучки, стукачi й шашки; тут борються за звання..._ Це написано генiально, Олесю Терентiйовичу, тому й страшно, жахливо._ Ви ненавидите доземнi уклони. Розумiю Вас глибоко. Але К випадки, коли ми кланяКмося з радiстю, з священним душевним трепетом,_ - а за такi поклони i вклоняюся Вам саме так._ Григiр Тютюнник._ КиПв, 16.02.1968 р."._ Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не могли не бути. У п'Ксах Миколи Кулiша. У щоденниках академiка Сергiя Њфремова. В "УкраПнi в огнi" Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука та Iвана Багряного, якi по вiйнi опинилися в дiаспорi. Але, по-перше, вони були недоступнi не тiльки широкому читачевi, але й "обраним". А по-друге, цiлiсного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на локальному чи вузькому матерiалi, або на табiрних враженнях, тобто на матерiалi екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матерiалi водночас буденному i пiднесеному, вiн поставив у центр мотив духу, категорiю духовностi, матерiалiзованi в соборi, - i вийшов на узагальнення величезноП художньоП сили. Через весь роман проходить мотив руПнницькоП сутi системи соцiальноП демагогiП, яка неспроможна виплодити здорових iдей i здорових людей, системи, зараженоП кар'Кризмом, брехнею, тлiном, позбавленоП корiння, того, "вiд чого берем свiй родовiд". I хоч лiтература присудiв не виносить, система прочитала в романi собi вирок. Найбiльше занепокоКння в хулителiв "Собору" викликав образ Володьки Лободи. I недаремно, бо, власне, образ системи у романi значною мiрою реалiзований саме через цей персонаж. Реалiзований вiн блискуче як у планi художньому, так i щодо абсолютно точного прочитання кадровоП полiтики системи, а значить, ПП сутi. Володька Лобода став "висуванцем" не завдяки здоровiй конкуренцiП, вiн сягнув високого кабiнету виключно завдяки кар'Кристським здiбностям - iнших у нього просто немаК. Його душа охоплена "наркотиком владолюбства", "героПном кар'Кризму". Рiдного батька вiддаК у будинок старих металургiв - кажуть, саме цей факт порiднив його з тодiшнiм днiпропетровським першим партiйним секретарем, який i почав партiйно-номенклатурний обстрiл "Собору" i дослужився на цьому ремеслi до всеукраПнського голови. Вдумливий критик Вiктор Iванисенко по гарячих слiдах роману писав: "НемаК нiчого у Володьки позад себе i навколо себе... Нi жiнки, нi дiтей, нi звичаПв батькiвських, нi любовi, нi пам'ятi..." У Володьцi Лободi система жила у дусi й во плотi, жила такою, якою була, - цинiчною, неосвiченою, недоброю, озброКною демагогiКю, високою фразою. Як людина це "страшний, пiдступний i лестивий тип", "КзуПт". Як втiлення системи - ПП "генiй", найвища мета якого - "працювати в тому високому головному будинку, де кроки твоП гаснуть у килимах", "брати штурмом Ельбруси життя". Задля цього вiн зробить усе - затопить плавнi чи, якщо треба, висушить Пх, знесе собор, вилупить з мiзкiв ще якiсь "iдеП", i хоч результатом Пх буде руйнацiя всього, для нього важливе одне - аби на тiй руПнi возвеличитись самому! Що здатен виплодити Лобода, крiм собi подiбного? "Вершина" його "генiя" - молодiжне кафе на мiсцi собору. Його, так би мовити, дитя, котре, слава Богу, не збулося i вже тепер не збудеться. Письменник показав нам правду не стiльки факту, скiльки концентровану суть лободiвщини, соцiалiстичноП схизми - ПП пустоцвiт, безплiднiсть, нежиттКздатнiсть, галасливу порожнечу, марнославну дрiбноту. Читацька робота над образом Лободи як над образом живоП людини i носiя оцiКП схизми видаКться менi не тiльки цiкавою, а й повчальною. Не тiльки як захопливе словознавче студiювання, але i як розтин тоталiтарноП свiдомостi на рiвнi щонайтонших порухiв думки i почуття, пiзнання недалекого минулого (чи минулого?) на предмет застереження вiд потворних iсторичних експериментiв. Навiть найсмiливiшi критики, якi встигли сказати слово про роман вiдразу пiсля його появи, змушенi були говорити хiба що про соцiальну небезпечнiсть таких персонажiв, як Володька Лобода. Небезпеку передовсiм для самого соцiалiзму. При цьому, цiлком очевидно, що сам соцiалiзм пiд сумнiв не брався. Так ось, уважний читач "Собору", осмислюючи лiнiю Лободи i всiКП лободiвщини в романi, не може не дiйти думки, що його образ - явище органiчне для суспiльства, яке вибудовують "висуванцi" з тавром невiгластва i сверблячкою командувати, нищити народнi звичаП i народну пам'ять. З "дiянь" i зазiхань таких персонажiв поставала неспроможнiсть самоП антинародноП системи - неспроможнiсть iдейна, практична, правова, духовна, моральна, iнтелектуальна. Лад, який вибудовуК себе на безпам'ятствi, на викорчовуваннi iсторiП, приречений. Протистоять у "Соборi" Лободi i лободiвщинi народ i iсторiя. Новаторство Гончара полягало передовсiм у такому Кднаннi, у введеннi в структуру роману голосу козацького минулого i його невтомного дослiдника Яворницького. Це було не тiльки вiдверте i пряме орiКнтування на демократичну спадщину першоП козацькоП республiки - ЗапорозькоП Сiчi, а й перше в украПнськiй лiтературi злиття iдеалiв Сiчi i сьогочасного нацiонального вiдродження. Народ у романi репрезентують передовсiм його молодi героП - красивий душею i розумом Микола Баглай, знеславлена "тупими вбивцями краси" Њлька, трохи старшi Вiрунька та Iван Баглай. Письменник, якому властива особлива увага до молодi, i тут, якщо можна так сказати, покладаК особливi надiП на поколiння, яке входить у життя, на його чеснiсть i чистоту, на його вiрнiсть батькiвським заповiтам i поклику рiдноП iсторiП. Втiм, народ такою ж мiрою виступаК i в образах Ягора Катратого, Iзота Лободи - людей, котрi залишають у спадщину поколiнням своП труди i незвершенi мрiП про щастя, свою справедливiсть i силу характеру. Iзот Лобода - батько "висуванця", Пх протистояння у романi - це та фiлософiя рiзних цiлей народу й режиму, фiлософiя рiзних начал i засад, за якими живуть i дiють система та громада. Наскрiзна метафора собору в "Соборi" - це передовсiм пiднесення в народi його будiвничого генiя i таке ж заперечення руйнацiП, що б не руйнувалося - селянська хата, храм, людське життя чи життя цiлого народу. А саме руйнацiю принiс у свiт режим, який виплодив володьок, i присудом йому звучать слова великого Яворницького: "То не iдеал, до якого йдуть через руПни та через трупи". Прислухаймось до цих слiв i запам'ятаймо: в романi вони прозвучали задовго до нинiшнiх викривальних публiкацiй про червоний i сталiнський терор, про революцiйне насильство як про геноцид проти власного народу. Пiсля цього не подивуКмось тiй нищiвнiй критичнiй артстрiлянинi, з якою режим накинувся на "Собор", що ПП не змогла зупинити навiть пiдтримка Нобелiвського лауреата Михайла Шолохова. I все ж не хотiлося, щоб сьогоднiшнiй читач сприймав "Собор" тiльки як утiлення протистояння народу i режиму, хоч iсторично йому випала саме така доля. Фiлософiя мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетнiшi життКвi проблеми, якi вiн виносить на суд людський. Ось i "Собор" - цей складний художнiй органiзм, це розкiшне творiння мислi i духу великого майстра слова - нiяк не може замкнутися тiльки в змаганнi соцiальних протирiч. Бо, власне, роман передовсiм утверджуК красу i силу людського духу, iсторичноП пам'ятi, у "суворiй полiфонiП життя" (В. Iванисенко) вiн щонайперше пiдносить будiвничий талант людини. Художниковi нiкуди подiтися вiд полiтики, вiд гiрких обставин життя, та вся мудрiсть його музи в тому, щоб не замкнутися на Пх колiзiях, а побачити перспективу. I Гончар знайшов, побачив ПП - у духовностi свого народу, в його озброКностi рiдною iсторiКю, в його покликаннi творця, а не браконьКра. I в цьому - iсторичний оптимiзм роману. Письменник нiколи не зрiкався написаного. Все написане далi продовжувало, розвивало його генеральну думу: i "Циклон", i "Берег любовi", i "Твоя зоря", i "Далекi вогнища", i "Спогад про океан", i "Генiй в обмотках"... IдеП "Собору" вiн розвивав у своПй громадськiй роботi, публiцистицi. Олесь Гончар одним з найперших в УкраПнi пiднiс голос за демократизацiю суспiльного, нацiонального життя, стояв бiля джерел i благословляв вiдновлення "Просвiти" i створення Народного Руху УкраПни. Йому випала велика честь на сесiП ВерховноП Ради УкраПни пiсля iсторичного референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючоП, незалежноП, соборноП УкраПни. Йому дала на це право iсторiя, бо саме його слово провiстило справдження вiковiчного прагнення украПнського народу до державноП незалежностi, до входження в свiтову сiм'ю народiв як народу великого, творця великоП iсторiП i великого Грядущого. ...Як зараз пам'ятаю той зимовий синiй вечiр i ту ранкову снiгову паморозь далекого шiстдесят восьмого року, коли я в полтавськiй глибинцi за одну нiч прочитав "Собор" i вибiг надвiр - поглянути у вiчi зорям, звiрити себе з Пхнiм вiчним сяКвом у прагненнi зрозумiти свою долю пiсля того, що вiдкрив молодому розумовi, молодiй душi своПм новим романом Олесь Гончар. Ранкова зоря на сходi провiщала надiю... Хотiлося б, щоб i новi поколiння вiдкривали в "Соборi" цю вiчну зорю надiП, черпали з нього енергiю, творення новоП УкраПни, яке не обiцяК бути легким. Заклик письменника берегти собори душ своПх сьогоднi не просто актуальний - без цих соборiв ми не збережемо, не збудуКмо своКП держави, не постанемо в свiтi як незалежний народ. Iз "Собором" - у майбутнК, велике майбутнК соборноП нашоП УкраПни! Iван Бокий I У жоднiй енциклопедiП свiту не знайти вам цiКП Зачiплянки. А вона К, iснуК в реальностi. Без звички навiть трохи дивно звучить: Зачiплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. I так пiшло. В давнi, в дозаводськi часи було, кажуть, на цьому мiсцi велике село, що робило списи запорожцям. I коли мандрували козаки на Сiч, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отодi, може, котрийсь козак i зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династiП. Живуть на Зачiплянцi здебiльшого праведнi люди, або, як Микола-студент сказав би, правильнi. Роботяги. Металурги. Тi, чиК життя розбите на змiни, деннi i нiчнi. З одного краю селища сага блищить, з другого - облуплений собор бiлiК. Старовинний, козацький. А перед вiкнами селища, за вишняками, за Днiпром, нiч крiзь нiч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжуКться метал. Небо тремтить i глибшим стаК щоразу, коли металургiйний виплiскуК заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлакiв. Буре небо над мiстом, бурi дими. Опiвночi, пiсля того, як промчить, прошурхоче велосипедами нiчна змiна у бiк заводiв; i, зморена денними клопотами, Зачiплянка нарештi поринаК в сон, i висне над нею з просторiв неба мiсяць зеленорогий, собор стоПть над селищами в задумi один серед тишi, серед свiтлоП акацiКвоП ночi, що бiльше навiть не на нiч схожа, а на якусь, сказати б, антинiч. Вона тут незвичайна, ця антинiч, вона мовби зачаклована видивом собору, заслухана нiмоП музики його округлих, гармонiйно поКднаних бань, наростаючих ярусiв, його спiвучих лiнiй. Для неП, зачаКноП в бажаннi розгадати дивнi якiсь загадки, розшифрувати тайнописи вiкiв, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом лiтургiй, перелунюК православними месами, пiснеспiвами, шепоче жагою спокут, вiн ще повен грiхами, в яких тут каялись, i сповiдями, i сльозами, i екстазом людських поривiв, надiй. Заводи дають плавку, i, мов над вулканами пiд час виверження, заграви бурхають у небо, i вся глибiнь його, враз оживши, починаК дихати, пульсувати: вiдблиски неба грають ночами на стiнах собору, на його верхах. Якщо о такiй порi повертаКться з iнституту Микола Баглай, студент металургiйного, то вiн, ясна рiч, зупиниться на майданi i за звичкою послухаК собор, його мовчання, послухаК оту не кожному доступну "музику сфер". Зачувши людину, замушкотить на соборi плавнева лелека, що вимостила собi гнiздо в риштованнi, обкинутому довкола однiКП з бокових бань. Тiльки став, задер голову - уже занепокоПлась, заворушилась, чи загравою розбуркана, чи за лелечат тривожиться, щоб не повипадали з гнiзда. Пiдвелася над гнiздом, i мiж плавкими обрисами куполiв вималювався ще один обрис - грацiозний, на високiй нозi силует. СтоПть птаха, поглядаК з соборноП висоти на улюблену свою з жабенятами сагу, що вiддалiк поблискуК при мiсяцi плесом, озираК срiблястi шатра акацiй, що окутали Зачiплянку густим медвянистим духом. Материзна все тут, предкiвщина студентова. Вiки промовляють до нього в цей опiвнiчний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода iз шлангiв i над заколисаною в мiсячнiм сяйвi Зачiплянкою, над ПП тихими вуличками пануК тiльки червона сторожкiсть неба та спокiйна яснiсть собору. Вночi собор нiби ще величавiший, нiж удень. I нiколи не набридаК студентовi на нього дивитись. Один iз тих велетiв тисячолiтнiх, що розкиданi по всiй планетi, - то мов похмурi цитаделi стоять з щiлинами вiкон-бiйниць, то стрiлчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань вiдтворюють образ неба... Серед людських поколiнь, серед текучих вiкiв височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам'яними химерами, вкарбувавши в собi пристрастi епох. I коли тi, далекi, прийдущi, виринувши з глибин всесвiту, наблизяться колись до нашоП планети, перше, що Пх здивуК, безсумнiвно, будуть... собори! I вони;, iнозорянi, теж стануть дошукуватись тайни пропорцiй, iдеального суголосся думки й матерiалу, шукатимуть нiким досi не розгаданi формули вiчноП краси! Так буде, студент певен цього. Безвiтряно, i коксохiмiвського диму сьогоднi не чути. Медом акацiй пахне зачiплянська вуличка Весела. Споришем затяглась пiд парканами, а посерединi пухкий килим пилюки, i по ньому легко пахкають студентськi, розбитi на тренуваннях кеди. Хоч нiкуди ще хлопець i не лiтав, а йде по зачiплянському килиму, мов космонавт. Для нього, для Баглая-молодшого, тут епiцентр життя. Тут чутнiше, нiж будь-де, промовляК до тебе навколишнiй свiт своКю мудрою нiчною тишею, химерною рослинною в'яззю на вiдбiлених мiсяцем шлакових стiнах. Вночi при мiсяцi бiльше, нiж удень, вражаК тебе оце розкошисте зачiплянське бароко з кетяжистих акацiй та виноградного буйнолистя. Все змiнилося, розрослось, переплелось, i в усьому, в Кдностi всього - гармонiя. I самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрiй злагодi з природою, знати насолоду працi й поезiю людських взаКмин? I щоб навчитися цим дорожити, вiдчути потребу все це берегти... СпочиваК Весела, натрудившись, нагаласувавшись за день, розметавши натовпи своПх сiрих, канючливих клопотiв. Мiцно спить пiд наркозом акацiй, що аж до вiдчинених вiкон звисають своПм рясним срiблястим суцвiттям. Не видно нi веранд, нi парканiв, нi нужникiв - все повите нiчними фантазiями акацiй, химер'ям тiней. Тиша, сон i цвiт. Щось К чаклунське в таКмничостi нiчного цвiтiння, в мiсячнiм маревi й тишi цих свiтлих акацiКвих ночей. Все у спочинку, тiльки дихають повно легенi неба та височить над селищем собор, чатуК зачiплянськi сни й сновидiння. Повагом чвалаК Баглай-студент у своКму трикотажному спортивному костюмi, щось намугикуК йдучи. Запiзнiлий гук чути десь на Клинчику, йому вiдгукнулося на Циганiвцi чи на КолонiП, хочеться й студентовi гогокнути на всю горлянку, та, проте, совiсно, люди ж сплять, тому й далi тiльки впiвголоса мугиче щось незрозумiле Зачiплянцi, як i його iнтеграли. Крiм Баглая-молодшого, К ще Баглай-старший, iдо за свiй темперамент та задерикуватiсть ранiше був знаний на селищах як Iван-дикий, чи Iван-рудий, а з певного часу вiдомий бiльше як "отой Баглай, що в IндiП", або просто Вiруньчин Iван. 3iйшлися характерами Iван та Вiрунька. Живуть душа в душу, бiля Пхнього двору, нiби знак iдилiчноП згоди в сiмействi, пiд навислим цвiтом акацiй - лавиця чепурненька, зручна, з бильцем. Лавка, можна сказати, iсторична. Невдовзi пiсля одруження Iван власноручно змайстрував ПП, щоб можна було вийти увечерi й посидiти при тихих зорях з молодою дружиною в парi. Вгадав, видно, Iван вибрати мiсце якраз там, може, лавку спорудив, де пращури колись сидiли на колодках. Бо як вечiр, так i збiговисько бiля лавки, з усiКП вулицi - сюди, наче Пм тут каша закопана. Цiлий вечiр товчуться пiд вiкном, на гiтарах бренькають. Доки Iван був дома, не раз гульки розганяв, в самих трусах вискакував, сухоребрий, закудланий зi сну, витрiшкуватий, злий: - Ану, киш менi звiдси, гайдуряки, варакути! Як ви менi вбрунькалисьi Пiсля змiни й вiдпочити не дають. Сьогоднi розжене тих брунькачiв, а завтра вони знов тут, знов бренькають, регочуть пiд вiкнами, нiби навмисне випробовуючи Iванiв терпець та оту його "дикiсть", коли вiд найменшого доторку чоловiк уже завiвся, уже спалахнув, як порох. Здавна вiдомо, що заборонений плiд - найсолодший. Живе за Баглаями, у бiк саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного лiта, коли в садку його виноград наливався гронами, намислив старий поставити над кущами електропастуха. Тiльки шарпне яке-небудь шпаченя за кущ - уже i "Ксть контакт!", уже деренчить дзвiнок у дiдовiй хатi, - вискакуК розкошланий господар по тривозi. Звичайно, пiсля цього нововведення навiть тi, кого ранiше й не приманював Ягорiв садок, тепер не минали нагоди потрясти кущi - цiлу нiч дзвiнок у хатi не змовкав. Довелося вiдмовитись старому вiд своКП рацiоналiзацiП. Те ж саме i з Iвановою лавкою. Зараз лавка вiльна, - чи не тому й вiльна, що господаря в хатi нема, що нiкому вискакувати та полохати? Сама наче запрошуК: сядь, студенте, вiдпочинь пiсля трудiв праведних! Навiть можна прилягти на лавцi горiлиць та ще й тут помугикати до нiчних свiтил. Тiльки-но студент розлiгся, вiдчувши себе в блаженствi супокою, як у вiдчиненiм вiкнi з'явилася заспана Вiрунька. Кругловида, повноплеча, злягла на пiдвiконня, бiлою пазухою до мiсяця свiтить. Дивацтва контрактованого студента Вiруньцi добре знайомi, це ж тiльки Микола маК звичку о такiй порi, не добрiвши додому, розлягтися горiчерева на чужiй лавцi, щоби знiчев'я помугикати до зiрок... - Ловко ж ти вмостився, - подаК Вiрунька голос iз вiкна. - I спiваКш гарно, тiльки якби замовк, було б ще краще... Дiтей менi побудиш. - Мовчу. Спiвати заборонено. А думати? - Нагнала якась уже думок? - Нi, думки моП iншого характеру. - Якого ж саме, коли не секрет? - Обмислюю, Вiрунько: чи не записатися менi в секцiю класовоП боротьби? - Це щось нове. - Об'яву таку в нас бiля деканату вивiшено: "Записуйтесь у секцiю класовоП боротьби"... в розумiннi класичноП тобто. Здорово? Вiрунька тихо смiКться. Бiлi яблука щiк поблискують, i плечi бiлiють, купаючись в мiсячнiм молоцi, i здаКться - пахне вiд неП молочно. Давно не доярка, а й досi вiд Вiруньки молоком наче пахне, як тодi, коли Iван уперше привiв ПП на Веселу. Водив та все показував Пй, вихваляючись, викрикував гордовито: "На нашiй вуличцi анонiмок не пишутьi.." Розкохалась, розповнiла в щасливiм замiжжi, в iдилiП шлюбу, хоча на роботi Пй доводиться нелегко, в тiй гуркотнявi шихтового двору, де Вiрунька не перший рiк висиджуК змiну за змiною в кабiнi свого крана. В цеху ПП називають ас-машинiст. Там Вiруньчине обличчя завжди в респiраторнiй масцi, яку вона не скидаК протягом усiКП змiни, щоб не отруюватись Пдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсiдаК Вiрунька десь аж у пiднебессi цеху, десь там торкаК пальчиками залiзну гриву свого велетня крана, i вiн, покiрний найменшому ПП поруховi, пересуваКться куди треба, з гуркотом загрiбаК тонни iржавого брухту, переносить в повiтрi i з ще бiльшим гуркотом - у мульди, в мульди! На вiчних протягах, в ядучiй пилюцi, у скреготах залiза - таке ПП життя в чорнiй, лiтаючiй над пеклом шихтового двору кабiнi... А тут бiленька кабiна ПП хати пливе у пахощах акацiй, i сюркотливий коник десь iз буранiв тче i тче передовiй кранiвницi свою нiчну поему... I так цiлу нiч. I зорi галактик iз глибин всесвiту цiлу нiч прислухаються, як зачiплянськi коники цвiрчать... - Чула, Вiрунько, що нiбито одержано сигнали якоПсь далекоП зiрки... Астрономи зафiксували: кожних сто днiв регулярно повторюКться, блимаК iз всесвiту таКмничий радiомаяк... З якоПсь, може, позаземноП цивiлiзацiП... Озиваються, стукають у дверi... - Ще Пх нам не вистачало... Хоч це ти, мабуть, вигадав. - Вiрунько, а що тобi собор наш говорить? - Отой облуплений? Не чула, щоб вiн говорив. - А ти вслухайся. Не так вухами, як душею... - МоПй душi К до кого дослухатися: Iвана оце знову ввi снi бачила... Наче дно ковша прогорiло! Тiльки пiдняли його, а дно - хрясь, метал розлився по цеху, вже й кран мiй горить, залiзо горить, а Iван стоПть, нi з мiсця!.. Я йому гукаю, щоб тiкав, а догукнути не можу, наче горло менi забили доломiти та магнезити... Згориш, Iване, кричу, рятуйся ж! Вiд скрику свого й прокинулась... До чого б цей сон? - Факiром Iван повернеться, йогом. Босий по розпеченiм шлаку ходитиме. - I нащо я його туди пустила? Нiколи бiльше самого не вiдпущу. На край свiту посилатимуть, i я з ним... Бо так i життя зiйде... Смуток розлуки в голосi Вiруньки, спрага чекання. Весь свiт для неП повитий Iваном. Витворила собi його культ, та так, що нiкому й розвiнчати не вдасться. В iнших чвари бувають та бiйки, по судах та комiтетах бiгають, а в них злагода, доброжиток, неохололе кохання. Вже й дiти школярчата, а вона все викрасовуКться перед своПм Iваном, як дiвчина. Щоразу бiжить у заводський парк, коли вiн там чергуК з дружинниками. Можна подумати, що з ревнощiв бiгаК за Iваном назирцi, а вона себе ревнивою не вважаК: просто очам любо дивитись, як Iван у парку iз червоною пов'язкою на рукавi, суворий, безстрашний, веде свiй заводський патруль! Хмiль миттю проходить у п'янюг, коли забачать Iвана Баглая, рiзнi вишкребки в кущi сахаються, бо сьогоднi чергують мартенiвцi, то ж он рудий Iван iз своПми дружинниками йде!.. Дарма що рудим називають, а серце в нього нiжне, справедливе, за те й покохала. Iнодi i вночi кинеться, наче таксi бiля двору загуло, фари сяйнули... ПриПхав! Аж нi, то просто плавку дають. Для кого рудий та дикий, а Вiрунька нiяк не шкодуК, що обрала саме його, просто не може приховати гордощiв, коли на заводi мова заходить про Iвана: такий майстер сталеварiння! Вiртуоз своКП справи... I нiяких трiщин у душi: який у життi, такий i на роботi - гарячий, нестримний, звiдси i вмiння, сталеварський талант... Я, каже, тiльки до печi пiдходжу i вже грудьми чую, що там i як! Для Вiруньки вiн перший серед усiх чародiйник печей, недаремно саме на ньому зупинилися, коли заводських вiдбирали в Iндiю. I хоч не дивина тепер на седищах почути: той на Асуанi, той в Афганiстанi, однак Вiруньцi здаКться, що тiльки ПП Iвановi випала така честь - украПнських металургiв десь аж у БхiлаП представляти, в тому жаркому штатi Мадх'я-Прадеш... - Буде ж сюрприз: приПде братуха, а собору нема... - Як це нема? - здивувалась Вiрунька. - Зносити збираються. - Вперше чую. Менi до нього, правда, байдужки, але щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть. - Не вигадки. Дiло кепське, якщо вже вiн став на завадi чиПйсь кар'Крi... - Носишся ти, Миколо, з своПм собором, як iз писаною торбою... Скажи краще, коли ти матерi невiстку приведеш? Мабуть же, маКш якусь там на шпильках? - Нi, Вiрунько. - Так трудно вибрати? - А думаКш - легко? Наче щоб розсмiшити Вiру, Микола розповiв, як вони пiшли з хлопцями в суботу на танцi, на отi самi твiсти, що Пх Вiрунька не визнаК. Пiд кiнець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, вiдкликаК Пхню компанiю вбiк, пропонуК пошепки: "ДКвочек треба? Можу влаштувати..." - Та не подонок? - ще й зараз обурюКться Микола. - Годилось би йому по тиквi дати, та передумали: чи варто руки бруднити? - Треба було його вiдвести в штаб дружини, - строго зауважила Вiрунька. - Там для таких типiв добра мiтла приго