Iван Франко. Борислав смiКться ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй будовi. - Ну, що ж, майстер, - крикнув вiн, не доходя, - готовi ви вже раз? - Все готово, прошу пана будовничого. - Ну, то кажiть же вдарити даст! - Добре, прошу пана! - вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: - Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуКш, що пан будовничий кажуть раст бити?.. Живо! Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ. Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд високому паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч неП на таких же мотузках висiли двi дерев'янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi руки i з усеП сили загримав ними о дошку. "Капать! калать! калать!" - роздалося радiсне, голосне гавкання "дерев'яноП суки". Так муляри звали образово сесь прилад. "Калать! калать! калать!" - гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що складали в стоси свiжо привезену цеглу, - весь той рiзнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, - усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавления крючка нараз спинить в ПП скаженiм ходi. "Калать! калать! калать!" - не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання "дерев'яноП суки". Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши своП прилади, випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину, а самi повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий. - А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? - спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев'яних валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс. - Як спустимо? - повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи крiзь монокль на камiнь. - Ну, проста рiч, на дрюках. - А може, воно троха небезпечно, прошу пана? - закинув майстер. - Небезпечно? А то для кого?.. - Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, - вiдповiв, усмiхаючися, майстер. - Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся! Спустимо!.. I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то вiн уже наперед силуКться i натужуКться, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце. - Спустимо безпечно! - повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого. Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по плантах довкола костела, на голос "дерев'яноП суки" почали звiльна стягатися '"теж iд новiй будовi, а поперед всiх сам властивець новоП будови, Леон Гаммершляг, високий i статний я;ид з кругло пiдстриженою бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був нинi дужо веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв, видимо, цiле товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього. Далi, в другiй громадцi, прийшов Герм.ан Тодьдкремер, найповажнiший, то Ксть найбагатший з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше здержаний, тихий а навiть трохи чогось маркiтний, хоч i старався не показувати того. Далi йшли ще другi пiдприКмцi, багачi дрогобицькi i бориславськi, деякi урядники та один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маКток був в Гаммершляговiй кишенi. Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв, пестрiючоП хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи. Цiлий плац на розi улиць ПанськоП i ЗеленоП заповнений був людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику руПну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неП крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. I ще один незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика особа, - а прецiнь усi на неП ззиралися цiкаво i якось дивно. - Ти, Бенедю, - спитав якийсь замазаний глиною робiтник, - а то на яку пам'ятку того щигля сюда вивiсили? - А, щось-то вже вни з ним гадають робити, - вiдповiв Бенедьо. Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: "Аякже, все би-сь хтiв знати! ПостарiКшся, як усе пiзнаКш!" А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi цiлоП товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне сiм'я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: "Тiкiлi-тлiнь! цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!.." З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся до всього товариства: - МоП панове, сусiди i добродiП! - Тихо! тихо! пет! - загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi: - Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своПм приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд... - О, просимо, просимо! - загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких. - Ах, ось i нашi дами Пдуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! - I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли Пм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезноП камiнноП брили. Дами тi - були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали своП сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого Пм неставало - молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неП тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоПсь комедiП. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоПсь силуваноП здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася. I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не клеПлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати. - А що ж вашоП панi нема, дорогий сусiдо? - вказав Леон, усмiхаючись. - Даруйте, - вiдповiв Герман, - вона, певно, щось нездорова. - Ах, дуже менi жаль! А я надiявся... - Але що, - вiдказав задобрюючи Герман, - хiба ж то вона така велика особа! Обiйдеся про ню! - Нi, коханий сусiдоП Прошу так не казати, що невелика особа... Як же так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, - як вона була б щасливою, якби мала таку матiр!.. Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi наказовi волi, говорили, а розум силяв Пх докупи, як того вимагав iнтерес. Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю, почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, - се був кагал жидiвський з рабином всерединi, котрий мав звершити обряд посвячення пiдвалин нового дому. Швидко цiлий плац був залитий жидами,, котрi, своПм звичаКм, говорили всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй купинi, оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та похитували головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i жалували, що багатство тото в його, а не в Пх руках. Немногi панки-християни, що теж були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в своПй тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi, видячись в тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки не зважав на нього. Вiн, певно, в душi кляв сердечно свого "щирого приятеля Леона", але прецiнь не втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска. Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по клiтцi та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з довгою бородою, вели два школьники попiд руки i привели аж iд самiй пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду. Серед тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над пiдвалиною. А тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його молитву викрикували "умайн", себто "амiнь", тодi й уся проча товпа повторяла за ними "умайн". Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив новоП будови, загудiв величезний дзвiн, звiщаючи полуднК. За ним зателенькали й усi другi дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливiше i сумнiше роздавалося те безладне рiзноголосе "умайн". Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали хреститися, а один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому, почав шептати: - Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми вже скiнчили. - А вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: - Видите, пан бiг добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що тiлько загадаете. - Добрий знак? А то який? - спитав Леон. - А не чуКте, що християнськi дЬвони самi добровiльно роблять вам службу i кличуть па вас благословенство християнського бога? То значить, що християни все будуть вам добровiльно служити. Будуть помагати вам осягнути то, що собi загадаКте. Тi дзвони - то добрий знак для вас!.. Коли б Леон учув був таку бесiду при других, вiн би, певно, був насмiявся з неП. Вiн рад був удавати про око вiльнодумного чоловiка, але в глибинi серця, так як усi малорозвитi i самолюбнi люди, був забобонний. Тож i тепер, знаючи, що нiхто не чув школьниковоП бесiди, вiн приймав дуже радо добру ворожбу i вiткнув десятку в надставлений школьникiв кулак. - Се для вас i для школи, - шепнув Леон, - а за добрий знак богу дякувати! Школьник, урадуваний, став знов на своК мiсце коло рабина i сейчас же почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, кiлько дав Леон. А тим часом пан будовничий прийнявся вже до свого дiла i почав комендерувати робiтниками. - Ану, до дрюкiв! - кричав. - Бенедьо, тумане вiсiмнадцятий, де твiй дрюк?.. Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця величезну пiдвалину i впустити ПП на приналежне мiсце в викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба. Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек невеличкоП дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда отеК заганяК до стайнi. - А поступися, маленька! - гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi. - Ану, рушайте! Раз, два, три! - крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер. - Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушаК! - закричали весело робiтники. - Далi! - кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого "сусiда": - I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк - пан природи! Нема такоП сили, котроП б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушаКться по його приказу. - А особливо прошу зауважити, - додав "сусiд", - що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?.. - Так, так, злученими силами, се велике слово! - вiдповiв Леон. - Гурра враз! Ану! - кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своПми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше - спустити камiнь вiдповiдно вдолину. - Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! - комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь. - Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, - жартували робiтники. - А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: "Ну" - всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! РозумiКте? - РозумiКмо! - Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде! - Ну, ну! - крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку - вихапувати дрюки з-пiд каменя. - Ну! - гаркнув нарав будовничий серед загальноП тишi, i дев ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк. - Що се такого? Що се такого? - загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося. Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно своП пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своПм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заПхала Бенедя пiвиерек - щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю. Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя. - Що то таке? Що таке? - гомонiли гостi. - Що сталося? - Пiдойма забила чоловiка. - Забила? Йой, боже! - далося чути мiж дамами. - Нi, не забила, живий! - роздалось з-мiж робiтникiв. - Живий! А! - вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце. - А дуже скалiчений? - Нi, не дуже! - се був голос будовничого, котрий також при тiм случаП несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна. Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своПй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котроП пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху. - Води! Води! - кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi. - Возьмiть го винесiть отам на вулицю! - крикнув вкiнцi Леон. - А нi, то занесiть додому та прикличте доктора! - Живо, живо! - пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча "рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучоП кропиви. - А видите, пане будовничий, я добре казав... - Що, що таке? Хто казав? - Я казав, - шептав стиха, спокiйно майстер, - не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно. - Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! - вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi. Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неП червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбаноП в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польськоП шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своПм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд' манжета золоту спинку i кинув ПП до ямки. Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи ПП блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось - ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем. "Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль!" - щебетала пташина, не надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий спiв щигля дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа i, держачи ПП догори, проговорив: - МоП дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий седень для мене, дуже великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут, в щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi гнiздо, котре би було красою i славою мiста... - Браво, браво! - закричали гостi, перериваючи бесiду. Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше: - Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи довершити Кго щасливо i хотячи уживати Кго плодiв щасливо, треба передовсiм з'Кднати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi панство? Може бути, що К мiж вами хто, що в них не вiрить. Я - признаюсь вам - вiрю в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в людських руках i головах, - у всiм тiм жиють духи, сильнi, таКмничi. При Пх тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть ПП пiдпорою i обороною. I тих-то духiв поКднати, жертвою поКднати, кровавою жертвою, - се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит, - не для мене, а для цiлого мiста, - цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i краса - не ' для мене, а для цiлого мiста, - цвiли в тiм домi, я жертвую духам сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При цих словах Леон встромив руку до клiтки. "Пi-пi-пi!" - запищала пташина, перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив ПП i виняв з клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк, тiльки дивився довкола заляканими очима. Його червоноперi груди виглядали, мов велика кровава пляма в Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову нитку i зв'язав нею щиглевi крила i ноги, а вiдтак зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше з пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно на холоднiм смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку звернула догори, до неба, до своКП ясноП, чистоП вiтчини, - но зараз велика плита прикрила зверху той живий-трiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв... В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншоП жертви - кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини • душi. Йому повидiлось, що, вiдай, чи не "духи мiсця" жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось, що тая друга, страшна, людська.журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi, закрiплоП на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишноП будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх. Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив голосно: - Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i багатства вашого роду! - I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, - додав з другого боку також голосно шляхтич, - так най щастя i розцвiт вашого роду вiднинi основуКсь на щирiй приязнi i прихильностi всiх людей. Леон радiсно стискав руки своПм гостя, радiсно дякував Пм за Пх приязнь i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в товариствi i для товариства, - а все-таки в серцi його лежав ще холодний сумерк, крiзь котрий грiзно виднiлися великi чорнi краплi кровi, мов живi залiзнi гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно пiдвалини його щастя. Вiн чув з усiх слiв своПх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в Пх серцях зависть. Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година. - Ну, досить, люди, на нинi роботи! - крикнув Леон. - Треба й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моПм життю небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок! - Добре, прошу пана! - А вас, моП дорогi гостi, прошу за собою. Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу! Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до дощаноП, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроКноП буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi "хусити" пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з "трефняками". Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво, другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже Пм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може, й так... Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала тяженько, побачивши свого Кдиного сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що вже по ПП синовi, але коли Пм удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина: заскакуК коло нього, i цiлуК, i'плаче, i йойкаК, так що аж серце краКться чоловiковi. - ЗнаКте що, хлопцi, - озвався майстер, - треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого Пм обоПм вижити. Адже стара iглою не занипаК на тiлько! - Правда, правда! - закричали робiтники з усiх бокiв. - Скоро по виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а Пм добро. - Ну, а будовничий, - озвався котрийсь муляр, - вiн нiчо не дасть? Адже цiле нещастя через него! - Та й ще добре ще, що на тiм сталося, - сказав другий. - Та то камiнь мiг i п'ятьом так само заПхати! - Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого. - Але вже ви кажiть, - сказав майстер, - я не буду. - Ну та що, скажемо ми, гуртом, - озвалися голоси. Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути на робiтникiв. Його лице вже налилось широким рум'янцем вiд випитого вина, а блискуча паличка дуже живо лiтала з одноП руки до другоП. - А що, дiти! - крикнув вiн, пiдходячи до кружка. - Все добре, прошу пана, - вiдказав майстер. - Ну, так ми ся й справуйте! - I хотiв iти назад. - Ми би до пана мали одну просьбу, - дався чути голос з-помiж робiтникiв. Будовничий обернувся: - До мене? - Так, - загули гуртом усi. - Ну, що ж такого? - Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го нинi пiдоймою пришибло. Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший рум'янець почав виступати на його лице, - знак, що просьба робiтникiв неприКмно його дiткнула. - Я? - сказав вiн вкiнцi з проволоком. - А ви вiдки до мене з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що? - Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаКся нам, годиться i таки треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг робити, треба ж Кму й матерi старiй чимось дихати. - Як хочете, то му помагайте, а я вiдки до того приходжу! Першому-лiпшому непотрiбовi помагай!.. Ще чого не стало!.. - Будовничий вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з робiтникiв, обурений такою бесiдою, сказав голосно: - Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що Бенедя скалiчило! Ог коби его було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то п'ять, а й десять креицарiв на такого дiловода!.. - Що? - ревнув нараз з усеП сили будовничий i прискочив до сидячих робiтникiв. - Хто се говорив? Мовчанка. - Хто се смiв говорити? Га? Нiхто й не писнув. - Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з роботи замiсть того урвителя! Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно: - Я не знаю. - Не знаКте? То я вас вiднинi не знаю ту на роботi. Проч! - То я сказав! - вiдозвався один робiтник, встаючи. - Я сказав i ще раз кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного робiтника дати. А о твою роботу я не стою!.. Будовничий стояв, мов скажений, i з лютi не мiг до слова прийти. Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель, кельню та мiру i, попрощавшися з товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали. - Га, драби, лайдаки! - гримав будовничий. - О, або вiн стоПть о роботу! Вiн би лиш лежав горi животом, як тота свиня в болотi. Але пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене станете! А то урвителi! - I, ще весь телепаючись зi злостi та клонучи всю "голоту", будовничий пiшов назад до панського товариства. В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з вином i чарок. Чарки кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики, розбуджувало веселiсть та гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до дощаноП стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги Леоновi крутилися посеред гостей, подаючи Пм, чого хто забажав. Гостi однi сидiли купками, другi стояли або ходили, балакаючи, жартуючи або торгуючись. Леон не покидав Германа. Вiн нинi перший раз ближче зiйшовся з тим найбiльшим бориславським тузом i почув до нього якусь дивну приязнь. Досi вони стояли против себе, як вороги, доперва два роки тому прибув до Борислава з готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше образований вiд Германа, добре знався на купецтвi, читав деякi книжки гiрничi i думав, що досить йому тiльки явитись в Бориславi, а усе покориться перед ним, i вiн стане самовладним паном. Вiн наперед укладав собi плани, як то вiн закупить дешево обширнi i найвiдповiднiшi до копання частки грунту, як позаводить собi машини для скоршого i дешевшого видобутку земляних скарбiв, як пiднесе цiлий нафтовий промисл i своКю волею буде пiднiмати i опускати цiни на всiх торгах. Мiж тим показалося на дiлi зовсiм не те. В Бориславi були вже своП сили, i то сили такi, з котрими йому нелегко було мiрятись, а найбiльшою такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною неохотою приймають його давнi бориславськi предприКмцi. Особливо Герман, той простий, невчений жидонучкар, був для нього сiллю в оцi, i вiн старався все i всюди, де тiльки мiг, щипати його, а в товариствi нiколи не переминув поза звичайною чемнiстю показати Германовi свою духовну вищiсть. Герман знов мало робив собi з дотинкiв Леона, а шарпав його на полi iнтересiв: перехапував частки, котрi хотiв купувати Леон, переймав його щонайлiпших робiтникiв, а при всiм тiм Леоновi все показував такий вид, буцiмто й нiчого не знаК. Сього було замного для Леона. Вiн побачив, що таким способом не дiйде нi до чого. Правда досi в Бориславi йому щастилося: вiн надибав на кiлька багатих жил воску, кип'ячка тож в многих ямах iшла добре; але Леон справедливо боявся, що не завсiгди щастя буде йому прихильне, що, може, часом i вiдвернеться вiд нього, а на такий случай лiпше мати сильних приятелiв, нiж сильних ворогiв. А тут ще й те причинилося, що по смертi жiнки Леон забажав з часом осiсти супокiйно, утвердитися, пустити корiння в грунт i уживати на старiсть плодiв свого неспокiйного, запопадливого життя i забезпечити хороше життя своПй вдиначцi. Тут уже конечна рiч - мати кружок приятелiв, а не ворогiв. При тiм же вiн зачув, що у Германа с син-Кдинак у Львовi в практицi купецькiй, - i думка його прямо стрiлила туди: Германiв син i його Фаннi - то пара; два найбiльшi силачi по капiталу, замiсть боротися i пiдкопувати один другого, сходяться, зв'язанi тiсним i вузлом родинним, i думка Леонова будувала золотi замки на тiй тривкiй пiдвалинi. - Бачите, дорогий сусiдо, - говорив вiн до Германа, - сам не знаю, що таке, що так менi дуже затужилося за своПм спокiйним, тихим i щасливим пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна птиця: то тут, то там. Нi, пора вспокоПтися! - I я то кажу, - сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже його займаК. - Не дав менi бог сина так, як вам, - га, але К у мене дочка, сердешна дитина. Бачити ПП щасливою, з любим чоловiком, в крузi дiточок - ох, то Кдина цiль мого життя... - Дасть бог, що й теК вам сповниться. - Га, я дуже того бажаю... Ах, i ще так кружок добрих приятелiв, таких, як ви, любий сусiдо, - нi, бiльше би менi нiчо до щастя не хибувало... - Ну, щодо мене, - сказав, усмiхаючись, Герман, - я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на своП услуги. - О, я знаю, - сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку, - я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я вiддавна бажав з вами ближче познакомитися... А що ж ваш син? Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий менi i дорогий, як своя власна дитина. Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику схрупнув зерно перцю. - Мiй син, - сказав вiн неохiтно, - дякую вам за ласкаве запитання! От, працюК, що може. - Ну, того й не кажiть! - скрикнув Леон. - Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зiйтися близько у всiм так, щоби... - Вiн урвав i глядiв на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить. - ЗнаКте, - почав знов Леон, - нинiшнiй день такий великий i щасливий для мене... Саме серед тоП розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме туди, де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике нинiшнК щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок. Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i, ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць, а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в нього. - Що се? Що се? Хто се такий? - почулися тривожнi крики. Леон, Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик. - А лапай-но го, драба якогось! - кричав з усiКП моцi майстер. - Хто ту цеглою кидаКсь? - крикнув i собi ж Леон. • - А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi, зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у вiкнi, та за цеглу, - як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на полiцiю! - обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як смола, сорочцi i в такiй же опинцi. - Овва, то бестiя втiкаК! Не здогонять! - говорив майстер. Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здаКться, були тоП гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив вуглярчука в саму п'яту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i щез за муром. Крик той дивно вразив Германа. - Ей, а се що за хлопак? - спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германца i аж злякався. - Мiй боже, а вам що таке? * - Нiчо, нiчо, - вiдказав Герман, - то, вiдай, вiд задухи. Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос... якийсь такий дивний... Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, - йому здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав, що якоюсь таКмною, недослiдимою силою голос той збентежив у нiм якiсь страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котроП слiди ще не загладились в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як було зв'язане з тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука, сього не мiг Герман собi вияснити. Леон мiж гим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо вспокоПв Германа, i Леон зачав йому знов говорити про своП бажання i надiП: - Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй! Як я бажав, щоб вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого життя! Щоб в нiм на всi боки понав'язувались для мене щасливi вузли! I ось прийшов той день, надiП моП збулися, вузли нав'язанi, крiм одного i найважнiшого... Ах, а ви, дорогий сусiдо i приятелю, ви зробили б мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, якби помогли менi нав'язати той послiднiй, найважливiший вузол!.. - Я? - спитав здивований Герман, - Який же то вузол? - Що ту довго говорити, - сказав Леон i взяв Германа за обi руки, - моК найглубше, сердечне бажання, щоб нашi дiти, моя Фаннi i ваш Готлiб, були пара! Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподiванкою, але все-таки його се троха дивно дiткнуло, що вiд Леона першого почув ее предложения. - Що ж ви, пристаКте? - спитав Леон. - Гм, не знаю, як би то... - сказав нерiшучо Герман. - Ви вагуКтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусiдо! Хiба ж не видите тих користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми оба, двi першi, смiю сказати, сили бориславськi, ' ми оба разом, спорiдненi, зв'язанi докупи, - хто тодi опреся нам? Всi пiдуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тодi пани цiлого нафтового торгу, ми визначу