горiло, а вихiд грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду. - Отсе ж розвиднюКться. Йди й шукай! I слухай, що тобi скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихiд, то будеш свобiдний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках. - Покладаюсь на твоК слово, великий бегадире,- сказав Максим,- покладайсь i ти на моК слово! - Iди ж шукай виходу. Ось тобi помiч! Я сам iду з тобою. Як повiльно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав кождий куточок, кождий камiнчик, немов стараючись прикликати собi в тямку положення мiсцевостi, змiнене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще далеко, то вiн кiлька разiв зупинявся, прилягав до землi, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потока, вiдки мала прийти для нього помiч. Слимаковим ходом поступав вiддiл наперед, уже Бурунда почав нетерпитися. - Не гнiвайся, великий бегадире,- сказав Максим.- Учорашня пожежа загладила всi слiди людського життя на тiй долинi. Годi менi вiдразу розпiзнатися. От зараз i будемо на обiйстю мойого батька. Цiкавим оком зиркнув Максим на потiк. Господи, тобi слава! Береги вже повнiсiнькi - ще хвиля, а вода розiллКться по долинi! Ба, понижче села, при тiснинi, вже виднiлися широкi рiчки i ставки, червонi, як кров, вiд червоностi сходового сонця. Тепер, значиться, можна. Швидко попровадив Максим монголiв на батькiв огород, швидко винайшов мiсце, де земля глухо стугонiла, а Бурунда, дрожачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали. Аж тепер вiн глипнув кругом i побачив розлиту по рiвнинi воду. - Га, а се що? - скрикнув вiн, знятий якоюсь невиясненною тривогою. Тугар Вовк i собi ж затремтiв. Тiльки Максим стояв спокiйний, безжурний. - Нiчого, бегадире! СеП ночi впали дощi в горах, а по кождiй зливi наш потiк виливаК. Але се нiчого, сюди не доходить вода нiколи. - А, так,сказав Бурунда, перемагаючи в собi тривогу.- Ну, коли так, то копайте далi! Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рiвнинi, i тiльки несвiдущi та заляканi монголи не могли порозумiти, що се не повiнь, що вода в потоцi зовсiм чиста, що не тече наперед, не шумить, тiльки дуКться вгору i розливаКться з берегiв. Тимчасом копання йшло поволi, хоч монголи трудилися з усеП сили. Аж ось i справдi рискалi задуднiли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, нiж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб виняти ПП, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слiдив зрiст води. Цiла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горi долиною, якраз у противнiм напрямi вiд того, в якiм плила вiдвiку. Аж ось у монгольськiм таборi залунали страшнi крики. Вода виступила з берегiв i тисячними потоками розливалася по таборi. - Рабе, що се значить? - скрикнув на Максима Бурунда. - Що ж, бегадире,- вiдмовив Максим,- видно, велика туча впала в горах, наш потiчок дужче виливаК, нiж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягаК по кiстки? Розбивайте плиту! - скрикнув вiн до монголiв,- нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його! Загримали монгольськi топори о плиту, але плита була груба i мiцна, годi було ПП розбити. - Гримайте лiпше! - кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своКП тривоги на вид тоП води, що заливала одностайним озером велику часть тухольськоП долини i валом котилася просто до них. Але плита була тухольськоП вдачi i опиралася до остатньоП змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар, i вона, розбита на куснi, впала додолу, а разом з нею впали й тi монголи, що стояли на нiй. Темне гирло пiдземного хiдника показалося очам згромаджених. - Видиш, бегадире! - сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе? Але Бурунда якось не радувався вiдкритим хiдником. Валом набiгла вода i заплюскотiла при ногах монголiв. Ще хвиля, i з веселим плюскотом полилася вода в нововiдкриту яму. - Спинiть воду, спинiть воду! - кричав Бурунда, i кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запiзно. Вода покрила землю, глина розм'якла i розпливалася болотом у руках монголiв - така гать не могла спинити води, яка чимраз сильнiше, з усiх бокiв валилася в яму, довго плюскотiла i щезала в нiй, поки вкiнцi не наповнила ПП зовсiм. Мов остовпiлi стояли монголи над ямою i дивилися, як вода заливала остатнiй Пх вихiд iз долини! - Рабе! - сказав Бурунда до Максима.- Чи се твiй вихiд? - Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? - вiдповiв Максим. Бурунда нiчого не вiдповiв, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом iскрилася вода по цiлiй долинi, тiльки де-де визирали, мов невеличкi острови, кусники сухоП землi. В монгольськiм таборi був крик i замiшання, хоч вода доходила монголам ледве до кiсток. - Бегадире,сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забираКться вертати до свойого намету,пригадую тобi твоК слово. Ти сказав, що як покажу тобi вихiд, буду вiльний. Я показав тобi вихiд. - I вихiд одурив мене. Тодi будеш вiльний, як усi вийдемо з сеП долини, не борше! I Бурунда пiшов робити порядок у своПм змiшанiм вiйську, а за ним пiшла i його дружина. Монгольське вiйсько стояло довгими рядами, по кiстки в водi, сумне, безрадне. Хоч i як мiлка була вода, але тота ПП маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозiрчаста, мов блискуче розтоплене скло, i той водопад, що, мов свiтляний стовп, стояв над водяною площею i раз у раз доливав до неП новоП води,- от що лякало монголiв. Але годi було стояти! Сама тривога, сам вид грiзноП небезпеки побуджували тих людей до якогось дiла, хоч би й безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрiбувати щастя, бо iнакше,- Бурунда чув се добре - вся та маса монголiв пiде врозтiч, розбiгнеться, гнана власною тривогою. Бурунда велiв цiлому вiйську зiбратися докупи, збитися в тiсну масу. - Що ви, мужi чи коти, що так боПтеся тих кiлькох крапель води? Чи такi ж то рiки перебували ми? Що сей потiк проти ЯПка, i Волги, i Дону, i Днiпра? Не бiйтеся, вода по кiстки не здужаК затопити вас! Далi до вивозу! Нападемо всi збитою масою! Не дбаймо на страти! Побiда мусить бути наша! Так кричав Бурунда i пiшов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в водi з голосним плюскотом, вiд якого лунали гори i стогнали лiси. Але на сто крокiв вiд вивозу стрiнув Пх убiйчий град камiння, киданого метавками. Великi кам'янi кругляки, щербате камiння i рiчний пiщаник - усе те валило в збиту громаду монголiв, друхотало костi, розбивало голови. Кров'ю зачервонiлася вода пiд Пх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, вiйсько розскочилося, найбiльша частина подалася взад, там, де не могло досягнути ПП камiння. Вкiнцi й сам Бурунда з рештою своПх найсмiливiших туркоманiв мусив вiдступити, бо град камiння чимдалi ставав дужчий, а монгольськi стрiли не робили тухольцям нiякоП шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожi становища i побачив, що при найбiльшiй метавцi, яка ненастанно кидала то тяжкi брили, то цiлi кiрцi дрiбного камiння на монголiв, стояла його донька Мирослава серед кiлькох вiкових уже тухольцiв i кермувала всiми рухами страшноП машини. Максим давно вже побачив ПП й не зводив iз неП очей. Як рад би був вiн тепер стояти коло неП i слухати ПП смiлих, розумних розказiв i поражати ворога по ПП показу! Та ба, не так йому судилося! Ось вiн стоПть сам серед тих ворогiв, правда, без кайданiв, та все-таки безоружний, невольник, i бажаК, щоб хоть камiнь, кинений ПП рукою, закiнчив його життя i його муку. Тугар Вовк сiпнув його за рукав. - Годi там вдивлятися, хлопче,- сказав вiн. - Здурiла моя донька, та он що виробляК! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такi повенi часто бувають? - Такi? Нiколи. - Як то? Нiколи? - А так, бо се не повiнь. Адже ж бачиш, що вода чиста. - Не повiнь? А що ж? - Хiба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольцi загатили потiк, щоб залити водою долину. - Загатили! - скрикнув боярин.- Значиться... - Значиться, вода буде раз у раз бiльшати поки... - Поки що? - Поки всiх нас не затопить. От що! Боярин кулаком ударив себе в голову. - I ти се знав наперед? - Знав, вiд твоКП доньки. Се, боярине, мiй батько таке придумав. - О, прокляття! I чому ж ти не казав менi сього борше? - Нащо? - Ми були б хоч оба спаслися. - На се ще маКмо час,- сказав спокiйно Максим.- Тiлько держiмся разом, i коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити. - Се розумiКться,- сказав боярин,-тiлько що ж нам робити? - Поки що нема ще страху,-вiдказав Максим.- Потiк малий, а долина широка, вода прибуваК дуже поволi. Але се недовго так буде. Може, за пiвгодини прибуде з гiр правдива повiнь i живо наповнить цiлу долину. До вечора вже буде по цiлiй долинi води вище, нiж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живi, то, певно, не випустять нас живих iз своПх рук. - Але до того часу вони можуть розсiкти нас. - Не бiйся, боярине. Чоловiк у небезпецi дуже смирний, дбаК про себе, а не про смерть iншого. Стараймось тiлько винайти для себе безпечне мiсце, де би нас вода не затопила, як прибуде повiнь. За час тоП розмови мiж боярином i Максимом монголи зовсiм уже вiдступили вiд берега i стояли серед води, не знаючи, що дiяти. Вода сягала вже до колiн. Бурунда люто глядiв на того несподiваного ворога, що не лякався його гнiвного голосу, анi його богатирськоП руки. Вiн копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгiрднiшими словами, але ворог тихо, спокiйно хлюпотiв по долинi, хвилював легенько, i рiс, i рiс чимраз вище. Вже сягав монголам до колiн, утруднював Пм хiд, вiдбирав охоту до бою, ослаблював вiйськову карнiсть. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дiйде до пояса, то тодi всякий рух буде утруднений, i тухольцi своПм камiнням повистрiлюють Пх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тiльки там, куди брели монголи, стояли широкi болотянi калюжi. Тугар Вовк приблизився до Бурунди. - Великий бегадире,- сказав вiн,- ми в великiй небезпецi. - Чому? - спитав грiзно Бурунда. - Сеся вода не буде опадати, бо нашi вороги загатили потiк, щоб затопити в тiй долинi всю монгольську силу. - Га! - скрикнув Бурунда.- I ти, рабе поганий, смiКш менi говорити се, коли сам запровадив нас у сесю западню? - Зважай, великий бегадире, що я не мiг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить i менi. - О, я знаю тебе! Ти ж i сеП ночi ходив до них торгуватися за згубу монголiв. - Коли б я в тiй цiлi ходив, то чи думаКш, бегадире, що, знаючи згубу монголiв, я був би вертався гинути разом з ними? Бурунда вспокоПвся троха. - Що ж нам дiяти? - спитав вiн.-Невже ж таки так гинути? - Нi, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тодi прийде з гiр правдива повiнь, i вона швидко наповнить сесю долину. Проти неП передовсiм треба боротися нам. - Але як? - Вели свойому вiйську, поки вода прозiрчаста, збирати з дна камiння i класти на купи, високо, понад поверхнiсть води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й вiд слабшого ворога - тухольцiв. Не роздумуючи довго, видав Бурунда вiйську наказ збирати камiння i класти на купи, кождий вiддiл для себе. Той наказ, що не грозив нiякою небезпекою, подобався монголам, а надiя стояти на сухiм i не лазити повиш колiн у водi додала Пм духа. З радiсним криком вони кинулися врозбрiд по долинi, збираючи камiння i стягаючи його на купи. Тухольцi стояли на своПх стiнах довкола озера i реготалися, дивлячись на Пх роботу. - Сюди, сюди! - кликали вони монголiв.- У нас камiння досить, усiх вас обдiлимо! Але коли деякi монголи надто наближалися до Пх становищ, зараз скрипiла машина i жужмом летiло камiння на нещасних, що, бродячи в глибокiй водi, ховалися, мордувалися, а втiкати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер монголи держатися на серединi долини, здалека вiд тухольських метавок. Бурунда трохи не сказився в своПй немочi, видячи гордiсть, чуючи насмiхи тухольцiв. - Нi, се не може бути! - скрикнув вiн.- Гей, до мене, моП вiрнi туркомани! Найсмiлiший вiддiл монгольського вiйська зiбрався довкола нього,- хлопи, як дуб'я, як степовi тигри, з яких шкiри мали понапинанi на собi. Вiн попровадив Пх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самiтного, на острiм, щербатiм обривi. Невеличка купка тухольцiв стояла там коло новоП метавки. - ЗатроКними стрiлами на них! - крикнув Бурунда, i, мов шершенi, засвистiли стрiли в повiтрi. Зойкнули пораненi тухольцi i замiшалися, а монголи з радiсним криком поступили наперед. - Не давайте Пм громадитися! - крикнув Бурунда.- Не давайте Пм кидати на нас камiння. Тут можемо вкрiпитися. I вiн подiлив свiй вiдряд на двi половини: одна мала ненастанно стрiляти на вороже становище, а друга - громадити на купу камiння для охорони вiд води. Тугар Вовк i Максим, котрих Бурунда невiдлучно провадив iз собою, також прикладали рук до роботи, зносили камiння i скидали його на купу. Але ся робота ставала чимраз труднiшою. Вода доходила вже до пояса. Почало неставати камiння, а купа ще не досягала до поверхнi води. Бурунда командував над стрiльцями. Вже десять тухольцiв було ранених; вони конали вiд страшноП гадючоП отрути, що дiсталась Пм у кров - на тi рани даремнi були всi лiки Захара Беркута. - Покиньте, дiти, се становище! - сказав Захар.- Нехай вiн стоПть собi тут перед стрiмкою стiною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи воду пiд ногами! Тухольцi покинули становище. Втiшно бродили монголи по водi, зносячи камiння на купу. Вкiнцi камiння зовсiм нестало. - Годi вам, хлопцi, тягати камiння,- сказав до своПх воякiв Бурунда.- Стрiльцi з луками, ставайте на купу i стрiляйте на тих хлопiв! Решта за мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горi сею стiною, хоч нехай тут i небо валиться! Ви, раби, також зi мною! Показуйте дорогу! - Бегадире,сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору. - Мусить бути! - скрикнув Бурунда i кинувся в воду, а за ним його туркомани. Грунт у тiм мiсцi був нерiвний. Монголи ховзалися, падали,- вода, рушана легким вiтром, билась сильними хвилями о стрiмкi скали i утруднювала Пм дорогу. Хоч вiд монгольського становища до берега було не дальше, як двiстi крокiв, усе ж таки вони майже пiвгодини потребували, щоб дiйти туди. Тiльки ж пiд самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горi скалою не було нiякоП. Зате з сусiднiх тухольських становищ летiло камiння на смiльчакiв, i хоч бiльша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тiм мiсцi було дуже невигiдне й некорисне. - Може, твоП молодцi вмiють добре лазити,- кепкував собi Максим,- туди горi сею стiною можна видряпатися наверх. Але нiкотрий iз туркоманiв-степовикiв не вмiв дряпатися горi стрiмкими кам'яними стiнами. - Коли так,сказав Максим,- то позволь, бегадире, менi першому вилiзти i показати вам дорогу! Але Бурунда вже й не слухав тих слiв, що iншого надумуючи. Вiн знов роздiлив свою дружину надвоК: одну часть лишив на здобутiм становищi, за захистом вистаючого скального ребра, а з другою часткою, пiд проводом Максима й Тугара Вовка, пiшов дальше, шукати кориснiшого мiсця. Але скоро тiльки купа Пх, по пояс бродячи в водi, вихилилася з-за захищеного приберiжка, коли разом iз гори, з тухольських машин, посипалося на них камiння. Майже половина цiлоП громадки вiдразу полягла головами,- решта мусила вертатися. - Ходiмо на своК безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.- Чи чуКш, який шум i крик по долинi,- мабуть, повiнь зближаКтьсяi Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, вiд котрого аж земля дриготiла, звiщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися вiд водопаду величезнi хвилi; цiла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася пiною. Замiсть чистого, спокiйного дзеркала бушували тепер лютi води, крутилися з шипотом вири, гойдалося i билося в кам'яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долинi! Тут i там, мов чорнi острови, виднiлися з води купи монголiв. Анi слiду якого-будь вiйськового порядку не було вже мiж ними. Мов полова, розсiяна з купи буйним вiтром, так розсiялась Пх сила по долинi, борючись iз хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи i проклинаючи. Нiхто нiкого не слухав, нi про кого не дбав. Однi стояли на нагромаджених купах камiння, щасливi, що хоч на хвилю були забезпеченi вiд напору води. Iншi тонули в водi по пахи, по шию, пiдпираючись на своП списи або махаючи вгору своПми луками. Але бiльша часть покидала луки, котрi, мов солома, крутилися в вирах. Деякi скидали з себе кожухи i пускали Пх з водою, хоч самi сiкли зубами з зимна, бажаючи тiльки влегшити себе як-небудь. Котрi були нижчого росту, чiпалися високих i валили Пх iз нiг, разом з ними ще в водi шемечучись та борикаючись. Деякi пускалися вплав, хоч самi не знали, куди й за чим плисти, бо опори не було нiде нiякоП. Купи камiння, накиданi серед поля в остатнiй хвилi, могли помiстити на собi тiльки невеличке число щасливцiв, i тi були метою смертельноП завистi, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кождоП купи тиснулись Пх тисячi, скажених, ревучи, домагаючись i собi стояти на безпечнiм мiсцi. Даремно тi, що стояли на камiнню, толкували Пм, що купа не може помiстити всiх, що комусь же треба гинути - нiхто не хотiв гинути, всi дерлися на камiння. Тi, що стояли на купах, мусили боронитися вiд того напору, не хотячи самi гинути. Загримали молоти i топори монгольськi о руки й черепи самих же монголiв. Брат не знав брата в тiй страшнiй хвилi близькоП смертi; товариш мордував товариша з бiльшою лютiстю, нiж мордував би ворога. Тi з потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибноП водяноП смертi, тислися наперед; тi, що стояли при самих купах, виставленi на удари своПх товаришiв, з зойком перлися взад; середнi ревiли з болю й тривоги, стисненi з усiх бокiв, вдавлюванi й заднiми й переднiми в воду. Деякi, вже тонучи, хапалися ще пiд водою за навалене в купи камiння i своПми судорожними рухами виривали його з мiсця. П'ять куп завалилося, i всi, що стояли на них, попадали в воду, зрiвнялися з тими, вiд кого боронилися. А тi знов, нещаснi, безумнi з смертельноП тривоги, за кождим разом пiднiмали радiсний окрик, коли нова купа розвалювалась i новi жертви падали в пащеку страшного, безжалiсного ворога. Деякi попадали в правдиву манiю вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинiлим лицем, з затисненими зубами i покусаними до кровi губами, наослiп валить своПм топором по головах своПх товаришiв, хто тiлько пiдпадеться йому пiд руки, а коли нiхто не пiдпадаКться, валить по кровавих, клекочучих i запiнених хвилях. Другий, регочучись iстерично, спихаК в воду тих, кому вдалось стати на якiм пiдвищенню, на каменi, на трупi товариша. Третiй ричить, мов вiл, i гримаК ззаду потопаючих у плечi, мов рогами. Iнший, закленувши руки над головою, ридаК, скиглить, пищить, мов дитина. Деякi, нiчого не бачучи, крiм неминучоП смертi, вдираються на голови своПм товаришам, чiпаються Пх волосся, пригинають Пх додолу i тонуть разом з ними. Мов риби на терлi, спершися в тiснiм шипотi, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду i хапають рознятими ротами повiтря,- так i тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишiли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались iз води, махали руками та головами i знов тонули й гибли сотки, тисячi монголiв. Нiмо, непорушно, мов дерев'янi стовпи, стояли на берегах тухольцi; навiть найзавзятiшi не могли без дрожi, без зойку, без слiз глядiти на ту громадну загибiль людей. Мов остовпiлий, глядiв на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по пахи, а бистрi течiП, що потворилися в водi, валили Пх iз нiг i нагадували Пм наглу потребу повороту на своК безпечне становище,- то прецiнь довгу хвилю Бурунда стояв на мiсцi, рвучи собi волосся i видаючи з горла страшнi, беззв'язнi окрики на вид загибелi свойого вiйська. Нiхто не смiв обiзватися до нього словом у тiй страшнiй хвилi: всi стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом - водою. - Ходiмо! - сказав наостатку Бурунда. I вони почали простувати до тоП купи камiння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Мiж ними i Пх становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тiлько купою, побравшися за руки. Тiльки велетень Бурунда йшов передом сам, могутнiми грудьми розбиваючи лютi хвилi. Мов островець серед моря, стояла горстка воякiв на Пх становищу, по пояс у водi, з луками, все ще нап'ятими й вимiреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила вiйськового послуху. На щастя, сеся купа камiння була бiльша вiд iнших, зложена з великих брил i плит, якi лише в водi можна було так легко пiддвигнути. Бiльше як сто люда могло вигiдно стояти на нiй у бойових поставах, а якраз стiлько було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких вiн лишив пiд скалою. Ставши на тiй купi, легше якось вiдiтхнули товаришi Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своПх товаришiв, що лишили Пх були пiд скалою, числом сорок хлопа. В тiм мiсцi шалiла тепер люта хвиля, розбиваючись о зубцi скали i прискаючи далеко срiбною пiною. З туркоманiв не було вже анi слiду, тiльки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнiлося на сiрiм каменi: се буз одинокий живий iще чоловiк iз тоП дружини, заков'язлими пальцями вiн держався скали, хоч як шарпала i рвала його люта хвиля. Вiн не кричав, не кликав рятунку, тiльки гойдався за кождим приливом води, поки вкiнцi й вiн не щез, мов листок, сполосканий водою. Бурунда, нiмий, синiй з натуги i злостi, зирнув довкола по долинi. Страшнi крики i зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затисненi п'ястуки, то ноги, то голови. Тiльки десять куп, мов десять чорних островiв, стояло ще живих на своПх кам'яних баштах, але й то вже було не вiйсько, а тiлько заляканi, безсильнi, безоружнi недобитки, тремтячi й розбитi розпукою. Хоч однi з другими могли перекликатися, але помогти однi одним не могли i, чи в купах, чи поодинцю, були однаково безраднi, ждали одноП неминучоП загибелi. IХ - Як думаКш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.- Що буде з нами? - Всi погинемо,- вiдповiв Тугар Вовк спокiйно. - I я так думаю, - потвердив Бурунда. - I що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, киненi в ставок! Боярин нiчого не вiдповiдав на се. Новi подiП звернули всiх увагу на себе. Тухольцi, очевидно, не хотiли дожидати, аж поки вода настiлько прибуде, щоб спокiйно витопити нужденнi останки монголiв. Џм квапно дiялося доконати ворога. В лiсi повише потока Пх молодцi рубали грубi ялицi, заострювали Пх з обох кiнцiв, мов палi, прив'язували до обрубаних iз гiлля пнiв важке камiння, щоб тi новомоднi стiноломи плили попiд водою, i, виждавши вiдповiдну хвилю, коли серединою озера зробилася вiд водопаду прудка течiя просто до монгольських становищ, почали долi потоком пускати тi пнi. Зараз перший iз них iз страшною силою своПм острим рогом ударив об одну купу, на якiй стояли монголи. Загуркотiло пiд водою камiння а, натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зi свойого становища, розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них напали в водi на зрадливу ялицю i вчепилися за неП. Течiя хопила Пх ураз iз ялицею i понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який закрутив ялицею i поставив ПП сторчака. Монголи попадали в воду i вже бiльше не показувалися. А iншi монголи, що Пх так нечайно зопхнуто з Пх становища, метушилися на мiсцi, толочили однi одних у воду або просили у iнших рятунку. Два чи три, очевидно, добрi пливаки, пустилися вплав до берега, але й тут не минула Пх смерть: кiлька великих каменiв, кинених iз берега, зробили конець Пх плавбi. Тiльки немногих приняли товаришi на сусiднi становища. Але недовго й тут вони були безпечнi. Тухольцi, бачучи добру вдачу своКП першоП проби, почали пускати таран за тараном. Та вже тi тарани не робили нiякоП шкоди монголам: течiя проносила Пх поуз монгольських становищ. Тодi нову раду дала Пм Мирослава: збивати по кiлька таких пнiв докупи, спускати таку плоть на ужвi долi водопадом, а потiм, притягнувши до берега, ставити на кожду по десять щонайсильнiших i добре узброКних молодцiв, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських становищ. Живо готовi були двi такi плотi, спущенi вниз водопадом, котрий тепер зробився о половину нижчий, нiж був при низькiм станi води. Вже двадцять смiливих молодцiв стало на плотях i виплили до бою з монголами. Се був легкий, хоч i рiшучий бiй. Перша купа монголiв, на яку вони вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрiлами та списами. Жалiбно заревли монголи на iнших становищах, видячи неминучу загибiль. Бурунда, побачивши ворогiв i таке Пх войовання, аж зубами заскреготав i за зброю вхопився, але його гнiв був даремний; навiть затроКнi стрiли його туркоманiв не могли досягнути смiлих тухольцiв. Приходилось завзятому бегадировi без дiла стояти по груди в водi i дивитися, як тухольцi становище за становищем розбивали останки монгольськоП сили. А тухольцi тимчасом бушували по водi. З затисненими зубами, присiдаючи на своПх плотях, наближалися вони до монголiв. Декуди стрiчали завзятий опiр; кров плила, зойки лунали з обох бокiв, трупи падали з плотин i з кам'яних башт, але сила монголiв була зломана, Пх опiр був короткий. Немов огонь, пущений по скошенiй сiножатi, повзе покiс за покосом i злизуК копицю сухого сiна за копицею,- так тухольцi спихали монголiв з одного становища за другим у воду, в холоднi обiйми смертi. Всi погибли, до остатнього; з купи чорних острiвцiв насеред озера не лишилось анi слiду. Тiльки вiддалiк, наприбоцi, недалеко берега стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повенi. Се був вiддiл Бурунди. Сотня туркоманiв, Тугар Вовк i Максим - се був Кдиний останок великоП монгольськоП сили, що мала тухольським шляхом iти в угорську землю i тут, серед гiр, знайшла холодний грiб у водах, хоч переплила ЯПк i Волгу, Дон i Днiпро. Остатня жертва смертi, ота смiла горстка стояла серед води, без надiП рятунку, з одиноким бажанням - дорого продати своК життя в бою. Вся тухольська громада зiбралася тепер перед тим остатнiм ворожим становищем. Спустили ще двi плотi, щоб, окружаючи ворогiв, турбували Пх iззаду стрiлами; але i спереду, з берегiв, градом летiли тухольськi стрiли й камiння на ворогiв. Та бiльша часть тих стрiл не долiтала навiть до становища Бурунди; iншi, хоч i долiтали, не могли зробити туркоманам нiякоП шкоди. Ближче ж пiдступати тухольцi боялися задля затроених стрiл, а швидко, видячи нешкiдливiсть свойого стрiляння, покинули тоту роботу i стояли спокiйно. Високо на скалi стояв старий Захар, не зводячи очей iз свого сина, що стояв мiж ворогами i зручними рухами обминав густi стрiли та камiння. А вiддалiк, серед тих, що стрiляли, стояла Мирослава, а погляди ПП летiли бистрiше, нiж ПП стрiли, в ворожу купу, серед якоП тепер стояло все, що було найдорожче Пй у життю: батько й Максим. За кождою пущеною з тухольських лукiв стрiлою завмирало ПП серце. Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стрiляти звiддалiк даремно. Вони зiбралися на вiдвагу i рушили ближче. Туркомани стрiнули Пх своПми стрiлами i ранили кiлькох; але живо тухольцi завважили, що у ворогiв не стало вже того страшного оружжя, i з грiзним криком кинулися на них. Мовчки дожидали туркомани Пх нападу, тiсно збитi один при другiм, опираючись i тухольцям, i водяним валам. Але тухольцi, наблизившись до них на два сажнi, кинули своПми рогатинами, прип'ятими у кожного довгим ремiнним припоном до руки. Десять ворогiв зойкнуло в один час; десять тiл повалилося в воду. Знов кинули молодцi своП рогатини, i знов упало кiлька ворогiв. - Прокляття на вас! - кричав Бурунда. - Вони так i всiх нас видзьобають, хами поганi! Але його гнiв був тепер, як пустий вiтер, що шумить, а нiкому не шкодить. Тухольськi молодцi з криком, мов ворони, кружили довкола становища ворогiв, то тут, то там разячи одного або другого добре вимiреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголiв неможливою. Приходилось Пм стояти спокiйно, мов зв'язаним, i ждати смертi. - Бегадире,сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не можна нам як-небудь спасти своК життя? - Нащо? - сказав понуро Бурунда. - Все ж таки життя краще, нiж смерть! - Правду кажеш,- сказав Бурунда, i очi його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою пiмсти.- Але що ж нам дiяти? як рятуватися? - Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя i вольний вихiд? - Спробуймо! - сказав Бурунда i, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Бiля нього став Тугар Вовк i почав махати бiлою хусткою. - Тухольцi! - закричав вiн, звертаючись до берега. Тихо стало довкола. - Кажи Пм, що, коли хотять мати сього раба живого мiж собою, нехай дарують нам життя i пустять свобiдно! Коли ж нi, то ми зумiКмо загинути, але й йому, тут-таки перед Пх очима, смерть буде. - Тухольцi! - кричав Тугар Вовк. - Начальник монголiв обiцюК вам вiддати вашого полоняника живого й здорового i жадаК, щоб ви за те нас, кiлько нас iще лишилося, випустили живих i здорових iз сеП долини! В противнiм разi жде вашого сина несхибна смерть. Немов хотячи доочне показати Пм усю правдивiсть тоП погрози, Бурунда пiдняв свiй страшний топiр над головою безоружного Максима. Вся громада стала мов без духа. Затремтiв старий Захар i вiдвернув очi вiд того виду, що рiзав його серце. - Захаре,сказали старi тухольцi, обступаючи його.- ми думаКмо, що можна приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кiлька людей не можуть нам бути страшнi. - Не знаКте ви, браття, монголiв. Мiж тими кiлькома людьми К Пх найстрашнiший начальник, i сей нiколи не даруК нам загибелi свойого вiйська. Вiн наведе нову силу на нашi гори, i хто знаК, чи ми тодi другий раз розiб'Кмо ПП. - Але твiй син, Захаре, твiй син! Уважай, що його жде загибiль! Глянь, сокира над його головою! - Нехай радше гине мiй син, нiж задля нього маК уйти хоч один ворог нашого краю! З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара. - Батьку! - ридала вона.- Що ти думаКш робити? За що ти хочеш погубити свого сина i... i мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити i йому служити! Хвиля його смертi буде й моКю смертю! - Бiдна дiвчино, - сказав Захар, - що я можу тобi порадити? Ти знаКш тiлько чорнi очi та стан хороший, а я дивлюсь на добро всiх. Тут нема вибору, доню! - Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всi ми уважаКмо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, i громада не бажаК смерти тих остатнiх. У твоП руки складаКмо долю Пх i долю твого сина. Змилуйся над своКю власною кров'ю! - Змилуйся над нашою молодiстю, над нашою любов'ю! - ридала Мирослава. - Можеш обiцяти Пм на словах усе, щоб лише вiддали тобi сина,- сказав один iз загiрних молодцiв.- Скоро тiльки Максим буде свобiдний, ти лише кивни на нас, а ми всiх iнших пiшлемо на дно ракiв годувати. - Нi! - сказав обурений Захар,- се було б нечесно. Беркути додержують слова навiть вороговi i зрадниковi. Беркути нiколи не сплямують нi своПх рук, нi свого серця пiдступно пролитою кров'ю! Досить, дiти, тоП бесiди! Заждiть, я сам пiшлю Пм вiдповiдь своКю рукою! I, вiдвернувши своК лице, вiн пiшов до машини, на якоП варесi лежав величезний камiнь, i сильною, недрожачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскiм положенню. - Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що ти хочеш робити? Але Захар, мов не чув ПП крику, спокiйно намiрював вареху на ворогiв. Тимчасом Бурунда i Тугар Вовк дармо ждали на вiдповiдь тухольцiв. Похиливши голову, спокiйно, рiшившись на все можливе, стояв Максим пiд пiднесеною сокирою Бурунди. Тiльки Тугар Вовк, не знати чого, тремтiв цiлим тiлом. - Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда.- Раз мати родила, раз i гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий! I вiн iз страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову. Але в тiй хвилi блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грiзна, вбiйча рука Бурунди враз iз топором, вiдтята одним замахом вiд раменi, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе полiно, в воду. Ревнув з лютостi i з болю Бурунда i лiвою рукою стис Максима за груди, а його очi з виразом пекельноП ненавистi звернулися на зрадливого боярина. Але в тiй самiй хвилi Максим похилився i з цiлою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою i плечима в лiвий бiк так, що Бурунда вiд сього удару стратив рiвновагу i покотився в воду, потягнувши за собою й Максима. А в слiдуючiй хвилi зашумiло повiтря, i величезний камiнь, кинений з тухольськоП метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогiв. Бризнула аж до хмар вода, загуркотiло камiння, роздираючий серце зойк залунав на березi,- i за кiлька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з БурундовоП дружини не було анi слiду. Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада. Старий Захар, досi такий сильний i незломний, тепер тремтiв, мов мала дитина, i, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомлiла, непорушна Мирослава. А втiм, радiсний крик залунав iздолу. Молодцi, що плавали на плотах, наблизившись до того мiсця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав iз води, здоровий i сильний, i повiтали його веселим криком. Радiсть Пх живо удiлилася цiлiй громадi. Навiть тi, що потратили своПх синiв, братiв та мужiв, i тi радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всi дорогi серцю, страченi в бою. - Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громовi окрики i понеслися широко по лiсах i горах.- Батьку Захаре! твiй син живий! твiй син вертаК до тебе! Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, пiднявся Захар. - Де вiн? де мiй син? - спитав вiн слабим голосом. Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радiстю, вискочив Максим iз плотi на берiг i кинувся до нiг батьковi. - Батьку мiй! - Синку, Максиме! Бiльше не мiг сказати нi один, нi другий. Захар захитався i впав у могутнi Максимовi обiйми. - Батьку мiй, що тобi такого? - скрикнув Максим, бачучи смертельну блiдiсть на його лицi i чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тiлом. - Нiчого, синку, нiчого,- сказав потихо, з усмiхом Захар.- Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Вiн кличе до мене: "Захаре, ти зробив своК дiло, пора спочити!" - Батьку, батьку, не говори того! - ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокiйний, усмiхаючись, лежав на муравi, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Вiн легко вiдняв руку свойого сина вiд своКП грудi i сказав: - Нi, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обiч. Тут е хтось, що потребуК твоКП помочi. Озирнувся Максим i задубiв. На землi лежала Мирослава, блiда, з виразом розпуки на прегарнiм лицi. Вже молодцi принесли води, i Максим кинувся вiдтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очi i знов зажмурила Пх. - Мирославе! Мирославе! серце моК! - кликав Максим, цiлуючи ПП руки,прокинься! Мирослава мов пробудилась i здивованими очима вдивлялася в Максимове лице. - Де я? що зо мною? - спитала вона слабим голосом. - Тут, тут, мiж нами! коло твойого Максима! - Максима? - скрикнула вона, зриваючися. - Так, так! гляди, я живий, я свобiдний! Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втiм разом кинулася на шию Максимовi, а гарячi сльози бризнули з ПП очей. - Максиме, серце моК!.. Бiльше не могла нiчого сказати. - А де мiй батько? - спитала по хвилi Мирослава. Максим вiдвернув лице. - Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрi i злi дiла. Молiмося, щоб добрi переважили. Мирослава обтерла сльози з своПх очей i повним любовi поглядом глянула на Максима. - Але ходи, Мирославе,- сказав Максим,- ось наш батько, та й той покидаК нас. Захар глядiв на молоду пару ясними, радiсними очима. - Клякнiть коло мене, дiти,- сказав вiн потихо, слабим уже голосом.- Доню Мирославе, твiй батько поляг,- не судiм, чи винен, чи не винен,- поляг так, як полягли тисячi iнших. Не сумуй, доню! Замiсть батька доля даК тобi брата... - I мужа! - додав Максим, стискаючи ПП руку в своПй. - Нехай боги дiдiв наших благословлять вас, дiти! - сказав Захар.- В тяжких днях звела вас доля докупи i злучила вашi серця, i ви показалися гiдними перестояти й найстрашнiшу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинiшню побiдну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкi злигоднi i не розiрве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом! I вiн холодними вже устами поцiлував у чоло Мирославу й Максима. - А тепер, дiти, встаньте i пiдведiть мене крихiточку! Я хотiв би ще перед вiдходом сказати дещо до громади, якiй я старався щиро служити весь свiй вiк. Батьки i браття! нинiшня наша побiда - велике дiло для нас. Чим ми побiдили? Чи нашим оружжям тiлько? Нi. Чи нашою хитрiстю тiлько? Нi. Ми побiдили нашим громадським ладом, нашою згодою i дружнiстю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас. Але я знаю, браття, i чуК се моя душа, що се не був остатнiй удар на нашу громадську твердиню, що за ним пiдуть iншi i вкiнцi розiб'ють нашу громаду. Поганi часи настануть для нашого народу. Вiдчужиться брат вiд брата, вiдмежиться син вiд батька, i почнуться великi свари i роздори по руськiй землi, i пожруть вони силу народу, а тодi попаде весь народ у неволю чужим i своПм наПзникам, i вони зроблять iз нього покiрного слугу своПх забагiв i робу-чого вола. Але серед тих злиднiв знов нагадаК собi народ своК давнК громадство, i благо йому, коли скоро й живо нагадаК собi його: се ощадить йому цiле море слiз i крови, цiлi столiття неволi. Але чи швидше, чи пiзнiше, вiн нагадаК собi життя своПх предкiв i забажаК йти Пх слiдом. Щаслив, кому судилося жити в тi днi! Се будуть гарнi днi, днi веснянi, днi вiдродження народного! Передавайте ж дiтям i внукам своПм вiсти про давнК життя i давнi порядки. Нехай живе мiж ними тота пам'ять серед грядущих злиднiв, так, як жива iскра не гасне в попелi. Прийде пора, iскра розгориться новим огнем! Прощайте! Важко зiтхнув старий Захар, зирнув на сонце, всмiхнувся, i по хвилi вже його не стало. Не плакали за ним нi сини, нi сусiди, нi громадяни, бо добре знали, що за щасливим грiх плакати. Але з радiсними спiвами обмили його тiло i занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадiдiвських богiв, i, зложивши його в кам'янiй континi, лицем до золотого образа сонця, вмiщеного на стелi, потiм привалили вхiд величезною плитою i замурували. От так спочив старий Захар Беркут на лонi тих богiв, що жили в його серцi i нашiптували йому весь вiк чеснi, до добра громади вимiренi думки. Багато змiнилося вiд того часу. Аж надто докладно збулося вiщування старого громадянина. Великi злигоднi градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давне громадство давно забуте i, здавалось би, похоронене. Та нi! Чи не нашим дням судилось вiдновити його? Чи не ми се жиКмо в тiй щасливiй добi вiдродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвiтках тоП щасливоП доби? НагуКвичi, дня 1/Х-15/ХI 1882. ПРИМIТКИ Повiсть була надр