Андрiй Головко. Оповiдання
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧЕРВОНА ХУСТИНА
Оксанi - радiсть: мати одрiзала з полотна хустку, а порошком
пофарбувала в червоний колiр. Вийшла червона хустина.
На тину висiла, коли дiвчина пригнала з степу на обiд, - сохла. А зразу
ж за тином буйно цвiли рожi червоними квiтами. I то з одноП нiби пелюстка
зiрвалась - упала на тин. Така то хустина.
Дiвчина аж усмiхнулася, як вгледiла. Швиденько загнала скот у загороду
та до хустки мерщiй. Лап, - вогкенька ще. Ну, та нiчого, i на головi
висохне. Ось вона скачаК ПП. Рада, зняла вона хустку з тину: свято ж
сьогоднi. А дiдусь пожене пасти пiсля обiд, а вона з дiвчатами до
панського ставка пiде купатися.
- Ой, червона ж яка! Аж не зглянути...
Пiдстрибуючи, побiгла в хату. А в хатi -теж свято. Прибрано. Бiля печi
мати висунула горщик i в миску насипала борщу. Дiд бiля порога допалював
люльку, а батько на лавi сидiв. Тиша. I чути в тишi тiй, як крiзь маленькi
вiконечка сонце пасмами промiння снувало: ж... жж... А може, то мухи по
шибках? Iч, який ткач - i пару з борщу, i сизий дим з дiдовоП люльки - все
в основу свою вплiтаК. Химерно як!
Дiд вибив з люльки жужелицю об порiг, а тодi пiдвiв очi до онуки:
- О, дiвувати вже! Де там пасьба в головi буде. Мабуть, гречку як К
витовкла?
- Чого б я в гречку пускала - дурна хiба? - вiдповiла Оксана. - I на
стернi пашi стаК.
- Та ось пожену пiсля обiд, подивлюся. Оце вiн, власне, й хотiв
сказати. Пожену, мовляв, а ти погуляй з подругами. А то в жарт погримав.
Така вже в нього вдача.
- А ти ж копи глядiла? - озвався батько. Оксана знiтилась: згадала, як
на минулому тижнi порозкидала Пхня корова в сусiдки Галущихи полукiпки та
який лемент зняв був тодi дядько Мусiй.
- Обома дивись. Щоб не довелося знову...
Дiд перебив:
- Ти, сину, за копи. Це ж, либонь, Денiкiн наказа видав, щоб i пановi
щось там кидати.
- Гарне "щось там". Двi третини пановi, - сказав батько.
- Що? - аж горзнувся на стiльцi дiд. - Та бий же його нечиста сила! Не
сiяв. Не жав. Проваландався рiк по загряницях, а це вернувсь, i на тобi -
двi третини.
- I нiчого не поробиш, тату. Пхня сила зараз.
Тодi мати од печi:
- А он Мусiй, бач, всi копи собi забере. Казала Галущиха, що випросив у
пана, пообiцяв той нiчого не брати в них.
- Ну, не всяк же, як Мусiй, буде поклони пановi бити, - сказав на це
дiд. А батько додав:
- Та нi, тут дiло, як видно, не в самих поклонах. Бо не такий пан
щедрий чи дурний, щоб за самi поклони когось там копами обдаровувати.
Сiли обiдати в сiнях круг столика. Мовчки сьорбали з ложок i думали -
кожен про своК. Батько про копи, i дiд теж, i мати - може.
Оксана ж - хоч би обiд швидше, та надвiр, та з дiвчатами на левади. В
розчиненi сiнешнi дверi видко - в городi соняшники жовтi на тин
посхилялися, i горобцi пурхають мiж них, цвiрiнчать. Далi - латка маку, а
далi зелена завiса садка. Та вона знаК - левада там, за завiсою тою. Мiж
осик бiлих по травi стежки навхрест переплутались. Пiти одною - просто до
панського ставка, де верби похилилися й лози кучерями нависли з берегiв
над водою.
По вулицi залопотiло щось раптом i з гиком пронеслося. Лиш курява
знялась, видко, як по подвiр'ю розляглась.
- Козаки, мабуть, - сказала мати.
А дiд:
- I куди вони Пздять усе?
Батько нахмурив брови. А на чолi залягла глибока зморшка:
- ДоПздяться й вони. Не однi вже тут Пздили - i нiмцi, i гайдамаки. Та
рачки.потiм назад полiзли.
Оксана дивилася в дверi. Он, iз-за тину, видко - у МусiПв з хати вийщла
Марiйка й побiгла на леваду. Оксана одхилилася iз сiней i гукнула услiд:
- Марiйко! Ось я зараз!
Вона пiдвелась i хусткою червоною запнулася.
- Ну, я ж пiду, мамо.
Затим крутнулася й подалась городами на леваду.
Помiж осик стежкою, що нижче городiв, iшли - Марiйка спереду, а ззаду
ще кiлька дiвчат.
Оксана погукала на них, i вони зупинились, пiдождали. А як прибiгла,
обступили i милувалися з хустки.
- Ой, гарна ж! Це порошками?
- Атож.
- Дуже гарна. Аби не полиняла тiльки. Ну, а йдуть вони до ставка. Пiде
й вона ж? Ще он i Федорка на городi огiрки збираК, гукнуть i ПП.
Як проходили повз Федорчин город, справдi спинились i загукали на
подругу:
- Сюди-и!
Федорка пiдвелась i мовчки стояла. Потiм висипала огiрки з пелени на
землю, i обережно ступаючи по вгудинi, пiдiйшла до дiвчат.
- Купатися ходiм, - Оксана Пй. Федорка похитала головою:
- Не хочу.
- Чого?
- Так.
Дiвчина зажуреними очима задумано дивилася кудись. Здумала, може, про
батька, що десь iз дому зник, од козакiв ховаКться... Може, про панiв, що
бачила - вчора з мiста приПхали. Не казала нiчого. А дiвчата кликали,
Оксана, та аж за руку тягла:
- Ходiм-бо.
Федорка блiдо всмiхнулася самими устами й пiшла з ними.
До ставка було недалечке. Трошки левадою пройшли, а тодi через рiв -
паркана давно вже не було - i опинилися бiля ставка пiд високими вербами.
Вгору зразу ж починався сад, i в прогалини червонiли цегловi будiвлi
маКтку.
Марiйка перша розляглась i плигнула у воду.
Iншi теж почали роздягатись, як раптом iз саду маленьке кривоноге
цуценя вибiгло i, лементуючи, кинулось до них. А згодом двi панi вийшли
з-пiд дерев, i за ними бiг довгоногий у куценьких, до колiн, штанцях
хлопець - панич.
Дiвчата оторопiли. Близько було. Усього кiлька крокiв. Тому Пм i видко
було, як жовте обличчя староП панi враз скривилося, I крiзь губи тоненько
вискочило в неП:
- Це просто жах! НемаК й тут од них порятунку. Геть звiдси, паскуднi
дiвчиська! I так весь став забруднили. Ступайте!
Цуценя верещало й терлось у панi пiд ногами. А дiвчата - за одiж, i -
як вiтром здуло Пх, лиш лози затрiщали. За ровом зупинилися захеканi в
соняшниках, i Федорка тiльки тут надiла спiдницю. Тодi вистромила голову
iз соняшникiв i, скривившись, перекривляючи панi, запищала:
- Ах, ах! Який жах! НемаК й тут одних порятунку! У-у! Пани - на трьох
однi штани! - додала потiм грубо, як могла.
Дiвчата пiдхопили: вистромивши з бур'яну голови, пищали, - дражнили
панi. А та дратувалась i погрозливо махала голубою парасолькою. I панич
сварився, а потiм схопив палюгу i шпурнув на дiвчат. Не докинув.
- Батька в лоб! - гукнула якась i, вхопивши грудку, ринула у вiдповiдь
на нього. Iншi теж брали труддя i шпурляли смiючись. Марiйка перестала.
- Цур Пм! Ходiмо, дiвчата, бо тепер ПхнК право, ще нагорить. Ходiмо.
Бур'янами, а далi городами, повз соняшники, побiгли вгору до вулицi.
Вже були бiля тину, як раптом Оксана, що бiгла попереду, зупинилась i
великими очима оглянулася до дiвчат:
- Гляньте, козаки он ведуть когось. Диви!..
До тину поприхилялися й разком очей сполоханих дивилися на вулицю.
Пробiг вершник. З-пiд копит пiднявся пил, брудним серпанком вулицю
загорнув. Та видко було: юрба сунулася нею. По боках на конях козаки з
голими шаблями, а в колi Пх душ п'ятеро селян. Були без шапок, iшли
похнюплено, важко тягнучи ноги. Мовчазнi. Чути було ще, як конi стукали
копитами.
Дiвчата й дух затаПли. Зiтхнула якась. А Федорка раптом перехилилася
головою за тин i очима зiрко придивлялася. Враз хлипнула в себе, наче
повiтря Пй не вистачило, i прутик тину хруснув пiд рукою.
- Тата повели!
Зблiдла одразу. Дивилася вслiд по вулицi. Не видно вже, пилом накрило.
Чути - зарипiли ворота в маКток - ковтнули юрбу i знов зарипiли. А по
вулицi пил побiг сполоханий i ген за селом шмигнув. У бур'яни.
Федорка, плачучи, побiгла додому. I всi дiвчата посмутились. Почали
розходитись.
Марiйка з Оксаною Итеж пiшли тiКю ж стежкою помiж осик, що нижче
городiв. Iшли й мовчали. Спереду - Марiйка, Оксана за нею. I спитала
Оксана раптом:
- А правда, Марiйко, що пан казав, нiби у твого батька кiп не братиме?
- Не знаю, - вiдповiла та. А сама згадала, що справдi чула вдома про це
розмову, i сказала: - Може, й не братиме. Так чого б же? Не знаю.
Тут Оксанi було звертати. Марiйка пiшла далi, а вона по картоплi
звернула до хати. Iшла помалу, i чомусь мимохiть пригадувалося: то панi
сердита з голубою парасолькою, то юрба по вулицi в пилу. Ще Федорка
пригадалася - зблiдла вся, а очi такi зляканi-зляканi.
Було боляче.
Дiд погнав уже пасти на степ: хвiртка в загородi стояла одчиненою. А в
сiнях на порозi проти сонця - мати з сусiдкою.
Оксана пiдбiгла й насамперед розповiла, що бачила заарештованих -
погнали вулицею. Бачили й вони. То кацаПвськi всi, один тiльки Семен,
батько Федорчин, тутешнiй, а в КацаПвцi ховавсь. Ну й половили.
Оксанi сумно так. I хустка, що на колiнах лежала, наче аж полиняла
одразу. Згадалося (ще не було тодi козакiв), дiд якось пiсля сходки на
дубках отут за двором при всiх сказав Семеновi:
- Молодця, Семен! Бiдняк, за бiднякiв i дбаКш. Молодця, синашу! - I по
плечi ударив.
А дiд же в неП сивий - розумний. Чи то ж знаК, що трапилося?
I було сумно. I ще було боляче.
Побiгла дiвчина в садок, пiвники своП полила. Нi, тоскне. А сусiдка
додому пiшла, i мати спати поклалася. Така нудьга! Тодi знялась i - з
двору. А далi стернями навпростець подалася до дiда, що пасе за могилою
бiля гречки.
Там i була аж до вечора. А як сонце сiдало, вернулася^ з дiдом разом.
Трошки розважена. I спати лягла надiйна: адже дiдусь каже, - може, ще й
випустять.
На другий день Оксана встала рано, як i завжди - ще до схiд сонця, i
зразу ж по дiдовому обличчю догадалася, що трапилося щось надзвичайне: вiн
так кумедно пiдморгнув до неП I посмiхнувся весело.
- Ну, брат, шукай вiтру в полi. Утекли нашi.
- Хто?
I вмить сама догадалась. Блиснула очима.
- I Федорчин?
- Атож. Усi втекли. Пiдкопалися з конюшнi. А вартовi почули, та пiзно,
як тiкали вже. Стрiлянину зняли там таку були. Ну, нiч - мати. Пiймай
його!
Вiн радо смiявся очима, що так поталанило втiкачам. Дивився на онуку,
на ПП очi блискучi i посмiхався.
Рада й Оксана, погнала на степ.
До обiд пасла з iншими дiвчатами вкупi. Грали у крем'яшки, вишивали.
Потiм прилучилися хлопцi до них i почали жартувати: то крем'ях закинуть
абощо.
А один хустку червону одняв у Оксани й почав у "революцiю" грати.
Дiвчина сердилась, бо хiба хустку порвати довго? А хлопцi не потурали Пй.
Та таки одняла якось - спасибi, Марiйка допомогла. I зразу ж одлучились од
них.
Погнали - аж за могилу. Там сiли пiд копами й почали уставки вишивати,
а корови на пшеничищi паслись.
I навколо тиша така. Тiльки десь оддалiк дзвенiла коса - хтось
запiзнився з жнивами.
Дiвчата посхилялися над шитвом i в два голоси замугичили якоПсь
пiсеньки. А iз-за кiп промiнь сонячний i собi глянув на полотно. Блиснув
на голцi i хрестики червонi позолотив.
- Ой, гарно ж! Що, якби й справдi, Марiйко, нитки такi - золотi!
Оксана одхилилася й зачаровано дивилася на уставку. Аж глянула набiк -
теля в гречцi. Та хоча б скраю, а то ж на саму середину забрело.
- I, капосне! Ось я тобi дам!
Схопилася з мiсця й побiгла завертати, плутаючись у високiй та густiй
гречцi. Враз зупинилася та аж остовпiла неначе. Просто пiд ногами в неП
лежав чоловiк. Весь у бiлому й голова простоволоса, а очi плямами темними
дивились на неП. Мовчали обоК. Потiм плями очей ворухнулись, i чоловiк
спитав:
- Злякалася? Не бiйсь, дитино, я не страшний.
I якось усмiхнувся, наче болiло йому. Оксана аж трусилася вся, але
стояла. I поспитав чоловiк iще:
- Близько нiкого немаК?
Дiвчина оглянулась: степ... копи... Сказала:
- Нема нiкого.
- Ну й добре.
Замовк вiн, а очима пильно обглянув дiвча з нiг до голови. Знову
сказав:
- Дивлюсь я, а сорочечка на тобi полатана. бiднi, мабуть?
- Бiднi, дядю!
Вiн знов помовчав. А тодi пiдвiвся на лiкоть, промовив пошепки:
- Ну, так слухай же: я ховаюсь од козакiв. Тiльки ж нiкому не кажи, а
то мене вб'ють. Зрозумiла?
Оксана хитнула головою. Вiн потiм спитав, чи води в неП немаК. Нi, К,
ось у пляшцi, в торбинцi. Вона оглянулась: нiкого не видко. Тодi, як
перепеличка, впала, сiла в гречку. Подала пляшку чоловiковi. Той жадно
припав до неП й випив усю. Потiм пляшку поклав на землю, а до дiвчини
всмiхнувся i знов болюче так:
- Отака рости, дочко, - сказав, - та щаслива будь. Бач, одразу ж
полегшало. А то ж iз самоП ночi - ну, горить усерединi, i край. Та ще й
нiч безросяна. Думав - згорю.
Оксана насмiлилася i спитала:
- А де ж ви, дядю, були, що оце тут? Чоловiк помовчав. Далi вiдповiв:
- Утекли вночi. Учора нас половили та й привели в оцю слободу, у
панську конюшню закинули. Були б уночi й розстрiляли всiх. Ну, а ми
пiдкопалися. О!
Вiн показав руки своП в землюцi i в кровi.
- Бач, чим пiдкопувалися! Аж пiт з усiх лив: нiч яка ж тепер: i
хвилиночку згаКш - не наженеш. А треба ж до свiту хоч у степи вирватись.
Ну, й вирвались. Та вартовi почули - стрiляти почали. А нiч темна,
розбiглися на всi боки - лови нас!
Вiн уже стернею бiг, як раптом у ногу дало, так i спiткнувсь. Рачки
лiз, а воно свiтаК, свiтаК. Кров'ю стiк - нема сили. Тодi у гречку залiз i
прищулився...
- Не чула - чи всi втекли? Не вбито нiкого?
- Нi, нiкого не вбито.
- Значить, усi. А не чула, шукають?
- Е, шукають. В обiд як була дома, то розказували - що i в КацаПвку
Пздили. Ну, не знайшли нiкого. Дiд же каже: шукай тепер вiтру в полi.
- Еге ж, якби не нога. А то й поворухнутися нiяк. А схови - якi вже це
в гречцi, яка у степу голому латочкою маячить.
Ну, та якось буде! Цю нiч тут полежить i день, а тодi вже хоч рачки
буде подаватися до лiсу, що ген-ген на обрiю смужкою темнiК.
- Може, таки не знайдуть. - Це Оксана потiшаК. А як гнатиме завтра,
Псти принесе й води повну пляшку.
Чоловiк усмiхнувся й рукою в землюцi, що на нiй кров запеклася, провiв
по голiвцi бiлявiй.
- Моя дитино люба! Принесеш - Пстиму. А тiльки на слободi - нi словечка
нiкому.
- Нi, хiба я дурна?
I пiдвелась, бо вже вечорiло, i промiнь останнiй кривавив бiлу гречку.
Ступила крок, а тодi зупинилась i ще нищечком кинула:
- Не бiйтесь, дядю. Я не скажу.
Тiльки тепер Оксана вигнала теля з гречки i навмисне не поспiшала до
кiпу де сидiла Марiйка, щоб дати собi хоч трохи заспокоПтись. Аж мусила
Марiйка гукнути ПП.
- Що ти робила там, у гречцi? - спитала вона, коли Оксана згодом
пiдiйшла до неП.
- Нiчого я там не робила, - вiдповiла розгублено Оксана.
- Ось не дури! - пильно дивлячись на подругу, Сказала Марiйка. - Що ти
знайшла там?
Оксанi подих перехопило. Ледь стримуючи хвилювання, вона здвигнула
плечима.
- А що я знайти могла там? Голку впустила та поки знайшла, - надумалась
раптом дiвчина. - Iще добре, що з ниткою була.
- Голку? - примружила очi Марiйка. - А що ж ти почервонiла отак?
- Нiчого я не почервонiла! I що ти причепилась до мене? Як той реп'ях!
I завжди ти отак...
Марiйка спалахнула:
- Он як! То це вже я не подруга тобi, - а реп'ях! - .i замовкла
ображена. Знову взялась за шитво.
Намагалась вишивати й Оксана, але не ладилось:
- Давай уже гнати, Марiйко, - по довгiй важкiй мовчанцi озвалась Оксана
примирливо.
- Жени собi, - холодно вiдказала Марiйка.
Е, нi. Не така вона дурна. "Ти того тiльки й ждеш, мабуть, - подумала
Оксана, - щоб я погнала. А тодi моПм слiдом - у гречку". Од самоП думки
цiКП дiвчину пройняв острах. I вона терпляче ждала, аж поки Марiйка не
звелася перша з мiсця.
Отак i гнали потiм - i разом, i нарiзно: за всю дорогу словом не
обiзвалися.
Оксану вже починало гнiтити мовчання це. I жаль було подругу: отак
обидила ПП нi за що. Та вся ця прикрiсть одразу ж зникала, тiльки-но
дiвчина згадувала про чоловiка в гречцi. I натомiсть серце виповнювало
чуття вдоволення собою за додержане слово - обiцянка нiкому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марiйка озвалась:
- То оце така ти, Оксано, подруга менi!
- Яка це -"така"? - зрадiло кинулась Оксана. Зрадiла, що заговорила
Марiйка.
- А нiяка! Бо справжнi подруги нi з чим нiколи не криються одна од
одноП.
- I я од тебе не криюсь.
- Не бреши. Ти думаКш, що я - дурна. А я все чисто бачила.
- Що ти бачила? - навiть зупинилась Оксана.
- Все. Бачила, як ти озирнулась, а тодi вийняла з торби пляшку й
присiла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так i обмерла. Як блискавка, вдарила думка - "пропало все!" Що
одмовлятися тепер - рiч даремна, розумiла вона. Але що ж робити - не
знала. З жахом в очах дивилась на Марiйку i враз у розпачi затулила лице
долонями й забилась у плачi.
В такому горi Оксану Марiйка ще не бачила нiколи. Навiть розгубилась.
Стала, як тiльки могла, заспокоювати ПП. Та дарма. Оксана в плачi нiчого
не чула. I тiльки, коли Марiйка надумалась врештi: - "Та цить-бо, он
люди!" - Оксана одразу притихла.
Поки обгонили Пх косарi, помовчали дiвчата. Потiм Марiйка обережненько
дорiкнула Оксанi:
- Дурненька! Ну, чого ти? Хiба я кому скажу! А хто ж вiн такий?
Критися далi'Оксанi не було-вже чого. Вона розповiла Марiйцi про
чоловiка в гречцi. Переказала всю розмову з ним.
- Тiльки ж, Марiйко! - застерегла пiд кiнець. - Нi слова нiкому. А то
його вб'ють.
- Чи я не розумiю! - гаряче мовила Марiйка. Потiм вони домовились разом
вигонити узавтра. Дещо з харчiв для втiкача i Марiйка вiзьме. I на тому
розлучилися.
Пригнала додому Оксана - на обличчi таКмнiсть така! А дiд на призьбi -
люльку палив, глянув примружено:
- О, вже, мабуть, натворила щось?
-Нi, - схвильовано одказала дiвчина. I очi опустила. Мовчала. А далi
подумала: дiдусь же - своП. Хiба скажуть кому? I, повагавшися трохи,
розповiла все про чоловiка, що в гречцi Пхнiй ховаКться. Дiд замислився.
Велiв бiльш нiкому - нi гу-гу. О, нi! Хiба вона не розумiК? Його ж уб'ють.
I не сказала навiть батькам. Та дiд сам, мабуть, розповiв Пм. Бо, як
вечеряти сiли, батько раптом спитав:
- Так що ти там бачила у гречцi?
Оксана аж похолонула. А дiд:
- Кажи, дочко. Хiба тут чужi?
Дiвчина розповiла. Все. I як наткнулася на нього, i про що говорили, i
який вiн К.
- У ногу ранений: холоша до колiна обiрвана й нога зав'язана та в
кровi. Нiяк i поворухнутись йому. А казав, що нiч оцю полежить iще, а тодi
до лiсу буде лiзти.
Батько замислився, а згодом сказав:
- Ну, i мовчiть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночi, вже й спати лягли,
а вiн десь надворi.
Оксанi не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася.
Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загримiло i притихло. А
пiд вiкном осики листячком зашепотiли сполохано. Вулицею парубки йшли -
пiснi спiвали.
Тужили молодi голоси i тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло
в хатi, мов хто креснув, а на левадi, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки
забрязкотiли. Блиснуло ще i грякнуло iз степу. Гроза. Поза хатою буря
метнулась. У садку мiж дерев заплуталася на мить, вирвалась i гайнула
далi. Зашумiв дощ, i грякало, i блискало в хату.
Мати божкала i хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя i притихла.
А в головi думки пензлями малюнок малювали. Нiч у степу... Громи... У
гречцi у самiй сорочцi вiн лежить. А навкруги - степ, голий, нiмий...
Малюнок фарбами. А потiм блекнути став чи дощем затуманило. Сiро... тьмянi
крапки кiп...
Заснула.
А кинулась - дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хатi поночi й
тиша. Десь далеко-далеко загримiло i стихло. А пiд вiкном осики шепотiли
стомлено.
Батько роздягся i лiг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. I чуК -
мати раптом спитала:
- Що це ти швидко так вернувсь?
- Нiчого не вийшло, - утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далi став
пошепки розповiдати. Уже були з Грицьком за слободу виПхали, а тут, як на
зло, - вiйсько назустрiч. "Хто такий? Куди серед ночi?" I завернули. Ще
добре - викрутились. "Хотiли, мовляв, до дощу снопiв привезти". Ну, i
вiдпустили.
- Та як же воно тепер буде?
- Завтра поПдемо. Вдень.
- Що-бо ти "вдень"! - занепокоПлась мати.
- Удень iще безпечнiш, як в отаку нiч. Повна слобода солдатнi. Може,
зранку вирушать. ПоПдемо за житом та в снопах i перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову пiдвела i вухо до батькiв наставила.
Батько почув.
- Що ти, Оксано?
- Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
- Та вже ж не кого, - i додав ласкавенько: - Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хатi панувала тиша. Можна було подумати - всi сплять. Та
нi. Ось батько раптом звiвся на лiкоть i тихо:
- Оксано, ти ще не спиш?
- Нi, тату. А що таке?
- Окрiм дома оце, ти нiкому не проговорилась?
- Нi, нi, - похопилась дiвчина й вiдчула, що почервонiла дуже. "Добре,
що хоч поночi в хатi", - подумала i спитала: - А що таке?
- Та... нiчого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стiни, але чуйно прислухалась. Може, ще
батько щось буде говорити про чоловiка в гречцi.
- Мусiй до пана в маКток почимчикував, - по довгiй мовчанцi сказав
батько. Мати промовчала. - А ти кажеш-"випросив копи". Одробляти пiшов.
-Одробляти? - не зрозумiла мати. - Що ж вiн уночi?
- НаслухаКться за день мiж народом та вночi й несе ото пановi-вечiрнiй
рапорт!
- I що-бо ти кажеш! - навiть обурилась матiП.
- Оте, що ти чуКш!
Уранцi, тiльки-но схопилася з лiжка Оксана, - мерщiй до матерi:
- А що, татко поПхали вже?
- Нi, не поПхав, дочко, - зiтхнула мати. - Вигнали в пiдводи Грицька.
Та й хiба тiльки Грицька?
- Ну, а що ж тепер буде? - занепокоПлась дiвчина.
Мати заспокоПла ПП. Уже коли батько взявся, то не залишить його
напризволяще. Пiшов у КацаПвку, до родичiв. У них вiзьме пiдводу.
- А ти, донечко, тим часом вигонь мерщiй. Оце я злагодила харчiв йому.
Саме до хати зайшов дiдусь. Од себе ще дав Оксанi кисет з тютюном, може
- курящий.
- Та обережненько!
- Ну, а то ж як?!
Оксана випустила корову з двору. Як повз Галущин двiр гнала, погукала
Марiйку, щоб разом, як умовилися вчора. Але виявилось, що Марiйка не
гнатиме зараз.
- Мати не пускають, - нiби виправдувалася вона. - Звелiли на городi до
обiд пасти. Мокро й холодно, кажуть.
-Та холодно, - сказала Оксана i додала з наголосом: - А комусь не
тiльки холодно зараз, а ще й голодно.
Марiйка зрозумiла, на кого вона натякаК, опустила очi. А все ж
запитала:
- А ти несеш йому?
- Авжеж несу.
Марiйка оговталась уже, пiдвела очi:
- I я ще вчора звечора приготувала вузлик. Так мати як узнали...
- Мати узнали? - аж пополотнiла дiвчина. - Хiба ти сказала?
- Побачили вузлик мiй та як пристали! Ну й мусила... Ой, було ж менi!
Навiть били.
- За що? - вкрай здивувалась Оксана.
- Коли вiн з-пiд арешту втiк, кажуть, то як дiзнаються денiкiнцi, що ти
йому Псти носила, хату навiть спалити можуть. Ой, Оксано, стережись!
Од Марiйчиних слiв Оксанi аж у грудях похолонуло. Але страху свого
Марiйцi не показала. Пересмикнула плечем i мовила удавано байдуже:
- Ну! Це ж як дiзнаються. А я вже тепер не дурна. Не буду так, як
учора. В сто разiв обережнiша буду!
Крутнулась i побiгла вслiд за коровою.
Було голо i пусто в степу. Плямiли копи разками, вiтром розкуйовдженi.
Помiж кiп де-не-де бродила худоба. А ген i та гречка рудiК смужкою. I бiля
неП хтось ячмiнь, мабуть, докошуК.
От не щастить! Це ж зовсiм близько од гречки. Нiяк буде i Псти йому
понести.
Запечалилася Оксана.
Пригнала на мiсце i стала бiля кiп замислена. Дивилась на косаря. Нi,
побачить. Побреде вона у гречку, а вiн догадаКться та за нею: а що тут
таке? Нi, краще пiдожде. Може, або сяде спочивати, або косу гостритиме.
Стояла бiля кiп, а торбинку й пляшку в руцi напоготовi держала. "Якщо,
- думала, - шмиг у гречку, мовби за перепiлкою. Оддасть i назад тодi.
Ось-ось тiльки вiн ручки дiйде та одвернеться".
Враз очi скосила - та так i похолонула вся. Од могили - гiн двоК всього
- неслися три вершники. I сюди просто.
- Невже сюди?
Пiд'Пхали до косаря, покрутилися - про щось питалися, мабуть. Потiм
один крикнув щось, i скачки - ой, горенько ж!-у гречку влетiв. Пробiг
одним краКм, серединою. Ой, став раптом! Крикнув i рукою махнув. Тi два
кинулися до нього.
В ту ж мить Оксанi на голову наче гора звалилась - вона тихо опустилася
на землю й обличчя руками закрила, а голову, як перепеленятко сполохане, -
пiд снiп. Тремтiла вся.
Тиша. Так було мить, а може, хвилину, може, бiльше. Враз бахнуло, мов
батогом ляснув хто. Тиша. I знов - бах! А повз копи згодом, як вихор,
пронеслись, пролетiли козаки.
Оксана трусилася вся й боялася глянути. Та, врештi, насмiлилась-таки й
лячно зиркнула iз-за полукiпка. Степ захмарився. А може, здалося Пй так?
Тiнi од хмар нечутне, розпачливо блукали по стернях. О, побiгли,
побiгли... А навперейми Пм козаки, мов три ворони, низько-низько над
землею полетiли. Обiч - гречка, i збита-збита копитами.
Дiвчина враз затаПла дихання й наче прислухалась:
"Мусiй до пана в маКток почимчикував. За копи одробляти", - сказав
батько. Мати не зрозумiла: "Як одробляти?" - "НаслухаКться за день мiж
народом та вночi й несе ото пановi... вечiрнiй рапорт".
- Ой мамочко! - аж зойкнула у розпачi. - Џй-бож це - Мусiй. Вiн, вiн.
Од Марiйки дiзнавсь... Ой, що ж я наробила!
Руками держалася за крайки хустини червоноП- розпачливо зiрвала. I
простоволоса, тягнучи хустку в руцi, побрела в гречку. Стала. Бiля нiг
чоловiк навзнак лежав нерухомо. На чолi вище брови пляма чорнiла, а пiд
головою - калюжа червона.
Перед очима в неП туман заколихавсь. Стояла поникло. Потiм схилилася до
дядi холодного й червоною хустиною обличчя прикрила. Ще стояла поникло, а
тодi тихо навшпиньки побрела з гречки...
Стернями, як привид, iшла - очима великими дивилася перед себе. Далi,
далi... Лиш маячить... Набiгли тiнi - просторiнь. А далина синя, сонцем
гаптована, таКмно дивилася в очi i ждала.
1923
ПИЛИПКО
В нього очi наче волошки в житi. А над ними з-пiд драного картузика
волосся - бiлявими житнiми колосками. Це - Пилипко. А ще - сорочечка,
штанцi на ньому iз семiрки, полатанi-полатанi. Бо - бiдняки. I хата ген за
тином розваленим така ж полатана i вбога. А за нею до левади - клаптик
городу - кущi ступити нiде... Це так було, так К. I К ще десь у степу шмат
"панськоП" землi (як революцiя стала - з комiтету дали), i на нiй зараз
хвилюКться жито й пшеницi яроП смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А
жати чи то ж доведеться? Iде громадянська вiйна. В окрузi гайдамаки i
нiмцi гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось i до них
у Михнiвку сьогоднi вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з
горба, де пасли. Сперш - ген-ген на шляху знялася курява. Придивились - аж
то солдати, валка за валкою. Село в долинi мовчало. I враз забовкав на
сполох дзвiн, i пострiл бахнув пiд вербами, другий, ще... Заклекотiло.
Валка тодi розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче,
ближче... Iнодi де на горбочку залягали в житi. П чiтко тодi строчили
кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались i сунули, сунули... Довго так.
Та все ж надвечiр пiдiйшли аж до маКтку, що край села, аж до левад. За
вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише - як шарпнувсь крик:
"А-а-а" - покотився степом. Пострiли стихли. Згодом пролунали десь по
селу, потiм - за селом, потiм - далi, далi... Пилипко зiтхнув сумно i
сказав:
- Отак, вiдступили нашi.
А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього i теж зiтхнув...
Пiзно ввечерi хлопцi поверталися з худобою додому. В курявi помалу
Пхали на конях i мовчали - посмутилися. Хiба кине який уголос лайку на
корову, що забрела в пшеницю.
- А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тiсно Пй дорогою!
I батогом - лясь, лясь... Знов мовчали.
А обабiч шляху з тихим шумом хлюпались зеленi хвилi хлiбiв. Плинули,
плинули...
Як проПздили повз маКток, Пилипко перший побачив нiмця в синьому на
воротях, а на подвiр'П - повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:
- Диви, штаб, мабуть.
Тi кинулись очима й принишкли. А як од'Пхали геть, хтось сказав:
- Це контрибуцiю стягати. От у Пiсках було вже таке. Розстрiляли
багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маКток назад
постановити.
Пилипковi очi блиснули одразу.
- Ну, чорта з два, - кинув вiн i пiдвiв з викликом голову. - Хай
спробують. Он Грицько з партизанами забiгав поза он ту нiч, то казав: "Ми
як турнемо нiмцiв, то аж у "IрманiП" оглянуться".
А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це Пхня) i
поглядом iз жалем погладив ПП: "може, i тебе одберуть". Торiк iще телицею
з комiтету дали Пм ПП з загонiв помiщицьких. А тепер, може, назад
одберуть.
Мовчав усю дорогу вулицею. I хлопцi мовчали, тривожно прислухалися, як
билося сполохане село. З усiх кiнцiв гвалтували собаки. Вулицею прогупотiв
роз'Пзд - зник у степу... А люди в сутiнях нечутно сновигали по городах,
поза соломами - ховались. Десь болючий крик бентежив нiч - били когось, i
плакала жiнка, дiти...
У Пилипка аж похолонуло в грудях. I коли звернули за рiг, де й Пхню
хату вже видко, хапливо глянув туди. Не свiтилося ще. Маленькими
вiконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. I на подвiр'П тихо
так.
Пiд'Пхавши до ворiт, хлопець сплигнув з коня й одчинив Пх. А тодi
поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав. З хати з дiйницею
вийшла мати i, мовчазна, пiдiйшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та
одбивав теля, поки мати доПла. Лише як скiнчила вже i, сумна, корiвку
погладила, сказав тихо:
- Та чого ви, мамо? Може, ще i не вiзьмуть.
Мати глянула журно на сина й зiтхнула:
- Е, де вже не вiзьмуть! - А згодом, як повернула вже до хати, додала:
- Ще хоча б тiльки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це - ой, як у них
строго!..
Тихо пiшла до хати. А Пилипко за нею - тихо, як тiнь.
У хатi поночi. Бiля припiчка сидiло кiлька "дядькiв" i пихкали
цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули дверi-стихли були
одразу, та, забачивши, що то своП, заспокоПлись i почали знов.
- Тiкати треба! - сказав Микита Горобець (Пилипко пiзнав з голосу). -
Бо розстрiляють, це як дважди два. Он у Пiсках - чули ж? Завели в глинища
та й побили всiх. А кого не знайшли - хати палили.
Тиша в хатi. Десь у сутiнях зiтхнула мати i дiтвора заскиглила. Батько
тодi озвавсь:
- А я нiкуди не тiкатиму, - сказав i хвильно затягся цигаркою раз,
удруге, - уб'ють, хай! А як хату спалять, куди ж сiм'я подiнеться? З
торбами попiдтинню?!
- Не спалять.
- Хто Пм дав право таке? - заговорили всi одразу гнiвно й розмахуючи
руками.
- Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати... за
що ж!
- Та й сини добрi, - сказав батько Пилипкiв i похилився головою, -
батькiв тягають, а вони десь у лiсi попритулювались.
Микита Горобець захвилювавсь.
- Не говори так, Явтуше, - сказав вiн i, прихилившись, почав пошепки
розповiдати, як учора партизани пiд Хведорiвкою билися з нiмцями та
гайдамаками. - Душ до пiвсотнi втратили своПх, а тодi кинулися до лiсiв i
одразу за Вiтровою Балкою в ярах поховалися. Сiм верст усього, Пм тiльки
звiстку дати, а то налетiли б - як язиком злизало б оцю напасть.
- Еге ж, дай звiстку, як iз слободи нiкого не випускають. Мало того, що
вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.
Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям i на мить
освiтила убогу хатину, похмурi постатi в тютюновiм диму. Знадвору хтось
грюкнув дверима, i жiнка якась захекана вбiгла - стала на порозi.
- Микита у вас?
- А що таке? - озвався той i пiдвiвся. Всi теж стали на ноги. А жiнка
раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось
забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жiнка й билася в тузi.
Микита тодi дуже стиснув Пй руки i кинув пошепки:
- Цить! Ще почують...
Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вiкно, як далi, сутiнями,
подалися вони на город i десь у бур'янах загубилися...
Тихо стало в хатi. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки i крики
чулися. Батько довго прислухався. А тодi хвильний пройшовся по хатi й сiв
у кiнцi столу. Поклав руки своП мозолястi, натрудженi, простяг по столу i
важко впав на них головою. Тиша. Бринiла десь муха у миснику в павутиннi.
Хлипала мати, до припiчка прихилившись, i вся аж скорчилась, маленька така
стала. У Пилипка тремтiли руки i горлянку немов петлею здавило. Та вiн не
плакав. Гостро в темряву дивився на сiру постать кiнець столу. I враз:
- Тату, а може б i ви втекли?..
Батько поволi пiдвiв голову й довго дивився на сина. Здавалось, не
розчув. Раптом схопився з-за столу.
- Iдуть, - кинув i посеред хати немов остовпiв. Надворi справдi чулося
гупання нiг од улицi. Повернули в двiр. Попiдвiконню пройшлися й
загуркотiли з криками в дверi.
- Одчини! Ач, прищулився.
- Бий прикладом!
Грюкнуло дуже прикладом у дверi, ще. Дверi рипнули й одскочили. А в
хату ввалилося кiлька нiмцiв та гайдамакiв, забрязкали зброКю.
- Де хазяПн?
- Я, - озвався батько хрипло якось.
- Ну, от тебе нам i треба, - сказав один з гайдамакiв I пiдiйшов од
порога, - свiтло дай!
Мати, злякана, засвiтила свiтло, i, як несла каганець до столу, руки ПП
дрiбно тремтiли. А Пилипко заляканим звiренятком дивився з полу й теж
увесь тремтiв. Тепер видко вже було i блiдого худого батька посеред хати i
нiмцiв та гайдамакiв. Два з них стояли бiля порога, немов скам'янiлi. А
один пiдiйшов до батька i наганом в обличчя посварився.
- Кажи тiльки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:
- Не знаю. Де людськi, там i мiй. Не хваливсь, i я не питався, куди
йде. Не знаю.
Гайдамака аж зубами заскреготiв.
- А-а, не знаКш ти!
Головою вiн хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати
шомпол з гвинтiвки.
- Ми ось язика тобi розв'яжемо, - кинув зло. Батько стояв з похиленою
головою. Враз гайдамака скрикнув i рукою замахнувся... I сталося щось
страшне. Зойкнув i, як пiдцюкнутий, упав батько. А на нього мерщiй на
голову один сiв, другий замахнувся чимсь блискучим i вдарив, ще...
ще....Борсалось тiло, i з рота хриплi крики вилiтали з пiною. Мати тужила
й рвалася, а на полу в куточку кричали дiти.
Так було довго. Батько раптом притих. Тодi бити кинули.
- Хай одсапне, - сказав один i звернувся до матерi: - Чого ревеш?
Хочеш, щоб i тобi всипали?
Мати заговорила щось, хапаючись, крiзь сльози. I синочками взивала Пх,
ламала руки й заглядала Пм в очi з таким благанням...
- Кинь, кинь! - забили ПП. - Давайте зброю! Одiмкни скриню.
Довго рилися в шматтi i, сердитi, кинули врештi.
- Злидота така, нiчого й потягти! - сердито грюкнув один вiком i
лайнувся зло. Потiм до батька пiдiйшов i чоботом пiд бiк ударив. -
Вставай, розлiгся!
Батько, побитий, скривавлений, пiдвiвся, стогнучи, на ноги. Його пхнули
в спину, то вiн поточивсь i, хитаючись, пiшов до порога. А ззаду
гайдамаки:
- Йди, йди, слоняКшся.
Рипнули дверi. Тиша в хатi. Бринiла десь муха в павутиннi. А
попiдвiконню гупання нiг з подвiр'я на вулицю. I мати тужила й ламала руки
слiдом за ними...
Пилипко враз кинувся i з плачем побiг iз хати.
Догнав аж за ворiтьми вже. Iззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось
за рукав одному вчепiрилась i благала його. А вiн вiдказав сердито щось i,
наставивши приклада до грудей Пй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась i
одстала, Пилипко йшов далi.
Нагнали в провулку юрбу заарештованих i злилися з нею. Iшли й мовчали.
А слiдом за ними сiрi постатi, як тiнi, йшли. Iнодi спереду хтось з
гайдамакiв кричав на них розiйтися i стрiляв угору. Юрба на мить
зупинялась, а далi знов рушала й посувалася по слiдах.
Дiйшли до економiП. Це штаб Пхнiй тут. Вартовий, що на воротях, щось
гукнув, а цi вiдповiли. Потiм пройшли на подвiр'я, i ворота важкi за ними
- хряп! (Зачинилися).
Стояли розпачливi. I Пилипко тут же. Якась жiнка, що все тужила по
дорозi, пiднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони... Залп з
вигону од вiтрякiв приголомшив ЏЏ, - враз замовкла й прислухалась... Ще
залп.
- Це полонених розстрiлюють... - хтось сказав i лячно позадкував у
темряву: - Тiкайте!
Всi злякано кинулися за ним у темряву...
Захеканий прибiг Пилипко додому. Ще з улицi зазирнув у вiкно. Тихо. На
полу сидiла мати, як була - простоволоса й заплакана. Очима нерухомо
дивилась кудись у куток. Бiля неП спали-розкидалися дiти. Килинка голову
на колiна Џй поклала. Сплять...А як прокинуться?
Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зцiпив. Та в
хату не зайшов. Мерщiй - шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом
вивiв коня i, крадучись та прислухаючись, повiв на город, далi картоплею
аж на леваду. Там став i довго придивлявся: i навшпиньки ставав, i понад
землею присiдав. Або ще заплющувавсь i сторожко наставляв ухо. Тиша. Тодi
взявся за гриву й став ногою коневi на колiно. Мить - верхи вже. Мовчки
сiпнув за поводи й пiрнув у коноплях, потiм лоза була, осики на левадi.
Знов кущi якiсь...
Пилипко зiрко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген - садок
Горобцiв, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тiльки в степ би,
а там...
Назустрiч iз сутiнi враз вискочила постать i гукнула, клацнувши
рушницею:
- Хто такий?
Кiнь схарапудивсь i крутнув набiк. А Пилипко хоч i злякався, аж
похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
- Ньо! Ньо!.. - i скочки подавсь у степ...
Ззаду вибухнуло щось i побiля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, i загавкали
собаки десь iззаду. Потiм - далi, тихше... Уже саме гупання копит та
хлiбiв шелестiння чулися Пилипковi, а вiн усе летiв, прихилившись коневi
до шиП, i все ногами бив та смикав за поводи.
Нарештi став. Кiнь засапався i весь мов скупаний. А Пилипковi забило
дух. Вiн хапнув свiже степове повiтря - раз, iще... Потiм скинув картуза й
почав прислухатися, поводячи головою на всi боки. Тихо. Степ... Нiч...
Десь у хлiбах кричав перепел, i туман стелився од рiчки. Пахло полином. I
тишею, спокоКм вiяло звiдусiль. На мить хлопцевi здалося, що так i К:
тихо, спокiйно. А вiн це привiв коня пасти на нiч... Та схаменувся - кiнь
мокрий же, i ззаду там, на левадi, бахнув пострiл... А ще ранiше - залп на
вигонi бiля вiтрякiв...
Знов прислухався, а тодi помалу рушив хлiбами, сторожко поводячи
головою та розглядаючись - де це вiн? Збоку мiсяцем облита могила висока.
Пiд'Пхав ближче Пилипко й придивився. А - це ж Розкопана. Значить, i на
шлях недалеко. Ось тут з гони проПхати влiворуч, а тодi повз верби, що в
балочцi. ВиПхав на шлях, пустив коня бiгом, а сам зiрко дивився вперед,
щоб часом на роз'Пзд "Пхнiй" не наткнутися. За пiвгодини яких спереду
замаячили вiтряки на горi. Хлопець смикнув коня й понiсся скочки. А
назустрiч iз балки садки кучерявi визирнули, бiленькi соннi хати. I тиша
всюди.
Вбiг в улицю Пилипко й спинивсь: "Як би ж дядькову хату знайти?" (У
Вiтровiй Балцi жив його дядько по матерi. Ще торiк i в гостi до них
Пилипко з батьком заПздили з ярмарку. А хата стара така, похилена, й осики
високi од улицi). "Либонь оце". Осики тихо над тином шелестять. "Вони".
Вiн заПхав у двiр i, не злiзаючи з коня, постукав у вiкно.
- Дядьку, дядьку... А вийдiть!
Тихо в хатi. Потiм - чути було - рипнув пiл i щось по хатi зашамотiло.
До шибки з темряви прихилилося бородате обличчя й спитало:
- Хто там?
- Та я... з Михнiвки, Пилип. ЗнаКте ж... Вийдiть-бо, - захапався
хлопець.
Постать у бiлому, мовчазна, стояла проти вiкна. Потiм ворухнулась i
зникла в сутiнi. А згодом дверi рипнули, i дядько став на порозi.
- Диво... Чого це ти? - спитав i, заспаний, глянув на хлопця. -
Верхи... серед ночi?..
Пилипко хапливо почав оповiдати. Як гайдамаки прийшли, як били батька й
забрали в маКток. Багацько Пх, душ до тридцяти забрали. Якихось i
розстрiляли вже на вигонi. I врештi не вдержавсь - захлипав, а крiзь
сльози тихо:
- Так я й побiг оце. Десь партизани у вас тут, у ярах... щоб
рятували...
I на дядька жадно очима дивився:
- Ви ж знаКте - де. Ходiмте-бо!
Чоловiк рукою гребнув розкуйовджене волосся й замислився. Дививсь
похмуро в землю. Враз пiдвiв голову й кинув пошепки:
- Зараз.
А сам побiг до конюшнi й вивiв кобилу. За ворiтьми пильно оглянувся i,
скочивши на неП, зiрвався вихором - понiсся вулицею. Простоволосий i весь
у бiлому. А Пилипко за ним плигав, цупко вчепiрившися руками в гриву.
За селом знов шелестiли хлiба й пахло полином. Бiгли скочки. Пiд
вербами раптом стишились i звернули лiворуч, спустилися в долину, просто в
сивий туман. А в ньому химернi плями якихось кущiв, дерев. Зачiпали вiттям
за ноги, в обличчя стьобали... Так було довго. Аж до само? рiчки. Бiля
мосту ж Пх раптом перестрiли три чоловiки в свитках, озброКнi i теж на
конях. Зупинили - почали розпитувати. Дядько все Пм розповiдав. Iнодi й
Пилипко вкидав яке слово в балачку.
Тi захвилювались. З-пiд нахмурених брiв грiзно кресали очi.
Перегнувшись з коней, жадiбно вслухалися вони в сумне оповiдання й iнодi в
погрозi здiймали руки.
Один, що в шапцi чорнiй, придивлявся до Пилипка довго. Потiм спитав:
- Ти з Михнiвки й К?
- Ну да. Явтухiв я.
- I це аж сюди прибiг звiстити? - Блиснув очима й коня за поводи
смикнув, аж той цапа став. Враз нагаКм увiрвав i шарапнувся, лиш кинув
назад:
- За мною!
Загуркотiв мiст пiд копитами. Влетiли в лiс. В гущавинi помiж дерев
гасли вогнища. Бiля одного сидiла купка партизанiв, курили й грiлися.
Пiдбiгли до них. Конi злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в
шапцi чорнiй, пiдвiвсь на стременах i враз - бах! бах! - угору.
-Встава-ай!-пручнувся крик його, залунав по лiсi.
Кинулись мерщiй люди, i лiс зашумiв... Ах, скiльки Пх було -
партизанiв! Збилися круг командира свого завзятого, i залопотiв гомiн у
натовпi:
- Що?
- Що трапилось?
- Що таке?..
Командир знов пiдвiвся на стременах i кинув у товпу:
- Гайдамаки в Михнiвцi!..
Товпа онiмiла. А вiн говорив далi:
- Це ось хлопчина прилетiв, звiстку нам принiс. Вiн бачив, як катували
бiднякiв, як розстрiлювали на вигонi полонених... I всiх селян те жде, як
ми, партизани, до свiту не виб'Кмо нiмцiв!
Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась i гiзно замахала з криками:
- Веди нас!..
- Ходiм!..
- Ми Пм покажемо, як знущатися з нас!
- Ходiм!..
Командир пiднiс руку - поволi стихло. А вiн гукнув.
- По конях!
Товпа кинулась, забiгала. Сiдали на коней i лаштувалися. А за кiлька
хвилин, проПхавши помiж дерев через мiст, неслися щодуху пiд гору - в
степ...
Свiтало, як проПздили Вiтрову Балку - спiвали пiвнi й де-не-де з-за
тинiв чи крiзь шибки дивились очi на копитами столочену вулицю. За селом
стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко Пхав поруч iз командиром, i
той усе його розпитував: чи багацько нiмцiв, де стоять. Хлопець
розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонiв схiд.
"Хоча б не спiзнитися!"
Як порiвнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од
шляху просто хлiбами й рушили. Пилипковi звелiли вiдстати. Та вiн хоч i
од'Пхав назад, усе ж не послухав, рушив i собi слiдом. Сперш поволi бiгли,
а як замаячили вже вiтряки, - зiрвалися скочки. Мовчазнi. Лише гул од
копит степом котився та хлiба шелестiли... Враз од села - пострiл, i
кулемет застрочив. А iз сотнi грудей, у ту ж мить шарпнувся крик i летiв
iз ними - з оголеними шаблями над головами...
Пилипко нiсся слiдом i теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув i
сам свого крику. Ураз - опекло щось, аж похитнувся вiн. У ту ж мить
ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замiсть Пх
колоски схилилися й гойдалися тихо, i синi волошки дивилися в очi. А шум
рiс, рiс. Ось налетiла хвиля червона, вдарила й залила - i волошки, i
колоски, i його...
Вибили нiмцiв iз села. Вранцi, як сонце з-за левад глянуло, воно було
вiльне. Хоч i плямiли розкиданi тут i там помiж синiх трупiв нiмцiв i нашi
- в свитках i сiрих шинелях, ген бiля маКтку, на вигонi. А скiльки згасло
Пх, як iскри в степу, в житах пiд тихе шелестiння колоскiв!..
За левадами на луках клекотiв бiй. А товпа аж за млин вилилась.
Дивились - ждали з завмерлим серцем: хто подола?
Збили. Кiнний полк червоних iз-за горба вихором налетiв, порвав Пх цеп,
заплутав i степом покотив. Далi, далi...
Радiсний подих пронiсся в натовпi. Заговорили. Хтось усмiхнувсь. А
бабуся старенька пiдiйшла до чоловiкiв, зашамкала старечо губами. Явтух,
Пилипкiв батько, блiдий i обличчя в синяках, усмiхнувсь до неП стиха:
- Наша, наша, бабусю, бере, -сказав, - ач, як погнали.
Бабуся перехрестилася й очима пiдслiпкуватими глянула туди - в степ. Од
левад з криками неслися хлопцi - малеча. Пiдбiгли.
- Одступили!
- Ой, дали ж нашi! - кричали радi, i оченята горiли в них. А один
тернув рукавом носа й головою хитнув:
- Ой, набили ж нiмотi! А наших - Карпа убито й Скаленка, ще якихось.
Пiд вербами отам... А партизани сюди вертаються.
З левад дiйсно виткнулись - поверталися партизани помалу, зморенi, на
вiдпочинок. Конi пiд ними мов скупанiу i в яких гриви заляпанi кров'ю. I
кров на свитках, на шинелях партизанiв. А обличчя пилом припали, I в очах
- iскра.
Товпа оточила Пх. З радiсними криками, з блискучими очима тиснулись
люди до них. Гладили шиП коням, до стремен тулилися. Микита, блiдий,
побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
- Ну, й молодцi ж хлопцi! - сказав i тепло усмiхнувся обличчям у
синяках. - Думали - пропадати вже. Аж ви, як грiм iз неба...
Схвильований дивився на молодi обличчя хлопцiв на змилених конях. А
товпа зашумiла, загула...
- Збавителi ви нашi...
- Уже й не думали, що живi будемо...
Один iз партизанiв пiдвiвся на стременах i руку пiднiс. Товпа враз
притихла. А вiн сказав:
- Та наробили були б кати проклятi, якби не ваш хлопчина якийсь.
Прибiгло опiвночi до нас аж у лiс: "Нiмцi в нас. Рятуйте!". Ми так i
кинулись...
Очима вiн пробiг по товпi, мiж дiтвору, мабуть, одшукував того хлопця.
А в товпi загомонiли - дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно
хлопець? Враз притихли. Вулицею бiгла Явтухова жiнка. Обличчя заплакане, а
з-пiд хустки вибилось пасмами волосся. Пiдбiгла й затужила. А Явтух вийшов
iз товпи схвильований:
- Що таке? Що трапилось?
- Хлопця немаК... Пилипка!..
Жiнка знов заголосила. Чути було лише:
- Уночi ще не стало. Я вранцi - до конюшнi, аж i коня немаК. Ну, думаю
- пасти повiв. Коли ж уранцi, як уже нiмцi одступили, прибiг кiнь, мокрий
увесь i грива вся в кровi... Убито ж його, синочка мого... Убито!..
Мати забилася з розпачу, а жiнки обступили ПП - тiшили. I щось похмуро
говорили чоловiки. Партизан перехилився з сiдла.
- Та як, як звуть? Пилипко? Це ж вiн i К. До РозкопаноП могили ще Пхав
з нами, а як в атаку кинулись, мабуть, тодi i забито його.
Вiн гукнув на хлопцiв i, вдаривши коня, понiсся з ними за село в степ
шукати. А мати за ними з тужiнням кинулась, i батько, блiдий, побитий,
тихо слiдом пiшов. Юрба й собi полилася за ними аж за село... Стали. А
перед очима хлiба зеленi хвилями котились-котились, аж об ноги хлюпались.
По них, спотикаючись, бiгла мати Пилипкова, i ген далi-далi партизани на
конях цепом розсипались. Ось зупинився один, рукою замахав. I до нього
кинулись iншi. З коней устали - нагнулись. Не видко в житi.
- Знайшли! - загомонiли в товпi.
- Диви, диви - на руки взяли.
ДвоК партизанiв пiдвелися в житi й помалу несли щось. А за ними вели
коней iншi по межi. Пiдбiгла мати й припала до дитини. А вiтер нiс понад
житами уривки тужiння.
Ближче, ближче... Товпа зашумiла схвильована:
- Ну що? Що?
- Живий?
- Живий! У голову поранений.
Зiтхнули десятки грудей. Навшпиньки спинаючись, очима великими кинулись
до хлопця, що на руках несли. I дихання затаПли. I на них глянули синi
очi, наче волошки в житi. Волосся - житнi колоски бiлявi, i по ньому
стiкала кров на обличчя блiде, на сорочку полатану.
1928
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT