Борис Грiнченко. Серед темноП ночi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Частина першa. ЧУЖЕНИЦЯ У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусiда Струк iз своКю сердитою Стручихою, дядько - старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але троК синiв, як соколiв: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяПн,- удався в батька; середульший - отож Роман; а найменший - Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки самоП дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема,- каже,- йому пари. Батько сердився: десь у своПх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема Пй помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха - он та бiлява молодиця, що тепер пораКться бiля печi,- годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий... не такий запальний хазяПн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне,то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся,- хiба ж i не жалко? I стара Параска, забуваючи, щй Пй треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: "Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!" I батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi _три _сини - такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращаК. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував: - Випийте, люде добрi, за здоровля моПх синiв!.. Вони в мене - як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi Пм!.. - Що правда, то правда, сусiде,- дай, боже, щоб усе було гоже! - твоП сини такi, що в кожного батька серце росло б, на Пх дивлячись,- так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку. Iншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiКю хвалою. Старший - уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший - ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяКвом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так - тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик. - Чого ж це ти, небоже,- питав його дядько Охрiм,- не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь. - ТакоК дКло случилось,- одказував Роман.- Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублКй жалування. - О, це добра служба,- триста рублiв! - озвався свят Манойло.- А яка ж то служба?' - А така - швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлi - думаю - яв свойой родинК не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов. - I добре зробив, синку,- сказала мати,- бо й нас iзвеселив. - Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! - сказав до Пилипа Манойло. - Та я з дорогою душею,- всмiхнувся Пилип,- аби сини! - Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим,одказав Роман. --Образований чоловiк може завсегда собi должность получить,- озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати "по-образованому". Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: "Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!" Џм здавалося, що Роман дуже добре потрапляК на панську мову. Тiльки сивому мовчазному КорнiКвi Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат ламаК язика. А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр. Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Iшли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. I пiд Сивашевим двором лежали колоди,добрий хазяПн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi,- i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин. цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося двоК дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином. - А, дiвчата! - гукнув Роман.- Нада й Пм празник устроПть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов - для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик,- кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин,- получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов! Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi. - Дiвчатка! ХадКть сюда, веселиться будем! - закликав Роман. Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Мiж дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i Пх: - ХадКть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без дiвчат, а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр: - Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти! За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром прийшли музики - двi скрипки й бубон. Зiнько принiс ласощi. Романовi хотiлося сьогоднi показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку горiлки, почастував музик, хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали: - Оце ж таки! Хiба ж таки ми ПП п'Кмо? Таку гiрку! I не схотiли пити. На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором. - Не хочуть горкого, дамо Пм сладкого! - гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горiхи..Получайте, дiвчата! Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша. - Ех, ви! КакiП несмКлi! - посмiявся Роман. Побачивши бiля себе Левантину, вiн силомiць упхнув Пй у руки торбинку з ласощами й промовив: - Роздавай подругам! Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощi i не знала, як би Пх збутися. А Роман стояв перед нею, смiючися: до неП з-пiд вусiв, блискаючи на неП смiлими очима. Левантина спустила своП темнi очi, довгi вiП виразно зачорнiли на рожевому личку. Роман зареготався й одiйшов, а Левантинi зробилося ще дужче нiяково._ Дiвчата почала штовхати ПП, шепочучи: - Ну, чого стоПш? Роздавай. Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися. - Оця ще!.. МоняКться! - скрикнула Химка i вхопила в неП з рук ласощi.- Ось я, дiвчата, роздам! I почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi: - Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу! Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi. - Ех, гуляй душа! - скрикнув вiн i вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодiж оточила Пх колом. _Дедалi пара танцювала все палкiше й палкiше, запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив .очима. Але Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив ПП та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з такоП несподiванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А Пй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцюК перед нею i дивиться на неП своПми смiлими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Џй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всi ПП саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцюК з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гуртi. Не зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двiр до свого хазяПна. А музики тяли тим часом з усiКП сили, парубки й дiвчата танцювади, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю Квiтки, i дiвчата й парубки топтали Пх ногами. Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа: - I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiваКшся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодшаКмо. Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигiн - кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв доПти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх. Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в неП в дворi нiкого немаК, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв,- чи не побачить там дiвчину. Мати нападаКться на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? Њ й гарнi дiвчата, i роботящi... навiть К й багатi... та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг Пй одкривати... А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в Пх тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тiП книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато... про все... От хоч би й про те - чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого Псти, а там такий багач, що грошi мiркою мiряК. Один кривавим потом умиваКться, та робить, та дбаК, а другий, ледащо, лiнуКться... або ще п'К... а то й красти пiде... Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не знаК тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про Пх нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знаК; писар - самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кидаК та записуК грошi... до батюшки Зiнько не посмiК пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же... хоч по книгах знаК i всяку науку, а як Зiнько попитався його про своК- як би кращий порядок завести,- то вiн тiльки рукою махнув. "Це,- каже,- не твоКП голови дiло. За порядком начальство доглядаК. А ти коли хочеш добре жити-роби, не пияч,-от i все!" Це Зiнько й сам знаК, та тiльки що цього мало... Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина... I з себе гарна... Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже... просту... Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн буваК з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла... Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займаК? А втiм... вона ще молода... сиротою по наймах iзросла, нiякоП науки Пй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, ПП й читати можна навчити... i до своПх думок прихилити... Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неП, зачiпав ПП розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять. Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею... От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько... Але дiвчини нема нiде - нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла... Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок. Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок,- берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тiП думи його не покидали. Роман... вiн чудний якийсь... не подобалося Зiньковi, що вiн так величаКться i язик ламаК... А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знаК. Бо й справдi - по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiК розiбрати. Треба з ним поговорити... Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись... Небо давно вже сяло над землею своПми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею... По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi... i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неП, ворушачись... А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими... Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима... Як у Левантини... тодi, як вона спiваК сумноП пiснi... Вона дивиться й спiваК... i любо, любо стаК... i хиляться вiти... i всмiхаються зорi... I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяКвом безкрайого неба, напоКна солодкими пахощами чарiвноП ночi - тихоП, як сон маленькоП дитини, ласкавоП, як погляд матерi... II Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що "завiв кумпанiю" з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з Пми ходити. Йому не годиться запанiбрата з Пми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище. Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й поПхали на поле - останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi. - Виспався, синку? - ласкаво озвалася вона.- Сiдай же та будеш снiдати. - А от умиюся. Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Iз'Пв галушку, двi та й положив ложку. - А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? - здивувалася мати. - Штось Псти не хочеться,- одказав Роман i встав iз-за стола.- Треба пойтiть проведать старих знакомих,- додав. - Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи: - Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! - I пiшов з хати. Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки,тепер уже всi жонатi хазяПни,- та йому не хотiлося до Пх iти: що там од Пх вiн цiкавого почуК? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема - всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумаК, куди пiти. I вiн подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поПхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенькоП дiвчинки: - Дивись! Дивись! Пан iде. Роман усмiхнувся,- йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своКму товаришевi: - Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сива-сенко, менi мати казали. "Еч, чортова патяка! - подумав Роман.- Слова не вмiК сказати, а ще й пащекуК". Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: "Ну, ти тут!" - i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала: - Людоцки, який страсний!.. А "страшний" iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неП стояло двоК-троК чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз Пх проходячи, але подумав собi: "От iще чортзна-кому куражку скидать!" - i поминув людей так, мовби Пх i не помiтив. - Що це воно пiшло? - спитав один дядько. - Та це Сивашiв солдат. - Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкаКться.- I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом^ "Народное училище". "А зайду до вчителя!" -подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав. Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярськоП одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед Пм було Пх двоК. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи "по-панському", кричав: - Почему ты мне сапог не почистил? - Двiр чистив,одповiдав другий, мужицький старечий голос.- Хiба я вам лакей? Я - сторож. - Нанялся сторожем - должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть! - Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь. - Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт! 3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож. - Чи дома вчитель? - спитав Роман. - А он! - показав сторож на дверi i пiшов з школи. - Кто там? - почувся з-за дверей голос.- Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано! Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани. - Тебе чего? - спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: - Вам чего нужно? - МоК поштенiК! - сказав Роман, простягуючи руку.- Сивашов. Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: "Ром"; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак. Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя: - Не вгодно ли,- хорошоК разлiченiе. Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед "образованим чоловiком", почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi "скучно", бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка, щоб iз ним можна було про "образованi" речi розмовитися,- тiльки й К, що вчитель та врядник, та ще писар... Дак от вiн i прийшов. Учитель почав уже розумiти, кого вiн перед себе маК,- спершу вiн подумав, що це щось iнше. Сам учитель був з таких, як i Роман: через двокласову сiльську школу потрапив до вчительськоП семiнарiП. Як довчився в нiй, то його мали настановити за вчителя в його рiдному селi, але вiн сам того не схотiв, бо там з ним усi будуть запанiбрата. Був з тих учителiв, що, вилiзши з "мужикiв" у "пани", силкуються якомога дужче вiдрiзнитися вiд мужика, сахаються, як нечистоП сили, знатися з ним i виглядають собi якоП багатоП управителiвни, чи дочки грошовитого глитая з мужикiв, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсiм на "панську лiнiю". Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик. От i прiзвище його... Сивашов... Сивашов... Не чуть у нашому селi Сивашова... Але враз iзгадав: - Та вы должно Пилипа Сиваша сын? Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi його на службi звали "Сивашов", бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як "образований", то - Сивашов. Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,- це тiльки пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто вiн був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн сьогоднi (маК покликати всю компанiю до себе) та одiграК, верне своК, а як же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi: - Ну, мне теперь некогда... У меня дело есть... Роман почервонiв i встав ображений. - Как завгодно... Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своКП. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за Пм учитель пробубонiв: - Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться! Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би менi ще пiти?" - думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до неП. Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв "по-образованому" i радий був Романовi. - Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить,- дак я сам тут i старшина, i староста, i все. Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а "так собi постороннiй доход тоже не значительно большой". На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого... Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi - спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, знаКш, над-зираКть за йзданiКм". Тодi збалакались за мужикiв, i писар Пх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годовоП плати, треба писаревi i за кожну роботу - чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що - окремо заплатити... а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе... Гомонiли довгенько,, аж поки писар сказав: - Ну, знаКш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства! Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Iвана Iллiча, трохи старiшого за _Пх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем .борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов. Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав "так собi постороннiй доход" "не значительно большим". Гостей стрiла писарка - молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха. - Улясю,сказав весело писар,- давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго! - Буде й добре, буде й швидко! - смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню. Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл. - Доброхотное даянiК? - спитав, пiдморгнувши, врядник. - З капосного Омелька,- вiдказав господар,- нада було б больш, та вже хай буде й стольки. - Всяко даямiК благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер,порадив урядник. - IстинноП - згодився писар. Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло. -А чи дома хазяПн? - почувся звiдти товстий голос. - А, Михайло Григорович? - Сказав писар. - Iдiть! - Iдiть! Дома! - I вiн одчинив дверi. У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. ХазяП почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, _упеняв спершу, що вже пообiдав _i зайшов за дiлом, але таки сiв. Винили знову й почали _Псти смачний борщ, Поки пiд'Пли, то мало розмовляли, але потiм уже, по четвертiй виgивши (i писарка Уляcя щоразу по пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i сам добре Пв, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i пiшли в садок - господар iз Сучком попереду, за Пми Роман, а позад усiх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать переднi, i Романовi одразу стало заздро й шкода, що не вiн займаК червонощоку, веселооку писарку. В садку полягали й посiдали на травi i знов почали розмовляти, кожен здебiльшого про своП дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти свою думку, про дурного Хому, як вiн мило поПв. Усi страшенно реготалися, а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: "Салдат!" А салдат: "Ась?" - "Ну, вилазь!" - Тодi до хахла: "Хахол!" - "Шшчо-о?" - "Ну, сiдi iщо! Вот тiбК за хахлацький язик - у пеклi сиди!" Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько: - Ах, прелiсть! Ах, прелiсть! Вона служила в панiв за покоПвку i там навчилася так кричати. Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли... Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора. В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла. - Бач, от де й наш приблуда! - озвавсь, ласкаво смiючися, батько.- Де це ввесь день швендяв? От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! - I Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з Пм познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано... Мати радiла, слухаючи, як ПП сина гарно вiтають; iншi мовчали. - Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! - припрохувала мати. - Вот, я таких страв наКвся у писаря, што вже мине вашоП вечерi не хочеться. Матерi це трохи не сподобалося, що син понижаК ПП страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем. - Та воно добре,- озвався Зiнько,- та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то... он i цей такий, що примiв би - двi шкури з тебе драв би. - Ну, це, братуха, пустяк дело,- одказав Роман,- на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбК бариш брать. - Нехай i бариш, та не здирство,- озвався батько,- а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть. - А какоК мине внiманiК до людей? - одказав Роман, здвигнувши плечима.- У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать. Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося такоП саме гарноП свiтлицi, м'яких подушок, доброП страви з горiлкою i червонощокоП жiнки... А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою... та й люди в тiй хатi... Велика штука, що вони йому своП. Коли ж вони такi...мужики! I по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм "без понятiя, как настоящая необразованная животная". Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став. Вiн усе думав про це i не мiг заснути. Поруч iз тим, що вiн бачив сьогоднi, згадувався йому город, вулицi з лiхтарями, свiтлицi в палатi, де вiн був за сторожа... цирк - от туди щодня ходив би! А тут ця тiсна хата з лавами, з рогачами..: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так i верне язиком "на верле"... Репа-на мужва - аж смердить! А там, у городi, зовсiм не такi люди.. А дiвчата! I вiн почав згадувати городянських покоПвок та куховарок, якi були до його ласкавi... Ах, чорт його знаК, Машка, мабуть, плаче тепер!.. (Гляди, що ще дитина буде!..) Та хiба сама Машка? Були й поперед неП... Устав, не можучи лежати, накинув пiджака i вийшов з клунi. В кiнцi садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пiсню. - Що воно спiва в нашому садку? - подумав Роман, перескочив через тин i пiшов садком. Спiвало не в Пх, а в садку в сусiди, в Струка. Роман перелiз i через Струкiв тин i потиху пiшов помiж деревами вниз до рiчки на той голос. Незабаром вiн побачив дiвочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землi стояли вiдра, але вона забула про Пх, причарована цiКю тихою нiччю i нiжно-звабливим плюскотом темних хвиль бiля своПх нiг... Стояла й спiвала. - Мабуть, Струкова наймичка,- подумав Роман, i йому згадалось ПП делiкатне обличчя з довгими вiями i тоненький стан,- так вiн тодi в танцi обкрутнув ПП, обхопивши за стан рукою... Вся зачервонiлася, задиханi молодi груди високо здiймаються... вихопилась i втекла... Роман тихо-тихо пiдiйшов до дiвчини. За спiвом вона почула його тiльки тодi, як уже бiля неП стояв. Жахнулась: - Ой боже! Хто це? Хотiла вже тiкати, але вiн придержав ПП за рукав: - Це я... Роман... - Чого ж це ти... ви тут? - Послишал, как пойош, та й прийшов. - Отож! Чого б то ви до мене прийшли! - Того, што харошiнька! - I вiн хотiв обняти ПП за стан, але вона випручалася.- Как тiбя звуть? - Левантиною... - Харашо! - I таки обняв ПП й притулив до себе. Але вона зараз одiпхнула його, вирвалась i, покинувши й вiдра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами. "Еч, яка прудка! - подумав Роман.- Моторна! А ловка дiвчонка,- треба б заходиться коло неП!" Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по вiдра. Не верталась. Пiшов додому в свою клуню. Туди ж тим часом прийшов спати Зiнько. - Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш. - Не спиться какось. - От менi часом не спиться. Усе думки обнiмають та й спати на дають. - Думки? - сказав Романа i Зiньковi на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: -Што за думки? - Та всякi... От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю... Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi стаК... Людей бiльшаК, а землi не бiльшаК... Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi - все скрутнiше, все скрутнiше буде... i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити... Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь! - Вот штука! - вiдказав Роман.- Не станить тут чого Ксть - прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш! - Та я ж кажу: а як i на Другому мiсцi так буде? По всiй землi так. Що тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати. - В каких там книжках? - одказав Роман.- Вот будуть iщо такiП книги печатать! Про ето начальство само знаКть, как i што. - Нi,- не згодився Зiнько,- от я читав одну книгу про чужi краП, так у Пй... - А, пустяк внiманiя! - перепинив його Роман.- Лучче давай спать! Вiн одвернувся, мов хоче спати. Вiн був малописьменний, книжок не читав, хiба часом анекдоти про Балакiрева. Тепер вiн бачив, що Зiнько за нього бiльше письменний i щось знаК таке, Що Роман його не знаК, i йому стало нiяково. А Зiньковi здалося, що Роман менше знаК, нiж спершу вiн, Зiнько, думав про його. Другого дня вранцi батько зайшов у клуню, збудив Зiнька й Романа i звелiв обом iти на тiк молотити. Зiнько зараз устав i пiшов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсiм не хотiлося молотити, трохи навiть сором було до чорноП роботи братися. Що це батько собi дума? Що вiн буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не пiти оце, та й годi! Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком i пiшов на тiк. Сонце ледве починало визирати з-за обрiю, було росяно й холодно i Роман аж тремтiв. На току вже були батько й брати. - А що, брате, холодно? - озвався Денис.- У вас там по городах тепер iще сплять. Та дарма! Як цiпком попоммохаКш, то так угрiКшся, що й потом тебе вмиК. Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став ближче до Зiнька. Ударило чотири цiпи: три смiло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосiм одвик од цiКП роботи. Вiн не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем, бив у снiп кiнцем цiплина, а бич завертався вгору i заскакував назад. Вiн розсердився й гупнув з усiКП сили. Бич одiрвався, вiдскочдв i вдарив Романа по руцi дуже боляче. Роман кинув цiпилно й лайнувся. - Еге, синку,озвався батько,- та я бачу, що тобi треба довго привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати. - На чорта я буду привчаться? - визвiрився сердитий Роман.- Разлi ви думаКте, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом? - А хiба ж ти думаКш, що хлiб сам буде робитися, сам i в рот кластиметься? - I без етого дурацкого дКла сит буду! - Ану як? - Разлi я сiбК служби не знайду? Вот пойду в iкономiю i прикажчиком поступлю. - А що ж, добра штука,- вiдказав спокiйно батько.- Аби прийняли. -Iщо би! Џм образованих людей нужно. - Та... казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан,_ клятий, не бере! - засмiявся Денис. - Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! - роз-сердився Роман, кинув цiп i пiшов з току. Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав, i цiпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свiжому живощому повiтрi веселого, сонцем осяяного ранку. Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще посидiли та побалакали. Романовi хотiлося, щоб його заставлено й обiдати, дак господарi або не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати до дому. Прийшов, як уже всi пообiдали, i обiдав сам. Мати, щоб йому догодити, зарiзала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не П нiчого. Поп Пвши, зараз подавсь içíîâу з дому. Почув, що сьогоднi тiлькi прийшов до Гриценкiв Пх солдат, дак i повiявся туди. Вiн з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш. Гриценки були вбогi люди i не закликали бесiди так, як Сивашi, але i в Пх були гостi: двоК-троК родичiв. Бiлявий поганенький солдатик сидiв за столом радий такий, що аж сяК, i розпитував про хазяйство, про родичiв, про товаришiв, бажаючи знати все, що сталося на селi, вiдколи його не було дома. Романа посадили за стiл, шанували... Вернувся Роман додому аж увечерi i лiг зараз спати. Другого дня пiшов зранку, поблукав по гаях до обiд i прийшов додому так, щоб iзнов обiдати самому. Вже кiнчав обiдати,ввiйшов батько з току: - А де, Романе, був? Чи не в ПкономiП? - Де був, там був! ПоспiКмо ще з ПкономiКю... Современно все зробиться.- Та й вийшов з хати. - А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? - запитався Пилип у жiнки, як Роман вийшов. - А що ж там робити? - вiдказала Параска питанням, мов не розумiючи, бо це справа ПП мазунчика була. - Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити? - Оце ще що вигадай! Дитина тiльки приПхала, натомилася,- i вiдпочити не дасть. ОклигаК, то й до роботи вiзьметься. - Нi, каже, що не хоче братися, а буде в Пкономiю прикажчиком поступати. - А може ж, i поступить! Вiн же в нас образований. - Треба там таких! - Ти вже нападешся! Перечави, то й побачиш, що все добре буде. А то ти як почнеш гримати, то тiльки сварка зчиниться. - Добре, я перечасую, помовчу трохи,- побачимо, якi з його люди будуть. I батько справдi замовк i не казав Романовi нiчого. III Три днi минуло тихо; на четвертий Роман попрохав у батька карбованця. - Нащо? - спитав батько. - А што ж я без копейки жить буду? Покуда дайшов - витратился. I папирос нК за што купить! - Ге, хлопче! _Як ми будемо на панськi цигарки грошi переводити, то скоро в нас i хазяйства не стане,- вiдказав батько.-Нема в мене грошей. Роман грюкнув дверима та й подався на село. Вiн гнiвався на батька й на братiв страшенно, лаяв Пх мужвою нетямущою, що не розумiють, як повиннi поводиться з образованим чоловiком. Але вiн те знав добре, що як батько затнеться, то вже з ним нiчого не зробиш. Грошей вiн не дасть. Треба справдi пiти в Пкономiю: а може, пощастить. Пкономiя була велика, i людей т