, яка кликала до звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн - частина ПП, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи не зникне й вiн - у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його, але пам'ятатимуть ПП, знатимуть, хто вони, чиП дiти, на берегах якоП рiки народилися. Враз потоки завирували дужче, зблиснули посерединi червонi вогнi, отаман стиснув пальцi, вимахнув правицею, а коли поклав ПП на пояс, булави в нiй не було. Плескаючи увсiбiч золотими бризками, вона летiла вниз, у ненаситецьке "Пекло". Вона не перекидалася, не крутилася, падала стрiмко й прямо. Зменшувалася на очах: спочатку була як яблуко, далi - як горiх i врештi - як намистина. ВостаннК, вже при самiй водi, зблиснула самоцвiтами й згинула в хвилях. От i все. Не справдила ця булава нiчиПх надiй, не сповнилися думи усiх тих, хто тримав ПП в руках. Й не треба, щоб обкипала далi кров'ю. Нехай лежить, може, колись та знайдеться звитяжець, який дiстане ПП з глибокого дна i пристане до срiбного берега. На тому березi воля i щастя. А його путь кiнчаКться. Доживе вiку на пасiцi бiля Сiчi. Ось тiльки вклониться рiднiй Мерефi i скличе велику раду. До самоП смертi розказуватиме молодим козакам про срiбний берег. Якусь мить дивився в розбурхану воду, вiдтак перевiв погляд угору, до першоП лави. Зорив пильно, аж сльози набiгли в кутики очей. Здавалося, вiн видивляКться когось. Може, ще одного плавця? Ще дужчого, ще вiдважнiшого, який не побоПться пiрнути в безодню кручiю. Вiн знав, вiн вiрив - такий плавець колись знайдеться. Й дiстане ПП з безпросвiтноП глибини, й пiднесе високо - над скелями, над степом, i вона осяК обидва днiпровi береги, й заструменить з неП золота яса слави, волi i щастя. * * * Вузькою стежечкою, яку сам же й протоптав, Сироватка вийшов з очерету до куги. У лiвiй руцi нiс весло, в правiй - плетегого з червоноП лози коша. У кошi тiпало хвостами пiвтора десятка карасiв, два лини та чималенький лящ. Мокiй Сироватка щойно потрусив ятерi. Аби риба не пропала (солi не було) - висипав ПП в малесеньку, зарослу ситнягом саджалочку на краю болота. Перш нiж засунути весло в гiлля в'язовника, вийняв ножика й поклав зарубку. Карбував, аби не заблудитися в днях, не загубити свят. Щоправда, завжди зарубку робив уже перед сном, помолившись боговi, але те, подумав, не важило. День минув: сонце повисло над обрiКм, високi очерети по той бiк болота обмiтали його м'якими мiтелками. Пiдпаленi сонцем хмари горiли довгими пасмами, розповзалися по небу, як палаючi кораблi. У травi блискотiли калюжi, в них червоно вiдсвiчували променi - вночi пройшов дощ, - вони здавалися загубленими в травi уламками скла. В степу денноП пори не буваК прохолоди навiть пiсля дощу. Пахло перепаленим на сонцi дроком, гiрким полином i дятлиною. Попiдводили од землi тендiтнi голiвки васильки й безсмертники. Зараз тут тiльки васильки й безсмертники. Весною - i веронiка, i козельцi, i вiвсяна крупка, i голубi, жовтi та оранжевi пiвники, й червоногарячi тюльпани. Тюльпани - то кров. Козацька кров, яка пролилася в землю i знову встала з неП. Вони тут пломенiють густо, багато ПП пролилося в цих степах. I через те й степи вiчнi - козацькi. Хiба можна Псти хлiб, зрощений на чужiй кровi?! I коли б не тюльпани, може б, i не подумав про це. В степу панувала тиша. Тиша i безмежнiсть. Вони тут вiчнi, як i цей степ. Тиша, проте, не завжди однакова. У степу, опiвднi, вона найповнiша. Тодi навiть чути, як струменить кров у власних жилах. Трави стоять нiмi, мовби мертвi. I наче мертвий пiдорл у високому небi, дарма що пливе на широко розпластаних крилах, крила тi зовсiм не ворушаться, й тодi здаКться, що пiдорл той плаваК тут з вiку-правiку. Весь день пряжило сонце, все живе кудись поховалося, всi голоси спила жарота. Наступав вечiр, але тиша не зрушилася, вона тiльки помiняла лад. I вечiрнiй крик перепела не будив ПП, ПП збудить лише табун тарпанiв. Але й то, мабуть, для того, щоб ти збагнув, яка вона вiчна й глибока. I навiть коли посунуть од лиману важкi хмари, коли засвистить тисячами тятив тугий вiтер, i заворушаться, побiжать до обрiю рудi типчаки, й низько, до самоП землi, впадуть бiлопiннi ковили, й шорстко заворушиться курай, i прокинуться всi iншi бур'яни i трави, тi свисти та стогони не будуть для людини живим звуком. То дзвенiтиме i свистiтиме тиша, яка на ту мить помiняла свою барву. Зараз вона теж iнша. Зелена, важка, в росi i надвечiрнiй iмлi. По той бiк болота закричав деркач, над самою МокiКвою головою попискували в гнiздi пташенята. Вони теж були голосом тишi. Синицi поселилися в дуплi крислатого в'яза, не боялися Сироватки, жили з ним у дружбi. Вiн радiв Пм тихою радiстю, щодня з пенька притуляв вухо до дупла - чи пiдросли? Недавно вони почали вилiтати, сiдали на землянку, на кашоварню, на ввiткнуте в дернину ратище. Ще кiлька днiв - i покинуть дупло назовсiм, полинуть у хащi над лиманом. Те чомусь було сумно. Треба було лаштувати вечерю, в росянiй травi лежав залишений з сьогоднiшнього улову лящ, вiн уже заснув. Мокiй вийняв ножика-скiска, присiв бiля рибини. Ще подумав: чогось довго не Пдуть козаки iз залоги, не везуть пшона, плетений з трави кадубець у ямi пiд поликом другий тиждень стояв порожнiй, риба ж добряче настирилася козаковi. Його казанок знав i лободяну кашку, й корiння рогозу, й навiть берестяну кору. А зараз Мокiй ще багатiй: К риба, К смалець барсучий i навiть сушена по-татарськи - пастурмою - яловичина. Сироватка подумав, що, може-таки, накопати дикоП цибулi та зварити юшки з м'яса? Вiн пiдвiвся, щоб пiти до куги, та в цю мить його увагу привернув неголосний тупiт. Вiн оглянувся, але не побачив нiчого. Тiльки на горбку помiж болотом i могилою погойдувалася тирса, здавалося, ПП нахиляв вiтер. Але стояла бсзшелеснiсть, грозовий вiтер помандрував iз хмарами, жаркий степовий упав, а нiчний ще не пiднявся, навiть на в'язi не ворушилося листя, трави ж були густо внизанi росами. Так швидко мiг промчати лише сайгак. Мабуть, його налякав вовк або рись. Проте, подумав, бiля куги давно не видно нi вовчих, нi рисячих слiдiв. Й не було поблизу звiриних лiгвиськ. Сироватку поймав неспокiй. Останнi днi степом ходила тривога. Мовби все там було як завжди, - тиша, й спокiй, i орли у високостi, i сайгаки в долинi, i татарський табун далеко на обрiП - не бiля пограниччя, де трави як очерет, а значно далi, в сторону моря, - проте дещо й змiнилося. Звечора гудiв степ - татари забрали вiдгульних коней, вночi також пробiгали верхи якiсь люди, а вдень у захiднiй сторонi кружляли птахи. Чого? Хто Пх потривожив? Вiн розiгнувся й швидко пiшов до СлiпоП. Над Сироватчиною головою навкiс проти сонця стрiлами шугонуло двоК соколiв-сапсанiв. Ця пара жила десь неподалiк у степу й завше дивувала Мокiя сiмейною злагодою. Вони любили сiдати на Слiпiй, що панувала над степом, на гострому каменi, там милували одне одного, звiдти назирали здобич. Щойно Сироватка сходив з могили, одразу ж шугали туди. Часом йому здавалося, що вони пантрують з високостi, коли вiн звiльнить Пм мiсце. Сироватка й зараз подумав, що сапсани сядуть на камiнь, але вони прокреслили небо бiля його верхiвки й круто шугонули вгору. Сироватка не встиг провести Пх поглядом, бо побачив великий табун сайгакiв, котрi мчали просто на нього. Були добряче наляканi - летiли, не помiчаючи людини. Та враз круто взяли в лiву руку й полетiли попiд могилою. Бризкала з-пiд копитець роса, запiнилася, захвилювалася тирса. Попереду широко стрибав козел, його роги майже торкалися спини. Сироватку обiйняв неспокiй, вiн побiг до могили. Поспiшав, хоч думкою заспокоював себе. Ну, кружляли птахи. Вони часто кружляють над степом. Татари забрали конi. Приспiв час, от i забрали. Нiщо не вiщувало ворожого зрушення: ногаП мирно кочували в своПх землях малими ордами, кримськi татари за Перекоп не виходили. Таке передавали в залогу та на кiш козацькi вивiдники, про це казали й чумаки, котрi проПздили повз бекети. Запорожцi майже завжди знають наперед про татарськi iнкурсiП. Тодi бекети пильнують вдень i вночi, а залоги висилають у степ кiнну сторожу. Зараз кiнноП сторожi в степу не було, та й по бекетах козаки почувалися безпечно. То бiльшим лихом могла впасти на край орда. Сироватка вибiг на могилу, окинув зором виднокiл. Попереду, скiльки сягало око, срiблилися росами ковили, степ лежав пустельний, вже поринав у сон. Не чути було нi звiра, нi птаха. Тiльки праворуч, далеко-далеко, стелилася сiра пляма. Сонце слiпило Сироватцi очi, воно вже торкалося холодного земного пруга, але Мокiй встиг розгледiти, що то бiжать тарпани. Тепер уже не мав сумнiву - степ гвалтувала орда. Вона ось-ось вирине, одначе з якого краю, Сироватка поки що не знав. Хитрий лис i драпiжний вовк, татарин приспав козачу сторожкiсть, знову йшов у напад покрадьки. Сироватка вклякнув на колiна просто в калюжу, - за довгi роки сторожi, ховаючись од вiтру, витовк бiля каменя ямку, в котру тепер натекла вода, - припав вухом до гранiту. Спершу не почув нiчого - тiльки студенiсть каменя, нахололого вiд дощу та вiчностi, та тихий посвист вiтерцю, що ранився на гострiм зламi; здавалося, хтось пересипав через камiнь пiсок, вiдтак його звичне до степових шерехiв вухо вловило всерединi гранiту ледь чутне гудiння. Воно було тонке, як комариний дзвiн i, здавалось, згасало. Але то було оманливе вражiння, гудiння, примовкнувши, спалахнуло знову, вже трохи iншим звуком, може, не дужчим, зате густiшим, твердiшим, воно котилося хвилями - то бiльшими, то меншими. Здавалося, там, усерединi могили, хтось ворушиться, хоче встати й не може. Од того тихенько гуде й постогнуК. Сироватка схопився на ноги, вийняв трут i кресало. Вдарив виковзаним залiзом по кременю, й одразу ж на сiрiм згарку трута заяснiли двi червонi цятки. Одна щезла, а друга вчепилася. Мокiй замахав рукою, роздмухуючи ПП. Коли од трута запахло димком, вигрiб з-пiд каменя припасений на отаку дощову пору вiхоть сухоП трави, впхнув у неП трут. Тепер дмухав з усiКП сили, йому враз стало жарко - чи з натуги, чи од того, що довго не загорялося сiно, нарештi воно спалахнуло, й вiн пiдiпхнув вiхоть пiд купу хмизу. Вона була висока - майже по груди Сироватцi, вивершена iз сухого в'язовника, лози, придавлена зверху та з бокiв чималими дубовими i кленовими обаполами. Внизу - дрiбний хмиз, полин та курай. Бур'ян затрiщав, засичала вода, полум'я з бiлого стало червоне, салапнуло кiлька разiв короткими язиками й погасло. Сироватка дмухав у чорний, наполовину згорiлий вiхоть, вогонь на ньому схоплювався ще кiлька разiв, але бур'ян i хмиз не загорялися. Сироватка поспiшав, обличчя йому вкрилося кiптявою, руки тремтiли, вiн обламував i кидав на жариво короткi патички, а по спинi, по потилицi прокочувався холод, i страх пiднiмався вiд живота терпкою хвилею вгору. Приколиханий тишею степу, не помiняв унизу пiдпалу, та й не сподiвався, що хмиз i зiлля так намокнуть. Проте добре вiдав, як покладалися в бекетi на нього. Там зiбралися лiнькуватi козаки, службу справляли кепсько, з примусу, один навiть тiкав, i його завернули назад, вихвостали лозою. Тож зараз вони спокiйненько грають у карти або сплять, а може, й зовсiм поПхали на залогу. Сироватка вiдчував, що вiн у одвiтi i за залогу, й за щось незмiрне бiльше, велике-велике, опрiч якого в свiтi й не було для нього нiчого. Вiн про нього мовби нiколи й не думав, а воно жило в серцi само по собi, виколихане в цьому степу, напоКне цими хмарами, виспiване материною пiснею, загартоване погуками звитяжноП золотоП яси. Од цього маленького вогника залежало, чи заскочить орда в украПнськi вемлi, чи вiзьме в неволю бранцiв, чи заплачуть дiти, чи впадуть мертвi, захопленi зненацька козаки. Все - од маленького вогника, котрий погас, i в Сироватки не ставало снаги розбудити його. Вмить Мокiй осягнув, що таким робом вогнище не розпалить. Вiн схопився й побiг з могили вниз. Добiгши до землянки, згрiб в оберемок траву, рогiз та очерет, що лежали на полику, на якому спав, мерщiй побiг назад. Уже не думав, що лишаК слiд, що татари по ньому знайдуть кугу та, либонь, i його самого. В грудях Сироватцi бурхало полум'я, ноги пiдламувались, i на вершечок могили вже добирався майже плавом Кинув пiдпал, похапцем нагортав на нього колюче терня, хмиз, кидав обаполи. КраКм ока хапався за степ, уже бачив, як ламався, вигинався овид, неначе його нахиляла незрима рука. Знову викресав вогню, знову роздмухав вiхоть i пхнув у сухий очерет та сiно. Пiдпал затрiщав, засичало, як i першого разу, одначе вiття, хоч i неохоче, бралося полум'ям. Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички згоряли, а великi бралися чорною смагою, але не займалися. Вогонь мовби виПдав дiрку всерединi, пожирав, що легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився об колючки степовоП грушки, запихав його в гаряче дупло, з окiл котрого червонiли обгорiлi патички, - полум'я, однак, не схоплювало всiКП купи. Вiн придавив ПП грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита, форкали конi, вигукували чаушi - все те котилося однiКю хвилею, котра пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце. Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось-ось обтечуть могилу, дим виПдав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи, розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся назад - в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi, немовби розтягненi, плями облич, - похилився вперед i вилiз на купу. Вона затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило ПП сотнею вогняних язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летiли до могили, вимахували шаблями, залiзними й кизиловими булавами, арканами, алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки-но скотилося за пруг, але було ще зовсiм видно. Сироватка добре бачив своПх ворогiв, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, Пх були тисячi, переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. Серце Сироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувся навстрiч своПм лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матiр, це вони забрали в полон його Лаврiна й оддали проклятому турчину, щоб той розiрвав його на залiзних гаках. А тепер бiжать, щоб порубати його побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, ПП трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить Пх, поставить супроти них своК серце. Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його бiлими клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з-пiд Сироватчиних нiг, обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i пояс, i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Вiн стояв i горiв, як свiчка. Душа козача летiла до бога, а серце - до Великого Лугу, до маленькоП слободи Драбинiвки, до людей, до УкраПни. * * * Ополуднi троК козакiв пiд'Пхали до могили. Обкружлявши довкола СлiпоП, погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней лiвим краКм балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном, скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня. ДвоК iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги, впевнившись, що там нiкого немаК, посiдали в травi, повиймали люльки. То були вже немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю, волiли дочекатися, коли вона об'явиться Пм сама. Третiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. Це був Фiлон. Витягуючи шию, роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя. В самому Фiлоновi сталися перемiни: посуворiшало обличчя, густiше просiявся вус, потемнiли очi, проте в них буяла все та ж нспогамована вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi пояса, котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно повертався в залогу, але путь Пм лягала повз Сироватчину кугу, i вони заПхали сюди. Вiн сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну вiдвагу, прислужитися товариству, стати врiвень з iншими товаришами куреня. Мусить заслужити тiКП честi власною хоробрiстю, власною шаблею. Тиждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось i валечного козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на Запорожжя. Ще й обiцявся бути йому за батька при якiйсь своПй лихiй пригодi. При якiй саме - не запам'ятав, щось таке сталося з Сироватчиним сином, i вiн Пхав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як-то вiн стрiне його зараз? Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од могили й об'явив Пм страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi очi, у яких каламутився жах, упевнили Пх, i вони посхоплювалися й пiшли до могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi, не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi воКдино звитягою й смертю. Вони поховали Сироватчин прах на вершечку СлiпоП, бiля уламка гранiту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi, завтра, позавтра - сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi, сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не перепочили, але треба було Пхати й розказати козакам на бекетi й отаману на залозi, що ото вчора Сироватка востаннК подав Пм знак, що його вогонь востаннК пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер Пм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду. Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi шкури, а зi стiн - кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду, були сухi, годилися на товар (живому - живе), вiдшукали за стропом тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його. "Вручаючи душу свою вседержителю моКму богу-вiтцю, своПм останнiм тестаментом, - писав Сироватка, - заповiдаю, скiльки моКП мiзерiП, щоб по смертi моПй наглiй од татарського чи турецького меча турбацiП не було, i зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою - кумовi Шевчику. Курiнному - шаблю-домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, - люльку-стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над Криком Ѕавиним, в трьох ступнях на схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом - сорок срiбних талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять - поповi у церкву на спомин душi... - В цьому мiсцi козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера - "с", друга "и", а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: - ...мого Лаврiна Перехреста, а всю решту - на малих дiтей на Сiчi, сирiч сирiт". Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув ПП за пазуху. Коли запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю, Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив Пх. - Не треба - сказав тихо. - Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й поПхали. Фiлон трохи провiв Пх, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих травах, Пхнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися, повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову: забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти - запорожцi вже не помiтять знакiв, не почують голосу. Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля самоП землянки помiтив прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем попелясто-сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на неП, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла. Здавалося, вона ось-ось згасне. Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навiки, затрiщала вовна, вiдтак з неП вискочив маленький вогняний чортик i вхопив червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню - загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз. Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi, а тим часом виварить у попелi губку. Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й, роззувшись, полiз у лози. За якийсь час нiс на могилу чималу в'язку сушняку. Поклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку, дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. Йому ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце - чати. Найсвятiше на всiй УкраПнi!" 1970-1974 pp., 1984-1985 pр. ПIСЛЯМОВА Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подiП та факти належать до найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй долi украПнського народу. Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили практично всi сфери життя украПнських земель - економiку, суспiльно-полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть iз них були викликанi подiями визвольноП вiйни 1648 - 1654 pp. та возз'Кднанням УкраПни з РосiКю, в ходi яких була вирiшена не лише етно-полiтична проблема, але й досягнутi неперевершенi за своКю глибиною соцiальнi результати (звичайно, в межах панiвноП феодальноП суспiльно-економiчноП формацiП). Переяславський акт 1654 p. закрiпив сягаючу у глибину вiкiв етнiчну Кднiсгь братнiх росiйського та украПнського народiв. Водночас своКю героПчною боротьбою народнi маси УкраПни (селяни, рядовi козаки, трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних прерогатив, якi вийшли далеко за межi тих завдань, що Пх ставила в ходi вiйни панiвна верхiвка: було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та iстотно послаблено феодальну залежнiсть безпосереднiх виробникiв вiд своПх власникiв, сталися помiтнi змiни в класово-становiй структурi феодального суспiльства, вiдбувався перерозподiл власницьких iнтересiв у сферi промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних здобуткiв визвольноП вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах суспiльноП свiдомостi селянсько-козацьких мас. Адже у них iстотно порушився культивований вiками панiвним класом стереотип на корiнне питання тогочасноП епохи - питання землi та волi. Безпосереднiй виробник уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть певною мiрою вiльно розпоряджатися результатами своКП важкоП, виснажливоП працi. ПодiП визвольноП вiйни i возз'Кднання УкраПни з РосiКю внесли значнi змiни у полiтичний статус украПнських земель. У другiй половинi XVII ст. тут зберiгалися певнi особливостi вiйськово-адмiнiстративного устрою, податковоП системи, митних кордонiв та iн. Законодавче цi особливостi закрiплювали так званi "Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня 1654 р. та "Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p., вiдомi в iсторiП як "Березневi статтi 1654 p.". Проте "козацька шабля" не знищила (i не могла знищити) iснуючоП феодальноП системи. Панiвний клас - козацька старшина та украПнська шляхта - уже в першi повоКннi роки став на шлях наступу на соцiальнi здобутки трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за ними полковники i дрiбнiшi старшини - обознi, суддi, писарi, осавули, хорунжi, сотники - прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи свого привiлейованого становища - розширити i закрiпити за собою земельнi багатства, посiсти домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т п Паралельно вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi - остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника до iншого Процес обмеження особистоП свободи безпосереднiх виробникiв супроводжувався зростанням рiзних форм феодальноП ренти, численних державних повинностей i поборiв Козацька старшина УкраПни, спираючись у проведеннi своКП соцiальноП полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом РосiйськоП держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй iКрархiчнiй драбинi. В небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою, а феодально крiпосницькi тенденцiП стали визначальними в усiх сферах економiчного життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства У другiй половинi XVII ст. рiзко ускладнилося полiтичне становище украПнських земель. Шляхетська Польща, не вiдмовившись вiд своПх великодержавних устремлiнь, почала вiдкриту агресiю проти РосiйськоП держави. Не залишили своПх давнiх намiрiв поневолити украПнськi землi також султанська Туреччина i ПП васал - Кримське ханство. Складною i напруженою була внутрiшня полiтична ситуацiя. Смерть гетьмана Б. Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi козацькоП старшини, яка групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став на шлях вiдкритоП зради iнтересiв украПнського народу. У 1660 р Правобережна УкраПна знову потрапила пiд владу Речi ПосполитоП. Тут розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв та генеральноП старшини. Позбавленi реальноП пiдтримки з боку народу, вони з'являлися i зникали з полiтичноП арени, залишаючи пiсля себе пограбованi й спаленi дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв. У вiдповiдь на посилення соцiального гнiту та зрадницьку полiтику старшинських згрупувань по УкраПнi прокотилася могутня хвиля народних виступiв. У 1657 - 1658 рр. у полум'П повстання, очолюваного патрiотами сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим отаманом Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна УкраПна. В 1663-1665 рр. розгорнувся масовий народний рух селянсько-козацьких мас Правобережжя. Загони I. Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали великi райони Паволоцького полку, Полiсся, КиПвщини, Брацлавщини. У 1666 р. вiдбувся виступ проти старшини i царських воКвод козакiв Переяславського полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв, якi охопили землi УкраПни в 50 - 60-х рр. XVII ст. Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi лiнiП роману Ю Мушкетика "Яса". Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70-х рр. XVII ст. Проте досить часто вiн робить екскурси у минуле (часи визвольноП вiйни 1648- 1654 рр.) i тим самим створюК цiльне художнК полотно iсторiП УкраПни в межах всiКП другоП половини XVII ст. В центрi уваги автора - життя ЗапорозькоП Сiчi, суспiльно-полiтичний устрiй, побут i звичаП козакiв, Пхня боротьба проти ординцiв та власних феодалiв. Вiдомо, що Запорозька Сiч з часу свого виникнення (XVI ст.) вiдiгравала визначну роль в iсторiП украПнського народу, вона упродовж ряду столiть залишалася вогнищем i головним гальванiзатором антифеодальних i визвольних рухiв, могутнiм щитом проти нападiв татарських i турецьких завойовникiв. Як правильно говориться у романi, Сiч не втратила свого значення i пiсля подiй визвольноП вiйни 1648 - 1654 рр. та возз'Кднання УкраПни з РосiКю. У другiй половинi XVII ст. (до 1709 р. ) вона була розташована поблизу сучасного м. Нiкополя i являла собою добре укрiплене мiсто-фортецю. Сiч продовжувала залишатись своКрiдним полiтично-адмiнiстративним вiйськовим та господарським центром обширних районiв Запорожжя. На Сiчi зберiгалися традицiйнi органи козацького самоврядування. Вищим органом влади тут вважалась загальна вiйськова рада, у якiй формально мали право брати участь усi козаки. Виконавчi функцiП належали спецiальному органу старшинськоП адмiнiстрацiП, так званому кошу, очолював який отаман з найближчими помiчниками - обозним, вiйськовим писарем, суддею та осавулами. У 60-х рр. XVII ст. в полiтичному статусi ЗапорозькоП Сiчi сталися певнi змiни. Згiдно з умовами Андрусiвського договору про перемир'я мiж РосiКю i Польщею (1667 р.), Сiч знаходилася у подвiйному пiдпорядкуванi обох держав. Проте насправдi запорожцi визнавали лише пiдданство РосiйськоП держави. Характерно, наприклад, що вже на початку 70-х рр. XVII ст. навiть у своКму листуваннi кошовi отамани пiдписувалися так: "Отаман Вiйська його царськоП пресвiтлоП величностi Запорозького кошовий"[36]. Як правило, всi значнi зовнiшньополiтичнi акцiП Сiч узгоджувала з росiйським урядом. Чимало сторiнок у романi присвячено опису побуту i звичаПв запорожцiв, вiйськових рад, форм судочинства. Ю Мушкетик справедливо наголошуК на нових явищах та змiнах, якi сталися у внутрiшнiй структурi життя та дiяльностi Сiчi. Поступово обмежувався демократичний принцип участi у загальних радах широких кiл козацтва. Заможна козацька верхiвка i сiчова старшина, використовуючи економiчнi важелi, шляхом пiдкупу i навiть насильства добивалися ухвали рiшень, якi задовольняли Пх вузькоегоiстичнi iнтереси. Намiтилася тенденцiя до обмеження функцiональних можливостей самих рад. Вiдомо, наприклад, що кошовi отамани, починаючи з 70-х рр., дедалi частiше збирали закритi наради старшини i заможного козацтва, пiд час яких вирiшувались всi найважливiшi питання життя Вiйська Запорозького (характерно, що до скликання таких нарад неодноразово вдавався навiть I. Сiрко)[37]. Варто пiдкреслити, що, незважаючи на специфiку свого вiйськового адмiнiстративного устрою, Запорозька Сiч залишалася складовою i невiд'Кмною частиною всiх украПнських земель, ПП внутрiшнК життя пiдпорядковувалось спiльним закономiрностям розвитку ЛiвобережноП i СлобiдськоП УкраПни У серединi XVII ст. пiд впливом товарно-грошових вiдносин на Запорожжi спостерiгався невпинний розвиток землеробства i тваринництва. Зимiвники заможних козакiв поступово перетворювались у багатогалузевi господарства, якi приносили значнi прибутки Пх власникам. Багатий документальний матерiал свiдчить про значне поширення на Запорожжi рiзних промислiв - рибальства, бджiльництва, мисливства. Вiдомо також, що в самiй Сiчi постiйно дiяли ремiсничi майстернi (зокрема по виготовленню та ремонту зброП). Запорожцi забезпечували себе морськими чайками, рiзноП величини та призначення рибальськими суднами. Як зазначалося, господарський розвиток Запорожжя вiдбувався не iзольовано, а в тiсному взаКмозв'язку з iншими украПнськими землями. Сiч пiдтримувала iнтенсивнi економiчнi вiдносини з Лiвобережжям, Правобережною та Слобiдською УкраПною. За межi краю вивозились мед, шкiри, хутро, риба, вiск, рогата худоба та конi. Предметами ввозу, як правило, були хлiб, сiль, фураж для коней, а також зброя, боКприпаси, сукно. Певна господарська залежнiсть Сiчi вiд iнших украПнських земель, насамперед Лiвобережжя, часто використовувалася гетьманами для полiтичного тиску на Запорожжя. Ю Мушкетик наводить справжнi iсторичнi факти, якi свiдчать про спроби гетьмана I. Самойловича економiчно iзолювати Сiч, добитися окремих уступок та потрiбних йому рiшень з боку запорозького коша. У романi добре вималюваний процес соцiальноП диференцiацiП в середовищi запорозького козацтва. У зазначений час рiзко зросла поляризацiя економiчних iнтересiв рiзних категорiй запорожцiв. Спостерiгався iнтенсивний кiлькiсний рiст груп козакiв, що в документах фiгурують як "лучшi", "старшi", "знатнi". В Пх руках поступово нагромаджувалися значнi матерiальнi багатства у виглядi зимiвникiв, великих табунiв худоби, ремiсничих майстерень, риболовецьких промислiв тощо. "Лучшему товариству" протистояла багатотисячна маса запорозькоП голоти, позбавлена будь-яких засобiв до iснування. Мiж цими обома полярними групами запорожцiв постiйно точилася гостра боротьба, яка досить часто виливалася у вiдкритi збройнi конфлiкти. I все ж феодальний гнiт на Запорожжi був порiвняно слабшим, нiж на iнших украПнських землях. Це спричиняло масовий потiк сюди втiкачiв з Лiвобережжя, Слобожанщини, Правобережжя i навiть СхiдноП Галичини та Закарпаття. Склад запорозького козацтва постiйно поповнювався також вихiдцями з РосiП, БiлорусiП, МолдавiП, Польщi. Поповнення запорожцiв найбiльш радикально настроКними соцiальними елементами, висока вiйськова виучка, створення своКП вiйськово-полiтичноП органiзацiП - все це висувало Пх в авангард численних антифеодальних рухiв селянських мас украПнських земель. Як правило, вони очолювали повстанськi загони, з Пх середовища досить часто виходили народнi iдеологи тощо. Слiд мати на увазi i те, що уклад життя козакiв (вiдсутнiсть панщини, особиста свобода, участь у загальних вiйськових радах та iн.) завжди iмпонував багатомiльйоннiй масi залежного селянства, ставав його своКрiдним iдеалом та стимулом до боротьби проти визискувачiв. Роман Ю. Мушкетика "Яса" - широкомасштабне художнК полотно, на сторiнках якого живуть, мислять i дiють як справжнi iсторичнi особи, так i персонажi, вигаданi творчою уявою автора. В галереП художнiх образiв у творi чiльне мiсце по праву належить Iвану Дмитровичу Сiрку (р. н. невiдомий - п. 1680 р.) - легендарному кошовому отаману, чиП дiяння вiдбитi не лише на сторiнках офiцiйних документiв i лiтописiв, але й навiки вкарбованi у пам'ятi народнiй. Численнi перекази, легенди й оповiдання, думи та пiснi вiдтворюють образ козацького проводиря - грiзного i чуйного, улюбленця широких мас козацтва i "шайтана" для ворогiв. I. Сiрко належав до тiКП категорiП козацьких керiвникiв, яких висунула на полiтичну арену складна епоха XVII ст. Данi про раннiй перiод життя цiКП людини надзвичайно скупi. Вiдомо, що вiн народився у слободi Мерефа (Харкiвщина) у козацькiй сiм'П. Очевидно, свою службу розпочав у запорозькому вiйську, де, завдяки своПм особистим якостям, став добре вiдомим серед широких кiл козацтва. Брав участь у визвольнiй вiйнi украПнського народу 1648-1654 pp.[38] Наступний перiод його життя тiсно пов'язаний iз Запорозькою Сiччю. Саме в цi роки I. Сiрко завоював широку популярнiсть у народi як непримиренний ворог польськоП шляхти та ординцiв, безстрашний воПн i талановитий вiйськовий керiвник. У 1663 р. вiн вперше обираКться кошовим отаманом, це у Вiйську Запорозькому була надзвичайно впливова, авторитетна посада. Скрiзь i всюди бути першим, високо тримати статус Сiчi i репрезентувати ПП у переговорах з iноземними державами - це лише незначна частка вантажу, покладеного на плечi I. Сiрка. I протягом усього життя й своКП суспiльно-полiтичноП дiяльностi вiн з великою гiднiстю i честю нiс його. Документи фiксують участь I. Сiрка у полiтичному життi УкраПни вже наприкiнцi 50-х - початку 60-х pp. XVII ст. Вiн вiв активну боротьбу проти шляхетськоП Речi ПосполитоП та ПП ставленикiв гетьманiв I. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетерг. Наступнi роки були насиченi органiзацiКю кошовим отаманом народноП боротьби проти польсько-шляхетськоП та турецькоП експансiП на украПнськi землi Очолюванi ним загони запорожцiв здiйснили ряд успiшних походiв на Правобережну УкраПну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похiд 1667 р. на Крим, пiд час якого загiн козакiв зайняв Кафу та iншi мiста й визволив двi тисячi невiльникiв[39]. Значний масив матерiалу у романi присвячений взаКминам I. Сiрка з правобережним гетьманом П. Дорошенком, Пх, очевидно, слiд розглядати у загальноiсторичному контекстi розвитку полiтичних подiй на УкраПнi в 60 - 70-х pp. XVII ст. Вiдiрване вiд iнших украПнських земель, Правобережжя стало ареною жорстокоП боротьби не лише султанськоП Туреччини та ПП васала Кримського ханства з шляхетською Польщею, але й представникiв окремих старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив П. Дорошенко, який притримувався вiдкритоП турецько-татарськоП орiКнтацiП (у 1669 р. вiн навiть офiцiйно оформив перехiд УкраПни пiд протекторат султанськоП Туреччини)[40] У цьому зв'язку варто пiдкреслити, що блюзнiрськi спроби представникiв буржуазноП та буржуазно-нацiоналiстичноП iсторiографiП показати правобережного гетьмана як виразника iнтересiв украПнського народу позбавленi будь-якого реального грунту. Шлях до гетьманськоП булави був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципностi та гради. Свого часу вiн пiдтримував полiтику I. Виговського, згодом переметнувся в табiр Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких походах польського короля Яна II Казимира на Лiвобережну УкраПну. Пiсля того, як його було оголошено гетьманом, вiн, як зазначалося, вступив у союз з Туреччиною й Кримським ханством. Правобережна УкраПна стала ареною жорстокоП полiтичноП боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховiй, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко - прибiчник шляхетськоП Польщi. Результатом цiКП боротьби, в якiй були зацiкавленi в першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошення й пограбування ПравобережноП УкраПни. У 1672 р. окремi татарськi чамбули доходили до Вiсли, Сану i Карпат. Десятки тисяч людей було полонено i вiдправлено на невiльницькi ринки. Iншi, рятуючись вiд ординцiв, тiкали на територiю РосiйськоП держави. Рiч Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно якого частина ПравобережноП УкраПни (Подiлля) переходила пiд владу Порти. Брацлавщина й пiвденна КиПвщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крiм того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччинi величезну контрибуцiю - 80 тис. талерiв одразу i щорiчно давати 22 тис. злотих данини[41] . У цiй складнiй ситуацiП I. Сiрко проводив лiнiю, спрямовану на припинення боротьби окремих старшинських угрупувань та змiцнення росiйсько-украПнськоП Кдностi. Вiн належав до тiКП частини патрiотично настроКноП козацькоП старшини, чиК полiтичне кредо характеризувалося вiрнiстю рiшенням ПереяславськоП ради 1654 р., визначеною позицiКю щодо подiй на украПнських землях. Його вимоги, а головне практичнi дiП, були спiвзвучнi прагненням i настроям широких верств народу (особливо iдея росiйсько-украПнськоП Кдностi), вiдповiдали Пхнiм думам, надiям та сподiванням[42]. Очолюванi I. Сiрком, запорожцi здiйснили ряд вдалих походiв проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили загони Суховiя та ординцiв, завдавши Пм вiдчутних поразок пiд Ольхiвцями й на Тясминi. Кошовий отаман у всi перiоди свого життя та дiяльностi виступав проти ворожоП украПнському народу полiтичноП лiнiП П. Дорошенка, який орiКнтувався на султанську Туреччину. Не випадково проти народного улюбленця телися тенета змов та пiдступництв. Сучасник цих подiй писав, що правобережний гетьман "хотiв яким-небудь способом зжити з свiту Сiрка, цiлковитого противник