музей i поклав у вiтрину. З особливою любов'ю збирав професор Яворницький усе, що стосувалося життя й творчостi поета. Поряд з "Кобзарем" у вiтринi лежали також iншi документи. Найцiннiшi з них були - автобiографiя Кобзаря, яку написав Т. Г. Шевченко 1860 року росiйською мовою, а бiля неП - лист з Борзни вiд П. О. Кулiша, доданий до цiКП автобiографiП i надiсланий до катеринославського приятеля П. I. Зуйченка[29]. Були там i оригiнали документiв про заслання Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима - артиста М. С. Щепкiна. 1909 року видано книжку Д. I. Яворницького пiд назвою "Матерiали до бiографiП Т. Г. Шевченка", в якiй автор зазначив, що виторг вiд продажу цiКП книжки пiде на спорудження пам'ятника великому Кобзаревi. Мандруючи по УкраПнi й далеких закутках РосiП, Дмитро Iванович нiколи не забував про Т. Г. Шевченка i розшукував у старих людей та букiнiстiв матерiали, пов'язанi з життям генiального спiвця. Неоцiненну знахiдку - документи-оригiнали про заслання Т. Г. Шевченка в далекий Закаспiйський край - Д. I. Яворницький дiстав 1905 року в завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тодi в Ростовi-на-Дону, й заплатив за них 150 карбованцiв. Цi документи, як розповiдав Яворницькяй, Ф. С. Романович придбав у свого товариша - офiцера, який Пздив у Новопетровске приймати справи пiсля закриття цiКП фортецi[30]. ЗаслуговуК на увагу також iсторiя уривка справи про переведення Т. Г. Шевченка з одного заслання до вiддаленiшого й гiршого. 1883 року в м. Оренбурзi викладач Оренбурзького iнституту благородних дiвиць, а пiзнiше директор першого реального училища в Катеринославi Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собi тютюну. Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в пiваркуш паперу, писаного з обох бокiв моторною писарською рукою[31]. Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи цей аркуш, натрапив на рядки, що стосуються слiдства "рядового Тараса Шевченка", про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його у вiддаленi райони Оренбурзького краю. Прочитавши цього папiрця, М. Вавилов затремтiв од хвилювання. Вiн одразу ж кинувся до тiКП крамнички, де годину тому купував тютюн, щоб докладно розпитати, як цей папiрець попав до господаря крамницi та чи не збереглося в нього ще якихось документiв. На жаль, крамар нiчим не порадував. Розводячи руками, Д вiн сказав: "Цi папери ми купили у фортецi на пуди для обгортання товару; багато з них розiйшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання". Чверть вiку цей iсторичний уривок лежав у М. П. Вавилова. Пiсля його смертi Д. I. Яворницький довiдався, що цей документ не пропав i зберiгаКться в дружини небiжчика. У сiчнi 1908 року Дмитро Iванович пiшов на квартиру ВавиловоП. - Шановна Катерино Федорiвно, ви зробите велике дiло, коли отой папiрець про Шевченка вiддасте до музею. Ваше iм'я повiк не забудуть. Додому Дмитро Iванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом i цей уривок вiн поклав назавжди у Шевченкову вiтрину. У фондах та експозицiях Днiпропетровського музею зберiгаКться також 12 портретiв поета, намальованих на полотнi олiКю. Деякi з них були виготовленi до революцiП, а частина - в радянський перiод. Автори бiльшостi оригiнальних портретiв Шевченка - невiдомi. ПривертаК увагу картина "Т. Г. Шевченко", яку випалив на деревi один iз народних умiльцiв. Гадають, що ця робота належить петрикiвським майстрам i ще за життя Дмитра Iвановича була подарована йому, а вiн од себе потiм подарував музеКвi. ЗберiгаКться в музеП також бюст Тараса Шевченка заслуженого дiяча мистецтв республiки А. Й. Страхова i оригiнальний бюст невiдомого автора. Коли Тарас Шевченко мандрував по рiчцi Орелi, що недалеко вiд Верхньоднiпровська впадаК в Днiпро, вiн зробив там кiлька малюнкiв. На двох iз них змальовано узбережжя рiчки, на третьому малюнку зображено двi кам'янi баби з свiтильниками. Цi кам'янi баби довго стояли в гирлi рiчки Орелi, а потiм, за клопотанням Яворницького, Пх перевезли в iсторичний музей. Дмитро Iванович часто органiзовував концерти кобзарiв, виступав в учбових закладах з лекцiями про життя й творчiсть поета. Дослiдники[32] знайшли матерiали, якi свiдчать про невтомну дiяльнiсть Д. I. Яворницького пiд час Шевченкiвського ювiлею - сторiччя з дня народження поета. Так, до мiськоП управи за участю iсторика надiйшла заява вiд громадян мiста, щоб дозволили розпочати органiзацiйнi роботи шевченкiвського ювiлейного комiтету. Пiд нею стояло 800 пiдписiв. Знайдено й прохання Д. I. Яворницького до мiськоП думи про асигнування 500 карбованцiв для видання альбому пам'ятi Шевченка з документiв i матерiалiв, якi мав вчений в своКму архiвi. Однак прохання вченого було вiдхилено. В ювiлейнiй статтi, присвяченiй Кобзаревi, Яворницькйй писав: "Шевченко буде жити, поки свiтитиме сонце, поки сяятимуть зорi, поки стоятиме свiт увесь, поки житиме люд на землi, а iм'я його було, К й буде святе для всiх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях"[33]. Д. I. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист Шевченка. 1886 року в Петербурзi з його iнiцiативи вийшла в свiт поема Шевченка "Гайдамаки" ПП пречудесно iлюстрував побратим iсторика О. I. Сластiон зворушливу передмову до неП написав Яворницький. В особистому архiвi Дмитра Iвановича Яворницького зберiгався довгий час ескiз пам'ятника Шевченковi. Iсторiя цього ескiза така. Ще на початку XX сторiччя Яворницький, за порадою членiв комiсiП по спорудженню пам'ятника поетовi, звернувся до I. Ю, Репiна з проханням зробити ескiз пам'ятника. Але до революцiП цей благородний задум не мiг здiйснитися, Однак Яворницького не покидала думка про спорудження пам'ятника Шевченковi, i вiн звертаКться з цим проханням до РКпiна знову, вже в радянський час. Це було в останнi роки життя художника. РКпiн гаряче сприйняв цю пропозицiю i вже почав працювати над збиранням матерiалiв та виготовленням ескiзiв. 1928 року Дмитро Iванович одержав вiд РКпiна листа й невеличкий малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатськiй безкозирцi; вiн замрiяно схилився бiля перекинутоП тачки,- певно, щось думаК писати. Тiльки кволе здоров'я РКпiна, а згодом i смерть, завадили йому здiйснити свiй творчий задум. Але ескiзи пам'ятника й понинi зберiгаються в музеП Т. Г. Шевченка в КиКвi як свiдки глибокоП пошани I. Ю. РКпiна та Д. I. Яворницького до генiального сина украПнського народу. Любов i повагу до великого Кобзаря Д. I. Яворпицький пронiс через усе своК життя. _ВIД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА[34]__ _ Пасiчник Тихiн Iванович Дудка познайомився з професором Яворницьким восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тодi вiн уперше завiтав до Днiпропетровського музею. Бiля виходу з примiщення зустрiлася йому група студентiв, а серед них сивий середнiй на зрiст чоловiк. - Як жалко,- сказав вiн, дивлячись на Дудку,- що . люди недооцiнюють користi вiд того, що носять своП голови непокритими, а в примiщеннi особливо. Тихiн Iванович був тодi в шапцi i догадався, що зауваження стосуКться не когось iншого, а саме його. Знявши шапку, Дудка не розгубився й запитав: - Скажiть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький? - Я. - Так дозвольте менi, селяниновi, який давно хотiв побачитися з вами, потиснути вашу руку. Дмитро Iванович привiтався з ним. - Хто ж ви такий будете? Звiдкiля ви? - Я родом з Солонянського району,- вiдповiв Дудка. Тодi Дмитро Iванович обернувся до студентiв, якi групою юрмилися бiля нього, i сказав: - Ну, хлопцi, тепер ви самi йдiть по музею, а я займусь оцим вусатим гостем. Коли вони залишилися на самотi, професор спитав: - Що ж вас найбiльше цiкавить у музеП? - Мене все цiкавить, що тут К, що зiбрано вашими руками. Одне тiльки менi не подобаКться. - Що саме? - Навiщо ви портрет Катерини виставили? Скiльки ж горя й слiз вона завдала селянам! - Бачите, голубе,- сказав Дмитро Iванович,- так не слiд розглядати експонати. На них треба дивитися з iсторичного погляду. Одне дiло - портрет, а друге - послухайте, що розповiдають нашi екскурсоводи. Ось тодi ви й зрозумiКте як слiд. Потiм Дмитро Iванович повiв пасiчника Дудку по музею, а пiд кiнець запросив до свого кабiнету й подарував йому копiю листа запорожцiв до турецького султана. - Це вiзьмiть собi на пам'ять,- сказав вiн. - Е, нi. Ви менi, будьте ласкавi, пiдпишiть, од кого й для кого,- попросив Дудка. - Це можна. Дмитро Iванович узяв перо й написав: "На добрий спомин вiд Д. I. Яворницького Тихонов! Iвановичу Дудцi". В селi до дiрок зачитали той веселий подарунок. Незабаром обставини знову звели Дудку з Яворницьким. Селяни села Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з iнiцiативи Т. I. Дудки та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник Тарасовi Шевченку. Вiдповiдальним за збирання коштiв i побудову пам'ятника призначено голову кооперативу демобiлiзованого червоноармiйця Олександра Михайловича Лаврушка. Характерно, що це дiялося пiсля воКнноП розрухи, селяни були бiднi, напiвголоднi, але любов до генiального спiвця УкраПни була вища за особистi потреби. Люди охоче вносили грошi, борошно, просо, навiть насiння свирiпи. Зiбрано всякоП всячини на 400 карбованцiв. До них додали ще 300 карбованцiв з культфонду кооперацiП. Цi грошi селяни довiрили Т. I. Дудцi та О. М. Лаврушку й вiдрядили Пх до Катеринослава, щоб придбати погруддя Т. Г. Шевченка. I ось Дудка й Лаврушко в Катеринославi. Пошуки майстернi, яка виготувала б погруддя, кiнчилися невдачно - спецiальноП майстернi в мiстi не було. Тодi Дудка згадав про Д. I. Яворницького i вирiшив порадитися з ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка. Дмитро Iванович схвилювався, почувши про Пхнi заходи. - Велике дiло робите ви, люди. Велике й благородне. - Порадьте ж нам, Дмитре Iвановичу, до кого звернутися, в кого шукати пiдтримки? - прохали селяни з далекого села. - Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо, в нiй i виготовлять для вас погруддя Шевченка. Вони послухали поради вченого. Зайшли в художнiй музей, а там з них заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованцiв. Бракувало, виходить, 1300 карбованцiв. Де ж Пх узяти? Що робити? Побiдкалися селяни й вирiшили знову пiти до Дмитра Iвановича - ану, порадить i допоможе! Вiн уважно Пх вислухав i сказав: - Гаразд, Пдьте додому, а я з ними сам побалакаю. Т. I. Дудка i О. М. Лаврушко подякували професоровi й поПхали додому. Через тиждень вони одержали вiд професора Яворницького листiвку, в якiй вiн писав: "Шановний Тихоне Iвановичу! Вашi з Лаврушком клопоти про придбання погруддя Тараса Шевченка не пропали даром. Я все тут улаштував. ПриПздiть i забирайте погруддя Шевченка. Нехай щастить Вам! З щирою пошаною Д. Яворницький" Брати погруддя приПхав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького. - Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй музей, я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв, що ви Пх зiбрали на селi. Та не забудьте ж на постаментi зробити напис,- додав Дмитро Iванович. - А який же ви порадили б зробити напис? - Думаю, що добре промовлятимуть такi слова: Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяК, Тебе не забудуть. - Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, неодмiнно зробимо цей напис. Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки 700 крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь. Бiля клубу зiбралось багато людей на мiтинг, присвячений вiдкриттю пам'ятника великому Кобзаревi. Ось на трибуну пiднявся голова сiльради: - Сьогоднi в нашому селi - свято. Ми вiдкриваКмо пам'ятник великому синовi украПнського народу Тарасовi Шевченку. Погруддя Кобзаря нам пощастило придбати в Катеринославi за нашi трудовi грошi. Спасибi вам, добрi земляки. Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою. До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка. - До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш рiдний батько Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця дякую вам, громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета. Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни вишикувався мiсцевий хор. Ним керував учитель. Хор виконав "Думи моП", потiм "Заповiт". До пiзньоП ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'П школи. СтоПть вiн i зараз там. ГIСТЬ 3 КОБЗОЮ Улiтку 1929 року Дмитро Iванович прочитав бiля парку iм. Шевченка афiшу. В нiй сповiщалося, що в робiтничих Клубах та палацах Днiпропетровська виступаК кубанський кобзар Безщасний. Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi: - А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я щойно читав афiшу. ВиступаК вiн у Чечелiвцi, в робiтничих районах. Ви сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо це справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що з ним хоче познайомитись Яворницький. Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це був кремезний, середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти, з такими вусами, як носив Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi штани, пiдперезаний шовковим поясом. Вiн таки справдi чудово грав на кобзi й спiвав стародавнiх i сучасних украПнських пiсень. Пiсля кожноП пiснi його тепло вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню. Як тiльки закiнчився концерт, я пiшов за лаштунки, познайомився з кобзарем i попросив його вiдвiдати музей та побачитися з професором Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв. - Чули ви про нього? - спитав я кобзаря. - Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним - велика честь для мене. Завтра неодмiнно прийду. Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов до музею в повному спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який нетерпляче чекав кобзаря в своКму кабiнетi. Привiталися. - Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви приПхали до нас, хто вашi батьки? - спитав Яворницький. - Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки моП розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не знаю, а кажу те, що чув вiд батькiв. - Добре! А що ж ви вмiКте грати, що спiваКте? - Я виконую украПнськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й веселi. На концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У КиКвi на риночку", "Ой кум до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi. - Ану, вшкварте менi про Байду,- попросив професор. Тепла, дружня зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi. Вдарив кобзар по струнах, чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича. - Та й добре ж ви граКте! Аж за душу бере. Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря Остапа Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд. Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось запрошуК до себе на обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть прийшовся до душi. П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика в його будинку. - Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря. - Грав, спiвав, а Дмитро Iванович слухав, записував, брав на ноти пiснi, казав, що увiйдуть до iсторiП. У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був чудовий. - А знаКте, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький. - Що? - Сьогоднi недiля. Людей у музеП буде багато. Нехай наш кобзар заграК i заспiваК прямо в музеП. Як на вашу думку? - Нам здаКться, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича. До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...", а за нею iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл". Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт зiйшлося багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до iсторiП пiснi й музики на УкраПнi. Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн був зачарований пiснею. А коли кобзар узяв останнiй акорд iсторичноП пiснi, Дмитро Iванович швидко пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його, поцiлував. Потiм повiльно пiшов до свого кабiнету. А в залi ще довго лунали чарiвнi украПнськi пiснi. СТО ТИСЯЧ_ _ Дмитра Iвановича довгий час хвилювала добудова музейного примiщення. Старе примiщення музею стало малим, тiсним. Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо зустрiв i показав музейнi експонати сам директор. Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати гинуть, псуються, новi археологiчнi речi нiде розмiстити. Отже, треба швидше закiнчити добудову примiщення, тим бiльше що воно стоПть уже двадцять рокiв - трiскаКться, вивiтрюКться, руйнуКться. - А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник. - Тисяч сто. - Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо. Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили. Тодi Яворницький вирiшив поПхати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто. До тодiшньоП столицi УкраПни вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. Њ. МатвiКвським. У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати близько двох годин. Академiк нервував. - Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я з дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею. - Ну що ж, ходiмо. Цю реплiку почули. Навздогiн кинувся особистий секретар наркома - довгий, з рудою борiдкою чоловiк. - Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чекаК Микола Олексiйович, прошу... - То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника. - Вернiмося! Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався. - Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi завiтали? - Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть? - Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища К один вихiд: деякi речi доведеться передати-iншим музеям, а тi експонати, що стосуються пам'ятi Шевченка, варто передати до КиКва, до музею Шевченка. От i мiсце звiльниться! - Що кажете? Забрати з музею експонати, якi стосуються Шевченка? Нi, цього не буде. Доки я живий - цього, кажу, не буде! Ви знаКте, як я добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'Пздив, якi витрати зробив?! - Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро Iванович зрозумiв, що мова перейшла на офiцiальний лад. Вiн одразу ж спохмурнiв i, пiдвiвшись, сказав: - Бувайте здоровенькi! Через пiвроку Скрипник приПхав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон. - Зустрiчайте наркома! - Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники вiдчули, що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля музею зупинилась одна, друга, третя машини. На порозi з'явився Скрипник, за ним - iншi гостi. - Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi приПхали, зустрiчайте. - То чого ви турбуКтесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться на Скрипника такими очима, нiби вперше бачить. Драстуйте вам. Драстуйте, Дмитре Iвановичу. Хто ж ви такий будете? Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник. - Ага. А ви член профспiлки? - Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим. - Антонiно Костянтинiвно,- звернувся Яворницький до старенькоП касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки? - П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не члени профспiлки. - Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав Дмитро Iванович.-Якщо ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до каси й вiзьмiть квитка за п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп. Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорiКнтувався i, обернувшись до окружкомiвцiв, спитав: - А ви, товаришi, члени профспiлки? - Аякже, Миколо Олексiйовичу. - Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси. У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав, як гостi брали вхiднi квитки. Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького. - Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович. - Усi, всi,- вiдповiли йому. - Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите .он стрiлочки? Вони показують, звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь ласка, iдiть i розглядайте експонати. - Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М. О. Скрипник,- просимо вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають. - Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю десь за живе. I Яворницький повiв гостей знайомити г музеКм, з його скарбами. Пiд кiнець екскурсiП Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля музею i показав йому там сотнi ящикiв з речами, здобутими археологiчною експедицiКю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали запакованi, Пх нiде було виставити. - От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький. Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався.. - Ну що ж, доведеться почекати. Грошi все-таки знайдемо, музей добудуКмо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд. - Добре, поживемо - побачимо. - Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей. - Њ скарб, який ми знайшли, коли дослiджували берег Днiпра бiля Запорiжжя. Хочете - покажу? - Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник. Дмитро Iванович повiв наркома i його товаришiв у вiддiл релiгiйних культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов молодий археолог музею В. А. Грiнченко. Там був срiбний орел, залiзна зброя, золоте оздоблення кiнськоП збруП, причому не часiв козаччини. Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашоП ери. - Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше дослiдили б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато скарбiв пiде на дно. А шкода, - Скiльки ж вам треба грошей? - Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч. - Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова окрвиконкому та секретар окружного комiтету не будуть заперечувати,- звернувся Скрипник до керiвникiв округу. - Та доведеться допомогти, - От i добре! Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну працю, за цiкаву екскурсiю в минуле. Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили до виходу, Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн: - Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому. - Яку розписку? - Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицiП. Так буде надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся. Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музеКвi було видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв. На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки в районi Днiпрогесу до кiнця. _ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_ Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину великоП душi знали люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть вiн мав серед учителiв i селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем. Зиму з 1921-го на 1922 рiк краПна тяжко перебула внаслiдок громадянськоП вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й Дмитровi Iвановичу, тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. НедоПдання пiдточувало його здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався вчитель Михайло Iванович Лоян, який учителював у таромськiй школi. - Коли я почув,- казав вiн,- що Дмитро Iванович прихворiв та маК нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому. Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому вiн звернувся до своПх учнiв: - Любi дiти! Ви пригадуКте професора Яворницького,з яким ви бачились у школi? - ЗнаКмо!.. - Вiн тепер заслаб, хворiК, та й з харчами в нього не все гаразд... - Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти. - Я так i думав, що ви зрозумiКте мене з перших слiвi скажете своК тепле слово. Дуже вдячний вам за це, моП любi. А тепер так: хто що зможе - чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте завтра до школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому. Повернувшись iз школи, дiти передали слова вчителя своПм батькам. Другого дня в школу назносили всякоП всячини, звiсно, потрошку. Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та Пхнi батьки виявилися такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик. У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз своПм учителем прибули до Днiпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Iвановича, хвилюються, чи прийме професор Пхню допомогу? Правда, вона була дуже скромна, та йшла вiд щирого серця, з пошани до свого вченого. Це Пх втiшалой заспокоювало. Пiдiйшли до дверей, сiпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз. Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до дверей. Не запитуючи наперед: "Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед ними сам Дмитро Iванович - сивий, блiдий, з запалими очима, Привiталися. Гостi трохи розгубилися, засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро Iванович помiтив це й шанобливо запросив Пх до себе: - Прошу, заходьте, таромчанськi гостi... - ДякуКмо. Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом за своПм учителем, Пх одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак Мамай, далi он - кобзар пiд вербою граК. Ще в передпокоП вони побачили старовинну скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в якому сiчовики варили страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв. Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею. Та ось учитель, затинаючись вiд хвилювання, взяв у дiтей клунки й пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича. - Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це дiти, учнi моП, принесли вам. Дмитро Iванович розгубився, знiяковiв. Вiн був зворушений увагою школярiв. - Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не треба,- сказав професор. - Та це, Дмитре Iвановичу, все своК, не куплене. Не соромте нас, вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян. - Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович. На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як горобцi до проса, кинулися до стiн i стали з великим захопленням розглядати картини, музейнi речi, що були виставленi у вiтринах другоП кiмнати. Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав Пх: - Що, дiтки, цiкаво? - Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора; Школярi посмiливiшали. Почали самi сипати питання. Дмитро Iванович довго водив Пх коло вiтрин, давав пояснення. Михайло Iванович i його учнi стали збиратися додому. Господар одягнувся, щоб провести Пх за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi. - Я вас, дорогi моП гостi, проведу до самого музею i покажу найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за своК життя. - Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволяК так довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян. Але Дмитро Iванович .категорично вiдхилив Пхнi турботи про його здоров'я i повiв гостей у музей. Там вiн показав етнографiчний та запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй твiр "За чужий грiх". Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував дiтям за турботи i просив частiше навiдуватись, не забувати його й далi. Учнi були дуже задоволенi, що побачили музей i послухали пояснення самого професора. ДАРУНОК 3 КУБАНI Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий, середнiх лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж впала в очi вiйськова виправка вiдвiдувача. В правiй руцi незнайомий тримав якусь загадкову рiч, загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було. Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I. Яворницький. Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула йому на вухо: - Ви, здаКться, питали директора музею? - Так, питав. - Ото вiн пiшов,- кивнула головою в той бiк, де тихенько йшов Яворницький. - Дякую. Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею. - Професоре, я до вас! - Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький. - Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре Iвановичу, одну штуку. - Покажiть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й показав директоровi свою шаблю, Дмитро Iванович засяяв, а потiм мiцно обiйняв i поцiлував козака. Шабля була вся срiбна, добре оздоблена i дуже подобалася Дмитровi Iвановичу. - Де ж ви, козаче, ПП доскочили? - поцiкавився професор. - Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував менi близький приятель. Довго я зберiгав ПП, в походах з нею був, а тепер вирiшив подарувати ПП музеКвi. Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав: - ТакоП шаблюки в музеП ще не було. Добра шаблюка, козацька! Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як же вiн був здивований, коли побачив, що його щабля висить у вiтринi над-шаблею кошового отамана Iвана Гладкого. Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже: - Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили? - А що? - здивувався професор. - Та хiба ж я вище за отамана Гладкого, коли мою шаблюку зверху повiсили, а його внизу? - Бачите, голубе сизий, у музеП нiколи ще не було такоП гарноП шаблюки. Я виставив ПП на видному мiсцi для того, щоб усi бачили, яка чудова рiч з'явилась у музеП. Пiсля цього Антiн Iванович Башта частенько зустрiчався з Дмитром Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда. - А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях? - Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на Кубанi. Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi збирав все, що стосувалося Чорноморського козацького вiйська, утвореного росiйським урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки про козакiв склав колишнiй наказний отаман Чорноморського козацького вiйська, украПнський письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв Герасимович Кухаренко (1800-1862). Дмитро Iванович був тiсно пов'язаний з кубанськими iсториками, листувався i з Товариством любителiв по вивченню КубанськоП областi. Був сам почесним членом цього товариства. Воно допомагало йому в розшуках матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько. Дослiдника запорозькоП старовини щоразу тепло зустрiчала громадськiсть Катеринодара. Там вiн оглянув вiйськовi регалiП, архiви, археологiчний музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторiП запорожцiв, зокрема знамена, бунчук, литаври. Все це вiн використав у своПй монографiП про запорожцiв. Будучи на Кубанi, Дмитро Iванович зустрiвся з дiячами культури та лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом ВигдаКм та поетами Яковом Жарком i Олексою КириКм, виступав в жiночiй гiмназiП, де прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч. Вже прощаючись, Башта сказав: - Я не раз переконувався, що маю перед собою людину великоП душi, яка все своК життя вiддала на службу людству. У своПх розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький справдi прищеплював любов до науки, до працi, до своКП рiдноП Батькiвщини. СКАРБИ НАРОДНОЏ ТВОРЧОСТI Матерiальна культура селян Катеринославщини експонувалася в етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до музею все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в Пх ужитку - одяг, взуття, усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплiП, заслiнки, скринi, рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв, ковалiв, шаповалiв, старовиннi вози, плуги, борони, опрiч того - неводи, риболовнi сiтки, рагелi, хватки, вершi. В селах Днiпропетровщини дiвчата та молодицi любили розмальовувати сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi тощо. Робилося це дуже виразно й барвисте. Частiше малювали квiти, трави, деревця, рiдше птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року Пх налiчувалося в музеП понад тисячу. Дмитро Iванович казав, що ранiш украПнськi етнографи не звертали на це уваги i не збирали такого матерiалу. Не було таких зразкiв малювання навiть у столичних музеях. Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музеП багато глиняних, полив'яних та просто розмальованих мисок, полумискiв, глечикiв та кухликiв. Коло цього посуду стояв украПнський весiльний стiл, на якому лежали коровай, шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без якого не буваК весiлля. Трохи далi вiд весiльного столу - цiла колекцiя писанок з рiзними малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом, рум'янком - аж сорок вiсiм рiзновидiв. Писанки - теж дуже коштовний матерiал, для того, хто цiкавиться творчiстю народних умiльцiв. Коли пильно придивляКшся до малюнкiв, зроблених на писанках, то мимоволi почуваКш, як тебе вражаК художнiй смак i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть свiй початок ще з давнiх часiв. Орнаментика писанок привертала до себе увагу рiзних учених - украПнських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про неП багато наукових розвiдок, хоч усе це ще далеко не останнК слово науки про писанки. Дмитро Iванович перший на Катеринославщинi зiбрав велику колекцiю украПнськоП народноП вишивки XIX-XX сторiч. Це в основному плахти, сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй одяг. Особливо вражаК багата колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя. Яворницький був частим гостем у петрикiвцiв. Вiн знав там усiх майстрiв, що славилися своПми художнiми малюнками, зiбрав у них найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного розпису й виставив усе те в музеП. Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала вiд Д. I. Яворницького теплого листа. Вiн щиро просив ПП вiдкласти все й прибути до нього в дуже важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому. Вчений тепло зустрiв гостю. - Коли я був у Петрикiвцi,- почав Дмитро Iванович,- i побачив вашi розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина. Вашi золотi руки, голубко, треба цiлувати. - I видумаКте таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi? Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю. - Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi: руки багатьох панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому, на що вони здатнi, що вони можуть створити для людини. Отож, Тетяно Якимiвно, бережiть своП руки. Пх шанобливо будуть цiлувати. Запам'ятайте це! Пiсля теплоП розмови Дмитро Iванович запросив гостю випити з дороги чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв до етнографiчного залу. - Ану, гляньте своПм свiжим оком, чого тут не вистачаК? - Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата. - Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно Якимiвно, розмалюйте нам стiни цього залу. - Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде... - А ви зробiть так, як умiКте. Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли чарами - квiтами, вiд яких нiби повiяло степом. Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все прямував у цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А потiм одного разу викликав художника Василя Степановича Соляника i попросив його скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник охоче погодився. 1929 року фото цього панно було опублiковане в першому томi збiрника Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею. Колекцiя рiзноманiтних малюнкiв петрикiвських майстрiв i нинi зберiгаКться в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському музеП було вiдкрито виставку праць народних майстрiв села Петрикiвки, присвячену декадi украПнськоП лiтератури й мистецтва в Москвi. Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю. В Пх композицiях часом можна побачити химернi, фантастичнi форми рослин, квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих панно трапляються зображення птахiв, яких немаК в природi. Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна Пата, яка прожила 95 рокiв i виховала цiле поколiння майстрiв декоративного малювання, Пй надано звання заслуженого майстра народноП творчостi УРСР i нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Працi Т. Я. Пати та ПП учнiв вiдомi всiй краПнi. ПриКмно вiдзначити, що панно та фризи ПП роботи прикрашають стiни музеПв Москви, Ленiнграда, КиКва, Львова й Днiпропетровська. А коли була органiзована Всесоюзна сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi з Т. Я. Патою розмалювали спецiалiзовану крамницю кустарних виробiв у павiльйонi УкраПнськоП РСР. Декоративне мистецтво по-справжньому розвиваКться пiсля Великого Жовтня. 1936 року в селi Петрикiвцi була вiдкрита школа декоративно-прикладного мистецтва. Там викладала Т. Я. Пата, яка пiдготувала десятки чудових майстрiв декоративного розпису. Серед них - Ф. С. Панко, В. I. Соколенке, сестри Вiра й Галина Павленко та iншi. Працi багатьох з них виставленi в музеях Канади, Чехосло-ваччини, США, ФранцiП, ЮгославiП, БельгiП, IндiП, експонувалися на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi 1958 року. Починаючи з 1958 року у Петрикiвцi працюК фабрика сувенiрних виробiв "Дружба". Тут пiд керiвництвом вiдомого художника, учня Т. Я. Пати, Ф. С. Панка (заслуженого майстра народноП творчостi УРСР) працюють представники старшого поколiння Г. I. IсаКва, Г. Я. Прудник, Т. Ф. Завгороднiй, М. Г. Шишацька, С. Я. Клюпа та молодi художники Н. I. Шишацька-Турчина, Н. М. Шулик, М. Т. Шишацька та iншi. В тому ж 1958 роцi тут вiдкрився фiлiал дитячоП художньоП школи. Всi 16 випускникiв - учнi Ф. С. Панка - мають високу квалiфiкацiю по розпису. Багато з них нинi - в художнiх училищах краПни. Серед художникiв-петрикiвцiв дев'ять майстрiв К членами Спiлки художникiв УРСР[35]. Група майстрiв петрикiвського розпису за оформлення Будинку художникiв у КиКвi, ресторану "Маяк" в Днiпропетровську та iншi великi працi була удостоКна звання лауреатiв РеспублiканськоП комсомольськоП премiП iм. М. Островського. В 1970 роцi при фабрицi вiдкрився експериментальний цех Днiпропетровського художньо-виробничого комбiнату, де працюють майстри художнього розпису. ПриКмно вiдзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петрикiвчан останнiм часом вiдображено на кiноекранi. За сценарiКм мiсцевоП поетеси Н. П. НiкулiноП та режисера А. П. Стафiдова створено два кiнофiльми: "Дивоцвiт" i "Всi барви життя". Хоч фiльми й мають одну й ту ж адресу, одначе вони не повторюють один одного. Якщо кiнотвiр "Усi барви життя" присвячено художньо-поетичному дослiдженню витокiв талановитостi цiлого краю, то "Дивоцвiт" простежуК народження гармонiП в душi митця, художнього таланту. Поява цих фiльмiв, якi вийшли на республiканський екран, промовисто свiдчить, що петрикiвський розпис став своКрiдною вiзитною карткою Днiпропетровщини у багатьох куточках нашоП Вiтчизни. Повертаючись одного разу з роботи, знайомий професора Яворницького Дмитро Захарович Стрекозов зупинився бiля трамвая, що проходить поблизу парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая виходить Дмитро Iванович i щось тримаК пiд пахвою. Вiн був у синiх окулярах i помацки пiдходив