то важко все це, подiбна смерть за час його нагляду ще не траплялася в iзюмськiй тюрмi. Звелiв пофарбувати i оббити червоною китайкою домовину, покласти в неП нову подушку. Попа не покликав - Брайловський не православний, - а равин не прийде до в'язницi. Дай бог, аби хоч не наскочив справник. Той паскудний чоловiк може все зiрвати i лиха накоПти. I виплодиться ж на свiт таке нещастя. ...Похорон почався опiвднi. Самi в'язнi обмили, спорядили товариша в його камерi, винесли труну в коридор i поклали на два стiльцi. Обличчя й руки покiйного були блiдi й жовтi, наче навощенi, тiльки пiд очима синiли густi слiди задавненоП муки. На бiлiй подушцi його буйнi кучерi здавалися особливо чорними й гарними. Коло домовини стояли в'язнi, а за ними - печенiги. Всi мовчки ковтали терпку жалобу i витирали сльози на очах._ Скорботну тишу сколихнув Енгелiв баритон. Завжди такий соковитий i дзвiнкий, тепер вiн тужив, ледь-ледь вiдлунюючи хрипкими нотами: Замучен тяжелой неволей, Ты славною смертью почил, В борьбе за народное дело Ты голову честно сложил. - Прощай, Соломоне. - Прощай, товаришу. - Прощай, друже. - Рiдна земля тебе не забуде. - Ми пiдемо далi тiКю ж дорогою, i твоК iм'я завжди буде _мiж нами. Грабовський не мiг вимовити слова, упав на груди покiйного i застогнав. Михайло Рклицький та Лiда Лойко завели його в камеру i положили на нари. Iншi товаришi винесли домовину до брами i передали тюремнiй обслузi. Всю другу половину дня коридор нiмував. I в'язнi, i вартовi тинялися кволi й маруднi, немов осiннi мухи. Камери були повiдчиненi навстiж, i нiхто не остерiгався наскоку начальства. Так i звечорiло. Згодом арештанти поснули, а Перцов та Филимонов вiдлучилися в мiсто повечеряти. Куняв тiльки один Волков. Раптом у коридор увiрвався справник. Розлютований, зразу кинувся до Волкова. - Спиш?! - Вартую, - спокiйно вiдповiв той. - Оце так? - Погано? - Що тут сьогоднi було? --Похорон. - Хто дозволив? - Не мав же покiйник у камерi гнити. - Демонстрацiю, манiфестацiю влаштували? - Прощалися. Хороший хлопець був. - Хоррроший?! - Тихий, душевний. Мучився, бiдний. - Замовкни, мурло! - Мовчу. - Де Перцов i Филимонов? - Мовчу. - Де, я тебе питаю? - Пiшли по надобностi. - Чому камери вiдчиненi? - Провiтрюються, щоб хлопцям краще спалося. Пiсля похорону... - Зараз же замкни! - Хлопцi просили не замикати. - Дай ключi! - Не дам. - Не даси?! - Ти менi нiякий не начальник. - Сахалiнщик!! Волков нарештi також озлився. - А на мене не кричи, бо я зараз... Вiн вихопив з кобури свiй револьвер i почав зводити курок. Справника наче вiтром видуло з коридора. Пiсля похорону Соломона Брайловського життя-буття iзюмськоП тюрми круто звернуло вбiк. Настали чорнi днi, i тепер полiтичнi в'язнi, принишклi в камерах, тужливо згадували свою недавню вольницю. Перцов, Филимонов i Волков були заарештованi, чекали суду, а обновлену варту безперервно очолювали, чергуючись мiж собою, помiчник повiтового справника та два старшi пристави з тiКП ж полiцейськоП дiльницi. Марченко ходив немовби з ополонки витягнутий, зiтхав i скаржився: - Бiда. Напевно, ревiзiя буде, а в мене пiвсотнi нових халатiв не вистачаК. Посадять i за розтрату, i за людяне ставлення до арештантiв. Вони знають, як скрутити людинi в'язи. Та ще той справник, бодай йому .. Пожвавiшали харкiвськi народники аж тодi, коли отримали присуд. Навiть радiли. I не тiльки Рклицький, Балабуха, Лойко, яким належало вiдбути п'ятилiтнК заслання в Сибiру, але й Коган та Енгель, покаранi найжорстокiше (перший мав вiсiм, а другий десять рокiв прожити в холоднiй ЯкутiП). Думали не про мiру, справедливiсть чи несправедливiсть присуду, а про те, що нарештi вирвуться з-за грат, подихають чистим повiтрям, побачать лiтнК сонце i вiльних людей, розiмнуть засидженi ноги, забудуть твердi в'язничнi нари. Не радiв лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прiзвище навiть не згадав. А в кiнцi пояснив: - Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася. - Чому? - Можна тiльки здогадуватися. Ви майже всю зиму хворiли, i тодi ми просили вищi iнстанцiП не поспiшати з вирiшенням вашоП долi. Правда, в кiнцi першоП половини квiтня я, посилаючись на iнформацiю Феоктистова, рапортував губернаторовi про полiпшення вашого здоров'я, та, мабуть... Щиро кажучи, нам хотiлося б i вас якомога скорiше спровадити, але... - Що ж менi робити? - Можу порадити одне: негайно йдiть на медичну комiсiю, хай вона ще раз засвiдчить ваш нормальний психiчний стан, а ми оформимо новi документи i спiшно надiшлемо прокуроровi харкiвськоП судовоП палати. Поважний лiкарський консилiум при iзюмському окружному судi справдi зiбрався швидко i провiв ретельне обстеження, але на тому все, власне, й скiнчилося. Минали днi, тижнi, нарештi з Iзюма в московську пересильну тюрму вирушили всi засудженi харкiвськi народники, а прокурор не вiдгукувався. Ще важче затуживши, Грабовський знову занедужав. Тодi й вирiшив клопотатися, аби його повернули до харкiвськоП в'язницi. Причиною для переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою, а мав на думцi також iнше - зустрiти бодай когось з своКП органiзацiП. Там, якщо вони схопленi полiцiКю, мали бути i Олекса Макаревський, i Евелiна Улановська, i Василь Бражников, а може, й брати Уси та Iван Пiщанський... Цього разу губернатор не дуже зволiкав: пiд кiнець третього тижня прийшло його розпорядження - перевести. От i знову знайомi, рiднi й до щемкого болю милi мiсця. За вiкном вагона, зовсiм недалеко вiд рейок, половiли пшеницi, похитувалося вусате колосся ячменiв, пiнилися бiлi гречки, а за далеким обрiКм мрiли лiси та перелiски. На житяних полях уже де-не-де стояли полукiпки, пустопаш тирлувалися вiвцi, гуси. Промайнули кучерявi садки Москалiвки, блиснула вузенька стрiчка Лопанi, i поПзд спинився на станцiП. Логвинов стрiв Грабовського з неприхованою радiстю. - А-а-а, у-у... - мстиво прогув. Видно, згадав, скiльки мороки завдав йому цей непокiрний бородань торiк узимку. - Зараз ми тебе... Камера, в яку завiв наглядач в'язня, була навпiл перегороджена суцiльними i так густо заплетеними гратами, що через них тiльки ледь-ледь ряхтiло вiкно на протилежнiй стiнi. На хвiрточцi у гратах висiла мiцна колодка. - Одчинiть хвiртку, щоб можна пiдiйти до вiкна i дихати свiжим повiтрям, я хворий. - Що-о-о? - Мене голова болить. - Ха-ха-ха... - Лiкаря надiшлiть. - Ще, ще... - Прошу вiдкрити менi абонемент... - Тепер також збираКшся викидати фiглi-мiглi? Я тобi влаштую пансiон, влаштую, запам'ятаКш... Пообiцявши, ще раз зареготав зловiсне, гримнув дверима i крутнув у них ключем з того боку. Що вiн далi робив, аби виконати свою обiцянку, назавжди залишилося таКмницею для iсторiП, але таки виконав - через три днi Павло переступив порiг цегельно-червоного будинку арештантських рот на Холоднiй горi. I тепер почав пригадувати жахну розповiдь про цi роти Михайла Рклицького, який побував у них зразу ж пiсля ув'язнення. Страшнi вони, страшнiшi й придумати важко - табiр безправ'я, дикого свавiлля та цiлковитого беззаконня. Камера, вiдведена тут Грабовському, темнотою, плiснявою i брудом не поступалася перед тiКю, з якоП прийшов вiд Логвинова, але в нiй, на вiдмiну вiд тiКП, окрiм того, кишмом кишiли голоднi та настирливi, мов пси, пацюки. Вдень вони ще трохи побоювалися, а вночi налiтали цiлими зграями, стрибали, гризлися мiж собою, пищали Щоб хоч сяк-так перележати нiч, доводилося шинелю не тiльки застiбати, але й пiдперiзувати, комiр пiдiймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв'язувати рушником та бiлизною. Найбiльше дошкуляв брак книжок: Пх заборонялося не лише брати в тюремнiй бiблiотецi, але й отримувати ззовнi. Тi, що привiз з iзюмськоП в'язницi, Павло перечитав по кiлька разiв. Щоб затамувати пекучу жагу, накинувся на нiмецькi та французькi граматики i словники, почав писати й перекладати... Так спливли лiто, осiнь, поволi насувалася зима. Засилав клопотання, домагаючись присуду, i в департамент полiцiП, i в мiнiстерство юстицiП, i в харкiвську судову палату, а звiдтiля - нi слова, нi пiвслова, наче змовилися мовчки доконувати його. Почав рiзко спадати на силi i губити нервову рiвновагу. "Я, - скаржився прокуроровi судовоП палати, - продовжую хворiти, i нервово i фiзично зовсiм ослаб, останнього часу ледве ходжу i ночами не сплю". Сподiвання зустрiти когось з харкiвських народникiв також виявилися марними - нi в тюрмi Логвинова, нi в арештантських ротах товаришiв по органiзацiП не було. Раз на прогулянцi бачив трьох печенiгiв. Вони вже стояли перед судом - Перцов та Филимонов одержали по шiсть, а Волков дванадцять рокiв каторги - i того ж дня мали рушити на Акатуй. Сумували, проклинали iзюмського справника, однак не каялися. Щонедiлi навiдують його Михайло та Марiя. I тодi вiн щасливий, тодi йому легко й радiсно: слухаючи рiднi дзвiнкi голосочки, забуваК i брудну та холодну камеру, i напосiдливих пацюкiв, i глухий щем у грудях, i все на свiтi. От i сьогоднi прийшли, повернувшись пiсля рiздвяних вакацiй з Пушкарного. Радiють, що застали брата, викладають подарунки вiд матерi, Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанськi новини. - За хату вже розплатилися. Григорiй прикупив ще пiвдесятини землi, отам за вигоном, думаК весною ярою пшеницею засiяти. - Матвiя Колупая за великi хабарi вигнали з полiцiП, а вiн, повернувшись додому, вижив Любинського i сам паламарюК при Обухiвському. Обидва не протверезюються i ночують у монопольцi. - Тихiн також був дома, передав тобi привiт. - Як вiн учиться? - Гарно. - Мати озута й одягнута? - У тому, що ще ти купив на заробленi в Трутовського грошi. Збиралася разом з нами Пхати до тебе, та простудила ноги i захворiла. Казала, вичунявши, зразу ж приПде. Не знаКш, коли тебе вiдправлятимуть? - Прокурор судовоП палати передав начальниковi арештантських рот: якнайскорiше. - Куди? - Мабуть, у Сибiр. - На скiльки? - Не знаю. МоПм товаришам дали по п'ять-десять рокiв. Цього ж треба сподiватися й менi. - Десять рокiв, - тихо повторила Марiя, i в ПП зiницях хитнувся тяжкий смуток. - Десять... Як у той Сибiр дiйти i стiльки перегибiти? Аж страшно. - Нiчого страшного, сестричко, нема, - зiтхнув Павло, - я уже звик. - I посмiхнувся. - Ти з Михайлом тим часом закiнчите науку, поодружуКтеся, надбаКте дiтей, а я повернуся з ще бiльшою бородою, житиму бiля вас, коли приймете, i няньчитиму небожат. - Ат, iди ти, таке скажеш... - Швидше повертайся, братику, - докинув Михайло, в якого теж уже засiвалися вусенята. - На покутi посадимо тебе, не дамо пилинцi впасти на твою дорогу голову. 10_ Дороги, дороги! Примхливi й незавбаченi, як людськi долi. Де ваш початок, де ваш кiнець? Хто змiряв вашу далину? Хто збагнув ваше химерне, як юнацька фантазiя, плетиво? Хто? Бiжите, бiжите ви, не знаючи куди, не вiдаючи за чим. Бiжите наослiп. Гори i доли, лiси й степи, рiчки й проярки - все, все стелеться вам пiд ноги. I так - вiками. От двi ненароком зустрiлися, посмiхнулись одна однiй мрiйними очима, грайливо метнули вузькими стрiчками, перестрибнули одна одну й помчали в рiзнi боки, ховаючи; своП гiнкi хребти мiж снiговими заметами. А чи зустрiнетеся ще раз? О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи... Там, попереду, ви знову перетнете гнучкий стан своКП, такоП ж, як i ви, плоскогрудоП посестри i знову заховаКтесь мiж горбатими заметами, загубитесь у туманi часу й простору. Аж душа холоне. I думки шматуК далекий виднокiл. Дороги... А навколо, куди сягне око, поле та поле - широке, розлоге, встелене бiлою, аж слiпучою, ковдрою. Тiльки де-не-де в тому безкрайньому полi тьмянiють, клубочаться, як густий дим, острiвцi лiсiв, бовванiють ожереди соломи, хитаКться торiшнК бадилля... Дороги. Тяжкi й незвiданi. Скiльки вже пройдено вас, а скiльки ще попереду! Одна Сибiр неiсходима, казав поет... Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сiяли, баштан садили... Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю. Павло водив слiпого коня, наштовхуючи його до борозни... Околиця великого мiста солодко нiжиться в передранковому снi. Москва - столиця росiйських царiв та iмператорiв. ПриКмно, кажуть люди, пiд теплими ковдрами. Не хочеться вставати, хай навiть гудки вже кличуть до працi. Вулицi, тiснi провулки, горбовини, виярки. Десь i сонце, сяйнувши один раз своПм золотим чолом, пiрнуло в сивогривi хмари. - Агов! - зупинився жандарм i вiдсапнув усiм тельбухатим черевом. - Гов! Звертай сюди! Арештант, що йшов попереду, також зупинився, але не повертав туди, куди показував той. Мабуть, не второпав. - Звертай, звертай-бо, - повторив жандарм-конвоПр, тикаючи кожушаною рукавицею на браму. - Це i К вона - Бутирка. Ну, як? Гарна? Чи не до смаку? Арештант мовчки пiдступив до брами. КонвоПр довго шпортався коло хвiртки, шукаючи клямку, але, не знайшовши ПП, почав гамселити перемерзлими чобiтьми в браму, збуджуючи похмуру ранкову тишу. Чийсь грубий голос невдоволено озвався за брамою. - Не бурчи! Вiдчиняй! - гукнув i жандарм. - Хто? - СвоП! - СвоП коней викрадають. - Не патякай. Вiдчиняй. Дiло К. - Зараз! Дiло в нього, - знову пробурчало за брамою. - Чого такий шпаркий? Квапишся, як попiвна до шлюбу. I затихло. Минуло доволi часу, а брама все нiмувала. Ще грюкнувши, жандарм пошкрiб потилицю i почав набивати тютюном люльку з довгим цибухом. - Скуштуй потерухи, - простягнув арештантовi кисет. - ЗiгрiКшся трохи. Домашнiй. Бакун. Сам сiю, як каже моя Гапка, сам i споживаю, хай дасть бог здоровля. Бери. - Спасибi Не палю. - ЗбираКшся, мать, довго жити? Ну, роби як знаКш. Дивися тiльки, щоб не прошпетився. Так мiй дiд, хай земля йому пером, збирався до ста лiт доскочити. Не пив, не курив, за молодицями - нi. А в пiст зовсiм не Пв. Як святий жив. I що ти думаКш? Кажуть, не доплентався неборак навiть до п'ятоП чисницi. На дорозi преставився. Смерть - то вже дiло, брат, у десницi божiй, кому скiльки на роду написано, то й маКш: або кусай, або лише дивися. Значить, не хочеш? Ну, не хоч, то як хоч. Я так уже, за звичкою... Жандарм мiцно затягнувся i зник на мить у сизiй хмарцi диму. По часi виринувши з неП, вiн вдоволено заворушив зарослими рудою щетиною вилицями. - Стукайте ще, бо мене вже ноги не тримають, - попросив арештант. - Може, там знову позасинали. - Та кат Пх знаК, - жандарм почухав потилицю, лiниво позiхнув i знову гримнув у браму. - Не квапся, парубче. Роздивляйся, щоб запам'ятав. Бо не встигнеш навiть оглянутися на заднi колеса. Це тобi не в Iзюмi i не в Харковi. Тут, у Москвi, вашого брата не тримають: раз-два, i ваших нКт. Так i знай. Надивляйся i начувайся. Щоб запам'яталося, значить. Та арештант не слухав балачки жандарма, вкутаного в нову теплу бекешу. Його рiдка, як решето, в кiлькох мiсцях залатана шинелина метляла полами на дошкульному вiтрi, а задубiлi колiна, наче вiд пропасницi, дрiбно делькотали. Вiн тупцював на утрамбованому снiговi, надсадно дихав у руки, але це не помагало. Чув, як вiд холоду i втоми йому туманиться в головi, на очi звiльна насуваються повiки. Ноги кам'янiють, здаКться, й серце дубiК. Нарештi заскрипiла залiзна хвiртка, i з неП вивалився вартовий у довжелезному, як ряса, кожусi, у величезних валянках, з башликом за плечима. - Звiдки такi нетерплячi? - запитав, не дивлячись на прибулих. - З солодкого та ще й теплого краю. Хiба не бачиш? - криво посмiхнувся жандарм, пiдморгуючи на посинiлого вiд холоду арештанта. - Не край, а рай, кажу тобi. Всi знають. Як каже моя Гануся... - Ну годi, годi акафiста правити. Звiдки, питаю? - З харкiвськоП, - офiцiйно вiдповiв жандарм. - Отак би й сказав. Залiзай, - покосився вартовий на хвiртку. - Бомагу приготуй. Бачиш, начальство, - показав рушницею у тюремне подвiр'я. Минувши хвiртку, арештант поглянув на дерев'яний будинок, що правив за канцелярiю Бутирки. На порозi стояв високий, сухий, наче кочерга, чоловiк. Це був наглядач московськоП пересильноП тюрми. Похитуючись на кривих, як у кавалеристiв, ногах, вiн оглянув прибулих. - Куди? - витрiщився каламутними очима на конвоПра. Вiд нього несло горiлчаним перегаром. Вiн похитнувся i пiшов прямо на конвоПра. - Куди, питаю? - До вас, пане, - нерiшуче доповiв жандарм, задкуючи вiд наглядача, наче вiд примари. - З якоП камери? - З Харкова. Привiв вам... - квапився жандарм уже з-за плечей арештанта. - З Харкова? -- зупинився наглядач. - Давай бомагу. Жандарм похапцем висмикнув з-за пазухи пакет i, вибiгши наперед арештанта, подав наглядачевi: - Осiсьо. Видобувши з пакета аркуш, наглядач довго повзав по ньому банькуватими очима. - Пушкарний?.. Полiтичний, значить?.. Це ти i К Пушкарний? Полiтичний? - тицьнув пальцем на жандарма. - Нi, нi, пане, - поспiшив жандарм. - То я його привiв. Маю передати вам i назад повертати. Привiв .. - Кого привiв? - Його, - жандарм показав на арештанта. - Це ти Пушкарний? - пiдступився наглядач до арештанта. - Нi, не я, - вiдповiв той спокiйно, i загадкова посмiшка майнула на його сухорлявому блiдому лицi. - А хто ж? Вiн? - наглядач ткнув аркушем на жандарма. - Ти? Кажи? Морда!.. - Нi, пане. Я - це не вiн. Я привiв його... - Куди? - Сюди. До вас... - Звiдки? - Вiд нас, з Харкова. - Для чого привiв? - А хiба ж я знаю? Наш назиратель звелiли... - Хто це мiг, опрiч мене, звелiти? - визвiрився бутирський наглядач. - Хто? Який це там ще? - Ну, мiй назиратель... - Твiй? - З харкiвськоП тюрми... - З харкiвськоП?.. - зморщив вузьке чоло. - Та якого ж ти дiдька морочиш мене, коли сидиш в харкiвськiй? - Я не сидю. Я ж привiв... - Кого? - озлився вже бутирець. Вилицi конвоПра позеленiли. - Його, - показав на арештанта i звернувся вже до того. - Ну, чого ж ти мовчиш? Скажи, тебе я привiв? - Мене, - байдуже вiдповiв арештант. - Tак ти i К полiтичний Пушкарний? - кинув на нього каламутними очима. - Нi, я не Пушкарний. Наглядача, видно, смикнула за живе загадка: котрий з цих двох чоловiкiв, що ледь-ледь туманiють, як сновиди, перед ним, К полiтичний Пушкарний? Хто кого з них привiв i звiдкiля саме? Вiн ще кiлька разiв допитував жандарма, жандарм пояснював, як мiг, тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посмiхаючись. Ця гра нарештi обридла арештантовi. - Читайте уважнiше, - показав на папiр. Наглядач припинив допитування, насупив брови, i його очi втупилися в папiр: - Грр... Гра-а... Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о Арсено-о... Арсенович. Грабовський, значить? - Так, так, пане назиратель! - радiсно вигукнув жандарм. - Грабовський, бий тебе коцюба. Тiльки-но зараз пригадав. От нечиста сила. - Також полiтичний? - Так точно, полiтичний. - А де ж вiн, той самий Грабовський? - Я, - обiзвався арештант. - Значить, ти К полiтичний Грабовський? Так? А де ж той Пушкарний? - докопувався. - Це ти? - вперся вiн посоловiлими баньками в жандарма. - Нi, не я, - бiдкався жандарм, безпорадно розводячи руками. - Його тут нема. - Як нема? А от же написано, - наглядач копнув пальцем у папiр. - О-о. Пушкар... Де ж вiн, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких. Ну! - гукнув вiн на вартового, який досi стовбичив осторонь. - Одведи обидвох до камери, а потiм розберемося. Чого стоПш, морда? Валяй! - Як це до камери? - заволав жандарм. - Змилуйтеся, пане назиратель. Та мене там... Менi ж треба Пхати додому. - Ну, ну, не варнякай, - наставився вартовий рушницею. - Кроком руш! Жандарм зовсiм пополотнiв. Вiн розмахував руками, снуючи синi пасма, що вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз'яснював. Але все це мало допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди цiвкою рушницi. - Оговтайтесь, - звернувся Грабовський до наглядача. - Нiякого Пушкарного з нами не було. - Не було!.. Iстинний бог, не було, вiн правду каже. Присягаюсь, - безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в очi то наглядачу, то арештанту. - Пушкарне, - пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, - це моК рiдне село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз. - Так, так, прочитайте ще раз, - залементував жандарм. - Рiдне село, позначене... Iстинний бог, позначене... присягаюся на хрестi... Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав, що й до чого, i солдат повiв Грабовського в камеру. Дорогою вiн сказав - до камери арештант не маК права брати нiяких речей, сундучок треба здати в тюремний цейхгауз. - Ну, - здвигнув плечима Грабовський, - коли потрiбно... - Давай своП бебехи, - кинув кривов'язий коридорний, перевiривши документи нового в'язня. - Будеш виходити - забереш. - Дозвольте хоч книжку взяти, - попросив Грабовський уже в цейхгаузi. - Книжку? - здивувався кривов'язий. - Яку? - Там, - показав на сундучок. - МаКш знати, в камерi читати не велено, - сухо процiдив крiзь зуби коридорний. - Не положено. Понятно? Ще, може, полiтичецьку яку заманеться, боже борони... - Та яку там полiтичецьку, - вимушено засмiявся Грабовський. - Так собi книжки, та й годi. - Якi це "так собi"? ЗнаКмо вас, на те й приставленi тут... Так собi... Збагнувши, що впросити кривов'язого нема надiП, Грабовський вирiшив схитрувати: - Духовнi книжки, божественнi. - Молитовник, чи як? - Звiсно. Треба ж своП грiхи якось спокутувати перед богом. - То-то, - пом'якшав кривов'язий, почувши про бога. - Кажеш, молитовник? - Та певно ж. - Тодi, - клацнув язиком кривов'язий i вiддав сундучок, - бери. Спокутувати грiхи, значить... Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку: - Дай-но сюди. Довго оглядав ПП з усiх бокiв, потiм висадив окуляри на носа i почав читати на титульнiй сторiнцi: - Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така божественна? А хто цей Успенський? - Не знаКте? - зопалу перепитав Грабовський i, не задумуючись, вiдповiв: - Ну, святий такий. Великомученик. Жив у КиКво-Печерськiй... - Який же це? Я, хвалити бога, усiх... - Новий святий. Сорок перший. Колишнiй iнок ГлКб з церкви святого Успенiя. Хiба ще не чували про нього? Коридорний заперечливо хитнув головою: нi, не доводилося чувати. - Ще почуКте. - А ти не той?.. - завагався тюремник. - Хiба ж можна про бога брехнi плести? - Ага. То бери, коли духовна. Так, кажеш, з КиКво-ПечерськоП... новий... великомученик... ГлКб з Успенiя... Слава богу, - бубонiв кривов'язий, ведучи нового в'язня темними вузькими коридорами. 11_ _ Не встиг Грабовський переступити порiг камери, як чиПсь руки мiцно обхопили його шию. - А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стiльки нечиста носила й нарештi сюди припровадила? Це горланив, обiймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений довгою недугою, голодом i тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах. Стиснутий дужими руками, вiн остаточно втратив рiвновагу, захитався i, якби не тi руки, простягнувся б на долiвцi. - Що з тобою, Павле? - захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського на нарах. - Нiчого, нiчого, - вiдповiв той тихо, напружуючи всi сили. - Я трошки полежу. Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очi i наче пiрнув у колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпеченоП голки, бiль у тiлi i глухий стукiт у скронях. Болiло все тiло. Навiть не болiло, а просто нило, кричало про своП муки. Нi вгаму йому, нi спокою. В груди тлумилися химернi бажання, змiшанi з пекучими болями й жалями. Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах органiзацiП товаришi в полемiчному запалi здiймали словесну веремiю, вiн нервувався i закликав до порядку або навiть покидав зiбрання. Так було легше, заспокоювалися хворi груди. А зараз хотiлося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може, вiн затамуК, заглушить бiль. А галасу-то й не було. Це дивувало й дратувало. Будило й пiдганяло золотою рiзкою охлялi думки... Не встиг побачити, скiльки людей у цiй камерi. По руках, якi враз пiдхопили його, догадувався, що мешканцiв тут чимало. Та де ж вони зараз? Чому не чути жодного слова, навiть шелесту, наче всi понiмiли? Невже вони тихцем, як примари, вийшли з камери? Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило лише на те, щоб витягнути з-пiд голови отерплу руку. I коли ворухнувся, почув приглушений, тривожний шепiт коло нар, в якому зливалося кiлька голосiв. Аж стрепенувся, хоча й сподiвався Пх. - Ти полеж, Павле, - нахилився над ним Михайло Рклицький. - Спочинь, засни, до обiду я тебе розбуджу. Грабовський нiчого не вiдповiв. Тiльки через силу обернувся лицем до стiни i пiдiбгав пiд себе ноги. Так легше заснути. Та заснув не скоро. Несподiвано в його уявi виплив Михайло Рклицький. Рклицький? Михайло? О доле! I все постаК перед очима, як живе. Кругловидий, мов дитина, бiлявий, у старанно напрасованому костюмi, з пiднятими над головою руками, гарячими очима - оце Михайло Рклицький. Такий, яким колись багато разiв бачив його на сходках. Товаришi з харкiвськоП органiзацiП поважали Михайла, любили його квiтчастi промови, i, може, саме тому вiн виступав на кожних зборах. Вiртуозно правуючи словом, маючи чи не найбiльший серед усiх членiв органiзацiП запас знань з iсторiП, сучасноП полiтичноП та художньоП лiтератури, цей студент четвертого курсу унiверситету легко опановував аудиторiю, мiг повести ПП за собою. Вiн не вiдчував найменших труднощiв у вербуваннi неофiтiв народницькоП вiри. Тiльки один Павло Грабовський, учень харкiвськоП семiнарiП, а потiм газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому - сам не мiг розiбрати. Навiть вiдчував, що пiдстав для цiКП настороженостi, стриманостi немаК, проте змiнитися не мiг. Не раз сам себе з острахом питав, чи, бува, не заздрощi викликають цю настороженiсть? Але тут же доходив думки - нi, не вони. - А що ж? - стояло, як привид, i з сумовитим докором западало в душу питання. - Що? Вiдповiдi не було. Павловi спершу також подобалися запальнi Михайловi промови, але довго чути Пх не мiг: слухав доти, доки промовець говорив спокiйно, розважливо, забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим далi оратор заглиблювався в нетрi теорiП та iсторiП, тим бiльше загорявся, втрачав спокiй, збивався з плавноП течiП - i тодi нiби зривалася хуртовина, в якiй мiшма, як розцяцькованi марiонетки, пролiтали iсторичнi та лiтературнi героП рiзних епох i полiтичних орiКнтацiй, починаючи вiд Цезаря, Робесп'Кра i кiнчаючи Бакунiним i Раскольниковим, Рахметовым i Базаровим. У цiй хуртовинi важко було не тiльки розiбратися, а й уловити що-небудь живе й вiдчутне. Павла Грабовського це дратувало й обурювало. Йому не раз хотiлося просто обiрвати промовця. Вiн якось пiдсвiдомо вiдчував вiдсутнiсть будь-якого зв'язку тих численних книжкових, на диво яскравих i строкатих фактiв, якими бравував оратор, з тими проблемами, котрi тут обмiрковувалися, котрi пекли його, Грабовського, як власнi рани. Але головне... Головним було, мабуть, те, що Павло не вiрив у щирiсть Михайла Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказiв. Та докази К доказами, а почуття - почуттями... Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований i боготворений багатьма старшими членами органiзацiП, для Павла губився в густому плетивi незлiченних "може". Згодом йому набридла ця загадковiсть, i вiн силомiць виштовхнув Михайла поза коло своКП уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький - кум, сват, брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собi голову? Для нього перестав iснувати Михайло, як перестали iснувати i претенденти на Михайлову славу. При згадцi про них вiн тихо процiджував крiзь зуби одне осоружне йому слово - паничi, i на губах вiдчував терпкий присмак. Так бувало в органiзацiП. I раптом сьогоднi зовсiм несподiвано все почало змiнюватися. Пухкеньке, кругленьке личко, гладко прилизана каштанова чуприна, старанно напрасований костюм кольору кави з молоком - все це блiдло, ховалося за новим образом Михайла Рклицького... Крiзь ледь-ледь зiмкнутi повiки Грабовський бачить, як з широко розкриленими руками бiжить до нього Михайло. Став вiн якийсь простiший i мужнiший. ХапаК Павла у своП тугi обiйми i стискаК з такою силою, що аж кiстки трiщать, а в головi паморочиться. Але Павло не чуК болю. В його серцi лунають, як звабна музика, Михайловi слова: "Що з тобою, Павле?" Добрi, теплi, щирi слова... Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже бовванiли надвечiрнi сутiнки. Тiло, здавалося, зовсiм занiмiло i стало тяжким, безсилим, здерев'янiлим, наче з нього хтось висмоктав i пекучi болi, i навiть той нiкчемний запас сил, який ще почував у собi, зайшовши до камери. Хотiлося лежати мовчки, не рухаючись, нi на що не дивлячись, нi про що не думаючи. Та лежати не пощастило. - Ну як, Павле, твоП дiла? - перехилившись через нари, питав Рклицький. - Мабуть, Псти хочеш. Вставай, пiдпасеш коня. Обiд К. - Зараз, - вiдповiв Павло. Звiстка про обiд нагадала йому, що вiн уже другу добу й росинки не мав у ротi. Тiльки зараз вiдчув, що хоче Псти. - Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобi. - Михайло пiднiс ложку прозороП рiдини. - Вiд простуди. Ми тут, коли ти спав, зняли галас, i лiкар принiс. Випивши гiркi лiки, Павло похапцем сьорбав захололий суп. Џв мовчки, крадькома роздивляючи своК нове житло. Помiтив, що в камерi, крiм Рклицького, були ще два, також молодi арештанти. Один з них сидiв на табуретi пiд стiною i читав принесену Павлом книжку Успенського. Другий, стоячи коло густо загратованого вiкна, стежив за заходом сонця. - Ви погляньте, хлопцi, яка чудова гармонiя кольорiв! Ану, безнадiйний хiмiку, iди, проаналiзуй цю мозаПку, визнач ПП формулу, - говорив, не одриваючи очей вiд барвистих заграв. Юнак на табуретцi згорнув книжку i, не поспiшаючи, пiдiйшов до вiкна. - Та-а-ак, - протягнув. - Картина справдi чудова. Але хай тобi, Михайле, буде раз i назавжди вiдомо, що вивести формулу цiКП мозаПки не можна, бо вона К не хiмiчною сполукою, а механiчною сумiшшю. Одне слово, друже мiй, в хiмiП ти шкутильгаКш на всi чотири. Треба, брат, не захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, - пiдсумував юнак i, повернувшись до табуретки, знову взявся за читання. - Заморив трохи черв'яка? - спитав Рклицький, коли Павло скiнчив обiд. - О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це моП товаришi, а з цiКП величноП хвилини - i твоП. Оцей, - посмiхнувшись, показав вiн на арештанта з вузькими чорними модно, як у корнетiв, закрученими догори вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, - завзятий чорнопередiлець, любитель мазурки i пуншу, вiдомий гульвiса i серцеПд. Одне слово - Михайло Поляков. Прошу любити й не кривдити, бо вiн умiК захищатися i давати здачi. - Годi тобi, Михайле, тропарi читати. Стренчиш, наче на торговицi, - зашарiвся юнак, що стояв коло вiкна. Вiн пiдступив до нар i подав Павловi руку. - А це, - хитрувато пiдморгнув Рклицький на того. що читав книгу, - як би тобi сказати, щоб точнiше? Нi, це не Михайло Ломоносов, а Михайло Iванович Ромась, хоч також пiдходящий, можна сказати, славетний на весь свiт хiмiк... мiг би вийти, якби не вигнали з восьмого класу лубнянськоП гiмназiП. Стане, мабуть, алхiмiком. Знову ж таки, друг народу, лише притримуКться дещо iншоП орiКнтацiП - народоволець. Блiда тiнь Кибальчича. ХiмiКю займаКться не з самих наукових iнтересiв, а й з полiтичних та гуманних мiркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кiлька нових хiмiчних сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторiП або навiть, вибачайте, на простiсiнькiй печi, в одну прекрасну тиху нiч привести в мир божий чисту i свiтлу, як ясочка, волю. - Що ж то за сполуки? - тиснучи руку новому знайомому, запитав Грабовський. - I чому Пх маК бути декiлька? Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками. - Чому? Так ти питаКш, Павле? Дiло дуже сурйозне. Найзручнiше, бачиш, на це резонне запитання вiдповiсти самому майбутньому МенделККву. Але оскiльки справжнi вченi полюбляють бiльше винаходити, анiж займатися популяризацiКю винаходiв, перекладаючи сю панщину на iнших, то я дозволю собi, бодай коротко, викласти заховану вiд простого, не просвiченого промiнням науки ока суть мудрого винаходу. Хтозна, може, йому належить справа оновлення старого, цього давно заплiснявiлого свiту. - Михайле, Михайле... - намагався вгамувати Рклицького Ромась. Вiн. як мiмоза, мiняв барви на лицi, але Рклицького, витiвника й любителя грати в слова, годi було спинити. - Так от, задум цей менi бачиться простим, як i всi генiальнi вiдкриття. Михайло Iванович винайде кiлька сполук сильноП дiП. Џх утворюватимуть рiзнi хiмiчнi речовини з допомогою електричноП iскри. Заздалегiдь цi речовини, як i динамiт, будуть закладенi пiд царський палац, пiд хороми всяких губернаторiв, полiцмейстерiв та iншу коросту. Винахiдник стоятиме у своПй лабораторiП i стежитиме за електричними приладами. Коли йому прибандюриться, вiн увiмкне важiль, скажiмо, iкс, i - цар полетить до дiдька. Потiм важiль iгрек - i нема губернаторiв. Далi важiль зет - нема й полiцмейстерiв. А на помiщикiв, предводителiв, жандармiв вiн просто напустить мор. СвоКрiдний страшний суд, тiльки НоКвого ковчега не буде. Уявiть собi, друзi моП, - мрiйно закинув Михайло погляд на брудну стелю камери, - що одного, знову ж таки прекрасного, тихого ранку ми встаКмо i бачимо - о матiнко рiдна! - нi царя тобi, нi губернатора, нi полiцмейстера. Тiльки помiщики й фабриканти бродять, як почадiлi, та ридають не своПми голосами за царем-батюшкою. А сонечко виринаК таке молоде, тепле, лагiдне. На землi, куди не глянь, течуть i пiняться молочнi рiки в кисiльних берегах. А пташки спiвають так весело, що аж макiтриться в головi. А народ, щасливий, вiльний, багатий, iде i славить нового месiю - Михайла Iвановича Ромася. Кругом ладан димить, димить. О, то будуть величнi, неповторнi картини! Дай, тезко, авансом поцiлую тебе за ощасливлений люд. Знаю, сердего, що ти ворог всiлякоП слави, але ба: те, що належиться, - треба брати, що заробив, те й споживай. Рклицький пiдiйшов до Ромася й нахилився. - Та ну, - розвiв вiн розпачливо руками. - Ти ще сьогоднi не помив свою пику. Тодi вибачай, поцiлую iншим разом, кращим часом. Веселий регiт наповнив камеру. Поляков аж качався на нарах. Грабовський смiявся стримано, щоб не образити нового знайомого. Тiльки Рклицький стояв строгий i зосереджений, наче говорив справдi поважнi речi. Був, здавалось, невдоволений реготом i чекав уваги, аби закiнчити свою думку. Навiть пiдняв руку над головою i насупив брови. - Ну от, Павле, - продовжив тим же спокiйним i серйозним тоном. - От що мiг я сказати, звичайно, в основному, про цих громадян, - показав на Полякова й Ромася. - Люди вони, як сам зволиш бачити, не якiсь там задериштаньки, а хлопцi хоч куди. Тепер ти можеш не турбуваться про своК життя, можеш спокiйнiсiнько спати. МаКш зразу три Михайли, дивися ж, не поплутай Пх. - Спробую, - посмiхнувся Грабовський. - ТвоКП персони, Михайле, - вставив Ромась, - не можна нiколи i нi з ким сплутати. - Так то так, дорогий мiй Ромасику, - хитрувато пiдморгнув Рклицький. - Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, якi плутають мене зi мною ж таки... Так, дорогi моП, про вас я Павловi розповiв, а вам також належить вiдати, яке вiн К зiлля i чого тут вирiс. - Передмову скоротити можна? - перебив Поляков. - Для тебе, Михайле, людини, яку нiколи не хвилювало пiзнання свiту i людей, можна скоротити й зовсiм. Отже, без передмови. Павло Арсенович Грабовський, шановнi колеги моП, належить до нащадкiв великоП богинi музи на цiй грiховнiй землi. ПiПт вiн, хоч поки що й "неведомый, но милый". Я не можу знайти потрiбних слiв, епiтетiв i гiпербол, звукiв i кольорiв, щоб розкрити перед вами його генiй. Не зможу. Лiпше попросимо його явити перед нами цнотливий лик своКП праведноП богинi. - Ти правду кажеш? Поет? - з жвавим iнтересом запитав Ромась. - Правду, Михаиле, чистiсiньку, - вiдповiв Рклицький. - Я, здаКться, не твого батька син, щоб неправдою торгувати. Ану ж бо, Павлику-равлику, вистав нiжки на всi три дорiжки, докажи цьому невiрi. Кинь золотi персти на срiбнi струни своКП трагiчноП арфи i возопiй що-небудь таке, щоб аж горобцi й сови заридали. - Михаиле, не глузуй хоч, - просив Грабовський. - Пощо морочиш хлопцiв? - Морочу? - раптом темна хмарина налетiла на обличчя Рклицького, а очi блиснули якимось холодним вогнем. - Нi, друзi моП, жарти жартами, але цього разу не морочу i не збираюся морочити вас. Поет наш Павло Грабовський, справжнiсiнький поет. - Михаиле, прошу тебе, годi, не верзи дурниць. - Ну добре, Павле, не буду. Рклицький сумовито поглянув в очi Грабовському i одiйшов до вiкна. - Не буду бiльше, вибачай. Мамо-голубко! Прийди, подивися, Сина вiд мук захисти! Болi зi споду душi пiднялися, Що вже несила нести. Мамо-голубко! ГорюКш ти, бачу, Стогнеш сама в журбi; Хай я в неволi конаю та плачу, - Важче незмiрно тобi. Бачити бiльше тебе я не буду; Не дорiкай, а прости; Та вiд людського неправого суду Сина свого захисти! Коли Михайло непомiтно почав читати, Павло не звернув уваги. Вiн добре знав Рклицького як любителя декламацiП. Притому театральнiсть пози та вишуканiсть, а часто й недоладнiсть його жестiв не подобалися Павловi. Звик до них i завжди чекав, щоб скорiше закiнчилася декламацiя. Так було й цього разу. Але недовго. Уже при словах "болi зi споду душi пiднялися" вiн збагнув, що Рклицький читав його вiрша, написаного в iзюмськiй тюрмi. Звiв очi на Михайла. Той стояв, дивлячись через вiкно кудись далеко-далеко, i не читав, не декламував, як завжди, а говорив, наче справдi звертався до рiдноП неньки, яка була десь там, за вiкном. Стояв, як скам'янiлий, а голос звучав тихо й журливо, без жодноП фальшивоП нотки. В ньому чулося стiльки щиростi, стiльки живоП муки, що Павловi очi наповнилися слiзьми. Вiн, захоплений Михайловим читанням, не бачив, як Поляков i Ромась пильно стежили за ним. А Рклицький, скiнчивши читати, ще довго нiмував, немовби чекав материнського захисту. - Чого ж ви мовчите? - вiдiрвався нарештi од вiкна. - ДошкуляК "кнутом иссеченная муза"? На запитання нiхто не вiдповiв. - I ти, Павле, мовчиш? Не пiзнаКш? Це, хлопцi, його, Павлiв, вiрш. Чи, може, не твiй? Ну, скажи? - Михайле, якщо ти хочеш, щоб я на тебе не сердився, то припини розмову, - попросив Грабовський, весь заллятий гарячим рум'янцем. - Можеш сердитися, навiть пересердитися, - не вгамовувався Рклицький. - Кажи одним словом - твiй? - А якщо мiй, то що з того? Я його писав не для друку. Так собi... Краще скажи, як вiн до тебе потрапив? - А це вже, Павлику, мiй секрет. Напиши напам'ять, то й скажу. Грабовський не вiдповiдав. Рклицький трохи почекав i вiв далi: - Не хочеш - то право твоК. Скажу й так. Дала Лiда Лойко. I не тiльки менi. Усi ми, коли Пхали з Харкова сюди, переписали в неП. А де вона його взяла, присягаюся моПм патроном МеркурiКм, не знаю. Думаю, тобi краще вiдомо, як твiй вiрш потрапив до тiКП красунi. - Я Пй не давав! - Я теж не мiг дати. Та й не в тому рiч, де в хатi пiч, а в тому, щоб вона грiла. - Еге, якби ж грiла, а то буваК, що й пече... - А чого ти, Павле, вiдпираКшся? Написав, то й добре, - втрутився Ромась. - Умiв би я написати... - Не дав бог жабi хвоста, а то б вона всю траву витолочила, - вставив Рклицький. Три голоси гримнули дружнiм реготом. Тiльки Ромась стояв нi в сих нi в тих, нервово перестукуючи пальцями по голих нарах. Вiн не мiг