Ти часом не в спиртотрестi працював? - Нi, - незрозумiле подивився на Пантелiя. - Iнженером був. А у вiйну розвiдником штабноП батареП. - А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! - Накинув свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. - В моП чоботи взуйся, - пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися. - А ти ж як? - Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко - кiлометрiв з десять, так що не журися. - Спасибi, - щиро подякував Гоглiдзе. "Хлопець, видать, путящий", - вирiшив Дмитро. Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки. Снотворне заспокоПло ПП, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво. - Як здоров'я ПП? - тихо запитав, присiвши на березовий обземок. - Житиме дiвчина, - хмуро вiдповiв Рунов. - Тiльки назавжди скалiчили людолови таку красу. - Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках. Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь аж очi заплющив. Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своК. I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках пораненоП. Ледь помiтна усмiшка ворухнула ПП перепеченими округлими устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово: - Мамо... Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком: "Мамочко, вас же убили! Навiки убили!" - вона зiрвалася з лiжка, напiвроздягнута й страшна в своКму вiдчаП, калiцтвi й красi. Одночасно з живого ока бризнули сльози, а з рани - кров, густа i повiльна. Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр. "Ще зовсiм дитина... Ще зовсiм дитина. I таке горе..." - як обухом била одноманiтна тяжка думка. Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не скоро охопив його болючий сон. Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i обтрушували на землю прозорий дзвiн. I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на мiсцi. Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем. Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. "I хто б мiг подумати?.. Що так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати". Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече. Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено промовив до Тура: - Що, Саво, нове дiло чекаК? - Та... хотiв порадитися з тобою. - От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився... Все дiти з пам'ятi не виходять... - СвоП? - Та нi. Людськi... I своП теж За них, Туре, так повиннi фашистський корiнь чавити, щоб нiде гадючоП ворсинки i на розплiд не залишилося... Ти даремне дорiкнув менi за той тол на шиП в начальника СД. Пiди до Рунова - побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть. Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався, чи справдi вiн бачив сльози на очах командира. XLVI За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося - полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'Пхала пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали повз колючу огорожу до долини смертi: "Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi - завтра витягнеш ноги", - тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко запалими очима постатi Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi втiкав, та не везло в життi - недалеко вiд фронту втретК пiймали. - Iще одна затримка, - невесело обiзвався до свого товариша по бiдi, сержанта Мамедова Алi-Ага Огли. Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер Райхард Шульц ударив нагаКм по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу половину обличчя. За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходiПв, чортiв, вiдьом, подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера Вiльке Вiльгауза, на своП iменини, смiючись, застрелить трьох червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме своК дно врiвень з окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок .. "Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, - не раз повторював свою клятву: - аби тiльки добратись до своПх". Пiд'Пхала пiдвода, два охоронцi пригнулись, уперлись 'плечима пiд полудрабок, i трупи безладно покотились на снiг. Безкровнi губи i незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким льодком - снiг, видно, спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх. Закидали, зрiвняли ями з землею i вузенькою суглинкуватою стежкою вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проПхала, пiдскакуючи на мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у вибоПни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i жадiбно почали Псти, незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж три буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував, що нiчого не залишив на вечерю. В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених iз вартовим. Коло огорожi стояли дерев'янi навiси. Щоб нагрiтися, найсмiливiшi в'язнi кидались обламувати дахи. Нiмець методично робив пострiл, i, поки перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси, вiдривали дранки i вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися бiля заробленого кров'ю багаття. Варивон сьогоднi грiвся з особливим задоволенням: по-перше, вiн наПвся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу. Iдучи копати ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору, що виходив до долини смертi, цементовий, притрушений снiгом рiвчак. Очевидно, ним колись стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла надiя, що цим рiвчаком, попiд дротом, можна буде вибратися на волю. "Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив би тебе, фашисте... - Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волi зi зброКю в руках. - Я показав би, значить, себе..." Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве одсвiчуК, вiддiляючи темряву од землi. Варивон обережно обминув рiвчаком першу огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала. З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет. Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селi - полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату. - Хто там? - злякано озвався жiночий голос. - Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк. - Ой!.. Зараз! Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i швидко зрiзав свою довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки взяв свiжу одежу, переодягнувсь i залiз на пiч. На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки. - Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а мене звати Василиною, - злякано твердила бiлява гостроносенька жiнка, задмухуючи слiпачок. Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч. - Хто там? - Чоловiк мiй, - заПкаючись, вiдповiла жiнка. - Нещодавно з дороги повернувся: снiг розчищав. Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали в заспаному здивованому чолов'язi, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня концентрацiйного табору... - Спасибi, дорога душа. Моя жiнка теж Василиною зветься, - щиро подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати. - Нiзащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi смердить, - посмiхнулася блiдою усмiшкою. - Тiльки ви довго не затримуйтесь. - I зразу ж рум'янець залив, прикрасив ПП обличчя: мовляв, не так зрозумiК ПП. - Не хати менi шкода, - поспiшно додала, - а щоб хтось не пронюхав. - Не затримаюсь. МоК дiло таке: скорiше до своПх, скорiше на ясний схiд. - I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в дорогу? - i всмiхнулася нiяково й привiтно. XLVII Iван Тимофiйович чогось тривожився. Тiльки передвечiрнi тiнi загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив у двiр, не можучи знайти собi мiсця. То брався за сокиру, то надовго застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то йшов iз перевеслами до молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв. - Знову ноги розболiлися? - занепокоПлася Марiйка... - Та ниють трохи, видно, на хуртовину. - Може попарити Пх? - Нiчого не треба. Пройде, - нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на подвiр'я. На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував своП дивовижнi узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був такоП чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети, як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi. - Де ж Олександр Петрович забарився? - в який раз питався сам себе, хоча й розумiв, що ще зовсiм рано. Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило Пх не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила Пх Кднiсть думок, переживань i любовi до того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував Пх ретельно, неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi. Вiн не згинався в окупацiП, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого райхскомiсара для УкраПни. Замiсть чорних об'яв, начинених великими лiтерами[14] i вироками, вiн прилiплював невеличкi листiвки-ластiвки, i вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких прояснювалися люди i синiли фашисти та полiцаП. Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався. Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря. - Iване, усiх будiвникiв на шляху перестрiляли... Усiх до одного. Накидали в машини трупiв, мов дров, i пустили пiд лiд. Ополонка, наче рана, почервонiла. - За що ж Пх? - поблiд Бондар. З рiзних уривчастих вiдомостей вiн знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований кабель. Цi вiдомостi вже входили в план його дальшоП роботи. - Щоб не видали таКмницi, не розповiли, де нерв Гiтлера плазуК, - задихався од горя Олександр Петрович. - Iване, порiжемо його на шматки, як гадюку рiжуть? - Порiжемо, Олександре. Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою: - Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi - душа не витримаК. Сам зiрвуся, а тодi... - Дурниць наробиш i себе загубиш, - строго обрiзав Бондар. - Прибережи своП нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами. - На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому дiлi iнодi, дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть... Труджусь я тепер, Iване, не на весь розгiн, через це бушуК, непокоПться серце, - воно даром не звикло битися. ЧуКш, Iване?.. Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн? Iван Тимофiйович знову накульгуК до хати, щоб спровадити жiнку до сусiдiв. - Марiйко, ти б пiшла до Дарки - там уже посиденьки з усього кутка сходяться. - Обiйдуться без мене, - завагалася дружина. - Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати. - Про парашутистiв? Тодi побiжу, - швидко запнулася хусткою, надiла кожушанку i вийшла надвiр. З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася навколо i попiдтинню, зiщулившись, майже побiгла до вдови. З бiчноП вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка його збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука недбало метляК футляром вiд патефонних пластинок. "Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього за ним", - обережно обходить Олександра Петровича. Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка задоволена, що ПП не помiтив пiдпилий чоловiк, а Олександр Петрович хитро усмiхаКться в обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного. - Олександре, це ти? - стоПть бiля хвiртки напiвроздягнений Бондар. В теменi просвiчуКться його сивина, надiКю горять непостарiлi очi. - Я, Iване. - Ну, як? - тремтить голос од хвилювання. - З удачею, з удачею. Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув. - Де ж, Олександре? - Зi мною. - Як з тобою? - недовiрливо обдивляКться чоловiка. - Правду кажу. Олександр Петрович скидаК широку, як гнiздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стiл футляр i обережно виймаК з нього... радiоприймач. ДвоК лiтнiх людей, застигши, не можуть вiдвести поглядiв вiд потемнiлоП скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець. - Спасибi заводським товаришам, - нарештi опам'ятовуКться Iван Тимофiйович. - А упаковка яка! - стукаК щиглом по футляру вiд патефонних пластинок i смiКться. - I саме головне - з рiзних шматочкiв складали. - Товариша Данила бачив? - Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi працював. Правда, Iване? - Правда. - Сьогоднi Москву почуКмо? - Нi. Тiльки завтра. - Завтра? - щиро запечалився чоловiк. - Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе. - Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка... Ну, хоч би одне слово, пiвслова почути. Жаль стаК чоловiка, але Iван Тимофiйович розрубаК все одним ударом: - Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай: вiн у нас довго не побуде. - Як? - насторожуКться чоловiк, i непiдроблений переляк застигаК на його зморшкуватому обличчi. - Вiддамо партизанам. Вiн Пм бiльше потрiбний. I лише тепер Олександр Петрович чуК велику втому тяжкоП, небезпечноП дороги. - Що ж, коли треба, то треба, - одерев'янiло виходить iз хати, несучи у серцi жаль та розмивчасту радiсть. Тiльки темрява заховала чоловiка, як до Iвана Тимофiйовича почала сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора. Почуття обережностi та жалю продиктували Бондаревi не вводити в одну п'ятiрку обох братiв. * * * Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав, у хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк потайки вiд неП потроху випиваК, перевiрила своП пляшки i задумалася. "Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у свiтi", - i собi повеселiшала. Вiд сусiдiв вона почула, що Москва не взята нiмцями. Стрiмголов, захекана, влетiла до хати. - Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! - граючи очима, сповiстила хвилюючу новину. - Справдi? Звiдки ти це взнала? - хотiв здивуватися i розсмiявся. - Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди - сам послухав би. - Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки К, - погодився i знову розсмiявся. Марiйка пильно поглянула на чоловiка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi. Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов слiдом за сонцем. На подвiр'П лунко загупала сокира, - Iван рубав дрова, а в хатi бiля печi поралась Марiйка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорнiла у ринцi картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було таким буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки. Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли полiцаП. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися на Iвана. Скрикнула жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка. - Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! - штовхнув ПП кулаком полiцай. Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро полетiло з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викидаК патефон. - А де пластинки? - А ти Пх де положив? - злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович. - Ось вони! - вiдповiдаК другий i з силою кидаК на землю стос пластинок; нiжнi, потрiсканi шматки пластмаси захрустiли пiд тяжкими чобiтьми. Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою. Калiстрат Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр. Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв i поступився до Марiйки: хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн побачив, що футляр був порожнiй... Перевернувши все догори дном i забравши Марiйчину наливку, полiцаП пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника. - Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, - показала рукою на пiч Марiйка. На ПП вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози. XLVIII Одного ж дня з Побужжя i Синявщини повернулись Гоглiдзе i Тур. Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею, обриваючи з вус i брiв крижанi бурульки, простудженим голосом повiдомив, що карателi готують наступ на Городище. - Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй, але ми не будемо шведами, - тяжко заговорив, тримаючися рукою за простуджене горло. - Ми не будемо шведами, - задумливо промовив Дмитро. - Яка сила iде проти нас? - За вiдомостями райкому i нашоП розвiдки, бiля двохсот фашистiв. - Немало. - Танки К? - запитав Созiнов, спираючись лiктями на широко розгорнуту кодовану карту. - Два середнiх. - Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? - звернувся Дмитро до Тура. - ПостараКмося. Треба додатково замiнувати всi дороги, якими зможуть пiти танки. Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу ворогiв. Праця мiнерiв була початком розробленого плану оборони. Далi пiшли землянi роботи. Неохоче взялися партизани за лопати, пiшнi, але слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили своК дiло: двi кривi лiнiП оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали тепер зi сторони лiсу партизанське життя. Усi воПни заздалегiдь знали своП мiсця пiд час бою. По командi "тривога" вони двiчi кидались в лiсовi окопи - одного разу вдень, а другого - на свiтанку... Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час в землянку, окутаний сизим клубом морозного повiтря, влетiв веселий i розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони iнстинктивно, по ходi завжди стриманого комiсара, по його рухливому обличчi, радiсних словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне. Задихаючись, Тур охоплюК руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi риси обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем. - Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли у наступ! Гонять ворога на захiд! Гонять нiмця! - Та невже правда?! - Саво, звiдки взнав?! - Святом повiяло! - Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями! - Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке багатство передав нам Павло Михайлович. - Яке? - Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi... Зразу ж був скликаний мiтинг. I довго не розходились по землянках бiйцi, бажаючи чим довше побути разом, разом пережити хвилюючi вiстi. Здавалось, той далекий i радiсний свiт першоП великоП перемоги осяяв Пхнi серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй наступ фашистiв на ПхнК Городище. - Москва-матiнка показала себе! - На те вона i Москва! Серце наше. - В Москвi ж товариш Сталiн. - Не тiльки в Москвi, - з нами також... - Так, значить, Полтавський бiй буде? - весело перепитав Дмитро начальника розвiдки. - Нi, товаришу командире. Тепер буде розгром карателiв коло Бугу. Операцiя, звiсно, менша масштабом за московську, але хороша буде операцiя... Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що з пiвночi наближаються танки, а за ними просуваКться пiхота. Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв. Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в сiтцi лiсу, з-пiд Пхнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i в корчах почали падати на землю переламанi, потрощенi дерева. Остання паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена недожитим життям, зачорнiла пошматованими цурпалками. По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж усе навколо наповнилося нестерпним скреготом, шипiнням i трiском. Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в кущi осколки, i свiжi вирви на диво були схожi на дбайливу розкорчовку, над якою пiдiймаКться весiннiй димок. "Пруть чортяки, як скаженi!" - в безсилiй злостi провiв машини звуженими очима Дмитро. За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони здавалися зовсiм дрiбними, неначе ляльки. Џхнiй рухливий пунктир розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища. "Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили мiсцевiсть". Дмитро не спускаК очей з танкiв i кiлець ;чорного вигадюченого ланцюга. Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку зупинився на мiсцi: там лежали розвiдники, знятi партизанами. Через зв'язкiвця Дмитро передав Созiнову, щоб той свiй загiн, призначений для видимостi оточення, пересунув далi на правий фланг. I чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi. "Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!" - кидало в холодний пiт. - А що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi". А навколо трiщало, стогнало, гудiло, ахкало; противним свистом врiзались в лiси розривнi кулi, роздовбуючи дерева, i наполохана луна металася в усi загратованi стiнки лiсу, як метаКться до божевiлля переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк у клубах снiгу вискочив на дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо. "Прямо на мiну летить... Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику... Iще, ще трохи, - i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло його почути. "Iще трохи, ще, дорогий..." I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i важко осiв на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася з заднього лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку. Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий люк, i з нього почали вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг вiд машини, - Пх усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя. Друга машина, люто вiдстрiлюючись, кинулась назад, а пiхота почала обережнiше входити в глибину лiсу. Дмитро, вiдступаючи зi своПми партизанами до першоП лiнiП оборони, i заманював ворога пiд фланговий огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I коли фашисти почали наближатися до Городища, Дмитро якомога голоснiше скомандував: - Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь! Затрiщали в морозному повiтрi пострiли. Декiлька фашистiв чорними купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:' - Вогонь! Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли Пх за мiни i зразу ж, наляканi видимiстю оточення, кинулись назад. На допомогу Пм, щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися два вибухи: гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i Дмитро засмiявся вiд радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не дослухаючись до команди, кричали що хто мiг, кинулися за ворогом. I найбiльше повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово "вогонь", хоча того вогню не так-то й багато було. Тепер добре продуманий план оборони мiнявся самим життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ. Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко втиснулась в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем. Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi Пм довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога. Не заховало фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по вуличках i подвiр'ях, розкришився по садках i городах. На допомогу партизанам висипали колгоспники, озброКнi найрiзноманiтнiшою зброКю - вiд кулемета до вил-трiйчаток чи замашноП палюги. Лише двi невеличкi групи ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися втечею вiд партизанськоП кулi... П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав своПх воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжнК свято i для нього, i для всiх партизанiв. - З перемогою, товаришу командире! - пiдiйшов Тур iз Созiновим. - I вас з перемогою... - Ох, i дали жизнi фашистам! - уже десь в сутiнках хвалився дiвчинi молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим. - Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору? - I життя! - повчально поправляК хлопець. А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про битву пiд : Москвою, живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки, передрукованi Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезiП, i звiльненi пiдмосковськi мiста сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам. Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекоП давнини, озвалась щедрiвка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенiв, стелячись до рiки. Щедрик-ведрик... "Дайте вареник, - додав у думцi Дмитро, пригадуючи своК дитинство. - Та це ж сьогоднi новий рiк стрiчають". I раптом уважно з цiкавiстю почав прислухатися до щедрiвки, навiть зупинився посеред майдану i Тура притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно: Щедрик-ведрик, Гiтлер-мошеник, За яку ласку Забрав ковбаску, Ще тобi мало - Забрав i сало, Поперек горла Щоб тобi стало, Щоб тебе, чорта, Було розiрвало. - Оце щедрiвка! Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi голоси, i серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря i тенор Пантелiя Жолудя. Щедрик-ведрик, Гiглер-мошеник... Хай шумить земля пiснями, - обiзвалась друга вулиця. Спiвало та iскрилося морозне повiтря, розписане прямими стовпами пахучих димiв; солодко спiвали пiд ногами снiги; скрипiли ворота, розчинялись дверi, i селяни запрошували своПх оборонцiв на вечерю. - Яка сила - народ, - задумано промовив Тур. - Як його ломить, трощить ворог, а народ смiКться над ним, б'К його. Оця пiсенька, Дмитре Тимофiйовичу, теж може дечим пояснити настроП нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав вiн на колiна, у вiдчай, у всяку чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн смiКться над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог iз автоматом оцей вечiр стереже. ЗащедруК так молодь, почуК якийсь посiпака, а йому i скажуть: "Ми ж спiваКмо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не iнакше". Вiр менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i К. Поперек горла Щоб тобi стало, Щоб тебе, чорта, Було розiрвало... Чути топiт берегом, Чути здалека - йшов пiд красним прапором Командир полка. Голова пов'язана, Кров на рукавi. Слiд кривавий стелиться По сирiй землi... Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом. Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях, увiйшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами стрiли Тур, Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу, опоясанi важкими пiстолями, командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль. З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях коливалися пучки свiтла. "Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами спроваджували в лiс". - Приготувалися новий рiк стрiчати? - Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! - заграли веселi очi Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка. - Дмитре Тимофiйовичу, - виступив наперед Тур, - сьогоднiшня перемога, хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша ластiвка наших перемог над ворогом... - Да, перша ластiвка, - примружившись, не помiтив, що перебив урочисту мову Тура. - А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що Пх пiдiрвали сьогоднi, дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в першому бою. Тут партизан переступаК межу вiд звичайного воПна до героя. От узяти Свириденка - нiчого не мiг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатськоП викопав... Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним - чи не пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак iз себе, шапку з себе i прямо - в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тiкати, навiть чоботи скинув - швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi - iде мiй воПн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похитуКться вiд радостi. - Свириденко, де чоботи? - Нема, товаришу командире. Шукав, шукав - i не знайшов. А фрицiвських на своП ноги не хочу надiвати. - I це "на своП ноги" так було сказано, що менi зразу стало ясно: такi ноги до Берлiна i не охнуть... Велике дiло перший бiй. Дякую вам, товаришi. Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта. - I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира... Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стiльки думалося, зараз незабутнiм хвилюванням переповнило його. - Спасибi. Спасибi, хлопцi! - навiть розгубився i командирiв назвав хлопцями. - Це справжнК свято для мене. Словом, Новий рiк... - Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацiП. Будьте достойним сином комунiстичноП партiП. I не два листки, а своК велике щастя бере Дмитро з рук своПх друзiв. Радiсна, хороша хвиля прориваКться всiм його тiлом. Вiн мiцно перехоплюК невеликого пiдiбраного комiсара, нахиляКться над ним. I в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплюК все життя i всю свою землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив тiльки в кiнокартинах, але вiдчуваК ПП всiм серцем. Частина друга I ПiзньоП осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi лiси. I хоча втома валила з нiг воПнiв, проте кожен проясненим зором оглядав перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе своК життя. Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв у поле та так i залишився на пагорбi, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами. - Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!.. Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на суворих обличчях воПнiв, i всi швидше спускаються до широкоП тужавоП рiки; вона свинцевим плесом впевнено врiзаКться в рiденьке полиняле небо. Горицвiт зупиняКться перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до нiг, пiдмиваючи тонкi окрайцi хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проПжджаК обоз; дзвiнко цокнулися рогами воли; позаду заiржав кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив: - Навiть худоба пiзнаК свiй край. Диви, як мiй Воронець повеселiшав. Розумний кiнь. Дмитро iде понад рiкою, спiвучою, сповненою сумовитим шерехом i шепотом; з-пiд його нiг димлять завитки промерзлого пiску. Нiби ткач основу, нитку за ниткою поволi перебираК в думках командир своК партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжi i розлогому безмiр'П Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо i тривожно думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за поворотом... Давно в минуле канули i сумнiви i муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном... Ось у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як боявся тодi: а що коли програК бiй? Правда, через деякий час пiд тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з командуванням загону розробили план рейду в захiднi областi УкраПни. Так загiн "За Батькiвщину" став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своПми несподiваними наскоками i диверсiями. В жорстоких боях ширшали помисли, дiП i здiбностi командира. Нелегко було повертати, змiнювати своП звички, нахили, вдачу. Але повертав i змiнював, iз здивованням помiчаючи, що глибше починаК розумiти людей. Ненависть до ворога, кривавi сiчi, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткiшим, люблячим i ширшим. Першi досягнення породили смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху не тiльки в тому, що вiн окриляК, утiшаК зробленим, а й в тому, що перекидаК, закономiрно i мiцно, мости в прийдешнК. I коли цi живi мости мiж двома берегами - минулим i майбутнiм, сьогоднi i завтра - сходяться так щiльно, як улiтку зоря iз зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують, збагнуть i знайдуть своК мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра вода закисаК у тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону "За Батькiвщину", що жив Кдиною сiм'Кю, нападав то обережно, але рiшуче, то дерзко, навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшоП операцiП переходили до складнiшоП; вiд голосування - до виконання наказу; вiд випадкових ударiв - до планових... Як iз старими побратимами, привiтався Дмитро з дубами-близнюками на Городищi; уклонився праховi Стражнiкова i ще кiлькох партизанiв, що знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця. I вже рiзноманiтнi турботи полонили загiн. Тiсний час прискорено закружляв новими дiлами. Зразу ж на партiйних зборах обмiркували найважливiшi питання бойовоП та агiтацiйноП роботи, затвердили вiдозву до населення... I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате виПжджали на закосичених конях пiдривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнiлi, перепоясанi стрiчками, кулеметники, прiючи, вибирали найвигiднiшi мiсця для засiдок, а переодягнутi в буденний селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям. В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили. I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в своП права навально, з розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi. Партизани, сидячи бiля багаття, уважно слухали полiтiнформацiю Тура. Слово, оживаючи, уже ставало пiснею, ставало воПном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату. Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi, не помiчаючи, як на Пхнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде Пхня Батькiвщина. Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в своП права. ЦiКП ночi командир i комiсар не лягали спати: обходили Городище, перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на припорошене узлiсся, яке тепер широко розкущувалося гiнкою памолоддю в неораних, забур'янених полях. Далеко-далеко в настоянiй тишi прогуркотiв вибух, даючи знак, що господарi уже хазяйнують на шосе. На третiй день, пiсля обладнання партизанських землянок, що були зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi воПни. - Товаришу командире! Полiцiя матiр мою вiддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадiв, - звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своКму селi. - Не можна зараз, товаришу Дуденко. - Чому? - Важливiшi К дiла, - пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. - Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобi... Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом по залiзницях безкарно проходитимуть поПзди iз свiжими фашистськими дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс - це вартнiше розгрому усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи своП муки для бiльшого дiла. - Коли ж не стерплюКться, товаришу командире? - Не стерплюКться? ДумаКш, у тебе одного лихо. Чи К тепер хоч один чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi? - I своП рани найболючiшi, товаришу командире, - СвоП?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд неП навряд хто з нас пiдiйде... Чим, думаКш, дрiбна людина вiдрiзняКться вiд справжньоП? - Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а теплоП печi шукаК. Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить, наригаК в чистiй хатi. А вдарить грiм - заниК, мов комар на болотi. Бо вона думаК, що ПП паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона цiни своПй шкурi не складе! - зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. - Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли руку, а вiн нi слова не промовив... Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми людиною зробила... Я буду мучитись, горiти - i смiятимуся з ворогiв, а черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею, що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав своКП сили, а тепер почув, що така вона у мене - аж тiло розриваК... Пустiть, товаришу командире! - Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на твоКму рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам своП рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла... А потiм хтось iз тих, у кого своК найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i своПх друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до неП за всi роки радянськоП влади нiхто пальцем не приторкнувся... Iди, Кирило... I зупинився партизан, охопивши рукою