Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   I

   Вимандрувало на село Пх троК.
   Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз  себе  такий,  невеличкий  на
зрiст,  хоч  маК  вже  чотирнадцять  рокiв,  худорлявий,  гостроносенький,
русявий, чуб довгий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на  ньому
- з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батьковi, великi; вiн Пх
носить, як сам каже, "до останньоП каплi кровi". Всi його знали  в  школi:
завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиП. Проте ходить  вiн  iз
такою пихою, що люди мимохiть спиняються i дивляться  на  нього.  Особливо
коли вiн iде з редакторським портфелем пiд рукою.  Як  же:  вiдповiдальний
редактор шкiльноП стiнгазети. Правда, бачили його i  в  iншому  виглядi  -
коли вiн сидiв,  в  три  погибелi  зiгнувшись,  на  бруднiй  пiдлозi  коло
шахматноП дошки, завожений, розхристаний, з блискучими  од  азарту  очима,
часом iз булькою пiд носом, завжди готовий дряпатися  нiгтями  за  нечисту
гру.  Проте,  вставши,  зразу  набирав  свого  звичайного  вигляду   всiма
поважаного,  енергiйного  й  працьовитого  редактора  популярноП  в  школi
стiнгазети.
   Другий - Вiтя Барановський - син  трамвайного  робiтника;  в  кишенi  в
нього завсiди буваК  повно  лампочок,  патронiв,  кускiв  проводу,  часами
обценьки, гвiздки. Де вiн усе теК добуваК - iз делiкатностi нiхто  про  те
не допитуКться. До навчання хлопець явно  ледачий,  приходить  у  клас  на
другу, часом на третю лекцiю; очi затуманенi, вигляд загадковий, сидить  у
класi - нiчого не чуК й не бачить, думаК  про  щось  своК.  На  перемiнках
кашляК баском i  дуже  боляче  штовхаКться.  Дiвчата  стиха  кидають  йому
сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли  ж  у  школi  вiдбуваються
святковi вечiрки, Вiтя зразу виходить на перше мiсце: без  нього  нiщо  не
зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i головний монтер, i декоратор. ПрацюК
захоплено з ранку до ночi не Пвши, не пивши.  Iз  себе  хлопець  рослявий,
рокiв п'ятнадцяти-шiстнадцяти.
   Третiй - Кость Ясiнський - бiженець iз Холмщини; документiв у  нього  -
нiяких, i скiльки йому рокiв - нiхто не знаК. Може, п'ятнадцять, а може, й
сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на  губi  уже  нiби  щось  темнiти
починаК. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий  у  якiсь  наросвiтянськi
мiшки. Дзеркальце в  нього,  гребiнчик,  чуб  носить  з  продiлом.  Тихий,
лагiдний, усякому догiдливий, до науки здатний. Одно тiльки смiшне було  в
ньому: дуже вже чемний до  дiвчат.  На  лекцiях  пише  Пм  "летучки".  МаК
грубенький у палiтурцi зшиток своПх вiршiв, читаК Пх дiвчатам. "Дiвчур"  -
дражнили його в школi.

   Дiвчур, волочур,
   дiвки штани подеруть,
   iз вулицi проженуть...


   II

   Над КиКвом спадав курний вечiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i  в
мiстi стояла неймовiрна задуха. До того скрiзь робили на  вулицях  ремонт:
чистили каналiзацiйнi  труби,  лагодили  трамвайнi  лiнiП,  штукатурили  й
фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i  сморiд  не  давав
дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа  й  Пдка,
рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зубах.  Широкi  вулицi  великого
мiста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер  спорожнiли:  снували
по них тiльки тоненькi людськi течiП, як тi,  що  попересихали  од  спеки,
багатоводi колись рiки.
   Коли над мiстом упали вечiрнi  тiнi,  з  будинку  украПнськоП  трудовоП
школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов
улицею в напрямi до кiно. Коло  кiно  свiтився  синiй  лiхтар  i  визирали
страхiтнi на стiнi пики.
   Мов десь за синiм склом в акварiумi рибки, мляво  товпилася  до  дверей
невелика  купка  людей.  Лiщина  спинився  коло  кiно  i  став  розглядати
сьогоднiшню програму.
   Щось ляснуло його по плечу.
   --Здоров, Валю!
   Лiщина  зирнув  на  нього  сердито,  далi,   впiзнавши   Вiтю,   зрадiв
надзвичайно: товаришi не бачились з того  часу,  як  у  школi  закiнчилось
навчання.
   - А я думав, що тебе давно вже i в КиКвi немаК, - сказав Вiтя. -  Ти  ж
збирав екскурсiю на село?
   Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.
   - Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуКш
що путнК. КомiсiП, маршрути, плани, а до дiла прийшлось - так один - "менi
зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а iншi тiльки  пустили
з школи, порозбiгались, що й з свiчкою Пх не знайдеш. Та так i розвалилась
справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?
   У Валi блиснули очi:
   - Вiтька! - ляснув вiн несподiвано товариша  по  плечу.  -  Скiльки  ще
зосталось канiкул?
   Вiтька подумав:
   - Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?
   - ЗнаКш що, Вiтю, махнiмо удвох.
   - Куди? - засмiявся Вiтя.
   - В мандрiвку, на села, слово честi - давай! Ну,  чого  ми  тут  будемо
паритися в цьому КиКвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде швидко, а чим  його
згадаКш? А там, лiс, поле...
   Гаряче, заповзято, як ранiш  агiтував  школярiв,  Валя  почав  умовляти
товариша.
   Вiтька щось думав своК. В його уважнiше щурились очi, живiшала усмiшка,
в очах блиснув лiнивий огник.
   - Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi  до  Бондарiв
на Полтавщину... У них, казали, пасiка К, - хоч меду наПмося.
   Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав i ляснув у долонi:
   - А справдi! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
   Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i  Настя:  вiн  у
доморобнiй свитi, у великих чоботях, на головi у  його  селянська  патлата
шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне  його  обличчя  в
ластовиннях осмiхаКться миролюбною усмiшкою: "Та й за вiщо ви завелися? От
люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорними дугами  все  нiби  щось  хочуть
сказати, все  нiби  з  тебе  смiються.  Перед  нею  вертиться  дзигою  оте
шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:

   Одчепись, препоганий,
   ти ж менi не рiвня:
   що ти швець, вражий мнець,
   а я Бондарiвна.

   Так усi й звуть ПП у школi - Бондарiвна. Почали пригадувати, як  Василь
завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий  хлiбець";
обдуК на йому порох, у кишеню ховаК: "оддам  чиПйсь  коровi,  щоб  з'Пла".
Пригадували, як вiн завiряв,  що  в  КиКвi  день  коротший,  нiж  у  селi:
"Гур-гур - i немаК дня".
   - Iдем, Вiтько! Њй-бо, iдем! Ну, руку?
   Лiщина простягнув руку.
   - Лясь! Лясь! -
   Погодились.
   - Пiдем.
   - Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дiла:
   - Де живуть Бондарi - ти знаКш?
   - Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.
   - От тобi й маКш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.
   - Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, здаКться, Ясiнський  листуКться
з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.
   У Валi блиснула ще одна нова думка:
   - Може, i його умовимо з нами. Правда?
   - А цей пiде! - певно чогось промовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!
   - I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.
   Швидко вхопив за рукав товариша.
   - Ходiмо!
   I хлопцi бiгцем подалися вiд кiно по курнiй вулицi.


   III

   В дитбудинку на краю мiста дiти вже полягали спати. Тiснота  та  духота
повигонили дiтей з  похмурого  помешкання,  повкладались  на  верандi,  на
морiжку в дворi.
   - Костю! Костю!
   Хтось будив Костя, стягуючи одiяло:
   - Вставай, он до тебе прийшли.
   - Га? Хто? Що? Та одчепiться од мене! Чого  Пм?  -  спросоння  змагався
Кость.
   - Дiло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав iз постелi:
   - Де вони?
   Показали: в кiнцi двору, в тiнях, стояли двоК якихось силуетiв.  Лiнива
постать Костя, скуйовджена, в однiй бiлизнi, похилиталась туди.  Пiдiйшов,
хмурячись i позiхаючи, протер очi, придивляКться:
   - Хто тут такий? - А далi впiзнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
   - Ходiмо далi, щось скажемо, - промовили тi таКмничо, як змовцi.
   Через город повели пiд тополю, що над кручею. Кость плутався  ногами  в
городинi, в бур'янах, насилу поспiвав за ними.  Посiдали  над  яром.  Валя
почав розповiдати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
   - Заждiть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаКте мандрувати? -
Зо сну Кость ще негаразд розумiв, про що мова.
   - Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у  глибинi  заспаних  очей
блиснула в Костя iскра.
   - Та це ви справдi чи так тiльки? - одкашлявшись, радiсно промовив вiн.
   - Як "так тiльки"? Справдi! - рiшуче обоК разом промовили товаришi.
   - До Бондарiв?
   - До Бондарiв!
   - На Полтавщину?
   - На Полтавщину!
   - За двiстi верстов? Пiшки?
   - Та хай буде хоч i триста - що нам! Не дiйдемо?..
   - Слухайте: Кй-бо, ви дурите!..
   Сон iз Костя як рукою змило.
   - Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
   Кость зразу загоготiв, зареготав, аж луна пiшла  ярами:  незважаючи  на
свiй поважний вiк, як сидiв, вiн перекинувся головою вниз, покотився в яр,
став там дубала, подригав ногами.
   ОбоК товаришi чекали, смiючись, поки Кость переказиться.
   Трохи втихомирений, вiн вилiз на гору.
   Згода!
   Посiдали тiснiше. Радились гаряче, стиха. Постановили  вирушити  завтра
зранку. Питання вирiшали швидко одно за другим. I що брати в дорогу, i  як
казати вдома, i де збиратися, i кудою йти.
   Сидiли недовго. Швидко розiйшлися, щоб приготуватись  в  дорогу.  Кость
вертався в бурсу повною ходою, рiшучий i  бадьорий.  Хто  ще  не  спав  iз
бурсакiв, чули, як Кость гукав услiд своПм гостям:
   - Товаришi! Не забудьте взяти з собою посвiдчення!
   Кость лiг на постiль, та вже спати було годi. Стояла,  як  жива,  перед
очима Настя, причувався ПП голос. Колись у школi на перервi вiн улучив був
часинку, став iз нею коло  стiни  на  розмову.  Прохав  у  неП  на  спомин
хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз i  дай!"  -  одказала  Настя.
Потiм озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила:  "Зароби".
Брязнула намистом i швиденько од його наспiвуючи:

   Що твоК листячко вода знесла...


   IV

   Ще не спала роса на травi, а вже три  тiнi  стрибали  по  шляху  аж  за
Дарницею: по боках двi довшi, а всерединi коротенька, енергiйна,  од  якоП
стирчали, як у самоварi, редакторськi ушi. Кость нiс за  плечима  клуночок
iз харчами, у Вiтi вiддувався в кишенi наган ("на той випадок, як нападуть
бандити"). Лiщина нiс пiд рукою здоровенний редакторський портфель.
   Повертались назад, кланялись:
   - Прощай, КиПв!
   - Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собi не йняв вiри Кость.
   - Менi теж аж не вiриться чогось, - признався Вiтя.
   Як казати правду, то  й  усiм  Пм  не  вiрилось.  Коли  ж  розгорнулось
широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий  рiзнобарвними
картами, та коли розiслалися неба голубi далi,  як  писаного,  пiшли,  мов
човнами попливли, по хлiбах кучерявi хвилi - зеленi, та срiбнi, та золотi,
мандрiвникам почало здаватись, що в ту глибiнь Пх  силомiць  тягне.  Тягне
так, як ото буваК, коли попадеш у прудку течiю: тобi боязко, ти  б  уже  й
вернувся, а течiя несе тебе далi й далi. Було i радiсно, i боязко.
   Iшли  весело,  аж  пiдстрибували.   Спiвали,   гомонiли   безперестану,
незчулися, як i вечорiти стало.
   - Гей, товаришi, час i про ночiвлю подумати - сонце заходить!
   - УспiКмо ще!
   А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
   Стало хмуро. Подув, де не взявся, вiтрець холодком, отьмарилась  золота
пшениця, сумно так зашумiла-зашумiла. Раптом чогось стало страшно.
   - Хлопцi, що ми собi думаКм? Нiч заходить!..
   Швиденько  звернули  до  села  по   вузенькiй   дорозi,   що   споришем
позаростала.
   ТемнiК все швидше й швидше. Вгорi блиснули зорi, мов  сердитi  чиПсь  у
темрявi очi: "А що це за люди? Звiдки? Чого?" Жито зразу виросло, як лiс.
   Iдуть мовчки, аж спотикаються, серце б'Кться дедалi дужче.
   Аж ось земля стала пухкенька, пiд ногами хрустить м'яке бадилля.
   Кость спинився, злякано:
   - Хлопцi, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиП надаК!
Всi спинились.
   - Ще подумають, що злодiП або бандити.
   - Заждiть, хлопцi, - надумав Валя, - давайте йти спокiйно,  смiливо,  а
щоб не подумали люди в селi, що ми якiсь бандити, - заспiваймо.
   Всi зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

   Ты кресть-янин, я рабочий...

   Аж ось зразу  зашумiла  недалеко  гудина,  загавкав  собацюга.  За  ним
недалеко другий, далi третiй, четвертий... Зчинився в селi собачий лемент.
Чуб угору полiз у хлопцiв, i що далi було, вже вони не пам'ятають,  -  мов
од села вихором дунуло, i Пх, як пiр'я, понесло назад; летiли через  межi,
через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полi, коли вже не було чути
собак. Ноги в усiх горiли, нiби вони пробiгли через жарке пожарище.
   Далi пiшли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.
   Зблизька  здавалося  -  стояв  якийсь  велетенський  жук,  розчепiривши
навхрест ноги. Млин. Посiдали пiд млином.
   Вiтя почав сердито бубонiти.
   - Що таке? - спитав Кость.
   - Додому треба йти, от що! - рiшуче промовив перегодя Вiтя.
   - Чого? - похмуро  обiзвався  Кость.  -  Все  одно  доведеться  в  полi
ночувати, а тут принаймнi хоч затишок.
   Сидiли, зiтхали.
   - От тобi й клуня з сiном, i кожуха дасть дядько  вкритись,  i  молочка
зараз iз-пiд корови, - бурчав Вiтя.
   - Та годi тобi, не бубони... Вертаться, так i вернемось. Дiждемось  хоч
свiту! - Валi було чогось страшно.
   Сидiли мовчки. Далi один шапку пiд голову, за ним другi. Поснули...
   - ...Ну, вставайте, хлопцi, та будемо йти додому. Намандрували  вже,  -
будив товаришiв Кость, похмурий i сердитий.
   Вже  припiкало  сонце.  Хлопцi  почали   потягатись   протираючи   очi.
Повилазили з-пiд млина, обтрушуються, Стали на шпилi, глянули: де  тi  всi
подiвалися нiчнi страхiття, - внизу стояло у вербах село, як  викупане,  а
далi теж безкраК море золотих ланiв, i далечiнь, що так i тягне до себе  в
глибину. А сонце тепле, ласкаве, нiби умовляК: "То чого ви злякалися! Край
тут - гляньте, який веселий, люди добрi, тут не загинете!"
   Подивився Кость навкруги, звiв тоскнi очi на товаришiв, почав благати:
   - Ходiмо, хлопцi, далi! Уже ж скiльки пройшли! Це ж  буде  сором  людям
хвалитись.
   На душi в усiх справдi було якось важко, скучно й трохи соромно.
   Вагались недовго:
   - Ходiм! Гайда!
   - Тепер, щоб не було, - не вертаться!
   Кожний нiби переплив уперше Днiпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш,
страшно чи нi, а вже треба пливти до того далекого берега.


   V

   Iдуть день, iдуть другий.
   Перед  очима  мрiють  села,   хутори,   перелiски,   ставки,   вiтряки,
розстеляКться поле, поле - то срiбне, то зелене, то  золоте,  а  над  усiм
небо чисте, як барвiнок, синК, i далечiнь,  як  дим.  Пили  свiжу  воду  з
колодязя, купували молоко в баби, ночували, де  прийдеться.  В  дядька  на
горищi, в дяка в садку, в школi. Скрiзь цiкаве,  нове.  Хоч  би  й  школа:
мала-малюсiнька, ще не бачили такоП зроду. В класi стеля  низенька,  вiкна
маленькi, мутнi, i всього чотири парти. Довгi, нефарбованi, грубо  сокирою
витесанi. Все таке убоге, а теж i собi: i Ленiн, i Шевченко, i  "куточок",
i  "хай  живе".  Учителька  молоденька.  На  всьому  помiтно  -  енергiйно
змагаКться iз злиднями молодiсть.
   Ночуючи, розпитували шлях далi, запасались харчами. Першi два днi  йшли
весело, спiвали, боролись. Потiм почали  сваритись.  Так,  нi  за  що.  За
дрiбницi. Далi й сваритись перестали, iдуть мовчки.
   А сонце парить, а сонце пече. День у день.
   Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозi, - п'ятий чи
шостий. Все поплуталось.
   ...ВечорiК. Тiльки  що  сунуться  по  шляху  довгi-довгi  тiнi,  третя,
коротка, кульгаК далеко позаду.
   - Валя, та йди швидше, а то завидна в селi не будемо! - сердито кричить
Вiтя.
   - Я не можу! - стомлений i сердитий долiтаК голос редактора. -  У  мене
виразка на нозi.
   - Доведеться i цю нiч ночувати в полi. От морока!
   Недалеко шляху рiденький перелiсок, помiж  деревами  стоПть  у  копицях
сiно. Звернули до гайка; iдуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сiно  сухе,
пахуче, а вечiр теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвiрiнчать коники.
Повитрушували з торби, що було,  повечеряли,  напились  iз  криницi  води.
Вмостились пiд копицею.
   Обличчя в усiх помалу стали прояснятися. Простягли натомленi ноги.
   А по синьому небi рядами, як покоси, сунули звiдкiлясь пухкi  зеленястi
хмарки; не хмарки - висушене  лугове  сiно.  В  покосах  горiли  зорi,  як
червонi суницi. Небо - як скошений луг, тiльки що копиць не видно.  Покоси
кудись сунулись, нiби Пх вiтром перекидало, i незабаром небо стало чисте -
все зарясiло тими золотими суницями. Одна тiльки запiзнена хмаринка, бiла,
прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Лiщина  не  зводив  iз  неП
лiнивих очей i перебирав у головi, на що вона похожа: на  морську  медузу?
Нi, на мiтлу? Теж нi. Несподiвано про те ж саме обiзвався Вiтя:
   - Хлопцi, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса,  Бондарiвнина!
- засмiявся вiн. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:
   - Де? Де?
   - I справдi - таки коса!
   - I таки Настина!
   Аж посiдали. Попiдiймали голови.
   - О, гляньте - нiби й обличчя ПП ховаКться в косах.
   - Дивiться! I як воно таке робиться!
   - ЗнаКте що? - вигадував Лiщина. - Це ми десь, певне, вже  близько  вiд
них, то це вона вилетiла нам назустрiч.
   - Кликати вечеряти! Галушок  гарячих  Псти!  Ставало  весело.  Нiби  аж
запахло гарячими галушками.
   А шовкова хвиляста коса  ще  пишнiше  розпускала  в  небi  тi  золотавi
кучерi, що аж сяють на краКчках, ховала в собi зажмурене жартовливе лице i
помалу-помалу  пливла  над  хлопцями,  щоб  гаразд  могли  розгледiти   ПП
мандрiвники та тлi тихоП ночi.
   - Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вiтя.
   - ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусiдньому гайку.
   - Чи варила на вечерю галушки?
   - ... алушки... и... и...
   - Њй-бо, менi здаКться, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.


   VI

   Справдi, було вже близько. Ближче навiть, нiж  думали.  Складали  план,
щоб спершу зайти в Лубни, а звiдти вже, розпитавшись, у Липовий Кут.  Коли
ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти  в
Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять.  Де  та  й
сила взялася. Аж пританцьовували i про виразки позабували.
   У полi вже почалися жнива. Iдуть мандрованцi та все у  женцiв  питають,
та все питають, чи далеко ще до Кута.
   Џм охоче одповiдають:
   - Верстов дванадцять... Верстов сiм...
   А наостанку:
   - Ось же й вiн! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам i Липовий  Кут.
А вам кого там треба?
   Поблизу зацiкавлених стаК  бiльше  -  поставали,  дивляться:  що  воно,
мовляв, за люди?
   Аж ось од могили, що гонiв двоК од дороги,  зiрвався  чогось  iз  гурту
женцiв один дядько в  бiлiй  сорочцi.  Кинувши  граблi,  вiн  жене  до  Пх
навпростець через стерню що К духу.
   - Чого це вiн?
   А дядько летить, аж спотикаКться, - махаК  рукою,  смiКться,  ближче...
ближче...
   - Та це ж Василь! - не своПм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
   - Го-го-го! - луна покотилась за гони.
   То справдi летiв той самий  Василь  Бондар.  Засмажений,  м'язистий,  в
полотнянiй широкiй сорочцi вiн таки скидався тепер на доброго дядька.
   - Валя! Кость! Вiтя! - розставляК вiн широченно руки, мов Пх усiх  хоче
обiйняти. ВiтаКться гаряче, у вiчi зазираК.
   - Та невже це ви? Так нiби це сон. Ну  й  молодцi  -  от  молодцi,  так
молодцi!
   ПриглядаКться до кожного обличчя: змарнiле, засмажене, полуплене,  бiлi
плями на них, як лишаП, губи потрiсканi, ноги у виразках.
   - Њй-бо, аж не вiриться, - протираК очi Валя. - Ану щипни  мене,  Вiтю,
чи це я не сплю?
   Стоять, регочуться. Цiлим табуном звернули iз шляху на стерню.
   Василь розповiдаК нашвидку, як Пх упiзнали:
   - Побачили першi мати: кажуть: "Це якiсь здалека iдуть люди".  А  Настя
подивилась та й каже менi: "ЗнаКш, Василю, на кого скидаКться отой малий?"
А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Лiщину: i картуз насупив  на
очi, i плече вгору пiдiймаК". Менi так i вдарило в голову: це  ж  вони  до
нас у гостi.
   Прийшли на ниву.
   Стоять двоК коло нев'язаних снопiв: одна старiша,  висока,  струнка,  в
очiпку. Енергiйне обличчя, сiрi очi у чорних  вiночках  -  мати.  Друга  з
такими ж очима, в жовтiй хустцi, опустила соромливо униз вiП,  зашарiлась,
як мак, швиденько перебираК якесь стебло в в руцi - Настя.
   Мати пильно i привiтно дивилась назустрiч хлопцям  i  ще  здаля  хитала
жалiсно головою; такi вони були марнi, обшарпанi та  чорнi.  Очi  та  зуби
тiльки й блищали.
   Поздоровкались.
   - ПриймаКте нас,  тьотю,  на  жнива?  Це  ми  прийшли  до  вас  учитись
працювати. СмiКться:
   - Та й добре ж. То це ви аж iз самого КиКва пiшки?
   - Пiшки.
   - Нiчого, добрi козаки.
   Перегодя.
   - Ну, козаки, сiдайте ж ви пiд копою та спочиньте з дороги, а ми, дiти,
будемо кiнчати, бо сонечко не стоПть.
   Всi троК взялись до роботи. Проте хлопцям  не  сидiлось,  тi  жнуть  та
в'яжуть, аж шумить, а тi помiж ними крутяться. Мiж роботою - гомiн: "А  як
там Сусанна?" - "А що робить Серьога? I досi "ха-лод-ной во-ди" вигукуК по
КиКву?" Сусiди раз у раз позирають  на  Бондаришину  ниву:  угадують,  хто
такий, чого.
   Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький вiзок з  горою
снопiв, поруч широченно ступаК дiд. Вiн ще здаля  кидаК  погляд  на  нових
людей. Спинив конячку, висякав носа,  пiшов  од  воза  стернею  до  гурту.
Пiдходить.
   Босий, худорлявий,  голова  сива,  борода  сива,  брови  густi,  чорнi,
суворi. Очi, як у молодого; з-пiд густих брiв жеврiК жарт:
   - З КиКва? Я так i знав. А чи умiКте робити, хлопцi? Чи косить та  жать
будете? Робили коли в полi, чи, мо, й серпа в руках не держали?
   - Як прийдуть до вас, дiду Маркiяне, найматися, тодi будете  питати,  -
одказала за хлопцiв Бондариха. Дiд зразу пом'якшав.
   - Та я нiчого, я тiльки так....
   I справдi, хлопцi незабаром побачили, що  дiд  жартуК:  очi  сяяли  вже
миролюбно й весело. Почав розпитувати:
   - А що там нового в КиКвi? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен?  Лiга
нацiй? - чеше й не спiткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину,  що
погоду вгадуК?..
   I далi:
   - Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви  вчились  так,  як  треба..."  -
продекламував до речi вiршi, далi виймаК кисет, крекче й моститься вже  на
снопi сiдати:
   - У мене, знаКте... К така... книжечка...
   - Дiду Маркiяне, гляньте - вiз ваш поПхав! Конячка дiдова, постоявши  в
задумi кiлька хвилин, з власноП iнiцiативи  справдi  нап'ялась  i  рушила.
Колiя була глибока, труська, i вiз iз снопами почав похитуватися з  одного
боку на другий. От-от перекинеться. Дiд пiдтяг штани й вiтром - до воза.
   - Бач, бач яка! Ну, i хто тебе в шию жене?
   - Що воно за дiд? - спитав Валя.
   - Це такий дiд, що коли б не коняка, вiн би  до  ночi  тут  гомонiв,  -
промовила Бондариха.
   - Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, -  каже,  -  всякому
студентовi докажу". Та ви ще узнаКте його добре,  вiн  такий,  ще  не  раз
прийде. Ще, мо, й набридне.
   ...Вечорiло.
   - Ну, дiти, тепер додому!


   VII

   - А ось i наша хата!
   В темрявi  вирiзались  контури  похиленоП  хати  з  низенькою  стрiхою.
Увiйшли в двiр. Попростягались на морiжку. В хатi  свiтла  не  свiтили.  З
дверей вийшла Настя з рядном, на порозi стала.
   - Василю, вiзьми  рядно  та  розстели  пiд  грушею  -  вечеряти  будемо
надворi.
   Кость схопивсь вперед Василя - i втому  забув.  Взяв  iз  рук  у  Настi
рядно:
   - Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до  вас?  -  тихо  питаК.  Настя
виступила за порiг, стала в тiнь, поважно, як гостинна господиня:
   - Нi, я дуже рада. - I далi, подумавши:  -  ЗнаКш,  менi  сьогоднi  все
здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
   - А ми вчора вночi бачили на небi твою косу, - не  втерпiв  Кость,  щоб
зразу не похвалитись.
   - Як же це? - зацiкавилась, аж у  темрявi  зашарiлась  Настя,  мимохiть
одкинула за плече товсту, як праник, косу.
   - Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидаК нашвидку Настi:
   - Хай розкажу  пiсля!  -  Хотiв  бiгти,  знову  на  хвилинку  спинився,
пригнувся, стиха:
   - А потiм ти менi приснилася... Далi повернувся:
   - Iду! - I вистрибом через колодку.
   - Го-го-го!
   Замiсть скатертi - на морiжку рядно, миска, дерев'янi ложки. Крiзь вiти
грушi де-не-де просвiчуК тоненький ретязьок мiсяця, кладуться мережанi  на
рядно тiнi од вiття. Сiдають круг миски, шумко, весело.
   - Вiтя, де ти там? Вечеряти!
   Вiтя, що гайнув уже скрiзь по двору, до всього приглядаючись,  виходить
iз-за хати, з садка, стиха:
   - Що то у вас пiд хатою?
   - Де?
   - Та отам у садку: якiсь пiрамiдки чи пам'ятники... Василь зареготав.
   - Та то ж наша пасiка!.. То вулики стоять.
   ...Вечеряють.
   ...Кругом у селi тихо. Тiльки в дворi у вдови Бондарихи гомiнка вечеря:
вигуки, смiх - на все село...
   Гостi у Бондарихи з КиКва.
   По вечерi пiшли спать у клуню, на сiно. Мати  казала  -  "в  хатi  буде
краще", - так нi! в клуню. Кость перед сном:
   - Ну, хлопцi, завтра ж у поле!
   - Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тiльки осмiхнувся.
   - Добре.
   Вiтя захрiп одразу. Не пройшло й  хвилини,  ще  всi  гомонiли,  аж  вiн
схопився, замахав руками.
   - Що таке, Вiтю? Вкусило щось? Вiтя пролупався, протер очi, сплюнув:
   - Приверзлося, що опали бджоли. Смiх.
   То всi смiялись, гомонiли,  а  то  одразу  стало  тихо.  Тiльки  носами
висвистують.


   VIII

   Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тiльки
ямка на тому мiсцi в сiнi; визирнув iз клунi. - сонце  ген-ген  пiднялося.
Почав будити:
   - Хлопцi! Вставайте, бо вже всi пiшли в поле. Помалу почали ворушитись,
потягались, позiхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях -
записка. Пише Василь: "Хлiб, сало, огiрки - в хатi  на  лавi.  Снiдайте  й
обiдайте самi. Мати будити не звелiли. Ключ - у ступi. Одпочивайте".
   - Ну, що ж. Так i буде.
   - Ходiмо тим часом викупаКмось добре.
   Пiшли до ставка.
   Iдуть селом, розглядають, а село  старе,  бiдне,  стародавнК.  Похиленi
хатки, лiса трухла, дворики в бур'янах,  а  по  дворах  -  терниця,  сани,
мотовило визираК iз-пiд стрiхи - все дерев'яне, ветхе... Не село  -  музей
старовини. Хлопцям чогось пригадались поганськi часи, що про них читали  в
школi. Бракувало тiльки посеред села якогось iдолища, хоч, правду  кажучи,
днище, що стояло коло однiКП хати на призьбi, дуже  його  нагадувало.  Все
змайстроване абияк i аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, нiби люди  жили
тут не цiлi вiки, а тiльки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень
або два. А ось i кооперативна крамничка, що скидаКться на курник, замкнена
величезним залiзним замком. Сiльрада хилиться з гори, червона зiрочка  над
дверима, така самiтна, мов ПП буйним вiтром занесло з КиКва.
   - Оце так село! Куди воно годиться? - бубонiв Вiтя. - Немов тупим ножем
усе вистругане. Викупались, розiм'ялись. Вернулись до двору. До  дверей  -
замкнутi.
   - Ага! Де вiн казав ключ?
   Кость виймаК записку, читаК: "У ступi".
   - А що ж воно за ступа?
   - А морока його знаК.
   - I ти, Валю, не знаКш?
   - Нi.
   - От так штука! Що ж його робити?
   Ходять кругом хати, у вiкна зазирають.  Видно:  на  лавi  лежить  хлiб,
стоПть горщик i ще щось рушником  накрите.  Хотiли  одчинить  вiкно  -  на
защiпцi.
   - Давайте шибку виймемо, - радив Вiтя.
   - Е, нi, так у гостях робити не годиться, краще пiдождемо.
   Вернулись знову у клуню. Посiдали хто де, позiхають.  А  пiсля  купання
Псти аж-аж...
   - Невже оце нам цiлий день доведеться бути  не  Пвши?  Вже,  мабуть,  i
обiдати час.
   - От так оказiя!
   Сидять, нудяться, ковтають слину.
   На порозi в клунi виринули двоК малюсiньких хлоп'ят, одно трохи бiльше,
другий зовсiм як качан: обоК в сорочках. Очi як гудзики  -  цiкавi-цiкавi.
Держаться за руки, дивляться.
   - А що, хлопцi, скажете?
   Нiчого хлопцi не казали, тiльки боязко вiдступили. Проте зовсiм  тiкати
не мали охоти.
   - Як вас, хлопцi, зовуть?
   Не  мавши  що  робити,  почали  розмову  з   дiтьми.   Дiти   соромливо
перезираються, мовчать. А очей не зводять i на позицiях стоять твердо.
   Вiтя, щось згадавши, раптово схопився з мiсця, до старшенького:
   - А скажи менi, хлопчику, ти знаКш, що таке ступа? Всi заворушились:  -
ага! ану!
   - Ги! - засмiявся хлопчик, лукаво, спiдлоба позирнувши на киян. Оченята
засвiтились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знаК, що таке ступа".
   Товаришi обступили, всi разом почали допитуватись, лагiдно, улесливо:
   - Скажи, дамо копiйку! Та скажи ж!
   Хлопчики одвертались, червонiли i смiялись-смiялись -  брали  за  жарт.
Напослiдок старший осмiлiв i несподiвано товстим голосом,  виразно,  слово
за словом вичитав, звертаючись до Костя:
   - А ти ж ото на чому сидiв - хiба не на ступi? Кость зирк -  пiд  боком
якесь химерне приладдя, що ранiш не звернув уваги.
   - Та це ж, мабуть, вона й К!
   Обдивляються, шарять у нiй.  Вiтя  витяг  якусь  химерну  залiзячку,  з
одного  кiнця  закручена  в  кiльце,  на   другому   телiпаКться   залiзна
платiвочка.
   - А це, мабуть, i ключ.
   Знову до хлопчика:
   - А правда ж, що це ключ?
   Хлопець засмiявся дужче:
   - А то ж хiба що?
   Вертять той ключ на всi боки, плечима знизують.
   - Що ж iз ним робити?
   Хлопчик, видимо, зрозумiв, що це за люди, осмiлiв  зовсiм,  i  в  нього
розумно засвiтились оченята.
   - Ось ходiмте, я вам покажу.
   Привiв до хати, до дверей. УказуК:
   - Стломляйте в оту дiлку. Нi! Нi! Не тим кiнцем!  -  I  обоК  маленьких
зареготали: "Звiдкiля, мовляв, цi чуднi люди!"
   - Дайте, я вам одчиню.
   Взяло ключ, не достане до дiрки. КомандуК - пiднiмiть. Пiдставили дране
вiдро.  Хлопчина  стеребився  на  нього,  застромив  ключ,  крутить.  Зуби
зцiпило, очi нахмурило, аж почервонiло. Манiсiнька  ручка  цупко  повертаК
ключ.
   - Уже!
   Дверi вiдчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув,  пробують
замикати i одмикати. Смiються.
   - Ну й справа!
   Посiдали на лавi, снiдають. Малi поставали коло печi знову  не  зводять
допитливих серйозних оченят.


   IX

   Гарячi жнива... Людей у полi, як мурашок. Кияни ще не  бачили  стiльки.
Косарi - рядами, простоволосi, сорочки повипускали; ламають  жито-пшеницю,
як стiну, покоси кладуть. Бiлiють скрiзь  сорочки  пригнутих  женцiв;  над
возами понапинатi холодки, прип'ятi пасуться конi; пiд возами - колиски, в
колисках дiти. А над усiм музика: iрже десь лоша, лунко хтось клепаК косу,
гуде далi в степу машина, робiтниками густо  оточена.  Метушня,  руханина.
Все це  нагонить  хвилювання.  ВiК  од  ланiв  силою  великою,  могутньою,
бадьорою. Забули хлопцi про свiй КиПв. Самi  собi  здавалися  комашками  в
цьому краКвi серед працi й золотого хлiба.
   ...Хлопцi жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один  наперед
одного, аж пiт Пм очi заливаК. Повернуться навкруги - самi  собi  вiри  не
доймають: здаКться, що вчора були в КиКвi, тепер... тепер - на тiм  свiтi.
Озираються, все лiчать нав'язанi снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
   - А дивiться,  тiтко,  чи  це  вже  на  снiп  буде,  чи  нi?  Бондираха
осмiхаКться:
   - Та, мо, й буде.
   - Нi, нi! Там хiба пiвснопа, не бiльше! - невблаганно гукаК Настя.
   - Ану, женцi-молодцi! Ану, робiтники! - в жарт  пiдганяК  хлопцiв  брат
Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спiльнiй нивi.
   Вiн з рудою борiдкою, з веселими сiрими очима та з русими, як у  Настi,
кучерями. Сам жне, а очi смiються. Все погукуК:
   - Ге, ге! А хто ж то з вас,  женцi-молодцi,  стiльки  стебла  за  собою
кидаК? - Або: - А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
   Пiшов пити воду, по  дорозi  взяв  чийсь  снiп,  струснув  -  перевесло
розлiзлося, як гниле, i снiп розсипався:
   - Це так по-киПвському?
   - Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи -  навчаться!  -
оступаКться за киян Бондариха. Зв'язала свiй снiп, переходить  на  постать
до хлопцiв.
   - Дивiться, хлопцi, отак i отак треба робити! -  Перев'язуК  Пм  снопи,
крутить перевесла, учить.
   Дожавши снопа, Кирило сiдаК на снопi перекурити, веселими очима позираК
на хлопцiв; моргаК сестрi:
   - Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростуК спину,
теж поглядаК на хлопцiв, пiдтримуК жарт:
   - Та я вже й сама не знаю, всi хлопцi бравi, гудити не буду.
   - А одначе? Чи не отого кучерявого? - накивуК Кирило оком на Вiтю.
   Вiтя пiдводить голову, крадькома, по-зрадницькому показуК на  Костя.  А
Кость мов i не чуК, про що розмова: так працюК, так пильнуК, тiльки ушi та
шия чогось зашарiлися вогнем.
   Кирило смiКться.
   - То ж то вiн до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.
   - Кость, ось про тебе говорять! - гукаК Вiтя. Кость - мов i рiч  не  до
нього.
   - Та буде вже! Отак засоромили козака, - смiКться Оксана.
   - Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорiлась? - неповинним
голосом звертаКться до всiх Кирило. Далi до Настi: - Насте, не гори так, а
то жито запалиш!
   Настя сердито вертить головою:
   - Оцi ще! Як почнуть...
   Бондариха:
   - О, цей уже дядько! Нi старого, нi малого - нiкого не  минаК,  щоб  не
зачепити.
   - Ну, дiти, не стiймо, сонечко не стоПть.
   ...Сонце палить. Дедалi дужче, аж варить.  Подихне  вiтерець,  набiжить
хмаринка - нiби мати рiдна на головi чуб погладить. Далi нi  хмаринки,  нi
вiтру, сонце нiби нерухоме стало серед неба. Пече, аж  у  головi  туманiК.
Пов'яли хлопцi, поварились, як раки. Вже й  розмови  немаК.  Тiльки  часом
коротенько обзивавсь Кирило:
   - А що, хлопцi, та коли б оце той дзонтик?
   Або:
   - Оце б, хлопцi, того квасу чи  мороженого,  що  в  КиКвi  продають  на
Њвбазi! Еге?
   Бондариха одкашлялась:
   - Може, вже, хлопцi, Псти  похотiли?  Ось  зараз,  дiти,  зараз  будемо
обiдати.
   Та довгий здався хлопцям той "зараз". Спина не  розгинаКться,  руки  як
дерев'янi - не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся  на  снiп.  То
лiчили снопи, а то  забули.  Позирали  на  сонце.  Наостанку  не  витримав
Василь, кинув серп на снiп.
   - Мамо, вже, мабуть, будемо обiдати.
   Бондариха кинулась, мов проснулась:
   - Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, дiти, буде вже.
   - Ху! - витирають пiт, над силу тягнуть ноги, мов Пх зараз  повипрягали
з плуга.
   - Потомились, хлопцi? - спiвчуваК Пм Бондариха. - Це добре гостювання -
тiльки прийшли, а Пх зараз у роботу позапрягали.
   Обiдати посiдали пiд копами, в холодку. Василь витяг з-пiд снопiв торбу
i почав розкладати обiд.
   Дечого багато забудуть мандрiвники з тiКП мандрiвки, та, мабуть,  довго
не забудуть того хлiба, вiтром обвiяного, сонцем присмаленого,  що  хрумав
на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку,  що  розтавало  на
сонцi, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали
добрi кимси хлiба i незчувалися, де вони дiвалися з рук: танули, як вiск.
   - А що, хлопцi, чи Пли ви щось таке добре в КиКвi?
   Хлопцi тiльки загули з повними ротами.
   Обiд був веселий, гомiнкий. Кирило сипав, як iз рукава:  про  "бариню",
про "дзонтик", про порошки для  апетиту,  про  москаля,  що  ходив  уперше
косити.
   Регочуть, аж давляться.
   По обiдi хто пiшов по воду, хто лiг пiд копами спочити.
   Лiщина гомонiв безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до  хмари,
коли б позводити всi на УкраПнi копи до одного мiсця.
   Бондариха чи спала, чи нi, - встала, пiшла на сумiжну ниву,  де  лежали
вiтром  поплутанi  покоси.  Пiдiймала  колос,  журно  головою  хитала.   А
вернулась, бiдкаКться: пересохло на кострицю Маринине жито -  висипаКться.
За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешнiй, як своК впораКмо.
   Всi повставали i, потягаючись, пiшли до своПх недожатих снопiв.
   Непомiтно надiйшов  вечiр.  Радiсною  пожежею  спалахнув  захiд,  кинув
червону стуму на лани, мов туман. Нiби пiд  чарiвним  лiхтарем  на  екранi
виросли рядами силуети кiп, як зубчастi дзвiницi. Шпурнули вiд себе,  куди
видно, велетенськi тiнi. Шугнуло вгору недожате на могилi  жито,  як  лiс,
живими тiнями  в  рожевiй  iмлi  заметушились  женцi.  Суворими,  дорогими
фарбами мальована убога Пхня одiж.
   Гаснуть лани й завмирають...
   Самiтно бринить десь остання коса  -  косар  доходить  ручки.  На  його
смаглому обличчi замирення i втома.
   Жiнка, зв'язавши останнiй снiп, бере з колиски на томленi руки  дитину,
стаК нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева  печаль
в очах ПП карих сяК проти вечiрнього сонця.
   Ось  тихо  заслоняК  вже  величну  майстерню  темна   завiса,   ховаючи
незрiвнянного майстра картину.
   А вгорi, у темних  мурах,  засвiчувалися  над  житом-пшеницею  гостиннi
свiчi - зорi.
   Вертались у присмерках.
   Гнали череду, було курно. Як iскри, блискотiли в курявi  зорi.  З  поля
поспiшали: засмаженi, закуренi, стомленi. Мовчки, без розмов. З косами,  з
серпами, з торбами. У дiвчат i жiнок пiд пахвою пучки волошок,  материнки,
вiнки з жита. В усiх на виду - смуток i втома.


   X

   Iшли в поле до схiд сонця, спотикаючись, роздирали  кулаками  невиспанi
очi, згинались од холоду. Нiчого  в  свiтi  так  не  хотiлось,  як  спати.
Здавалось, де впав би, там i заснув: у ровi  -  в  ровi,  в  бур'янi  -  в
бур'янi, хоч на камiннi. Коли б це так удома - крик,  бунт  пiдняли  б,  -
тепер iдуть. Починати роботу - чиста мука: руки болять, ноги болять, спина
болить. Помалу-помалу, мов не своПми руками, беруться за серпи. Аж  дедалi
руки, ноги i все тiло нiби наливаКться соком, мiцнiК. ПригрiваК  сонце,  i
втома зовсiм розтаК, як вiск. Робота загоралась.
   ... По обiдi з третьоП рiзи бiжить стернею смуглява дiвчина.  Чорноока,
жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, Пдучи в поле, вона з воза
вiталась до Бондаришиних женцiв.
   - Здорова, Настуню!
   Прибiгла, обнялися. Цмок, цмок...
   - Скiнчила?
   - Скiнчила!
   - А куди далi?..
   Заторохтiла.
   - Надовго, Соню? - обiзвалась до дiвчини Бондариха.
   Соня повернулась:
   - На жнива, тьотю.
   I знову до Настi:
   - ЗнаКш, Насте, менi роботи-роботи! Обслiдувати економiчний стан  села,
вияснити число незаможникiв, куркулiв, зробити доклад  про  яслi,  виявити
число грамотних, неграмотних, жiнвiддiлiв, лiкнеп, читальня...
   Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитуК головою:
   - Роботи-роботи! - А сама вже не зводить очей з гостей. Далi стиха щось
нишком питаК Настю, кидаючи допитливi погляди на хлопцiв.
   -  Товаришi,  -  дипломатично  звертаКться  Настя  до  хлопцiв,  -  ось
товаришка Соня пропонуК...
   Слово перехоплюК сама пiонерка.
   Довiрливо, смiливо, як до знайомих:
   - Товаришi, я бачу, що тут у селi  набралось  нас  стiльки  молодi,  що
могли б органiзовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з  кiлькома
доповiдями або...
   - Слухайте, дiти, що я вам пораджу, - встряла в розмову Бондариха, - те
все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й нi, а  бiльше  того,
що вилами по водi,  краще  пiдiть  оце  гуртом  та  зв'яжiть  жито  Маринi
Петренковiй. Жiнка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його
кiп на чотири, на п'ять - не бiльш. Пiдiть, дiти, за сонця ще й зв'яжете.
   - Зараз?
   - Зараз.
   - Згода! - весело, радiсно.
   А найбiльше була рада сама Соня. Аж у долонi заляскала.
   Смiялись: "От, мовляв, здивуКться вдова, як вийде в поле  та  побачить,
що жито ПП зв'язане". Гуртом перебiгли на сусiдню ниву.
   Зашумiло на вдовинiй ризi, задзвенiло. Весело й шумко почалася праця, i
гомiн лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопiли: "Що,
воно - комуна?"
   Спiвали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
   - Що? Що? Пiонери? - загрозливо iз запалом кричала Соня.
   - О, Соня вже й скипiла - що ж тут такого, кожний маК свою думку.
   - Бо мене злiсть бере, що все на пiонерiв: пiонери -  такi,  пiонери  -
сякi...
   - Нападають на пiонерiв, то й К за що, - одрубала Настя.
   - А за що? Ану скажи, за що? Ану?
   - Та годi, от люди! - зводить на мир Василь.
   Нехай у школi тiльки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всi ми тут
однаковi - пролетарськi дiти.
   Проте впинити не було вже змоги.
   - Що там - годi!..
   Загорiлась одна з тих гуртових суперечок, якiй краю  не  видно.  Махали
руками, поблискували очима, лiтали  сердито  граблi  по  покосах,  ламаючи
зубцi... Гомiн, як на мiтингу.
   ... Тихо кiнчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в
кого ще чуб навстовбурчений.
   Скiнчили роботу - не радiсно. Посунули додому  мовчки.  По  одному,  по
двоК.
   - Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, - звелiла мати. Настя  прохала
сухо з офiцiйною гостиннiстю.
   Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване  потягнуло  ПП
за гуртом.


   XI

   Вечеряли також  пiд  грушею,  до  мiсяця.  Пробували  налагодити  якусь
розмову, не в'язалася. Нi, нi - та й  виривались  iскри  ще  не  погашеноП
сварки.
   Рипнула хвiртка.
   Мати:
   - А годi, дiти, либонь, хтось iде.
   ДослухаКться.
   Загавкав собака.
   - I хто ж це воно так пiзно! А пiди, Насте, проведи.
   Настя пiшла.
   ВертаКться Настя, а за нею якась жiнка з дитиною на  руках.  Вийшла  на
промiння на мiсячне, вiтаКться:
   - Добривечiр, хлiб-сiль!
   - Хто це? Не вгадаю поночi, - приглядаКться Оксана. - Це ти, Марино? Чи
не свариться прийшла, що моП женцi похазяйнували в тебе на полi?
   - Так цьому таки правда? - зацiкавлено промовила молодиця,  пiдступаючи
ближче.
   - Удова! Марина! - кинулись. Похмурi, сердитi, скучнi лиця прояснились,
оджили вiдразу.
   - Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не  знаю,
ну, а таки зв'язали.
   - Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як i люди в'яжуть.
   - Чотири копи й вiсiм снопiв вийшло, тiтко! - весело додав Вiтя.
   - Ну, то як же це? - допитувалась молодиця. - Хтось вас послав  чи  хто
звелiв?
   - Та хто Пх посилав - самi пiшли, - казала Оксана. - Що Пм, молодим  та
здоровим: пiшли, заiграшки,  зв'язали,  наговорились,  наспiвались,  ще  й
додому завидна прийшли.
   - Ну, кажiть же ви! - дивуКться молодиця. - А я почула, то  й  вiри  не
пойняла. - Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу,  у  Гордiя
вечеряють коло хати. "Гордiю, - кажу, - чи не  зв'язав  би  ти  мого  жита
завтра, а я тобi колись заплачу або одроблю".  -  "Нi,  каже,  завтра  iду
косити своК". Бiдкаюсь, хто б же це послухав.  Коли  Погорiлко  старий  за
плечима: "Та чого ти, Марино, турбуКшся, жито твоК стоПть вже в копах!"  -
"Так, - кажу, - той саме тепер час, щоб хтось пiшов в'язати вдовине жито".
- "Так я ж тобi кажу, що твоК жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярi",
- каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з КиКва товаришi, й вiрю, i
не вiрю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
   Почала призиратись у темрявi до товариства, привiтно осмiхаКться.
   - Так оце вони й К. Чим же менi дякувати, товаришi, за вашу послугу?
   Замахали ложками, руками:
   - О, о, яка там дяка!
   - Нiчого не треба.
   - Воно не стiльки того жита, сама б  зв'язала,  коли  ж  одно  що  руку
опарила, а друге - оцей, оцей, оцей... - почала гойдати на  руках  дитину,
гаряче пригортати до грудей, зазираючи Пй у вiчi, - оцей менi кателик руки
зв'язав! Оце моК горе!
   Призираються  до  неП:  лице  марне,  очi  заклопотанi,  запалi,   рука
зв'язана, як прач.
   Почала знову:
   - Посадила оце я його в дворi в коробцi та, хай бог простить, i забула.
Голова забита, ну зовсiм вiн у мене з думки  вийшов.  Пiшла  аж  до  могил
накопати картоплi. Як забула, то й забула,  згадала  оце  аж  увечерi,  як
прийшла додому. Сюди, туди, - немаК мого Уласа. До сусiдiв - нiхто не  чув
i не бачив. Бiдна головко! Як не своя бiгаю по кутку, вже й не знаю, що  й
думати. Старi жiнки радять: "Слухай, молодице, вухом до землi, воно так не
сидiтиме, десь плаче". Почала я слухати. Побiжу на майдан, припаду ухом до
землi - не чути. Побiжу на город - не  чути.  Аж  у  Мартиненковiй  левадi
слухаю - десь гуде. Я ухом припаду до землi - i далi, послухаю -  i  далi.
Ну й що ж ви собi думаКте? - В очах молодицi затремтiв  острах.  -  Сидить
моК золото коло самiсiнькоП криницi, а криниця та ще без цябрини. Квiточки
плавають по водi, видно, понакидало. I як воно туди само не впало, - я вже
й сама не знаю.
   Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.
   - Ну, що б ти собi думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
   "Золото" поважно, як  учений  у  крiслi,  сидiло  на  руках  у  матерi,
позираючи чорними очицями на мiсяць.
   Зiтхнула. Кинулась.
   - Ну, це ж я забалакалась. Спасибi ж вам, товаришi,  за  вашу  послугу.
Прощавайте! Та ви хоч коли зайдiть до мене в хату, може,  я  розживусь  на
пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарцi вип'Кте!
   В запалих очах блиснула весела iскра. Всi зразу засмiялись.
   -  Чого?  -  дивувалась  молодиця.  -  Не  п'Кте!  Ну,  так   посидите.
ЗаспiваКте.
   Iде, приказуК:
   - Зайдiть же, зайдiть, - глядiть. Не погордуйте.
   А наостанку:
   - Воно аж на душi полегшаК, як почуКш, що К ще на свiтi добрi люди.
   Пiшла повеселiвши.
   Оксана провела ПП очима.
   - ВеселоП була вдачi молодиця: дiвкою, було,  всi  вулицi  гудуть  нею:
лихо приборкало.


   XII

   Нiби щось наворожила молодиця: пiшла, зразу  стало  радiсно  й  весело.
Почалося так: Настя пiдсипала галушок. Валя глянув  на  Костя,  пiдморгнув
бровою...
   - Пам'ятаКш: "Насте, го-ов!"
   Кость пирскнув, похлинувся, кашляК. Вiтя ложку од  себе,  хапаКться  за
груди: пирск! пирск!
   - Що таке?
   Розказують. Настрiй мiняКться. Про  суперечки  не  хотiлось  згадувати.
Повечеряли  -  не  хотiлось  розходитись.  Була  субота.  Соня   згодилась
ночувати. Нiби магнiтом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли;
довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про  щось  шепотiли,  в  закутку
гаряче цiлувались, смiялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу:
учителiв, шкiльнi екскурсiП, вечiрки... З'явилась  думка  -  влаштувати  в
селi  вечiрку.  Визначили  день:  тоП  недiлi.  Зразу  ж  почали  складати
програму, далi - скувалось щось подiбне до летючоП репетицiП:  декламацiП,
далi перейшли на пiснi.
   Настрiй розгорався, як на вiтрi жар. Кiнчали однiКП,  починали  другоП,
мiнялись тони, пiснi журнi мiнялися на веселi,  революцiйнi  на  побутовi,
шкiльнi на вуличнi, i  всi  разом  сплiталися  в  одну  довгу,  що  в  нiй
перемiшалося все: журба, смiх, тихий смуток i молодий запал.
   То пiдкидаКться смiхом, як крем'яхами:

   Ой пряла чи не пряла,
   Прости, боже, що збрехала.
   I клоччя курить...

   То знову, як продовження цiКП, - глибокий, чистий молодий смуток:

   Кру... кру... В чужинi умру.
   Поки море перелечу,
   Крилонька зiтру.

   На тину, коло ворiт, як iз землi, виростають мовчазнi,  темнi  силуети,
як тiнi смутку за лiтами молодими. Жiнки, чоловiки. Вийшла  мати  загонити
спати, заслухалась.
   - Так, гарненька пiсня, - скупо похвалила вона. Проте, глянувши  на  це
енергiйне, задумане  обличчя,  на  той  прекрасний  маленький  вогник,  що
засвiтився в ПП суворих та розумних очах,  можна  було  зрозумiти,  що  та
похвала високоП цiни. Не погнала спати. Зiтхнула:
   - Та ви ж довго не загулюйтесь, дiти.
   ...Згадали шкiльнi гри. Нiч, ясно, морiжок. Пiшли  по  двору  парами  в
ходячого сусiда, як, бувало, на вечiрках по шкiльнiй залi:
   - Жито чи пшениця? Серп чи молот?
   Вiтi несподiвано в пару припадаК Кость. Увесь вечiр  Вiтi  здавалося  у
темрявi, що Кость тисне руку Настi, раз навiть почулося, що коло тину вони
поцiлувались. Вiтi чогось забажалось узяти Костя пiд свою опiку.
   - Слухай, це ти справдi у любов  надумав  гратися  з  Настею?  -  тоном
щирого "друга" запитав вiн Костя, а далi почав:
   - Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти  не  жартуй  iз
цим! Любов, брат, це тобi не шуточка... Любов, брат, до  всього  доводить.
Ти парень молодий, ще нiчого  в  цьому  не  розумiКш,  ти  послухай  краще
бувалого...
   I Вiтя почав розпатякувати про  те,  що  таке  любов  i  до  чого  вона
доводить.
   ...Дiвчата полягали в коморi, хлопцi, як i  завжди,  -  в  клунi.  Було
пiзно, проте не спали нi тi, нi другi. Мов пружинами зводило з постелi.  В
клунi пригадали оказiю з ступою, розгомонiлись.  -  Та  й  нащо  вона,  ця
бандура? - питав Валя.
   - Це наша сiльська крупорушка. Сiм раз потом обiллКшся, згорiла б  вона
йому, поки стовчеш на одну кашу. Я ПП, чортову  марюку,  колись  хотiв  на
дрова порубати, як на Пй ногу  приморозив,  -  мати  не  дали,  -  пояснив
Василь.
   Вiтя був насуплений - прояснiв.
   - Я вперше побачив ПП - думаю, думаю, - нiяк не  прирозумiю,  для  чого
вона. З крилами, з головою. Аероплан - не аероплан, морока його  знаК,  що
вона за мачада.
   - Смiються.
   - Василю, знаКш що? - надумав Валя. - Подаруй  ти  ПП  у  наш  шкiльний
музей. От було б цiкаво! Такого дива, мабуть, у КиКвi нiхто й не бачив.
   - Берiть, спасибi скажу, - махнув рукою Василь, - бо вона  менi  колись
таки одiб'К печiнки.
   Позбивались коло  ступи.  Розглядають.  Василь  злiз  на  ступу,  почав
демонструвати. Заскрипiла... гуп-гуп.
   Регiт.
   Оце так машина!
   ...Дiвчата попiдводили голови: почувся в клунi вибух реготу, ляскотня в
долонi.
   - О, це вже щось вигадали, - промовила  Настя.  Дiвчата  заздро  почали
прислухатися. Аж ось щось застукотiло в дверi. Тихий голос Костя:
   - Дiвчата, ви ще не спите?
   Кинулись. Обидвi разом:
   - Нi, а що хiба?
   - Iдiть, будемо ступу судити.
   - Що?
   - Суд над ступою вчинимо.
   Соня схопилась, пiшла по сiнях.
   - Суд! Суд!
   Далi швидко те-се на себе - вискоком iз сiней.
   Ступу вже витягли iз клунi. В синьому променi мiсяця стояло це  химерне
приладдя, як якесь середньовiчне диво.
   Коло нього дiжка догори дном, а коло  дiжки,  як  коло  столу,  поважно
сидiв на старих вуликах та пеньках нiчний трибунал.
   Босий, без шапок, у бiлих сорочках.
   Голова:
   - Прикладний суд  над  ступою  гражданина  села  Липового  Кута  Василя
Бондаря оповiщаю розпочатим...


   XIII

   Не пройшла марна праця молодого товариства на  вдовинiй  нивi.  В  селi
швидко розiйшлася чутка,  що  iз  КиКва  надiслано  на  жнива  школярiв  у
допомогу незаможним людям. Однi казали, що  Пх  душ  iз  десять,  другi  -
п'ятнадцять, а на другому кiнцi села запевняли, що своПми очима бачили, як
виходила в поле артiль чоловiк iз тридцяти.
   I ось другого дня у недiлю по обiдi прийшов до Бондарiв  пристаркуватий
чоловiк, чепурненько вдягнений, починаК прохати,  щоб  дали  йому  хоч  на
кiлька день хлопця.
   - Я чоловiк бездiтний, стара все нездужаК - невправка. Я такий, - додав
вiн, - що дурно й не схочу, що слiд - заплачу.
   - Хто пiде? - переводить очi з одного на  другого.  Кожний  огинаКться.
Зiтхнув чогось Кость:
   - Це, мабуть, виходить менi iти. Хай так  i  буде  -  я  пiду  до  вас,
дiдусю.
   Звечора й пiшов.
   Другого дня пiщов до дiда Маркiяна Валя. Дiд давно його кликав до себе.
Таки переманив.
   А ще через день зник десь i Вiтя.
   Двiр Бондаришин затих.
   У полi скрiзь виблискували стернi. Однi iз селян ще не покосили, а iншi
вже почали возовицю. Цiлий день  з  ранку  до  пiзньоП  ночi  вози  хмарою
збивали куряву, рипiли колеса, як у релi грали. Золотi гори плавом  пливли
по вузеньких дорогах iз поля в селянськi двори й клунi.
   Кость швидко оговтався у бездiтних людей. Днiв через два, через  три  i
старий, i стара кожному, кого не стрiвали, хвалили  свого  робiтника.  "Та
така вже люба та мила дитина: i привiтна, i слухняна, i роботяща, де  воно
й зародилось таке, - краще, нiж яке рiдне".
   Про Валю та дiда Маркiяна люди казали: "Злигався старий iз малим, що Пх
i водою не розiллКш: скрiзь удвох". Казали, правда, також, що в Пх  бiльше
розмов, нiж працi: "Покинуть оце  складати  снопи  та  цiлими  годинами  й
сперечаються, вимахуючи руками, той на стiжку,  а  другий  з  вилами  коло
стiжка".
   Вiтю незабаром знало вже все село: i старi, й малi. В одних  людей  вiн
довго не сидiв - лiтав по селу, як вiтер:  учора  бачили  його  на  одному
кутку, сьогоднi вже кашкет його майорить десь аж  у  протилежному;  ранком
сидить на возi, по  шию  зарившись  у  горосi,  увечерi  гарцюК  верхи  на
чийомусь конi. Де Вiтька, там смiх, гомiн, часом сварка: там вхопив косу -
насилу одняли, там наварив кашi, що викинули ПП собацi, а  там  завiвся  з
жiнками за попiв та вiру. Та так гаряче завiвся, що обуренi баби не в жарт
хотiли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утiк.


   XIV

   А в суботу ввечерi, як була про те ранiш  умова,  почали  сходитись  до
Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазi з  Настею,  хвалиться:  "Такi
гарнi люди, такi гарнi,  як  рiднi.  Чого  не  вмiю,  учать,  як  сина.  -
Хвалиться: - Сам умiю на воза накладати, наривати волiв (у  них  воли),  а
сьогоднi вже косив".
   Коло перелазу з'являКться Валя:
   - Добривечiр! От дiд - так дiд! - I зразу починаК  про  свого  дiда.  З
жаром, iз захватом. - ЗнаК зiлля,  лiки.  Про  все  знаК,  що  не  спитай.
Iсторiю УкраПни знаК, Кобзаря мало не всього декламуК напам'ять...
   I про Дарвiна,  i  про  Маркса...  ЗнаКте,  коли  б  такому  дiдовi  та
освiту...
   До гурту пiдходить Василь:
   - Ну, так пам'ятайте: завтра по обiдi - вистава!
   - I п'Кска буде? - швидко запитала Настя.
   - Аякже! Першою пiде.
   - Що ж це менi робити, що в мене немаК червоноП хустки? - затурбувалася
зразу Настя.
   Всi засмiялись.
   - Кому що, а Пй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
   Настя знiяковiла, розсердилась:
   - Написано в п'Ксi - "червона хустка", то й треба, щоб така була.
   - Ну, гаразд, десь  позичимо,  -  миролюбно  згоджувався  Василь,  -  а
головне - треба зранку встигнути зробити репетицiю,  поставить  декорацiю,
знайти решту акторiв: хоч Пхнi ролi - по кiлька слiв, а все ж не можна без
них. Потiм треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Вiтi.
   - А то ж хто на призьбi сидить, чи не вiн?
   Один по одному пiдходять:
   - Це ти, Вiтю?
   Мовчить.
   - Нiби не Вiтя.
   Василь пiдiйшов до його ближче, нагнувся.
   Сидить, насунувши козирок на ушi, голову схилив.
   - Нi, таки Вiтя! - i далi стурбовано:
   - Е, та вiн чогось плаче!
   Всi гуртом  до  Вiтi.  Вiтя  сидить  нерухомо,  як  i  ранiш,  схлипуК.
Затурбувалися:
   - Чого це вiн?
   - Дивiться, чи десь не набили, - вiн задерикуватий!
   - Чого це ти, Вiтю?
   Вiтя крiзь плач почав щось бурчати:
   - Як нiхто мене не любить, усякий смiКться, як я сирота...
   Дивуються, серйозно:
   - Як сирота, Вiтю, адже ж у тебе тато К?
   - Њ! - крiзь сльози вимовив Вiтя.
   - I мама К?
   - Њ.
   - Ну, так який же ти сирота?
   Вiтя перестав плакати, носом чмихаК. Далi знову: затулився рукавом,  як
не заридаК, гiрко-гiрко. Всi перезирнулись.
   - То що ж таке трапилось, Вiтю? Може, набив хто?  За  гiркими  сльозами
насилу вимовив Вiтя:
   - Як менi на осiнь... у солдати...
   - Ану заждiть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?
   - Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як iз бочки.
   Всi зареготались.
   Вiтя був справдi п'яний i  п'яний  люто:  козирок  зiм'ятий,  у  глинi,
сорочка розiрвана, чуб скуйовджений, очi мутнi, обличчя блiде.
   Кость суворо:
   - Та й де це ти так налигався, Вiтю?
   Вiтя перестав  плакати,  почав  щось  сердито  бурчати,  далi  лаятись.
Товаришi хотiли одвести спати - вирвався, на  морiжок  упав.  Хлопцi  -  в
смiх.
   - Годi! Годi! - обурено спинила Пх Настя. Стала пiдiймати п'яного.
   - Вставай, Вiтю, та пiдеш спати.
   - Я сам, я сам, Настуню! - Справдi встав-таки сам, патякаК:
   - Настуню, ти одна мене розумiКш, в тебе прекрасне серце, iз тебе вийде
знаменита людина, тiльки не люби ти отого... отого... -  Вiтя  люто  тикав
пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.
   Не знаходив слiв i сердито  махав  кулаками.  Зрештою,  витягнув  губи,
почав передражнювати:
   - "Чого являКшся менi у снi, чого звертаКш ти до мене..." Поет... Знаю,
куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
   Далi блиснула якась рiшуча думка:
   - Насте, ти любиш мене?
   СмiКться Настя:
   - Ну, а як же? Люблю!
   - I я тебе! - Вiтя нахилився i побожно, як  iкону,  поцiлував  Настю  в
щоку, що та тiльки ахнула.
   - О! - на обличчi у Вiтi, заплаканому й  завороженому,  просяяло  повне
задоволення. ОднiКю рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костевi дулю:
   - Бачив?
   Здiйнявся шалений регiт. Вийшла Оксана:
   - Що таке? - I далi злякано: - Лихо! Де це вiн так набрався? Це чи не в
Петренкiв на обжинках? Еге, Вiтю?
   Вiтя повернувся до неП.
   - Я босяк, я жулик, я... та я вас  люблю,  як  рiдну  матiр.  Дозвольте
поцiлувати вашу чесну, трудящу руку.
   Оксана заклопотано:
   - Ну, добре, добре, сину, треба тiльки йти сьогоднi спати.
   - Пiду, вас зразу послухаю, пiду, а вести мене, як жулика, не  дозволю.
Вiтя помарширував, похитуючись, до клунi.
   - Ну й люди! - хитаК головою  Бондариха.  -  Треба  було  отак  напоПти
хлопця.
   ...Вiтi було погано.
   Настя  давала  йому  води,  клала  на  голову   компреси,   ходила   як
сестра-жалiбниця. Гладила чуб.
   Кость довго ворочався, не спав, раз по раз пiдiймав голову, дивився, що
робить Настя.
   Далi вкрився  з  головою,  замовк.  Аж  ось  знову  схопився,  розкидав
постiль, почав одягатись. Ревнощi Пли його, як iржа.
   - Куди це ти, Костю? - спитала Настя.
   - Пiду до хазяПна - тут менi немаК чого робити, - гостро одказав Кость.
   - В чiм рiч? - затурбувалась Настя. Кость хотiв iще щось сказати,  далi
махнув рукою i, не озираючись, подався iз клунi.


   XV

   Прокинувся Вiтя пiзно, як уже всi повставали.
   Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.
   Зразу пригадав учорашнiй вечiр, i од сорому  стало  йому  жарко:  "I-i!
Наробив же я шелесту!"
   Рiшуче:
   "Втечу в КиПв. Тихенько, щоб нiхто не бачив".
   Аж ось чогось стала перед очима Настя.
   Тiльки пригадав ПП, зразу тихий, нiжний холодок закурився на його щоцi.
Здавалось, iще й тепер чиясь лагiдна  рука  легесенько-легесенько  гладить
його кучерi на головi. Мов скропило живою водою. Щось  пригадав,  кинувся,
сiв: "Чи я  ПП  цiлував,  чи  вона  мене?"  Крiзь  сором,  крiзь  похмiлля
вiдживало  в  грудях  тепле,  радiсне.  Пригадав:   казала,   що   любить!
Признавалась перед усiм чесним миром. Це тобi, Вiтько, не жарт! Так от же:
вона тебе пожалiла, то ти ПП мусиш полюбити. Та не як-небудь - до гробовоП
дошки! Нi, Вiтя вмiК кохати не гiрше вiд Костя. I вiршi зумiК написать  не
згiрше Костя.
   Вiтя ранiше смiявся  з  Костевих  вiршiв,  проте  потай  заздрив  йому,
гадаючи, що в коханнi - вiршi перше дiло. I йому,  звичайно,  не  обiйтися
без Пх. Колись вiн пробував написать вiрш - не вийшло, тепер здавалось, що
напише. Та ще який вiрш! Костевi й не снився такий!
   Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сiнi Валин зшиток, олiвець, рiшуче  пiшов
шукати зручного мiсця.
   Спинився в садку, де  маленьке  вiкно  проти  зелення  одсвiчувало,  як
дзеркало. Почав визиратись: зiб'К кучерi на головi, напустить Пх хмарою на
чоло, тряхне головою - одiрватись не може: не  кучерi,  буйна  грива  коня
вороного. Чистий тобi Пушкiн, Олександр Сергiйович. Усерединi  аж  горiло,
туман бив у голову; уже сам собою й вiрш  складався.  "Ух,  i  напишу  ж!"
Пiшов у поруб, що за ставком. СпотикаКться на пеньки, плутаКться в  квiтах
- у жовтих, червоних, синiх... Пече сонце.  Душно.  Нiби  сам  пропахтiвся
квiтками. ЗдаКться, не пiт - пахучi краплi  дрiбною  росою  виступають  на
лицi й на чолi. Сiв на пеньку, вмить написав продуманi ранiш рядки:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер моК серце плаче...

   Далi - як одрiзано.
   Вертяться на думцi якiсь чулi, прекраснi слова, що вивершують  вiрш,  а
вхопити Пх - нiяк не вхопить. До того й рима не даКться.
   Очi в небо, олiвець в небо, думаК; лiзе таке на язик, що  нiкуди  воно:
гув, дув, чув...  Гризе  олiвець,  кусаК,  мучить  його,  нi,  не  напише.
ПовторюК по кiлька разiв, розганяКться:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер моК серце плаче..

   А кiнець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку...
Луснув себе по чолi, по губах! Поскрiб голову.
   "Нi, тут дiла не буде". Перейшов у густi ромашки, лiг у  гущавинi.  Щоб
вернути розвiяний настрiй, почав знову декламувати з притиском:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...

   Зашелестiло поблизу: жiнка... Боса, в руках дубець: стурбованими  очима
розглядаК по порубi. До Вiтi:
   - Часом ти не бачив тут рудоП корови?
   I далi:
   - От лихо!
   Швидко побiгла далi. Настрiй у Вiтi чогось пiдупав. А тут сонце смалить
без жалю.
   - Пiду кудись в iнше мiсце, в тiнь.
   Рiв. На ровi груша, густа-густа, дика,  мов  дротами  переплутана.  Пiд
нею, як пiд наметом. Отут, мабуть, пiде робота.  Сiв  -  незручно;  лiг  -
муляК; перевернувся на живiт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним
шляхом знайомий чоловiк снопи везе,  плечем  пiдбичовуК.  Чуб  у  остюках,
обличчя, як мара, пiт, мов дьоготь, стiкаК з чола. Порiвнявся з Вiтею:
   - А що, Вiтю, в холодку, мабуть, так краще, нiж косити в полi?
   Сказав бадьоро. На закуреному обличчi блиснули  смiхом  зуби,  а  слова
одгукнулись у Вiтi докором.
   "Чи не пiти краще до хати - там нiхто не буде заважати".
   Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасiку, лiг  горiлиць  на
травi. Небо синК-синК, по ньому бiлi хмари, нiби хтось порозвiшував сушити
тонку, дорогу бiлизну, а попiд нею - пливе вiн сам разом  iз  пасiкою,  iз
садком,  мов  на  якомусь  заквiтчаному  поронi.  Думки  розблукались,  не
впiймаКш нi однiКП. В голову лiзе уперто, настирливо щось iнше.
   "А що, якби покуштувати медку?" Або задивиться на бджiл: "Яке маленьке,
а, дивись, яке розумне i трудяще!" ...  Спохватився:  "Нi,  не  закiнчу  я
свого  вiрша".  Смуток  щипаК  Вiтю,  i  вiн  декламуК   вiрш,   який   К,
незакiнчений, вкладаючи в його всю силу почуття:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...
   Тепер моК серце плаче:
   умгу-гу-гу, гу-гу.

   I цей останнiй, невияснений рядок звучить йому таКмно, нiжно i  смутно.
Здавалось: коли б найти йому вiдповiднi слова, вони  б  пронизали  Настине
серце наскрiзь...
   - Вiтю! Снiдати iди! - гукав Василь у дворi.  Вiтя  пригадав  учорашнК,
зiгнувся, попiд лiсою, городом, межею - вискочив у поле  на  шлях.  Шляхом
Пдуть люди возами i йдуть пiшi. Вiтя побачив знайомих:
   - Куди?
   - На ярмарок.
   Вiтя охоче пристав до гурту.


   XVI

   Дiд Маркiян викохуК сад "по книжках", i немаК нi в кого на селi  кращих
сортiв груш та яблук... А вродило цього року -  листу  не  видно.  Посеред
саду  старезна  яблуня,  всипана  райськими  яблуками,  аж  гiлля   кiллям
пiдваженi; пiд яблунею - солом'яний курiнь. Коло куреня -  яблука,  грушi,
сливи  -  в  коробках,  у  вiдрах,  купами.  На  низенькому  ослiнчику,  в
величезному  солом'яному  брилi  сидить  Валя,  коло  нього  дiд  Маркiян.
Кiнчають партiю в шашки. Грають вони завжди на "iнтерес": проспiвати тричi
пiвнем, оббiгти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
   Це таке пiшло в селi в моду. Гра скiнчилась без виграшу.  Дiд  зiтхнув,
почухав голову, постояв - хотiлось iще, все ж вирiшили - iншим часом.
   - Так ти дивись тут, Петровичу, поки надiйде  стара  (по  батьковi  дiд
почав величати Валю з того часу, коли довiдався, що Валя - редактор), а  я
на часину на село пiду.
   Побачив дiтей коло тину:
   - А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони Пх Петровичу, лозиною вiд лiси,
бо цьому краю не буде. Бач якi? Яблук?
   Далi вернувся до дiтей:
   - Ану, скажiть: хто ви такi, яких батькiв дiти, - тодi дам:
   Вимуштруванi дiтлахи стали в  шнур  i  в  один  лад  проказали,  як  на
лекцiях, iз "Кобзаря":

   Славних пладiдiв великих
   плавнуки поганi...

   - Отак! - промовив  задоволений  дiд  Маркiян.  -  Дай  Пм,  Петровичу,
сукиним синам, по яблуку.
   Пiшов, осмiхаючись у бороду. Валя почуваК себе, як у  своКму  власному.
Взяв граблi, сiнце з-пiд яблунь вигрiбаК; покуштуК малини, надкусить кислу
сливу i лусне нею об дерево; струсне  грушу.  Лiг  горiлиць  коло  куреня,
дивиться на небо,  мрiК:  "УмовляК  вiн  дiда  Маркiяна  Пхати  в  КиПв  i
поступати на робфак. Там звертають увагу на великi здiбностi дiдовi. МинаК
кiлька рокiв, й увiходить у славу по всiй УкраПнi славетний  лiкар,  якого
вся УкраПна так i зве: дiд Маркiян. "Повезiть до дiда  Маркiяна"...  I  от
раз Валя сидить у своКму кабiнетi (вiн редактор великоП, популярноП газети
на всю УкраПну), аж ось увiходить сивий, шановний  дiд,  приглядаКться  до
Валi: "Невже ж це ти, мiй славний, юний друже?" Обiйми, стискання:
   "Так, так, це я, мiй сивий, славетний друже,  пам'ятаКте..."  Голос  за
спиною:
   - Сторож спить i не бачить, що в саду злодiП.
   Валя кинувся: Настя осмiхаКться, гризе яблуко. Завжди,  коли  надходили
близько до Валi дiвчата, вiн почував неспокiй.  Так  i  тепер:  миттю,  за
звичкою, махную рукавом пiд носом, чи немаК там  чогось  зайвого,  озирнув
свiй костюм i, тiльки звiрившись, що все в нього  в  порядковi,  принаймнi
спереду, заспокоПвся.
   - Заходь, Насте, до куреня. Настя пiдходить:
   - Я на одну хвилинку.
   ОзираКться:
   - Як же у вас тут гарно-гарно...
   Ходить по саду. Валя, як гостинний  хазяПн,  все  показуК,  розповiдаК,
пригощаК то тим, то iншим. ПильнуК тiльки того, щоб  не  стати  спиною  до
Настi. Пригадав - там на штанях  дiрка.  Настя  пiдтакуК,  киваК  головою,
пробуК сливи, грушi, а думаК щось своК. Далi переходить до дiла, перебивши
Валю:
   - У мене до тебе, Валю, прохання. Оце  я  збираюсь  на  ярмарок.  Треба
неодмiнно купити червону хустку i разом треба  прорепетирувати  хоч  би  з
одним Костем п'Ксу. Щоб не гаяти дурно часу,  я  вирiшила  взяти  з  ссбою
Костя i дорогою зробити з ним репетицiю. Так оце я прийшла  за  рукописом.
Ти вже переглянув його?
   - Уже... чи то пак, нi... Та  я  раз  уже  його  суфлiрував,  то  я  не
боюся...
   - А може, й ти пiдеш з нами?.. -  Настя  прищурила  око.  -  Будеш  нам
суфлiрувать дорогою. Побудеш на ярмарку - цiкаво! Добре?
   - Я... - Валя пошкрiб пiд брилем, почервонiв.
   - Ходiмо, а то ти все чогось тiкаКш од нас. О, бач, уже й почервонiв.
   Худеньке обличчя Валине справдi почервонiло  нiжно-нiжно,  аж  синенькi
жилки виступили на чолi. А вона дивилась на  нього  синiми,  як  квiточки,
очима, що з них от-от пирсне смiхом.
   - Та не червонiй, - протягла вона i сама почервонiла, а  рукою  скинула
бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссi. Валя стояв
нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
   - Ну, я вже не буду... Так збирайся, Валю, швиденько. До обiду ж  треба
вернутись, бо пiсля обiду вистава. Соня вже й квитки попродала.
   Коли Валя знов зостався сам, перш за все побiг у курiнь, де  в  старому
дiдовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...


   XVII

   Валя надiв бiлу сорочку, полатанi  штани,  розчесав  своП  русi  патли,
знайшов рукопис, пiшов  до  Бондаря.  На  майданi  мусив  спинитися:  коло
кооперативноП  крамницi  -  гурт  селян.  Сидiли  на  морiжку  й  грали  в
"пiдкидного". Спокiйно, методично. Пiсля кожноП партiП розправляли  плечi,
закурювали i потiм цокали пальцем по лобi тих, що позоставалися в  дурнях.
Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далi  присiв,  зазираючи  в
чужi карти. Потiм упрохався разом згуляти. А пiсля цього про все  забув  i
сидiв коло гурту з блискучими вiд азарту очима й  з  червоною  гулькою  на
лобi, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одiгратись. Зазирав  через
спину в карти, нервово совався, нетерпляче  пiдказував.  Улицею  йшли  вже
Кость i Настя.
   - Ось де вiн! Валя, чого ж ти сидиш тут, - ходiмо ж з нами!
   Валя скривився, чухаК голову:
   - Я зараз.
   Постояли, пiдождали:
   - Валя, ми ж тебе чекаКмо!
   З досадою:
   -Та зараз же. Iдiть, я вас наздожену.  I  полегшено  зiтхнув,  коли  тi
сховались у вуличцi.  А  на  рундуцi,  коло  крамницi,  як  уродився,  дiд
Маркiян; розмахуК руками, щось  доводить  людям,  задирливо  позираючи  на
Валю.
   Валя прислухався, i його почало непокоПти.  Дiд  знову,  мов  навмисне,
плiв те, що вчора звечора:
   "Днi тепер стали меншi, чим колись були, стираються".
   Не витерпiв Валя, схопився:
   - Маркiяне Васильовичу, - стримано почав вiн, - ви людина розумна, i  я
вас поважаю, проте менi  дивно,  навiщо  ви  морочите  людям  голову  тими
дурницями, що самi в них не вiрите: "днi стираються", та хiба день - то це
така монета, що може стертись? То вигадали "птицi  з  залiзним  носом",  а
тепер "днi стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна,
можна сказати, вчена.
   Дiдовi нiби цього тiльки й треба:
   - Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурницi, хай ми дурнi, а от ти  учений,
редактор, а чи знаКш ти, що таке "клКточка"?
   Розпочинався звичайний на майданi диспут.  Люди  заворушились:  про  цю
"клКточку" знали вже всi. Попiдiймали од карт голови:
   - Ану, ану, Валю?
   - Знаю! - певно промовив Валя.
   - А я тобi скажу, що ти цього не знаКш! - задирливо промовив дiд.
   - Парi! - запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.
   Валя одкашлявся i почав:
   - КлКточка, клiтинка - це значить так... кожна рослинка,  кожний  живий
органiзм складаКться з маленьких частинок, Пх звуть клiт...
   Одностайний регiт не дав йому закiнчити:
   - Не туди, Валю, попав!
   - Не в тi ворота заПхав!
   Валя оторопiв: регiт був добродушний, певний, щирий.  Наперед  вискочив
руденький, босий, у бiлих штанях чоловiчок i одрапортував:
   - КлКточка - це значить от що: так, як треба, щоб люди були  безроднiП,
без отця-матерi, от Пх будуть виводити  у  такiй  клКточцi,  як,  скажемо,
курчат.
   - Хто це вам наказав такого?
   Виявилось, якась лiкарка читала в селi лекцiю.
   - То вона, певне, не так казала?
   - Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
   . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
   А дiд однiКю рукою взявся за бiк, другою велично показував уже на  верх
шовковицi, що росла за тином:
   - Отож лiзь, вражий сину, на цю шовковицю та  прокукай  менi  разiв  iз
десять зозулею, щоб не задавався, що все знаКш.
   - Та пiдождiть, та як же... -  почав  було  сперечатись  Валя.  Загули.
Зареготали:
   - Не хочеться?
   - Ну, добре, ну, добре, - мимрить збитий з пантелику Валя, -  хай  буде
так... тiльки...
   Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гiллях кувала хрипко
зозуля.
   А  дiд  Маркiян  гладив  довгу  свою  бороду;   походжав   коло   тину,
насмiшкувато око щурив:
   - I де вона видралась така зозуля, що в спасiвку почала кувати?
   - КиПвська бачте, вчена, - реготали люди. Злiз Валя  червоний-червоний,
кусаК губи, напружуК всi сили, щоб  утриматись:  от-от  бризнуть  iз  очей
сльози. Замовк, затих, тiльки чмихаК носом. А дiд  Маркiян  моргнув  через
плече сусiдам, задираК знову:
   - От вiн усе про те, що немаК вiдьом та домовикiв, а взять  би  хоч  те
саме радiо... Носяться з тим радiом, як дурень iз  ступою,  а  воно  таке,
нiхто тобi не пояснить, не докаже до пуття.
   - Може, таке радiо, - додаК другий, - як завелося ото в Богданах. Чули?
   Почав розповiдати. Завелось щось  на  горищi,  дмухаК  сажею  по  хатi,
дмухаК по сiнях, Псти вимагаК, та щоб чогось доброго, бо на головi й миску
розiб'К.  Та  щоб  i  самогонки  пiвпляшки.  От  якi  тепер  позаводились.
Прикликали священика одслужити молебень у хатi. То що ж  ви  думаКте?  Той
править, а воно пiдспiвуК  на  горищi:  "Господи  помилуй"...  От  тобi  й
радiо...
   Регiт пiк Валю огнем. Найбiльше допiкало Валi те, що  не  знав  вiн,  з
чого, власне, смiються.
   - То це, по-вашому, i радiо - домовик, чи як?
   - Домовик не домовик, ну, то й не людина,  -  допiкав  дiд  Маркiян,  -
домовик, то той, хто сидiв тихенько на горищi, що хто  там  його  почуК  й
побачить. А тепер таке понаставало,  що  все  на  люди  випираКться:  ось,
розповiдають, у Харковi: тут базар, тут мира - не протовпишся,  а  воно  з
пiддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в  ушах
закладаК, конi лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дiд
скоса зирнув на Валю, - так вiн що  тобi  скаже:  "радiо",  мовляв,  та  й
годi...
   Валя, що сидiв, сумно  схилившись  на  руку,  раптом  обурився,  пiдвiв
голову:
   - Та що ви кажете, Маркiяне Васильовичу? Про це  ж  якраз  пояснюють  в
журналi, що надсилають вам у хату-читальню. Там К й про це  саме  радiо  в
Харковi.
   Дiд шанував книжку i нiколи не казав, що в  книжцi  брешуть.  Тому  вiн
пiшов на iншi викрутнi.
   - А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш,  не  бачив.
Це ти, хлопче, щось вигадуКш.
   Нахабство дiдове перевертало Валi все в грудях. При людях вiн  вiв,  на
думку Валi, нечесну гру.
   - А як докажу? - промовив вiн стримано.
   - Не докажеш, Петровичу!
   У Валi спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
   Вирiшив дати останнiй дiдовi бiй, генеральний, жорстокий:
   - А як докажу? - схопився вiн iз мiсця, аж зблiд.
   - Ну, та й запальний же хлопець! - смiються люди. - Не каКться.
   Дiд Маркiян скоса пильно зирнув на Валю:
   - Буде вже того, що раз доказав. Валя в'Пдливо впився очима в дiда:
   - А що, злякались? Злякались?
   - Чого там  "злякались",  ну,  доказуй,  -  побачимо!  Нi  хвилинки  не
гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:
   - Я зараз вернуся!
   Тiльки зник Валя з очей, дiд одмiнився, засмiявся ясно й щиро.
   - Я вам скажу, такого хлопця, де його i знайдеш:  буде  колись,  вражий
син, справжнiй редактор i добрий редактор.
   - Та й азартний же хлопець, як та iскра.
   Говорили, смiялись, хвалили.
   А Валя тим часом злiтав уже до хати-читальнi, вхопив пiд  столом  якесь
число "Знання", общипане кругом на цигарки, i вже мчав назад.
   Задиханий, сiв на ганку, витер рясний пiт, радий.  Далi  почав  мовчки,
нервово перегортати книжку, шукаючи в нiй потрiбне мiсце.  Знайшов  вiддiл
"Наука й технiка" - спинився. Всi обсiли, обступили  його  навкруги.  Дiд,
стоячи, через плече спокiйно позирав у книжку.  Тикаючи  в  слова  пучкою,
Валя почав читати популярну статейку про радiо. Складена вона була  просто
й цiкаво, iлюстрована малюнками.  Люди  заслухались  з  такою  увагою,  що
швидко забули й про парi. Найбiльш уважно слухав сам дiд. Пiсля того як ПП
дочитали, повернулися очi на дiда:
   - Ну, що ви, дiду, скажете тепер? Га?
   - Тепер, виходить, черга за дiдом лiзти на шовковицю, - зареготав хтось
iз гурту.
   - Нi, воно, може, й не личить дiдовi лiзти на шовковицю, а нехай  краще
провезе на собi редактора кругом майдану та й буде на тому.
   Смiялись.
   Дiд винувато скривився, комiчно лупаК очима.
   - Коли так, то й так: сiдай, Петровичу, - дружньо промовив вiн, -  твоК
зверху.
   Треба сказати, що присуд вiн лаштувався виконати щиро, - хвицав  ногою,
як справжнiй жеребець, iржав... Смiявся сам, смiялись люди. Ух! У Валi  аж
у грудях забилось, аж ноги затрусились, так  хотiлось  скочити  дiдовi  на
плечi i погарцювати на ньому, як на конi, в одплату за ту "зозулю". Аж ось
вiдразу  пригадались  йому  недавнi  мрiП:  "Це  ти,  мiй  славний  старий
друже..." - i сльози здавили йому  горло.  Сором  залляв  обличчя,  i  вiн
швидко замахав руками, подався назад.
   - Бо з ним! Не хочу! - Перша образа слiзьми сплила йому на очi.
   - Та чого дарувати? Дiд тобi не подарував, не даруй i ти йому.  Викупай
себе iз сорому, - пiдбивали люди.
   - Нi! Нi! Нi за що не сяду! -  рiшуче  заявив  Валя,  -  нi  за  що  на
свiтi!..
   I крадькома витер сльозу. Пересмiялись, поговорили.  А  незабаром  Валя
сидiв посеред гурту, як професор мiж студентами. Аж вуха йому горiли.  Дiд
сидiв задоволений, аж сяяв.
   Прибiг Василь: спiтнiлий, томлений, нещасний:
   - Валю, та iди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на  виставу,  а  в
нас нiчого не готове. Тi ще  тiльки  на  ярмарок  пiшли,  Вiтя  зник  десь
зовсiм...
   - Зараз, зараз! - винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
   - Так воно щось таке буде сьогоднi? - зверталися до Василя люди.
   - Буде! Неодмiнно буде! Приходьте! - рiшуче запевняв Василь.


   XVIII

   Ярмарок, як марево в степу. Перше, що  впадаК  в  очi,  -  проти  сонця
стоПть на прогалинi посеред ярмарку спiтнiлий дядько, бриль на потилицi, в
руках - батiг, а на виду, як на рахiвницi, грають веселi рахунки. Все,  як
на екранi: рухаКться, жестикулюК, смiКться, а згуку ще не чуть.  I  тiльки
тодi, як Вiтя в гуртi сiльських хлопцiв стежкою зiйшов з гори  i  попав  у
ярмаркову гущу, йому вiдразу мов одтулив хтось ушi: ярмарок шумiв  i  гув,
як буйна зелена дiброва. Море смiху, море гомону-гумору, а в цьому морi то
в одному, то в другому мiсцi лунають нотки  смутку.  Ось  стоПть  жiнка  з
курчам пiд пахвою. У очах сльози. Коло неП смутний  дiд.  Жiнка  жалiКться
дiдовi на лиху свекруху, а за спиною у неП закоханими  очима  дивиться  на
курча бадьорий, спiтнiлий еврейчик без шапки, щупаК  курча  помiж  пiр'ям,
сiпаК молодицю за рукав:
   - Тiтко, тiтко! ЧуКте, тiтко! Що за це курча?
   Молодиця озираКться на його, потiм на курча, нашвидку  витираК  рукавом
сльози:
   - Шiсть гривень.
   - Му-у! - реве на весь ярмарок зголоднiла корова.
   - Гей, Вiтю, не одставай! - I Вiтя помiчаК,  що  його  далеко  вже,  як
водою, однесло од знайомого гурту. I знову  спиняКться:  що  це  таке?  По
ярмарку, мов розщебетались якiсь невiдомi птахи,  що  печуть  щебетом,  як
огнем. РозслухаКться: скрiзь по ярмарку лунають пристрасно-жагучi пiснi  -
жебранки  старцiв.  Ось  поблизу  вириваКться   натхненний   спiв   якоПсь
старчихи-поетеси, що разом спiваК й iмiтуК лiру:
   А дайте, що я не бачу, як темна нiч наступаК, - гм-у...
   А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягаК, - гм-у...
   Та коли б же я свiт сонця  видала,  то  я  б  ваших  стежок-дорiжок  не
засiдала... гм-у...
   Раптом за плечима:
   - З дороги! З дороги! Розступiться! - 3 повним возом мiшкiв, сам стоячи
на возi, спiтнiлий, без шапки, навпростець жене  волiв  очмарiлий  дядько,
високо в повiтрi помахуючи батогом.
   Натовп розсипаКться, як гора пiску, i знову все зливаКться в один шум.
   - Гу-у! Гу!..
   А десь коло вiтрякiв, де  крутиться  карусель,  усе  глушить  безжурний
бубон:
   - Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!
   Вiтя востаннК почув здаля голос:
   - Вiтю, де ти? -I вже бiльше не бачив Пх на ярмарку.
   Коло  млина  на  завiднi  сидять  парубки,  i   вiдтiля   дуК   якимось
вiтром-стихiКю, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисцi:

   Та й не дала тому коза-ко-вi
   Нi ща-стя, нi долi...

   I вже здаКться, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорi, гойдаКться  в
запашних небесних просторах.
   А зразу за ярмарком починаКться степова тиша. Гонiв двоК - i ярмарковий
гук затихаК, як писк комариного рою. Ще  кiлька  крокiв  -  i  вже  тiльки
лопотить в ушi степовий вiтер та верба край шляху кволо махаК вiтами,  мов
бореться з дрiмотами... далi, як свiчi, куряться живим iще смутком степовi
могили... iз-за могил встають примари татарськоП орди...  Вiтя  блукав  по
ярмарку, як у снi. Все  забулося:  вчорашнiй  вечiр,  Настя,  сьогоднiшнiй
спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вiтру:

   Поки тебе я не бачив,
   я щасливий був...

   Проте це було поза; свiдомiстю, а  його  думки  були  всi  на  ярмарку.
Крутився на каруселi, пив квас, купив довгий, в червоному паперi, цукерок.
Iдучи додому, думав про те, як вiн усiх  здивуК,  розказавши,  що  був  на
ярмарку. Настi нiс подарунок - цукерок.  Переходив  через  греблю.  Ветха,
старенька гребелька заросла з обох бокiв темною сумовитою вiльшиною.  Вiтя
почув якусь тиху розмову. Далi над водою, на  прикорнi  сухоП  вiльхи  вiн
побачив: сидiла якась пара - парубок i дiвчина, що,  видимо,  верталися  з
ярмарку. Вiтю щось торкнуло: пiдслухаю. Пройшов  пiд  пересохлою  греблею,
став за товстим стовбуром, глянув - i щось бухнуло Вiтi в грудях: не  може
бути! Поруч сидiли Кость i Настя.
   У Настi виблискував  на  руцi  олив'яний  перстень,  очевидно,  недавно
куплений на ярмарку, Кость хватав ПП за руку,  намагався  зняти  перстень.
Настя боронилась тiльки для блiзиру, i перстень незабаром був  на  руцi  в
Костя. Далi Кость почав казати, що дiд iз  бабою,  що  в  Пх  вiн  працюК,
умовляли його зостатись у них за сина, що  вони  обiцяють  спорядити  йому
господарство, оженити його тут у селi...
   "Еге-ге-ге... Ось яке дiло!" - ударило Вiтi в голову. Справа видавалась
цiлком серйозною. Аж ноги затремтiли у Вiтi - не встояв на пеньку, плюснув
у калюжу, помчав з-пiд мосту лепешником у лози. У грудях шумiли струни, як
буря.
   Брала  на  Настю  лють  i  жаль:  "Не  далi,  як  учора,  перед  людьми
присягалася, що мене любить, а сьогоднi вже з другим!  Нi,  зраднице,  так
воно не буде! Отой твiй перстень не сьогоднi, так завтра буде  у  Вiтi  на
руцi, а як нi..."
   Повний гнiвних слiв i всяких нахвалок, Вiтя грузнув по колiна в болотi,
спотикався i механiчно шепотiв:

   Тепер моК серце плаче...
   Угу-гу-гу-гу...


   XIX

   Спектакль зi спiвами, з декламацiями i, як водиться, на "користь".  Про
це подбала Соня. Помешкання - недобудований "гамазей" за  селом,  п'Кса  -
твiр Василя на одну дiю, що ставили в школi: "На  баштанi".  Дiйових  осiб
багато, на ролi без слiв заохотили школярiв мiсцевоП чотирирiчки.  Головна
розпорядниця - Соня. Бiгала, забувала Псти,  вночi  не  спала,  Пй,  було,
запропонували ролю - засоромилась,  почервонiла,  замахала  руками:  "Куди
менi, грiшнiй", - i смутненько зiтхнула. Грати вона дуже хотiла - боялась.
Уже сонце схилялось на захiд, як прибули з ярмарку Кость та Настя з  новою
червоною хусткою. В театрi - аж гудуть. За сценою вдягаються,  гримуються.
Усi хвилюються. Василь -  спокiйний,  як  завжди.  Кругом  його  безладдя,
суперечки - вiн гримуК Настю з кам'яним виразом. Його пiдганяють, сiпають,
закидають питаннями - вiн ще байдужнiший, ще  спокiйнiший.  Тiльки  пильно
придивившись  до  його  очей,  можна  було  вгадати  в   ньому   приховану
напруженiсть, як у того вола, що з осторогою  вивозить  снопи  з  грузькоП
нерiвноП дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
   - Починайте! Та починайте ж бо!
   Настя не встоПть на мiсцi, тупаК ногами:
   - Швидше! Швидше! Бо як стемнiК, що будемо робити? Грати при каганцi?
   Василь приплющуК на неП одне око, як на малюнок. Тягне:
   - У-у-спiКмо.
   Одступив крок назад, повiльно милуКться на своК  малювання.  Розмалював
сестру до свого смаку. Всi на мить примовкли - очей не одведуть:
   - Як картина!
   Василь гордо витираК руки:
   - От тепер можна й третiй дзвоник давати.
   До суфлера:
   - Валю, гляди ж, вивозь!
   Настя знала, чого домагалася червоноП хустки.  Така  була  вона  в  нiй
привабна, так та хустка була Пй до лиця, що тiльки вона з'явилась на сценi
-  так  i  вбрала  в  себе  очi  всiКП  аудиторiП:  захоплення,  заздрощi,
зачарування - все пiшло шелестом. Проте та  ж  хустка  мало  не  провалила
п'Ксу. Суфлер Валя, що на його була одна надiя, бо  репетицiП  не  встигли
зробити, - цей суфлер теж не мiг одiрвати  заворожених  очей  од  Настi  в
червонiй хустцi, кивав Пй, моргав з будки, поки загубив у зшитку тi слова,
якi мав подавати. Замовк. Соня припала до  лаштунку,  дивиться;  за  серце
взялася, аж зблiдла, аж присiла.
   Суфлер шарпав нервово листками рукопису.  На  сценi  -  мовчанка.  Соня
вхопилася руками за голову, бiгаК: "Скандал!"
   Сяк-так  Настя  пригадуК  ролю,  за  нею  iншi.  Грають  без   суфлера,
плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизуК  плечима,  виправдуючись,
щось собi мимрить, шарпаК  сторiнками,  хвилюКться.  ВибiгаК  за  лаштунки
Кость - пiт патьоками, за голову хапаКться.
   - I що вiн робить! Що вiн робить! Провалив п'Ксу!  ВискакуК  Настя,  як
буря, очi вiють iскрами.
   - Усе пропало! Усе! - До Костя:
   - Ну, а ти? Ти пам'ятаКш, що ти молов?
   Соня кидаКться до одного, до другого, благаК:
   - Тiльки не сварiться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залi.
   Настя нiякоП уваги.
   -  Ганьба!  Страмовище!  -  репетуК  вона  на  все  горло,  червона  од
обурення... Раптово прислухавшись,  пурх  -  на  сцену,  як  птах,  а  там
дзвенить уже ПП голос: мелодiйний, замрiяний, мов одразу  якимось  ковалем
перекошений.
   Тим часом суфлер надибав-таки в  зшитку  вiдповiдне  мiсце,  повеселiв,
бадьоро закивав головою.  Пригнобленi  партнери  вiдживають,  гра  набуваК
певного пiднесення, захоплення.
   Соня влипла коло щiлки, нi  на  мить  не  одводить  очей:  лице  в  неП
мiниться, як на вогнi, i на ньому, як на чуткiй платiвцi, одбиваКться все,
що дiКться на сценi. Це був прекрасний живий  малюнок  за  лаштунками,  що
його нiхто не помiчав. Острах, що тремтiв крилами у  темних  очах,  раптом
мов здуло вiтром, очi блиснули зiрницею: гра налагоджуКться, кращаК.  Далi
густими рожами, нiжними трояндами, вогневим маком розцвiтав у неП на щоках
успiх п'Кски.
   I ось iскра в очах сяК  яснiше,  яснiше,  раптом  бризнуло  дiамантами:
вiдчуваКться бурхливий, радiсний, переможний  кiнець...  На  губах  у  неП
тремтить уже невтриманий смiх, i руки мимохiть, як  заведеш,  розставились
до оплескiв...
   Соня шалено заляскала руками: як од бурi, затiпалися на  головi  в  неП
стриженi патли, звукiв не було чути - потонули в загальному громi, що  ним
загула вiдразу мовчазна аудиторiя.
   - 0-ох! - знеможена,  радiсна,  не  сiла  -  впала  Соня  на  маленький
ослiнчик, що стояв пiд стiною за лаштунками. Лежала нерухомо.
   I коли б хто зумiв намалювати цi притомленi очi, що в них визирали  двi
блистинки, щасливу до страждання усмiшку i  всю  ПП  недбайливо  розкидану
постать, пiд нею правдивий був би напис: "Повне щастя".
   Далi пiшли спiви,  декламацiя  -  одно  вiд  одного  краще.  Цiлу  бурю
оплескiв i навiть сльози викликав вiрш: "Якби  ви  знали,  паничi",  якого
продекламувала Настя з високим пiднесенням i щирим артизмом. Настю  як  на
руках не носили. А Кость i Вiтя  -  мов  почамрiли.  Вони  бiгали  за  нею
слiдом, щось шепотiли, тикали в руки записочки, вона - слухать не  хотiла,
а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.
   Коли програму було вичерпано й вечiрка перейшла  на  загальнi  пiснi  i
танки, Настя пригадала, що Пй треба ж нарвати на городi натини  коровi,  i
вона разом iз Сонею одразу зникла. Хлопцi бiгали, шукали, парили  парка  -
як у воду впала. Нi ПП, нi Сонi.
   Тим часом звечорiло.


   XX

   Город у Бондарихи, як квiтник. Хто не був  в  ясну  нiч  на  городi,  -
придивiться. Що сад - то сад, а треба придивитися на  город:  гляньте,  як
блiдо-зелену листату шерепу капусту обмережав мiсяць  золотими  ниточками,
гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки  розтопленого  золота,  на
ряди голованiв-соняшникiв, що розiйшлися по межах, мов що загубивши...  на
картоплю, на буряки, на все те добро, що  ним  натопкана  свята  земелька.
Подивiться,  а  далi  пригадайте,  що  все  це  незабаром   дивним   чином
перетвориться в смiх, у радiсть, у дзвiнкi пiснi, що все це зацвiте рожами
на щiчках того марного хлопчика, що "пiд тином у старiй ряднинi", блисне в
його погаслих очицях тими дiамантами, що й у свiтi  немаК  Пм  рiвних.  От
тодi вiдчуКте ви таку поезiю, що аж серце од  неП  заб'Кться.  А  особливо
пiсля голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви  поливали,
i не перепаде вам iз нього нi КдиноП картоплинки.
   Мiж городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула  квiтами:  королевий
цвiт,  крученi  паничi,  чорнобривцi,  майори,  нечесанi  панни,   царська
борiдка. Все це гордовите  панство  топчеться  тепер  помiж  капустою,  по
грядках квасолi, лiзе на тин, зазираК через лiсу у маленьке  вiконце.  "Чи
не продали б, хазяКчко Насте, хоч клуночок картоплi!" - "Ага! Картопельки!
Заждiть же, прошу, трошечки тут,  бо  саме  нашiй  хазяКчцi  часу  немаК".
Сидить Настя на городi, на ряднi з буряковою натиною.  Коло  неП  -  Соня.
Сидять, записочки до мiсяця читають.
   - Що його робити, Соню, то я й сама  не  знаю:  i  той  розсердився,  i
другий розсердився, i той пише,  i  другий  пише.  Костевi  дала  поносити
перстень, а Вiтя побачив - проходу не даК, все...
   Аж ось щось зашелестiло на городi...  Проти  мiсяця  тiнь...  таКмничий
схвильований голос:
   - Насте, на хвилинку!
   Настя придивилась:
   - Ой лишечко, це ж вiн i К! Це Вiтя!
   Голоснiше, спокiйно:
   - Це ти, Вiтю?
   Вiтя виразним шепотiнням:
   - Менi треба тобi щось сказати:  на  одну  хвилинку!  -  голос  рiзкий,
нетерплячий.
   Настя встала й пiдiйшла, Вiтя зразу  почав  Пй  щось  говорити  швидко,
гаряче. Настя спершу слухала уважно, далi - в смiх.  У  темрявi  на  ввесь
город залунало здивоване й веселе:
   - Вiтя, та що ти мелеш!
   I, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побiгла.
   Вiтя Пй услiд гаряче:
   - Насте, це не жарти! Насте!..
   Настя  вернулась  червона,  як  буряк.  Стурбована,  здивована,  чогось
засоромлена, вона кусала губи й сама собi смiялась. А очi  сяяли,  як  двi
блискучi зiрки: i смiх, i сполох, i сором, i першi заграви  якоПсь  у  них
радощi.
   - Що вiн тобi казав? Насте, що вiн тобi казав? -  жадiбно  допитувалась
Соня, зазираючи Пй у вiчi. Настя одвертала од неП лице.
   - Та нiчого, дурницi.
   - Нi, я бачу по очах, що вiн тобi щось  цiкаве  казав,  -  допитувалась
Соня, - бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:
   - Хай, колись розкажу.
   - А чому ж не зараз? Чому не зараз?
   Настя почала прохати:
   - Сонечко, серденько, не  допитуйся  сьогоднi.  Пiсля  я  тобi  все-все
розкажу, а тепер не питай...
   - Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня,  а  сама  вiд  цiкавостi  аж
горiла, - а коли ж ти скажеш - завтра?
   - Завтра або позавтрьому.
   - Добре, а сьогоднi скажи тiльки, про що вiн казав. Не  все,  а  тiльки
трошечки... Про кохання? Правда?
   Настя засмiялась, затулилась руками i без слiв стала душити  в  обiймах
Соню.
   Соня випручалась iз обiймiв, плеснула в долонi.
   - Я так i знала!
   Зiтхнула.
   Незабаром Настя не втерпiла, розповiла все:
   - Дурноверхий Вiтя витiва таке, що  й  на  голову  не  налiзе:  вимагаК
завтра пiти записатись у загсi.
   - Що? - Очi в Сонi стали великi, як сливи.
   Далi:
   - А скiльки ж йому рокiв?
   - Шiстнадцять чи навiть п'ятнадцять... - засмiялася Настя.
   - Усього? - I далi подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки...
   - Тю, що це ти, Соню, здурiла?.. Та що це ти вигадуКш?.. ЧуКш?..
   Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.
   - Та який же дурень запише нас?
   - Нi, ти стiй! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...
   I Соня, випручавшись, розповiла про один випадок, коли в загсi записали
на шлюб неповнолiтнiх.
   - Соню, та це ти справдi?.. Чи воно ж менi в головi? Оце було б  добре!
Оце так! - реготали, дурiли. Перегодя Соня зiтхнула:
   - Щаслива ти, Насте, що в тебе... -  I  Соня  не  скiнчила.  Загадалась
чогось.  Зiгнулась,  скривилась,  очi  поняглися  тоскою,  пригасли.  Далi
крутнула  непокiрно  головою,  блиснули  очi,  блиснули  на  них   сльози,
схопилась i, прикусивши губи, пошумiла городиною.
   - Соню, ти вже додому?
   - Бувай здорова! Менi треба йти! - i зникла в межi помiж пшеничинням.
   Настя пiдклала руки пiд голову, лягла  горiлиць  в  межi,  на  холоднiй
гичцi. Дивилась у небо на зорi, що цiкаво зазирали на город. В очах  сяяло
дiвоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток,
спiв:

   Зеленая рута, жовтий цвiт -
   не пiду я замiж - пiду в свiт.
   Та й розпущу косу по плечу...

   Знову  затулила  соромливо  очi,  засмiялась.  Зразу  схопилась,  стала
згортати рядно з гудиною.
   ...Тихо, щоб нiкого не збудити, увiйшла Соня  в  свою  хату.  Звiдусiль
чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на  полу  меншi  дiти.  Хата
мала, низенька, повiтря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизi  каганчик,
засвiтила.  Тихенько  прочинила  в  городчик  маленьке   вiконце,   укрила
благеньким ряденцем маленького братика. В кутку  стояв  маленький  столик,
змайстрований з якоПсь ляди; на ньому - книжки, зшитки, а над ними  гасло:
"Ми свiт новий збудуКмо". Нижче - невеличкий  портрет  Ленiна,  школярськi
роботи. Соня зняла дбайливо з шиП червону краватку, поклала на стiл.  Далi
сiла на маленький ослiнчик, пiдперла руками голову i звела  заплаканi  очi
на суворого вождя.
   ...Видно од мiсяця, аж морiжок, як  удень,  зеленiК.  Клуня  вiдчинена,
постiль постелена, хлопцi всi в зборi, не  сплять.  Пiсля  такого  дня  не
заснеш одразу.
   Василь сидить на порозi в клунi, пригадуК моменти з недавньоП  вистави,
переживаК все наново i смiКться,  i  жестикулюК,  вигукуК,  а  того  й  не
помiчаК, що його не слухаК аж нi одна душа:  так,  нiби  гомонить  вiн  iз
мiсяцем. У хлопцiв досить було в кожного свого. Валинi думки вернулись  до
денного диспуту; вимощуючи собi постiль, вiн ламав голову: "I що ж воно за
"клКточка", - чорти  його  голову  знають",  Кость  лежить  нероздягнений,
колiно - вгору, крадькома позираК на  перстень,  виспiвуК  кiлька  слiв  з
однiКП пiснi, впиваКться ними, як п'яниця чаркою:

   ...бiдняка поцiлувала.

   Вiтя широченними ступнями ганяК  по  двору.  Вигляд  у  нього  рiшучий,
нiздрi роздутi, брови насупленi, гуде крiзь зуби:
   - Нi, треба питання ставити руба! Р-руба!..


   XXI

   Другого дня було Маковiя. Бондариха пекла паляницi й пироги з яблуками.
Настя серед двору вимiшувала свинi дерть у цебрi. Була аж червона од пари,
розбилась од роботи коса. Вирiс Вiтя в бойовому нарядi:  поверх  блузки  -
грiзно одвисав  наган  (замiсть  куль  у  нього,  правда,  було  навтикано
жолуддя). Рiшуче пiдiйшов до Настi  i  мовчки  подав  згорнутий  папiрець.
Настя одкинула лiктем пасмо коси, що падало на спiтнiле обличчя,  кiнчиком
пучок взяла  лист  i,  не  читаючи,  сховала  його  за  пазуху.  Вiтя,  не
озираючись, пiшов на город. Там вiн пригнувся за бузиною i в дiрочку крiзь
лiсу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скiнчила  роботу,  витерла  об
фартух  руки,  вийняла  лист...  Далi  сполохано  озирнулася   по   двору.
Звiрившись, що там нiкого немаК, розгорнула папiрець i почала читати. Лице
спалахнуло, зачервонiло, як огонь. Швидко сховавши папiрець,  подалась  до
хати.
   "Ага!" - задоволене подумав Вiтя.
   А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Сонi.
   Соня  сидiла  коло  свого  столика,  низько  схилившись  над  паперами,
пiдводила рахунки вистави. Настя влетiла у хату,  як  вiтер,  -  зразу  до
Сонi:
   - Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаКш, що менi всього осталось жити  двi
години?
   - Як? - теж схвилювалась Соня.
   Настя вийняла папiрець. Обидвi схилили до нього голови, читають:
   "Прошу вiдповiдi на вчорашнК. Ще раз повторюю, що я не жартую.  Дожидаю
за городом коло грушi... Даю двi години строку, а тодi..."
   Далi замiсть слiв - рiшучий малюночок олiвцем: два  трупи  в  полi,  до
яких злiтаКться зграя вороння.
   Малюнок справив на дiвчат особливо сильне враження.
   - А самопал К в нього? - злякано спитала Соня.
   -Наган! - смутно одказала Настя.
   - Що ж тепер робити!
   - Я вже й сама не знаю, що менi робити... I всього ж тiльки двi години,
двi годиночки дав строку...
   Соню хвилювали рiзнi почуття. Одразу одно з них  спалахнуло,  погасивши
iншi. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась,  стукнула  кулаком
об стiл:
   - Та яке як вiн маК на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не
любиш! Що це таке? Рабство?.. - Почала схвильовано ходити по хатi.
   Швидко-швидко. Сiла поруч.
   - Настуню, доручи менi поговорити з ним - гаразд?.. Настя погодилась.
   - Тiльки швидше ходiмо, бо менi боязко, щоб вiн, чого не заподiяв собi.
   - Дурницi!
   - Еге! Коли б ти його бачила,  Соня,  який  вiн  сьогоднi:  очi,  як  у
п'яного, а сам червоний, як огонь.
   Незабаром дiвчата шумiли городами, аж спотикались.


   XXII

   Вiтя марширував за городом попiд вербами. Хмурив брови, поправляв наган
коло боку, одкашлювався i шепотiв щось губами. Iнодi вибирався  на  рiв  i
дивився у двiр - тодi на обличчi його з'являвся злодiйкуватий вираз. Потiм
знову хмурився й ходив уздовж рову.
   У дворi в Бондарихи щось загуркотiло, i незабаром Вiтя  почув  радiсний
голос товаришiв. Став на ровi, виглядаК. У дворi стояв вiз, на возi  якась
дiжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Мiж ними дядько  Кирило.  "Це  щось
цiкаве", - торкнуло Вiтю. Проте вирiшив бути  твердим:  "Не  пiду".  Почав
знову ходити. I сидiв, i  лежав  -  нiхто  не  виходив.  Тим  часом  запал
проходив, i  брали  позiхоти.  Тодi  вiн  люто  починав  водити  очима  та
скреготати зубами. Аж ось iз двору голос Василя:
   - Вiтю, гов! Вiтю, де ти?
   Вiтя витяг голову, щоб обiзватись, далi, схаменувшись, стримав себе.
   - Вiтю, iди ме-еду Псти! - гукав Василь.
   Тут уже Вiтю мов щось шарпнуло за плечi,  i  вiн  вибриком  подався  до
хати. З грудей у нього випирало якийсь радiсний, дикий викрик.
   У хатi й коло хати - весела шатанина. Сiнешнi дверi, що вiд  пасiки,  -
навстiж. Туди й назад бiгають, хустками замотанi,  хлопцi  з  стiльниками.
Пахне кiзяковим димом. Вiтя увiйшов у хату. Скрiзь по лавках,  по  вiкнах,
на припiчку стояли макiтри, миски, глечики, повнi меду. На долiвцi посеред
хати стояла та сама дiжка, з корбою  збоку  i  з  дiрочкою  внизу.  Василь
крутив корбу, в дiжцi шумiло, i в дiрочку товстою  цiвкою  плинув  свiжий,
вишневий мед. Хлопцi насилу встигали  пiдставляти  посуд.  Одну  миску  не
вспiК поставити, а друга вже повна. У  дiжцi  шумiло,  аж  ходив  шовковий
запашний вiтерець коло неП. Пахло медом i здавалось, що це шумить весняний
медовий дощик, запашний i веселий.
   - Де ти був, Вiтю? Глянь, скiльки ми вже меду накачали! - весело казали
хлопцi.
   Вiтя в хатi тримав байдужий, суворий вигляд - нiби все це для нього  не
цiкаве. Увiйшла Оксана: весела, ласкава, аж сяК. В руках - свiжi паляницi,
пухкi, бПлi.
   - Ану, дiти, до меду! - Взялися до меду.  Ламали  паляницю,  вмочали  в
мед, смакували.
   - А ти ж, Вiтю, чого не пробуКш? Ти ж,  казали,  охотник  до  нього,  -
звернулась до Вiтi Бондариха. Вiтя зробив на своКму обличчi  вираз  "тепер
менi не до меду", проте, нiби нехотя, уломив кусочок паляницi. Умочив раз,
покуштував, умочив удруге... i зразу, нiби його прорвало, зареготав на всю
хату:
   - Аж ось коли я до тебе добрався!
   Одломив од паляницi кимсу i  пiдсунув  ближче  до  себе  полумисок.  Аж
виляски  йшли  по  хатi.  Усi  вже  понаПдались,  вiн  ще  мотаК,   тiльки
злодiйкувато блискаК з-пiд лоба очима, чи нiхто на нього не дивиться.
   Кость злякано:
   - Вiтя, луснеш!
   - Всю миску виПм! - захоплено й рiшуче промовив Вiтя.
   - Ну, всiКП миски, не бреши, не виПси, - почав забирать Валя.
   - А я кажу: виПм!
   - Що ставиш?
   Забили, як водиться, в заклад. Вiтя ставив свiй наган. Валя - лижви.
   Вiтя почав сьорбати вже ложкою, без хлiба. Оксана лагiдно звернулась до
Вiтi:
   - Буде, сину, на цей раз, бо щоб  не  завадило,  не  шкода  того  меду,
тiльки я боюся...
   Оксана не  доказала:  Вiтя  несподiвано  вирiвнявся  i  залупав  очима.
Вхопився за живiт i почав  мiнитись  на  лицi.  На  чолi  рясно  виступили
дрiбненькi краплинки поту. Далi,  як  перший  грiм,  загурчало  у  Вiтi  в
животi.
   - От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.
   Вiтя хапаКться за груди, за живiт, в'Кться, як риба:
   - Ой боже мiй, це, мабуть, я вмру!
   - Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.
   - Ведiть його, хай ляже!
   I Вiтю повели пiд руки, блiдого, з потухлими очима.


   XXIII

   Опiвднi прибiгли Настя з Сонею. Шукали Вiтю. Бiгали на  город  -  нема,
дивились у дворi, в пасiцi, в хатi - нема. Стоять серед двору, турбуються:
   - А що, як вiн собi щось заподiяв?
   - Чого доброго, вiн шалений!
   Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
   - Кого ви шукаКте, дiвчата? - обiзвався з клунi Валя.
   Зразу до його обидвi:
   - Вiтi не бачив?
   - Вiтя ось у клунi, тiльки зараз до нього не можна...
   - Чого? - i голос затремтiв у дiвчат.
   - Так... хворий.
   Дiвчата зблiдли:
   - Що ж таке трапилось?
   - Та нiчого.. видужаК, - чогось не хотiв казати Валя.
   Раптом Настя в плач:
   - Чому ти не кажеш?
   Валя здивовано глянув на дiвчат:
   - Та чого ви турбуКтесь? Нiчого  йому  не  станеться...  меду  обжерся,
тепер болить живiт... Слова були  сказанi,  мабуть,  голоснiше,  нiж  було
треба, i долетiли до Вiтi: на снопах вирвався виразний стогiн  од  болi  й
одчаю.
   I в Настi, i в Сонi на лицi промайнуло хмарою розчарування.  Далi  одна
на одну звели очi. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, i,  слова
не сказавши, бiгцем - на город. Незабаром було  чути,  як  там  заходились
вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крiзь стогiн
нещасний голос Вiтi:
   - Валю... I нащо... ти... сказав?


   XXIV

   Надвечiр Бондариха верталась додому. У дворi на осиковiй колодцi сидiла
Настя з Костем. Побачивши матiр, обоК розсунулись. Оксана  була  на  селi,
здибалась з матiр'ю Сонi. Та розповiла Пй про Настину пригоду. Вертаючись,
Оксана осмiхалась i кусала губу, проте очi поблискували сердито.
   Спокiйно до Настi:
   - Насте, а йди до хати!
   Настя почервонiла, стурбувалась:
   - Чого, мамо?
   - Iди, там побачиш! - I пiшла, не озираючись,  в  сiни.  Настя  знизала
плечима i швиденько пiшла за матiр'ю.
   Довгенько не було ПП, а коли знову  вийшла,  була  червона,  як  буряк,
сердита, люто блискала очима.
   Пiдiйшла до Костя, суворо насупила брови:
   - Дай сюди перстень!
   Вигляд у неП був злий, рiшучий, i Кость не насмiлився змагатись -  зняв
з пучки перстень, оддав. Настя пiдiйшла до лiси i шпурнула в чужий сад.
   Кость охолов.
   - Насте, нащо це ти?
   Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.


   ХХV

   Зранку другого дня в дворi кипiла  робота.  ТроК  сусiдiв  в  спiлцi  з
Оксаною найняли машину - треба було  за  день  помолотити,  повiяти,  дати
увесь лад. Працювали  всi  :  Кость,  Василь,  Настя.  Безперестанку  гула
машина, хмарою стояла курява,  виростали  гори  соломи.  Цьвохали  батоги;
бадьоро лунали вигуки; закуренi, в соломi, в остюках метушились  люди,  як
тiнi. Для Вiтi сьогоднi - бенефiс. Без шапки, чорне,  як  хмара,  обличчя,
мокрий, розкуйовджений чуб... - вiн керуК машиною, сердиться, лаКться,  як
це подобаК доброму машинiстовi. Головний машинiст здав машину на його руки
й  покурював  цигарку,  даючи  часом  дрiбнi  тiльки   вказiвки   молодому
помiчниковi.
   - Знаю! - незадоволено вiдгукувався Вiтя.  -  Вченого  вчити  -  тiльки
псувати.
   Настя працювала за двох.
   Поважна, серйозна, нi осмiшки, нi жарту. Обзивалась тiльки  тодi,  коли
ПП питали. Проте iнодi мимоволi кидала на Вiтю збоку лукавий насмiшкуватий
погляд. Коли його Вiтя помiчав, хмурився: менi зараз, мовляв,  немаК  часу
для дурниць! В мене робота, в мене - люди, менi не до  любощiв!..  I  люто
гукав на погонича:
   - Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
   Жарт тонув в очах у Настi, i  вона  проймалась,  повагою  до  молодого,
енергiйного машинiста,  ховаючи  смiх  до  зручнiшого  часу.  Кiлька  днiв
гарячоП працi - i все забулося. Правда, Кость потайки лазив  у  чужий  сад
шукать персня - проте не знайшов; зiтхнув i вирiшив на тому  змиритись.  I
справа з любощами, з перснями, з наганами,  здавалось,  була  злiквiдована
вкрай.


   XXVI

   Отже, виявилось - нi! Не така це справа, щоб так легко  було  вкрай  ПП
злiквiдувати. Лист. Пом'ятий,  завожений,  мабуть,  довго  десь  ходив  по
руках. Лист був на Валю, а писаний до всiх. Був вiн повний докорiв, що так
довго не давали про себе вiстi, що, може, там сидять дармоПдами на  чиПйсь
шиП. У кiнцi - суворий наказ, щоб небарно вертались до КиКва.
   Хлопцi нiби прокинулись од сну. ПередосiннК небо повите було  в  голубу
задуму.  Голе  поле  одгонило  сумом.  Прилiтав  уже,  як   новий   гiсть,
легесенький смуток-вiтер. Раптом встали перед очима у хлопцiв КиПв, школа,
шкiльний гамiр, забутi на цей час  учнi,  вчителi.  Почали  готуватись  до
вiд'Пзду. Валя бiгав по селу, енергiйно стягав для шкiльного  музею  рiзнi
цiкавi речi, що в час перебування в селi  наглядiв  у  селян:  старовинний
великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма,  вулик,  якесь  череп'я.
Гордощами його був величезний мамутiв рiг, що днiв зо три канючив вiн його
для музею в одного селянина.
   Вiтя захопився агiтацiКю помiж  селянськими  школярами,  намовляючи  Пх
Пхати з ними до КиКва вчитися в семирiчцi. Казав, що Пхня  школа  в  КиКвi
охоче приймаК селянських дiтей, одводить для них при школi помешкання, даК
безплатнi снiданки. Наговорир, наобiцяв, i бiднi хлопчаки, що давно мрiяли
слiдом за Бондарями учитись у КиКвi, остаточно почамрiли. Завжди ходили за
ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далi не мала  змоги
вчитись - мусила залишатись у селi.  Одного  разу  в  товариствi,  знялася
жвава розмова про те, хто де  буде  вчитись  далi.  Перед  кожним  слались
широкi шляхи: всi школи були для них одчиненi, всi  фахи  можливi.  Гаряче
сперечались про те, яка школа  краща,  яка  потрiбнiша,  яка  кому  бiльше
пасуК. Хлопцi легко мiняли фахи: iнженера, художника, лiкаря. Тiльки Кость
твердо стояв на одному: вiн обрав собi за фах агрономiю i широко розгортав
перспективи: профшкола, вища школа,  командировка  за  кордон...  аж  тодi
праця десь у селi...
   Настя сидiла осторонь, слухала мовчки. ЏП якось тепер не помiчали.  Пiд
час гарячих Костевих сподiванок-мрiй вона встала й непомiтно вийшла. Кость
подивився Пй улiд пильними очима. Переждавши трохи,  вiн  вийшов  за  нею.
Настя сидiла в сiнях на ослiнчику схилившись на скриню, i ревла,  аж  коса
тремтiла. Серце заболiло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергiйна,  що
з усiх глузувала?! Сiв коло неП, взяв за руку. Не пiдвела голови,  а  руки
не приймаК, легенько тисне.
   - Насте, чого ти плачеш?
   Настя зашепотiла:
   - Всi будуть учитись, всi будуть жити в КиКвi, а я одна в цiй ямi  буду
нидiти; всi мене забудуть, бiдну, нещасну...
   - Я, Насте, нiколи-нiколи тебе не забуду! - гаряче промовив Кость.
   Настя знову заплакала. Витерла сльози, пiдвела голову, промовила рiшуче
й певно:
   - Забудеш!
   Кость гiрко похитав головою:
   - Не знаКш iще ти мене, Насте! - I далi щиро провадив: - Слухай, Насте,
що я тобi казатиму, тiльки не думай, що це так собi, жарт. - Кость  ближче
пiдсунувся до неП. - Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб
я в них залишився, за сина. - Голос Костя затремтiв: - Я,  Насте,  сирота,
що надумаю - зроблю, нiхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селi?
Хочеш?
   Настя здригнулась, кинулась:
   - А школа?
   - В селi я й з цiКП освiтою найду собi працю, - сказав Кость твердо, як
одрубав. У Настi блиснула радiсть, далi злякано хитнула головою:
   - Нi-нi, тобi треба вчитись. - I трохи переждавши, ще  певнiше:  -  Нi!
Так, Костю, не можна; Пдь - доучуйся, я на шляху твоКму не стану.
   Настя трохи подумала, i в очах у неП блиснув огник iскристий,  рiшучий,
аж щоки зашарiлися:
   - Џдь, Костю, у КиПв, Пдь за кордон, а потiм приПдеш до нас у село... -
Почервонiла, тихiше: - А я тебе буду дожидати, якщо справдi не забудеш.  А
якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. - Далi лице в  неП  стало
смутне i нiжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язуК вузлик... I... мов
сонце,  звiдти  блиснув  Костевi  той   обжурений,   здавалось,   назавжди
загублений, закинутий у бур'яни олив'яний перстень.  Мало  не  крикнув  iз
радощiв:
   - Де вiн узявся?
   Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком:
   - Скiльки я, бiдна, греблась у бур'янi, скiльки  пожалила  та  поколола
рук i нiг, поки таки знайшла його. - Далi зачервонiлась i опустила вiП:
   - Ти колись, Костю, прохав його в мене, - вiзьми,  коли  хочеш.  Тiльки
одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей  мiй,  бiдний,
нiкому не показуй, щоб не насмiялись iз нього. Вийди на Днiпро та  й,  щоб
нiхто не бачив, укинь у воду.


   XXVII

   Сонце пiдбилося пiд обiд. Ворота до Бондарихи у двiр одчиненi, дверi  в
хату -  теж  навстiж.  В  хатi  -  людський  гомiн.  Посеред  двору  кiнь,
запряжений у  вiз.  Василь  в  новiй  свитцi  i  Валя  в  своПх  шкарбанах
складаються в дорогу: скринька, клунки, постiль, мiшки з речами для музею.
Вештаються з  таКмничим  виглядом  сiльськi  хлопчаки-учнi,  шепочуться  з
Вiтею.  З  комори  до  хати  бiгаК  заклопотана  Настя.  На  порiг  вийшла
Бондариха, зачервонiлась - чи од чарки, чи од смутку.
   - Ану, дiти, до хати! Всi! Перед дорогою всiм годиться посидiти.
   I своП, i чужi - всi пiшли в  хату.  В  хатi  -  повно  людей:  прийшли
виряджати киПвських гостей i дiд  Маркiян,  i  веселий  дядько  Кирило,  i
Марина з своПм "золотом" на  руках,  тепер  у  керсетцi  i  в  кольоровому
очiпку, i названi Костевi батьки. Сидiли на лавах, на ослонi, стояли  коло
печi, попихкуючи цигарками. На столi - горiлка, миски з  закускою.  Оксана
ласкаво припрошуК всiх до столу:
   - Всi, всi сiдайте! Зсуньтесь тiснiше, всiм мiсця хватить.
   Почала частувати. Черга доходить до Вiтi. Вiтя спустив очi вниз:
   - Нi, я не п'ю! - I почервонiв. Оксана не домагаКться.
   - Цур Пй, дiти, не пийте! Нехай наша така доля, що як  не  вип'Кш  цiКП
поганi, то й веселощiв нам немаК; ви собi пiдете  в  свiт,  знайдете  щось
краще. - Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.
   Дiд Маркiян:
   - Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? - кивнув головою на  Василя
й Настю. Оксана крiзь сльози:
   - А поки-то Пх викохала...
   - Ну вже правда:  кому-кому,  а  що  вже  цiй  бiднiй  Оксанi  довелося
зазнати... Загомонiли:
   - ЗнаК вже добре, як орати, як i сiяти.
   - Така вже наша вдовина доля, - зiтхнула Марина. Оксана пiдняла  голову
й заспiвала до чарки:

   Усi гори зеленiП,
   тiльки одна гора чорна, -
   тiльки одна гора чорна,
   виорала бiдна вдова...

   Зразу Василь i Настя спустили очi вниз, посмутились. Вiтi  здалось,  що
починаКться якась служба: вiн чогось устав i знову сiв.

   ...Виорала, зволочила,
   слiзоньками примочила...

   - Було, нi свiт нi зоря - клунок на плечi, цього на руки, цю за руку...
   I Оксана почала розповiдати про  своК  гiрке  вдовине  життя  з  малими
дiтьми.
   Свiдки цього - Настя й Василь - тепер сидiли задуманi i серйознi.
   Хлопцi-кияни слухали й розумiли все те, з чого в школi смiялись: i  те,
що Василь i Настя за очi матiр взивали "вони", i нащо здiймали у  класi  з
пiдлоги  "святий  хлiбець"...  А  чорна  земля,  що   стiльки   шуму-грому
збиваКться за неП на свiтi, здавалась уже Пм заповiтними, здавна омрiяними
скарбами, що не даються до рук людям... та земля, що вся од краю  до  краю
народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рiшуче хитнув головою
синьоокий Кирило, повернувся вiн до Василя й  Настi,  далi  витер  вуса  i
заспiвав

   Мати ж наша, мати,
   не журись ти нами, -
   ми повиростаКм
   та й розiйдемось самi...

   - Так-то... - До Оксани: - Не  журися,  сестро,  того,  що  було,  вже,
мабуть, не буде. Почало розвиднятись - буде день.
   Загули люди:
   - Хоч не ми - дiти нашi, а таки зазнають чогось кращого.
   Василь щось шепнув матерi на вухо. Оксана кинулась.
   - Ну, що ж, дiти, як пора,  то  й  пора.  Заворушились,  встали,  цiлим
натовпом висипали з хати; прощались.
   - В час добрий!
   - Џдьте та й знову приПздiть до нас  на  лiто!  Тут  ми  вас,  може,  й
поженимо, - жартував хтось.
   - Пишiть листи!
   - Присилайте газетку!
   А дiд Маркiян до Валi:
   - Та розпитай там, Петровичу, про "клКточку"! Дядько Кирило сiв на вiз,
узяв вiжки в руки. Цьвохнув батогом, i вiз заскрипiв iз двору.  А  в  селi
гомiн.
   Два школярi, яких загiтував Вiтя, в останнiй день мало не бунт  вчинили
проти батькiв та матерiв, що не пускали до КиКва вчитись. Чути було - десь
бiдкались:
   - Ну й що ви скажете - збаламутили дiтей, що тепер i ради Пм не даси.
   Один з торбинкою тiкаК до воза без шапки,  наздоганяК  його  мати,  б'К
шапкою по плечах кидаК ПП йому в  руки.  Другий,  червоний  i  заплаканий,
проте з радiсною перемогою, турманом вилiтаК разом iз торбиною з сiней  на
вулицю, з материним буханом  у  спину,  замiсть  благословення  в  дорогу.
Рушили з пiснями. Настя довго стояла,  схилившись,  на  воротях,  поки  не
стало чути пiсню. Увiйшла в хату, взяла зшиток, в якому написали  киПвськi
гостi "на спомин". Зараз Настя не хотiла читати - лишала надалi; проте  не
втерпiла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима.  Ось  Валине  кидаКться  у
вiчi:
   "Прощай, Насте, твiй образ навiки... Побачу тебе в ореолi..."
   Ось Вiтине, коротеньке: "Не забудь киПвського шалапута й босяка  Вiтьку
Барановича!!!"
   А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки  вигуку,  знаки
запитання... Настю впекло, як iскра, слово "навiки"...
   Щирiстю, молодим запалом, гарячими надiями вiК Настi вiд цього дрiбного
писання, i любо Пй дивитись на нього тепер,  не  читаючи.  А  читати  буде
коли: спереду багато осiннiх днiв та  сумних  вечорiв,  довгих,  самотнiх.
Буде, буде вона Пх читати, та й не раз...


   XXVIII

   Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрiвцям упрохатись iз своПми
речами,  далi  Дарницi  не  пiшов.   На   щастя,   вертались   з   таборiв
червоноармiйцi в мiсто - все добро школярське взяли на вiз.
   ...Торохтить  шинованими  колесами  по  бруку  вiйськова  гарба,  парою
биндюгiв запряжена. Мiшки, скриньки - всi  найтяжчi  хлоп'ячi  речi  -  на
возi; за возом - креше чобiтьми сiльська ватага. Мiсто ще  далеко,  а  вже
вiдчуваКться якийсь могутнiй водоверть,  що  вiд  нього  подихаК  бадьорий
хвилюючий вiтерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах,  велике
мiсто, i стiною виступили, розгорнулися зеленi киПвськi  гори  -  гордi  й
холоднi, на горах - iншi гори, стiни,  мури,  мережанi  будинки,  золоченi
верхи, суворi й байдужi;  коли  внизу  пiд  горами  крицею  блиснули  синi
днiпровi хвилi, а над ними вгорi виросли сади, арки, мости,  монументи,  -
бiднi новаки-селючата понiмiли, i серце Пм занило. Крiм невеличких клункiв
у  руках,  вони  нiчого  не  мали,  в  цей  невиданий  свiт  вступаючи.  I
мiцно-мiцно стискали вони в руках всю свою економiчну  базу  -  ворочок  з
сушеною локшиною та засохлу хлiбину.
   Свiжi, бадьорi, нiби накачанi за лiто смоком, ще обвiянi духом пашнi  й
сiна - вертались кияни до мiста.
   Той свiжий, хвилюючий вiтерець, що подував на  них  ще  здалека,  тепер
зростав.
   Раптом  прокинулось  громове  царство:  переможно   заревiв   пароплав,
розкидаючи гук по горах i просторах, суворо гримiло десь залiзо,  верещали
дзвоники трамваПв. Здавалось, там  шумить,  кипить  унизу  вогненне  море,
видимаючи вгору шумовиння.  ПiдiймаКться  воно  до  хмар,  граК  на  сонцi
кольорами  i  застигаК  багатоповерховими  будинками  тонкоП  архiтектури,
золотими банями, монументами.
   I в громi i блиску тоне десь далека-далека  хатина  Бондарiв  у  степу,
блiдне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман...
   Все забуваКться.
   Тiльки що ж то так сяК i грiК на руцi в  Костя?  Що  то  не  тьмариться
серед кам'яних мурiв i золочених киПвських верхiв?

   [1927]

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: