Павло Загребельний. Роксолана ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Њ, К - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Џ, П - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша ВОЗНЕСIННЯ МОРЕ О бiле камiння серце посiту... П. Тичина_ Назвали його Чорним, бо чорна доля, i чорнi душi на ньому, i дiла теж чорнi. Кара Денiз - Чорне море. На Чорному морi на бiлому каменi Ясненький сокiл жалiбно квилить-проквиляК. Смутно себе маК, на Чорне море спильна поглядаК. Що на Чорному морю недобре ся починаК. Що на небi усi звiзди потьмарило, Половину мiсяця в хмари вступило, А iз низу буйний вiтер повiваК, А по Чорному морю супротивна хвиля вставаК... Не вставала злоспротивна хвиля проти турецькоП кадриги[1], море було тихе, вiтер починався щодня по заходi сонця, дув цiлу нiч з берега, але вода лиш злегка брижилася вiд нього, на ранок залягала мертвота на водах i в повiтрi, лиш по обiдi вiйне свiжий вiтерець, повертаК за сонцем, мовби женеться за ним, i вмираК надвечiр разом iз сонцем. Кадрига скрадалася уздовж берега, не вiдважуючись пускатися на широкий простiр цього переповненого водою великих слов'янських рiк моря, непроглядного у глибинах, таКмничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара Денiз... Три вiтрила - одне червоне, два зеленi - ледь напиналися. Кадригу гнали вперед своПми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребцi, голi до пояса, бритоголовi, забитi в кайдани, прикутi до товстезного ланцюга, що лежав змiйовим валом уздовж дна кадриги. Нi випростатися, нi змiнити мiсце. Спали i Пли позмiнне на своПх лавицях, хвилi били в них, сонце пекло, вiтер рвав тiло, пiт заливав очi, уздовж помосту, прокладеного над галерниками, бiгав з канчуком Квнух-дотурнак - ключник, схожий на старого вола, Квнух, надiлений силою теж ледве не волячою, у високiй чалмi, в розхристаному шовковому халатi,тряс жирними грудьми, кричав, аж пiнився, пiдганяв гребцiв, а вони й самi за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, ненависно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!" Хоча й би синКК море розiграло, Хоча й би турецький корабель розiрвало... На деменi-кормi напнуто вiд сонця й негоди прихисток iз смугасто-бiлого з синiм Кгипетського полотна. Старий Сiнам-ага, страждаючи вiд хворощiв, втомлено споглядаК шiстьох вродливих чорнооких молодих жiнок, скованих докупи за шиП. Всiх Пх заполонено, викрадено, у двох одiбрано цицькових дитяток, усiх продано на невiльничому торзi в Кафi, майже нагих кинуто на кадригу (хай свiжий вiтер Кара Денiзу золотить Пхнi молодi вабливi тiла), скуто залiзом, щоб порятувати од вiдчаю i вiд нечестивих спроб заподiяти собi смерть у хвилях. Кадрига скрадаКться понад берегами, береться далi й далi на пiвдень - до благословенних земель АнатолiП, до Богазiчi-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. Сказано в поета: "Бери частiше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не годиться для нового року". Спочивають втомленi метушнею i недосконалiстю свiту старi очi Сiнам-аги на гнучких бiлих тiлах бранок. I хоч негоже правовiрному споглядати жiночу грiховну наготу, та хай втiшаться бодай очi старого Сiнам-аги подорожнiм видовищем слов'янських рабинь, коли вже тiло немiчне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже сотворений чоловiк слабим". Були чи й не були шiсть бранок для старого Сiнам-аги, може, й узяв Пх на кадригу хiба що для спочинку очей своПх. Вiз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчi раби пiд мiсяцем, молоде бiлотiле дiвча з волоссям у золотi червонiм, нiби у вогнi тогосвiтнiм, п'ятнадцятилiтнК, зухвале, невпокорене i - о всемогутнiсть аллаха Кдиного й милосердного - розсмiяне та безжурне! Дiвча не скуте залiзом, не прикуте нi до кадриги, нi до нещасних своПх подруг, не свiтить воно нагим тiлом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тiло його не втратило нiжностi, жилавий Квнух-суданець, втаКмничений у незбагненне мистецтво давнього Мисру[2], натираК дiвча якимись пахощами, намащуК, розчiсуК його золотi коси, а воно то пустотливо пiдставляКться пiд те чужинське пещення, то випручуКться i летить до облавка кадриги, так нiби мiриться втонути, i Сiнам-ага, мiнячись од лютi, тупотить ногами, тонко верещить на Квнуха, насилаючи на нього найстрашнiшi кари земнi й небеснi за недогляд, а дiвча вистрибуК-витанцьовуК понад облавком, ще бiльше дратуючи старого агу, ще й приспiвуК про свiй нiби намiр утопитися: Нехай щуки Пдять руки, А плотицi - бiле лице, Нехай нелюб не любуК, Бiле лице не цiлуК. Нехай пiсок очi точить, Нехай нелюб не волочить... - Настасю, не ятри душу! - стогнуть бранки. Тодi золотокосе дiвча заводить тужливоП, такоП, що й Сiнам-ага, навiть не розумiючи мови, схиляК голову на тонкiй зморшкуватiй шиП i задумуКться тяжко про свою спровиненiсть перед аллахом. Ой повiй, вiтроньку, да з-пiд ночi, Да розкуй моП да руки-нiженьки, Ой повiй, вiтроньку, з-пiд темноП ночi Да на моП ж да на карiП очi Гори пiдступають до самого моря, насторожено височать над водою. Море зазирав у темнi ущелини, в широкi гирла рiчок i струмочкiв, у хащi й лiси на схилах. Тодi довго тягнеться уздовж берега пласка рiвнина, утворена тисячолiтнiми виносами каламутних рiк, на яких давнi греки шукали колись золоте руно. Тяжка путь кадриги впираКться у суворi гори АнатолiП, що здiймаються високо пiд небесами за смугою круглих горбiв, пiщаних кiс i пасовиськ. На вузьких смужках землi пасуться конi, росте якийсь хлiб, тодi гори пiдходять до самого моря, гострi, скелястi, мертвi, за ними - безмежний снiговий хребет, холодний, як безнадiя, холодом смертi вiК вiд тих снiгiв, крижанi вихори зароджуються у пiднебессях, падають на тепле море, чорний дим хмар клубочиться мiж горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця, сонце злякано втiкаК вiд нього далi й далi, i на морi починаК дiятися щось несамовите. Нiби змiй з моторошноП дитячоП казки зродився десь над гiрським обрiКм, зiтканий з примарливого жовтого свiтла, припав до поверхнi моря, тодi круто вдарився в небо, полетiв вище, вище, закрив своКю кулястою головешкою пiвнеба, став хлебтати з моря свiтло, жадiбно й хапливо гнав свiтло по своКму довжезному тiлу в оту кулясту головешку. Безмежне змiПне тiло судомилося вiд напливу свiтла, головешка криваво кипiла вогнем, а море темнiло, темнiло, чорнота насувалася на нього звiдусiль тяжка й щiльна, тепер тiльки iнодi пробивалася несмiливим зблиском блакитно-зелена хвиля i вмирала посеред суцiльноП чорноти, i море ставало, як чорна кров. У той короткий промiжок, що запанував мiж настанням тривожного мороку й неминучоП бурi, переляк охопив Сiнам-агу i його прислужникiв, затрепетали скутi залiзом бранки, тiльки галерники викрикували за кожним змахом весел ще дикiше й мовби аж зрадiло та п'ятнадцятирiчна Настася, оте золотокосе дiвча, зухвало роззирнулася довкола i вперше, мабуть, за час плавби подумала, що, може, й справдi б оце кинутися з кадриги i втопитися навiки! Бо, мабуть, людинi iнодi лiпше втонути, нiж мучитися. Якби ж то вона знала! А ще якби знала, що води приймуть ПП тiло i вспокояться. Чи ж вспокояться? I чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене це море по найвищi береги? А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море до його найглибших глибин, пiдняло дибки своП води, заревло й загримiло. "I ти побачиш,- бурмотiв Сiнам-ага,- що гори, якi ти вважав нерухомими,- ось вони йдуть, як iде хмара". Вiтрила на кадризi вже давно було зiрвано, тепер невiльники рубали всi три щогли, якi, падаючи, роздушили тих, хто, прикутий залiзним ланцем, не мiг порятуватися. Щезло все, умерло навiки, вбите кам'яною силою донебесних водяних гiр, чортячим вiтром, ошалiнням усього свiту, лиш якесь нiби жалiбне квилiння, перемагаючи рев, свист i громи стихiй, тонкою ниткою несподiвано провисло над нещасними душами, може, й народжуване лиш тими душами, квилiння, почуте спершу самою тiльки п'ятнадцятилiтньою Настасею, тодi ПП згорьованими товаришками, тодi галерниками, потурнаками-Квнухами i навiть самим Сiнам-агою, бо ж усi, зрештою, були людьми, хоч i не однаково вартiсними й милосердними, i вже коли мали загинути всi, коли кадриги не могли порятувати нi залiзнорукi веслярi, нi молитви Сiнам-ага, нi телесування потурнака-ключника, пi сльози бранок, нi роззухваленiсть золотокосого дiвчати, нi сам аллах, злинуло звiдкись оте тонке квилiння, народившись у душi Настасинiй, стало чутне всiм людям i стихiям, пiдхопило кадригу, повело за собою, повело й провело крiзь стихiю, крiзь смерть i нищення, i вивело туди, де ще свiтило сонце, зависаючи на вечiрнiм прузi, де море, хоч i билося ще вiдчаКно, але вже не трощило всього на собi, де було життя, хоч i гiрке для бранок, але ж життя, ох, життя, i вже не квилiння було в душi золотокосого дiвчати, а спiв тонкий i високий, розсяяний, наче золота нитка, i свiтився той спiв, як молода дiвоча душа, i хотiлося кричати, смiятися i плакати, заламувати руки вiд нестримноП радостi й розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!" Сiнам-ага бурмотiв з корану: "Схiд i захiд належать аллаху". Кадрига пливла цiлу нiч понад темними берегами, ранкове сонце висвiтило глибокi зморшки в старезному тiлi гiр, за скелястими острiвцями море мовби провалювалося, кам'янi гори простелили до води заокругленi зеленi горби, судно опинилося мiж тими горбами, Сiнам-ага i його прислужники радiсно закричали: "Богазiчi! Богазiчi!" - "Босфор! Босфор!" - аз широкого моря, нiби радiючи порятованим людям, весело погнався за галерою цiлий табун добрих дивних створiнь, вони охоплювали кадригу пiвколом, вистрибували з хвиль, темноспиннi, бiлочеревнi, потужнi й красивi, зграбно прошивали глибину, мов живi веретена, наближалися до кадриги в радiсних сплесках, у веселiй грi, i щось, нiби спiв, линуло вiд них, аж нiби людське чи вiд глибинних вищих сил живих. Дiвча золотоволосе кинулося до облавкiв, до правого та лiвого, Заплескало в долонi, закричало до тих дивних добрих створiнь, заспiвало до них. Суданець-Квнух, для якого дельфiни не були нiякою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сiнам-агу, а той, якось зболено зiтхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб Квнух подав йому довгу бронзову рушницю. Пострiл прогримiв такий, що мав би самим своПм гуком скинути бiлотiле дiвча в море, але дiвча, в чужих шовках, загрозливо чипiло над самим облавком, падаючи й не падаючи в босфорську хвилю, натомiсть у табунi добрих дельфiнiв один, вражений, може, й у саме серце, щезнув у глибинi, його товаришi кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилi, знов виринули i вiддалилися вiд кадриги так само швидко, як допiру наближалися до неП, а той, поцiлений, вражений, вбитий i ще не добитий, зненацька виринув майже коло самоП корми, зблиснув у прозорiй водi бiлим, темний хребет тяжко перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев'яного тiла кадриги, i гребцi занесли весла, тримали Пх, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити дельфiна, за яким, нiби червоне руно, тягнулася багряна смуга кровi. Дельфiн не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, пiднiмав у муцi голову, i тодi ставало видно, що маК у собi щось нiби людське. Конав, як людина. Безпомiчно, болiсно, тяжко. Ще раз зблиснув черевом, перевернувся i навiки зник у темнiй глибинi i нiби кликав за собою й до себе всiх, кому на поверхнi, пiд сонцем i небом, було тяжко, нестерпно i безнадiйно, кликав i отих вiчних галерникiв з голеними головами й зчорнiлими, як кора на старих деревах, тiлами, i жiнок-бранок, i оте п'ятнадцятилiтнК золотокосе дiвча, яке Сiнам-ага, у сподiваннi високого зиску, готував для життя солодкого й розкiшного - для кого ж, для кого? "Не хочу! Не хочу!" - кричало в нiй, а вона давила той крик, заганяла його в глиб душi, переповненими слiзьми очима дивилася вже й не на глибини, в яких навiки зникла добра морська iстота, а на високi зеленi береги, на птахiв, що вiльно ширяли над кадригою, на бiле камiння сувороП фортецi, що переперiзувала тонку протоку, на товстi залiзнi ланцюги, якими замикалися турецькi води, вiдгороджувалися вiд вiльного свiту моря. Веслярi неохоче й спроквола вмочали довжезнi, важкi, як каменюки, весла у воду, але кадрига пливла i без весел, вiльно й охоче, щодалi прискорюючи плав так, нiби зрадiла своКму вiднайденому вмiнню вiдчувати рiдний берег, прибувати до рiдного мiста, до свого дому. А вона? Навiщо вона тут, так далеко вiд рiдноП домiвки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо, питали чужi дерева, питали чужi птахи, питали чужi води, увесь простiр гучав коротким i безнадiйним: "Нащо, нащо, Настасю?" ВостаннК чула своК iм'я тут над морем, бо мало воно втонути в морi назавжди, навiки. ...I назване було море Чорним. IБРАГIМ Дзеркала були як вода. Полиск глибинний i загадковий. Вiн любив дзеркала i своК вiдбиття в них. Як i в дитинствi. Тодi дивився у воду. Вода оточувала острiв Паргу. Малий Георгiс щодня бiгав до берега виглядати батька-рибалку з моря. Дивився па воду, бачив своК вiдбиття. Малий, зграбний, гостроокий. Занадто блiдолиций, як на острiв'ян, споконвiку смаглявих. Перейняв вiд них жвавiсть i прогонистiсть. Блiдiсть, мабуть, зродилася вiд отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто. Пiдсвистував собi й пiдспiвував, стрибаючи то на тiй, то на тiй нозi. Залюбки свистiв на пищалках, грав на саморобних дудочках. У сусiдових дочок була старенька цитра, незабаром Георгiс уже бренькав i на цитрi. Батько пропадав у морi або ж був по самi очi залитий вином. Син? Окрiм старшого, ростуть ще два. Виростуть помiчники. Здiбностi? Не знав такого слова. Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю губки, невеличку вiолу. Припливаючи до Парги, той показував малому Георгiсовi се або те. Не для засвоКння - аби посмiятися з рибальського сина. Коли припливав за мiсяць - малий уже грав почуте лиш раз. Так нiби тут у нього сидiв на островi навчитель. Ходив на берег, виглядав батька, грав i грав. Для морських хвиль, для нiмого камiння, для високого неба. Часто засинав з вiолою у руках, спав проти сонця на гарячому камiннi, але обличчя йому лишалося бiлим. Життя легке i привабливе. Навiть коли пробував iнодi помагати батьковi, думав так само. Бо помагав тiльки носити губки для того мандрiвного доброго торговця. Не було тодi видно нi батька, нi сина. Рухаються двi округлi купи губок, а пiд ними дибуляють двi пари нiг. Брунатнi, жилавi, потрiсканi, всi у виразках i шрамах - батьковi. I смаглявi, стрункi й тонкi, як у цапка,- синовi. Грек великий i грек малий. Той великий так i лишився греком. Десь ловить рибу, дiстаК губки з морського дна, висушуК, продаК мандрiвним торговцям i пропиваК все зароблена. П'К нерозбавлене кисле вино, як дикий фракiКць. А малий вирiс i вже давно не грек, а Iбрагiм-ефендi. Вiн вродливий, розумний, багатий i майже всемогутнiй, як i султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулi розбазiкують лише дурнi. Справжнi люди мають мовчати. Робити своК без галасу. Людину взагалi не чують i не знають. Надто в такому мiстi, де промовляК лише iсторiя. Њдиний спосiб, щоб тебе помiтили,- бити по очах. Умiти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти е. Iбрагiм не був нi нашою, нi санд-жакбегом, нi бейлербегом, нi вiзиром, але могуття його не мало меж. "Душа султанова, його серце i дух" - так звано Iбрагiма. З Сулейманом прожив десять рокiв у Манiсi, де султан Селiм тримав свого Кдиного сина, спадкоКмця трону, лише зрiдка дозволяючи тому посидiти своПм намiсником у Стамбулi, коли сам вирушав у далекi й тяжкi походи, як то було шiсть рокiв тому в час пiдкорення Њгипту. Султан Селiм не любив сина, не любив i жони своКП Хафси, доньки хана кримського, тримав Пх оддаля вiд себе, байдужий був до звичних утiх, до гарему зазирав зрiдка, та й то лише для того, щоб вiйсько не мало сумнiву в його мужських гiдностях, любив тiльки вiйну, лови, вiрних своПх яничарiв. Про Iбрагiма Селiм знав, як знав про все в своПй безмежнiй iмперiП. Зненавидiв вертлявого грека. Зненавидiв i сина за те, що той зробив своПм улюбленцем не воПна, а якогось фiрчика. Надто не терпiв пишноти в одязi, до якоП Iбрагiм приохотив шах-заде Сулеймана. Було дивно, що султан прислав Сулеймановi з Едiрне, куди вирушив на великi лови на початку рамадана, коштовну сорочку з тонкого шовку. Валiде Хафса не дала синовi надягти сорочку. Покликала одного з балтаджiПв, який колись повiвся з нею нечемно, сказала, що прощав йому i даруК на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка личила б i самому султановi. Балтаджi надягнув сорочку й того самого дня сконав у тяжких муках. Селiм прислав своКму синовi отруКну сорочку. Навiщо? Чи думав жити вiчно, усуваючи Кдиного спадкоКмця? Чи не дбав про гiдне продовження роду Османiв, могутньоП паростi Османiв? Шах-заде не спав тодi цiлу нiч, усе допитувався в Iбрагiма. Iбрагiм перебирав приклади з iсторiП. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж може заспокоПтися минулим? У кiнцi рамадана помер султан Селiм. Помер вiд хвороби нирок на шляху зi Стамбула до Едiрне, у тих самих мiсцях, звiдки вiсiм рокiв тому виступив проти рiдного батька султана Баязида Справедливого. Може, носив невилiковну хворобу в собi вже давно i, не маючи нi часу, нi сподiвань на здобуття престолу, розчистив собi шлях до влади вбивствами своПх братiв, Пхнiх дiтей, укороченням вiку самому султановi Баязиду. Носив у собi дикий бiль, марно намагався затамувати його опiКм. Може, власним болем мiг би виправдати й свою нелюдську жорстокiсть? Жорстокiсть до ворогiв уже й не дивувала нiкого: усi Османи були жорстокi. Але до рiдного i Кдиного сина? Звiстку про смерть принiс у Манiсу Ферхад-паша, колишнiй раб родом з Шибеника, грабiжник i вбивця, улюбленець Селiмiв , i... Сулейманiв. Одного зачаровував своКю звiролютiстю, другого- бистрим розумом, пiснями, бесiдами. За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанiю, принцесу, горду своКю красою, але й вона, так само, як i валiде, була в захопленнi вiд колишнього раба. Для Османiв походження нiколи не важило. Тiльки заслуги, вiрнiсть, вiдданiсть i особистi гiдностi. Хто вмiв крикнути найголоснiше в час штурму ворожоП крiпостi, замахнутися найдужче шаблею, потоптати найбiльше ворогiв, розштовхати лiктями всiх довкола, лiзти наослiп, без сорому й совiстi, аби лиш во славу аллаха i на користь та служiння султановi. Кожен жебрак мiг стати великим вiзиром, вчорашнiй раб - стати царським зятем. Адже сказано: "Чи ж у них драбина до неба?" Паша, заганяючи до смертi коней, мчав з Едiрне, щоб принести в Манiсу вiсть про султанову смерть, перш нiж про це довiдаються у Стамбулi. Вiн наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщiй! До столицi, до султанського палацу, поки не довiдалися яничари, поки стамбульський мотлох не вилився на вулицi. Сулейман не вiрив. Султан мiг пiдмовити Ферхада-пашу. Заманити Сулеймана в пастку i розправитися. Ферхад-паша падав на колiна, цiлував слiди Сулеймановi: "Сяйво очей моПх! Чи ж насмiлився б раб твiй?.." Сулейман кривив тонкi уста в посмiшцi. Надто багато чорних тiней смугувало сяйво самого Ферхада-пашi. В царськiй родинi хотiв панувати неподiльно, суперникiв не терпiв. Коли перед шах-заде запобiгав, то Iбрагiма ненавидiв одверто. Називав його iржею на блискучому мечi Османiв. Тодi прибув новий гонець. Тепер уже вiд великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашi з Стамбула. Мудрий Пiрi Мехмед прислав Сулеймановi шовковий згорток: "До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвiтлий султан Селiм. Смерть його прихована вiд вiйська. Залишаюся для повелiнь мого високославного володаря". Сулейман поцiлував згорток. Узяв iз собою Iбрагiма i Ферхада-пашу. Iбрагiма - для себе. Пашу - для яничарiв. Коней мiняли через кожнi три години. Ферхад-паша насмiхався з Iбрагiма: "Розсиплешся!" - "До твого похорону доживу!" - "Подумай, кому це кажеш?" - "А вже подумав". Сулейман не розбороняв двох улюбленцiв. Один - його власний, другий - цiлоП султанськоП родини. Може, ждав, хто кого? На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбiв Сулейман поклонився покiйному султановi i перше, що звелiв: поставити на тiм мiсцi тюрбе-гробницю, джамiю[3] i медресе на честь великого небiжчика. Тiльки тодi вступив у палац Топкапи. Яничари завили, почувши про Селiмову смерть. Султана звали Явуз - Грiзний, з ним i вони були грiзнi, як нiколи досi. Позривали своП гострi шапки на знак скорботи, позгортали похiднi намети, позв'язували, кинули на землю, вiдмовляючись служити новому султановi. Бо той служив тiльки своПм книгам, шукаючи в них мудростi. А мудрiсть - на кiнцi ятагана. Хай собi втiшаКться книгами. Сулейман терпляче перечiкував колотнечу придворного вiйська. Сподiвався на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пiрi Мехмеда? Тодi звелiв одкрити скарбницю i став щедро роздавати золото й срiбло. Яничари втихли. Вiдпустив додому шiсть сотень убогих Кгиптян, узятих у рабство Селiмом. Перським купцям, у яких Селiм перед своПм походом проти шаха IсмаПла забрав майно i товари, повернув усе i виплатив мiльйон аспр[4] вiдшкодування. Для прикладу iншим i для остраху повiсив командуючого флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Нiхто не знав, що то перша Iбрагiмова помста. Та й сам повiшений капудан-паша не здогадувався про справжню причину своКП смертi. Бо вже забув, як п'ятнадцять рокiв тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою i як, насмiхаючись, почухуючи волохатi жирнi груди, ховаючись у затiнку шовкового намету на деменi, поставив вiн пiд сонцем на хисткiй палубi дитинча i звелiв грати. I воно грало. Може, думало, що й ухопили його на березi лиш для того, аби втiшило грою капудан-пашу? I, мабуть, сподiвалося, що його вiдпустять до тата й мами? "Гарно граКш, малий,- сказав Джафер-бег,- i як же шкода буде тебе продавати! Але що я, бiдний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдiяти?" I вiн аж заплакав од розчуленостi i безнадiП. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в лiс не пустить. Малого Георгiса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатiв багатiй вдовi Феррох-хатун iз Манiси. Добра жiнка не тiльки заплатила шаленi грошi за нiкчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала грошей для найдорожчих учителiв, i за п'ять рокiв Iбрагiм (бо тепер вiн так звався) мовби заново народився на свiт. Не впiзнав би його вже нiхто з маленького острова Парги. Пощастило навiть у нещастi. Йому пощастило й ще раз. Шах-заде Сулейман почув на манiськiй вулицi, як Iбрагiм грав на вiолi. Небесна гра. Феррох-хатун плакала щирими слiзьми, розлучаючись iз своПм вихованцем. Воля шах-заде для неП була вища за любов до Iбрагiма. Шiстнадцятилiтнiй шах-заде купив собi сiмнадцятилiтнього раба рiдкiсних здiбностей, знань i властивостей. Не мiг жити без Iбрагiма. Назвав його силяхтаром - зброКносцем. Iбрагiм платив Сулеймановi вiдданiстю, любов'ю i обожнюванням. Не вдовольнився словами, поглядами, готовнiстю служити в усьому. Доходив уже й до неймовiрного. Обтинав Сулеймановi нiгтi над срiбною мисочкою i берiг те у трояндовiй водi, нiби найдорожчу релiквiю. Сулейман складав вiршi про Iбрагiма. Називав його макбул - милий, мергуб - бажаний, махбуб - улюблений. Часто й спав з ним у тiй самiй кiмнатi, забуваючи про небагатьох красунь iз свого маленького гарему. Примусив Iбрагiма завести власний гарем з рабинь. Жiнки теж любили Iбрагiма. Вiн був коханець палкий i вишуканий, як усi греки. Греком залишався попри все. З Сулейманом читали Арiстотеля по-грецьки. Сперечалися про Платона й Сократа теж по-грецьки. Коли в Стамбулi Iбрагiм познайомився з багатим венецiанським купцем ЛуПджi Грiтi, то перша Пхня розмова велася теж по-грецьки. Нешлюбний син венецiанського сенатора Андреа Грiтi, на десять рокiв старший за Iбрагiма, чоловiк неймовiрного багатства, ЛуПджi повiвся з Iбрагiмом, як з братом. За кiпрським вином повiльно розмовляли про поезiю, про Александра Македонського й Ганнiбала, про iсламське мудрослiв'я. Грiтi вчився в унiверситетах Вiдня i ПадуП. Iбрагiм - тiльки в безiменних улемiв[5]. Один народився у розкошi, другий походив iз споконвiчних голодранцiв. Але хто б побачив мiж ними рiзницю? Та ще й до того ж старший, багатший, могутнiший, освiченiший господар дому поступився молодшому, незнатному рабовi, зрештою, навiть мовою! Не дивувався тiльки Iбрагiм. Бо знав те, що знав i Грiтi. Про смертельнi хворощi султана Селiма. I про те, що Сулейман - Кдиний спадкоКмець престолу. А також про те, що Iбрагiм - душа й серце Сулеймановi. Все-таки життя прекрасне i легке. На третiй день пiсля проголошення Сулеймана султаном Iбрагiм одержав звання наглядача султанових покоПв i великого сокольничого. Йому було визначено двiр на Ат-Мейданi, коло античноП цистерни Бiнбiрдiрек. Вiд Ат-Мейдану через Iподром до Айя-СофiП i сераю Топкапи зовсiм близько. Султан хотiв мати свого улюбленця поряд. На Ат-Мейданi вiдбувалися огляди султанського вiйська. Там муштрувалися яничарськi орти. Через нього пролягав шлях урочистих султанових виПздiв - селямликiв. Ат-Мейдан був мовби дзеркалом султанського Стамбула. А Iбрагiм любив дзеркала. Венецiанця не здивуКш таким подарунком, але Iбрагiм, поселившись на Ат-Мейданi, часто посилав ЛуПджi Грiтi на Перу дзеркала то бронзовi, то срiбнi, а то й золотi. У османцiв немаК предметiв без значення. Ведучи походження вiд темних сельджукiв, вони не покладали великих сподiвань на письменнiсть, обходилися за звичаКм своПх неосвiчених предкiв мовою речей. Навiть цiлком неписьменний османець мiг скласти будь-яке послання. Дзеркало означало: "Я всiм готовий жертвувати для вас". Грiтi приставав па пропоновану Iбрагiмом гру. Присилав йому виноград, сувоП синього й голубого шовку, солодощi, гiлки алое. Це означало: "Серце моК, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю вiд своКП любовi, мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас з усiКю силою пристрастi. Пролийте благотворний бальзам на моП рани!" Iбрагiм вiдсилав золоту монету. Себто: "Я любитиму вас ще дужче". Минув другий мiсяць з дня проголошення Сулеймана султаном. Переконавшись у щедростi й суворостi нового падишаха, Стамбул втихомирився. I хоч велетенська iмперiя вибухала бунтами то тут, то там, у столицi життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купцi повезли на Бедестан коштовнi товари i найдорожчих рабiв. ЛуПджi Грiтi через посланця запросив Iбрагiма вiдвiдати разом з ним Бедестан, де мають бути рiдкiснi молодi рабинi. Навiть черкешенки, якi цiняться найвище. Грiтi натякав Iбрагiмовi, що вже забув про його рабство. Власне, у цiй землi всi раби. Народ - раб султанiв, султан - раб аллаха. Щоб справити приКмнiсть ЛуПджi, Iбрагiм вирiшив зодягнутися венецiанським купцем. Кольоровi мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на шиП, перснi з великими самоцвiтами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два грецькi хлопчики. Вродливi й вишуканi, як сам Iбрагiм. Вiн оточував себе тiльки гарним. Хотiв бачити себе в дзеркалах чужих життiв. Не любив Квнухiв. Ненавидiв наругу над людською природою. Людину лiпше вбити, нiж калiчити. Смерть слiд теж розглядати як один iз способiв полегшити людське життя. I не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було втiшатися такими розмiрковуваннями. А вiн був живий i не мав намiру вмирати. Може, й нiколи. Дивився на себе у венецiанське дзеркало, подароване ЛуПджi Грiтi. Подобався собi, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блiдому обличчi виразно окресленi губи, з-пiд тонких чорних вусiв поблискують рiвнi гострi зуби, так щiльно поставленi, що здаКться: Пх удвiчi бiльше, нiж треба. Однi розвивають тiло, вiн розвивав свiй дух. Тiло пристосовувалося до духу, залежало вiд нього, а дух був вiльний, розкований, мiльйонноликий. Тому й любив себе. Iбрагiм подвоКного, потроКного в дзеркалах. Там вiдбивався уже й не вiн з його зовнiшнiстю, а його неповторний дух. ЛуПджi Грiтi застав Iбрагiма коло дзеркал. Мовби на догоду Iбрагiмовi, купець зодягнувся османцем. Багатий халат iз золотистоП парчi, гаптованi золотом зеленi шаровари, бiлоснiжний шовковий тюрбан, пiд товстезними смоляними бровами виблискують вогнем булькатi очi. Накривлений, як у султана Мехмеда Фатiха, нiс, товстезнi пишнi вуса, чорнюща борода. Чистiсiнький тобi паша! Вони довго смiялися, розглядаючи один одного. Обнялися i поцiлували один одного в напахченi вуса. Навiть пахощi кожен пiдiбрав вiдповiдно до одягу. У ЛуПджi - схiднi, в Iбрагiма - iталiйськi, трохи зжiноченi, мало не вiд самоП Катерини Сфорци, до порад якоП прислухалися усi найшляхетнiшi й найвельможнiшi особи ЊвропiП. - В ношах чи на конях? - спитав Iбрагiм. - Тiльки верхи! - зареготав Грiтi, показуючи на криву шаблю в коштовних пiхвах. Супроводжувало Пх з десяток бостанджiПв, зготовлених на все лихе. Пх не подивував Iбрагiмiв вигляд. Бачили й не таке. Головами вiдповiдали за його цiлiсть i недоторканнiсть перед самим султаном - ось i все. Грiтi про охорону, здавалося, не дбав зовсiм. Його охороняли грошi. Мiг купити пiв-Стамбула. Ще й не знати, де бiльше скарбiв: у Семибаштовому замку чи в нього? - Ми забули взяти Квнухiв,- спохопився Грiтi. Iбрагiм пересмикнув нервовими устами. - Навiщо? Я не вважаю, що таке видовище прикрашав справжнього мужчину. - Не прикрашаК, але слугуК першою прикметою мужчини. Iнакше кожному правовiрному довелося б возити за собою цiлий гарем. Клопiтливо занадто, чи не так? - Невеличкий гарем лiпший за найпишiнiших евнухiв. Я б згодився возити навiть гарем, тiльки не цих обрубкiв". Але мiй гарем iз самих рабинь. Це нагадувало б менi щоразу про моК власне становище. -Чи не вважаКте ви,мiй дорогий,що вже час вам змiнити своК становище бодай у гаремi? -прискалив око ЛуПджi. -Я ще надто мало живу в Стамбулi.Всi,кого знав,лишилися у Манiсi. -Зате вас знае весь Стамбул. Iбрагiм засмiявся: -Згодьтеся,дорогий ЛуПджi,що я не можу взяти собi кадунами одразу всiх красунь Стамбула!Рабиньскiльки завгодно,законних жон -тiльки чотири! Так повелiв пророк. -Не треба всiх.Починати слiд завжди з одноП. Мiй друг Скен-дер-челебiя маК юну доньку. -Скендер-челебiя? Головний дефтердар? Вiн мiг би породича-тися з рабом? -Не згадуйте зайвий раз про те,що для вас уже,власне,й не iснуК. Що ж до Скендер-челебКП,то вiн хотiв би догодити новому султановi так само,як умiв догоджати його покiйному батьковi. Одного слова султана Сулеймана досить,щоб Кiсайя стала вашою кадуною.А вона-справжня квiтка з садiв аллаха. -Як можна судити про красу,не переконавшись у цьому на власнi очi? -А хiба вас не переконуК майнове становище Скендер-челебКП? -Досi я намагався наповнювати не кiшенi,а голову й серце. -Те,що не iснуК,не може бути наповненим. Що ви маКте на увазi? -Чоловiк наймудрiйший може вмерти з голоду,коли в нього вiтер у кишенях,-прокричав Грiтi так голосно,нiби кидав цi слова голодранцям,що крутилися у вузьких вуличках,мало не пiдлазячи коням пiд ноги.-Я особисто надаю перевагу наповненню усього без винятку.Може,дефтердару якраз не вистачаК вашоП голови. -Досi вiн обходився влосною головою,i не без успiху. -Њ межа,перед якою безсилi такi уми,як Скендер-челебКя. Торгiвля нагадуК стамбульський Бедестан; тобi здаКться,нiби ти охопив ПП всю,а тим часом ти нагадуКш рибалку:що бiльше ловить вiн риби в морi, то бiльше бачить невловленноП.Однi впадають у розпач вiд такого вiдкриття,iншi шукають способiв упiймати ще бiльше. Може,Скендер- челебiП бракуК саме вашого розуму i вашого впливу так само, як вам не вистачаК вiльноП жони для гарему. -Я нiчого не говорив про гарем.Не переймався цим нiколи.Коли хочете,то про мiй гарем,хоч казати про це смiшно й не годилося б, дбав Сулейман. -Хай подбаК ще.Тому,хто проводить iз султаном iнодi й ночi голова до голови в безсонних бесiдах, неважко випросити таку дрiбницю. Одне слово султанове - i Скендер-челебiя сам приведе свою прекрасну Кiсайю па Ат-Мейдан... Iбрагiм мовчки всмiхався пiд своПми тонкими вусами. Цi два вовки, ЛуПджi Грiтi й Скендер-челебiя, видно, уже неспроможнi проковтнути здобич, яку хапають по всiй iмперiП, Пм потрiбен ще й третiй. Вибрали його, вiд нього не вимагаКться нiяких зусиль. Усе вони зроблять самi. А Сулейманове слово вiн випросить легко. Тiльки натякне - i султан сам благатиме його, щоб узяв у жони доньку дефтердара. - Я пришлю вам рiдкiсне дзеркало перськоП роботи,- сказав Iбрагiм. - А в мене для вас К ще рiдкiснiша золота монета, карбована найславетнiшим iталiйським майстром,- тим самим вiдповiв ЛуПджi. Нiби купцi, що з пропозицiП-iджабу й згоди-кабуля укладають договiр-акд, вони згоджувалися дiяти спiльно в справi вельми важливiй, хоч i зродилася вона, як могло видатися, з випадковоП й несуттКвоП балачки. Саме пiд'Пздили до Бедестану - головного стамбульського базару, так само старого, як i це мiсто, знищуваного й вiдроджуваного теж так само, як i це мiсто, i, як Царгород, незнищенного, вiчного, безсмертного. За вузькими вуличками, за купами смiття, бруду, потоками нечистот, харчевнями, де дим, сморiд, пахощi, лайка, насичення i спорожнення; за гамором i тiснявою, сонцем i вiтром - цiле мiсто, сховане вiд свiту пiд високими кам'яними склепiннями, з десятками вуличок i переходiв, зi своПми майданами, водограями, струмками, навiть iз власною мечеттю. Тут нiколи не подме вiтер, i повiтря зворухнеться хiба що вiд людських голосiв, брязкоту збруП, ревiння вiслюкiв i рикання диких звiрiв, котрих продають так само, як i живих людей та мертвi товари. Гул стоПть, нiби ти всерединi велетенськоП мушлi, звуки не мають куди вирватися, вони живуть тут вiчно, у безчасi, для них, як i для всього Бедестану, немаК нi дня, нi ночi, нi сонця, нi мiсяця, нi роси, нi спеки, нi зими, нi лiта, тiльки блиск, чари, сон, марення, запахи. Мускус вiд шкiр козячих, баранячих, волячих, солодкавий дух килимiв, п'янливi пахощi цинамону, ладану, перцю, гвоздики, iмбиру, смоли, мускату, сандалового дерева, сiрки, амбри. Головний прохiд, по якому можна Пхати верхи, навiть кiнськими запрягами i куди заходять цiлi верблюдячi каравани, з високим синiм зоряним склепiнням. У напiвтемрявi бiчнi крамнички, набитi товарами, якi лежать там, може, i тисячу рокiв. Снопи свiтла падають крiзь вузькi вiкна згори. Тут височiють гори лiлових i чорних фiг, висять баранячi тушi, розрубанi начетверо, кавалки бринзи, посипаноП чорними зернятками, тверда, мов кiстка, продимлена бастурма[6], тут же арабський клей у "сльозах", мастика, желатин, басма, хна, ароматнi мазi для брiв, гашиш, опiй, фарби для вовни, схiднi коштовностi; непорушне сидять товстi купцi у високих чалмах перед крамницями iз срiбними, мiдними й золотими виробами. Ремiсники крають i шиють одяг, роблять мiшки, плетуть кошики, Пдять кебаби й солодощi, варять плов i шурпу, рiжуть баранiв, смажать м'ясо (Бедестан з'ПдаК за день самих тiльки верблюдiв до пiвтисячi, а баранiв без лiку), жують, плямкають, вiдригують, спорожняються, моляться, кричать i плачуть, клянуть i присягаються. Старi вiрмени спiвають тисячолiтнiх дивних пiсень, торговцi зброКю, пiдiбгавши ноги, сидять на звiрячих шкурах, п'ють шербети, погладжують бороди, вибурмочують вiршi корану, а довкола них купи ятаганiв, рушниць, пiстолiв, дамаськi шаблi, курдськi кинджали, киП i палицi з кавказького залiзного дерева, барабани; ще далi - золотi ланцюги, намисто, перли, перснi, рубiни, смарагди, дiаманти, купи бiрюзи, кiнська збруя, чотки, курильницi, свiтильники, пласке начиння, сандалi з розмальованого дерева, що Пх жiнки взувають, iдучи в хамам[7],_ коробки з черепах, з чорного дерева, iнкрустованi перламутром, старi дзеркала, пiдставки для корану, солома, сiно, дрова, ячмiнь, тканини - усе змiшане, перемiшане, звалене й навалене без пуття, без потреби, без видимого сенсу, нiби знущання над довколишнiм свiтом, де споконвiку три сили намагаються дати всьому iснуючому сякий-такий лад,- природа, чоловiк, боги, щоб згодом, ставши перед хаосом Бедестану, переконатися у безплiдностi всiх своПх намагань. Над стихiКю Бедестану невладна була нiяка сила, окрiм хiба що стихiП ще бiльшоП. I такою стихiКю у Царгородi завжди була пожежа. Бедестан горiв за iмператорiв, горiв за султанiв, починаючи вiд першого з них Мехмеда Фатiха. Панування кожного султана знаменувалося не тiльки завойованими землями, яничарськими бунтами, спорудженням нових мечетей, тюрбе й медресе на майданах i узвишшях Стамбула, а й диким вигуком, од якого здригалася уся столиця, котрий мiг пролунати вдень i вночi, в найбiльше свято i в час найстрашнiшоП пошестi, у лiтню спеку i в сльотавий зимовий день: "Янгуйн вар Бедестан!" - "Пожежа в Бедестанi!" I тодi в цьому замкненому, загадковому свiтi починалося пекло. До вогню незмога було доступитися, вiн панував неподiльно пiд вiчними склепiннями базару, все, що було там живе, гинуло безслiдно i безiменне. Горiло все, що могло згорiти, розтоплювалися метали, трiскалося камiння, висихали водограП, чорне полум'я било з Бедестану, мов з пекла, випалюючи все дощенту i в довколишнiх вуличках, тому цi вулички завжди лишалися найнужденнiшими, найбруднiшими i найупослiдженiшими при всiх султанах. Сулейман ще не пережив своКП пожежi в Бедестанi. Надто мало владарював як для цього. Iбрагiм i Грiтi без страху занурилися у глибини Бедестану, проникли в найдальшi його нетрi, поминувши гори товарiв, людську клекотняву, ревiння тварин, сяйво коштовностей, мерву покидькiв, добралися до майдану, на якому стояв золотий дим вiд потужних ударiв сонця крiзь скiснi вiкна у високих сiро-чорних склепiннях. Широкi променi вдарялися об кам'янi плити, курилися золотим димом, вiд чого здавалося, нiби все тут пливе, рухаКться, злiтаК у просторi, зависаК над древнiми плитами, над великим бiломармуровим водограКм посерединi майдану, над дерев'яними помостами, то голими, вичовганими, то застеленими старими яскравими килимами, залежно вiд того, кому належали помости i якоП цiнностi товар виставлено на них i коло них. Товаром тим на майданi, освiтленому найяскравiше в усьому Бедестанi, були люди. Раби. Приведенi з воКнних походiв, захопленi корсарами, впiйманi, як дикi звiрi, вкраденi, купленi, проданi й перепроданi. Юнаки рiдкiсних обдарувань, хлопчики, позбавленi чоловiчоП статi, дiвчатка й молодицi для чорноП роботи, красунi для втiхи синам iсламу, гаремне м'ясо, дивнi витвори природи, з тiлами прекрасними й чистими, яких не наважився ще торкнутися навiть сонячний промiнь. Рабiв виводили поодинцi або й цiлими низками з бiчних темних переходiв, дорожчий товар показували на помостах, дешевший продавався цiлими гуртами внизу, продавцi-байП викрикували цiну, вихваляли своПх рабiв, Пхню силу, молодiсть, незiпсованiсть, красу, вченiсть, умiлiсть. Поблизу в Бедестанi на таких самих торговельних майданах, з таким самим галасом, штовханиною i колотнечею продавано коней, птицю, вiслюкiв, овець, кiз, собак, не продавали тiльки кiшок, бо це була улюблена тварина пророка. Кiшки, вигинаючи спини, терлися об ноги купцiв, муркотiли й благоденствували, не вiдаючи, що цi люди продавали й купували людей, мов тварин безсловесних, щоразу посилаючись на аллаха i його пророка, який звелiв усiм правовiрним: "Пжте ж те, що ви взяли в