у дiвчинку у довгiй коштовнiй сорочцi - ще в сорочцi, а не порочнi, бо непорочна, непорочна! А ЊвпраксiП вiд тих сумовитих птахiв захотiлося високих трав, щоб з'Кднати з ними пiднесенi руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики? Саксонцi били в щити й кричали од щастя. Вночi сидiли коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву па новози, бачили там жбани й миси зi срiбла, садженi дорогим камiнням, золоченi кубки, чари з мiнливого скла, дрiт золотий i мiдний, бiсер i бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такi пишнi й густi, що не продмеш, мечi гнучкостi такоП, що, звинутi в обруч, не ламалися. Все те ПхнК, все те для них, все те в Саксонiю! Уже на горах стояли тепер замки, мов сiрi сови, будiвлi були тяжкi й похмурi, на дорогах товклися нахабнi рудо-гривi кобили з тупими залiзними рицарями на них, костру-батилися покрiвлi городiв, мов сухi спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камiнь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'Кться не в груди, а в камiнь. Ще раз настала перемiна в ЊвпраксiП, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотiла б закрити обличчя руками, втiкати звiдси свiт за очi, втiкати безтямно, чимдуж просити рятунку в усiх богiв, нових i давнiх, та було вже пiзно. Камiнь - сiрий, безнадiйний, жорстокий, i в тому каменi живуть, мов дикуни чи розбiйники, графи, барони, рицарi, живе Пхнiй iмператор, а десь удома бiлi ласкавi доми, зелена лагiдна земля i КиПв, знесений на тихих пагорбах пiд саме небо. Њвпраксiя плакала, не ховаючи слiз. Мамка Журина втiшала_ _ПП, називала дитиною знову, як давнiше, воевода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом iз маленькою княжною, а тим часом чорнi саксонськi конi скакали поперед обозо-виська навперейми сонцевi й чорним жирним тiням, падали над глибокими ровами з просмердiлою водою важкi дубовi мости, гримiли iржавi товстезнi ланцюги, голоси в замковоП сторожi були так само iржавi, мов стояла вона тут вiки цiлi, граф Генрiх не виПздив назустрiч своПй жонi, сподiваючись, видати, на Рудигера. Люд стрiчав молоду маркграфиню без захватiв, збайдужiло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'янi колiна, лiси вклонялися з найвищих верхiв, вiдстанi стискувалися, мовби провалювалися в гiрських бескеттях; пiд грозами й дощами, пiд сонцем i вiтром наближалася Њвпраксiя до свого мужа, ближче, ближче, ближче... ЛIТОПИС _подив_ СвоП вмовкають, так i не розпочавши розповiдi про Њвпраксiю i дивнi ПП пригоди, зате чужi навперейми хапаються повiдомити про прибуття до СаксонiП доньки славетного руського царя, зятя ромейського iмператора, брата французькоП королеви, свекра англiйськоП принцеси, родича королiв ШвецiП, НорвегiП, Угорщини. У хронiцi монастирiв Розенфельденського й Хассенфельденсенського кострубатою своКю латиною виписуК хронiст про те, що "донька руського царя приходить в сю землю з великою пишнiстю, з верблюдами, вантаженими розкiшними шатами, коштовним камiнням i взагалi незчисленним багатством". (Верблюд був таким дивоглядом, що, потрапивши, скажiмо, до чеського города Пiльзеня, як дарунок руського князя, навiки зостався в гербi сього мiста). I це сталося саме тодi, коли iмператор Генрiх поконав саксонських баронiв, примусив Пх укласти мир, а як писав згодом Отберт, Кпископ Люттiхський, "такий закон про мир був так само корисний нещасним i добрим людям, як шкiдливий негiдникам i хижакам. Одним вiн давав шматок хлiба, другим - голод i злиднi. Тi, хто розтратив свою власнiсть на вiйськовi приготування, намагаючись оточити себе звичною кiлькiстю сподвижни-iгiв i перевищити в цьому iнших, повиннi пiсля позбавлення права на грабування - з Пхнього дозволу будь сказано,- вступити в боротьбу iз зубожiнням, бо Пхнiми погребами заволодiли нестачi й бiднiсть. Тi, хто скакав перед тим на змиленому огиревi, змушенi були вдовольнитися тепер селянською клячею. Хто ще недавно носив одяг не iнакше як яскраво-пурпуровий, тепер вважав прекрасним мати одяг тоП барви, яку дала йому природа. Золото радувалося, що його бiльше не втоптували в багнюку, бо бiднiсть примусила носити остроги з залiза. Одним словом, усе, що поганi нахили розвинули в тих людях суКтного й зайвого, вiдняла тепер у них учителька-нужда". I ось тодi до маркграфа ПiвнiчноП марки, спрямованоП проти слов'янських племен лютичiв i венедiв, до Генрiха, який перед тим i так уже отримав у спадок великi багатства графинi Оди, колишньоП руськоП княгинi, прибула прекрасна, як янгол, руська княжна з багатствами, за якi можна було б купити всiх германських Кпископiв i баронiв. У першому нашому лiтописi пiд роком 1083 стоПть: "Приде Олег из Грек Тмутороканю, и я Давида и Володаря Ростиславовича, и седе Тмуторокани; иссече Козары, иже беша светници на убиенье брата его и на самого, а Давида и Володаря пусти". I рiдний брат по батьковi ЊвпраксiП, славетний Володимир Мономах, пишучи через десять лiт своК "Поучения" синам своПм, жодним словом не згадаК не те що нещасноП своКП маленькоП сестрички, а й iншоП сестри, Янки, народженоП, як i вiн, вiд ромейськоП царiвни. ЗгадуК лиш невiстку свою, шкодуючи, що не бачив за грiхи своП нi першоП радостi ПП, нi вiнчання, i просить прислати ПП до нього, щоб з нею кiнчав сльози своП та посадовив ПП на властивому мiсцi, належному Пй, i сяде, мовляв, вона, як горлиця на сухiм деревi, скаржачись, а великий князь утiшиться тим часом в бозi. Як горлиця на сухiм деревi. Належалося б так сказати про малу Њвпраксiю, та хто ж мiг те зробити? Вдома викинуто ПП з пам'ятi, а тут, на чужинi, незграбна латина не надавалася до таких висловiв, хронiсти дивилися на свiт суворими очима, пристрастi не могли пiдступитися до грубезних монастирських мурiв, всi жалi давно було розiп'ято на гострих вежах баронських замкiв. Дитя було забуте, стало чуже, нiчиК, багатства, привезенi ним, так чи iнакше мали розвiятися, як пiсок на вiтрi, а що ж мало зостатися? __ _COMPETENTIA ANNORUM__ _ _(Повнолiття (латин.)___ Обоз, що прийшов з ЊвпраксiКю, не вмiстився нi в замку Генрiха фон Штаде, нi ще в трьох iнших замках, куди його порозпихано. Сам маркграф, забувши й про жону свою чужинецьку, метався вiд замку до замку, жадiбно перелiчував посаг, погрожував зажерливим забiяцьким своПм кнехтам, знавбо вельми гаразд звичай, за яким весь посаг належав невiстi, нестачу ж мав би тепер вiдшкодувати муж, себто Генрiх. Генрiх був безмiрно довгий, тому й прозвано його Довгим, з маленькою, мов у смока, голiвкою, дрiбними рисами обличчя; було в ньому ще багато хлоп'ячого, недорослого, але водночас пробивалося досить виразно всезагальне зiпсуття, непомiтне для ЊвпраксiП, зате вiдразу зауважене досвiдченою Журиною, яка аж здригнулася вiд ляку за свою вигодованку, за своК прекрасне дитя, за його чисту душу. Подорож од КиКва до СаксонiП затягнулася на довгi мiсяцi. З КиКва виПжджали в травнi, тепер надворi стояв уже жовтень, званий германцями мiсяцем вина, мiсяць плодiв, щедрот земних, мiсяць, коли видавлено з виноградних грон молоде вино, зварено пиво з нового ячменю, закопчено перших гусей цього року, заколото годованих свиней i засмажено смачнi ковбаси й реберця до пива,- мiсяць, коли в лiсах в'яне лист, оголюються дерева, занурюються в сум i сон, а в долинах гiркнуть перестоянi трави i втрачають соки, вклякають, мов старi люди. Та водночас осiнь - то пора весiль, шлюбних учт п'ятнадцятиденних, утiх i розваг, зачать нового життя, що мав прийти на змiну вмиранню в лiсах, на горах, в долинах, у охолодiлих водах. Абат Бодо вельми радiв тiй обставинi, що змiг доправити невiсту для графа Генрiха саме на цю пору щедроП, пишноП осенi; радiсть ця, щоправда, трохи тьмарилася при згадцi про смерть Рудигера, але з усього видно було, що маркграф не дуже й переймався тою смертю, можна б навiть стверджувати, що вiн, так чи iнакше, сприйняв звiстку про таКмниче вбивство барона з деякою втiхою, бо не стримався i, кривлячи ледь засiяну рудявим заростом губу, кинув: "Для шлюбних розваг на ложi баронiв не потребую, правда ж, абате?" Абат трохи злякався за цього недорослого ще володаря марки, в побутi своКму неподiльного й не пiдвладного нiкому, готового, як видно, знехтувати навiть божим судом. Невже вiн маК намiр тягнути оте невинне дитя до брудного ложа? Обережно зауважив, що conipetentia anno-rum, себто справжнК повнолiття, в жiнок настаК лиш в шiстнадцять лiт, Њвпраксiя ж маК лиш дванадцять. - Дванадцять рокiв для дiвчини - саме законний вiк, legitiina aetas,нагадав йому маркграф,- чи абат забув закони? - Але ж, сину мiй, навiть монахинею жiнка не може вступити до виповнення Пй шiстнадцяти рокiв, себто competentia aniiorum! - вигукнув Бодо.- Ваш шлюб нiяк не може вважатися вiдразу доконаним, це маК бути нiби шлюб i нiби весiлля. Розмова вiдбувалася в похмурiй замковiй залi, обидва стояли, обидва вiдчували, як починають ненавидiти один одного, а що в молодого ненависть завжди дужча й пробиваКться вiдразу назовнi, то й вийшло так, що маркграф перший зiрвався на крик i, зламавши свою високу постать над абатом, прохарчав йому в лице: - Шiстнадцятилiтнiх берете монахинями, аби приводили дiтей од абатiв! А я маю жону дванадцятилiтню i хочу вiдразу консумацiП шлюбноП! I хай моП пiдданi з радiстю говорять: Генрiх alreit hatte beschlofen Praxed (Вiдразу переспав з Праксед _(старонiмецьке)._. Вiдкладати на чотири чи п'ять рокiв те, що менi належиться за звичаКм i правом? Я вже завтра урочисто в'Пду в свiй замок з оголеним мечем у руцi пiд бiй котлiв i звуки лютень i повезу свою невiсту до КпископальноП церкви, i мене супроводжуватимуть усi барони й рицарi Нордмарки, i хотiв би я бачити, хто може стати менi на завадi! "Недопес,- подумав абат Бодо,чистiсiнький тобi не-допес". Не сказав нiчого, навiть зiтхання притлумив i тихо вiдiйшов од маркграфа, зник, як тiнь. До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, бiлолиця - такою пам'ятала ПП Њвпраксiя ще в КиКвi, колишня княгиня не змiнилася нi в чому, навiть одяг на нiй був майже такий, як колись у КиКвi, коли сидiла на столi разом iз Святославом, тiльки золота навiшано було на графинi ще бiльше, ще тяжчого i владностi в голосi так само чулося мовби бiльше навiть, анiж в часи князювання. Всi звали тут Њвпраксiю на латинський кшталт Пракседою, iм'я втратило ласкавiсть, стало якесь грубе, нiби назвисько, дiвчина щоразу щулилася, коли в неП над головою ляскало: "Праксед! Праксед!" Графиня Ода разом iз Журиною вибрала весiльнi шати для ЊвпраксiП: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вмiло й гарно зiбраний довкола в м'якi брижi, плат увiнчано золотим вiнцем, широкий глухий гiматiй з довгими рукавами, на комiрi й унизу - золоте шитво, пояс так само золотий. Пiд верхнiми шатами - вузька сорочка александрiйського полотна з дуже вузькими рукавами i золотими наручами. СандалiП пурпуровi, як у ромейських царiвен, круглоносi, садженi перлами й Маргаритами. Њвпраксiя була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом i молодiстю, поряд з нею видавався геть недоречним i безглуздим довгнезний маркграф зi змiПною своКю голiвкою (шолом не мiг надягти в церквi, тримав його на зiгнутiй лiвiй руцi, у золоченому панцирi, з коштовним нашийником i нагрудником, садженими цiлими купами самоцвiтiв, у червоних високих чоботях iз золотими острогами, з грiмкотливим мечем на коштовнiй перев'язi. Њпископ, у понтифiкальних татах, з'Кднав у соборi _з _належною, хоч i досить пiсною, як на киПвськi смаки, урочистiстю руки зашлюбленим, передав повелiння церкви, аби обоК жили згiдно зi справедливiстю i звичаями святого сакраменту шлюбного. Барони, що стояли позаду, вiдсапуючись вiд напруженостi хвилi й копчених гусакiв, якими вже зранку набитi були Пхнi ненажерливi шлунки, доповнили слова Кпископа, радячи недвозначно маркграфу, аби вiн в обiймах молодоП дружини, позбувшись рицарського духу, п'янiв од невiстиноП розкошi; iз собору пишний кортеж перебрався до замку на учту, яка тривала допiзна, супроводжувана п'яними спiвами, грою на лютнях, забавами шпiльманiв, дикими, часто й соромiцькими плясами, а вже тодi, згiдно iз звичаКм, попровадили родичi новопошлюблену пару до ложницi весiльноП, щоб покласти Пх у постiль поряд, але тут уже не було оголеного меча мiж молодими, як у КиКвi, не затримувалися гостi в ложницi, аби не вганяти недоросле дитя в сором i ганьбу. З п'яними вигуками, iз сопiнням, силкуванням i шамотнею стягали з маркграфа його залiзнi обладунки, з ЊвпраксiП зiрвано золототканi шати, зоставивши ПП в самiй сорочцi. Генрiх так само був уже тiльки в довгiй грубiй сорочцi, цибаючи на довгих тонких ногах, заточуючись, з п'яним реготом випихав iз ложницi своПх гостей, озирався в темрявi, чи ще нiкого не лишилося, i тут забачив ту жiнку, що приПхала з КиКва разом з його малою Праксед. Вiн щось гукнув до жiнки, але вона, видно, не зрозумiла, бо стояла посеред ложницi - стояла, вiдгороджуючи вiд нього Праксед, його законну жону, справжню жону, яка вже вступила в законний вiк, legitima aetas, як кажуть усi цi зачуханi абати. Маркграф махнув рукою коротко й зло, показуючи, щоб ота темна слов'янка щезла йому з-перед очей, але вона далi стовбичила, тодi Генрiх майже впав на неП, обхопив обома руками, попхав до виходу, булькаючи горлом, заслинюючи жiнцi плат на головi, геть п'яний, здурiлий i знахабнiлий безмiрно. Коли дiткнувся цiКП стегнастоП, ще, власне, молодоП i, здаКться ж, вельми привабливоП чужинки, забув на мить про шлюбне ложе i про неторкану нiжну жону свою, зiпсуття вдарило йому в одурiлу голову, та вiн вчасно схаменувся, вiдкинув Журину за дверi, гукнув рицарям, якi оберiгали вхiд до ложницi, що зiрве голову кожному, хто стане йому заважати, кiлькома пострибами допав Њвпраксiю, яка злякано стояла коло широкого й високого ложа, повалив ПП туди, вгнiтив спиною в перини, з грубою нетерплячкою рвонув сорочку, але сорочка була вузька i з надто мiцноП тканини, щоб порватися вiдразу, не сорочка, а якийсь полотняний панцир. Генрiх вилаявся люто й брудно, повалився на жону, але вона вислизнула з-пiд нього, скочила на колiна, в руцi в неП блиснуло щось довге й тонке, маркграф, ще нiчого не збагнувши, знову посунувся на неП, але в груди навпроти серця вперлося йому щось холодне й безжальне, а голос Праксед був ще безжальнiшим. "Заколю!" - прошепотiла вона просто в вухо своКму мужевi, тодi зiскочила з ложа, вiдбiгла до самих дверей, гукнула звiдти щосили: "Заколю!", стала там, вся тряслася, тiпало нею, перелякано дивилася на мiзерiкордiю в своПй руцi. Ромейська мiзерiкордiя, подарунок брата Ростислава, гарна, майже iграшкова рiч, iз золотим рукiв'ям, з тонким i гострим, як риб'яча кiстка, лезом. Ростислав навчив, як ховати мiзерiкордiю в рукавi, забiяцько пiдморгував маленькiй сестричцi: "Хто на тебе нападатиме, штрикни в груди - та й ото!" Генрiх п'яно вовтузився на ложi, мабуть, шукав Њвпраксiю, в його замалу голову не пробилося ще, видати, усвiдомлення того, що сталося. Вiн лаявся гидко й довго, а вона тряслася коло дверей, повнилася вiдчаКм i безнадiКю, не ждала нiзвiдки нi помочi, нi спiвчуття. "Заколотися?" - зринула думка. Але дiвчинка прогнала ту думку. Не знала, як те робиться, та й жалко себе стало. Глянула на того, хто мав однинi зватися ПП мужем. Сидiв на ложi, бiлiло в темрявi маслаччя довгих голих нiг, сорочка, видно, збилася йому, там, де мав бути живiт, темнiло нiби провалля. Њвпраксiю знудило. Посунулася по стiнi, вже втрачаючи свiдомiсть, намацала рукою вузьке вiкно, схилилася до отвору, вдихнула свiжостi i вже коли трохи стямилася, почула внизу на днi вузького колодязя замкового двору вiдголоси запеклоП бiйки. Перехилилася бiльше, не дбаючи про Генрiха, не лякаючись його, i при червоному свiтлi смолоскипiв побачила, як унизу киПвський ПП воКвода Кирпа зi своПми дружинниками прорубуКться крiзь саксонських кнехтiв, мабуть,н амагаючись дiстатися до графськоП ложницi, щоб порятувати вiд наруги недорослу княжну, вирвати ПП з рук отого недопса, що брудно лаКться в неП за спиною. Кирпа замахувався пiдкористо знизу навкiс, рубав замашисте, зi смаком, сам щоразу вправно ухилявся вiд ударiв, а його дружинники, отi, чиПх навiть iмен Њвпраксiя не хотiла запам'ятати за довгу путь од КиКва до СаксонiП, стояли зi своПм воКводою, рубалися на смерть, мовчки, затято, безнадiйно, рубалися за неП, за свою княжну, за своК киПвське дитя. Вмить згадала Пхнi iмена, незугарнi й грубi, як Пхнi руки, звиклi до меча та списа: Крамола, Мишка, Губа, Копит, Бабка, Баран, Чорнота, Кобилка, побачила кожного з них зосiбно, почула голос, згадала усмiшку з-пiд волохатих брiв, у густому заростi вусiв i бороди, лише тепер збагнула, як любили вони ПП, пошкодувала, що не вiдплатила вона Пм теж любов'ю, зате ще не пiзно було заявити'Пм про своК визнання, про свiй захват Пхньою силою, мужнiстю, Пхнiм благородством. Вона перегнулася з вiкна, мало не падаючи донизу, закричала ламким голосом: - Бийте Пх! Бийте! Вiдважно побiгла до Генрiха, вхопила його за сорочку, тягла до вiкна, вже не боялася цього п'яного, гидкого, чужого чоловiка; голосом, сповненим владностi, звелiла: - Вгамуй своПх кнехтiв! I маркграф, дивно збайдужiлий до всього, слухняно вихилився з вiкна, п'яно гикнув униз, вижував кiлька слiв: - Ей там! Я сказав!!! Њвпраксiя спала ту нiч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася i тривала, поки з'Пдено було в замку все, тодi перебралися до iншого замку, об'Пдали й обпивали околицi; похмурi селяни привозили свиней, вели бичкiв, несли гусей, кнехти вiдбирали в них живнiсть, самих випихали iз замкових ворiт геть, щоб i духом не смердiло там, де п'ють та Пдять можнi. У п'яних похваляннях i варняканнях все ж стало вiдомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложi. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тодi забажала поговорити з ЊвпраксiКю. Усамiтнилися вiд пиякiв, сидiли двi неоднаковi жiнки, зв'язанi спiльними спогадами, а ще зв'язанi, тепер розумiли обидвi, ворожнечею. - Твiй стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять лiт, як i ти,сказала Ода трохи ображено. Однак образа для такоП подiП, здаКться, не личила, тому вона вiдразу й поправилася: - Але я була набагато мiцнiшою. Ти надто тендiтна, у тобi ще справдi... мало жiночого. Абат Бодо цiлком слушно нагадуК про competentia аnnоrum. До шiстнадцяти рокiв тобi треба побути в Кведлiнбурзi, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землi твого мужа... Бiдний Генрiх, йому доведеться ждати ще цiлих чотири роки! ЊвпраксiП хотiлося гукнути: "Не дiждеться!", але вона сказала iнше: - До Кведлiнбурга поПду зi своПми людьми._ _Не вiдiшлю Пх до КиКва, зостануться зi мною. ЛIТОПИС ЗАБУТЕ "Коли б серед мороку цього свiту не блищав промiнь науки, то все покрилося б нiччю",- так запише в своПй "Хронiцi слов'ян" через сто рокiв пiсля подiй, про якi тут йдеться, Гельмгольд, пресвiтер з Бозова на Пльонськiм озерi в землi слов'янського племенi вагiрiв, званiй ще ХолстинiКю. КиПвський великий князь Всеволод всiма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його "п'ятимовннм чудом", бо знав п'ять найрозповсюджених в тодiшньому свiтi мов, стежив вiн пильно за веденням лiтописання в монастирях КиКва, Чернiгова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв'язками з усiма владиками чужоземельними,а чи ж вiдав, що наймолодшу свою доньку Њвпраксiю видаК за чоловiка, який належить до найзапеклiших нищителiв слов'янства? I чи сягала вченiсть Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов'янських племен? Та й сама iмперiя Германська виростала на землях слов'янських, бо споконвiчнi германськi племена: бавари, шваби, франки, сакси, якi творили iмперiю, тулилися на окраПнах безмежного океану слов'янства. Народжений у Мейссенi (званому колись слов'янами Мишином) Адам Бременський за кiлька рокiв до приПзду ЊвпраксiП в Саксонiю писав: "Земля слов'ян-обширна область ГерманiП, населена вiнулами, яких давнiшо звали вандалами. Коли залiчити до слов'ян нiчим не вiдмiтних вiд них нi по зовнiшностi, нi но мовi богемцiв i розташованих по той бiк Одеру полян, то Пхня земля вдесятеро буде бiльша за нашу Саксонiю. Ця земля сильна вiйськом i зброКю, обильна всiлякими товарами, з усiх бокiв оточена горами, покрита лiсом i рiками, що творять ПП природнi кордони". Окрiм згаданих тут вагiрiв, бодричiв i лютичiв, вiдомих ще пiд iменем вiльцiв, у землях, що згодом вогнем i мечем були приКднанi до ГерманськоП iмперiП, в межирiччях Лаби й Одри на всьому узбережжi званого тодi Скiфськими водами Балтiйського моря жили полабiнги, пучини, лiнгони, варнаби, укряни, хiццiни, цiрцiпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, вiлiни, стодорапи, ретарiП, лужичi, пруси. Через тисячу рокiв од них уцiлiК лиш жменька лужицьких сербiв та в назвах рiчок i городiв вгадуватимуться слов'янськi значення: Бранденбург - Бранiбор, Ратпенбург - Ратибор, Любек - Любека, Траве - Трава, Мейссен - Мишин, Росток - Розтоки. А хронiст же писав колись з острахом: "Область слов'янськоП мови так обширна, що незмога уявити". "Неприступнi в своПх болотах, вони не хочуть визнавати нiяких володарiв над собою" - писав Гельмгольд. "Очi в них голубi, обличчя червонувате, а волосся довге" - такими полишилися в iсторiП. Нi мови ПхньоП, нi легенд, нi мудрецiв, нi сподiвань, нi останнiх слiв. Винищенi тiльки тому, що Пхня земля сподобалася зажерливим сусiдам i ще зажерливiшому Пхньому боговi, прикриваючись iм'ям якого, германськi рицарi йшли на незахищенi оселi слов'янськi. ЗнаКмо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, вiдзначалися твердiстю духу й помiрнiстю. Германський хронiст вимушений був визнати, що слов'яни, хоч "ще не просвiщенi вiрою, але обдарованi добрими природними властивостями, бо вельми жалiсливi до тих, хто терпить нужду. Золото й срiбло вони цiнують мало i багатi найрiдкiснiшими, незнаними нам хутрами, пахощi яких влили смертоносну отруту гордощiв у наше суспiльство. Самi вони вважають цi хутра не дорожчими за всiляку погань i тим, я вважаю, виносять присуд над усiма нами, бо ж ми домагаКмося хутер куницi, як найвищого блаженства". Нордмарка, якою мав тепер володiти маркграф Генрiх, муж ЊвпраксiП, названоП Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських земель. Чи вiдав про те високовчений князь Всеволод? Та чи й не байдуже було чоловiковi до якихось там племен, коли вiн не пожалiв навiть своКП маленькоП доньки... КРИВАВЕ ВЕСIЛЛЯ Широкозадi кобили несли крiзь сiрий дощ розкричаних, ще сповнених ситих згадувань про багатоденну весiльну учту кнехтiв. Хвалили свого маркграфа, виспiвували: "Янголи на небо, пастухи до стайнi, гой нам, гой!" Дощ не лякав кнехтiв. Справжнього сакса не лякаК нiщо, не може бути перепон i перешкод. "Рiки перепливемо, гори здолаКмо, хитрощi переможемо, силу зламаКмо, гой нам, гой!" Колись сакс прийшов до тюрiнга, попросив видiлити для себе трохи землi. Похмурий тюрiнг не вiдзначався нi гостиннiстю, нi щедрiстю. Сказав: бери в пелену сорочки - ото й уся тобi тут земля. Сакс набрав у пелену й став розтрушувати по крихтi, i переляканий тюрiнг побачив, що всi його гори покритi саксовою землею. "Гой нам, гой! А слов'янських свиней витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо Пхнi осади в диких борах, на сирому коренi, над рiками й озерами, не спитаКмо назви, не дамо стямитися - нi вигуку, нi крику, нi плачу, нi пам'ятi,- упадемо, як дощ на голову, принесемо свого бога, своК слово, свiй меч! Гой!" П'яно поблискували мечами, сiкли дощ, реготали здуру, недорослий маркграф i собi встрявав до вояцьких жартiв, похвалявся, обiцяв кнехтам розкiшнi забави зi слов'янськими свиньми. Найперше ж хотiв утiшитися сам_ _пiсля_ _ганебноП невдачi з непокiрливою жоною, в якоП, окрiм царського титулу та багатств, власне, й не було нiчого привабливого для такого знатного чоловiка, як вiн. Напали на селище лютичiв так само зненацька, як зненацька постало перед ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте й тихе, не зготовлене нi до оборони, нi до загибелi. Маркграф кричав щось крiзь дощ, кричав зопалу, по-дурному, його нiхто не слухав - вовки почули здобич, кожен летiв заслiплений, широкозадi кобили безжально мiсили зелену траву, лиснючi вiд дощу, вiд залiза й жорстокостi, кнехти перли звiдусюди на селище, гнали чимдуж, щоб не дати схаменутися, зiбратися для опору, втекти, сховатися, летiли мовчки, тiльки постогнувало щось тяжко в черевах кiнських та чмокала пiд копитами твань. Перша оселя. Вогонь - пiд покрiвлю. Зiскакують з коней, висаджують дверi, падають у хижу разом з дверима, сухо, тьмаво, пахне зiллям i хлiбом, пусто. Дим над хижею. Людей немаК. Друга хижа. Падають дверi. Тьмавiсть, запах зiлля й хлiба. Нiкого. Другий дим. Бiлий, плоско падаК на землю, мокре дерево не хоче горiти, але загориться, бо нiхто так не вмiК палити, як бравi кнехти маркграфа Генрiха, сина Удонового. Третiй дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачi? Iз крайнiх осель виганяють худобу, свиней, тягнуть збiжжя, шукають хутер, срiбла, збирають зброю. Запихаються м'ясом, жадiбно хлепчуть холоднi меди й смачне слов'янське пиво - облитi бороди, залiпленi вуса, роз-плямканi губи. Де люди? Де кров? Ще дими, ще. I крик. Жiночий, пронизливий, безнадiйний... Дими падають на землю, крик б'К в небо. Але теж падаК, як пiдбитий птах. На жiнку навалюКться вiдразу троК. Гвалтують посеред вулицi, у багнюцi, пiд дощем, хапливо, жадiбно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала, а кричати вони не дозволять тут нiкому. Затоптують жiнку кiньми, валять дверi, пiдкладають вогонь пiд покрiвлi, женуть худобу. Ага, хтось утiкаК! Бий! Навздогiн! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утiкаК? Доганяй! Заганяй назад. Перепиняй усiх! Ще жiнка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою об стiну! Чоловiк? По черепу! Враз прискакав кнехт, величезний шолом з'Пхав на вухо, мармиза перекривлена радiсною нетерплячкою. - Весiлля! - Яке? Де? Дурню! - Тут. Весiлля! - У цих свиней? - У собак слов'янських? - Весiлля! - ревiв кнехт i далi, до маркграфа. А з середини безтурботного досi селища, що мить тому розгулянi й розвеселенi, бiгли жiнки, рвали на собi волосся, хапали дiтей, когось кликали, дiтвора плакала, все бiгло наослiп, просто пiд рицарськi кобили, пiд мечi, на застави, якими заткнуто всi виходи з селища, чоловiки ще десь барилися, хто вискакував першим, то падав пiд ударами кнехтiв, бо бiг або ж голiруч, або самотою з дрюком чи коротким ножем, тодi надбiгли тi, хто зумiв ухопити довгий спис або сокиру на довгiм держаку. - По черепу! - Бий! Рубали, топтали кiньми, обеззброКних гнали докупи з худобою, свиньми, з псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпаченi жiнки, чоловiки лежали з розрубаними черепами, валялися вбитi дiти, прискакав з почтом маркграф, хижа нетерплячка била з його довгоП постатi, закутоП в залiзо. - Молода! Де молода? Де весiлля, чорти його бери, громи й блискавицi, собачi свинi, свинячi собаки! Де? - Забiгай! - Переймай! - Хапай! - Не випускай! По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили iз залiзними вершниками. Нiхто не втече, нiхто не порятуКться, нiхто не вцiлiв... - А-а-а-а-а! Маленька дiвчинка вискочила з палаючоП хижi, знетям-лено закрутилася - чорнi конi, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинцiв, регiт, страх, смерть. Куди? Побiгла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очi, маленька, тоненька, бiловолоса, як Њвпраксiя. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотiв запалити дуба, iншi наглили: - Жени! - Лови! - Бий! Молодi з родичами не вчинили навiть опору. Ждали милостi. Вийшли з-за столiв, повних наПдкiв i папиткiв, молода у вiночку, в червоних слов'янських шатах, молодий - гожий, дужий, високий. - В'яжи! Рвали молодого вiд невiсти, крутили ремiняччям, валили на землю весiльних гостей, в'язали, хто вчиняв опiр, того рубали. Швидко, вправно, хижо. Маркграф злiз iз кобили. Бiгцем до весiльноП палати. Вразила його просторiсть i ошатнiсть. Роги турiв i лосiв на стiнах, хутра, килими, зброя. Лави й столи пiвколом. Посерединi - священне вогнище. Тринiг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглi тринiжнi з вигiдними опертями. На столах - гори наПдкiв. Печенi поросята, гуси, журавлi, лебедi, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне - пахощi аж у шлунку! На кованих залiзом скринях - великi ведмежi шкури. Очi у ведмедiв - бурштиновi, свiтяться золотом. А хто тепер усьому хазяПн? Вiн, маркграф Генрiх! Кнехти тримали невiсту. Молодого не вiдводили. Хай бачить. Рвався з мiцних рук, стогнав, рот мав зав'язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання вiд безсилля. Невiста ще не могла стямитися. Не розумiла. Не вiрила. На неП насувався високий, з гадючою голiвкою. Величезний шолом пожбурив. Меч вiдкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти iржали, як жеребцi: - Не знiмай панцира! - Хай спробуК нашого залiза! - У маркграфа все залiзне! - Го-го-го! - Га-га-га! Невiсту повалили па стiл. На журавлiв i лебедiв. Вiнок влетiв Пй з голови. Тримали мiцно, затулили рот. Очi - нi. Хай дивиться на маркграфа. I молодий хай дивиться, який мужчина Пхнiй маркграф. Генрiх важко впав на дiвчину. Мав помститися за свою ганьбу з тiКю, що не пiддалася йому на шлюбному ложi. Слов'янськi собаки! Собачi свинi й свинячi собаки! Кнехти всовували до весiльноП палати волохатi морди. Кортiло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой! Гнали з селища свиней, худобу i людей, пов'язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розплiскувався над покрiвлями, над цiлим селищем червоними озерами, i вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими вiдблисками смертi й нищення. Дощ iшов i йшов. Коли вночi стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Палiччя чадiло, стрiляло, сичало, давило димом, вогню не було. Нi обiгрiтися, нi посушитися. Бо в темрявi нападуть зненацька, не помiтиш. Не нападав нiхто. Край перелякався. Вимер. Залiзнi вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали вiд диму, витирали засльозенi очi, обпивалися медами, нахабнiли ще дужче, нiж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарi в поле! ...Сон звалив усiх, хропли, харчали, свистiли, лаялися увi снi, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змiшалося, не розбереш. Бранцi ждали ранку, не спали, були разом зi своКю худобою, пси лизали Пм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо... Удосвiта вдарено з усiх бокiв. Тихо, вмiло, безжально. Земля слов'янська мав вуха й очi. Почуто, кинуто звiдусiль навперейми воПв, йшли нiшо через болота, через трясовини, через непрохiддя навпростець, навперейми, йшли слiдами важких кобил, на гiркий запах диму, на звуки лайки й похвалянь. Списи такi довгi, що в туманi губиться другий кiнець. Сокири на держаках з пiвтора хлопа завбiльшки. Луки паленi дiстають до бороди. Круглi щити, обтягнутi шкурою турiв. Кобили iржали з перестраху. Кнехти безладно борюкалися, падали пiд вагою своПх панцирiв, грузли в багновиську. Важкi сокири падали на шоломи, на залiзо. Людей не видно, сокири падали мовби самi собою. Мечем нiкого дiставати. Гнуться шоломи. Трiскаються черепи. - А-а-а-а! Найтвердiших порубано, маркграфа зi здичавiлими баронами обдерто з панцирiв, у самих сорочках вигнано на узлiсся, пов'язано ремiняччям, знятим з бранцiв, молодий i молода стали навпроти Генрiха. Нiхто нiчого. Все мовчки. Погнали нападникiв назад. Босих, напiвголих, пiд дощем. По слiдах Пхнiх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весiльного селища, до озера, що, мабуть, зберiгало ще в своПх глибинах вiдсвiти вчорашнiх жахiв. Озеро було джерельне. Навiть улiтку вода, як лiд. У такiй водi водиться гарна сильна риба. Предки вмiли вибирати мiсце. Восени вода ще холоднiша. В цьому легко пересвiдчитися його вельможностi маркграфовi. Генрiха загнано у воду но саму шию. Хай охолоне вiд жару. Молодий i молода стояли на березi i дивилися, як синiК скривлена мордочка маркграфова. Коли пробував вибрiдати, воПни брали його на рогатини, як ведмедя, знов заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибiли пiд дощем на березi. На нiч усiх вiдпущено. У самих сорочках погнали до болота, сплюнули вслiд. Вертайтеся, звiдки прийшли... Мине чимало днiв, доки маркграфа внесуть у його замок. Не битимуть у котли, не гратимуть лютнi, не виблискуватиме маркграф оголеним мечем. Лежатиме трупом. I не поможуть нi мудрi абати з Пхнiми молитвами, нi привезенi з самоП IталiП славетнi лiчцi, нi кропивне сiм'я з медом, нi дев'ятисил капуанський - скрутить йому всi його двiстi дев'ятнадцять кiсток, i вже не пiдведеться Генрiх в ложа, не побачить своКП повнолiтньоП жони, не скреготатиме зубами, нахваляючись i похваляючись, що по викiнченнi непокiрливiй шiстнадцяти лiт припровадить ПП, як мисливського пса, до свого замку, а вмре якраз тодi, коли вихованка Кведлiнбурзького монастиря Пракседа досягне competentia annorum. ЛIТОПИС ГЕНЕАЛОГIЯ Замки будовано з примусу, собори - з набожностi. Њпископи проклинали тих, хто приходив на будову не з побожностi, а з любовi до заробiткiв. Спiвати псалми, визнавати грiхи, класти камiнь, намагаючись, аби його положення було найнаближенiше до того, яке мав у скелi, що з неП вирубаний,- до цього заохочували святi отцi, цьому всiляко сприяли iмператори. Усе було хистке, непевне, тривожне, думка не закорiнювалася в суттКве, вiрилося в дива i страхи, тож камiнь мав би стати мовби запорукою тривалостi й мiцностi держави й церкви. Коли, скажiмо, переселявся монастир в укрiплену мурами будiвлю, хронiст у захватi вигукував: "О щаслива годино! О блага хвиле! О дню вибавлення, коли господь вирiшив перенести винницю свою з Њгипту, виявляючи над слугами своПми милосердя своК в мiсцi обмурованiм!" В укрiплених замках споруджувано собори, в Кведлiнбурзi, улюбленiй резиденцiП германських iмператорiв СаксонськоП династiП, засновано абатство для виховання доньок вельможних родин, вибудувано двi церкви мiсцевих святих - Серватiуса й Вiперта. Дружина iмператора Оттона I Адельгейда була покровителькою абатства, вiдтодi встановився звичай, що абатисою в Кведлiнбурзi мала бути iмператорська донька, багатьом вiд народження надавано iм'я Адельгейди в сподiваннi високоП честi, бо Кведлiнбурзьке абатство було так само славно, як монастирi в Монте-Кассiно, Сенкт-Галленi, Рейхенау й Клюнi. Колипомер у досить молодому вiцi останнiй з iмператорiв СаксонськоП династiП Оттон III, що славився великою вченiстю, германськi князi, видно, наляканi занадто вченим iмператором, зiбравшись на свiй з'Пзд на Рейнi, проголосили iмператором зовсiм неписьменного Конрада, який поклав початок Франконському дому. Капелан Вiппон, який описав життя Конрада, навiть у неписьменностi iмператоровiй вбачав цноту, коли говорив: "Воля божа восхотiла лишити тебе неосвiченим у науцi, щоб ти, отримавши згодом небесну настанову, здобув християнську iмперiю". Дiялося це тодi, як у КиКвi Ярослав розпочав будування СофiП. Конрад теж пробував будувати, а що сам не знав, як те робиться, то поклався в усьому па духiвництво. Вiппон писав: "Хоча вiн i був неписьменний, але вмiв розсудливо управляти духiвництвом, зовнi виказуючи йому люб'язнiсть i щедрiсть, а потай пiдкоряючись його пристойнiй дисциплiнi". Конраду вельми сподобалася крипта святого Вiперта в Кведлiнбурзi: могутнi склепiнчастi арки, круглi колони й чотирикутнi стовпи, усе вдавлене в землю, вгрузло пiд якимсь страшним тягарем, але вiд цього видаКться ще потужнiшим, мiцнiшим, довговiчнiшим. Iмператор не знав, як називаються арки, колони, стовпи, нави, зате мав у руках безмежну владу, тому звелiв: - Поставити отакий собор у ШпеКрi. Тiльки бiльший. На тому будiвництвi об'явився дивний чоловiк. Прийшов спокутувати грiхи. Працював за всiх, а в кiнцi дня брав лиш один динар на хлiб та воду. Це тодi, як носiй камiння заробляв сiм динарiв, а муляр двадцять два. Працював той чоловiк, як шалений, i прозвано його робiтником святого Петра, i Кпископ усiм радив брати його за взiрець. Та по восьми днях такоП дурноП та запеклоП працi хтось ударив шаленця тяжким молотом у потилицю i тiло його вкинули до Ройпу. Розповiдали, що риби винесли тiло його на поверхню, i на водi загорiлося три запаленi свiч- ки, а над прахом з'явилася свята Варвара, покровителька будiвничих, iшла по водах боса, у синьому хiтонi i вказувала чи то на ШпеКр, чи й кудись далi. Коли б спробував хто розповiдати про всi дива того часу, то незабаром забракло б йому сил. Тим часом людям хотiлося чудес не тiльки небесних, а й земних. Рагiмбольд з Кельна ламав собi голову, в який спосiб зробити кам'яного янгола, що пальцем завжди вказуК на сонце, орла, що повертав голову в напрямку священика, який читаК КвангелiК, пристрiй для обiгрiвання рук Кпископа в час довгоП меси. Але яке все це маК вiдношення до Кведлiпбурга, в якому Њвпраксiя мала провести шiсть рокiв свого життя - вiд дванадцятого до вiсiмнадцятого? При франконськнх iмператорах, сказано вже, Кведлiнбург перестав бути улюбленим стольним городом. Генрiх III може бути згаданий тут лише з тоП причини, що його донька вiд першоП жони Кунегiльди - на ймення Адельгейда - була абатисою в Кведлiнбурзi саме тодi, як привезено туди молоду маркграфиню Пракседу. Брат Адельгейди (по батьковi, а не по матерi), iмператор Генрiх IV був тодi в IталiП, бо вже так повелося, що германськi iмператори майже всi своП зусилля спрямовували на приборкання непокiрливих земель, про що буде осiбна мова. У Кведлiнбурзi всi тi роки невпинно велося будiвництво. В 1070 роцi згорiла стара кiрха Серватiуса, i вiд неП лишилася тiльки крипта. Над нею споруджено нову кiрху, тринавову, з двома вежами, з трьома абсидами. Ставлено вежi, поновлювано палiсади, вали, поглиблювано рови. У самому абатствi плекано сади й монастирськi городи, там був чотирикутний став, улюблене мiсце для нiчних прогулянок Адельгейди, влаштовано скрипторiй для розмноження дорогих рукописiв; ученим роздумуванням слугував чотирикутний двiр, оточений кам'яними аркадами. Абатство височiло над городом, вирiзнялося посеред замку, мов окрема держава мудростi, сили й привабливостi, бо ж усi знали, що наповнене воно найвродливiшими й найученiшими невiстами в усiй ГерманiП, i чимало шукачiв щастя намагалися проникнути туди, i слiд вiдзначити, що якiсь мудрi будiвничi подбали й про це, зробивши ряд вiкон у абатствi мало не при самiй землi, так що навiть череватий пивохльоб мiг легко перевалитися в келiю, коли його там ждали. Коли хтось захотiв замурувати вiкна, барони зчинили гвалт: "Цi монахи хочуть ув'язнити наших доньок i сестер! Поки бог живий, не допустимо того!" ШЕСТИЛIТТЯ Осiнь у КиКвi - у палахкотiннi листя i багать, у щедрих ловах, у радостi вiд споглядання розкiшних вершникiв, у важких об'Пданнях дичиною. А тут осiнь - суцiльний смуток. Сiра, як свинець на покрiвлях монастирських. Удома князь Всеволод любив монастирi й монахiв, старша сестра Янка, змирившись з грiзним своПм призначенням, теж схилилася душею до високого, божественного, малi ж Њвпраксiя i брат ПП Ростислав не могли збагнути таких схильностей, видно, кров переяславського Ясеня бунтувалася в них дужче за тихiсть князiвську. Ростислав уже змалку ви