пель-пель-пель-пель (2), конопель.
   Та впронадився (2) журавель,
   Журавель-вель-вель-вель (2), журавель.
   Ой я, я тому (2) журавлю,
   Журавлю-влю-влю-влю (2), журавлю
   Та бучком ноги (2) поломлю,
   Поломлю-млю-млю-млю (2), поломлю.
   Селяни i селянки при остатнiх куплетах похитуються, торкають однi одних
плечима та кивають головами, позираючи на Миколу, що  стоПть  зi  звiшеною
головою i держить чарку в тремтячiй руцi. Коли спiв скiнчився:_
   Микола_. Ну, куме, дай боже здоровля! (П'К.)_
   Бабич_. Дай боже всього доброго!
   Микола_. Нi, сього не кажiть! Чого доброго? Я доброго нiчого у бога  не
прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з  менеП  (НаливаК  i  передаК
чарку Бабичевi.) _Ну, прошу!
   Бабич_. ДякуКмо красно. Нi, кумцю, не гнiвiть бога! Що бог дасть, то не
напасть. Не раз чоловiк гадаК, що не знати яка на нього бiда впала, аж  за
день, за другий  озираКться,  а  воно  вже  йому  на  добро  вийшло.  Ваше
здоровля, сусiдо! (ОбертаКться до iншого селянина i п'К.)_
   Перший селянин_. Дай господи й вам!
   Микола_. Ну, вже ви менi сього не кажiть. Уже я то
   на своПй шкiрi витрiбував, яке воно добро виходить. Нi,  кумове  чеснi,
вiрте менi чи не вiрте, а менi здаКться, що пан бiг часом собi смiх iз нас
робить!
   Селяни_. Бiйтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!
   Микола (махаК рукою)._ Одно мене ще в  свiтi  держить  -  отся  живиця!
(Бере чарку, наливаК i п'К.)_
   Настя (пiд вiкном до другоП жiнки, киваючи голо вою)._ Я то  знала,  що
до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не маК, анi серця.
   Перша жiнка_. Ой та певно. Мiй старий казав,  що  буде  в  радi  о  тiм
говорити, аби ПП при  всiй  громадi  рiзками  висiчи,  най  не  даК  злого
прикладу.
   Настя_. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi.  -Бiйтеся  бога!  Таж
такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до самоП  церкви  прийшла,  а
потому як сама стала, то щоби вам до образiв,  до  вiвтаря  святого  лицем
обернулася! Де там! До  нього  обернулася,  до  нього,  'окаянна,  молитви
шепче. Жiнки довкола неП повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов  вiд
зараженоП тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу  й
вистояла. Та не всю,  бо  скоро  "Достойно"  проспiвали,  мiй  Вiандар  iз
церкви, моргнув на неП, та й вона за ним вийшла.
   Перша жiнка_. Та куди ж вони потяглися?
   Настя_. Мабуть, до  коршми.  Там  собi  обоК  в  ванькирi  запиваються.
(Шепче.)_
   Бабич_. Куме Миколо, так ви кажете, що жiнка вас голодом морить?
   Микола_. Хто? Я? Коли я се казав? Де?
   Бабич_. Ну, я так чув.
   Перший селянин_. I я чув. Геть по селу чутка ходить.
   Микола (в п'янiм запалi)._ Бреше тота чутка! Всi брешуть, хто  ПП  далi
розносить. Кому яке дiло до мене i до моКП жiнки?
   Настя_. Ну, та певно, що нам дiла нема. Але К хтось такий,  що  маК  до
неП дiло.
   Микола_. Кого то обходить, що ми Пмо, що варимо, чи ситi, чи голоднi?
   Бабич_. Та ви, куме, не гнiвайтеся, що я вас спитав, Я  прецiнь  не  зi
злоП волi. Бо тут, бачите, деякi хотiли на радi громадськiй...
   Микола_. Що, що, що? Зась радi громадськiй до моКП жiнки. Не  маК  рада
права!
   Бабич_. Ну, як ви собi не кривдуКте - то певно. Тiлько що, бачите, люди
собi дуже марикують, кажуть, що вона дуже поганий приклад даК, вибачте, на
публiку людську з тим Гурманом волочиться.
   Микола (хапаК себе за голову)._ Он, ой, ой! Люди!  Не  рiжте  мене  без
ножа! Не мучте мене! Не бабрайтесь у моПм серцi!  Най  вам  моя  жiнка  не
стоПть у очах! От  пийте,  коли-сьте  чеснi  та  добрi,  що-сьте  до  мене
прийшли, частуйтеся i говорiть дещо веселiшого. А то  тьфу!  Чоловiковi  й
без вас тяжко, а ви ще додаКте.
   Настя_. Ой кумочку, та чи то ми не знаКмо, що вам тяжко? (П'К.)_
   Микола_. Ой тяжко, кумонько, тяжко! (НаливаК i п'К.)_
   Настя_. Та кажуть, що вона до вас по цiлих днях не говорить?
   Микола_. Та що будемо говорити? Вона мовчить, i  я  мовчу.  Отак  цiлий
день мов тумани ходимо. А вона все тiлько в вiкно зазираК, чи вiн не  йде.
А до мене хоч би словечко сказала.
   Настя_. Ой бiдний ти, кумочку, бiдний! (НаливаК i п'К.)_
   Микола_. Ой бiдний, кумочко, бiдний, як той мак начетверо!  (НаливаК  i
п'К.)_ Як той горох при дорозi. (Плаче.)_
   Настя_. Та хiба я не знаю, що ти не раз  з  голоду  млiКш,  а  вона  що
зварить, то тому поганиновi держить. Куме, таже я твоя близька сусiда. Все
знаю, все бачу, хоч би не раз i не хотiла бачити. Не  раз  аж  серце  менi
краКться! Бiгме, кумочку, краКться. (Плаче i обiймаК його.)_
   Бабич_. Ну, ну, жiнко, може, нам пора додому?
   Селяни_. Та пора би йти.
   Микола_. Люди добрi, сусiди чеснi! Посидьте ще троха! Не  кваптеся,  не
розходiться! Я рад, що  людський  голос  у  тих  стiнах  чую.  Поговорiть,
почастуйтеся. Ну, прошу! Ов, чарка стоПть! Що се такого? Фляшка порожня? Я
зараз другу принесу. У мене барилка Ксть,  схована  в  половнику.  Що  маК
грiшний чоловiк робити? Коли вже таке на мою голову впало, то що дiяти! Не
береться мене нiяка робота, вiдiйшла  охота  до  життя,  до  господарства.
Тьфу, нащо воно менi! Взяв я продав конята, грошi  сховав  та  й  пропиваю
потроха. Най iдуть! Не стане тих, знов щось продам.
   Бабич_. Ой куме, куме, зле ти робиш! Занадто собi до голови  взяв  таку
дурницю та iз-за такоП негiдницi добро своК керваве марнуКш!
   Микола_. А нащо ж воно менi? Хiба менi життя буде? Не буде,  куме!  Все
пропало! Вже менi господарем не бути, так нехай же iде все! I поле продам,
i хату продам, нехай iде.
   Бабич_. Говори, говори. Продам, кажеш. А потому що буде?
   Микола_. Коли потому? Як потому? У мене, куме, вже  тепер  потому.  Вже
тепер по всьому. Дальше вже нiчого не буде.  Нiчогiсiнько.  Так  цур  йому
всьому! (Виходить а фляшкою.)_
   Перша жiнка_. Зовсiм знiвечили чоловiка! Зовсiм з пантелику збили!
   Друга жiнка_. Не много того розуму в бiдолахи .було, та й той виплив.
   Настя_. Я би не знати що дала, що вона його якимось зiллям упоПла.
   Бабич_. А найгiрше шкода господарства. Гарував чоловiк, весь вiк робив,
аж йому  очi  з  голови  лiзли,  мучився,  терпiв  -  ой  господи,  кiлько
натерпiвся! Нарештi дохрапався кусника хлiба, жити б, та бога хвалити,  та
дiточок надiятися, а тут на тобi! Мов пожар наскакуК, • мов грiм з  ясного
неба.
   Перша жiнка_. Говорiть, куме, говорiть! Кажете: Дiтей надiятись. Того й
уся бiда в тiм, що в них дiтей цема. Якби у неП були дiти, то  вона  б  на
таке не пустилася. Скажу я слово й за неП.
   Перший селяни н_. Ая тому не вiрю. Вже як котра жiнка така вдасться, то
ти ПП й ланцем до дому не прикуКш. I дiтей покине.
   Перша жiнка_. Не слухай того, куме, бiгме, не  слухай!  Дiти  -  велика
рiч. Дiти - половина матерi. Одна половина може би й рада пiти,  позволити
собi, а друга не пускаК, кричить: "А ми, мамо! А що  з  нас  буде?"  I  не
пустять тамтоП половини.
   Микола (входить з фляшкою i ставить ПП на столi). _Ось вона!  Ось  наша
радiсть! Ось одинока потiха. (ПiднiмаК фляшку, телепаК i  знов  ставить.)_
Повна, вистане нам! Ану, кумове чеснi, сусiди моП приКмнi - дай  нам  боже
здоровля! (НаливаК, п'К i пускаК чарку кружляти.)_
   Бабич_. Куме Миколо, ген, кумеП
   Микола_. Га!
   Бабич_. А я би тобi, куме, щось сказав, та боюся, щоб  ти  на  мене  не
огнiвався.
   Микола (сiдаК  коло  нього,  обнiмаК  його  за  шию,  плачучи)._  Кажи,
кумочку, кажиi Ти в мене найближчий сусiда, ти мiй порадник. Говори!
   Бабич_. Ти, куме, - не в гнiв тобi кажучи, -  занадто  м'який,  занадто
податливий.
   Микола (хитаК головою i тяжко зiтхаК)._ Ой так,  так,  занадто  м'який,
занадто податливий.
   Бабич_. А вони бачать, що ти такий, та й тобi кiлля на головi тешуть.
   Микола (хапаК себе за голову)._ Ой тешуть, тешуть! Аж  у  мiзку  лупаК!
(Плаче.)_
   Бабич_. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
   Микола_. Не бути дитиною? А то як?
   Бабич_. Ти б узявся до своКП жiнки троха  острiше.  Похрупостiв  би  на
неП, погрозив би, а то й ударив раз, другий. ЗнаКш, жiнка так, як  коняка,
любить батiг, а без нього зовсiм ледащiК.
   Микола_. Ой ледащiК, ледащiК.
   Бабич_. Ну, i до сього Гурмана ти постався. Що то вiн завоював тебе, чи
що? Покажи йому, що ти в хатi господар. Закажи йому бувати у себе.
   Микола_. Ой просив я його, та де тобi, ще й смiКться.
   Бабич_. Просив! Бiйся бога, куме, хто  ж  такоП  рiчi  просить?  Та  то
певно, що вiн просьби не послухаК. А ти остро до нього!
   Микола_. Ой кумочку, боюсь я його! Страшний вiн такий, як кат.
   Бабич_. Фе, куме! Ти ж чень не дитина. Чого тобi боятися? Адже вiн тобi
нiчого не може зробити!
   Микола (випростовуКться)._ Та то правда! Чого менi його боятися?
   Бабич_. Ти йому погрози, що пiдеш до суду на скаргу, що вiн тобi жити з
жiнкою не даК.
   Микола_. Та то правда! Адже i над ним К старший! На скаргу!
   Бабич_. Що в цiлiм селi соблазнь робить, сором на цiлу громаду.
   Микола_. Га, таже за се тяжка кара!
   Бабич_. А ти думав як? Зараз його вiдси перенесуть!
   А ти вже собi потому з жiнкою даси якось раду.  Коби  .лиш  його  вiдси
мара взяла.
   Микола_. О, певно, що з нею я собi пораджу.  Адже  ж  ви,  сус.iдоньки,
знаКте, яка вона була добра, щира та вiрна, заким його зла доля на мiй дiм
навернула! До рани можна було ПП приложити, не то що! (Плаче.)_
   Настя_. Ти, куме, його до хати не пусти, ось що! Дверi йому перед носом
замкни. Цiпом по головi заПдь. Так би я на твоПм мiсцi зробила!
   Микола_. Так, так, так! Цiпом по головi! Мундур на камаття! Нехай  мене
скаржить! Я вже буду знав, як боронитися!
   Бабич_. Нас, куме, на свiдкiв клич. Ми  посвiдчимо,  ЯК  вони  з  тобою
обходилися!
   Селяни_. Так, так! Усi посвiдчимо! Його зовсiм зi служби  проженуть,  а
тобi нiчого не буде!
   Микола (схапуКться)._ Добре! Все зроблю, вiзьму  на  вiдвагу.  Або  що,
хiба я не чоловiк, не господар? Ану, випиймо, сусiди! Бiг заплатить вам за
раду. Побачимо, хто тут буде старший. (П'К i частуК Пх за чергою.)_
   _
   ЯВА ДРУГА
   _
   Тi самi. Входять Жандарм i Анна._
   _
   Жандарм _(трохи пiдпитий)._ Го, го,  го!  А  тут  що?  Празник  якийсь,
комашня чи поминки?
   Микола_. Та поминки, поминки справляю.
   Жандарм _. А по кiм?
   Микола_. По собi самiм. По своПй честi,  по  своПм  супокою,  по  своПм
життi.
   Жандарм _(Iде до столу - люди розступаються перед ним, вiн сiдаК.  Анна
також сiдаК на припiчку)._ Ага, ти, бачу, вже троха теК... язиком путаКш!
   Микола_. Як то путаю? Я не путаю, я правду говорю! То ти, Михаиле,  моК
життя попутав, так що й кiнця не найду.
   Жандарм _. От, Миколо, не молов би-сь дурниць, та й ще при чужих людях,
а радше частуй гостя.
   Микола_. Ой участував ти мене! Не такого ти частунку вiд мене варт!
   Жандарм _(схапуКться i пiдступаК до нього)._ Що ти говориш,  що?  Якого
частунку?
   Микола (плюК йому в лице)._ Ось якого, коли хочеш знати.
   Жандарм _(б'К його кулаком у голову)._ Ось тобi за це!
   Микола падаК на землю. Люди кидаються до Миколи, Анна до Михайла._
   Анна_. Михаиле, вспокiйся, що ти робиш?
   Жандарм_. Я спокiйний i нiчого бiльше не роблю, але плювати на себе  не
дам! Не бiйся, се йому не пошкодить. Троха свiчки в  очах  стали,  але  се
байка. Протверезиться швидко. А  я  й  так  хотiв  iз  ним  розумне  слово
поговорити.
   Микола _(з трудом пiдноситься, його садять на лавi),  _Так  ти  ось  як
менi платиш за мою доброту?
   Жандарм_. Не за доброту, Миколо! За доброту гiлько бог заплатить.  А  я
за дурноту. За те, що ти плюКш на цiсарський мундур.
   Микола_. Я не на цiсарський мундур  плюю,  але  на  того  огидника,  що
ганьбить образ божий. Ти його знаКш? Михайла Гурмана!
   Селяни. Так, так!
   Жандарм. _(гне в собi злiсть)._ ЗнаКте ви що, панове свiдки, я тут хочу
з Миколою розумне слово говорити. Вас тут не потрiбно. Може  б,  ви  пiшли
собi до дiдька?
   Микола_. Нi, сусiди! Сидiть, не вiдходьте!  Я  вас  прошу.  Я  вас  тут
запросив, вiн не маК права вас виганяти.
   Жандарм. _(зiскакуК i хапаК за карабiн)._ А я вам кажу, п'яницi поганi,
геть вiдси! Хто зараз не вступиться, той ось тут кольбою в груди  дiстане.
Марш!
   Селяни i селянки сквапно виходять. Декотрi хрестяться i плюють._

   ЯВА ТРЕТЯ

   Микола, Жандарм i Анна._
   _
   Микола (прискакуК до нього)._ Яким ти правом смiКш моПх гостей  з  моКП
хати виганяти, га? До тебе прийшли? Твою горiвку пили?
   Жандарм. _(вiдтручуК його набiк)._ Мовчи, дурню! Слухай, що я тобi буду
казати. Сiдай ось тут!
   Микола неохiтно сiдаК._
   Слухай, Миколо, що ти собi гадаКш?
   Микола_. Як то що?
   Жандарм _. Чого ти сам собi шкоду робиш? Роботу  докинув,  господарство
занедбав, конi продав та все тiлько з  п'яницями  водишся  та  своК  добро
розкидаКш? Чи то ладно так, га?
   Микола_. Ладнiше, нiж чужу жiнку на грiх наводити.
   Жандарм _. Миколо, Миколо, не повинен би ти й згадувати про те.
   Микола_. Он як! Не повинен i згадувати про те, вiд чого серце рветься i
голова трiскаК? Спасибi за ласку. А скажи ти менi, Михаиле, про що  я  маю
згадувати? Для кого маю дбати? На кого робити?
   Жандарм _. Хоч би на себе самого.
   Микола_. Не бiйся, на себе самого я  дбаю!  Продаю,  роздаю,  розкидаю,
пропиваю те, що менi непотрiбне, а  беру  лиш  те,  що  менi  потрiбне.  А
потрiбне менi тепер лиш одно - ось що! (ТелепаК фляшкою.)_
   Жандарм _. Фе, Миколо, стидайся!
   Микола_. Я маю стидатися! Ха, ха, ха! А ти стидаКшся? А отся  негiдниця
стидаКться, що по селу раз у раз з тобою волочиться? Ви маКте стид?
   Жандарм _. Зась тобi до нас.
   Микола (зриваКться)._ Кому зась? Менi? А ти хто тут? Яке ти право  маКш
менi заськати?
   Жандарм. _(силою саджаК його назад)._  Ну,  ну,  не  решетися!  Я  тобi
скажу, яке я маю право. Слухай, Миколо! Ти знаКш, хто  я  був  колись,  ще
там, у нашiм селi?
   Микола_. А хто? Урвитель, забiяка.
   Жандарм_.  Брешеш,  друже  мiй.  Я  був  чесний  парубок,  може,  троха
загарячий, запалкий. Але кривди я не любив, неправди не мiг знести - i  то
було моК нещастя.
   Микола_. Було дещо й бiльше.
   Жандарм _. Правду кажеш. I я тобi зараз скажу,  що  ще  причинилося  до
мого нещастя. Я полюбив  отсю  бiдолаху,  Анну,  сироту,  поштуркувану  та
кривджену нелюдами-братами.  Ся  любов  була  моПм  одиноким,  найдорожчим
скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловiка.  А
ти, Миколо, ти до спiлки з тими нелюдами вкрав менi те одиноке щастя.
   Микола  (зриваКться)._  Я?  Вкрав  тобi...  (ХапаК  себе  за  голову.)_
Господи, що се зо мною? Чи весь  свiт  догори  ногами  перевертаКться?  Я,
втоптаний у болото, обдертий  з  честi,  супокою  i  поваги,  зруйнований,
зарiзаний без ножа - я, по-твойому, виходжу ще й злодiКм?
   Жандарм_. Не хапайся за голову, Миколо! Адже твоК  сумлiння  само  тобi
каже, що моя правда.
   Микола_. Нi, брешеш. Я ПП не силував! Вона ще вдячна менi була...
   Жандарм _. Адже бачиш ПП вдячнiсть.
   Микола_. Вороже, се ти ПП звiв, одурив, причарувавi
   Жандарм_. Ти мав три роки часу причарувати ПП до себе.  Чому  сього  не
вчинив?
   Микола_.. Бо я не чарiвник - ось чому!
   Жандарм_. Бо ти вiхоть, а не чоловiк - ось чому!
   Микола_. Хто вiхоть? Я вiхоть?
   Жандарм _. Авжеж не я.
   Микола_. Отже я зараз покажу тобi, що я не вiхоть. Марш  менi  з  хати!
(ХапаК його за плечi.)_
   Жандарм. _(вiдтручуК його)._ Iди спати, Миколо! Ти троха п'яний.
   Микола_. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти  менi  геть  iз  хати
забирайся!
   Жандарм_. От же не вступлюся. Тут i заночую, коли менi схочеться.
   Микола (лагiдно)._ Вступися, Михаиле! Не доводи мене до лютостi.
   Жандарм _(лагiдно)._ I не доходи до лютостi, небоже, се нездорово. А  я
справдi у тебе заночую. А завтра оба разом поПдемо до мiста.
   Микола_. Оба разом? Пощо?
   Жандарм _(виймаК папiр i показуК)._ Ади, знаКш отсей папiр?
   Микола_. Чорти б його знали, а не я!
   Жандарм _. То зле, Миколо! Не вадило б тобi його знати. Тут i про  тебе
дещо написано.
   Микола_.. А що там про мене написано?
   Жандарм _. Наказ iз суду, аби тебе  приставити.  Я  ще  нинi  маю  його
доручити вiйтовi. Там знов на тебе в судi щось наговорили.
   Микола_.. Га. Юдо! Так ти знов з того боку пiдо мною риКш? Зовсiм  мене
доконати хочеш? От же не дiждеш! (ВириваК  йому  з  рук  папiр  i  рве  на
куснi.)_ На, маКш, маКш, маКш!
   Жандарм _. Дурню, i що ти зробив? Чи ти знаКш, що тобi буде за се?
   Микола_. Не менi, а тобi.
   Жандарм _. Нi, тобi! На, маКш раз! (Б'К його в лице.)_ Се на  завдаток!
На, маКш два! (ЗамахуКться.)_
   Микола (хапаК карабiн)._ На тобi також разi (КидаКться на Михайла.)_
   Анна (кидаКться мiж них)._ Миколо, набiк!
   Микола (вiдтручуК ПП)._ Ти сама набiк!
   Жандарм _. Пусти його, Анно! Я його i так не боюся. (ХапаК за  карабiн,
хоче вирвати Миколi.)_ Пусти, дурню! З тим не жартуй!
   Микола_. Ось тобi мiй жарт! (ПускаК карабiн, хапаК сокиру i  втоплюК  в
груди Жандарм овi. Той падаК.)_
   Анна_. Господи! Що з тобою, Михаиле? (КидаКться до нього.)_
   Жандарм _(вхопився рукою за груди, з котрих бухаК  кров)._  А  ее  так!
Нiчого! Нiчого менi не треба.
   Анна_. Кров! Кров! Ти ранений, Михаиле, забитий. Голубчику! Де рана?
   Жандарм _. Нiчого, Анно, нiчого! Се лиш жарт був. Троха поболить  та  й
перестане. Годi, Миколо! Чого став та й трусишся? Дай руку!
   Микола (кидаК сокиру)._ Та... та... невже воно нiчого?
   Жандарм. _(слабше)._  Дай  руку!  (ПростягаК  йому  закровавлену  руку.
Микола даК свою.)_ Спасибi тобi! Ти зробив менi прислугу, i я не  гнiваюсь
на тебе! Я хотiв i сам собi таке зробити, та якось рука не пiднялася.
   Анна. Михаиле, серце моК, скажи, що тобi? Де в тебе рана?
   Жандарм _. Кажу тобi, що менi зовсiм добре. Навiть i лiкiв не треба!  А
ось i свiдки! Ну, слава богу! Слава богу!
   _
   ЯВА ЧЕТВЕРТА

   Тi самi, вiйт, Бабич, Настя, селяни._
   Вiйт_. Ген! А тут що такого? Хто тут галасуК?
   Настя_. Ой лишенько! Шандар забитий.
   Вiйт_. Невже неживий? Миколо, Анпо! Що се таке? Говорiть,  чого  стоПте
як остовпiлi?
   Жандарм _(слабо)._ Пане вiйте! Дайте Пм спокiй! Вони не виннi!  Я...  я
сам...
   Вiйт_. А тобi що таке сталося? Пощо на себе руки наложив?
   Жандарм _. Так було  треба.  То  моя  рiч...  Анно!  Миколо...  бувайте
здоровi... i простiть. (УмираК.)_
   Анна (кидаКться  до  трупа)._  Михаиле,  Михайлику!  На  кого  ти  мене
покидаКш? Що я без тебе на свiтi зачну?
   Микола_. Анно, вспокiйся, хiба ти не маКш для кого жити?

   Заслона спадаК_