а його планiв, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула украПнський народ вiд протекторату Туреччини. 3 цiКю метою кiлька разiв запрошував його на конференцiю пiд покровом зовнiшньоП дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його сiтi. 3 тим бiльшою наполегливiстю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього"[43]. Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно вiдтворенi у романi) не означали вiдступництва кошового отамана вiд своПх полiтичних принципiв В серединi 70-х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Днiпра було здiйснено спiльний похiд росiйськоП армiП i лiвобережних козакiв, внаслiдок якого десять полкiв ПравобережноП УкраПни оголосили про своК возз'Кднання з Лiвобережною УкраПною в складi РосiйськоП держави. Активiзувалася боротьба ЗапорозькоП Сiчi проти експансiП султанськоП Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi, очолюванi I. Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi Криму. Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та украПнського народiв проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство[44]. (Деталi цього походу також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) ЗанепокоКнi можливими наслiдками цiКП акцiП, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись у Крим. Позбавлений вiйськовоП пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився в цiлковитiй iзоляцiП На Правобережжi пiднялася нова хвиля народних виступiв проти гетьмана запроданця Визрiвало невдоволення i серед найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад, що бiльша частина старшини залишила Чигирин i перейшла на Лiвобережжя. I. Сiрко, який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в цiй ситуацiП виступив iнiцiатором органiзацiП посольства запорожцiв до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися вiд останнього прийняти росiйське пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй вiйськовiй радi ще 12 березня 1675 р .)[45]. У романi виразно показано, як невдовзi в гетьманську резиденцiю прибув об Кднаний загiн запорожцiв та донцiв (500 чол.) на чолi з кошовим отаманом. Триденнi переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вiрнiсть Росiйськiй державi[46]. Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор i деяке озброКння фортецi. Оцiнки та ставлення до цiКП полiтичноП акцiП з боку рiзних суспiльних категорiй населення УкраПни та Роси були далеко не однозначними. Побоюючись втратити владу, лiвобережний гетьман I. Самойлович розпочав кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд П. Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу i командуючому росiйськими вiйськами на УкраПнi Г. Ромодановському[47]. Iншою була реакцiя на подив Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала цю полiтичну акцiю, оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу над султанською Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська Запорозького до цих подiй, слiд мати на увазi i певнi амбiцiП запорозькоП старшини, що здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi УкраПни. Що стосуКться П. Дорошенка, то вiн продовжував зачитатися у своПй чигиринськiй резиденцiП i вiв подвiйну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича. Ю. Мушкетик у романi "Яса" прагне показати соцiальне економiчне та суспiльне життя на УкраПнi у другiй половинi XVII ст. у всiй його скiлдностi та суперечностi. Автор вдало вiдтiнив новi тенденцiП, якi з'явилися i набули поширення у господарському розвитку та соцiальному становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема, вiн показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацiП козацькоП верхiвки, нагромадження у ПП руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян Зажерливiсть, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинiзм при виборi методiв досягнення мети репрезентуК у романi гетьман Лiвобережноi УкраПни I. Самойлович (1672 - 1687). Гетьманська булава дала йому якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що вiн належав до категорiП найбiльших землевласникiв Лiвобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами). В рiзних районах краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдприКмства по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього феодала вели великi за обсягом торговi операцiП на ярмарках й ринках УкраПни та ценiральних районiв РосiйськоП держави[48]. Збагачувались як родина гетьмана, так i його найближче оточення. Наприклад, на "вспартя i подпоможенiК" вiн передав своКму синовi ряд сiл у Стародубському полку i млини на р. Ворi. Значний вплив на I. Самойловича мав переяславський купець I. Томара, дiти якого зайняли високi старшинськi посади у гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацiП[49]. Козацька старшина, поступово вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася поширення на неП прав i привiлеПв росiйського дворянства. Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком не були суперечностями двох рiзних за характером людей. Вони мали глибше корiння i своКрiдно вiдображали рiзнi погляди на суспiльно-полiтичнi процеси, що вiдбувалися на УкраПнi в другiй половинi XVII ст. Козацька старшина Лiвобережжя, добиваючись привiлеПв, ставала на цiлях поступового обмеження особистих прав i привiлеПв рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ходi шестилiтньоП кровопролитноП вiйни з класовим ворогом. Запорозька Сiч завжди розглядалася украПнськими гетьманами як осередок вольницi, а кiш Вiйська Запорозького - як небезпечний суперник v боротьбi за домiнуюче мiсце у полiтичнiй сферi. З iншого боку, незважаючи на певну деформацiю свого суспiльне полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i визвольних рухiв на украПнських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбi проти турецько-татарськоП агресiП та зрадницькоП полiтики старшинськоП верхiвки рiзноП орiКнтацiП. Як зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного життя УкраПни. Пiд час роботи так званих "чорних" рад (тобто рад, у яких брали участь широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль своКрiдного гаранта у пiдтриманнi традицiйного вiйськово-адмiнiстративного устрою на УкраПнi i надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь-яких його прерогатив. Юрiй Мушкетик розкриваК в образах iсторичнi взаКмозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як вiдомо, мали глибоке корiння. Донцi та запорожцi протягом багатьох столiть здiйснювали спiльнi походи проти султанськоП Туреччини й Кримського ханства, на Кдинiй класовiй основi вели боротьбу з власними феодалами. Солiдарнiсть запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих .повстань, якi охоплювали значнi територiП краПни й вимагали напруження всiх матерiальних та духовних сил народу. Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi контакти I. Сiрка з керiвником селянськоП вiйни 1670-1671 pp. в РосiП С. Разiним. Цi взаКмини проводирiв запорозького та донського козацтва базувались на досить-таки мiцнiй основi. Численнi документи, якi леребувають нинi у розпорядженнi iсторикiв, свiдчать про активiзацiю переселенського руху селян i козакiв УкраПни в 60-70-х pp. XVII ст. на територiю Дону. В грамотi приказу Казанського дворця вiд 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що "во многие-де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми..."[50]. Частина з них, безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх етапах повстання у складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi з УкраПни, насамперед запорозькi козаки з Пх великим вiйськовим досвiдом. Так, у виписцi приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) - документа, пiдготовленого на основi вiдписок городових воКвод, прямо говорилося про те, що "из запорожских-де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он-де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески"[51]. Вiдомо також, що з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з УкраПни на Дон неухильно зростала, а Пхня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась. Суспiльно-полiтична ситуацiя та атмосфера невдоволення соцiальною полiтикою панiвного класу на УкраПнi, безперечно, враховувалася С. Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому крузi обоговорювалося питання про те, що "вiн хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом"[52]. У наступний час керiвник повстання налагодив тiснi контакти з рядом полiтичних дiячiв УкраПни, зокрема з кошовим отаманом I. Сiрком[53]. Мiж ними встановилися iнтенсивне листування й передача вiдомостей через таКмних агентiв. Готуючи похiд вiйська "к Москве против бояр", С. Разiн, за словами очевидцiв, "под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком"[54]. Зацiкавлений у тiснiй координацiП дiй, керiвник повстання у рядi випадкiв у своПх листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кiл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в "распростых речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що С. Разiн намагався "в Запороги... послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог"[55]. Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном i Запорожжям, К i той факт, що частина "прельщений" С. Разiна i його отаманiв написана вiд iменi "Великого войска Донского и Запорожского"[56]. Заклики керiвника селянськоП вiйни в РосiП "побить бояр", "мирских кровопивцев", "начальных людей" i визволити "черных людей" вiд феодалiв знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас УкраПни. В один iз важливих районiв повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокiйно було на Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони повстанцiв. Загалом селянська вiйна 1670-1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла важливу роль у справi консолiдацiП сил селянсько-козацьких мас РосiП та УкраПни у Пх боротьбi з панiвним класом. У своКму творi Ю. Мушкетик торкнувся питання про мiсце i роль самозванства в iсторiП народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подiКю i мала прецеденти у вiддаленому iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i Лжедмитрiя II) РосiП[57]. Проте цей мотив роману цiкавий як своПм драматичним аспектом, так i спробою автора охарактеризувати свiтогляд пригноблених категорiй населення у перiод пiзнього феодалiзму. Монархiчнi iлюзiП селянсько-козацьких мас були прямим результатом економiчних умов iснування дрiбного патрiархального господарства. Задушений безпросвiтною нуждою, податками, жорстокою експлуатацiКю, селянин не розумiв класовоП природи самодержавства. Вiн наПвно вiрив в iснування "доброго царя" - захисника вiд соцiальноП експлуатацiП, помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей "добрий цар" був вiддiлений вiд них придворною клiкою, чиновниками, мiсцевою владою, каральними командами. Бiльше того, народ прагнув опертися на авторитет царя i використати його як органiзуючу засаду у боротьбi за полiпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою, пiд якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху. Однак цим не вичерпуКться характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися пiдтримкою певних полiтичних сил як в серединi краПни, так i за ПП межами. Тодi навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi таКмнi гуртки та плелися нитки змов. "Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних фiгур в списку самозванцiв XVII ст. Проте його прибуття вiдiграло помiтну роль в активiзацiП суспiльно-полiтичного життя на Сiчi. Тут вiдбулося декiлька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царськi посли i самозванець[58]. Пiдтримка Сiччю "царевича Симеона" зумовила навiть наростання деякоП напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви i кошовою старшиною. В цiй iсторiП слiд диференцiювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та I. Сiрка - з iншого. Сiчова сiрома наПвно бачила в особi Симеона справжнього виразника Пхнiх соцiальних iнтересiв, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а I. Сiрко прагнув використати його у полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд. Юрiй Мушкетик виступаК в романi як тонкий знавець джерел i спецiальноП лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi згадано про С. Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено основнi риси цих осiб, змальовано контрастнiсть Пх образiв. ГероПчна постать улюбленця народу Семена Палiя з одного боку i зрадництво й пiдступнiсть вже на початку своКП полiтичноП кар'Кри Iвана Мазепи - з iншого. Хiба потрiбне тут багатослiв'я? Як же далi розвивався iсторичний процес на УкраПнi? Яка була доля iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677-1678 pp. росiйськi ратнi люди й козацькi полки дали вiдсiч турецько-татарським загарбникам, якi зробили спробу поневолити всю Правобережну УкраПну (так званi Чигиринськi походи). До речi, помiтний вклад у вiдсiч ворожоП навали внесли тодi запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому краП боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p. його не стало. Згiдно повiдомлення лiтопису С. Величка, "того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости, аж до старости своея воКнними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многiК Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй ясир христiянскiй отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не малiК бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на иннiе месца пливучiе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало"[59]. У наступний час боротьба за визволення споконвiчних слов'янських земель Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80-х pp. XVII ст. росiйське вiйсько, до складу якого входили лiвобережнi козацькi полки, двiчi здiйснило походи на Крим. Проте, погано пiдготовленi, вони виявилися невдалими. Пiд час одного з них (1687 р.) втратив гетьманську булаву I. Самойлович. Його було звинувачено у таКмних зв'язках з кримцями, заарештовано й заслано до Сибiру. На так званiй Коломацькiй радi 25 липня 1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула I. Мазепу, якого пiдтримав всесильний В. Голiцин. Боротьба проти турецько-татарськоП агресiП точилася ще протягом багатьох десятилiть. Лише внаслiдок переможних росiйсько-турецьких вiйн 1768-1774 pp. i 1787-1791 pp. було остаточно вирiшене питання про визволення Пiвнiчного Причорномор'я й утвердження РосiйськоП держави на Азовському й Чорному морях. В кiнцi XVIII ст. сталася ще одна подiя, яка мала велике значення в iсторичнiй долi украПнського народу. В результатi другого (1793 p.) й третього (1795 p.) подiлiв Польщi до складу РосiП увiйшли правобережнi землi. Справа Семена Палiя i його сподвижникiв, учасникiв гайдамацького руху й славнозвiсноП КолiПвщини 1768 р. не була марною. СвоКю боротьбою вони наблизили час визволення й возз'Кднання всiх украПнських земель в складi РосiйськоП держави Роман Ю. Мушкетика "Яса" - художнiй твiр, а не спецiальне iсторичне дослiдження. На його сторiнках дiК чимало персонажiв, народжених творчою уявою автора. Виписанi вони iз знанням iсторичних обставин, у яких природно розкриваються характери, психологiя героПв тiКП епохи. Очевидно, не слiд дорiкати письменнику у подеколи хронологiчних змiщеннях окремих подiй, певних термiнологiчних неточностях тощо, адже вiн створив загалом довершену, правдиву картину суспiльно-полiтичного життя украПнських земель другоП половини XVII ст. Справжнiм героКм його твору К народнi маси, представники яких - Мокiй Сироватка та Лаврiи Перехрест - уособлюють основну продуктивну силу тогочасного суспiльства. Вони зi зброКю в руках захищали свою землю вiд ординських i польсько-шляхстськнх феодалiв, виступали проти власних визискувачiв. Мокiй Сироватка й Лаврiн Перехрест, не вагаючись, жертвують своПм життям задля спокою i щастя рiдного краю. "... Батькiвщина... лише одна. Тiльки потурнак може мiняти ПП на чужинську" - ось лейтмотив Пх життя i боротьби. А хiба лише Пх? Так думали i з цими словами вмирали мужнi захисники Ладижнна й Уманi, учасники походiв на Кримське ханство й турецькi фортецi. ГероПкою боротьби украПнського народу з iноземними загарбниками та iдеями патрiотизму проникнутi всi сторiнки нового роману Ю. Мушкетика "Яса". I в цьому його непересiчне значення. Валерiй Смолiй, доктор iсторичних наук. [1] Акинджi - нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур ) [2] Так турки називали Александра Македонського. [3] Езан - заклик на молитву (тур,). [4] Муфтi - первосвященик магометанського закону (тур.). [5] Що я написав - те написав (лат.) [6] СпагiП - вершники (тур ). [7] Сердар, сердарах - головнокомандуючий (тур.). [8] Секбанбашi - вищi офiцери регулярного вiйська (тур.). [9] Джебелiх - вiнсько, що вели за собою феодали (тур.). [10] Силяхуар-ага-чиновник, що возив шаблю султана (тур.). [11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подiП 1674 р., тому автор вмiщуК ного в оповiдi пiсля ладижннськоП оборони. [12] Фiрман - указ (тур.). [13] Антецесор - попередник (тур.). [14] Фарсах-мiра довжини, 4 км (тур.). [15] Кибла - напрям на Мекку (тур.). [16] Передмiстя Адрiанополя. [17] Селямлик. -чоловiча половина будинку (тур.). [18] Асесбашi - вищий чин у яничарському вiйську, виконував також полiцiйнi функцiП (тур.). [19] Бiр аллах - бог Кдиний (тур ). [20] Гелiйор - йти (тур.). [21] Беса - не забувай про звичай гостинностi (тур.). [22] Кьопек-собака (тур.). [23] Юрю! - Проходь (тур.) [24] Улу-Дениз - Гниле море (тат.). [25] Iзор - сукня з двох шматкiв полотна (тат.). [26] Яйла - гiрське пасовище (тат.). [27] Гяур оглу - християнське кодло (тат.). [28] Тум - народжений в неволi вiд невiльникiв християн (тур.). [29] Каймакам - управитель округи (тур.). [30] Рогожа з молодоП липи. [31] Пелiкани. [32] Шарiат - релiгiйне право мусульман (тур). [33] Бiсмiлла - в iм'я аллаха (тур.) [34] Вай кьопек! - От собака! (Тур ) [35] Йок - нi (тур.). [36] Акты ЮЗР, т 12, с 102, 113, 527, 682 [37] Апанович О. М. Запорозька Сiч у боротьбi проти турецьке татарськоП агресiП 50 - 70-тi роки XVII ст. - К, 1961, с. 34, 35 [38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 5, 10. [39] Iсторiя УкраПнськоП РСР. - К., 1979, т. 2, с. 91. [40] Акты ЮЗР. - СПб., 1875, т. 8, с. 218-220. [41] Iсторiя УкраПнськоП РСР, т. 2, с. 94-95. [42] Звичайно, слiд мати на увазi, що I. Сiрко був представником козацькоП старшини. Йому належали хутори на Слобiдськiй УкраПнi, млини й будинки на Лiвобережжi, велика пасiка на Запорожжi. [43] Цит за Анапович О М Запорозька Сiч у боротьбi проти турецько-татарськоП агресiП. 70-тi роки XVII ст. - К , 1961, с. 247 [44] Акты ЮЗР, т 12, с. 260 [45] Там же. т 9, с. 355 [46] Там же, т 11, с. 419 [47] Там же, т 12, с. 389 [48] Борисенко В. И. Соцiально-економiчний розвиток ЛiвобережноП УкраПни в другiй половинi XVII ст. - К, 1986, с 73, 123, 130, 156 [49] Там же, с 73, 191 [50] Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. - М., 1954, т. 1, с. 73. [51] Там же, с. 155. [52] Там же, с. 132. [53] Стецюк К.. Вплив повстання Степана Разiна на УкраПну. (З iсторiП спiльноП боротьби росiйського i украПнського народiв проти феодально-крiпосницького гнiту). - К., 1947, с. 75, 86-91 [54] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2, ч 1, с. 237 [55] Там же, т. 2, ч. 2, с. 101. [56] Крестьянская война под предводительством Степана Разина, т. 2, ч. 1, с. 201 [57] ДивТроицкий С. М. Самозванцы в России XVII-XVIII веков. - Вопр. истории, 1969, N 3, с. 134-139. [58] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко - славный кошевой атаман войска Запорожских низовых казаков. - СПб., 1894, с. 44, 49. [59] Летопись Самоила Величка. - К., 1851, т. 2, с. 497.