як усi простi люди. Звiсно, Iван Кирилович дивак, з химерами й трохи не в мо©м амплуа, як кажуть актори. Хоч характер теж активний. Але, по-науковому висловлюючись, вiн - iдеалiст, я ж - рядовий матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн бiльше про свiй дух дба╨, а я - про сво╨ тiло, керуючись мудрiстю Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого". (Про Сковороду i як його штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись нижче). Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше. Бо потраплять цi сторiнки до рук меткого на слова критика, терехiвським обивателем прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй лiнi©. Коли обiйма╨ш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку, де кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту. Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном? Будь ласка. Iван Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства переконаний: вище за себе не стрибнеш. I тому вдовольняюся малим. Ще розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн не хоче бути серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т. д.,. йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв). До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрi╨вi з першо© зустрiчi мене дратувала якась патологiчна непристосованiсть до життя. Його легко було жалiти. I тому редакцiйнi жiнки симпатизували Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у мене непомiтно переходить у зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе жалiли? Ми всi дорослi й зна╨мо, що серед людей час вiд часу доводиться зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну, хай зовнiшнiсть од тебе не залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до вiйська прикликали, пiзно до iнституту вступив, усе запiзно. Але хто ж тебе, лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав уже певне становище i то мiсяцями мудрував, пiдраховував, чи настачишся друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i серце, як писали колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу, не вкоренившись, квартири не отримавши, i легковажно кидатись у вир газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на по©зд. Що з того вийде? Яким, урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi в найняту халупу, покладаючись лише на свою мiзерну платню та безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторi© з редакторовим псом, про яку нижче, то я краще промовчу. Нарештi, скажете, вiн показав сво╨ справжн╨ обличчя мiщанина, ату, ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю. Ми матерiалiсти. Дяка богу, теж вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба ©сти, пити, мати дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не може бути нянькою для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються про одного, а один - про всiх, але не завадить, коли цей один i про себе подба╨. До речi, Iвана Кириловича теж бiсила оця непiдпорядкованiсть Хаблакових вчинкiв строгому розуму. А iсторiя з пере©здом дружини та редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги. Отож iнодi ми з ним солiдаризувались. Минуло© зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек у Ки╨вi, стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем ходить, скронi засiянi при╨мною сивиною, ранувато, правда, але iмпозантно - пробачте за химерне слово. Працю╨ в солiдному журналi, зда╨ться, вибива╨ться у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблаковi пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвiсно© журналiстсько© дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей випадок сповна демонстру╨ всю на©вну ймовiрнiсть Хаблака, коли не сказати бiльше. Десь на перших днях газетярсько© роботи вирiшив вiн осво©ти фотографiю, бо що ж ти за журналiст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав "Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi грошi) в крамницi дешевих товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович ©хав у вiдрядження з фотоапаратом через плече - уявля╨те цю чорну незграбну коробку на довготелесiй Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба чого сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув: - Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихiдного дня", берiзки якi-небудь... За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання - закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки пiд вечiр з'явився. Виснажений, ледве волочить сво© довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна коробка фотоапарата на боцi телiпа╨ться - ми всi у вiкна. Весело. "Де затрималися, товаришу Хаблак?" - допиту╨мось. А вiн так важко зiтхнув та й каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого завдання, Борисе Павловичу. Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси ж геть сосновi, хоч сядь та плач, жодно© берiзки не надибав. I як тепер з "Куточком вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович. Зараз частенько то по телевiзору, то в газетi сперечаються, як форму╨ться характер людини: що вiд народження, а що в процесi виховання. Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно, природа муру╨ основу, недаремно ж кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапля╨ться, що й вiд дiда чи баби характер переда╨ться - в мене, наприклад. Знову ж таки не думаю, що пiдмурiвок той лиша╨ться без змiн протягом життя. Дiалектика що каже? Все розвива╨ться. Характер теж розвива╨ться. Вiд природи лише криця, котру життя розiгрiва╨ в сво©м горнi, лупить молотом, i так до скону. Не згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то кожен удар молота дорiвню╨ критичнiй житт╨вiй ситуацi©. Так i росте в нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу. Вибачте за цi терехiвськi мудрування. Пишу, звiсно, давно вiдомi речi, але на периферi© важко за всiм устежити, особливо сiмейнiй людинi. Та й не для того пишу, щоб нерозумних просвiщати. Хочу заздалегiдь викласти теорiю, що нею користуючись, намiрююсь дослiдити характери мо©х геро©в. Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав: "Мо, й справдi напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехiвських обивателiв жовч розiлл╨ться, слово честi". А що - напишу. Не святi горщики лiплять. Осiнь надворi, дощ у шиби перiщить, з господарством менше клопоту - картоплю викопали, брикет i дрова я ще влiтку завiз. I футбол скiнчився, врiзали нашi, га? - по телевiзору нуднi передачi пiшли. Треба ж до чогось узятися. Тож як жив Iван Кирилович до свого терехiвського сидiння? Важко сповна висвiтлити це питання, маючи лише тi скупенькi данi, що в мене на руках. А вигадувати нiчого не хочу. Принципово. Трохи детальнiше, порiвняно з iншими перiодами, знаю його унiверситетськi роки, бо доводилося стрiчати на сесiях Iванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще досить свiжi, не всi пристрастi вляглися й iнодi вибухали пiд настрiй. Але теж дуже мало. Одне напевне - i в унiверситетi вiн був самотнiй. З першого до останнього курсу майже кожно© перерви Загатний ходив по коридору з руками на грудях i замислено схиленою головою. Це так запам'яталось, що навiть люди з iнших факультетiв через п'ять рокiв, згадуючи Iвана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а даремно. В цьому ╨ щось велике, хай i безглузде. В унiверситетi Iван Кирилович з головою пiрнув у фiлософiю. Я не перебiльшую - саме пiрнув. Вiн усьому вiддавався сповна. Буду документально точний. Пiсля однi╨© з Iванових сповiдей у редакцiйнiй кiмнатi я занотував його слова, ачей згодяться. Справдi згодилися. Ось вони: - Спершу я був дуже довiрливий i мудрiсть кожного пив, як iстину. Але iстин виявилось занадто багато. I я упився. Тодi фiлософи здалися менi спритними крамарями, що величаються бiля сво©х рундучкiв i кожен ма╨ свiй товар за найкращий. Захеканий, змучений безплiдними ночами, я бiгав од рундука до рундука, доки не зрозумiв, що я надто розбiрливий i тому нiчого не куплю на вiру i нiхто не навчить мене, як на цiм свiтi жити... Це була перша велика поразка, втрата найманливiшо© iлюзi©. До унiверситету я на©вно вiрив, що десь за коленкоровими палiтурками на мене чека╨ не дочека╨ться iстина, i варто лише розгорнути книгу... З цими словами Iван замовк, а допитуватись було марно - за першо© ж мо╨© спроби копнути глибше вiн надовго ховався в себе. Але мене iнформували iншi. Обпiкшись на фiлософi©, Загатний поклав собi пiзнати смак "солодкого життя". Це не була покiрна данина пристрастям сво╨© душi - ще можна б зрозумiти, виправдати, всi ми люди, "подлинно всякий рад пищи и питiя полезен и добр есть", - Сковорода. Нi, це було активне, войовниче заперечення будь-яко© фiлософi©. I я особисто не схвалюю таке нiгiлiстичне сахання з боку в бiк. Але, звiсно, вiн не питав мого дозволу модно вдягатись (грошi в Загатного водились, вже тодi пiдзаробляв у газетах, маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дiвчатами, пропускаючи лекцi©, i не в мiру пити. Його мало не вигнали з унiверситету. Ще б трошки - i хлопець став би справжнiсiньким стилягою. На жаль, зовсiм не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився новий Iван Загатний. Знаю тiльки, що вiн раптом узяв на гадку написати довгу низку романiв, у яких би вiдбилась уся наша епоха. Щось на зразок "Людсько© комедi©". Було залишене, забуте "солодке життя" - Iван працював титанiчне. Хлопцi з гуртожитку боялись, що вiн захворi╨,-спав три години на добу, це зовсiм ненормально для здорово© людини. Минуло© зустрiчi, в ресторанi, Iван Кирилович випадково обмовився, що колись мрiяв створити власний свiт i склав план тридцяти двох романiв. У мо©х старих блокнотах я вiдкопав уривок фрази: "... я б теж мiг вигадати королiвство i стати королем... Загатний". Не пригадую, але, зда╨ться, це натяк саме на той перiод, про який iдеться. Пiдiймаючись ще на одну сходинку в унiверситетськiм життi Iвана Кириловича, я дозволю собi скористатися свiдченням Люди, хоч це й не зовсiм етично. Нещодавно у нас було декiлька одвертих розмов, i всi вони обертались навколо ©© стосункiв з мо©м геро╨м (до речi, Загатний справив на Люду дуже глибоке враження). Ось_ що вона принагiдно сказала: - Хiба я можу пам'ятати всi його сповiдi? Вiн промовляв щовечора, це був суцiльний монолог, я ж тiльки була терпеливою слухачкою. Звiсно, нi з ким у Терехiвцi не був вiн такий одвертий, як зi мною.- Тут я дозволив собi посмiхнутись.- Щось казав про романи, котрi збирався писати, але згадував ©х завжди неохоче. Багато розповiдав про сво╨ життя на цiлинi. Вiн по©хав туди пiсля невдачi з романами. Нi, не так. Вiн по©хав на цiлину, бо хотiв глибше вивчити життя. I там з ним сталася прикрiсть, що мало не скiнчилась трагiчно. Не пам'ятаю деталей, але, зда╨ться, вiн заблукав у степу, поранився, прожив без води та ©жi багато днiв i вже зiбрався помирати, коли на нього випадково натрапила машина якихось геологiв. Лiкарi навiть не сподiвались, що оклига╨. Божився, що i сам не хотiв оклигувати. Мабуть, позував. Бо як людина може прагнути смертi? Бiологiчно неможливо. Там, у степу, вiн випробував долю: якщо до такого часу не знайдуть, отже, цей свiт може спокiйно проiснувати без нього i його творчий порив нiкому не потрiбний. Iван розумiв це ширше, у фiлософському планi. Ну, знайшли набагато пiзнiше. I вiдтодi Загатному не давала спокою думка, що його життя випадковiсть i нiчого не змiниться в свiтi, напише сво© романи чи нi, тобто вони не мають для свiту абсолютного, позачасового, позалюдського значення. Якось так вiн висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись iз лiкарнi, повернувся до Ки╨ва i спалив усi сво© начерки, рукописи. Казав, що смiявся над вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ята╨те його смiх?.. Карбованого поступу вистачило тiльки до машинного цеху. Тут, мiж друкарською машиною та рiзальним верстатом, було самотньо й тихо. Зi щiлин у дверях стримiли жовтi леза свiтла. Загатний ступив на одне з них, i воно луснуло, зламане, знiчене, а може, йому хотiлось почути жалiсний хруст - там, у цеху, смiшнi, безглуздi iсторi©, врештi, вiн ©м не нянька, але якось тужно, нiби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валiзу та ©хати, ©хати свiт за очi... За стiною, в редакцi©, реготали, лементували, гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як тiльки вiн по©де звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав. Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий вухатий песик. У його на©вненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся, долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться. - Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк. Усi прича©лись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув: - Га-в-в-в!.. З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але Вiтальчине обличчя знову наблизилось: - Га-в-в! Гав-в-в-в! У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним гавкотом: - Гав! Гав! Гав! Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув. - Га-а-а-в-в-в... - Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька, тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес. Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе. Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно - здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю. - Товаришi, друкарня чека╨ на передову, - вiдкрив теку з гранками.- Платитимемо наднормовi. Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи зневажливий Iванiв погляд: - Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз сплять. У мене там ╨ пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу передову не створиш. I голова поболю╨, стомився... "Стiльки енергi© було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi бо©ться дзвонити не тому, що пiзно. За сво©ми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер дума╨, як легше викрутитись. Знову все ляга╨ на плечi сякого-такого Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди, обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився, яка ницiсть..." - Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним. Дiверi прочинила коректор. - Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову. (Оце буде вистава, побачите!..) - Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах друкарсько© машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарсько©. Середина кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав: "На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославлено© королеви чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..." Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив. Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми сто©мо на порозi велико© битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин, тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися до вирiшально© хвилини..." Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли, випереджаючи перестук друкарсько© машинки. I водночас нiби на кiноплiвку себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини... Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн по©де з Терехiвки. "Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, - хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи? Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..." Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою: - Талантище... Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени. Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передово©. Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно, Дзядзько - бавлячись, але не без пота╨мно© думки. Iван Кирилович нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив, нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним образом в очах ближнього, штучний пафос передово© - усе зробилось палючою раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажа╨ залу, натовп i весь вiдда╨ться грi. Аби довести ©м, що вiн кращий, талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже, послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм. Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок цивiлiзацi©: ©ж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону. - Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вулично© сучечки байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода... - Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.- Зовсiм не смiшно. - То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас виманили, а песик щербато© копiйки не вартий... Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива, безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька. Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...): - Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака... - Не мав щастя чути такого запевнення. - Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам хвалився... - Товариш Хаблак не такий на©вний, щоб проти редакторового пса свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна. Гуляйвiтер ступив до Iвана: - Що ви хочете цим сказати? Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак. У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати ©х. Але, визнаю, не завжди це вда╨ться. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярсько© дiяльностi, що ©х i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз вибачаюсь, коли зустрiнете то© полови забагато. В генi© я не пнусь, як дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльно© хвилини, бо пишеться, та й, повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталi© вiдгримiли. Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по адмiнiстративнiй лiнi© (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в областi, в секретарiатi "Колгоспно© правди". Брати Молохви бухгалтерують в обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть мо©х геро©в - люди помiтнi, i я пiдкреслюю, що в сво©х замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича, а не власними. Загатний з першо© зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в людському характерi й вiдтодi вже не змiнював сво╨© думки. Це й спричиняло деяку його необ'╨ктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх ©хнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б того ж Дзядзька. Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга, не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по сво╨му при©здi в Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю: - Побалакати треба, як з другом. Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло, вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею, почав вiн дiлитися сво©м горем. Яких тiльки подробиць про сво╨ сiмейне життя не розказував! А все зводилось до одного: - Не розумi╨ дружина мо©х високих помислiв... Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiря╨ на мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, сво©х сiмейних та╨мниць... Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо шукати. Недовго й цивiлiзацi© розсипатись. Врештi, хiба не той же Сковорода, якого з таким апломбом циту╨ Iван Кирилович на сво╨ виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або терпiти, якщо вони несерйознi"? Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний вимальову╨ться мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо вiдсоткiв позитивного й негативного в геро©. Точно я й не усвiдомив, скiльки чого треба, - один за ту цифру ста╨, iнший - за ту, третiй пише й озира╨ться, наче бухгалтер перед ревiзi╨ю, а конкретно© вказiвки нема╨. Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть майте, товаришi писаки! Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути, щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в негативнi, зда╨ться, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться, повi╨ новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з мо╨ю закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй, мудро радить народ. Хай теорi╨ю вченi критики займаються, а я ледве домучив заочно той остогидлий унiверситет. Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було ©х чимало. Та лихо в тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде. Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацi© лускав, наче горiхи. Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесi©, а редактор, як завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний ви©здив рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одно© риси, одно© бiографiчно© деталi, аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i чеше, чеше нариса, аж друкарка не встига╨ за ним, та все до ладу, гарно - заслуха╨шся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрi© - диявол у ньому сидiв за цих хвилин, слово честi. Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i матерiали iнших вичита╨, i макет накреслить-деякi номери редактор пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi. Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi мо╨© трудово© бiографi©, обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до радiоредакцi© гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку дзвонить. А редактор мене виклика╨. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп, треба протестувати. Ну й гвалт був... Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим, штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то качок чи зайцiв полю╨. А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло - горенько наше, диву╨мось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцi©. I так уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором. Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцi©, а одного з них дуже надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не ©здив. Правда, грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, ©дучи на риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав. Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в очах пасажирiв потьмарi╨, забiжить до редакцi©, гаса╨ по кiмнатах з трьома карасиками, мов ошпарений, а ми всi диву╨мося, розхвалю╨мо його рибальськi здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять. Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi вичитав. За©дьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича Гуляйвiтра наслуха╨тесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда. Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на сво©м довгiм вiку - майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньо© випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що ©х знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв. Колоритна постать. Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Ки╨ва. Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшу╨ похизуватися перед ки©вським начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел, справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по ситiм обiдi в новiй ©дальнi якомусь членовi комiсi© не прикортiло ялицею в зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз землi виштрихнулась. У членiв комiсi© обличчя затiпались. Оточили бiдну ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився. Набрав у жменю чорнозему: - Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й амiаки. Та у нас дерево корiння не пуска╨, бо то марнування енергi©, без коренiв усяку живнiсть смокче... Зда╨ться, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсi©. Виступа╨ в школах, на пiдпри╨мствах зi спогадами - iнформацi© в обласнiй газетi були. Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказi©. Але досить. Не про Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во здравi╨, кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу. I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини. Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що тодi дiялося в редакцi©! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iде© сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити, усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв, розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися". Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й домагався, i що за при╨мнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося, заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович ©хав рибалити. ╙диною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним шрифтом i в розрядку. Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцi©. Починалося так. Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри, гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у сво╨му кабiнетi. За годину з друкарсько© машинки знiмались усi термiновi матерiали, друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та сво╨ю кiмнатою i поспiхом цокотiла. Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра лiтературне об'╨днання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми, новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi, багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iде© майбутнiх епопей народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались. Оповiдань наш редактор не писав. I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на творчiй основi. Ще до при©зду Загатного стало традицi╨ю уривки з редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите, не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана Кириловича i помiтив, як глибоко штирха╨ його кожне Дзядзькове слово. Але реплiка Загатного була на диво спокiйна: - Названий товаришем Дзядзьком матерiал не ╨ художньою прозою. До лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньо© газети. I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на дошку браку. Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер, блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi не©. Одначе витримку неабияку мав. Не захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшо© образи. I зараз, певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова - суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi не розкопане. Врештi, ми ще так мало зна╨мо про гени. - Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив Гуляйвiтер.- ╙ двi пропозицi©. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..." вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром, прошу пiдвести руки. Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя позицiя в згаданiй iсторi© не зовсiм принципова, але менi ще зарано були принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцi©, освiти нема╨, ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура висiтиме? - Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу голосувати Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою -механiчно креслити макет, записувати пропозицi© i тоскно позирати у вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосу╨ться. У.мо╨му альбомi ╨ фотографiя нашого колективу. Ми сто©мо на редакцiйному ганку, очi всiх - в об'╨ктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк, одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий. Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис Павлович голосу╨ проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн: - Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев Миколайович по дванадцять разiв не лiнувався переписувати, а що вже нам, грiшним. Але скоряюсь перед волею бiльшостi. Отже, постановили: уривок повiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити пiдвищений гонорар... Розщедривсь я на авторськi слова, довго моя iмпровiзована сцена порожня. Але закiнчу вже розповiдь про позитивнi риси Iвана Кириловича. Пам'ятаю сонячний першоквiтневий день. Як завжди, Загатний з'явля╨ться точно о дев'ятiй, секунда в секунду. В руцi пакуночок. На планiвку збираються працiвники редакцi© й друкарнi - час вiд часу у нас практикувались спiльнi балаканини. Планiвка призначена на десяту годину, а за три хвилини до десято© урочисто пiдводиться Iван Кирилович: - Дозвольте привiтати наших жiнок з весною. Не купленi, власноруч назбиранi... I кожнiй пiдносить по два прозоро-нiжних пролiсочки. В кiмнатi запахло весною. Мiж нас тiльки Iван Кирилович був здатний на такий ексцентричний вчинок. Чоловiки опiсля навiть кпили - за десятком пролiскiв Загатний весь вихiдний пролазив по навколишнiх гаях. А жiнкам дуже до серця припало Iванове вiтання. Кiлька днiв - до чергов