о© сутички з секретарем - вони були ним зачарованi. Чомусь пригадалося слово "обожнював". Я хотiв написати: "Загатний обожнював природу". Але це було б не зовсiм точно. Лiпше так: "Загатний олюднював природу". Вiн вiддавав ©й усю нiжнiсть та доброту, якi так скупо витрачав на людей. Вiн поклонявся кожнiй билиночцi, кожнiй живiй iстотi. Вiн бачив та╨мницю там, де ми ©© вiдвикли бачити. Весь вибухав, помiтивши, що людина знiчев'я обсмику╨ листя. Зда╨ться, дозволь йому четвертувати винуватця, той за хвилину лежатиме на пласi. Комарiв, наприклад, нiколи не бив, а легенько здмухував. Джмелiв, що залiтали до кiмнати, ловив у жменi i виносив надвiр. Дивно, але вони чомусь нiколи його не жалили. Якось я наважився запитати: - Iване Кириловичу, часом менi зда╨ться, що тварин та рослин ви жалi╨те бiльше, анiж людей... - Вiн знiтився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне припущення. Але згодом Загатний невесело посмiхнувся: 198 - Тварини й рослини не виннi, бо нездатнi аналiзувати самих себе. Зовсiм нiби дiти. А людина добре зна╨, що робить... Бiльше ми. про це не розмовляли. Зовсiм наче в поганих п'╨сах: ефектна поява героя, нiчна сцена... Радiючи з ново© жертви, Загатний посмiхнувся назустрiч Андрiю Сидоровичу, що звично нiяковiв: - Ну, як вдома, товаришу Хаблак?.. Той радiсно з усiма поручкався, звiсив наперед руки з паперовим жмутком i так стояв, нiби голяка перед медичною комiсi╨ю, - високий, глистуватий, з довгим носом i маленькими, запалими очима. Усмiхався ввiчливо, трошки на догоду Загатному, але щирiше та добрiше вiд нього. - Гаразд усе, тiльки от нещастя - братовi хлопчаки рукописом мого роману обкле©ли хату, до слiз шкода. - Свята на©внiсть, - озирнувся Iван на Гуляйвiтра та Дзядзька.- Звiсно, укра©нська лiтература в жалобi... - Що? - не зрозумiв Хаблак, напружено думаючи про сво╨. - Укра©нське письменство, кажу, одягло траурнi шати. - А... - промимрив Андрiй Сидорович, зрозумiвши нарештi, що з нього жартують, i винувато, зиркнув на Загатного, нiби вибачався за його ж злий жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацiй я майже ненавидiв Хаблака. Вiд його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь йому в обличчя, плюнь i йди геть, до учнiвських зошитiв у клiтинку, до тихих сiмейних вечорiв...) - Та я нарисочка принiс, вибачайте, що пiзно, але поки з дороги вговтались...- Це вже до Гуляйвiтра. - Якого нариса? - стрельнув Борис Павлович бровами. - Про ланкову ж, з Пiщаного. - Хiба ми планували? - кинув у повiтря, аби не звертатись до Загатного. Але вiдповiдi не одержав.- Та це вже ми завтра подивимося, здайте секретаревi. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного спецiалiста.- (Ну й типище - Загатного ненавидить, а щодо бiдолахи Андрiя Сидоровича - пiд секретареву дудку скаче. Перепрошую...) - Слухаю, - Хаблак опустився на стiлець, зробивши уважне й серйозне обличчя. Як хотiлося йому стати редакторовi в пригодi! Нарис муляв руки, i непри╨мно щемiло в грудях: завжди вiн турбу╨ людей недоречно, люди стомились, саме ©м до Хаблакового нариса, а вiн примчав, мов дурний... - Ви бачили мого Джульбарса? - Звичайно. - Тут виника╨ принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прiзвищ, не визна╨ його високо© породистостi. Будьте останньою iнстанцi╨ю. Андрiй Сидорович розгублювався завжди, коли вiд нього вимагали негайного рiшення. Спершу вiн мусив добре помiркувати. Ще цi рубанi, настирливi фрази редактора - голова наморочиться. Хаблак недовiрливо провiв очима по напружених обличчях присутнiх - може, знову колючий жарт Iвана Кириловича? Звiсно, його талантовi тiсно в районних масштабах, тому й жарту╨. - Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене ╨ вiдповiдна лiтература. Ще з вiйська. Я вранцi обов'язково перегляну, в пам'ятi поновлю. У вiйську я два роки порався бiля вiвчарок i так звик до них, а вони до мене, що командири мене хотiли залишити при частинi, та я на вчителя зiбрався йти... Головне, вiн вiдчував, що плете дурницi, але говорив i говорив, нiби найнявся смiшити ©х, - редактор чека╨ вiд нього iнших слiв, а боляче знати, що не виправдав чи©хось сподiвань. Доки лилися слова, усе нiби в невагомостi зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на Хаблака: Iван Кирилович байдуже й буцiмто крiзь нього, Борис Павлович - розчаровано Дзядзько, як завжди, з великою приязню всмiхався до всiх. Неждано Iван Кирилович пiдвiвся й поспiшив до секретарсько© кiмнати - буденнiсть стомила, хотiлося великого та iстинного. На чому вiн спинився? Самотня людина в порожнiх кiмнатах районно© установи, глибокий вiдчай генiального одинака, що почува╨ться межи посередностей наче в пустелi, i раптом, як спалах, вчорашнi слова Гужви: "Iване Кириловичу (придумати iнше ймення та- по батьковi), Iване Кириловичу, а в раймазi новенька з'явилася. Така гарненька, чепуруха. Довга коса i очi широкi-широкi, трошки здивованi". Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися свiтовi. трошки здивованi - це чудесно, у цiй Терехiвцi всi давно розучилися дивуватися, сюди так рiдко при©здить нова людина, особливо дiвчина, дiвчина, з якою можна перекинутись живим словом, дiвчина, якiй можна вiдкрити свою душу, i вона тебе зрозумi╨, скорiше_ -_ вiдчу╨, а вiдчути, можливо, часом важче, нiж зрозумiти, на це мало хто здатний, справдi, прекрасно, що вона вмi╨ глибоко й тонко вiдчувати, вiн давно мрiяв про таку дiвчину, все сво╨ життя мрiяв, до того ж вiн любить дiвчат з довгими косами i великими очима, часом не зна╨ш, що доля пошле тобi за хвилину, хоч у нього було навiть якесь передчуття, пiдсвiдоме, звичайно; коли Гужва мимохiдь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не вiдволiкатися, врештi вiн же не пише автобiографiю, хоч кожен терехiвець мусить вiдчути себе в цьому узагальненому болотi; отже, цей одинак_ (часом навiть ця прохiдна кiмната, його кабiнет, ста╨ затишною. Но©в ковчег в океанi дрiб'язковостей, ще б коректорiв виселити, - йому остогидло бачити просто себе цю розповнiлу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей одинак, у якому живе болiсна потреба бачити якiсь новi обличчя, дихнути свiжим повiтрям людського ╨днання i вза╨морозумiння, а в Терехiвцi_ (телефонний дзвiнок, обов'язково, коли зосередишся, дзвонить - вона, iнту©цiя, в кiмнатi парко, Уля помiтить, що в нього змiнився голос, завтра знатиме вся Терехiвка: вони балакали по телефону, ©й-бо, майже опiвночi, вони умовлялись про зустрiч, - ага, вона ж чергувала у райвиконкомi, всю нiч, здогаду╨тесь? А його голос одразу змiнився, соловейком, ©й-бо...). - Уля, вiзьмiть трубку. - А-а-лло, редакцiя слуха╨, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку вистачить, хiба нам звикати, весело, та нi, десь за годину, а ти хiба ©здила, невже, та в нас лише сатин, менi б щось осiнн╨, тут зiпсують... Чи не подався додому, обминувши райвиконком, - цiкавиться. Вона сподiва╨ться, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й твердо. Великi почуття вимагають великих слiв. Тiльки б не здрiбнiти серед навколишньо© дрiбноти. До всього - Хаблака принесло. Це оказiя, пiсля яко© не зна╨ш, смiятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявля╨ться, теж людина, тут мимоволi знак рiвностi, Хаблак - людина, силогiзм, убозтво внутрiшн╨, убозтво зовнiшн╨. Я навiть жалiти його не можу. Чому я зобов'язаний його жалiти? Можна жалiти людей, котрi бажають менше, анiж здатнi мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси i безсмертя, - а може, трагiчно? ...в_ Терехiвцi, де тi ж самi люди, зда╨ться, живуть од сотворiння свiту, i обличчя стереотипнi, обличчя посередностей, обличчя з мертвими, порожнiми очима, обличчя, як заголовки в районнiй газетi, обличчя, як некрологи чи телепрограми, обличчя, як вiтрини терехiвських крамниць, порожнi й засидженi мухами, обличчя, як районнi парки й гiпсовi постатi в районних парках, обличчя, як меню чайних i ресторанiв, обличчя, як назви вулиць та майданiв, обличчя, що рiзняться лише порядковими номерами. Серед цих штампованих на конвей╨рi облич кожнi живi очi здадуться казкою, легендою, пiдкреслити це в новелi, основна трагедiя Терехiвки - вiдсутнiсть iндивiдуальностей, сформулювати це iнакше; вiдтепер усi думки одинака навколо ново© дiвчини, що з'явилася в раймазi, певно, продавщиця, а може, на практицi. Гужва так i не сказав, Загатному нiяково було допитуватися, аби не подумали, що вiн цiкавиться дiвчатами, хоч у новелi, звiсно, Загатний нi до чого, в новелi ╨ герой, iндивiдуальнiсть, вищий од загалу на десять голiв i тому самотнiй, самотнiй, як повелитель, повелитель завжди самотнiй; вiн виходить з редакцi© i ступа╨ по гарячiй брукiвцi центрально© вулицi, п'янiючи од передчуття ЛЮДИНИ. Але вiн не поспiша╨ заходити в раймаг, вiн вiдстрочу╨ радiсть, живе самою думкою про дiвчину, що вмi╨ дивуватися, вiн уявля╨ ©©, i цього поки що досить, вiн уявля╨ не лише ©© - вiн уявля╨ ©хню зустрiч, зустрiч закоханих вiд народження, щось мiстичне ("Я тебе знаю", - скаже вiн. "I я тебе знаю", - скаже вона, i обо╨ зовсiм не здивуються, це ╨дине, з чого вони не дивуватимуться, бо так мусило бути), а потiм довге спiльне життя, що завершиться далекими, як обрiй, словами: i померли вони в один день. Хвилинами йому навiть плакати хотiлося од передчуття щастя, його полишила звична стриманiсть, вiн розмахував руками i всмiхався сам до себе, але це не заважало бачити Терехiвку такою, яка вона ╨ насправдi: сухим, задушним болотом, ямою з купинами приземкуватих будинкiв, дахи яких дiставали йому лише до колiн, вiн прошкував терехiвським майданом, як Гуллiвер у кра©нi лiлiпутiв; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало на плечi i давило, давило, вiн побачив ларьок, де продавали ситро мiсцевого терехiвського виробництва, i згадав, що вмирав вiд спраги, вiн сунув у вiконце грошi, йому подали пляшку, закорковану чорним гумовим чiпком, пляшка була липка, а ситро тепле, занадто пiдсолоджене й теж вiдгонило гниллю, його занудило вiд_ одного ковтка, ледве спромiгся сунути пляшку у вiконце i виплюнути, але присмак тепло© гнило© води i якихось металевих солодощiв, нiби ситро настоювали на металевому брухтi, лишився. Вiн поплуганився в парк, - раймаг працю╨ до семи, вiн пiде о пiв на сьому, - обминув гiпсовi постатi з патетично задертими руками, забився в гущавину, до заболочено© рiчечки, тут було прохолоднiше, i знову думав про свою дiвчину. Вiн уже називав ©© сво╨ю, вiн ©© любив, майже любив, йому було легко й спокiйно, бо вона живе, iсну╨ десь зовсiм поруч, за якихось двiстi метрiв..._ Вiдчуття, що вiн не сам у сво╨му добровiльному засланнi, що ©х уже дво╨ в натовпi, дода╨ йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську, на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналiзувати це детальнiше, не забути: доки вiн сидить над рiчкою, дума╨ про не©, в парку починаються звичнi недiльнi "мiропри╨мства" для трудящих, культурнi розваги, i до нього весь час долинають вибухи смiху, вигуки, описати гучнi, дешевi пристрастi натовпу i всi подальшi вчинки його на тлi цього кагалу, на тлi вируючого натовпу; i ще: вiн не поспiша╨ до раймагу, боячись розчарування, десь глибоко в душi його живе страх перед розчаруванням, але це теж радше пiдсвiдома), вiн пiдводиться i йде на гомiн, ще тiльки п'ять годин, можна подратувати цих посередностей з ©хнiми дикунськими грищами, тепер вiн зовсiм не пасу╨ перед ними, в нього ╨ вона; вiн бачить галявину, повнiсiньку терехiвцiв, мiж двох дерев нап'ято вiрьовку, з вiрьовки звисають на довгих нитках призи, загорнутi в папiр, а терехiвцi по черзi випробовують талан, наближаючись iз зав'язаними хусткою очима i ножицями в руках до вiрьовки, ножицi клацають марно за кiлька метрiв од ниток, посередностi навiть у тiй банальнiй лотере© ницi, буцiмто дуже складно ступити по прямiй вiсiм крокiв i зрiзати весь дрiб'язок пiдряд, цiкаво б, як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, iндивiдуальнiсть, маса, вiд яко© забрано втiху й надiю, маса, залишена нi з чим, варто продемонструвати, вони божеволiтимуть, вони конатимуть од жалю за виграшами, якi дiсталися не ©м, тодi вiн посмiхнеться i кине цi бляшанки, цi одеколони, цi гребiнцi, люстерка ©м пiд ноги, вiн доведе..._ Iван пiдхопився, шарпонув дверi: - Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода? - Одну програ╨те - усiм пиво, - це Дзядзько. - На американку! - Гуляйвiтер. - Приймаю будь-якi умови.- Зараз йому усе байдуже, тiльки б грати, тiльки б вiдчути силу свого розуму, iнтелекту, свою перевагу над посередностями. Жадiбно вхопився за шахiвницю. - Менi б додому вже, - несмiливо озвався Андрiй Сидорович, знову почуваючись винним. - I я лише переставлятиму... - Що то за журналiст, котрий не гра╨ в шахи, - обiрвав Хаблака Iван Кирилович, загороджуючи собою дверi. - Вас засмiють у першiй-лiпшiй редакцi©. Великi газетярi спершу вчились у шахи, а вже потiм бралися за перо... Загатний спiтнiв од думки, що Хаблак може не послухати, пiти з редакцi©, i все розвалиться, i вiн знову лишиться наодинцi зi сво╨ю новелою, так нiкому нiчого й не довiвши. - Пiдтримайте колектив, товаришу Хаблак, вiдмежовуватись неетично, - авторитетно проказав Гуляйвiтер. У його пристраснiй мисливськiй натурi теж починало бродити. Хаблак опустився на стiлець. - Попереджаю, граю тiльки бiлими.- Iван Кирилович вимкнув приймач: хай буде урочиста тиша.- Зирнiть на годинники - за десять хвилин усе скiнчиться. Гуляйвiтер зосереджено спохмурнiв. Тепер нарештi вiн не повторить сво©х минулих помилок i не програ╨ цьому самовпевненому нахабi. Дзядзько меланхолiйно вирiвнював стрiй шахових фiгур. На Хаблакове обличчя лягла тiнь вiдповiдальностi - вiн i до гри ставився, як до завдання редактора. Iван рiзко крутнувся, пiдстрибнув, вгвинтився в повiтря, сягнувши рукою лампочки. По стiнах залопотiли перистi крила. Так вiн здавна виявляв радiсть буття, коли сила й надiя переповнювали душу. Дарма що сьогоднi уже нiчого не напише. Проте завтрашнiй день стане його великим днем. Досi була сама гра в лiтературу. Справжня творчiсть лише почина╨ться! - Прошу хiд! - войовничо кинув центрального пiшака назустрiч мовчазним шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвiтер одразу вiдповiли. Хаблак облiг грудьми край столу, замислився. - Великi шахiсти найдовше думають над першим ходом, - зимно розсмiявся Iван. Хаблак не ворухнувся, буцiмто й не чув тих слiв. На перших двох дошках уже кривавилась битва, а вiн усе ще готував рокiровку. "Дивно, навiть у дрiбницях, навiть у шаховiй грi виявля╨ться посереднiсть, полохлива, ница посереднiсть", - думав Iван, жертвуючи офiцера за пiшака i позба©вляючи чорних рокiровки: - Шах! Одну руку Загатний тримав у кишенi, другою, вхопивши фiгуру, креслив над дошками плавнi кола - милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж столiв, бавився сiрниковою коробкою, гортав газетну пiдшивку. Пошкодував, що не ма╨ пiд руками книги, - хай би Гуляйвiтер казився, а Дзядзько з Хаблаком дивувались блискавичностi його думок. Вiн любить шахи. У ремiсничiм, а пiзнiше у вiйську це був ╨диний спосiб самовираження наперекiр натовпу та всiляким статутам. - Шах! - у партi© з Хаблаком Iван знову пожертвував коня, тiльки б оголити чорного короля, вiдкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити, батувати, кришити... - Шах! Партi© з Дзядзьком та Гуляйвiтром щасливо наближались до кiнця. Чорнi видихалися. Першим пiдняв руки Дзядзько. Гуляйвiтер ще метушився, але то були останнi конвульсi©. Нарештi й вiн злiсно буркнув: "Здавсь!" - та побiг до свого кабiнету. Хаблак одвiв короля за спини пiшакiв - вiдтепер Загатний не мав чим шахувати. Вiн почав поспiхом розгортати лiвий фланг. Хаблак знову замислився, обiйнявши долонями вузьку, клинцювату голову. - Нiби ма╨ток програ╨те, - нервово кинув Загатний.- Все одно партiя програна вами ще пiсля третього ходу. Великi шахiсти таких партiй не дограють, вони вчасно здаються... I пiдморгнув Дзядзьковi, мовляв, психiчна атака на ворога. Взагалi Iван багато говорив, говорив без угаву, безсило спостерiгаючи, як чорнi обережно, але нестримно затягують тугий вузол на хисткiй позицi© бiлих. Тепер Загатний майже ненавидiв худi, ревматичнi руки Хаблака i, коли вони повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фiгуру, одвертався. - Та-а-ак, Кириловичу...- з колючим спiвчуттям протягнув Гуляйвiтер, що вже вiдтанув пiсля невдало© партi© й повернувся до кiмнати. На смерть усе вороння злiта╨ться. Бiлi тицялися з кутка в куток, але чорний король був надiйно схований. Бiлi панiкували. А Хаблаковi нерви мiцнiшi, нiж йому здавалося. В його, Iвановiй, грi завжди ╨ елемент ризику польоту, характерного для творчих натур. Вiн пожертвував двi фiгури, аби одним ударом розколошкати (о солодке вiдчуття iнтелектуально© переваги, але удару не сталося, тепер ця посереднiсть дочавить його, через два ходи - мат бiлим, хоча б не вподоблятися жертвi, що безтямно вислизу╨ з-пiд ножа та все одно потрапля╨ на жертовник, не смикатись, в тiм ╨ щось принизливе. Iван змахнув шаховi фiгури: - Здався. Випадковiсть. - Звичайно, - поспiхом згодився Хаблак. - Я... Загатний буцнув ногою дверi. "Ви по пиво?" - спитав Дзядзько. Жадiбно вдихнув густу свiжiсть повiтря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт... Вiн програв так ганебно лише один раз - у вiйську. Довелося лягти на пiдлогу, проповзти пiд лiжками через усю казарму i повернутися назад. Лiжка були низькi, вiн пригинай голову до само© пiдлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомiнко, радiсно стежили за ним з проходiв, вони пiдстьобували глузливими словами... найдовша дорога його життя... Йому i тодi, як тепер, хотiлося вмерти... Я зважився вiдступити на один крок вiд документально© точностi й зараз картаю себе. Мовлю про останнiй спогад Загатного - з вiйськового життя. Щодо самого епiзоду сумнiвiв нема╨. Рокiв п'ять тому його повiдав менi студент юридичного факультету, що деякий час служив в однiй частинi з Iваном. Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторiнка його життя, коли вiн програв Хаблаковi шахову партiю i вибiг на ганок. Хоч мiркував я логiчно. Досi Iван знав у сво╨му життi три жорстокi поразки. Одна з них - на шахiвницi. Найчастiше пiсля ново© поразки згаду╨ться попередня. Хiба не так? Ми любимо себе жалiти. Вже потiм втiша╨мося колишнiми перемогами. Цiлком можливо, що Iвану Кириловичу пригадалася сцена в казармi. Якщо не помиляюсь, попереднiй роздiл фальшивий, бо не вiдповiда╨ дiйсностi. А зараз стiльки пишуть про мiцний зв'язок лiтератури з життям, що соромно припуститися тако© неточностi. Спробую ширше подати випадок у вiйську, скориставшись розповiддю юриста. В Iвановiм пiдроздiлi служив гонористий хлопчина, за нацiональнiстю вiрменин. Мав розряд з шахiв i мав себе ледь не за чемпiона Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, - уже тодi вiн хворобливо реагував на кожну спробу ближнього випнутися з "сiро© маси посередностей" (слова Iвана Кириловича). Вiн пропону╨ вiрмениновi по╨динок з трьох партiй. Зрозумiло, пiвденний темперамент - по руках. I ще одна Iванова iнiцiатива: слабший повзе через усю казарму попiд лiжками i в такий же спосiб верта╨ назад. Врахуйте природний гонор хлопчини - i вiдчу╨те ╨зу©тську дошкульнiсть пропозицi©. На турнiр зiбралася вся рота. Загатний програв двi першi партi©. Третьо© грати не стали. Бiдний Iван Кирилович опустився на колiна й поповз крiзь колючi дотепи солдатiв, що радiли з несподiвано© розваги. Ще юрист казав про довжелезний коридор, що ним Загатний пiсля екзекуцi© подався з казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор i самотня Iванова постать. А солдати реготали навздогiнцi. Ясна рiч, i я б смiявся: сплести для ближнього тенета - i самому в них втрапити... У сво©х вечiрнiх сповiдях Загатний не згадував армiйських рокiв. У Людмилиному щоденнику занотовано од-ну-однiсiньку фразу з його уст: "Тiльки одягнувши солдатську форму, я зрозумiв, як легко i страшно загубитись у масi..." Отже, опинившись серед тисяч таких, як вiн сам, Iван пiзнав усю марноту зовнiшнього самовираження. Так я собi мiркую. Якщо людину вирiзня╨ з натовпу лише ©© одяг, вона щохвилини може втратити свою перевагу. Певно, ╨ iншi цiнностi, постiйнiшi, iстиннiшi? Такою може бути лише духовнiсть, ©© не вiдберуть у людини жоднi житт╨вi незгоди. Можливо, в цьому джерело стало© духовно© спраги Iвана Кириловича? Знаю тiльки, що в армi© вiн почав серйозно думати про навчання i скiнчив вечорами середню школу. Учора приймали гостей. Мотоцикл обмивали. Я сторгував у Молохви-старшого, який в редакцi© бухгалтерував, а потiм до мiста перебрався. Машина старенька, зате дешево дiсталася менi. Рокiв з п'ять побiга╨, а там видко буде, може, слiдом за Молохвою на "Запорожця" стягнусь. Отже, маю тепер власний ви©зд, шкода тiльки - до зими йдеться, але ж колись повеснi╨. Поки що законсервую, не любитель я взимку на мотоциклi гасати. Радикулiт схопити - раз плюнути. Ну, випили, телевiзор подивились. А потiм я сiмейну хронiку показав - доньку вiд двох мiсяцiв любительською кiнокамерою знiмаю. Розумiю, не вельми гуманно пригощати гостей сiмейними кiнохронiками, як i сiмейними альбомами. Але хай вибачать - за таких випробувань я сам терпеливо гортаю сторiнки з господарем на пляжi, господарем на весiллi, господарем на демонстрацi©... Коли це на радiсть людям, чому не потерпiти? Ось наше маля на екранi в два мiсяцi, в три, в чотири, в рiк i аж донинi. Галина моя цвiте, в мене самого груди вiд гордощiв розпира╨. Що не кажiть, а дiти - це найважливiша творчiсть наша. Нi в роман, нi в симфонiю стiльки себе не вклада╨ людина, скiльки у власну дитину. Диваки, вбивають себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонiю звукiв (читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч i так легко да╨ться. Матiнка-природа сама подбала та зрiвняла усiх: малих i великих, генi©в i посередностей, вождiв i масу - всi смертнi, всi безсмертнi, i всi творять, Iнодi озирнешся, замислишся - i подиву╨шся глибокiй мудростi навколишнього свiту. Екранiзована доця наша сподобалася гостям. А ще голосок ©© мало не вiд народження на магнiтофонi записував. Тепер змонтував синхронно з фiльмом - дуже гарно вийшло. Пiсля сеансу допили, що лишилось, i я провiв гостей з двору. Сiверець бешкетував, по шибах крупа шарудiла - провiсник снiгу. Така пiзньоосiння незатишнiсть, аж на душi зимно. Чомусь уявля╨ш себе самотнiм у безкрайому полi. Я зачинив хвiртку на гак, перевiрив замок на сара©, примкнув сiнешнi дверi, повернувся до вiтальнi. Теща вимкнула свiтло на кухнi, спала. Галина стелилась у спальнi, погойдуючи доньчине лiжко: гостi розбудили, коли прощались. Я погасив верхн╨ свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. При╨мнi сутiнки сповили вiтальню, зрiднивши мене з теплим колом на письмовому столi. Люблю затишок. I маю смак до того. Прилаштував був лампи денного свiтла у вiтальнi, за тиждень зняв - холодно, буцiмто протяги по-кiмнатi, Галина iнодi аж розсердиться: грошi, каже, марну╨ш. А що ж ©х, у рукав складати? Я не з тих людей, Що тiшать себе ощадними книжками або заради стороннiх очей зовнiшнiй блиск наводять, а самi новi дiрки в пасках проколюють. Не ми для свiту, а свiт для нас. Я й попо©сти смачно люблю, нащо душею кривити. Добре, що обо╨ на грошах. З базару майже нiчого, все сво╨ - i молоко, i городина, i свiжина щоосенi в сара© порохку╨. Така вже специфiка нашого життя, зависли мiж селом та мiстом. Але скiнчу про затишок. Чомусь я глибше, нiж iншi, вiдчуваю холодну безмежнiсть свiту, перепрошую за "мудрi" слова, це iз статтi якогось молодого iнтелектуала, вчора вичитав. Точнiше - полохаюсь широкого простору. Мене вiд раннiх лiт вабило тепло, спокiй, надiйно-захищенi стiнами кутки. Звiдси, мабуть, i бажання затишку. Хочете почути найулюбленiшу казку мого дитинства? Я ©© напам'ять знаю. Але перекажу коротко. Втекли вiд жорстокого господаря вiл, корова, баран. та пiвень. Лiто паслися в лiсi, а похолодало-хатину збудували. Тепер уявiть: заснiжений лiс, вiхола, дерева стогнуть, вовки в кучугурах тонуть, а серед того холоду, голоду, самотностi з димаря в'╨ться затишний димок, Потрiскують дрова в печi, шкварчить сковорода - корова млинцi пече, вiл мак тре в макiтрi, баран картоплю чистить, а пiвень сидить на жердинi, кукурiка╨, розважа╨. I по всiй хатинi - червоний вiдблиск теплого, смачного полум'я... Iдилiя. Бачу трiумфуючi лиця борзописцiв, чую гавкiт в мурованих лiсах цивiлiзацi©. Кусi, кусi, мiщанин заявився, лови його, хапай! Хiба я тiкаю? Чи ховаюсь? Так, мiщанин я. А хто ви? Та буде завтра вигiднiше хвалити й прославляти мене, терехiвського обивателя, ви кожен мiй нiготь словом барвистим вилижите! А ви, правдолюбцi, оборонцi щастя людського? Низенько вклоняюсь. Океани людсько© кровi не ситили б землю, а живили людськi тiла, коли б ви бiльше про себе дбали, анiж про людство. Як генiально просто: кожен дба╨ про себе - i всi щасливi. Скажете - нереально? Але ж я ось, перед вами, - щасливий! Щасливий, чу╨те, i жодного iншого щастя не потребую! Я давно замислююсь над сво╨ю житт╨вою позицi╨ю i все шукаю образу, що ©© б узагальнив. Якось влiтку побачив на мостi зграйку дiтлахiв. Вони жбурляли у воду крихти хлiба. Зацiкавився, пiдiйшов ближче. Сонце нагрiло дерев'яну основу мосту, i вода в затишку вирувала од малькiв. Голоднi клубки кидались на кожну крихту хлiба, вiдштовхували один одного, сплiтались у чорний вихор, здiймали пiщану бурю на днi, одне слово-пристрастi, пристрастi, пристрастi. I раптом над тi╨ю колотнечею, над тi╨ю боротьбою за iснування з'явилася крихiтна халабудка слимака. Iскристi хвильки бавно погойдували халабудку, а вiн собi лежав у колисцi, випроставши назустрiч сонячному теплу крихiтнi рiжки, i, здавалося, мудро та ласкаво "всмiхався свiтовi: нi зла, нi спраги, нi пози. I погойдався собi на хвилях далi, певно, сам не вiдаючи куди. Але хiба ми, люди, зна╨мо, до якого берега нас несе? Декому здасться симптоматичним (i ми освiченi!) порiвняння зi слимаком, його, бiдного, борзописцi вже давно в обивателi записали. Хай собi. А може, я вас навмисне дратую?.. Пiд настрiй... Хаблак залишив редакцiю у дуже кепському настро©. Навiть прохання Гуляйвiтра заступити на мiсяць завiдувача вiддiлу, що пiшов у вiдпустку, глибоко не сколихнуло його. Хоч за iншо© часини така довiра зiгрiла б пригнiчене невдачами на журналiстськiй нивi серце Андрiя Сидоровича. I треба ж було йому виграти цю партiю! Нiяк життя не навчить. Iнший програв би - i квит, бувайте здоровi. Iнший би навiть не сiв грати, коли вдома дружина з дитиною. А йому, бачите, нiяково вiдмовитись. Тепер людинi зiпсував настрiй, та й сам не в собi, буцiмто чимось завинив Iвану Кириловичу. I найприкрiше-випадок з редакторовим песиком. "Ви бачили мого Джульбарсика?" - запитав редактор. Вiн вiдповiв: "Так" чи "Звичайно", вже не пам'ята╨. "Тут пiшло на принцип. Декотрi не визнають його породистостi. Будьте суддею".- "Звичайно, породистий, чистiсiнький росiйський", - мав би вiдповiсти вiн. Або: "Чистiсiнький англо-росiйський". Яка рiзниця, вони все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. I не мучитись уночi дурними проблемами. Нiхто б навiть уваги не звернув. А вiн наплiв нiсенiтниць, зiбрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й певен: песик хiба в третiм колiнi ма╨ "голубу кров". Хитренький терехiвець поглумився з легковiрного, запального Гуляйвiтра, збувши за сто карбованцiв плiд сво╨© висловухо© вулично© суки. Але слiд було заспоко©ти людину, хай тiшиться, хай почува╨ться вдоволеним та щасливим. Не вертати ж цуцика назад. Уся Терехiвка засмi╨ Гуляйвiтра. А взагалi справа вишкварки не варта. Даремно вiн бiдкався. Вранцi скаже при свiдках: "Переглянув посiбник, товаришу редактор, i впевнився, що песик добро© породи, англо-росiйський гончак". На його мiсцi так учинила б кожна розумна людина. Замкнув сiнцi, обережно пiдняв клямку хатнiх дверей. У кiмнатi не свiтилося, тiльки на долiвцi тiнь вiкна од вуличного лiхтаря. - Спить? - прошепотiв Хаблак. - Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хатi. - Ти лампи не взяла в бабцi? Тут свiтло тiльки до дванадцято©, нiчничок тре... Вернувся в сiнцi, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай трохи вистудить. Уже в лiжку промовив до Марти якомога байдужiше: - Редактор каже: "Ви спецiалiст, розберiться, мiй песик породистий?" А вiн у нього од вулично©, голова райспоживспiлки продав. З песиком ближче познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось. сказати, хай втiша╨ться. - Знайшов, над чим думати, - стомлено позiхнула Марта ("Хай хоч сьогоднi поспить, я вставатиму до дитини",-поклав Андрiй Сидорович).-Хоче породистого, хай буде такий, тобi шкода, чи що. Про квартиру йому не нагадував? - Незручно. Тiльки через порiг - i вiдразу про квартиру. Завтра. Не турбуйся, все буде гаразд, вiн твердо обiцяв. Спи... Але самому не спалося, хоч i заплющував очi та дихав рiвнiше - для Марти. - Трум-тум-тум, трум-тум-тум, - Дзядзьковi губи заграли туш. I це було так схоже та вчасно, що навiть Iвана не розгнiвило його мавпування. Загатний полюбляв цi останнi опiвнiчнi хвилини редакцiйно© колотнечi. У них було щось зворушливо-урочисте, i вони обiцяли завтрашнiй день, вiльнiший та зосередженiший. Друкар Шульга нiс на випростаних руках перший вiдбиток номера. Навiть його хворобливе, землисте обличчя свiтлiшало вiд розумiння хвилини. У кiмнатах свiжо запахло фарбами. Коректори заплющували очi та вiдходили вбiк, демонструючи свою втому. - Хто "свiжа голова"? - суворо запитав Iван. - Товариш Дзядзько, - вiдповiв сам Вiталiй. Загатний схилився над вогкуватою газетою. Це був його витвiр, ним вишикуване до битви вiйсько. Далеко вперед висунувся розвiдувальний загiн першо© сторiнки - червоний кут. Трохи нижче великi чорнi лiтери - списоносцi - сурмили про здачу хлiба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передово©. Двiйко присланих з РАТАУ клiше, майстерно зверстана добiрка "По району", репортаж вiд льономолотарки, iнтерв'ю з трактористами - вiйсько ставало чiткiшими шерегами, i владна рука полководця Загатного тяжiла над ним. Тiльки одне його слово - одразу помiняють мiсцями замiтки, переберуть заголовки, вiзьмуть на шпальти гомiнкi ряди закликiв. Воля полководця здатна зламати стрiй, побудувати новий, ще прекраснiший, а друкар Шульга розмножить його генiй у трьох тисячах примiрникiв. Iван кинув оком по заголовках - йому подобалось одривати очi вiд газетного аркуша i холоднувато говорити ошелешеним коректорам: - Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але в сьогоднiшньому номерi помилок не помiтив. Можливо, тому, що думки все впертiше вертали до справи, яка ще чекала на нього. Завтра вiн прокинеться вiльний i сповна вiддасться творчостi. Мистецтво потребу╨ жертв. Банальнi слова, але, на жаль, у них багато iстини. Iван посмутнiв. - Один вiдбиток редакторовi. Пройшовся по соннуватих кiмнатах. Гуляйвiтер, не читаючи, пiдмахнув номер i вже тицяв кожному свою бiлу кисть. Iван сунув руки пiд умивальник. - Пробачте, в мене мокрi... Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули дверi за Прiською. Спiймав ©© лукавий погляд, а може, привидiлось. Невже здогадуються? Тому й не хотiв просити сигарет при свiдках. Одразу пiдозра, навiщо вночi сигарети, адже вiн курить зрiдка, коли хвилю╨ться. Можна було сказати: працюватиму. Але не повiрять. Замкнув секретарську, пильовик на руку, з ним серйознiше. Шульга зупинив машину, простяг Iвану Кириловичу пачку "Прими". - Щиро дякую. Взяв двi, але вернув од дверей i попросив ще: - Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогоднi. У попереднiм авторськiм словi я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна дитячiсть. Нiчого такого я не думаю. Як усi, так i я. Там, зверху, лiпшi голови мають, не нашим рiвня, вони знають, що роблять. Але iнодi сам не свiй ста╨ш. Особливо останнiм часом. Та не будемо про це... Ма╨мо серйознiшi справи. Я мусив би зараз пiдняти завiсу перед фiнальною сценою однi╨© психологiчно цiкаво© iсторi©. Та вийде якось неприродно: спершу розв'язка, потiм сама iсторiя. Доведеться в нашiм театрi поки що гасити свiтло. Запасiться терпiнням, iсторiя порiвняно довга, хоч я прагнутиму розповiсти ©© якомога швидше. Звiсно, письменник з мене нiкудишнiй - iнший би, маститий, хвацький писака, товстелезний любовний роман сотворив про наших терехiвських Ромео та Джуль╨тту. Я ж мiркую, як би його найкоротше втнути. Що вдi╨ш, не терплю лiрики. Може, за молодих рокiв, коли нариси пописував, спротивiла. Та й у нашiй з дружиною передвесiльнiй епопе© не надиба╨те особливо сентиментальних сторiнок. Ну, освiдчувались, цiлувались, я навiть кiлька вiршикiв настругав - хто не вiршу╨ в таку годину? - i тихенько побралися. Розпочну з iдилiчно© картини. Я сиджу на верандi у. Борисенкiв. Опуска╨ться сонце, червонить за вiкном корпуси машинно-ремонтно© .станцi© - наш давнiй терехiвський холостяк Iван Iванович директору╨ там. Людмила Леопольдiвна - втямили нарештi? - вносить чайник. На столi хлiбниця, масло, свiже вишневе варення i карафка домашнього вина. Ми з Людою бенкету╨мо. За стiною шумить телевiзор - директор станцi© дивиться третю серiю нового польського детективу. Вiдколи пишу про Iвана, я часто буваю тут про©здом з мiста - то нарада, то в бiбколектор викликають. Борисенки мешкають. у робiтничому селищi, над ки©вською трасою. Звiдси почина╨ться брук на Терехiвку. Нашу дружню розмову подеколи переривають, двi Людинi дiвчинки, що заскучали за мамою. Прибiгають з вулицi, тицяються ©й у колiна й знову спiшать: у та╨мниче дитяче надвечiр'я. Люда поповнiла, але все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала: дiм, тепер завiду╨ селищною бiблiотекою, бо агрономiя - дуже .клопiтно для матерi двох метушливих дiвчаток. Ну, як малюнок? Але це вже поза фiналом. Це те, що буде потiм. Можливо, при нагодi я зупинюсь детальнiше. А зараз дуже поспiшаю. У мене був учитель, Петро Васильович. Родом iз села, сусiда наш. Так той учитель завжди поспiшав, як оце я з романом. У селi його й прозивали Нетерплячка. Дiти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович Нетерплячка. Я вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворiв. Довго й важко помирав. Городи нашi поруч, я до екзаменiв готувався, коли вiн останнi тижнi мучився. Лежить у саду й цiлiсiнькi днi бухика╨. Але навiщо я за упокiй почав? Геть божеволiю. Кому цiкаво про хворого вчителя? Забудьмо це. Моя хвилинна слабкiсть. Заздалегiдь попереджаю тих, хто коха╨ться в захопливих сiмейних пристрастях, де гарячi поцiлунки й гарячi сварки. Я людина земна, проза©чна, з роками зовсiм остигаю. I в цiй iсторi© мене цiкавлять лише основнi, конструктивнi моменти. Висловлюючись технiчно (а я наблизився до технiки, вiдколи придбав мотоцикла), мене цiкавить, чому колiсця закрутилися й як вони вза╨модiють. Кiбернетики ж давно вiдкрили, що людська душа - просто складний механiзм. Ось i давайте спостерiгати, що станеться, коли два механiзми наблизяться один до одного. I ще одне. Нижче я використаю сторiнки з Людиного щоденника. Бо хто лiпше здатен висвiтлити iсторiю ©© стосункiв з Iваном Кириловичем? Сам Загатний у жоднiй нашiй розмовi iменi Людиного не згадав. Люда iнша. Натура ©© схильна до романтизацi© навколишньо© дiйсностi, i вже тепер колишн╨ знайомство з Iваном вида╨ться ©й чимось незвичайним, винятковим, яскраво вирiзняючись сво╨ю колоритнiстю на тлi безбарвного терехiвського життя. Уявляю, як воно буде пiд старiсть. Ще за першо© зустрiчi я не без подиву завважив високу Людину думку про таланти Загатного. Вона переконана в його славетнiм майбутнiм. Можливо, саме тому до спогадiв ставиться особливо ретельно, нiби вже зараз кожне ©© слово про Iвана ма╨ iсторичне значення. В душi вельми пиша╨ться, що близько знала цю непересiчну людину. Категорично вiдмовилась дати менi сво© дiвочi записи, доки я не повiдав, що писатиму про Iвана книгу. Тодi дуже урочисто в присутностi чоловiка передала менi два товстих зошити, перев'язаних синьою стрiчкою. Можете уявити, як кортiло менi, повернувшись додому, розв'язати цю синю стрiчку. Але мусив трохи розчаруватись. Людинi записи не ряснiли цiкавими спостереженнями. А сентиментальне щебетання дiвохи з вищою освiтою кому потрiбне? Про Iвана йшлося тiльки в одному зошитi. Власне, на цих записах уривався Людин щоденник. Десь за мiсяць пiсля нiчно© сцени в райвиконкомi вона несподiвано для всiх вийшла замiж. Характерно, що в цiм одруженнi теж було мало лiрики. Звiдки ©й узятись, якщо дво╨ молодих людей, ледве словом перекинувшись, уже певнi, що завтра вони поспiшать до загсу? Нарештi приступаю до викладу Людиного щоденника. Беру з нього найбiльш змiстовнi рядки, залишаючи телячi радощi й печалi майбутнiм дослiдникам. Коментуватиму подi© я. Вся ця любовна iсторiя тривала п'ять тижнiв i чотири днi. Спинятиму вашу увагу на вузловiм записi тижня, дотримуючись ранiше викладено© теорi©, що характери (а що таке кохання, як не зiткнення характерiв у часi та просторi?) розвиваються дiалектичне, стрибками, вiд ситуацi© до ситуацi©. Яким же бачився нашiй геро©нi Iван Кирилович до ©хнього знайомства? Прошу. "Вчора нарештi стрiла Загатного, нову терехiвську "зiрку". Нинi тiльки про нього й лихословлять. Ходить простоволосий, у вузьких штанях. Це всiх страшенно драту╨. Я сказала в райвиконкомi за нього слово, то ледве не заклювали. Мовляв, вiн цим ставить себе вище всiх, хоче вирiзнитись. Менi ж байдуже. Хiба це визнача╨ духовну суть людини? Хоч весна й холоднувата, але без капелюха високий, ставний чоловiк ма╨ навiть романтичний вигляд. А щодо вузьких штанiв, звичайно, не виправдовую його. Зараз усi газети виступають проти негативного впливу Заходу на молодь. Навiть у "Перцi" карикатури на вузькоштанникiв малюють. Навiщо ж лити воду на млин всiляких стиляг та переродженцiв? Серед людей живеш - i живи по-людському". Не маю чим доповнити цей уривок. Хiба зауважу, що про Люду об цiм часi плiток не менше ходило. Була на виду гарна, i по ©© при©здi чимало авторитетних женихiв заро©лось навколо не©. Але Люда всiм вiдмовляла. Навiть танцювала лише з дiвчатами - пересудiв боялась. Терехiвцi спершу думали, що десь лiпшу партiю ма╨, а потiм злостились: вельми горда, принца чека╨, а принц раптом вiзьме i не з'явиться... Iван та Люда неодмiнно мусили зблизитись, бо обо╨ стояли трохи осторонь терехiвсько© громади. Так я пояснюю зав'язку цього любовного сюжету. "Дивина! Вчора надвечiр приходить Загатний за даними для передово©. Я була в кабiнетi сама. Копирса╨мось у зведеннях, раптом вiн каже: "Людмило Леопольдiвно, я запрошую вас у кiно. Якийсь черговий американський бойовик". Я ошелешено мовчу, тодi вiн дода╨: "Я не хлопчак, щоб пiдстерiгати вас пiсля ганцiв, i ми обо╨ розумнi люди. Ви менi давно подоба╨тесь. Ось квитки. Я чекаю на вас бiля клубу, за п'ять хвилин до початку сеансу. Мо╨ життя у ваших руках". I пiшов. Я не сподiвалась нiчого такого, хоч i полюбляю романтичнi ситуацi©. Але так сво╨рiдно ще нiхто зi мною не розмовляв. Спробуйте уявити обличчя терехiвських побрехух, коли ми_ заходили до зали! Не зумi╨те, фантазi© не вистачить. По рядах одразу: шу-шу-шу. Ми зайняли сво© мiсця i вже не озиралися. Картина мене схвилювала: кольорова, душевна. А Загатний лаявся всю дорогу аж до мо╨© квартири. У кожного сво© смаки, про смаки не сперечаються, це навiть у газетах пишуть. Я одразу сказала свою думку, й ми приязно розпрощалися". Вiдзначу трагiчну, як менi зда╨ться, особливiсть Iванового характеру. Кожну дiвчину, з