гнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на головi i з полотняною бесагою за плечима. А он як обернулося; став iмператором найбiльшо© в свiтi iмперi©, повiювладним володарем мало не пiвсвiту - всi╨© Передньо© А-п© з числоiiпшiи провiпцiямп, почшiаючi© дiд Палестини Сiрi©, Аравi©, Фiшкi©, Миси©штамi© м кiнчаючи Вiрменi╨ю' а ще Понта Пелемона, ╙леноионта, Дакi©, Фракi© стародавнього Iллiрика i ще стародавнiших грецьких провiнцiй полупочпо© Африки, мало не всi╨© Iталi©. Чи це так собi i чи тому тiльки, що в Константинополi сидiв тодi, в день його, Юстинiаново©, появи, кревний дядечко в 'iпостасi iмператора Юстина? Ба нi, пе тiльки тому. Була ще й воля Всевишнього, покликана молитвами матерi, що проводжала сина в таку далеку i таку попевну путь, як була й дарована тi╨ю ж матiр'ю в день появи Флавiя Петра Савагiя па свiт всеблага заступниця - доля. Це вона подбала тодi ще, як Флавiя колисали в колисцi, аби iмператор Анастасiй не залишив для трону, на якому он скiльки возсiдав, спадко╨мця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода - ворохобня, i така що не лишала найменшо© надi© па примирення. Сенат, цирковi партi©, аристократи Константинополя уповали на Iпатiя Анастасiйового небожа, а всесильний Амантiй, тимчасо^ вий правитель по Анастасiю - на розпаленi в собi'жадання: нi в якому разi не випустити з рук даровану богом владу. I пiшло, i завертiлося. Поки аристократи справляли по Анастасiю поминки та обходжували Iпатiя (а то ж як слiд було втокмачити йому, чого сiда╨ в .iмператорське крiсло, чию руку ма╨ тримати, коли сяде), Амантiй накинув оком на дядечка Юстина, тодiшнього привiдцю сили що на не© спирався трон - iмператорсько© гвардi©, i сунув йому до рук яко особi впливовiй серед гвардiйцiв немалу купу солiд, а заодно i повелiння: не скупитися ними сипати щедро й навсiбiч, одначе з неухильною метою: ' аби гвардiя посадила на трон не Iпатiя, а Феокрита, особу довiрепу i в усьому покiрну Амантiю. "Досить аристократам правити нами", - сказав ута╨мничено i гнiвно, уповаючи ясна рiч, на те, що дядечко яко колишнiй плебей вiзьме той гнiв до серця й подба╨, аби па трон сiв Фоокрит, коли вже вiн, Амантiй-евнух, не може сiсти. Не хтось iнший, саме вона, всесильна i всеблага доля, надоумила тi╨© дни-' пи й сенаторiв не поступатися сво©м, вiддати скипетр iмператора кому завгодно, тiльки пе Амантiю i його креатурi_ Феокриту. "Прiч ╨внухiв!" - заволали й почали гуртуватися та розкидати мiзками, хто може стати Амаптiю на перепуттi. "Юстип, привiдця iмператорсько© гвардi©!" - пiдказала та ж доля, i оскiльки iншо© сили при Августiонi справдi не було, а дядечко Юстип теж був особою не без олi© в тiм'©, обернулося так, що гвардiйцi по стали па бiд Феокрита, одначе не стали й на бiк Iнатiя, проголосили i'.iпрратором Пiлпптi© Юстiпiп. Лмиптнii лмуiпнiвiп бупубрити голову в плечi, а сенатори, як i цирковi партi©, схилитися па бiк гвардiйцiв. "Лiпше буде, - сказали собi, - коли iмперi╨ю правитиме в усьому покiрний нам смерд, до того ж лiтнiй i бездiтний, анiж владппй i пiдсту©ший ╨внух". Швидко перетасували мiж собою наявиi в сенатi мiсця, пiдняли вiтрила й, упевнившись - корабель iдо сво╨ю, раз i назавжди обраною путтю, стали спiвати новому iмператоровi осанну. I во©н вiн, яких свiт ще не знав, i державця яких iмперiя досьогоднi не мала. Не подивували й тодi, як той во©н i державця укоротив вiку спершу Амаптiю, котрий мiг не змиритися й торувати путь до iмператорського столу, затим Феокриту, стяв голови популярному на тi часи привiдцi палатiйських легiонiв Вiталiану, iнiцiаторовi фiнансових реформ i вельми впливовiй за Анастасiя особi в iмперi© - префекту Преторiя Морину. Важливо, що ©х, сенаторiв, обiйшов караючий меч i що досягнуто найголовнiшого - нема╨ Амантiя. Були, щоправда, iншим спантеличенi: новий iмператор, виявля╨ться, не просто собi мало обiзнаний з грамотою, вiн неспроможний навiть поставити пiдпис пiд едиктами, що ©х готують iншi! Спершу ширили очi, потискували плечима, далi почали дозволяти собi шептатися: як бути? Меншi йшли до старших, старшi - ще до старших, а тi, не вiдаючи, що можна вдiяти, робили кам'яними лиця i тим казали: ви про со не вiда╨те, вам те наснилось. Та не спить людська мисль, коли зна╨: над нею висить i щомитi погрожу╨ карою меч. Хай не серед вищих i найвищих, все ж знайшовся в сенатi такий, що прибiг одного досвiтку й вигукнув, подiбно Архiмеду: - Еврика! Я знайшов! - Що саме? - пеповпо поглянули на нього. - Виготуймо для iмператора платiвку з чотирьох лiтер: legi ("я прочитав") - i того буде доста. Вона засвiдчуватиме пiдданим i всьому свiтовi його грамотнiсть та компетентнiсть в дiлах iмперi©, i©у, а поставити таку платiвку не важко. Потiха - велика спокуса, а бажання бачити себе мудрiшим самого iмператора тилi паче. Тож i змагання сенату з iмператором-смердом що далi, то помiтнiше входило в силу, i хто вiда╨, чим завершилося б, коли б та ж доля не стала на бiк дядечка Юстина i не нашептала йому: сенатори пiдсовують тобi посмiховиська замiсть едиктiв, а ти розкинь мiмками i пiдсунь сенаторам щось таке, вiд чого у них не лише у лосi закрутило б. I дядечко послухався тих нашiптувань. Перше, що вчинив, став бувати - i доволi часто _ на циркових виставах, збирати в себе i щедро винагороджувати поетiв, якi подобалися публiцi i яким найзавзятiпте аплодувала публiка. Не вiдаючи доти, що таке наука i культура, iмператор став неабияк дбати про ©хнiй розквiт в iмперi©, заклав i воздвиг за сво╨© пам'ятi бiльше, нiж будьхто, наукових i культурних закладiв, церков, яко щирий християнин заходився переслiдувати ╨ресь та ╨ретикiв i тим примусив служителiв церкви, ба навiть цирковi партi© поставити рогом очi й сказати прилюдно: "О-о!", а вся iнша просвiщепна братiя - i найперше поети та актори, не забарилися пiдхопити те "о-о" й возвеличити iмператора Юстина в очах непросвiщенних яко мудрого серед мудрих i просвiщепного серед просвiщенних. Нiхто не смiв уже пiдсовувати iмператоровi лживi письмена замiсть едиктiв. Супротивно тому, засвiдчували щирiсть, присягалися в вiрностi, хоча позаочi й уповали па час. Юстин, гадали собi, похилий вiком, до того ж не ма╨ спадко╨мцiв. Вiдiйде - i вдiють сво╨: надiнуть iмператорський вiнець особi iмператорсько© кровi. Та й тут помилилися: дядечо Юстин справдi виявився мудрiшим за наймудрiших. Тодi ще, як сiв на тронi, послав до Верхньо© Македонi© гiнцiв з повелiнням: хай хтось iз небожiв кида╨ гирлигу, з якою ходить за вiвцями, й пра, виться до Константинополя. А коли небiж прибув, сказав йому: "Я старий уже для того, щоб сiдати за лаву i оволодiвати науками, тим паче у вищiй школi - унiверситетi - сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень i вночi сиди над книгами - мудростями вiкiв. А осягнеш ©х бiльш-менш, прийдеш i станеш поруч зi мною, допомагатимеш менi править iмперi╨ю i сам навчатимешся. Не брязкай там, серед павчителiв i тих, з ким навчатимешся, iменем мо©м, натомiсть постарайся осягнути розумом бiльше, нiж будь-хто, i стати пiд кiнець навчання вище, нiж усi". Вiн, Юстинiан, теж був не з якогось iншого тiста, таки з дядечкового, тож пе забарився утямити, куди хилить iмператор, надто коли вiн покликав його i ще кiлькох таких, як вiн, до Августiопа i повелiв бути його довiреними в Августiонi. Може, котрийсь iз сенаторiв i втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пiзно. Iмператор Юстин вiдчув на той час, що днi його лiченi, й усиновив обiзнаного з науками як i з сенатськими премудростями небожа сво©м чи не останнiм едиктом,-- тпм, иа якому стояло по звичне для всiа "Я нричiгiаи", сiинли набагато значимiше: "Я передав владу над вами i всi╨ю iмперi╨ю сво╨му небожу Юстинiану Першому". Хай та воля iмператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собi волосся, збагнувши, що сталося в iмперi© i в чи© руки потрапила iмперiя, - дарма. Таким було велiння долi, так мало вже й бути: вiднинi на iмператорському тронi сидiтимуть пе спадко╨мцi Зенона i його вдови Арiадни, ба навiть не родаки Анастасiя, сяде рiд Юстинiв з далеко© Македонi© i сяде надовго. Бо хто насмiлиться чинити всупереч заповiту, коли той Юстинiв наступник мав уже сво©х прихильникiв i в сенатi, i серед гвардiйцiв? Юстинiан спиня╨ться перед глибоко посадженим у стiнi, вiкном iмператорського палацу i довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор i десь далi. Он скiльки лiт минуло вiдтодi, як надiли на нього iмператорський вiнець i посадили на мiсце покiйного дядечка. Жарти хiба - понад тридцятьi За цей час померли не лише тi, хто рвав на собi волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвiт з iллiрiйцiв зу- 'я мiв напустити туману i лишити всiх у дурнях, померли; навiть тi, хто пам'ятав, з якого роду-племенi iмператор Юстинiан, як став вiн повелителем найбiльшо© на всю ойкумену iмперi©. То давно, в першi лiта його присутностi на тронi, кричали на iподромi: "Було б лiпше, коли б не народжувався твiй вiтець Саватiй! Вiн не породив би вбивцю! " Тепер нема╨ кому кричати. Та й не посмiють. Он який слiд лишив по собi в iмперi©, а вiдтак i в пам'ятi людськiй. "Який? - вигульку╨ котрийсь iз тих, що дозволяли собi ширити на iподромi роти й кидати в його бiк обурливi фрази. - Той, що кривавив землю на численних бородищах в пiвнiчнiй Африцi, Iталi©, в багатолiтнiй рiзанинi з готами, персами, де лягли з тво╨© ласки сотнi i сотнi тисяч, чи той, що укоротив вiку тим же тисячам, а то й мiльйонам громадян iмперi©, не кажучи вже про рабiв, через нечуванi до тебе побори, пайвигадливiшi податi?" "Не тiльки, - Юстипiан оберта╨ться в тоii бiк, звiдки, смикнули його за руку, i прийма╨ позу легiонера, що налаштувався до бою. - Ви, либонь, ото тiльки й зна╨те, що нагадувати про податi та боролища. Так, обкладав вас, i па смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатiй, славнiй на весь свiт iмперi© i lie . лити кровi, не терпiтi© вiд податей? Ба пi, не було так до мене, не буде й по менi. Чули, не буде!" Чому сказав так, сам не вiдав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податi i по за'прол iгi у па биролшцах крив пам'ятатиме iмцерiн. Були ж Go не тiльки податi, були й творення само© iмщ-рi©, Дядечко Юстин лиш загравав iз поетами та акторами, вiн же, Юстинiан, в iм'я розвитку само© поезi©, як i науки, не тiльки оточив себе сонмом блискучих поетiв i вчених мужiв, наступив на горло власних переконань i поступився перед ними сво©ми переконаннями. Усiх переслiдував i жорстоко карав за вiдступ вiд християнсько© iдеологi©, а на вiдступи поетiв i вчених закривав очi i дозволяв користуватися мовою еллiнiв-язичникiв, якою нiкому не дозволялось користуватися. Хiба того не пам'ятали колись i не пам'ятають нинi хоча б i Прокопiй Кесарiйський, Агафiй Мiрiнейський, поети-епiграмiсти Павло Сiленцiарiй, Юлiан ╙гипетський, Македонiй, брати Схоластики? Вищi школи - унiверситети були й до нього, те всяк зна╨. Та хто посприяв так розвитку науки в унiверситетах i не тiльки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрiйському, Афiнському, Едеському, в школi риторiв i софiстiв у Газi, в медичному училищi в Нiсiбiсi? Саме при ньому, Юстинiановi, забурлило там життя, стали можливими дискусi© мiж вченими-фiлософами i вченимибогословами, мiж блюстителями права i законодавцями, iсториками i географами. Де ╨ такi бiблiотеки, як у Константинополi, Александрi©, Бейрутi, чи в багатьох кра©нах Християнського свiту з'явилися такi, знанi серед вчених i невчених, просто просвiщенних мужiв працi, як "Християнська топографiя" Косьми Iндикоплова, трактати його опонента, александрiiiського фiлософа Фiлопона, науково аргументованi рекомендацi© медикам лiчця з Емiди Аецiя? А чи©ми зусиллями створено зведення законiв Вiзантiйсько© iмперi©? А так, чи©ми? Багато чого можуть пригадати згодом iмператоровi Юстинiану: i те, що зiбраний на iподромi повсталий охлос плавав у власнiй кровi й просив пощади, а вiн не дозволив залишити живим бодай когось iз тридцятi© п'яти тисяч, i що лив ромейську кров на численних бородищах поза Вiзантi╨ю, та нe забудуть, не можуть забути, що зведення юридичних законiв його епохи iмену╨ться Кодекс Юстинiана. Не професорiв права Феофiла, Дорофея, Стефана, Фалалея, якi немало потрудилися над ним, складаючи та коментуючи Дiгести, а таки Юстинiана. Бо той винятково© ваги i значимостi пам'ятник юридично© мислi створений таки при ньому i дякуючи йому. Податi, пролита на боролищах кров... А ви ж як думали? Обводи Вiзантiйсько© iмперi© он якi, ©х до сього часу iiе спромоглися облiчити. Хто дбатиме про них, крiм iмператора, i хто зупинить варварiв, що варяться та й заряться на багатства iмперi©? Ви? Ба нi, iмператор. Тож i дайте iмператоровi, щоб мав ким заступити варварам путь у землi iмперi©, щоб мав за що звести фортецi, через якi пе могли б пройти тi ж варвари, щоб дбав про спасiння душ ваших зрештою. Скажете, не дбав про все те? А чи©ми клопотами i солiдами вiдновлено сотнi старих, збудовано новi фортецi на обводах, споруджено городи, церкви та монастирi по всiй iмперi© i серед них окрасу православ'я - храм свято© Софi© в Константинополi? Чи хтось колись спромiгся звести таке диво, чи доклав стiльки зусиль, аби процвiтало християнство, аби церква i iмперiя стали ╨диним цiлим? Усе то мо© турботи i моя гордiсть. Чули, моя i нiчия iнша! Скiльки стоятиме храм свято© Софi©, як i споруджений для гнаних i голодних дiм Сампсона, стiльки й пам'ятатимуть Юстинiана. Так, я не шкодував на все це вашого поту, як i вас. А хiба я сам мало пролив його? Може, чревоугодничав, володiючи такою iмперi╨ю, може, дозволив собi бодай раз побути на дозвiллi, по-людськи виспатись? Не було того, ви пе зна╨те, як зна╨те й те, що я нiкого не вiдштовхував вiд себе, був доступний для всiх i щедрий з усiма, коли йшлося про творення iмперi©, а не про руйнацiю ©©. Хто, крiм Юстинiана, дбав так про ратну спроможнiсть роме©в, про розвиток ремесла, торгiвлi? Хiба не мо©ми зусиллями добута золота жила вiзантiйсько© економiки - шовк-сирець? Хiба той найбiльший за всi вiки здобуток мало дав вам? Таке не забувають, вельможнi i невельможнi крикуни, як не забуде люд вiзантiйський i того, скiльки сили й розуму доклав iмператор Юстинiан, аби здiйснити давно сподiванi законодавчi реформи, обмежити владу сенату i сенаторiв, заборонити крупним землевласникам мати сво© в'язницi, творити суд над пiдлеглими, аби подолати згубне для iмперi© запустiння земель у провiнцiях. Звичайно, знайдуться й такi, що нарiкатимуть. Яиже, ввiв таможнi мита для тих, що привозять i продають у його гаванях товари, стягу╨ високi проценти з боржникiв, зберiг рабство i нi на йоту пе полегшив долю рабiв, ввiв примусову скупку хлiба, пiдвищив старi i вигадав новi податки, серед них такий навiть, як податок на повiтря - аери-i кон, був жорстокий як iз знаттю, так i з охлосом, пе брезгував доносами та╨мних послухiв, карав по ©хньому доносу всiх, навiть тих, що творили з ним iмперiю й булгi свого часу улюбленцями. А хiба влада не ╨ насиллям, може, папбiль©ппм i найжорстокiшимУ Хiба такою iмперi╨ю, як Вiзантiя, можна управляти без та╨мних послухiв, вивiдувачiв, донощикiв? Усiм подоба╨ться те, що здолав силою меча свого варварiв i повернув у лоно iмперi© Пiвнiчну Африку, Iталiю, вiдновив, по сутi, славнозвiсну Римську iмперiю в ©© iсторичних обводах. А хiба усе те можна було зробити без належних витрат? Хiба державний фiск - бездонна бочка, я яко© можна черпати та й черпати солiди? Он скiльки йде ©х на велич i славу Вiзантiйсько© iмперi©, - ту саму велич, яка всiм веселить серце i плодить гординю. А за якi небеснi дарствспицi можна творити ©©? За якi?! Може, повернеться в когось язик сказати, що всi отi податi-здирства iмператор впроваджу╨ заради себе, свого благополуччя? Юстипiап полиша╨ нарештi облюбоване бiля вiкна, що виходить па Босфор, мiсце i звiльна йде через простору залу. В один куток, затим - у другий. "Чому це минуле так невiдступне переслiду╨ мене, будить неспокiйну думку, бiльше того, полиша╨ в серцi непри╨мний щем? Постарiв, чую, педалеко той час, колi© доведеться стати перед всевишнiм i дати вiдповiдь за всi сво© дянпя. Господи, пспжо тс стлпсться i стапотт.ся тi прдллркiм часi? А-а... - чу╨ в собi силу i доволi рiшуче зрива╨ться з мiсця, йде до дверей. - Чи цим маю сушити собi голову? Живий дба╨ про живе, а надiлений владою iмператор - про владу". - Кличте до мене настоятелiв храмiв свято© Софi© i свято© Iрини. Скажiть, хай прибудуть з ученою братi╨ю, i негайно. Останнiм часом становище iмперi©, а вiдповiдно i церкви в iмперi©, чи не найбiльше хвилю╨ його. Певен, не таке тверде й мiцне воно, як декому зда╨ться. Захiднi землi он як довго перебували пiд варварами. Чи то так собi? Чи за тi численнi лiта мало нашкоджено християнству i найпаче % люду християнському, його побуту, вiруванню, мбралi? Варвари, як i варварськi покони - iзчадi╨ ╨ресi, яко© й без того доста. Однi манихе© чого вартi. А монтанiсти, самаритяни, а монофiсити, яким, нiде грiха та©ть, потурав сама iмператриця i до яких причетна мало не вся знать. Там, на заходi, а перемiною влади не все саме по собi неремiниться, i iмператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати. Ходив i розмислював, з чого почне ©©, бесiду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зiбратись з мислями, ба змусили навiть перенести призначену вже бесiду на iнший час. Прибув до Константинополя гiнець iз Фракi© й занiс до Августiона тривожнi вiстi: варвари перейшли через Iстр не лише в середнiй, а й у нижнiй течi©, плюндрують Скiфiю та Нижню Мiзiю. - Хто такi? Нашi зрадливi соузники анти? - Ба нi, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме iмператоровi по недавнiй сiчi плем'я, iменоване гуннамикутригурами. - Всього лиш? Що вдiяв намiсник, аби зупинити? Чому не зупинив i шле до мене вiстуна з лихими вiстями? - Бо варварiв не так уже й мало. Вони обминули фортецi й пiшли гуляти по провiнцiях. Беруть у поселян лиш живнiсть, самих же не чiпають, пускають поголос, нiби прийшли обрати собi землю й сiсти на нiй. - Мають намiр осiсти, а тим часом оббирають люд? Iмператор був явно iiепдоволопий вiстуном, як i вiстям ©©. - Чого хоче намiсник? - Просить помочi, василсвсс. Так i сказав: самим ла стримати, хай iмператор шле палатiйськi легiони. Юстинiапа аж пересмикнуло од тi╨© нагло© вимоги. - Усi шукають захисту в iмператора, усiм подай палатiйськi легiони! А де провiнцiйнi? На що покладався намiсник Фракi©, боришгiи иилуиочиi обииди, коли неспроможний оборонитися навiть вiд кутригурiв? Па крик його нагодилася, i нагодилась, як завжди, вчасно iмператриця. - Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокiй? - Ось, послухай та полюбуйся, - показав на посланника з Фракi© i вiдiйшов набiк. Феодора - сама цiкавiсть i увага. Анi в очах ©©, без того великих i насторожених, анi на виду жодно© тiнi гнiву чи невдоволення, лише подив i благання, благання i подив. Те й пiдкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповiв iмператрицi все, що розповiдав уже, не поминув i подробиць, якими з ляку чи через забудькуватiсть не удосто©в iмператора. - Скiльки ж все-таки вiйська у кутригурiв? Казав чи не казав се намiсник? - Достеменно нiхто не зна╨, судячи з того, як густо i нестримно йдуть по провiнцi©, далебi, не менше десяти тисяч. - Бог милостивий, упора╨мось. Iди й перепочинь з дороги, а iмператор подума╨ тим часом, що вдiяти, аби витурити варварiв, уберегти Фракiю i фракiйцiв вiд напастi. Ждала, коли стихне хода вiстуна, чи збиралася з мислями василiса, - вагкко сказати. Стояла при входi, виважувала допитливим зором Юстинiана й вiдмовчувалась. - Цi варвари не дадуть спокiйно дожити вiку, - перший озвався iмператор. - Усiм сто©ть в очах i в тiм'© багатство Вiзантi©, всi прагнуть поживитися ним. Лiзуть i лiзуть, мовби тi пруги. - Коли прийшли лиш за багатством, - пiвбiди. Гiрше, коли справдi хочуть поселитися. - Нащо вони менi, раби i конюхи! - розгнiвався Юстинiан. - Сво©х не маю? - I я кажу: нащо? Гнати треба, i негайно. Василеве не обiзвався. Мiряв простору залу Августiопа й сво╨ щось думав. Зрештою надумався й покликав придворних. - Де зараз полководець Велiсарii? - Далебi, спочива╨ пiсля виснажливих походiв. - Скажiть йому: поволi наем бачити у себе. I вже тодi, як придворний мав намiр iти, додав: - I небожу мо╨му Герману те саме скажiть. Феодора, як i завжди, лишалася не по-жiночому зосерод/шшию i думною. Та ось очi ©© загорiлися пiшим, пiж досi, вогнем i, як здалося Юетинiанивi, хай i iiеiiримiтно, все ж розширились. - Кого ж пошлеш, василевсе, з Велiсарi╨м? Тi рештки, що ма╨ш у Константинополi та околiях, чи вiд Наросса вiдкличеш когорти? - Може, й рештки, що вдi╨ш. Важливо, аби було кому вести ©х. Там, у провiнцiях, злютують силу i з провiнцiйних когорт. Гада╨ш, нема╨ чи замало ©х? Привiдцi бевзi i страхопуди - ось в чому вся бiда. Поховалися по фортецях i ждуть милостi вiд iмператора. - Можливо, й так. Поява Велiсарiя серед тих, що вийдуть супроти кутригурiв, не завадить. Одначе я на тво╨му мiсцi покликала б насамперед слiв, котрi не так уже й давно укладали ряд iз утагурами та обрами. Хай би нагадали i обрам, i утигурам: брали солiди, давали обiтницю бути на боцi Вiзантi©, стинатися з усiма, хто йтиме у ©© обводи з полуночi, то хай стають тепер на наш бiк. Юстинiан не поспiшав радiти знахiдцi iмператрицi. - То давно було, Феодоро. Утигури вичерпали з наших мiхiв солiди й забули про обiтницю. Iнший уклали ряд i саме з кутригурами: Сандiл вiддав за ©хнього хана свою дочку. - Це ще не каже: забув про укладений iз нами ряд. Iз кутригурами Сандiл не пiшов все-таки. Збагни, василевсе: не пiшов! А коли так, не зовсiм, виходить, забув. Iмператор зиркнув на не© i замислився. - Не пiдуть, Феодоро, утигури на кутригурiв. Де ти бачила, щоб родак iшов на родака? Василiса не осмiхнулася, одначе щось схоже на усмiшку накреслилось на ©© устах, заiскрилося в поглядi. - Ну, а обри? - Обрам, щоб iти па кутригурiв, треба вторгатися в землi антiв чи утигурiв. - Ти забува╨ш, Божественний, що то безбожний люд, варвари, до всього ж гуннське порiддя. Вони на все спроможнi. Коли певний, що встигли забути про щедро висипане перед ©хнi ласi очi золото, висип ще чи принаймнi побрязкай ним i побачиш, що з того буде. "А й справдi, - схилявся до ©© мислi Юстинiан. - Це варвари, вони на все здатнi. Хай Велiсарiй iде у фракiйськi провiнцi© з когортами, а сли з солiдами - до утигурiв та обрiв. Чи одне другому завадить?" "Стривай! - вихопився сумнiв. - Де вiзьму стiльки солiд? На те, щоб утримувати за собою вiдвойованi у варварiв захiднi' иривiицi©, треба ©х, щоб стояти проти склав;'Нiн, iди затопали Iллiрик, те-к -гриби. Щи й цим, обрам ∙iл утигурам, мушу готувати. Чи не забагато всi хочуть?" Феодора не вмовка╨, знай пiдшуку╨ резони й перекону╨ цими iмператора, а iмператор сто©ть, мовби шарпане вiтрами дерево, i не може зважитися на те, що радять. Розкида╨ться ж пе чимось, розкида╨ться скарбами, стягнутими з тих, котрi он як попрiкають його. Коли пiде на це, змушений буде знову оподатковувати. "А-а, - маха╨ зрештою рукою i велить кликати когось iз сольства. - Мають пiдданi аерикон, матимуть ще й податок на воду, що б'╨ з iмперсько© землi, на дим, що йде з осель зледачiлих. Не хочуть чи не можуть самi стати на оборону отньо© землi, хай дають солiди". VII Самолюбство молодого хана на Кутригурах могло бути й нотiшеним уже. Якже, таки взяв гору над кметями. Одне, обстояв для себе i жони сво╨© дозвiлля - все нередзим'я i всю зиму був iз Каломелою, а друге, он як вознiс себе в очах кметiв. Тодi ще, як повернувся з Тиверi, зiбрав ©х i сказав: "Нам i дозволено, i не дозволено iти землею Тиверською. Думайте, як пройдемо. Даю вам на те иередзим'я i зиму, бо лише по зимi пiдемо". Не вiда╨, думали кметi чи нi, одне зна╨: не мiг пристати до того, що надумали. Коли зiбрав ©х перед походом та став питати, всяке казали i на все указували, не вказали лиш достойно© путi. - А коли так зробимо, - винiс на ©хнiй розсуд свою думу-рiшенець. - Не тодi пiдемо за Дунай, як спаде та вигрi╨ться в ньому вода, а тодi, як снiги вже стануть мало не до решти, а крига па Дуна© буде ще мiцна - така, що витрима╨ i воя, i його огира. Якусь мить нiмували всi, потiм заговорили навперебiй, зрештою стали схоплюватися ii виголошувати своему привiдцi здравицi. - Слава мудрому хановi! - Слава й хвала! Слава й хвала! - З таким - хоч на край свiту! Не кривитиме серцем: радий був чути такi здравицi. А ще бiльше радiв опiсля, коли замисел його виявився н" просто вдалим - на диво угодним для всiх та щасливим. I Днiстер перейшли по льоду, нiким но були помiченi, i Приднiстров'я та Придунав'я здолали, уникнули того, чого найбiльше боялися - занесеного сиiюм безнуття, i на Дуна© вийшли в тiм мiсцi, де не було анi тиверських сторожових веж, анi ромейських фортець. Зате рiка лежала скована ще льодом - вiд берега до берега полискувала ним пiд скiсними й холодними па передлiттi променями сонця. Правились через не© по одному i вдень. Правились i потерпали, ясна рiч: а раптом пiд котримсь iз во©в, що йшов поруч iз огирем, чи пiд огир'ем виявиться промо©на? Зате коли вийшли на супротивний берег, та обiгрiлись при багаттi, та наситились ©дою, та вилаштувались сотнями, радощам всiх не було меж. - Слава хану Завергану! - кричали тисячоголосе i не зважали на те, що хтось десь почу╨, ©х десять тисяч, i всi мечники, пiд кожним гарячий степовий кiнь. Хай спробують роме© спинити таку лаву. Присяйбiг, доки отямляться та зберуться з силою, вони, кутригури, доможуться свого. Тепер пiд ними твердь, теяер нiщо ©х не спинить. Хан не мав тут наперед посланих вивiдникiв, як мав повсюдно ©х ромейський iмператор, тож i не сподiвався довiдатися, що вчинить Юстинiан, почувши про вторгнення. Хай що хоче, те й чинить, розмовляти все одно доведеться тодi лиш, як кутригури знiмуть тут веремiю, до яко© змушений буде прислухатися не лише iмператор, а й тi, що здiйснюватимуть його волю. А так, iншо© путi до перетрактацiй iз ромеями нема╨ й бути не може. ©х тiльки силою й можна примусити розмовляти з варварами. Мусить зiзнатися сам собi, i зараз не вiда╨, чого домагатиметься вiд роме©в: таки облюбу╨, гуляючи по Мiзi©, землю й скаже iмператоровi: "Уступи ©© менi", чи вiзьме, що можна взяти вiстрям меча, й поверне комопей за Дунай? Кметi усе ще тiшать себе сподiванкою, що сядуть тут, у ромеях, з родами на вiчнi часи, а йому, признатися, но вi риться, що буде саме так. Хай i про себе, все ж схильний думати iнш'е: з добутою в цих землях здобиччю i на Онгулi непогано буде. А здобич, з усього видно, матимуть добрячу. Роме© менш за все сподiвалися нападу та ще в такий час - раннього передлiття. Спочивають, либонь, но натоплених оселях i гадки не мають, що хтось звiдкись може вторгнутися. Уявля╨, як перепудяться довiдавшись. Або ж кидатимуть усе, чим володiють, i тiкатимуть куди очi дивляться, або одкуповуватимуться товаром, солiдами i нишкнутимуть за стiнами возвсдешiх iмператором фортецi. Вiд тих, що ховатимуться за стiнами, всього, звичайно, можна сподiватися. Коли сила буде на боцi кутригурiн, нишкнутимуть, уповаючи на милiсть звитяжцiв, коли не станс ©©, вийдуть iз засiдок i вдарять у спину. То напевно. А проте iншо© ради нема╨. Йде ж бо в цю землю з далекосяжним намiром - сiсти на нiй. Тi, що лишаються в фортецях, можуть бути перегодом сусiдами, а сусiдiв усiм дозволено дражнити, тiльки не кров'ю. Кровi пiхто не проща╨. Тисячi не довго йшли скiфським трактом. Нагулявшись по околiях i не натрапивши на опiр з боку роме©в, розбилися на сотнi й подалися геп далi - в широкi й безмежнi, як i там, на Онгулi, степи. Не спиняв: хай iдуть. Казавбо вже: роме© не сподiвалися вторгнення. Доки довiдаються про те, доки зберуться та вийдуть, не одна седмиця мине. Тож хай гуляють кутригури, доки гуля╨ться, хай беруть усе, що можна взяти у тих, що втекли або ховаються по яругах. Гляди, наберуться та й вдовольняться тим. Вiн не казав сотням, як i тисячам: "Вперед, тiльки вперед!" Та вони й без казань розумiли: хан мислить саме так. ╙дине, чим поцiкавились, коли вiдходили: де здибаються з хапом? - На трактi, що веде до Маркiанополя або ж пiд самим Маркiанополем. Були слухнянi: ждали на нього i тих, що з ним, там, де велiв ждати. I раз отак, i вдруге, i втрет╨. Полишать при обозi нахапаний по околiях товар - i знову зникають на кiлька днiв, полишать - i зникають. Аж поки не перетнули ©м путь i не сказали: доста. Не лiз па рожен. Спинився й став розглядатися. А тим часом гнав по колiях гiнцiв i збирав розпорошенi тисячi. На щастя, й роме© не поривалися до сiчi. Заслонили путi, iцо вели в гори, й ждали чогось. "Не iнакше як на пiдмогу сподiваються. То, може, скористатися цим i повести перетрактацi© про поселення?" Надумався i спорядив нарочитих мужiв. - Хочу говорити з привiдцею, - сказав через них. - Про що? - Хай виходить за стрельбище перед во©в сво©х, там почу╨. Не одразу вiдповiли, думали. Л може, й радились. . - 3 татями одна розмова, - сказали нарештi, - меч i сулиця. - Хто привiдця легiону? У вiдповiдь - мовчання. I збагнув Заверган: то недобрий знак. А збагнувши, схолонув сорпем. Нiн не вперше виходить па сiчу, однак не так i часто, щоб почувати себе непохитно твердим. А, окрiм того, ранiш виходив яко сотенний, тепер ╨ привiдця всi╨© ратi. Хто, крiм нього, подба╨, аби знати, що помишля╨ супостат, куди i якi сили кине? Хто ма╨ розкинути мiзком i упередити його, супостата, зустрiти там, де вдарить, i вдарити там, де не жде? Хан i тiльки хап. А коли так, де тут до супокою i яка мова може йти про супокiй? Наста╨ вирiшальна мить, мусить бути готовий до пе©, коли хоче стати достойним слави, що так щедро воздали йому нещодавно родаки, i звитяжцем на боролищi. Найперше, про що подбав iз тими тисячами, що були при ньому, аби роме© не обiйшли ©х i не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усi заповiдi - заповiдь. А все ж твердостi духу не почував у собi: гримав на во©в, що поверталися, не розшукавши котрогось iз кметiв, гримав i на кметiв, коли з'являлися перед його очi не тодi, коли хотiв би бачити. - Ви чого йшли сюди? - допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околiях и пiдбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. - Гада╨те, роме© до самого Константинополя тiкатимуть, зачувши ваше iм'я? Ставайте там, - показував, - i робiть усе, що належить робити воям, коли доходить до сiчi. З десяти тисяч комонникiв, що йшли з ним через Дунай, при Завергановi було менше половини. I це не могло не бентежити привiдцю кутригурiв. - Бевзi! Байберечники! - нарiкав на тих, що все ще гасали невiдомо де. - Ба, як голосно кричали на радах: "Люд знемага╨ в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського ма╨мо йти i добувати землю, що стала б годувальницею не на лiта - на вiки". А прийшли на таку землю - й забули про люд, жiночий байберек затуманив мiзки! ╙дино, що тiшило, - йото таки почитали в ратi. I нипiкли, коли гримав, i в помiч старалися стати, коли видiли: в пiй с потреба. Хап мас тяму, та яко привiдця оп якиii небувалий i нетвердий у собi. Бачили, роме© теж збирають силу й ставлять ©© так, аби при нападi було кому захищатися, у наступi напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокiйними, а неспокiй гна©i ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборi. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щiлину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .iумиг.ии залишили ©© iмператорськi стратити яко спокусу, чи такi© не бачать, яка ©й спокуса? Заверган приглядався до не© з узвишшя чи з огира, сходив у доли - i знову приглядався. - Покличте сюди кавхана, - повелiв тим, що були найближче. Сам до пуття не розумiв, чому кличе саме Коврата. Одначе коли вiн над'©хав i став перед ханом, не мiг не потiшити себе певнiстю: лише Коврат i спроможний здiйснити те, що намислив, якщо його взагалi можна здiйснити. - Бачиш той густо порослий деревом виярок? - Бачу. - Роме©, з усього видно, не осiдлали його. Приглянься за дня i вивiдай, чи так це, або iншу щiлину знайди в ©хньому таборi. Вночi ма╨ш проникнути тi╨ю щiлиною, зата©тися за спиною когорт i вивiдати, що дi╨ться в таборi, яку силу мають стратиги, чи надходить ©м помiч, куди простують тi, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе iнше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими. Коврат одразу ж, як здалося хановi, не вагаючись, погодився вволити волю привiдцi. I та його ладиiсть неабияк потiшила Завергапа. Радiв кожнiй сотнi, що вiдшукаласьтаки й прибувала чи обiцяла прибути слiдом за гiнцем, i все пильнував та повелiвав, аби пильнували й iншi. "I оме©, - казав, - вправно володiють мечем, та ще вправнiше пiдступнiстю. Стережiться ©©". Кметi не гайнували часу, змiцнювали табiр, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана i не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний. "Не бiда, - втiшав себе, одходячи до сну, - аби робилося так, як треба". Пiзно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тiльки-но забувся, уже й розбудили. - Хане - сказали ута╨мнично, - кметь поврат волi╨ бачити тебе. Схопився рвiйно й, здавалося, змахнув iз себе тi╨ю рвiйнiстю дрiмоту. Булане нiч, i тс, що Коврат зважився будити серед ночi казало все: вiн недаремно ходив до роме©в. А проте повiдано перевершило всякi сподiванки. - Хане, - сказав неголосно, однак пiднесено й твердо, - ╙ можливiсть заволодiти ромейським табором i без надмiрно© кровi. - Такшi малочисольшш вiй? - Нi. Числом ©х немало. Може, не стiльки, скiльки пас, одначе немало. Iнше нагледiв я, будучи в роме©в: знаю, де привiдцi табору, як пiдiйти до них i вдарити зненацька. А вiзьмемо привiдцiв, вiзьмемо i весь табiр. Вiн був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате смiливостi й рiшучостi йому справдi не бракувало. Не просто ознайомлював свого привiдцю з тим, що винiс iз вивiдин, запевняв, i запевняв гаряче: слiд робити так i тiльки так. А ще умiв запевняти. Хан iшов слiдами ре©ей його й бачив стезю, котра виведе до наметiв, у яких спочивають ромейськi привiдцi, видiв, як вiддаленi вони вiд когорт, що протистоять ©м, кутригурам, розумiв, що то важитиме, коли кутригури знiмуться поночi i пiдуть на роме©в, а вiд ромейських привiдцiв анi згуку, анi вiдгуку. То справдi може бути звитяга, i неабияка. - Ти певен, там, де пройшло кiлька вас, пройдуть i десятки, ба навiть вотня? - Пройде, хане, щоправда, тiльки пiшо. Замислився Заверган i все ж ненадовго. - А що буде, коли хтось оповiстить ромейськi когорти: привiдцi в бiдi, i тi кинуть супроти вас комонну сотню, а то й двi? Встигнете зникнути в яругах i переховатися купно з полоненими привiдцями, доки надiйдуть нашi? - А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й пiдемо назустрiч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табiр. Хан не приховував втiхи вiд того, що чув з уст свого вивiдника. - Дiло речеш, Коврате. Присяйбiг, дiло! Ось тiльки чи стане на те сотнi? - То вiзьмемо бiльше, хоча б i три. Де пройде сотня, там пройдуть i всi iншi. I то правда. Нiч он яка затяжна, тако© ночi багато можна встигнути. Лиша╨ться в одному визначитись: хто поведе цi сотнi? Виправа достойна твердо© руки хапа, а хана й тут треба. Коли дiйде до пiчного вторгнення у ромеiiський табiр, до удару, що ма╨ зламати роме©в, хан мусить бути тут. Отож вести сотнi за спину ромеям, крiм Коврага, нема╨ кому. Так i сказав: - Вiпiрава ця неабияка. Вiзьмеш ©© на себе? - Коли хап зпiрястi.сп, чому по вчптп? - На тому й станемо, - поспiшив виректи Завергап i, нiби засвiдчуючи сво╨ вдоволення згодою, простягнув десницю й довiрливо поклав ©© кмет'евi на плече. На те, щоб розмислиш i розтлумачиш, хто, де i як дiятиме у цiй виправi, був даний день i половина ночi. А па саму виправу вiдводиться куций iз куцих час. Бо покладаються не так на силу i обiзнанiсть, як на зухвалiсть. А ©© може дозволити собi лиш той, хто вмi╨ бути i мужнiм, i мудрим, i беззастережно одважним. Нагадував усiм про це, а чи будуть такими, коли Коврат i його сотнi подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в нiч, по сутi наослiп, та й роме© можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподiваються. Звiдки знати, як буде, що буде насправдi? А втiм, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пiшов, вороття нема╨ вже й бути не може. Оскiльки роме© вiдмовилися вiд перетрактацiй, сiча неминуча, i буде лiпше, коли почне ©© саме так. Тихо як у селищi й поза селищем. Сплять усi чи зата©лися? Роме©, напевно, сплять, чого мали б не спати? Во© ж його не повиннi б. Там, куди пiшов Коврат, ось-ось мають запалати хижi, знiметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всiх покличе на сiчу. Заверган пiдводиться iз старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Сто©ть пiд зорями, дослуха╨ться до околiй. Зрештою кида╨ доскiпливий погляд на небо, шука╨ зорю, котра ма╨ повiдати йому, чи довго ждати ще сподiваного знаку. - Хан так i не заснув, мабуть? Оглянувся - позаду намету, бiля напiвпригаслого багаття сидiло кiлька i серед них кметь, котрому велено бути сьогоднi при хановi й робити гласними для всiх його повелiння. - Коли не заснув досi, то тепер уже й не спатиму. Вiз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли свiт благословлятиметься. - I все ж тi╨© зорi, що благословля╨ свiт, нема╨ ще, хане. - А так. Постояв, мiркуючи, що робити далi, i таки звернув туди, де жеврiло багаття. Йому уступили мiсце, подбали, аби ленко i зручно було сидiти та й за ромойським табором снежити. - Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя i вже потiм запитав: - Тим, що всього лиш грi╨ кров, чи тим, що валить з нiг? Кметь смi╨ться i тут же, не вiдходячи вiд вогпища, дiста╨ баклажок iз вином. - Це, хане, з тих, що грi╨ i веселить. Того, що валить з иiг, при собi пе ма╨мо. Те хiба пiсля звитяги вживатимемо, коли станемо надовго. Одкривав баклажок i гомонiв, наливав у братницю - i знову гомонiв. А хан слухав ту пе на часi веселу бесiду й не знав, як йому бути: пiдтримати кметя чи нагримати за невчасну веселiсть? "Вiн не один такий, - став на мислi. - А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед сiчею, то во© тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями i пе пiднiмуться на клич? Хотiв було так i сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Нацiлився випити й нагледiв тi╨© митi: там, куди пiшов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва. Схопився Заверган, став на рiвнi, догляда╨ться, бентежачись i радiючи водночас. - Либонь, нашi подають знак? I кметь, i во© його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорiлося друге, за ним i трет╨ багаття. - Так i ╨! - Хан заяснiв видом i, перезирнувшись iз воями, пiднiс братницю. - За звитягу, кутригури! Все iнше сталося без його велiння. По один i по другий бiк вiд намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичнi голоси, вгадувалась метушня, i, доки хановi подавали огира пiд сiдлом, меч, щит, всi iншi обладунки, збудилася темiнь у тихому донедавна селищi, чувся тупiт кiнських копит, гаряче дихання людей i комопой, пе лише ближнiй, а й вiддалений стугiн потривожено© в соннiй тишi землi. Заверган ви©хав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча. - Обабiч вiд пас почали вже. Почнiмо й ми. Вперед, кутригури! Навалом i тiльки навалом! Далi не д