думати та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар вже забрав усю Бiлу Русь i взяв Вiльно. Одiбравши од шведiв Варшаву та Великопольщу, поляки постановили йти на мир з козаками та й московським царем. Ян-Казимiр послав разом послiв до царя i в Чигирин до Богдана Хмельницького, щоб помиритись з козаками i з Москвою. Ляндскоройський при©хав в Чигирин, просив гетьмана помиритись з Польщею i дати помiч полякам проти шведiв. - Невже ви дума╨те, що ми такi дурнi, що будемо проливати нашу кров за вас, коли пани й досi вважають нас за сво©х пiдданих? - сказав Хмельницький. - Оповiстiть нас вольними од вас, незалежними вiд Польщi. Нехай зна╨ Польща, що ми не пiдемо нi на яку приятельську умову з нею, доки вона не одкажеться вiд усi╨© Русi. Як пани признають нас незалежним, вольним од Польщi народом, тодi ми житимемо з вами, як приятелi й сусiди, а не як пiдданi й невольники. I справдi вже минав другий рiк од того часу, як Укра©на присягла на пiдданство московському царевi, а поляки й до того часу ще не одмежували границь Укра©ни од Польщi i вважали Укра©ну як польський край. Ляндскоронський вернувся в Варшаву нi з чим. Зате ж польськi посли в Москвi спромоглись вговорити царя на мир. Вони обiцяли, що пiсля смертi свого короля пани виберуть царя Олексiя за польського короля, i Москва, й Польща стануть одним потужним царством. В Москвi боялись, що шведи стануть небезпечнi для само© Москви, а патрiарх Никон дав раду помиритись з Польщею i почати вiйну з шведами, щоб одiбрати од ©х Ливонiю i давнi кра© Великого Новгорода. Цар послав сво©х комiсарiв в Вiльно, щоб постановита мир з Польщею. Богдан, довiдавшись про це, послав в Вiльну i сво©х посланцiв, щоб вони встоювали за права Укра©ни. Але московськi комiсари не пустили ©х в намет на раду i самi постановили мир з Польщею в сентябрi 1656 року. По цьому трактатовi Польща була повинна пiсля смертi Яна-Казимiра обiбрати собi за короля царя Олексiя Михайловича, а цар обiцяв воювати з шведами, сво©ми переднiшими спiльниками, i обороняти од ©х Польщу, нiби вже сво╨ царство. Богданових посланцiв не пустили на раду в намет i сказали ©м, що Хмельницький та козаки - пiдданi, а через те вони не смiють подавати голос там, де про ©х долю говорять посланцi монархiв. Козацькi посланцi вернулись в Чигирин до гетьмана. Тим часом на Укра©нi пiшла чутка, що цар обiцяв польським панам припинити козакiв, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що вiн знов оддасть Укра©ну Польщi, а гетьмановi звелить виставити козацьке вiйсько проти шведiв для оборони Польщi од шведiв. Богдан стривожився. Цар та московськi бояри повели полiтику з Польщею наперекiр усiм Богдановим замiрам та планам. В Чигирин прибiг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гiнця не допустили до гетьмана. Уся Укра©на була стривожена чуткою про Вiденський трактат. Скрiзь загомонiли, що цар присилу╨ козакiв йти на помiч Польщi, сво╨му лютому вороговi, i спасати ©© од шведiв. Говорили, що цар може знов оддати Укра©ну Польщi. Вернулись Богдановi посланцi з Вiльна в Чигирин. Вони вступили в Богданову свiтлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов i Виговський. Придибав i його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гостг. Всi ждали певних звiсток, що таке постановили царськi бояри в Вiльнi, помирившись з Польщею. Усi були смутнi. Усiм було важко на серцi. Богдан вийшов до свiтлицi, стривожений, з неспокiйними очима. В його руки трусились, а очi аж горiли. Iван Виговський стояв, похиливши голову. Темнi, яснi очi неначе пригасли, неначе ©х повила iмла. В очах в старшини свiтилась i тривога, й журба. Посланцi впали в ноги гетьмановi й обнiмали його колiна. Очi в ©х були заплаканi. - Ясновельможний гетьмане! Пропало вiйсько Запорозьке! загине Укра©на! Нема нам помочi нi од кого. Ми навiть не зна╨мо докладно, яку умову поставили уповносиленi вiд царя московськi бояри з ляськими комiсарами. Царськi посланцi не пустили нас i в посольський намет. Навiть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божо© церкви. А ляхи сказали нам по щирiй совiстi, що вони постановили таку умову з царем, щоб Укра©на з Запорозьким вiйськом знов була пiд Польщею... А як вiйсько Запорозьке з усi╨ю Укра©ною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам сво©м вiйськом i битиме вiйсько Запорозьке. Загинемо ми! загине Укра©на! Посланцi заплакали, обнiмаючи гетьмановi колiна. - Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею i Москвою. Пропащi ми навiки! Не наша сила встояти проти ©х, - говорили крiзь сльози посланцi. Хмарний, сумний осiннiй день заглядав в просторну Богданову свiтлицю через невеличкi вiкна i неначе збiльшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Iван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Двi сльози покотились з темних очей. Один Богдан не похилив голови. Вiн спахнув, пiдвiв сиву голову. Уста й нiздрi задрижали. Старi руки затрусились. Вiн крикнув, неначе в гарячiй битвi з панами. Злiсть i гнiв на московську полiтику душили його. - Московськi бояри подурiли й показились! В ©х нема не то однi╨© клепки в головi, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам пiдмоги вiд Москви. Укра©на була як чайка в степу, що вивела дiток при дорозi. Я мусив вiддати Укра©ну царевi, бо не було де дiтись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь i божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний! Дехто з старшини почав плакати. - Не плачте, не журiться, дiти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Пiдемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо i пiд бусурменським царем, не тiльки пiд християнським. Московськi бояри грубi, дурнi й темнi. Ляхи ©х дурять. Нiколи не станемо до помочi нашому споконвiчному вороговi Польщi! Нiколи не пiдемо бити шведа, нашого щирого спiльника. Пани не одмежували й досi границь Укра©ни, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщi, а Москва знов хоче вiддати нас панам на поталу. Невже ми повиннi стати до помочi нашим ворогам проти наших друзiв? Пани дурять Москву! Нiколи вони не оберуть собi за короля московського царя. Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсiднiми вiйнами та клопотами, завсiднiм, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не мiг здержати себе, не мiг вгамуватись. Страх за будучину Укра©ни, за усе сво╨ дiло, що вiн провадив за усе сво╨ життя, помилка московського царя, легкодумнiсть i дурiсть московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна. А Виговський стояв i не промовив i слова. Вiн неначе крiзь сон чув ту лайку та крики Богдановi, як крiзь сон людина чу╨ завивання бурi в лiсi. А його серце болiло й нило. Тихий на вдачу й помiркований, звиклий та©ти сво© щирi думки й вчиняти Богданову волю, Виговський i тепер не виявив i словом свого збудження проти Москви, свого гнiву; але в думцi вiн згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Укра©нi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславсько© умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Укра©ною, що схоче, як покаже ©© потреба, ©© iнтереси, а не вигоди Укра©ни. Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана, але болiло тихо, без гуку, без крику, без слiв, як тлi╨ жар в сухому деревi перед пожежею. "Що то станеться тепер з Укра©ною? Де ©й дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацько© кровi! А скiльки ще доведеться ©© пролити!" - снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався. Гетьман зараз оповiстив, щоб на днях зiбралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом приголомшена. Вийшов слiдком за нею й Виговський з сво©м старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки i слова не промовили, ©х наздогнав Данило Виговський. Вони ввiйшли в свiтлицю Виговеького такi сумнi, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину. Вже був час пiзнiх обiдiв. Виговський звелiв подавати обiд. Слуги накрили стiл i подали обiд. Вйговськi сiли за стiл. Але ©м не пилось i не ©лось. Страва сто-яла на столi й холонула. Налитi чарки стояли повнi. Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi вiконця тiсно© свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським. - Отака-то наша доля, тату! - заговорив Iван Виговський. - Я нiчого доброго для Укра©ни i не сиодiвався од Москви. Не люблю я Москви й нiколи не любив ©©, - тихо промовив старий Остап. - Московськi бояри темнi, непросвiченi, ще й до того гордi та чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на ляхiв, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, - говорив Iван Виговський. - В нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, укра©нцi, вже полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщi. Москва - третiй Рим, а четвертого вже й не буде. Це тiльки й чу╨ш од ©х. Не ждати нам добра од Москви! - Я давно нарiкав на гетьмана, що вiн прийняв московське пiдданство i тепер нарiкаю, - обiзвався Давило Виговський. - I недурно ти нарiка╨ш, - сказав Iван Виговський. - Ще нi сiло нi впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки пани покадили ©й пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще ж ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi за Горинню. Ми ще не зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгада╨, яка доля нас жде? I Виговський зiтхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр. - Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i втямив добре, чим тхне Москва, - сказав старий Остап Виговський. - Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома царствами, - сказав Iван Виговський. - I один Бог вiда╨, як ми виплута╨мось на волю. Москва оце одразу показала сво© норови. Наших козацьких послiв поляки приймали й вiтали, як i послiв заграничних, цiсарських, нiмецьких, венгерських. ╞х приймали з честю й пошаною, давали ©м харчi, кватири, давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi дорогi сукна. А московськi бояри не пустили ©х навiть близько до намету, нiби якусь непотрiб. - Це недобрий знак, - обiзвався Данило Виговський. - Коли Москва вже тепер, тiльки що прийнявши Укра©ну в пiдданство, проганя╨ наших посланцiв i не шану╨ ©х, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та насадовить свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах? Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, i чарки стояли повнi. Слуга з дива витрiщив очi. Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали ©сти страву. Але ©жа не йшла ©м на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька. "Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась непри╨мна притичина", - подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву. А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило ©х. Важка дума каменем налягла на ©х душу. Данило попрощався i пiшов додому. Старий Остап пiшов одпочивати до сво╨© кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край вiконечка i поглядав на хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами. "Чи не так вже котилось горе по Укра©нi за усi Богдановi часи, як котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки кровi за рiками лились по всiй Укра©нi, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна рiчка зсякнути й висохнути, десь знов пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до корiння. Пани спаскуднiли. Польща пада╨, i при такiм упадi Польщi Укра©на встояла б i мала б силу одбиватись i вдержувати сво© права. Москва росте, набира╨ться сили. Бояри не страшнi тепер царевi: це потомки давнiх двiрських шутiв та скоморохiв Iвана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи царевi, i будуть чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi, як годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну ©© й я ще бiльше з ©© нiкчемними, наглими холопами-боярами". Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни, стали тiнi в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвiшаних вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в Виговського. Його думи полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви за волю Укра©ни. Смутна згадка за згадкою летiла швидко, як чорнi хмари на небi. I несподiвано Виговський згадав Корсун, i Пилявцi, i Берестечко, згадав Ки©в. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а в тому домковi неначе вглядiв Олесю... I в одну мить в його свiтлицi неначе блиснув промiнь ясного сонця, неначе звiдкiльсь повiяло теплом. Свiтлиця одразу нiби повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе бачив ©© тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла якась пишна квiтка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Вiн неначе почував пахощi од тi╨© квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi i сповнили його душу. Йому стало весело на серцi. Якiсь надi© на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе набирався сили. Одна при╨мна думка викликала другу i розганяла смуток. I одразу вiн пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Укра©ну од Москви. "Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на сво©х подужних плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як i менi. Вiн одiрве Укра©ну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!" I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з тим ся╨вом щастя i надi© на лiпшу долю Укра©ни, на ©© волю. Виговський повеселiшав, встав з стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому сили, розiгнала смуток. "Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на сво©й кладцi, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш укра©нський народ докупи, i тодi пристанемо до хистко© Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй Польщi. Богдан уже зверта╨ з сво╨© полюблено© стежки. Вiн тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу сво╨ю радою... На Укра©нi розвидню╨ться аж тепер! От-от зася╨ сонце волi i самостiйностi! ╙ надiя! Ще не вмерла козацька мати!" I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив по свiтлицi i все розгладжував долонею сво╨ високе бiле чоло, повне дум, та гадок, та надiй на лiпшу долю Укра©ни. Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з сво╨© кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi не мiг заспоко©тись, лаявся, сердився i проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Укра©нi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його пiдождати трохи та гаразд розвiдати про це дiло, обнiмав колiна, доказував, що це неможлива рiч, щоб цар оддав Укра©ну ворогам благочестиво© вiри й поганцям на поталу. - Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку чутку про Москву i оступимось од царя, то про нас пiде слава як про зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це тiльки така чутка пiшла по Укра©нi, а чуткам не все можна йняти вiри, - вговорював i заспокоював писар гетьмана. Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв. - Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати ©х, а не помагати ©м, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Укра©ну од Польщi границями, - говорив Богдан старшинi. А тим часом вiн послав в Москву до царя лист. В сво╨му листi Богдан писав, що польськi пани нiколи в свiтi не додержать свого слова, не сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i просять його брата собi за короля. В кiнець усього Богдан благав царя не вертати Укра©ни Польщi, як сво©й будущiй державi, не давати на поталу ляхам православно© вiри. Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козакiв i навiть не дав вiдповiдi на Богданiв лист. А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Укра©ну, пiдмовляли й цiсаря. Тодi Богдан, не питаючись в царя, завiв переговори з трансiльванським князем Ракочi╨м. З початку 1657 року Укра©на постановила умову з Швецi╨ю та Трансiльванi╨ю роздiлити Польщу мiж собою. Ракочiй вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi полки. Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй йшов на Варшаву. Цар Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку. Московськi посли ви©хали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував, коли вже наступав кiнець його життя. Богдан знав, що Бутурлiн ©де з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм розiйтись з царем i послав стрiчати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лiсницький ви©хав назустрiч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй, генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський. Юрiй иросив послiв вибачити, що сам гетьман не ви©хав ©м назустрiч, бо нездужа╨ i лежить на лiжку. Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок ©м два багато осiдланi конi. - Добродiй наш гетьман звелiв вам ©хати до його, - сказав Ковалевський. Посли при©хали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв ©х Iван Виговський. - Не майте за зле, - сказав генеральний писар, вiтаючись з послами, - гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас. Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, нiс загострився. Голова вже посивiла. Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було знать, що над ним лiта╨ подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в ©х свiтилось давн╨ завзяття. Свiтився й гнiв на московських бояр за зраду Укра©нi й за нехтування ©© iнтересами, дорогими для гетьмана. Бутурлiн, здоровий та огрядний, вступив в свiтлицю i поклонився гетьмановi. Високий комiр синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримiв кругом ши©, неначе клепки дiжi, поцяцькованi парчею та золотими взорцями. З того комiра, неначе з курена, висунулась i нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сiрими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важко© духоти в важкому убраннi, обшитому золотом, Бутурлiн розпарився як у лазнi. З чола лився пiт i стiкав по ситих щоках. Йому було важко й досадно i од духоти, i од злостi на гетьмана. Бутурлiн та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожi на московських поважних протопопiв i сво©м убранням, i бородами, i поважними фiгурами та рухами. Бутурлiн тричi перехрестився до образiв, тричi поклонився гетьмановi. Позад посла стояв дяк Василiй Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Вiн хрестився до образiв, кланявся та аж сопiв од духоти в важкому довгому суконному офiцiальному убраннi. Бутурлiн спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та царицi, та ©х дiтей. Посли зараз роздали царське жалування по списовi для гетьмана, генерального писаря та для полковникiв. Роздавши жалування, Бутурлiн сказав: - Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державнi справи, а тобi, гетьмане, наказано вислухати за тi державнi справи. - Не можна менi теперечки слухати про державнi справи, - сказав гетьман. - Я нездужаю, i дуже нездужаю; нехай вiйськовий писар Iван Виговський вислуха╨ про великi справи його царського велнчества. - Ми присланi по указу великого государя до тебе, гетьмане, i нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, - обiзвався Бутурлiн. Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярськi кольнули його в самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Укра©нi як i ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", - подумав Виговський i спустив очi: нехтування московське вразило його дуже непри╨мно. - Я нiяк не можу при сво©й хворобi говорити про державнi справи i давати одповiдь, - сказав гетьман, - та про що б ви не говорили те не буде вта╨но вiд писаря. - Не годиться тобi, гетьмане, одмовлятися нiякими причинами: треба слухати указ i загад великого государя без жодно© суперечки, - сказав боярин. - Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворостi менi говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати. "Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чiпля╨ться до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо", - думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса. Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити ©х зостатись на обiд. Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали: - По милостi царського величества для нас обiди наготовленi в нашiй господi: ми будемо ©сти в себе. - Усi посли царськi по милостi царського величества в мо╨му домi ©ли i за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само. А коли так не зробите, то менi буде здаватись, нiбито буде неласка до мене його царського величества, - сказав гетьман. Посли згодились зостатись на обiд. Столи накрили коло гетьманового лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в бiлi шовковi намiтки, наверченi на золотi парчевi очiпки. Вони попросили послiв за стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи. За столами при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi були задуманi. Посли були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i тiльки крутив сво© довгi чорнi вуси. Гетьманша й Катерина не насмiлювались говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в ©х теремах московськi бояринi, якi в ©х звича©, яка поведенцiя в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволя╨ етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний, навiть сумний, схожий на обiд на панахидах. В очах в усiх свiтилась обида, невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi сво© уваги i все поправляла на ши© разки намиста з дрiбних червiнцiв. На половинi обiду гетьман пiдвiвся, звелiв слугам пiддержувати себе, взяв срiбний кубок з венгерським i промовив бажання здоров'я царевi, царицi, царiвнам, ласкавому заступниковi Укра©ни патрiарховi Никоновi, боярам, думським людям i христолюбному вiйськовi, щоб Господь покорив пiд ноги царевi не тiльки ╨ретикiв, але й самого поганина бусурмана султана турецького. Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постiль i вже того дня бiльше не вставав з лiжка. Усi хапком до©дали обiд i швиденько розпрощались з недужим гетьманом. Другого дня царськi посланцi знов намагались, щоб гетьман прийняв ©х i вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабу╨, не може ©х вислухати. Посли стояли на сво╨му i говорили, що вони присланi не на довгий час, що ©м треба хапатись додому. Двiчi ходив генеральний писар до гетьмана i двiчi приносив послам ту саму одповiдь, що гетьман не може нi слухати, нi одповiдати, i прийме послiв, як тiльки трохи одужа╨ й подужча╨. Але московськi посли таки при©хали в гетьманський двiр непроханi, ©х привiтав Iван Виговський i запросив до свiтлицi. Посли почали вивiдувати в Виговського, навiщо гетьман ма╨ стосунки з шведами та трансiльванським князем Ракочi╨м. Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився i сказав: - Божусь i присягаюсь, що в гетьмановi i в усьому Запорозькому вiйську нема нiяко© неправди i зради царевi. Але як пiшли чутки, що нiби цар, ставши польським королем, оддасть Укра©ну Польщi, як поляки почали посилати сво©х послiв до султана та до кримського хана, щоб намовити ©х напасти на Укра©ну, то гетьман почав шукати собi помагачiв та спiльникiв, щоб бути з ними в приятельствi. Усе це гетьман зробив не для зради царевi, а на честь i хвалу великого государя. - Дивно нам, що гетьман вступа╨ в спiл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, - сказали посли. Виговський почав одмагатись, вговорювати i заспокоювати послiв. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. I посли трохи заспоко©лись. Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати до себе послiв. Посли вступили в здорову свiтлицю. Гетьман сидiв на канапi, худий, змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий i бгався на його худому тiлi широкими складками. Здавалось, нiби на канапi сидiла тiнь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана. Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на канапках в кутку пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з докором в голосi: - Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй церквi по непорочнiй Христовiй ╨вангельськiй заповiдi перед святою ╙вангелi╨ю служити i бути в пiдданствi у великого государя на усiй його волi й неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чу╨мо, що ти вже вступив в спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочi╨м i послав полковника Антона Жданова з Запорозьким вiйськом на помiч Ракочiю, щоб руйнувати мiста й села Корони Польсько©, забувши страх Божий i свою присягу. Тодi було б слiд допомагати царевi, щоб вiн мiг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими ╨ретиками, кальвiнами. Це тобi од Бога грiх, а од нас сором! Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн спахнув i промовив одкрито й з запалом: - Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне приятельство i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи - люди щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилiсть: помирився з поляками i хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати ©м вiйськом проти шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити ©х до краю. I тепер йде чутка, що цар вже посила╨ з-пiд Вiльна двадцять тисяч вiйська на нас, шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не ма╨мо оступатись од царя i ладнi йти на його ворогiв, на невiрних бусурманiв, хоч би менi в теперiшнiй мо©й хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього повеземо з собою й домовину... Великому государевi, царському величеству, у всьому воля: вiн монарх великий; тiльки те менi дивно, що йому бояри нiчого путящого не порадять; ще й не дiстали польсько© корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, сво©ми ж спiльниками, розiйшлись i почали з ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царськi во╨води були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали царськi податi, так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми умовлялись, щоб царськi во╨води були тiльки в Ки╨вi. Я буду служити великому государевi, а од шведiв нiколи не оступлюсь. - Гетьмане! - сказав. Бутурлiн. - Говорити тобi такi непристойнi речi сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер за помiччю вiйська Запорозького шведський король i венгерський Ракочiй пошарпали мiста Польсько© Корони i великi скарби в монастирях забрали. Ви руйну╨те Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя... Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невiдомо з яко© причини... Нема тобi сорому i Бога ти забува╨ш. Служба твоя в великого государя нiколи не буде забута... тiльки непристойнi й високi замiри покинь, Виговський сидiв у куточку i з дива вирячив очi на московського посла. "Такими гордими словами, - думав вiн собi, - промовляли до Богдана польськi пани тiльки зараз пiсля Корсунсько© битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панiв не знають гаразд, а пiддуренi панами, вони й справдi ще оддадуть нас полякам до рук... Погана справа з боярами" - думав Виговський. I вiн почував, що гнiв на бояр пiдступа╨ йому до серця. Йому хотiлось встати у заговорити i словами стати до оборони i гетьманово© полiтики, i iнтересiв рiдного краю. Але вiн здержався. Помiркований, здержливий, тихий на вдачу, вiн вмiв правувати i сво©ми думками i сво©м словом. Уся збуренiсть в йому виявилась тiльки в тому, що вiн двiчi повернувся на стiльцi i згорнув руки на персах. Бутурлiн говорив далi докори гетьмановi i почав говорити та навчати: - Ви помага╨те ворогам царевим, руйну╨те й грабу╨те Корону Польську, на котру пани обiбрали нашого государя; ви пролива╨те вкупi з шведами та Ракочi╨м християнську кров. Божим церквам i християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережiться "како опасно ходите", щоб часом вам за такi неправди не навести на себе праведного гнiву Божого, - говорив Бутурлiн в тонi навчаючого старого протопопа. "Це не бояри думськi, а нiби попи з московських соборiв на©хали нас навчати та наводити на добру путь задля сво╨© користi, а на нашу пагубу. Саме ж московське вiйсько на Бiлiй Русi руйнувало й грабувало i костьоли, й польських панiв-християн, i села, й мiста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряаоть. Гарнi цi московськi попи-бояри!" - подумав Виговський. I справдi, якби посланцi не були взутi в жовтi сап'янцi, можна було б по всьому - i по обличчi, i по убраннi, i по мовi - подумати, що вони не бояри, а московськi або вiзантiйськi попи. I гетьман, i Виговський здавались врiвнi з ними ╨вропейцями. Вже були пiзнi обiди. Гетьман звелiв накривати столи i попросив послiв на обiд. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкiшному зеленому кунтушi, з чималим дорогим золотим хрестом на ши©, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, бiла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послiв сiдати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка. Гетьман звелiв сiдати за столи i синовi Юрi╨вi, i генеральному писаревi Виговському, i сво╨му зятевi Даниловi Виговському. Гетьманша почастувала послiв. Усi посiдали за столи. Але цей обiд був невеселий. Обидва Виговськi i не дивились на послiв: вони ©м стали противнi. Усi мовчали, неначе за столом сидiли високi московськi духовнi особи, архi╨ре© або митрополити, перед котрими було якось нiяково говорити про буденнi справи. I цей обiд був схожий на панахиду. - Чи це ми були на гетьманському обiдi, чи на панахидi? - спитав Данило в Iвана Виговського, виходячи од гетьмана. - Менi все здавалось, що я на панахидi: все не розбирав, чи я обiдаю з боярами, чи з московськими надутими попами, - сказав Iван Виговський. - Ой, коли б цi обiди з боярами i справдi не стали панахидами по Укра©нi! - обiзвався Данило Виговський. - Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за ©© дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, - сказав Iван Виговський. - Москви драпувати не годиться: може, ще повернемо справу на свiй бiк. Треба буде по©хати до послiв i попросити вибачення за гетьмана. Не раз i не два менi доводилось i за Польщi вгамовувати та здержувати старого гетьмана пiсля його розмови з польськими послами. I другого дня Iван Виговський по©хав до московських послiв i сказав ©м: - Ясновельможний пан гетьман звелiв сказати вам "добридень" i спитати про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий i тiльки був радий, що ви в його домi хлiб-сiль ©ли; пробачте йому, що вiн в тяжкiй сво©й слабостi палко говорив з вами. Вiн при сво©й хворобi тепер на усiх сердиться; такi вже тепер в його норови; i нас усiх вiн усе ла╨, за якусь нiсенiтницю так розсердиться, що до його хоч не приступай. Iван Виговський мав талан ораторський i любив говорити, але в розмовi вiн завсiди був дипломатом, i дуже обережним дипломатом. Посли почали випитувати в писаря про спiл гетьмана з шведами та з Ракочi╨м i сказали йому: - Писарю Iване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем i з дорогою душею, без хитрощiв, а твоя служба царевi не буде нiколи забута царем. - Я гетьмана й полковникiв завсiди наводжу на добру путь, а на знак сво╨© вiрностi й щиростi в вiрi я оце одружився з дочкою Богдана Стеткевича, благочестиво© християнсько© вiри. ╙ в його ма╨тностi коло Оршi в Могилiвщинi, так нехай би цар звелiв вiддати цi ма╨тностi мо©й жiнцi й менi i записати ©х за нами, а я буду йому за вiрного слугу до кiнця сво╨© жизностi. ╙ государева ласка до iншо© шляхти, що царевi не служила, а тi ма╨тностi були колись Стеткевичевi. Посли пообiцяли Виговському тi ма╨тностi, але цар ©х не вернув Виговському. Бояри московськi вславились сво╨ю скупiстю навiть за границею, хоч для себе були зажерливi. Посли знов домагались, щоб ©х допустили до гетьмана говорити про сво© справи. Але ще ©х i до гетьмана не допустили, як в Чигирин при©хали шведський посол, а за ним посол од Ракочiя. Гетьман зараз прийняв послiв. Московськi посли випитували в гетьманських челядникiв, пiдкуповували двома парами соболiв пiдписарiв гетьмансько© канцелярi©, але нiчого не випитали. Стали вони випитувати в Iвана Виговського, але Виговський запевняв ©х, що посли тiльки говорять про любов та згоду з вiйськом Запорозьким i бiльш нiчого. Одправивши чужоземних послiв, гетьман запросив до себе Бутурлiна та Михайлова на прощання. Iван Виговський та осавул Ковалевський закликали послiв i запросили ©х в гетьманськi горницi. На прощаннi посли довго вмовляли гетьмана, щоб вiн порвав спiл з шведами, помирився з поляками, як будущими царськими пiдданими, i став до помочi полякам проти шведiв. Одкритий i простий Богдан сказав ©м: - Од шведiв ми не оступимось. Шведи - нашi найкращi спiльники. Нехай цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з Москвою, тодi ми вчинимо справу на iнший спосiб. А теперечки допроваджуймо до кiнця справу з ляхами: треба наступити на ©х з двох бокiв - московське вiйсько по один бiк, а шведський король по другий, i бити панiв, щоб ©х з корiнням викоренити i не допустити ©х злучитись з iншими спiльниками. Ми ©х добре зна╨мо! Хоч вони на словах i обiбрали государя на свiй престол, але на дiлi цього нiколи не буде. Шукають же вони собi iншого короля в Цiсарщинi. Посли не знайшли, що на це вiдповiдати гетьмановi. Тодi вони почали домагатись, щоб гетьман звелiв збудувати в Ки╨вi для московського вiйська казарми або понаймати кватири. Гетьмановi було не до вподоби, щоб великоруське вiйсько оселялось в укра©нських мiстах. Вiн почав одникувати й одмагатись. Iван Виговський одразу постерiг, для чого цар дума╨ оселяти московське вiйсько по укра©нських мiстах. Вiн почав потакати гетьмановi i сказав, що однiмати оселi й грунти пiд казарми та дратувати жильцiв небезпечно, щоб з цього дiла часом не вийшло те, що колись вийшло в Суботовi, як ляхи одняли в гетьмана Суботiв, через що й досi лл╨ться кров на Укра©нi. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому. Бутурлiн спахнув i промовив: - Дивно менi та й годi! Як це ви Бога не бо©тесь i сорому в вас нема? А тобi, писарю, i тобi, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слiв i говорити так голосно. Це звичай людей нiкчемних, негодних! Виговський зблiд як крейда од боярсько© лайки. Ковалевський почервонiв з досади й посатанiв. "Таким тоном говорили колись до нас дикi польськi звiрi Миколай Потоцький, Самiйло Лащ, та й то до Корсунсько© битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи пiддячий, нижчий за мене, кида╨ менi в вiчi лайку при гетьмановi, менi, кращому й вищому за його, менi, великому канцлеровi вiйська Запорозького!" - майнула думка в Виговського. Вiн замовк, бiльше й слова не промовив, стояв блiдий та задуманий, але зата©в в сво©й душi ще бiльшу ненависнiсть до московських гордих, непросвiчених, наглих та грубих бояр. Гетьман перебив цю розмову i сказав: - Не знаю, я в Ки╨вi давно не бував. Подума╨мо, як це дiло зробити, i подамо звiстку вам на од'©здi вашому через генерального писаря. Посли розпрощались з гетьманом. На од'©здii з Чигирина вони таки встигли випитати через пiдписарiв гетьмансько© канцелярi©, чого при©здили чужоземськi посли i що гетьман постановив спiл з шведами та Ракочi╨м воювати з Польщею i роздiлити ©© мiж собою на три частки. Московськi посли ви©хали з Чигирина вже пiсля пiзнiх обiдiв. Iван Виговський, випровадивши послiв за мiсто, вернувся додому i одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Вiн скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький лiтнiй жупан, сiв на лавцi в просторному ганку i балакав з старим батьком ╙встафi╨м. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку пiд високою Замковою горою серед розкiшного старого садка, а мiсто спускалось наниз i розстелялось по низинi. Низина, просторнi луки та сiножатi зеленiли неначе застеленi зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долонi. Виговський одпочивав нiби пiсля важко© роботи, скидаючи очима широкий простiр, де бiлiли купами доми, лиснiли хрести церков та позолоченi макiвки на банях. Виговський не встиг одпочити, як прибiгла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, i бiгцем вибiгла по схiдцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цiкава, вона ледве дiждалась, поки генеральний писар вернеться додому, i, вглядiвши в вiкно, що вiн про©хав вулицею ва конi, зараз побiгла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними. Не встигла Катерина i на лавцi сiсти, як у хвiртку вскочила Олена Неча╨ва, менша Богданова дочка, i бiгцем побiгла до ганку. I ©© брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвiртка знов заскрипiла, i на подвiр'© з'явився Данило Виговський, стрункий, рiвний, як стрiла, легкий на ходi, i швиденько попростував до га