Iван Нечуй-Левицький. Кайдашева сiм'я ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'╨ться гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'╨ться оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки. На високих гривах гiр кругом яру зеленi╨ старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високо© гори на той лiс, i зда╨ться, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах ся╨, а в долинах чорнi╨. Над долинами сто©ть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу. Пiд однi╨ю горою, коло зелено© левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком. Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною. Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi. Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум'янi губи - все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр. Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв. - Карпе! - промовив Лаврiн. - А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. - Посватаю, кого трапиться, - знехотя обiзвався Карпо. - Сватай, Карпе, Палажку. Кращо© од Палажки нема на всi Семигори. - То сватай, як тобi треба, - сказав Карпо. - Якби на мене, то я б сватав Палажку, - сказав Лаврiн. - В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована! - Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби. - То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка. - I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить. - То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка гра╨, а тиха, як ягниця. - Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, - сказав Карпо. - То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, - сказав Лаврiн. - Коли в Химки очi, як у сови, а сво©м кирпатим носом вона чу╨, як у небi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такi викрутаси виробля╨... Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли без дiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг з стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомiльний, ходив до церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити; вiн понедiлкував i постив дванадцять п'ятниць на рiк, перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважа╨. Кайдаш не ©в од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить у ту п'ятницю, той не буде в водi потопати. - А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? - загомонiв Кайдаш до синiв. - Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви зна╨те, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи не потопатиме в водi i не вмре наглою смертю. - В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiна, - сказав Карпо. - Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то i в калюжi втопишся, - сказав батько. - Хiба з корчми йдучи... - сердито сказав Карпо i тим натякнув батьковi, що батько любить часто ходить до корчми. - Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiка╨ш менi гiркими словами... Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь. Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно. - Карпе! - тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. - Скажи-бо, кого ти будеш сватать? - Ат! Одчепись од мене, - тихо промовив Карпо. - Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; в не© щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить. - Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни. - Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi. Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив: - Вже й знайшов красуню! Та в не© лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять. - Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, - сказав Лавр i засмiявся. - Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в не© неначе чорт сiм кiп гороху змолотив. - Ну, то бери Ганну. - Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'©си, поки кругом обiйдеш, а як iде... Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки. Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи. - Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви сто©те, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! - крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi. - Тату! - сказав гордо Карпо. - Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо. Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречано© вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять. - Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, - сказав веселий Лаврiн. - Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, - сказав Карпо. - То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в не© серце з перцем. - сказав Лаврiн. Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його сво©ми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло ©© лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли ©© дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем. - Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? - спитав Лаврiн. Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його. Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею.Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди ©© взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер ©© брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од ©х трохи панства. До не© прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать ©х в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панi© частували ©© в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину. Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природно© звичайностi укра©нсько© селянки в не© пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з не© спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита. - А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! - крикнула Кайдашиха тонким голосом. Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ. - Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло. - Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, - обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови. Сини з матiр'ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тi╨© п'ятницi i не пiшов полуднувати. Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать. На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви. - Омельку! Омельку! - гукнула Кайдашиха тонким голосом. - Не забудь зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чу╨ш? - Та чую, чую! - обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви. - Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'╨ш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок, - знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней. Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам'яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився. Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю... Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця. Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати ©х у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток. Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не ©в цiлий день. Голод затяг йому живiт. "Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить", - подумав Кайдаш i зайшов у шинок. В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки. - Оце, куме, так натомився, аж спина болить, - промовив Кайдаш. - Що ж ти таке важке робив? - спитав його кум. - Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна. Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв. - То застав синiв трохи розкопать шлях, - сказав кум. - А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, - сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку. - Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, - обiзвався чоловiк, - а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси. - Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, - сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси. - Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де сто©ть стара груша, та до чагарника, - сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. - От i вози були б цiлi. - Так було б ще лучче... та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, - сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на тво©й лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках. - Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не ©дь, то все пiдпирай воза спиною, - сказав кум, - всю спину поколов iк бiсовому батьковi. - Та, зда╨ться, куме, i ти сам котився з тi╨© гори з сво╨ю Ганною, вертаючись з хрестин? - обiзвався з кутка чоловiк. - I як тi люди ©здили з тако© гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, - говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти. Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому. Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi. - Жiнко, одчиняй! - закричав Омелько й почав лупить з усi╨© сили кулаком у дверi. - А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? - крикнула Кайдашиха з хати. - Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином. - Одчини, бо вiкна поб'ю! - репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли. - Як поб'╨ш, то й повставля╨ш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, - обiзвалась з хати жiнка. Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив ©©, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками. Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу. - Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? - кричав Кайдаш. - Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти. Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок. - Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, - сказала Кайдашиха. - А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! ©й-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, - говорив Кайдаш сам до себе, - оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей? Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю. - Яка це iродова душа кида╨ться горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При... присягаюсь, що вже бiльше не буду. Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни. - О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра... я тобi оддячу! I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з ©х текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади. - Побила мене лиха година та нещаслива! - загомонiла Кайдашиха. - З чим же ти по©деш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Наста╨ возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж дума╨ш женить сина. - Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, - сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. - Дулю вiзьмеш, а не грошi. - От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од нагло© смертi помирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом. - А ти чого обзива╨шся? Матерi тво©й сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, - сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку. - I годi вже тобi! Ще мало того крику, - спиняла мати Карпа. Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу. Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем. II_ Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою по©хав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки. Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiло© стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс. Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiло© стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою. Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога. - Будь здорова, чорноброва! - сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою. - Будь здоров, нечорнобровий! - обiзвалась Мотря. - А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать. - Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому - зась. Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате. - А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, - сказав Карпо. Мотря стояла пiд хатою проти бiло© стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало ©© з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на ши©. - Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт. - Нема, по©хали на ярмарок. А тобi нащо? - Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр. - Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, - сказала Мотря. Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим. - Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! - сказав Карпо, подаючи ©й руку. Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв ©© за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр. - Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря. - Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники? - Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, - задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв. - Та покинь отого глиняника! - сказав Карпо i хотiв однять од не© драного горшка. Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi. - Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi. - Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, - сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа. - Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо. - Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi. - А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала? - Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря. Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було. - Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря. - Ану пхни, чи подужа╨ш? - промовив Карпо й осмiхнувся. - Тiкай, бо, ©й-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, - крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку. Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник. - Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! - крикнула Мотря на ввесь двiр. - Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку? Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались. - Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отi╨© червоно© глини за цiлого п'ятака, - промовила Мотря жалiбним голосом. - Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть. - Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать. Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа - Не сердься: найму завтра музики, - промовив Карпо. Мотря бачила, що Карпо залиця╨ться до не©, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю. Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку. - Боже мiй! ╞й-богу, мати з батьком ©дуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлито© глини i два глиняники, що качалися серед двору. - А це, дiвко, що таке? - крикнула мати з воза. - Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники? - Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, - говорила Мотря. - Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скака╨ через тини, як собака, - промовила мати. - Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? - говорила мати, ввiйшовши в хату. - Оце, господи! Чом та чом? - крикнула й собi Мотря. - Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, - сказала Мотря, осмiхаючись до стiни. Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його: - Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору? - Через яку гору? - спитав Карпо, не дивлячись на батька. - А через оту-о! Хiба не бачиш? - сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. - Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна. - Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, - сердито обiзвався Карпо. - А як же ми возитимемо снопи? - сказав батько. - Так, як i возили, - -знехотя сказав Карпо. - А хiба ж мало осiв ми там поламали? - То ще з одну або зо двi полама╨мо. Цiлий куток ©здить через гору, а я буду ©© розкопувать. Оце справдi штука! - А хто ж ©© розкопа╨, як ми не почнемо? Комусь треба почать, - сказав батько. - Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, - сказав Карпо i пiшов у хату. - I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату. Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний. - Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш. На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались ©хать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiяко© роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи. В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала ©х по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золото© парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од друго© так, що над лобом було видко пружок од кожно© стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса. - Нащо це ти, Мотре, так прибира╨шся? - спитала в не© мати. - Тепер же не велике свято. Нащо ти надiва╨ш всi квiтки та стрiчки? - Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала Мотря, але в не© була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для не© найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi. Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску , пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ©© голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам. Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'©жджали два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи ©х в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi. - Карпе! Держи-бо цабе! - крикнув батько на сина. - Поминай колесом отой каторжний горбок. - Цабе, сiрий! Цабе, моругий! - крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами. Але саме в той час вiн глянув униз. Проз ©х двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс - все блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик. - Держи цабе! - крикнув не сво©м голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiн нахиля╨ться на один бiк. - Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе! Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку. - Ой, лиха моя година та нещаслива! - крикнув Кайдаш. - Це ж мене покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi ©хати по снопи? Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся. Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись. - Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! - говорив Кайдаш i трохи не плакав. - Вас, тату, все кара╨ як не п'ятниця, так недiля, - сказав Карпо насмiшкувато. - Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити? - бiдкався старий Кайдаш. - Кидаймо снопи та ходiм до церкви, - сказав Карпо. В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат. Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу. Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз. Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю. Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу ©© гострi, як нiж, очi, вхопив ©© блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та зеленого листя. Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. ╞© довгi стрiчки маяли на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря затулила губи хустиною, але зараз ©х одтулила й смiливо спитала: - Чи вийдеш по обiдi на музики? - Вийду! А ти, Мотре, вийдеш? - Вийду, хоч би й мати не пускала, - одказала Мотря i побiгла на греблю та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим листом. "Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона мо╨ю: в'╨ться, як в'юн у руках, та коли б не вислизнула з рук", - подумав Карпо та й пiшов у хату. По обiдi на вулицi вдарили тро©стi музики i пiшли через все село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, наставав вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усi дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однi╨© Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на Мотрю, як на ©© плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях ©© червонi чоботи, як бряжчало на ши© добре намисто з дукачами. Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до не©, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав ©© i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i задимлений верх. Вони пiшли греблею. - Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й вила╨, - сказала Мотря, не дивлячись на Карпа. - А як я свисну за садком, чи вийдеш? - Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть. - Чому ж так? - Хто тебе зна╨, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смi╨шся. Ще й слави на все село наробиш. Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала. - Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю i з тебе не смiюся. Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула Карповi просто в вiчi. ╞© блискучi очi неначе легка роса присипала. - Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! - сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко, що ©© стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом. "Ой ти, дiвчино, з кучеряво© рути-м'яти звита та з гостролисто© шельвi©!" - подумав Карпо i повернув назад до дому. Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася Карпа. На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з сво╨ю жiнкою до Довбишiв у гостi. Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями. Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом. Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi, ©© руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд ©© руками, як сучка, дрiбно та голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в ©© руцi неначе лисячий хвiст. - Добридень, моя дитино! Боже, поможи! - промовила Кайдашиха до Мотрi тоненьким голосом. - Доброго здоров'я! Спасибi! - обiзвалась Мотря з садка, i ©© руки не переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i знов спустила очi на терницю. - Чи батько та мати дома? - спитала Кайдашиха. - Дома. Вони в хатi, - обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок. Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i накинув на себе свиту. Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка попросила ©х у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазя©нами. Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцiлувала й знов поклала на стiл. - Як вас, свахо, бог милу╨? Чи живi, чи здоровi, мо╨ серденько? - говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи. - Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо, щоб старости сiдали, - просила хазяйка. - Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний, то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, - говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не було. - Чи це ви, свахо, запилились? - спитала в Кайдашихи хазяйка. - Еге, мо╨ серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, - сказала Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись i держала себе дуже чисто. Все на ©й було чистеньке, неначе нове. Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазя©ном. - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! - просила хазяйка. Кайдашиха пересiла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на службi в панiв, вона набралась од ©х чимало пишання. - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви, свату, чого це сто©те? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi спротивляться. Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi до стола й очi спустила додолу. - Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви ж таки наша сваха! - припрошувала хазяйка Кайдашиху. Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою i посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату. - Де це моя Мотря? Оце загаялась за тi╨ю роботою. Вже й час полуднувать, - говорила хазяйка, вештаючись по хатi. - Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильну╨ коло роботи, що й не розгина╨ться. Ото, мо╨ серце, гарну невiсточку матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, - заговорила Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi. Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога. Мати загадала ©й зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка накраяла хлiба, а хазя©н внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив на стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла. Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю ©© душу. ╞© очi з м'якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати. - Спасибi тобi, мо╨ серце кохане, що ти нас вiта╨ш, - промовила Кайдашиха до Мотрi, i знову на ©© уста прилинув осмiх, а з словами неначе полилась патока з уст. Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки