ть ©х пiд тi машини з страшними зубцями. Нiмець все показував ©м, як ходить коло машини, i вони насилу оговтались, насилу призвича©лись до обстави, до ново© роботи. Опiвночi, сливе перед свiтом, задзвонили в дзвоник, й iншi робiтники стали на ©х мiсце, а вони пiшли до казарми на ночiвку. То була нiчна змiна. Мiж бiлими, чистими нiмецькими домнами, мiж зеленими вербами чорнiли двi довгi казарми для бурлак. Казарми були довгi, обiдранi, з оббитими дощем стiнами. Можна було подумать, що то кошари для овець, а не хати для людей. На кiнцi кожно© казарми в кутку стояли здоровi казани, замурованi в цегляну пiч, де варили бурлакам ©сти. Минув рiк пiсля того, як вербiвцi втекли з Вербiвки. Була недiля. В селi почали благовiстить на службу, i дзвiн голосно гув понад Россю, мiж скелями. В казармi коло довгого стола стояли й сидiли бурлаки. Мiж ними був i Микола Джеря. Вiн так помарнiв i змiнився на обличчi, що його трудно було впiзнать. Блискучi карi очi наче погасли, лице постарiлось, рум'янець пропав, лоб став жовтий, як вiск, шия поморхла. Тiльки здоровi жилавi руки з довгими пальцями та довгi вуса нагадували про давнього Миколу Джерю. На Миколi була чорна, мов земля, сорочка, подерта свита, старi шкарбани з дiрками, звiдкiль виглядали солом'янi устiлки. Волосся на головах у бурлак було закудлане, мов у не-просипленних п'яниць. Поруч з Миколою сидiли за столом бурлаки в таких чорних сорочках i з такими невми-тими видами, з такими бруснатими щоками, з такими кудлатими головами, що й дивиться було страшно. Однi бурлаки грали в карти, такi засмальцьованi, що на ©х ледве червонiли безталаннi королi й королеви, замазанi нечупарними бурлацькими руками. На столi стояла горiлка: декотрi бурлаки пили могорич i частували бурлачок. Микола грав на скрипцi. Одна молодиця з темного кутка загомонiла й почала його лаять за те, що вiн гра╨ до служби божо©. Через усю казарму попiд стiною стояли неприбранi поли, на полах валялась солома й потерть. На тих полах покотом спали бурлаки й бурлачки, розкидавши на барлозi дранi свитки й кожухи. Одна чепурна молодиця в бiлiй сорочцi замiтала казарму i згортувала з полiв барлiг. П'янi бурлаки затягли пiснi; Микола пригравав ©м на скрипцi. - Господи! нема вам нi празника, нi недiлi! - гукнула богобояща молодиця з другого кутка. - Чи не чу╨те, що до церкви дзвонять? - Дзвонять, бо ©х на панщину не гонять! - обiзвавсь приказкою Микола i задзвонив на скрипцi так, що трохи струни не порвались. В казарму вбiг Кавун i крикнув до Миколи: - Тiкаймо, бра! тiкаймо! Я йшов з мiста коло корчми i бачив свого пана Бжозовського. - Невже? - аж крикнув Микола i так шпурнув скрипку на стiл, що вона загула нiби не сво©м голосом. - ╞й-богу, бачив! Нехай мене святий хрест поб'╨, коли брешу! Вербiвцi покидали карти на стiл i пороззявляли роти. - Мабуть, довiдався, що ми тутечки на фабрицi, та це при©хав по нашi душi, - сказав Микола. - Але чорта лисого забере звiдсiля до себе в Вербiвку, а не нас. - Знайшов дурнiв! Так оце живцем i дамося йому в руки, - обiзвався один бурлака. - Де ж ти його бачив? - спитав Джеря в Кавуна. - Сидiв в за©здi коло вiкна й люльку курив. Я зараз впiзнав його руду голову й червону пику та й дав драла за жидiвськi хати через тини, - сказав Кавун. - В котрому вiкнi вiн сидiв? - знов спитав Микола. - В самому крайньому, що зараз од угла з причiлка, - сказав Кавун. Микола подумав, встав, покликав Кавуна i вербiвських бурлак надвiр i нишком промовив: - Зна╨те що, хлопцi? Давайте провчимо вражого пана, щоб не квапився ганяться за бурлаками! - Як же ми його провчимо? - спитали бурлаки. - Нападемо вночi на станцiю, видеремо вiкно, влiземо в кiмнату та дамо йому стiльки стусанiв i рiзок, скiльки вiн колись надавав нам на економi©. - Добре, ©й-богу, добре! Даймо йому добро© прочуханки, щоб пам'ятав до нових вiникiв, - загукали бурлаки. Бурлаки вернулись до казарми, позабирали сво© клунки, тихенько один за одним втекли з казарми i поховались у скелях мiж густими лозами. Вони поклали клунки пiд голови i полягали спати. Пан Бжозовський i справдi довiдався од людей, що бували по ярмарках, про вербiвських утiкачiв. Микола показав дорогу iншим, i слiдом за ним багато людей повтiкало на стеблiвськi заводи. Бжозовський при©хав в Стеблiв, пiшов на справу до стеблiвського пана i полаявся з ним за те, що вiн прийма╨ до себе на фабрики без пашпортiв його панщанних людей. Бжозовський задумав другого дня з сiльською полiцi╨ю половить сво©х крiпакiв i вернути додому. Надворi смеркало й сутенiло. Микола з товаришами спав в лозах, готуючись в далеку дорогу. В пiзню добу вiн побудив товаришiв; всi вони рушили з лiз i потяглися на мiсто до корчми. Нiч була темна, тiльки на небi ясно блищали зорi. Надворi було холодненько, як бува╨ весною. Бурлаки прийшли на мiсто. В однiй жидiвськiй хатi ще блищало свiтло. Бурлаки посидiли на призьбi коло однi╨© жидiвсько© хати, поки не погасло свiтло, i крадькома через тини та городи прийшли до за©зду. В за©здi все спало. Скрiзь було тихо й мертво. Кавун показав бурлакам те вiкно, де Бжозовський сидiв удень з люлькою в зубах. Вiкно виходило не на вулицю, а на подвiр'я. Бурлаки обiйшли кругом за©зду, пiдiйшли пiд вiкно i почали прислухатись. Крiзь вiкно було чути, як Бжозовський сопiв та хрiп на всю кiмнату. - Починаймо! - зашепотiв Микола i почав одколупувать ножем вiкно. Другi бурлаки помагали йому. Поганенькi рами й завiски швидко подалися пiд дужими руками, мов тонке павутиння. Микола вийняв i виставив вiкно, поставив його коло стiни i полiз у кiмнату. За ним слiдом полiзли другi бурлаки. Як той звiр кида╨ться на товаряку, так кинувся Микола на Бжозовського лiжко i налапав пановi ноги. Пан схопивсь, з переляку втратив голос i не мiг навiть крикнуть: як блискавка, мигнула в його головi думка про Миколу й вербiвських бурлак. Микола однi╨ю рукою вхопив пана за ногу, а другою почав давать стусани в груди. В хатi було поночi, як у льоху. Бжозовський звився, як уж, та й шугнув просто в дверi, як сполоханий пiвень. Бурлаки не знали, де дверi, i тiльки крутились по хатi. Пан перебiг прихожу, де спав осавула, i побоявся бiгти надвiр: в його була думка, що коло дверей засiли на вартi i стережуть його другi бурлаки. Бжозовський налапав сiнешнi дверi i в одну мить кинувся по дверях на горище. В сiнях, на його щастя, не було стелi. Вiн видряпався по дверях на горище й кинувся бiгти. Одначе бiгти не було куди: вiн вдарився лобом об крокву i поколов собi лице куликом. Од переляку на його лобi виступив холодний пiт. Вiн присiв у самiсiнькому куточку пiд покрiвлею. Тим часом бурлаки розсипались по двох темних кiмнатах, лапали руками по всiх закутках, лазили пiд лiжка i не знайшли пана. Микола був лютий, як звiр, i посатанiв. - Доставай сiрникiв! Свiти свiтло? - шепотiв вiн сливе нишком бурлакам. - Будемо гамселить при свiтлi... що бог дасть! Кавун дiстав з кишенi сiрники, тернув сiрником об стiну. Огонь спахнув - i бурлаки вгледiли порожн╨ лiжко, а в прихожiй вербiвського осавулу долi. Осавула лежав на спинi i спав мiцним сном, аж рота роззявив i вищирив зуби. Бурлаки без сорому засвiтили свiчку, миттю кинулись на осавулу i почали його лупцювать кулаками. Кавун накинув йому на голову свиту, ще й сам сiв зверху. Переляканий осавула тiльки харчав пiд Кавуном. Бжозовський, сидячи на горищi, почув те страшне харчання. Один бурлака вгледiв одчиненi дверi, догадавсь, де подiвся Бжозовський, i почав дертись по дверях на горище. Бжозовський схопився з мiсця, мiж латами продер кулики видерся на покрiвлю i стрибнув з стрiхи додолу. Пiд стрiхою стояв воловий вiз. Вiн потрапив на вiз, страшенно обiдрав собi литку об полудрабок, скочив з воза й побiг через двiр. Перескочивши в город через тин, вiн присiв пiд тином i боявся бiгти далi. Йому здавалось, що бурлак повний двiр, повний город, що вони позасiдали на засiдки скрiзь попiд вiкнами, попiд стайнею, поза тинами. Йому здавалось, що от-от знов на його спину плигне Джеря i почне лупцювать його в груди кулаками. - Тiкаймо звiдцiль, браття! - промовив Микола. - Тiкаймо! Вислизнув жмикрут з наших рук! Не животiти теперечки нам на свiтi. Один бурлака схопив з стола золотий годинник i хотiв сховати його в кишеню. - Не зачiпай! Це наша кров! - крикнув Микола несамовито, видер з рук годинник i брязнув ним об помiст з усi╨© сили. Годинник дзенькнув i розбився на дрiб'язки. Микола вискочив через вiкно надвiр; за ним почали плигать другi бурлаки. Свiтло погасло. Пан бачив, як блиснуло свiтло, як бурлаки стрибали з вiкна надвiр, i з переляку дременув просто через грядки, нахиляючись при самiй землi. Його ноги грузли в м'яких грядках. Грудки землi летiли на всi боки. Молода кукурудза лущала пiд ногами. Бжозовський вбiг у молодий бур'ян i прилiг у йому на саму землю. Бурлаки зникли. Надворi стало тихо. Тiльки осавула в хатi охав та стогнав. Довго Бжозовський лежав у бур'янi та прислухавсь. Вiн втратив памороки i тiльки тодi опам'ятався, як почув, що в його все тiло труситься од холоду, а зуби аж цокотять. На селi десь далеко заспiвав пiвень. Той пiвень неначе розiгнав дiдькiв для Бжозовського. Вiн набрався смiливостi, пiдвiвся, глянув на небо i побачив, що забiг таки далеченько. Грудки муляли в босi ноги, а холодна земля обсипала ноги, наче снiг. Вiн прийшов до за©зду, побудив жидiв i звелiв погоничевi зараз запрягать конi. Осавула ледве ворушився од стусанiв. Пан ще вдосвiта рушив в дорогу з Стеблева. А тим часом бурлаки були вже далеко од Стеблева. Йдучи шляхом темно© ночi, вони все бiдкались, що ©м не спосудилось добре оддячить сво╨му пановi. Вони брались не на пiвнiч, де було так само багато сахарень, а на пiвдень. Туди ©х тягло почування волi на степах; туди, далеко на степи, ©х надила якась невiдома сила, на тi шляхи, на тi степи, де колись ховалась воля укра©нського народу, невважаючи на другу пащеку страшного степового звiра - татар. Та й цей степовий звiр, мабуть, не був такий страшний, як свiй небезпечний звiр домашнiй, котрий катував ©х i знущався над ними без жалю. В той час Бжозовський вертався до Вербiвки. Четвiрня добрих коней несла легенький фаетон нiби на руках. Осавула ледве поспiшав за ним маленькою бiдкою. Бжозовський згадував про бурлак, про Джерю, i вся кров кидалась йому в голову, заливала його очi. Вiн почував на сво©х грудях бурлацький кулак, i йому здавалось, що саме в тому мiсцi пекло його нiби вогнем. Вiн пригадував, як втiкав через горище, як скакав з покрiвлi на землю, як лежав у бур'янi, i ввесь його шляхетський гонор пiднявся з самого дна, кипiв, клекотiв у його душi. Вiн догадувавсь, що й погонич, певно, зна╨ про те дiло, зна╨ й осавула, зна╨ й увесь Стеблiв, знатиме й уся Вербiвка i всi пани-сусiди. Од помсти вiн усе штовхав погонича кулаком у спину, як тiльки той не потрапляв на добру дорогу, як тiльки фаетон нахилявся набiк. Погонич од злостi передавав тi стусани коням, лупцював ©х немилосердно гарапником попiд черево, а конi передавали злiсть панському фаетоновi, хвицали по йому заднiми копитами й трохи не поносили. Вже свiнуло надворi, вже й зiйшло сонце, а бурлаки йшли й не спочивали. Вони поминули багато сiл, багато сахарень та суконних фабрик, нiде не спочивали i не ставали, ©м усе здавалось, що Бжозовський буде гнаться за ними. Опiвднi вони звернули в лiсок, з'©ли по шматку хлiба, напились з кринички погожо© води i помандрували далi. Ввечерi з'явилось на долонi велике мiстечко з двома бiлими мурованими церквами. За мiстечком осторонь стояли здоровi сахарнi з високим чорним стовпом. Вiтер повiвав од заводу, i далеко на полi було чути препаскудний противний сморiд од перепалиних кiсток, од гнилого малясу. Сонце сiло за горою. Череда йшла в мiстечко. Потомленi бурлаки ввiйшли в мiстечко. То була Черкащина. - Ставаймо тут на роботу в сахарнi, - промовив Джеря. - Ми зайшли вже далеко од Вербiвки. Тут не знайде нас пан. - Де пристанемо, там i на роботу станемо, - сказав Кавун. - Сахарень ╨ доволi; ми вже поминули ©х по дорозi бiльше десяти. Про мене, зоставаймось тут. Але треба нам десь переночувать. - Просiмося на нiч до людей: може, нас будлi-де й пустять, - промовив Джеря. Бурлаки сiли на окопi коло царини, трохи одпочили, з'©ли по шматку хлiба та по цибулi i ввiйшли в мiстечко. - Чи будемо проситись до багатих, чи до бiдних? -обiзвався один бурлака. - Спробу╨мо переднiше до багатих, - сказав Микола. Бурлаки повернули повернули до велико© хати i ввiйшли у двiр. На просторному дворi мекали вiвцi, стояли потомленi воли. Молодиця до©ла корову. Старий чоловiк порався в загородi. - Добривечiр вам! З понедiлком будьте здоровi! - сказали бурлаки до хазя©на, пiднявши трошечки шапки. - Будьте ласкавi, пустiть переночувать! - А хто ж ви такi; звiдкiля бог несе? - спитав хазя©н. - Ми йдемо здалека на заробiтки й хочемо стати на роботу в сахарнi, - сказали бурлаки. Хазя©н бистро кинув на ©х оком i задумався. Перед ним стояли люди в чорних, як сажа, сорочках, з бруснатими щоками й пiдборiддями, в старих драних свитках, в старих дiрявих брилям з червоними очима. - То ви б то бурлаки, чи що? - спитав ©х хазя©н згорда. Бурлаки трохи помовчали, а Микола промовив: - Та еге ж! Не з добра стали бурлакувать... - Коло нашо© хати великий шлях; а великий шлях несе всякого народу, - i доброго, i лихого. Шукайте собi, люди добрi, пристановища деiнде, промовив хазя©н i кинувся до роботи. Бурлаки мовчки повернули з двора, а Микола не стерпiв i промовив: - Та й ми такi хазя©ни, як i ти, чоловiче, та тiльки лиха доля погнала нас з дому. Бурлаки пiшли до друго© хати, далi до третьо©: ©х нiде не пускали на нiч. Коло само© церкви вони зайшли до одно© убого© молодицi й почали проситись переночувать в клунi. - Я б вас пустила, та мого хазя©на нема дома. Я не знаю... я б рада й пустить, та... - говорила молодиця, заникуючись. Бурлаки розказали про все сво╨ горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бiдували, як набрались лиха, i розжалобили добру молодицю. Вона пустила ©х на нiч у клуню, ще й наварила на вечерю кулешу. Бурлаки покотом полягали на соломi й спали як убитi. А добра молодиця, вернувшись до хати, як почала думать та гадать, то з переляку поховала в скриню всю одежу, яка висiла на жердцi, пiдперла дверi кочергою й рогачем i довго не спала, та все думала за бурлак. Другого дня, тiльки що свiнуло, молодиця встала й почала оглядать хату i все, що було в хатi: подивилась на скриню, заглянула в скриню - все добро було цiле. Вона перехрестилась i вийшла надвiр. Бурлаки покотом спали на соломi як побитi. Молодиця затопила в печi й почала варить обiд. Бурлаки встали, повмивались, помолились богу до схiд сонця, подякували молодицi й пiшли до сахарень. IV_ Сахарнi стояли за великим ставком, захищенi глибоким ровом i обгородженi стiною. Шлях вився до велико© муровано© брами; коло брами стояла сторожка для вартового, помальована бiлими й чорними смугами, як малюють скарбовi сторожки для москалiв. Бурлаки ввiйшли в браму i побачили цiлий невеличкий городок. Перед ними була зовсiм мiська вулиця з мостовою, з тротуарами. По обидва боки стояли невеликi мурованi домики з здоровими вiкнами; коло ©х зеленiли садочки. То були житла для нiмцiв та для писарiв. На другiй вулицi стояв чималий дiм директора рафiнаду. Там була навiть школа, тiльки не для просвiти народу, а задля того, щоб вивчить хлопцiв на писарiв для фабрицьких канцелярiй. В кiнцi вулицi стояв високий будинок; то був театр - панська примха, для розваги офiцiалiстiв, ©х дочок i синiв та писарiв, а пiд ним були крамницi з усяким крамом. Далi йшли довгi магазини а серед майдану стояла прездорова сахарня, з одного боку на чотири поверхи, з другого на п'ять. Коло самого ставка стояв рафiнад та костопальнi з високими чорними стовпами. За сахарнею здоровий двiр був закиданий сажнями дров; звiдтiль тяглась залiзна дорога до заводiв. Серед того двора мiж сажнями дров стояла парова машина; там рiзали колодки на дрова, складали дрова на вагони i везли ©х просто до парових машин на заводи. По всьому дворi й по тому мiстi сновигали позамазуванi робiтники, в чорних сорочках, з чорними видами. Скрiзь було чути гук, шум, гам, свист. Машини в заводах стукотiли та гуркотiли, аж стiни гули й трусились. З високих виводiв завжди валували стовпи чорного, смердючого диму. Бурлаки дiйшли до сахарнi й почали розпитувать, хто прийма╨ людей на роботу. Робiтники показали ©м на один дiм, де жив посесор тих заводiв. Посесор був ╨врей, Абрам Мойсейович Бродовський. Всi заводи належались до одного дуже багатого пана, котрий жив за границею, й рiдко при©здив на заводи. ╙врейське господарство вже далося взнаки людям i кидалось в вiчi. Огорожа мiсцями лежала на землi, по двору стояли гнилi калюжi; будинки були облупленi, вiкна в хатах були повибиванi; подекуди цiле стадо кiз гуляло по садочках i гризло дерево. В той час як вербiвськi бурлаки розмовляли з робiтниками, надiйшов сам посесор. То був товстий, здоровий жид, з рудою бородою, з сiрими очима, в чорнiй оксамитовiй жилетцi. На жилетцi телiпався важкий золотий ланцюжок з печаткою i всякими цяцьками; на товстих куцих пальцях блищали важкi золотi перснi з дорогими блискучими камiнцями. Комiрчики й сорочка, чорний блискучий галстук на ши© були засмальцьованi, аж блищали проти сонця. Чорний довгий сюртук, вишневий оксамитовий картуз на потилицi давали йому дуже характерний вид. Невважаючи на його багате вбрання, на золото, од його тхнуло чимсь. Бурлаки впiзнали той дух пiд багатою одежею, як вовки впiзнають вовчий дух у вовчiй шкурi. - Чого вам треба? - спитав у бурлак Бродовський. Всi робiтники поздiймали перед ним шапки. Вербiвськi бурлаки не зняли шапок, не поклонились, тiльки згорда поглядали на його, неначе вони були хазя©нами в сахарнi, а Бродовський був наймитом. - Ми хочемо стать на роботу в сахарнi, - обiзвався Микола згорда. - Ну, коли хочете, то ставайте, - сказав Бродовський. - А хiба ти прийма╨ш тут на роботу? - спитав Микола якось з осмiхом i гордо. Бродовський зобидився. Всi робiтники осмiхнулись. - Коли хочеш ставать на роботу в мене, то не тикай на мене! Ну, що це таке з цими мужиками! Я тут хазя©н. Хiба ти не зна╨ш, чи що? - Авжеж не знаю! Хто тебе зна╨, що ти таке, - сказав Микола якось сердито, як звичайно селяни говорять. - Чого ти кричиш на мене! Ну, я з тобою свиней не пас! Ну, коли хочеш в мене служить, то не тикай на мене, бо я тут пан, - промовив уже сердито Бродовський. Микола трохи не загнув Бродовському в батька-матiр i насилу вдержав язика; одначе вiн уже зумисне поминав те капосне "ви". Вiн усе-таки бачив перед собою жида, хоч i багатого. Бродовський, взявши в посесiю сахарнi, довго морочивсь, поки привчив людей казати йому "ви", а хто на його тикав, тому вiн довго не видавав плати за роботу. Однi захожi бурлаки довго не гнулись, та все тикали на його, на дiтей, навiть на його жiнку, хоч вона зовсiм була схожа на паню. Бурлаки згодились з Бродовським по три карбованцi на мiсяць, на його харчах i пiшли до казарм. - Чи не комедiя, вражого сина, з жидом! - сказав Микола. - Служили панам, а це вже довелось служить жидам. Покушту╨мо ще жидiвського хлiба, який вiн на смак. Бурлаки ввiйшли в казарми. Казарми, довгi без мiри, були ще поганшi, нiж на стеблiвськiй сахарнi. В хатi було повно барлогу, як у свинюшниках; там стояв якийсь чад од махорки, од гнило© соломи, од нечисто© одежi, от кислого борщу, од бурлацьких онуч. На заводах задзвонили в дзвоник. Густими рядками потяглися люди з заводiв. Однi пiшли в мiстечко; за всi днi найнятi робiтники пiшли на обiд в казарми. Бурлаки посiдали обiдать. Кухарi насипали з великих казанiв у миски борщ. Той борщ був такий смачний, що вербiвськi бурлаки, виголодавшись пiсля дороги, через велику силу набивали ним пельку. В борщi була сама за себе бутвина та квас; подекуди тiльки плавали таргани замiсть м'яса. Пiсля борщу подали кашу. Каша була з тухлого пшона, а старе сало тхнуло ло╨м. Хлiб був чорний, як свята земля. - Ото каша! - промовив Микола. - I в Вербiвцi бiдував, а такого добра не ©в. Чи й сам пан жид ©сть таку кашу? - Поживеш, чоловiче, покушту╨ш ще й кращо© кашi, - озвався один бурлака. Дзвоник задзвонив, i всi бурлаки знов пiшли на роботу. В казармах зостались самi вербiвцi, зостались i задумались. Кожний згадував за свою хату, за свою жiнку, сво©х дiтей. Микола сидiв i журивсь. - Чи доведеться нам коли вернуться додому? - спитав Кавун наче сам у себе. - Як ухопить нашого пана, то, може, й поверта╨мось, - промовив Микола. - А коли ж то його вхопить, коли вiн здоровий, як вiл, - знов обiзвався Кавун i похилив на стiл свою русяву голову, сво╨ довгообразе лице з тонким рiвним носом i з довгими вусами. - Та й смердить же наша хата! - сказав Микола i вийшов надвiр. За ним вийшли i другi вербiвцi. Казарми стояли над самим ставком. Ставок був здоровий, далеко розливався в поле мiж двома невисокими горами. За ставком, од самого берега йшов на гору старий лiс високою рiвною стiною, переходив гору й ховався в долинi, за горою. Половина лiсу вже пiшла на сахарнi, а друга половина, наче по шнурку обрубана, стояла в пишнiй красi, нiби хтось зумисне насадив його стiною до самого ставу. Товстi граби, берести, дуби, кленки стояли, нiби густо наставленi стовпи, з зеленою покрiвлею зверху. Круглi зеленi широкi верхiв'я вкривали лiс зверху, нiби зеленими шатрами. А там далеко на яру блищав ставок, зеленiли береги; а далi в водi стояв стiнами густий темно-зелений оситняг. Його тоненькi гнучкi стебла здалеки були схожi на купи павутиння. Вiн одбивавсь у водi ще тоншим, ще нiжнiшим, неначе пiд водою плавав зелений пух. Бурлаки хотiли скупатись, але глянули в воду i побачили, що вода була густа й смердюча. Дохла риба плавала коло берегiв: в ставок випустили маляс i зробили з його смердюче багно; ставна вода була гнила. Вербiвцi стали на роботу в сахарнi. Ця робота була для ©х легша од роботи на полi, але зате нуднiша. На полi, на чистому повiтрi було якось веселiше й охотнiше робить, нiж коло машини, мiж стiнами, на помостi, слизькому й липкому од розлитого смердючого малясу. Минув мiсяць. Бурлаки пiшли до посесора за грiшми. Бродовський сам одлiчував плату робiтникам, незважаючи на те, що був дуже багатий: вiн був з простих ╨вре©в. Микола стрiв на подвiр'© Бродовського жiнку. Вона була убрана зовсiм по-панськiй, але ©© лице, ©© нечепурна одежа, чорний подiл спiдницi i розкудлане волосся на головi - все це показувало, що вона не панiя. - А де твiй чоловiк? - спитав Микола в посесорiшi - Що ти, свиню! Ну! Чого ти на мене тика╨ш? Я тобi не дам грошей за мiсяць. Нiяк не привчимо цих хамул, як треба розмовлять з панами. - Авжеж пак! Хiба я дурно робив мiсяць, - сказав Микола. Бродовська пiшла жалiтись на бурлак до свого чоловiка. Бродовський вилаяв бурлак, одлiчив i видав грошi i вилiчив за всi днi, коли бурлаки були слабкi й не були на роботi. Бурлакам довелось забрати не всю свою мiсячну плату. - Ну, не забагатi╨мо в цього пана! - промовили бурлаки, вийшовши з двора. Бродовський поставив шинок коло самих заводiв, хоч усi шинки в мiстечку були закупленi в дiдича таки Бродовським. Бурлаки в шинку оддавали Бродовському назад за його горiлку заробленi в його грошi. Була недiля. Бурлаки просто од посесора потяглися до шинку i з горя пропили трохи не всi сво© грошi. Микола пив чарку за чаркою; жид наливав та все не доливав на палець, бо з тих недоливкiв зоставались у його в кишенi сотнi карбованцiв. Коло шинку сидiли музики i грали; бурлачки танцювали з бурлаками. Микола на той час забув i Вербiвку, i Нимидору, i свою хату, i свого страшного пана; запив все сво╨ горе i вже жив у якомусь iншому свiтi, веселому, гудячому, - неначе вiн знов удруге парубкував. - Грайте, музики! буду танцювать! - крикнув Микола, пiднявши рукою високо шапку вгору. Музики заграли, i Микола пiшов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, нiби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темнi очi нiби горiли, як жарини, а волосся розпатлалось; блiде лице почорнiло i неначе посатанiло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день. - Грайте дрiбнiше, бо морду поб'ю! - крикнув Микола несамовито i потяг одну бурлачку у танець. Вiн так обкрутив ©© кругом себе, що на бiднiй бурлачцi затрiщала свита, i вона ледве вирвалась з його рук. До пiзньо© ночi грали музики; до пiзньо© ночi пили й танцювали бурлаки, доки не витрусили з кишенi усiх зароблених грошей. Настала зима. Бурлаки стали на роботу в Бродовського на цiлу зиму. Посесор так харчував бурлак, що в великий пiст в його казармах почався помiрок. Заслабла одна молодиця i вмерла наглою смертю; потiм заслаб один чоловiк i не дiждав до вечора. Другого дня знов заслабло кiлька чоловiк. Бродовський, взявши в посесiю сахарнi в одного великого пана дiдича, одразу заплатив багацько грошей i через це мусив позичить чимало грошей в заможного купця в Лебединi, Шмуля Каплуна. Шмуль згодився позичить, але вимовив таке завсiдне право, щоб його зять харчував робiтникiв в сахарнях за три карбованцi от душi, аж доки посесор виплатить усю позичку. Шмулiв зять закупив на харчування бурлак багато таранi за дуже малу плату. Тараня була дуже давня, лежана, трухла й гнилувата. Од не© бурлаки зараз почали слабiть, а потiм по бурлаках пiшов такий помiрок, що за його пiшла чутка по околицi та й скрiзь. Робiтникiв умирало багато. Посесор, вважаючи на себе як на пана, задер вгору кирпу проти попа. Вiн звелiв самим бурлакам ховать мерцiв. Пiп, не довго думавши, дав звiстку благочинному. Почалось дiло. Тодi посесор побачив, що нако©в лиха, ледве загасив дiло сотнями карбованцiв. Вiн скуб себе за пейси, за бороду i мусив платить поповi давню плату за фабрицьку парафiю. А тим часом пошесть пiшла по всiх казармах. Люди не переставали слабiть i вмирати. Мiж бурлаками почалася тривога: однi казали, що пани насипали зумисне в криницi отрути, другi казали, що посесор году╨ людей собачим м'ясом. Пiшов по казармах гомiн, клекiт. Микола правував над усiма, давав привiд, кричав на ввесь двiр, що жиди наслали пошесть на людей. Ватага бурлак знялася, пiшла до посесора й побила йому вiкна. Посесор тим часом з жiнкою й дiтьми утiк в мiстечко i пересидiв лиху годину, доки бурлаки не втихомирились. Тим часом вiн дав знати в стан. Становий набiг на заводи з москалями, з доктором та з попом. Доктор заглядав у криницi, куштував воду, ходив по заводах, по казармах, ходив чогось понад ставком, по двору, заглядав у пекарнi, в казани, заспокоював бурлак; але сам боявся покуштувать бурлацького борщу з гнилою таранею, з додатком пацюкiв для присмаки. Вiн звелiв обчистить i вимазати казарми, але, невважаючи на те, бурлаки почали потроху втiкать з заводiв. Нашi вербiвськi бурлаки ждали тiльки, доки трохи протряхне надворi. Вони задумали тiкать далi, на херсонськi степи. А тим часом несподiвано заслаб Кавун. Вiн довго не признававсь, що вiн слабий, насилу волочив ноги, а все-таки ходив на роботу. Вiн боявсь лазарету, як пекла, бо з того лазарету мало хто вертався до казарм. Одного вечора Кавун зваливсь з нiг; його перевезли в лазарет. Нi один вербiвець не впiзнав би тепер Кавуна, колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловiка, з довгообразим лицем та рум'яними щоками. Кавун лежав на голому полу, прикрившись старою свитою, i стогнав. Смутно блищав вечiр у вiкно, i жовте, як вiск, Кавунове лице ледве було видно проти вiкна. Щоки його позападали, рум'янець зник, нiс загострився; темнi очi стали якiсь нiби втомленi й дивились непорушне на стiну, неначе на тiй стiнi Кавун читав сво╨ гiрке життя. Микола сидiв коло його й думав думу, похиливши на груди голову. Iншi вербiвцi стояли коло полу, бо слiдком за Миколою й Кавуном почало прибувать на заводи багато вербiвських людей. Не один десяток уже втiк з Вербiвки од пана Бжозовського. Кавун стогнав та все не зводив очей з бiло© стiни, на котрiй став у закутку широкий темний вечiрнiй дiд. На замазанiй стiнi темнiли чорнi плями, мiсцями червонiла цегла з-пiд обколупано© глини. Минула година, i Кавун все дивився очима на ту стiну i не мiг опам'ятатись: перед ним нiби манячили то милi, то страшнi картини на тiй стiнi. От зазеленiла вербами Вербiвка, вся облита гарячим сонцем, зазеленiла його левада над Раставицею; забiлiли стiни його хати, i вiн засмiявся тонкими смажними губами. Потiм перед його очима усi верби нiби спалахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами; день змiнився на нiч... Верби стали стiжками на панському току, i чорне небо замиготiло страшним полум'ям; весь тiк, вся Вербiвка вже нiби палала перед його очима. Горiла його хата; йому здалось, що в хатi його жiнка з дiтьми, що вони от-от згорять в тому страшному вогнi. - Рятуйте жiнку, дiтей! Хто в бога вiру╨! - крикнув Кавун. - Миколо! Нимидоро! Рятуйте мо©х дiтей! Нимидорине ймення неначе ножем укололо Миколу в саме серце, i гаряча сльоза скотилась з його очей. I здалося Кавуновi, що горить його двiр, пала╨ його клуня, горить земля пiд його ногами, горить i клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче: його душить у горлi дим, а жаль за жiнкою, за дiтьми давить слiзьми його горло... от-от задавить його на смерть... Вiн придивля╨ться, а з полум'я витикаються скелi. витикаються скелистi береги понад Россю, червонi, нiби розпечене червоне залiзо. Перед ним, неначе з землi, одразу висову╨ться високий, як стовп, камiнь, весь червоний, як жар, а на тому каменi сто©ть Бжозовський. На Бжозовському пала╨ одежа, пала╨ волосся на головi; з його лл╨ться потьоками кров по гарячому каменi. - Ага! А що! Пiймавсь! I ти в пеклi! А добре тобi в тому полум'©! - простогнав Кавун, i перед його очима камiнь з паном пiшов пiд землю, а на тому мiсцi закрутились фабрицькi колеса, замахала, наче крилами, парова машина, заклекотiли казани з малясом, а мiж тими колесами закрутились чорнi дiдьки з рогами, з хвостами, з цапиними бородами, з огняними висолопленими язиками. Мiж ними знов закрутився пан, закрутивсь осавула, жид-шинкар, закрутився Бродовський. Та вся ватага танцювала, плигала, бiгала, верещала й стукотiла. Чорти перекидались машинами, машини махали головами, хвостами, а з тих машин летiли на всi боки сахарнi бiлi голови i били Кавуна по головi, неначе хто безперестану бив його в тiм'я залiзним обухом. - За що ви мене б'╨те? За що кату╨те? - знов несамовито крикнув Кавун на всю казарму й нiби прокинувсь; через його очi знов зирнув розум. Кавун затих, глянув на Миколу, на вербiвцiв. - Чи впiзна╨ш мене, Петре? - промовив до Кавуна Джеря. - Впiзнаю, - насилу вимовив Кавун. - Чи не покликать попа, щоб тебе висповiдав? - обiзвався один бурлака. - I вже! Дай менi спокiй. Вже смерть моя за плечима, - сказав Кавун. - Мабуть, я вже не встану. Брати-товаришi! Коли хто вернеться додому, накажiть мо©й жiнцi, нехай не журиться, не плаче, та нехай доводить до розуму дiтей. - Щоб вийшли здатнi до пансько© роботи... - сумно промовив Микола. - Не думав я, бувши хазя©ном, що менi доведеться помирати на чужiй сторонi, в цьому лазаретi, - неначе нишком промовив Кавун. - Ой боже мiй милосердний! За що ж ти мене так тяжко кара╨ш? Бодай все мо╨ горе, всi мо© сльози впали на того душу, хто мене пустив по свiтi бурлакою. Кавун заплакав, але в його вже слiз не було: його сльози висохли, бо вже його живоття висохло до решти, до останньо© краплi. - Хоч поховайте мене по-людському закону. Нехай посесор не викида╨ мене на смiтник, як викидав других бурлак. Я ж працював на його душу; вiн здер з мене мо╨ грiшне тiло, а пан виссав мою кров. Простiть, брати-товаришi! Може, я в чому перед ким винен... Може, я був винен перед громадою, перед вербiвцями. Скажiть ©м, щоб простили менi, бурлацi. Як вернетесь в Вербiвку, то кланяйтесь жiнцi та скажiть, нехай мене не жде й не сподiва╨ться в гостi. Сумно було в лазаретi. Надворi поночiло. Петро вмер на чужинi мiж чужими людьми. Бурлаки сидiли й стояли кругом його, мов кам'янi. Кожний думав про себе, про свою долю. "Що ж далi буде з нами?" - думав кожний бурлака. "Що ж буде далi зо мною? - думав Микола. - Невже ж колись i Нимидора почу╨ про мою смерть на чужинi?" Микола почутив, що на його головi волосся пiднiма╨ться вгору. I нiколи йому так не хотiлось вернуться у свою хату, до сво╨© Нимидори; йому забажалось хоч побачитися та поговорити на одну хвилину, - та пан був живий. Втiкачi недавно принесли звiстку, що у Вербiвцi все було так, як i переднiше, що пан розпиту╨ скрiзь по сахарнях та шука╨ Джерi, щоб на йому зiгнать свою злiсть. Пiсля Кавуново© смертi в посесора зостались його грошi за цiлий мiсяць. Як настав облiч, вербiвцi почали нагадувать за тi грошi. Микола просив Бродовського оддать тi грошi йому до рук; вiн думав передать ©х в церкву на помин душi небiжчика. - Авжеж! Так оце й дам бурлацi в руки чужi грошi! - сказав Бродовський. - Знаю я, в яку церкву ти однесеш грошi: ти ©х проп'╨ш у шинку, бо ти ж на-пропали гуля╨ш. - Не проп'ю, а оддам у церкву, - сказав твердим голосом Микола. - Я й сам оддам на церкву, - сказав хазя©н. - Чи бог же прийме з ваших рук тi грошi за душу небiжчика? - Що ти менi допiка╨ш отими дурощами! Я тебе поведу в полiцiю до станового. - Може, оддасте в москалi? - вже грубо промовив Микола. Бродовський зверетенився й почервонiв. - Чого ти чiпля╨шся? Я й тво©х грошей не оддам, ще й напишу пановi, що ти служиш в мо©й сахарнi. При цих словах в Миколи очi заблищали. Вiн ледве вдержався, щоб не луснуть Бродовського, i тiльки приступив до посесора ближче на ступiнь. - Гвалт! То ти мене смi╨ш лаять? Ти дума╨ш, я не знаю, звiдкiля ти? - крикнув Бродовський. - А хiба не варт лаять? Хiба ми не зна╨мо, як ви не дода╨те грошей, году╨те нас собачим м'ясом або здохлятиною та пацюками? Зна╨мо, як ви прийма╨те буряки од мужикiв. Панськi буряки важите, а мужичих i не важите, а прийма╨те навмання, як собi хочете, а потiм платите, скiльки схочете. Зна╨мо вас! I Микола неначе загарчав, ледве здержуючи голос i лайку в горлi. Бродовський, одначе, стерпiв бурлацьку щирiсть i навiть лайку; вiн боявся порозганять бурлак з заводiв. З робiтниками було тодi дуже трудно. З мiстечка люди йшли на роботу з великою неохотою, i тiльки важка нужда гнала бiдних на роботу до Бродовського. Надворi стало теплiше. Бурлаки почали змовляться, щоб утiкать од Бродовського, i радились, куди тiкати. Пiшов гомiн по казармах. Однi хотiли йти на заводи, другi раяли йти на заробiтки на степи або на Бассарабiю. - Вже менi осточортiло тинятись по сахарнях, - промовив Микола. - Ходiм, бра, ще на степи. Адже ж i нашi вербiвцi не раз ходили на заробiтки на степи i в Одес. Декотрi поприносили додому чимало грошей. - Коли на степи, то й на степи, - загомонiли вербiвцi. ╞м хотiлось вибратись на поле, на степ. Всi вони позвикали робить влiтку на полi, на вольному повiтрi; всi любили хлiборобство. До Вербiвцiв пристало ще кiлька бурлак, i, як тiльки надворi потеплiшало, бурлаки накупили харчi, забрали клунки на плечi й помандрували на широкi херсонськi степи. - От тобi й Абрам Мойсейович! Зоставайся з сво©м скарбом! - промовив Микола до бурлак, виходячи на сходi сонця з сахарнi. Бурлаки вийшли на гору, глянули з гори на сахарнi, i ©м стало веселiше на душi. Пiсля смердючо© казарми, пiсля смороду од гнилого малясу, од горiлих кiсток, од диму й чаду на сахарнях свiт божий наче смiявся до ©х зеленою весняною травою, синiм небом та чистим польовим повiтрям. Бурлаки йшли та йшли, минали здоровi села, хутори, минали багато сахарень, минали лiси й яри. В селах часом ©х пускали люди на нiч, але частiше ©м доводилось ночувать надворi пiд корчмами або в корчмах. Вже вони минули Чигиринщину. Лiсiв стало менше, тiльки по долинах траплялися невеликi байраки. Гори й долини зрiвнювались. Села траплялись все рiдше, а далi перед ними розiслався широкий степ, широкий на всi боки, скiльки можна було скинуть оком. Вони йшли день, йшли два, i не бачили нi одного села, нi .одного хутора по дорозi. Молода трава ясно блищала на весняному сонцi. Мiж травою купами жовтiли круглi квiтки кульбаби, синiв раннiй степовий сон. Птицi крутились в небi й щебетали в широкому просторi. На бурлак повiяла широким крилом золота воля, воля од усякого лиха, од усякого безталання, од страху перед паном, перед панщиною та некрутчиною. - Господи, як тут просторно, як тут широко! - промовив Микола. - От би де сховатись у будлi-якому яру або в балцi од усiх наших ворогiв. - Тут уже нас не впiйма╨ Бжозовський i не присилу╨ робить панщину, - обiзвались бурлаки. Бурлаки звернули в яр на одпочинок. В тому яру вилась невеличка течiя i ховалась далеко-далеко, мiж спадистими горбами. Понад потоком зеленiли густi очерети, скiльки можна було осягти оком. Подекуди мiж очеретом та оситнягом блищали невеличкi плеса, чистi й яснi, як дзеркало, а кругом ©х стояв рiвною стiною густий оситняг. Надворi вечорiло. На заходi небо почервонiло й запалало вогнем, розкиданi легенькi хмарки, нiби гурток лебедiв, i степ, i очерет облились рожевим свiтом. Бурлаки посiдали над водою, намочили житнi сухарi й почали вечерять. Вони були потомленi, аж тлiннi. Нiхто з ©х i слова не промовляв. Велика тиша, рожевий свiт по зеленому степу засмутив i без того смутнi ©х душi. Сонце сiло. Почало смеркать. Микола назгрiбав торiшнього сухого очерету, сухо© осоки й розпалив багаття. Бурлаки полягали навкруги на свитках i дрiмали. На далекому плесi кахкала дика качка, зашелестiла в оситнягу, збила крилами воду й перенеслась над огнем, неначе грудка чорно© рiллi. Крик завмер, i ввесь степ знов нiби завмер у снi. Бурлаки почули легкий шелест в оситнягу недалеко од багаття: щось iшло i прямувало до ©х. Хода була людська. Трава шелестiла пiд ногами, людина ввiйшла в ясний кружок, розкинутий червонуватим огнем. Заблищала червонуватим свiтом чиясь голова, а далi заманячило лице з чорними вусами. Просто до вогню iшов якийсь чоловiк в чорнiй старiй свитi, в дранiй шапцi, з торбиною на плечах. - Добривечiр вам, люди добрi! - промовив чоловiк. - Чи приймете до себе на нiч? - Доброго здоров'я! - тихо й знехотя обiзвались бурлаки, повернувши до того чоловiка голови. - Сiдай, чоловiче, коло багаття та грiйся, коли хочеш. Ми й самi дума╨мо ночувать отутечки просто неба на землi. Чоловiк сiв на порожньому мiсцi коло вогню й поклав торбину коло себе. Огонь блиснув на його лице i проти вогню заблищали його чорнi швидкi очi й забiгали разом по всiх бурлаках, неначе вiн дививсь заразом кожному в очi. Кирпатий, круглий, як картопля, нiс, коротке лице, чорнi брови й блискучi, круглi, як терен, очi, гостре маленьке пiдборiддя, - все в йому виявляло чоловiка швидкого, проворного, навiть хижого. Його голова, прикрита чорною драною шапкою, нагадувала нiчну хижу птицю з коротким дзьобом, з круглими очима. Бурлаки мовчали й курили люльки, поглядуючи скоса на якогось зайду. - Звiдкiля вас бог несе? - спитав чоловiк, витягаючи з гамана люльку й набиваючи ©© тютюном. - Здалека, чоловiче, - промовив Микола. - А куди вас бог несе? - знов спитав чоловiк, запаливши люльку i потягнувши з не© дим так здорово, що тютюн затрiщав i запалахкотiв. - I самi не зна╨мо, чоловiче, - обiзвався один бурлака. - Ми йдемо на заробiтки. - Певно, повтiкали од панiв? - спитав чоловiк. - Може, й повтiкали; хто його зна... - насилу промовив Микола, не виймаючи люльки з губiв. - Та й я втiк од свого пана, i вже блукаю не один рiк по цих степах. Я знаю тут усякi мiсця. Коли приймете мене до сво╨© ватаги, то я вам на степах скрiзь дорогу покажу i, може, стану вам в пригодi. Бурлаки дивились на чоловiка i мовчали. Швидка розмова, швидкi очi, проворнi