Микола Олiйник. Леся ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КНИГА ПЕРША Матерi мо©й, Харитинi Василiвнi, присвячую ЧАСТИНА ПЕРША На шлях я вийшла ранньою весною. Леся Укра©нка Лiси й лiси... Скiльки ©х! Нi поглядом не осягнути, нi перейти. Стоять похмурi, розвiсивши сво© зеленi шати, i гомонять... Про вiщо? Хто зна╨. Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю i верхiв'ями сягають хмар, сотнi лiт. То-то звiдали на сво©м вiку! Мабуть, пам'ятнi ©м i Хмельницький, i Кармалюк. От зрозумiти б ©хню мову! А що, як вилiзти на дуба i прича©тися? Певно, можна чимало побачити. Дiвчинка вiдклада╨ набiк вiночок, який плела, сидячи бiля воза, вста╨ i, переконавшись, що поблизу нiкого нема, бiжить до старого гiллястого дуба, що, мов сторожа, сто©ть на узлiссi. Вилiзти на нього ©й нiчого не варто. В цьому вона позмага╨ться з будь-яким хлопчаком, ©й тiльки б за що вчепитися. Обiйшовши навколо стовбура, в кiлька разiв товщого за не©, дiвчинка хапа╨ться тоненькими рученятами за сучок, пiдтягу╨ться i за хвилину вже сидить на товстiй гiлляцi. Як тут чудово! Прохолодно, пахне молодим дубовим листям, а головне - видно всю галявину. Та що там галявину! Тепер можна оглянути все довкола. Досить тiльки залiзти вище... I як вона ранiше не догадалася? Ото дорога, а там виблиску╨ на сонцi рiчка - спокiйна i принадна Случ. Лiсами та лугами вона бiжить через усе Полiсся... А що там мрi╨ ген-ген за лiсом? Невже мiсто? Церкви, якась iще вежа... Та це ж вiн, рiдний Звягель! Бiленькi будиночки на околицях, садки... Навряд чи хто з друзiв дивився отак на мiсто. Де там! Навiть Михайлик, старший за не© на пiвтора року, i то побоявся б лiзти так високо. Добре, що й нема його, а то заважав би тiльки. Одначе хтось нiби гука╨. Так i ╨. Це вiн, Михайлик, повернувся до воза, не знайшов ©© i вже гука╨. Шби вона маленька, чи що? От не обiзветься - i все, нехай побiга╨. - Лосю! Де ти?.. Лосю! - луна╨ лiсом. Зверху вiн зда╨ться зовсiм маленьким i смiшним у сво©й безпорадностi. Метушиться, загляда╨ скрiзь. Може, обiзватися? Нi, хай ще трохи. Вона краще послуха╨, як луна розносить голос. - Лосю-у! - кричить Михайлик, а звiдусiль долина╨: "Осьу-у". I що воно за диво? Цiкаво: ©© голос теж лунатиме? - Ку-ку, - стиха вiдгуку╨ться дiвчинка i прислуха╨ться. Нi, нiчого не чути. Мабуть, треба сильнiше. Набравши повнi груди повiтря, вона знову - дужче - обзива╨ться: - Ку-ку! - I, почувши у вiдповiдь милозвучне коротке "у-ку", повторю╨ знову й знову. Але що це? Михайлик уже пiд дубом, сто©ть, задерши голову. Як йому вдалося вiдшукати ©©? Мабуть, не варто було обзиватися. - Злiзай швидше, зозулько, - наказу╨ Михайлик. Нiчого не вдi╨ш, доведеться пiдкоритися, адже вiн - старший. Поволi, знехотя дiвчинка спуска╨ться вниз. Кiски в не© розпатланi. - Як там гарно... Видно далеко-далеко, - виправдову╨ться. - А якби впала? Ходiмо! - Взявшись за руки, обо╨ поспiшають до воза. Кароль уже запряга╨. На возi повно запашно© лiсово© трави, яко© вiн накосив для коней. Леся обережно, щоб не пом'ялися, склада╨ квiти, вiночок надiва╨ на голову. - Гарно менi? Михайлик не чу╨, пора╨ться бiля коней, вдаючи з себе дорослого. - Наче мавка, - хвалить Кароль i грубою рукою поправля╨ Лесi вiнок. - Отако. Дома й не пiзнають. Скажу: пiймав у лiсi. Хороший вiн, Кароль, спокiйний, лагiдний. Завжди знайде щось цiкаве для не©. То квiтку якусь, то пташеня. А позаторiк цуценя принiс. Маленьке, ледве на ногах трималося. Мама спочатку сердилася, хотiла викинути. Потiм згодилася. А який з нього пес вирiс! Усi сусiди тепер заздрять. Мама й iм'я йому дала - Джальма. - Ну, по©хали, бо вечорi╨, - каже Кароль. Вiн вмощу╨ малих у задку, а сам поки що йде, тримаючи вiжки, покрику╨ на коней, що норовлять на ходу скубнути трави. Воза пiдкида╨ на старих пнях, вiн перехиля╨ться з боку на бiк, нiби човен на хвилях. Ось i дорога. Кароль теж сiда╨, звiсивши ноги за полудрабок, хльоска╨ вiжками. Слiдом в'╨ться срiбляста курява. Як пiд'©жджали до мiста, Леся шепнула братиковi: - Ти ж не кажи мамi, що я була на деревi. Михайлик кива╨ головою. У центрi мiста, за невисоким парканчиком, сто©ть просторий одноповерховий будинок. В однiй його половинi живуть господарi, iншу - три невеликi кiмнати i кухню - займа╨ голова повiтового з'©зду мирових посередникiв Петро Антонович Косач. Рокiв десять тому Петро Антонович закiнчив юридичний факультет Ки©вського унiверситету, куди його було переведено з Петербурга за вiльнодумство, одружився i зайняв цю посаду. Через кiлька рокiв ©хня сiм'я збiльшилась: спочатку народився Михайлик, потiм Леся, яку всi чомусь звуть Лосею, а торiк навеснi - Лiля, Оленька... Дружина, Ольга Петрiвна, виявилася старанною господинею, i невдовзi ©хня скромна квартира стала вiдома сво©м затишком, гостиннiстю; частенько бували тут давнi друзi Петра Антоновича - Старицький, Лисенко, Драгоманов. Вони при©здили поодинцi, а то й гуртом, часом навiть iз сiм'ями, i тодi не було кiнця-краю веселощам, розповiдям, спогадам. Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих ви©здiв. То в Ки©в викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, i треба побувати на мiсцi. А скiльки тих скарг! Там помiщик заборонив пасти худобу, там побив когось чи скривдив нi за що нi про що... Воля. Всi чекали ©©, покладали надi©. А воно як було, так i лишилося. Що селянин без землi? Знов мусить iти до того ж пана, працювати вiд зорi до зорi, аби заробити на прожиття. Нема правди, нема╨... Хоч як захищай цих бiднякiв - та що з того? Тiльки ворогiв собi наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярi© генерал-губернатора. От i сьогоднi. Спецiальним листом його попереджували, що чиновник його величностi повинен завжди пам`ятати про iнтереси iмперi© i не захоплюватись гуманiзмом при виконаннi службових обов'язкiв вiн зайвий. Це значить - крiзь пальцi дивитися на страждання простих людей, замовчувати свавiлля i навiть захищати його. "Давно вже не було грози, яка б освiжила сп'янiлi голови. Вважай, вiд само© Хмельниччини. А браку╨ ©©, ой як браку╨", - дума╨ Петро Антонович i зверта╨ться до дружини, що саме заколису╨ дитину: - Олю, де це нашi малi? - В лiс по©хали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обiцяв хутко повернутися, та чомусь нема. - Вона пiдiйшла, поцiлувала чоловiка i жартома розкуйовдила йому волосся. - А ти старi╨ш, Петре, сивий уже... - Ти думала - молодiтиму? Скоро й лисiти почну вiд цi╨© служби. - Знову щось негаразд? - Та от не зрозумiю, хто на мене доноси строчить. - Вiн пройшовся по кiмнатi, широкоплечий, ставний, i зупинився перед дружиною, - Кожна дрiбниця, кожен мiй крок вiдомi в Ки╨вi. - Хiба мало в тебе недругiв серед мiсцевих дворян? А все через твою вiдвертiсть, Петре. У дворi, зустрiчаючи пiдводу, радiсно заскавучала Джальма. Петро Антонович вийшов i незабаром повернувся з дiтьми, тримаючи обiруч великий букет. - Мамочко, - першою кинулася до матерi Леся, - поглянь, який я собi вiночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко? - Правда, доню. Тобi дуже личить. Тiльки не галасуйте - сестричку збудите. Михайлик хвалився, що допомагав згрiбати траву, навiть запрягав конi. - То ти вже справжнiй господар, - похвалив його батько. Квiти поставили в глечиках на столi i на вiкнах. Пiсля вечерi сiм'я зiбралася в батьковому кабiнетi. Це була невелика, зi смаком опоряджена кiмната - улюблене мiсце дiтей i дорослих. На стiнi, у вишитих Ольгою Петрiвною рушниках, висiв чималий портрет Шевченка з пишними вусами, в пальтi i чорнiй смушевiй шапцi, а далi - фото господарiв, рiдних i знайомих та само© Ольги Петрiвни - в довгому бiлому платтi, з трояндою на грудях. Посерединi кiмнати, застелено© вузенькими дорiжками та килимами, стояв на тоненьких фiгурних нiжках круглий стiл, кiлька м'яких крiсел, а пiд бiлою кахляною грубою - канапа. Зi стелi звисала велика порцелянова лампа, подарована молодим у день ©хнього весiлля. Чимало мiсця займали книжки. В просторiй, пiд горiх оздобленiй шафi стояли найцiннiшi видання iноземних, укра©нських та росiйських письменникiв. Петро Антонович, хоч сам нiколи й не займався письменством, любив лiтературу з дитинства. В Чернiгiвськiй гiмназi© його учителем словесностi був Леонiд Iванович Глiбов, байки якого Косач знав майже всi напам'ять. Вiн взагалi легко запам'ятовував вiршi, часто декламував Пушкiна, а надто "Руслана й Людмилу". Особливо захоплював Петра Антоновича Щедрiн. Вiн мiг годинами читати дiтям казки та пояснювати щедрiнськi алегорi©. Ольга Петрiвна, яка ще в пансiонi почала складати вiршi, найбiльше любила Шевченка. Вона й дiтей учила грамоти по "Кобзарю", багато знала й розповiдала ©м про Тараса Григоровича. Бувало, вiзьме малих на руки, всi тро╨ посхиляються над столом i починають: "Са-до-о-ок ви-шне-ви-и-ий ко-о-ло-о ха-а-ати... хру-у-щi над ви-и-шня-а-ми гу-у-дуть..." Дуже смiшила Михайлика й Лесю пригода з Ене╨м. Ну й кумедний же вiн, цей "хлопець хоч куди козак"! Читання "Ене©ди" зайняло щось iз тиждень, i весь цей час малi - що б не робили - згадували найцiкавiшi мiсця поеми. Ото гуляють собi, бавляться, а потiм Михайлик чи Леся бiжать i питають: "Мамочко, а чого то про Меркурiя в тiй книжцi пишеться: "Прискочив, мов котище мурий"? Адже вiн бог?" I Ольга Петрiвна терпеливо поясню╨. Чи не найбiльшою родинною подi╨ю були лiтературнi вечори. Леся навчилася грамоти дуже рано, в чотири роки, i теж захопилася лiтературою. Найпершим самостiйно нею прочитаним твором була подарована матiр'ю книга "Про земнi сили", з яко© дiвчинка дiзналася про величезнi багатства Землi та ©© походження. Потiм - "Укра©нський орнамент", "Кобзар", поезi© Мi-цкевича, казки Андерсена й Шпiльгагена. Казки Ольга Петрiвна перекладала для дiтей сама, бо укра©нською мовою ©х не видавали. Домашнi лiтературнi читання починала Леся якимсь уривочком чи вiршем. Ольга Петрiвна декламувала сво© поезi© - найбiльш про природу та красу рiдного краю, про могутнiй Днiпро, що несе сво© води через усю Укра©ну. Сьогоднi докiнчували "Тараса Бульбу". Петро Антонович за звичкою прилiг на канапi, посадовивши малих поруч, а невисока на зрiст Ольга Петрiвна майже сховалася в глибокому м'якому крiслi. Читала вона спокiйно, повагом. В дитячiй уявi поставали картини звитяжних подвигiв. Як дiйшли до того мiсця, де вороги глумляться над беззбройним Остапом, у Лесi виступили на очах сльози, ©х, можливо, нiхто й не помiтив би, та дiвчинка, мабуть ненароком, схлипнула. - Що тобi, доню? - занепоко©вся батько. - Нiчого... Я бiльше не буду... - Витерла кулачком вi©. - Але чому... хiба його не можна було врятувати? - От тобi й ма╨ш! - розвела руками мати. - Хiба можна так, Лесю? Це ж книжка... - А в книжках хiба неправду пишуть? Ти сама казала, що "Кобзар" - то свята правда. Ольгу Петрiвну обеззбро©ло таке питання. - Авжеж, Лесю, - втрутився батько. - Книжкам треба вiрити. Та, бачиш, Остап i смертю сво╨ю послужив вiтчизнi. Загинув, а та╨мницi не видав... Плакати все ж таки не годиться. Читання закiнчили. Петро Антонович почав оповiдати сво© мисливськi пригоди, i Леся повеселiшала. Мати показала ©й новий узор, обiцяла дiстати заполочi, щоб його вишити. На нiч Ольга Петрiвна провiтрювала спальню, i Леся, лежачи пiд ковдрою, чула, як у садку сонно зiтхав мiж гiллям вiтер i десь далеко, мабуть на околицi мiста, спiвала молодь. Якось Ольга Петрiвна пообiцяла дiтям на Купала повезти ©х до знайомих, що жили в сусiдньому селi Жаборицi. Напередоднi свята Леся нагадала матерi про ©© обiцянку. Ви©хали наступного дня опiвднi i незабаром були на мiсцi. Село чимале. Бiля дворiв попiдмiтано, хати побiленi, а призьби пiдведенi червоною глиною. Святковiсть псував хiба що похмурий вигляд напiвзогнилих хатинок, що траплялися то по один, то по другий бiк широко© пiщано© вулицi. Садиба знайомих мiстилася на протилежнiй околицi. Невеличкий дворик, хата з квiтниками пiд вiкнами, садок. Поки Ольга Петрiвна привiталася, роздала гостинцi та погодувала Лiлю, почало вечорiти. - Мамочко, ходiмо, а то ще спiзнимося на Купало, - шепотiла на вухо матерi Леся. Вона вже встигла познайомитися з дiтворою i рвалася на вулицю. - Ольго Петрiвно, та вiдпустiть ©х, нехай iдуть собi гуртом, - порадили господарi. Дiти нiби чекали цього. Не встигла мати вимовити й слова, як вони вже були за порогом, у дворi, де ©х нетерпляче ждала малеча. За селом, на пагорбi, чималий вигiн. Тут завжди святкували Купала. Мiсце безпечне, поблизу нiяких будiвель. До того ж i рiчка близенько. Дiтвора прибiгла саме тодi, як дiвчата почали вбирати невисоку гiллясту берiзку, вкопану серед вигону. Однi в'язали в пучечки принесенi з собою квiти, плели вiнки, iншi розвiшували все те на деревце. Хлопцiв ще не було, але про них застережливо вже спiвали: Ой на Купала вогонь горить, А нашим хлопцям живiт болить. Ой нехай болить, нехай знають, Нехай Купала не займають. Коси в дiвчат заплетенi, кожна у вiночку, а сорочки з тонкого полотна так уже вибiленi та вишитi рiзними узорами, що не надивишся. Були мiж ними й бiднiшi. У тих - сiренькi спiднички, скупо вишитi сорочки з десятки, на ногах - постоли. Кому свято, кому досада. Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку: Не куй, зозуле, на лiщинi, Ще й наку╨шся на калинi; Не плач, Марисю, у матiнки, Ще й наплачешся у свекрухи, Через пороги ступаючи, Чужi звича© переймаючи. - Ну й завели, дiвчатонька, - обзива╨ться повновида вродлива дiвчина. - Цур ©м, злидням тим! Давайте iншо©, веселiшо©. Ой на Купала-Купалочка Не виспалася Наталочка, Погнала бички дрiмаючи, На кiлки нiжки збиваючи, - почала вона. Леся уважно слухала, стежила допитливими оченятами за кожним рухом тих, що вбирали берiзку. Хтось принiс рiзнокольоровi стрiчки, свiчечки - i ©х теж прикрiпили на гiлочках. Невдовзi ватагою прибули хлопцi. Вони принесли трiски, хмизу для купальського вогнища. Незважаючи на протести дiвчат, один козуб одразу ж пiдпалили, встромивши посеред нього тичку, щоб вогонь пiднiмався вище. Вогнище затрiщало, вгору метнулися iскри. А парубки тим часом закурили. Декотрi поривалися до Купала, та марно. На берiзцi вже палали свiчечки, а дiвчата, побравшись за руки, водили бiля не© таночок, насмiхаючись iз хлопцiв: Ой на горi пiд буйним вiтром Не чули хлопцi зозулi лiтом. А як почули, полякались, В глуху кропиву поховались. Парубки спочатку мовчали, а потiм, видно, терпець ©м увiрвався, бо раптом посхоплювалися, вихопили з вогню по вiхтю i кинулись розганяти дiвчат. Тi закричали, розбiглися, та коли нападники вiдiйшли, знову повернулися - i сво╨©. Тодi й хлопцi хором вiдповiли: Наша дiвка по знаку - Несе чорта у глеку; Як чорт стрепенеться, То й глек розiб'╨ться... Лесю теж узяли в коло, надiли на не© вiнок. Ну, а Михайлик - той в iншому гуртi, серед парубкiв. Там уже стрибають через вогнище, змагаються, хто сягне вище i далi. "Хоч би в вогонь не потрапив", - турбу╨ться Леся про братика. Та скоро про все забува╨. Де там, хiба до цього! Ой нашi хлопцi стрiльцi, стрiльцi, Забили жабу в корчi, в корчi, - знову спiвають дiвчата. Хлопцi вдають, що не чують, а дiвчата не вгавають: Ой Iван каже: "Ряба жаба!" А Степан каже: "Моя баба!" Андрiй каже: "Перерiжмо!" Терешко каже: "Цiлу з'©жмо!" - Нумо, друзi, - луна╨ серед парубкiв, - покажемо ©м: жаба то чи баба! - I вони хапають дiвчат в обiйми, намагаються поцiлувати. Вереск, голосна незлобна лайка. А недалеко, тут же таки на вигонi" другий купальський стан. Там зiбралася дiтвора. Маленьке вогнище з сухого бур'яну, встромлена в землю чимала вербова гiлляка, щедро обвiшана квiтами, помiж якими блимають куценькi, з мiзинець завбiльшки, свiчечки, злiпленi з потай узятого в запiчку воску. Галасу й тут не менше. А коли вiн стиха╨, чутно рiзноголосе: Ой купався Iван Та й у воду упав. Охо-хо-хо-хо! Та й у воду упав. Лесi цiкаво побувати скрiзь: вона вперше на такому гучному святi. Хочеться все побачити, збагнути. Ось пiдходять кiлька молодиць у червоних хустках з торочками, дiдусь у брилi i латанiй-перелатанiй свитцi. - А що воно таке - Купала? - зверта╨ться Леся до брата, вибiгши з кола. Вона передбача╨, що Михайлик не вiдповiсть, але ©© питання почу╨ дiд. А вiн напевно зна╨. I справдi, той поверта╨ться до не©, пригляда╨ться вицвiлими очима, поясню╨: - Вельми давн╨ це свято, онучко. Хочеш послухати? Сядьмо отутечки. - Вiн поволi сiда╨, спираючись на ковiньку, випросту╨ ноги. - Горе старому, уже й сiсти важко, - скаржиться. Пiдходить iще дiтвора. - Так ото, - веде дiд, - жили колись люди i велику бiду терпiли од нечисто© сили: то вона, клята, сонце заступить, то чуму напустить або товар геть-чисто потравить. Довго терпiли. А тодi обрали з-помiж себе найхоробрi-шого, дали йому меча двосiчного, i пiшов той смiливець болотами глибокими та лiсами темними. Ходив день, ходив мiсяць, а таки вистежив тую погань i поборов ©©. Сталося це вночi, а на ранок, дiтки, заграло сонечко, все земне звеселилося... Змовк дiдусь, дивиться на веселощi i смi╨ться безгучно. - Дiдуню, що ж потiм? - допиту╨ться Леся. - Ач, яка цiкава, - гладить ©© по голiвцi. - Ти ж чия будеш? Нетутешня, бачу. - Нi, з мiста ми. Косачевi, може, чули, - обзива╨ться Михайлик. - То вас тут аж дво╨! - диву╨ться полiщук. - Косачевi, кажеш? Як не знати! Радiсть бентежить Лесине серце: оцей дiдусь зна╨ ©хнього тата. От коли б вiн зайшов до них - хiба ж стiльки розказав би всяко© всячини. - Iм'я тому чоловiковi Iван, - поясню╨ далi старий. - Як повернувся вiн, то найперше омив сво╨ тiло. А з ним i весь люд праведний викупався... З того часу й назива╨ться цей день Iвана Купала. В купальську нiч, щоб ви те знали, всяке зiлля багате цiлющою силою i чарами. I найбiльше - квiтка папоротi. Розцвiта╨ вона опiвночi, i, хто зiрве ©©, той усi скарби одержить, що в землi лежать схованi, дерева й звiрi йому пiдкоряться, бо вiн розумiтиме ©хню мову, як оце ми одне одного... Лесi аж дух захопило. Невже це можливо? Чому ж нiхто не зiрве чарiвно© квiтки, не дiстане всi тi багатства i не вiддасть ©х людям? Не було б жебракiв стiльки. А замiсть стареньких хатинок люди побудували б новi... I на свято всi одяглися б однаково гарно, а то однi - в чобiтках та черевичках гарненьких, в дукачах та намистi, а iншi - в невiдь-чому ходять... - Дiду, дiдусю, - забувши про все, зверта╨ться Леся, - а чи можна дiстати оту квiтку? - Можна, дитинко, можна, - сумно хита╨ головою оповiдач, - та нiхто, бач, не дiстав досi. Сторожа над нею вельми вже грiзна... Як тiльки настане пiвнiч, коло папоротi таке зчиня╨ться, що волосся дибом ста╨. Вiтри буйнi вiють, казна-звiдкiля набiгають татари й стрiляють, дерево на дерево пада╨, гора на гору вернеться, летять огненнi© змi©... А потому скаче страшний вершник. "Тiкай, бо стопчу!" - кричить грiзно, i тодi вже нема сили всидiти там нiякому смiливцю... ...А молодь гуля╨! Купало не на жарт розiйшовся. Парубки в личаках, а таке витiвають, що земля стугонить. Стрибають через вогонь i просто, i перекидьки. Яких тiльки викрутасiв не роблять! Дiвчатам аж за-здрiсно. Декотрi й собi плигають, щоправда, скра╨чку, й одразу тiкають до свого гурту пiд хлопчачий регiт: Була на Купала, Посмалила гали, Сором, дiвко, сором... Очi розбiгаються... Кiлька парубкiв рвуться до Купала. Чуби розпатланi, груди розхристанi, аж сорочки змокрiли вiд поту. Одному все ж таки вдалося прорвати коло, але десятки кулакiв замолотили по його спинi. - Хлопцi, сюди! Скорiше! - заволав вiн. Товаришi кинулись на помiч. Усе змiшалося. Вереск, смiх... Врештi Купало похитнулося, проте не впало. Його пiдхопили дужi парубоцькi руки i, поки iншi стримували натиск дiвчат, винесли з натовпу. I як тiльки це сталося, боротьба припинилась, гамiр почав стихати. Дiвчата поправляли намисто, вiночки, хлопцi зачiсувалися дiвчачими гребiнцями - дружба знову запанувала мiж ними. На вогнище нiхто бiльше не звертав уваги. Не пiдкидали туди нiчого i гасити не гасили - повинно само дотлiти. Незабаром рушили до села. Попереду Купало, його хлопцi несли по черзi. Леся i Михайлик узялися за руки й так iшли всю дорогу, то забiгаючи наперед, коли там щось траплялося, то вiдстаючи. Обо╨ були враженi баченим. Михайлик смiявся, щораз пригадуючи, як хлопцi брали берiзку. А Лесi все ще бринiли високими дiвочими голосами пiснi, зринали в пам'ятi до ладу сказанi кимсь фраза, слiвця i ота дiдова розповiдь про квiтку, що може принести людям щастя, бентежили дитяче серце. Бiля крайнiх хат зупинилися, i дiвчата знов заспi вали: Жебися нам Житечко родило: Всподi коренисте, Всерединi соломисто, На вершечку колосисто© З дворiв виходили господарi. - Спасибi вам, купалочки! - дякували. - Дай бо' щастячка... на вiк довгий! Звечорiло. Малих почали вiдправляти додому, проте до Лесi й Михайлика, мабуть, як до чужих, нiкому не було дiла, i вони вiльно могли спостерiгати далi. Ось хлопцi знову взяли берiзку i понесли до рiчки. - Топити понесли, топити! - Невiд ь-звiдки виринула дiтвора, що було поховалася за тинами. Хлопцi майже бiгли. Свiчки на берiзцi погасли, вiночки пом'ялися, та нiхто того не жалiв. Нiби й не було тi╨© "жорстоко©" боротьби на вигонi. Бiля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце iншi, раптом кинув його на середину рiчки. Ой купався Iван Та й у воду упав. Охо-хо-хо-хо! - затужили дiвчата. А берiзка закрутилася, пiдхоплена потоком, потонула i знов з'явилася на поверхнi, махнула, мов на прощання, зеленими вiтами. Дiвчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два вiночки - один для себе, а другий - загаданий на котрогось хлопця, - i гуртом пильнували: коли вiночки зiйдуться докупи - значить, бути дiвчинi в парi з сво©м коханим... Однi смiялися, iншi, кому гадання не вiщувало щасливого замiжжя, засмученi верталися додому: Кладу кладочку вербову: Час вам, дiвчата, додому! А ти, Варуню, зостанься, З сво©м Iваном звiнчайся, - спiвали хлопцi, чекаючи, поки дiвчата кiнчать гадання. А тi розсипалися вздовж берега i так захопилися, що навiть до соловейка ©м байдуже. - Ходiмо вже, Лесю. - Нi, нi... побудьмо трошки. Тут близенько, - просить Леся. Кiлька днiв пiсля того дiти жили пiд враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привiз iз лiсу кучеряву берiзку, i дiвчинка убрала ©© незгiрше то©, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнутi старi ляльки, i Леся разом з сусiдськими дiвчатками бавилася коло деревця, наспiвуючи тоненьким голосочком купальських пiсень, що так припали ©й до серця. Якось увечерi, записуючи тi пiснi в зошит, задумалась: "Звiдки ж вони беруться, пiснi?" I, не знаходячи вiдповiдi, спитала у матерi. - Як то звiдки? Люди складають, - вiдповiла мати. - Люди? А я теж хочу скласти. - Виростеш, то, може, й складеш. - Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. - I, гордо пiдвiвши ясночолу голiвку, виразно прочитала: Гей, козаче, - тумо, Горда наша думо, Не йме тобi вiри Мов серце... - Гарно, гарно, мов справжня пiсня, - похвалила Ольга Петрiвна. - Тiльки до чого ж оте "тумо"? - Як же? А я чула - спiвають: жаба - баба... I в мене: тумо - думо. Ольга Петрiвна засмiялася. - Чудна ти, Лесенько... Сiдай отут, я тобi розкажу дещо про вiршування. З того вечора до клопiтливих материнських обов'язкiв долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пiсню, цiкаву розмову, казку. З дрiбненьких, нiби друкованих лiтер сплiтала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторiнку за сторiнкою. I не кидала мрiю про пiсню. Петро Антонович якось сказав дружинi: - Час, Олю, вiддавати дiтей у науку. А то зовсiм од рук вiдбилися. Мишко бiга╨ цiлими днями, а Леся всiм без розбору захоплю╨ться. - В не© добре вiдчуття ритму i якась виняткова любов до пiснi й музики. - От i чудово... Микола Вiталiйович не вiдмовиться взяти ©© за ученицю. Вирiшили на зиму влаштувати дiтей у Ки╨вi та найняти для них репетиторiв. Леся нетерпляче очiкувала того часу. Розлука з батьками засмучувала i водночас тiшила дiвчинку передчуттям нових вражень, що чекали на не©. III В сiм'© сталися несподiванi змiни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярi© генерал-губернатора. Ви©хав вiн уранцi, а ввечерi, коли Ольга Петрiвна вкладала дiтей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем i неспокiйними сiрими, як у кота, очима офiцер, хвацько пристукнувши закаблуками, вiдрекомендувався: - Штабс-ротмiстр окремого корпусу жандармiв Май╨н. Панi Косачева, сподiваюся, не буде ремствувати на нас, - вiн глянув на двох молодших чинiв, що виструнчилися позаду, бiля порога, - за такий невчасний вiзит? Служба, - розвiв вiн руками i звичним допитливим поглядом обвiв кiмнату. - Не розумiю вас, панове... Що все це значить? - подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрiвна. - Не турбуйтесь, не турбуйтесь, - улесливим тоном заспоко©в ротмiстр. - Усе буде з'ясовано. - Важко сопучи, вiн пройшов до столу, сiв. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих нiжках. - Сподiваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бiблiотекою? - Вiн почекав хвилину, спiдлоба стежачи за Ольгою Петрiвною, i вiв далi: - Але перед тим одне запитання: як часто бува╨ у вашiй милiй господi пан Петровський? I де, скажiть, ласкава панi, книжки, котрi переправля╨ сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, - вiн заглянув у теку, - Михайло Петрович Драгоманов? Ольга Петрiвна пополотнiла. Питання було настiльки несподiване, що вона, як не примушувала себе, потрiбних слiв довго не знаходила. - Щось не пригадую. Не знаю нiякого Петровського. На обличчi ротмiстра засяяла блаженна усмiшка: вiн передбачав таку вiдповiдь. - Нагада╨мо панi: Петровський... Володимир... - вiн ще раз заглянув у теку, яку тримав пiд пахвою, - Володимир Назарович, волосний писар з Миропiлля. Ваш чоловiк заприятелював з ним рокiв три тому. Пригадала: позаторiк восени, одного пiзнього вечора, Петро Антонович повернувся зi служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-вiйськовому одягнений чоловiк. Вiн передав ©й вiтання вiд брата, що перебував на той час у Женевi. Тодi вони допiзна чаювали. Гiсть привiз чимало новин, був добре обiзнаний з життям Ки╨ва, Петербурга, Варшави. Пiзнiше чоловiк розповiв ©й, що Петровський - його давнiй приятель по Петербургу, звiльнений з унiверситету за неблагонадiйнiсть. Петро Антонович пiдтримував з ним постiйнi зв'язки. Все це блискавкою промайнуло в думках. "Отже, багато чого жандармам невiдомо, - вирiшила, - раз цей каже, що приятелюють вони всього рокiв зо три". Це надало Ользi Петрiвнi впевненостi. - Нi, такого в нашiй сiм'© не бува╨, - заперечила вона. - Може, й заходив коли-небудь, хто його зна╨. До Петра Антоновича багато звертаються в рiзних справах. Лице ротмiстра побагровiло, очi налилися кров'ю. - Нам достеменно вiдомо, панi Косачева, що Петровський бува╨ тут не випадково. I од того, що ви не скажете правди, вашому чоловiковi не полегша╨... Сто чортiв! Третiй день ганя╨мося, а тут... Та ви зна╨те, з ким ма╨те справу?! Петровський - полiтичний злочинець. Тихо рипнули дверi дитячо© спальнi, i в отворi показалися зляканi обличчя Михайлика й Лесi. Тихо схлипнула Лiля. - Це нас не цiкавить, пане ротмiстр, - мовила спокiйно Ольга Петрiвна. - I прошу бути ввiчливiшим - дiтей розбудили. Жандарм рвучко пiдвiвся, пройшов i зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинiв це було знаком до дi©. Ротмiстр грубо ©х зупинив: - Без вас обiйдуся. Робiть сво╨. I тi метнулися по кiмнатах: заглядали пiд лiжка, порпалися в одязi, зносили у вiтальню дитячi книжки, зошити. Мiж них потрапив i Лесин записник. Притулившись до матерi, вона з острахом спостерiгала, як жандарм перегорта╨ сторiнки ©© записiв. Вiн, мабуть, не розумiв ©© почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злiстю, що той опинився пiд ногами. Леся схопила його i притиснула до грудей. Обшук закiнчився пiзно. Нiчого, крiм "Кобзаря" та ще деяко© лiтератури укра©нською мовою, жандарми не знайшли. Ротмiстр наказав зв'язати книги, сердито висякався i вийшов, кинувши на Ольгу Петрiвну злий погляд. За ним поспiшили iншi. Ольга Петрiвна замкнула дверi. - Мамусю, нащо вони забрали нашi книжки? - крiзь сльози спитала Леся. - Що я тепер читатиму? - Не плач, доню. Пiдростеш - зрозумi╨ш. А зараз давайте спати. - Вона знову повкладала дiтей i почала збирати розкидаю по пiдлозi книги. Тi╨© ночi малi довго не спали - прислухалися до материного схлипування та зiтхання, перешiптувалися. - Ти не бо©шся ©х, Михайлику? Вони не повернуться? - Що ©м у нас треба?.. Був би тато вдома - зразу випровадив би. - Еге, чув, як отой гладкий казав мамi: "Не полегша╨ вашому чоловiковi". Михайлику, а що таке полi... полiтичний злочинець?.. Брат промовчав, мабуть не знаючи, як вiдповiсти, важко зiтхнув. Деякий час обо╨ мовчали. - Я так боялася за свого зошита, - знову обiзвалася Леся. - Потрiбен вiн комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане. - А чому? Тихо вiдчинилися дверi, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного лiжка, постояла, потiм нiжно погладила доччину голiвку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до не© лицем. ...Петро Антонович повернувся через кiлька днiв. Як завжди, вiн привiз усiм гостинцi, дiлився новинами, проте Ольга Петрiвна помiтила його стурбованiсть. - Петре, що сталося? Чому не розповiда╨ш? - допитувалася вона. Косач пiдiйшов i обняв дружину за плечi. - Кепськi нашi справи, порадувати нiчим. Звинувачують у та╨мних зв'язках з демократами... Навiть бiльше - в органiзацi© партi©, мета яко© буцiмто вiдродити гайдамаччину, вирiзати всiх панiв... - Це жахливо... - Так, так... вирiзати панiв. Зна╨ш, Олю, слухав я це звинувачення i шкодував... шкодував, що воно безпiдставне. - Я боюся за тебе, любий. - Чого ж тут боятися? - Петро Антонович болiсно посмiхнувся. - Гессе обiцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повiриш, я мало не розсмiявся. Хотiв поправити, мовляв, де Макар i телят не пас, та, думаю, хай тобi грець. Бридкий нiмець!.. Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинцi, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвiр - i Ольга Петрiвна вирiшила поговорити з чоловiком вiдверто: - Не треба з цим жартувати, Петре. Скiльки то© кровi пролито! ╙ iншi шляхи... - Iншi? - Так... Треба вмовити царя. Петро Антонович пильно глянув дружинi в очi. - От уже не сподiвався, не ждав од тебе. Чому ж тодi твiй гуманний цар глухий до народного стогону? - Вiн говорив запально. - Тихiше, Петре... Косач важко зiтхнув. - Даруй, Оленько... стомився. - Вiн пiдiйшов до столу, налив з графина склянку води i враз випив ©© до дна. - В Ки╨вi я зустрiв Петровського... Не бiйся, нiхто не почу╨... От людина! За ним десятки жандармiв полюють, а вiн спокiйнiсiнько собi розгулю╨. Гарно вдягнений, у пенсне... справжнiй тобi панич. Я б не пiзнав - сам пiдiйшов. Збира╨ться до Женеви - книжки видаватиме, яких браку╨ на Укра©нi. Казав, за©де колись. - Воронь боже... коли тобi дорога сiм'я, дiти... - Ти ж сама казала, що вiн порядна людина. - Часи не тi. Як ти не зважа╨ш, Петре? Добре, коли вся ця iсторiя кiнчиться легким переполохом - викликали, погримали - i кiнець. А якщо... - А якщо не кiнець? Ольга Петрiвна з жахом глянула на чоловiка. - Головного я тобi ще не сказав: менi запропоновано змiнити мiсце роботи. - Вiн чекав, опустивши додолу очi, що дружина вмить розрида╨ться, впаде в розпач, але цього не сталося. Вона тiльки безсило опустилася на стiлець i трохи згодом напiвбайдуже спитала: - Куди? - До Луцька... Пропонували ще кiлька мiст, але нiчого путнього. Аж тепер Ольга Петрiвна збагнула, що сталося. Вона похилила голову на стiл, плечi ©© затрусилися вiд нiмого плачу. IV Довгими журавлиними ключами спливало лiто. Iнколи воно мов зупинялося перепочити, день-два щедро пестило теплом, а потiм знову клубочилися над Случчю тумани, громаддя хмар цiдили на землю холодну мжичку. З дерев нечутно спадало листя. Нiхто в сiм'© бiльше не говорив про Ки©в, навчання - всi були заклопотанi наступним пере©здом. Як-то буде на новому мiсцi, що чека╨ там? Петро Антонович помiтно схуд, ходив мовчазний, а Ольга Петрiвна частенько плакала крадькома вiд чоловiка, нарiкаючи на свою гiрку долю. Сумувала й Леся. ©й особливо не хотiлося залишати це невелике затишне мiсто, друзiв, мальовничi навколишнi мiсця. А головне, ©й не доведеться провести зиму в Ки╨вi, в Лисенкiв, слухати Миколу Вiталiйовича, гра якого полонила й дитяче серце, сповняла його найнiжнiшими почуттями. - Мамочко, а чого ми мусимо пере©жджати? - не раз допитувалася. Мати лиш тяжко зiтхала: - Так треба, доню. - Тата посилають туди? - Еге ж. - Мишко каже, там навiть лiпше, в Луцьку. Тiльки далеко до Ки╨ва. Дитячi розмови ще бiльше ятрили серце Ольги Петрiвни. Настав час вiд'©зду. Звечора хатнi речi поскладали у важкi, окутi залiзом скринi, якi поставили потiм на вiз, i наступного дня на свiтанку Кароль вирушив з ними в дорогу. Сiм'я ви©хала пiзнiше. Була саме недiля, i провести Косачiв зiбралося чимало рiзного люду - колеги Петра Антоновича, дехто з мiсько© знатi, друзi. Мiж ними нишпорили, прислухаючись до розмов, кiлька жандармiв, проте нiхто на них не зважав. Поки дорослi гомонiли мiж собою, Леся i Михайлик, зодягненi в новi осiннi пальтечка, прощалися з дiтворою. Гуртом вони востанн╨ збiгали в садок, нарвали пахучих червонобоких яблук, квiток. - Ми повернемося, - щебетала до подруг Леся. - Тато казав, що коли з Луцька ©хати до Ки╨ва, то Звягель якраз по дорозi. От ми колись i за©демо. Правда, Мишко? Хлопчаки заклопотанi сво©м. У котрогось знайшовся складаний ножик, i вiн пропонував його Михайликовi в обмiн на тоненький шкiряний ремiнець з блискучою нiкельованою пряжкою. - Давай, Мишко... Глянь, який ножик. Ним що завгодно можна зробити. А що з то© попружки? Ножик маленький, лиш на два леза, та ще й заiржавлений, i Михайлик не зна╨, як його бути. Шкода ремiнця, але дружба дорожча. Ще, чого доброго, подумають, що пожалiв. I хлопець неохоче почина╨ розстiбатися, та в цю хвилину до них долiта╨: - Мишко, Лесю! Де ви там? Iдiть хутенько. Серед двору сто©ть великий, запряжений четвериком фаетон, найнятий Петром Антоновичем для пере©зду. - Сiдайте швидше, - пiдганя╨ батько. Бiля нього неспокiйно крутиться Джальма, жалiбно скавучить, наче бо©ться, щоб ©© не забули. - Сюди, Джальмо! - схопив й за нашийника Михайлик. Собака плигнула у фаетон i звично вмостилася бiля нiг. У фаетонi, з Лiлею на руках, уже сидiла Ольга Петрiвна. Очi в не© червонi, блищать вiд слiз. - Не треба, мамочко, - припала до ©© плеча Леся. - Нiчого... Це я так, доню... На лишень побався з сестричкою. Леся садовить Лiлю на колiна, голубить, забавля╨ цяцьками, примовляючи: - Не плач, дам калач, медом помажу, тобi покажу, а сама з'©м! До них пiдходять знайомi, бажають щасливо© дороги, радять не засмучуватися, мовляв, якось там уже буде. Нарештi Петро Антонович гука╨ кучеровi: "Рушай!" - а сам iде обiч фаетона, на ходу тиснучи руки друзям. За ворiтьми вiн низько всiм вклоня╨ться, сiда╨ поруч дружини. Частiша╨ цокання пiдкiв по бруку . Леся жалiбно вдивля╨ться в знайомi вузенькi провулочки, нiби назавжди прощаючись iз мiстом. ╞хали, не поспiшаючи, з частими зупинками по дорозi. Леся вперше подорожувала так далеко, тому все ©© цiкавило, до всього вона уважно придивлялася. В Корцi, коли про©здили повз старовинний замок, дiвчинка попросила стати, вмовила батька пiти оглянути споруду. А в Рiвному, де зупинилися на ночiвлю, Леся довiдалась, що недалеко Дубно - мiсто, згадуване в "Тарасi Бульбi", - i заходилася: - По©дьмо, тату. ╞© пiдтримав Михайлик: - Це ж так цiкаво, по©дьмо. Коли б не нiч, довелося б Петру Антоновичу везти дiтей на Дубенщину, а так домовилися, що по©дуть колись туди спецiально, з Луцька. - Морока менi з вами, - вдавано сердився батько. - Будете надокучати - нiкуди не повезу. Малi притихли, та наступного дня, як тiльки здалеку заблищали на сонцi високi банi луцьких церков, знову сво╨©: - А ото що? - А там? - тикали пальцями в простiр. - Ой, скiльки хрестiв! Глянь, мамо. - Та бачу, бачу, - вiдповiдала розчулена дитячим щебетанням Ольга Петрiвна. Дорога, свiже повiтря трохи розвiяли ©© смуток. Вона з цiкавiстю дивилася на обриси незнайомого мiста, де доведеться прожити хтозна-скiльки рокiв. - Ну от ми i вдома, - сказав Петро Антонович i нiжно стиснув гарячу, мабуть вiд хвилювання, руку дружини. Мiсто невелике, з зеленими околицями та острiвцями дерев i скверикiв мiж низенькими будинками. Над усiм цим височать громаддя старезного замку, собору, костьолiв, церков. Вони стоять, мов свiдки давноминулих часiв, похмурi, мовчазнi... В'©хали на рiвну, обсаджену молодими стрункими тополями Лубенську вулицю, що вела до центру. Обабiч туляться низенькi дерев'янi хатинки, часто з прогнилим гонтовим дахом. У тiсних, захаращених двориках 1 бiля них, на морiжку, бавляться замурзанi дiтлахи. Вони цiкавими оченятами проводжають фаетон, з якого, крiм Лесi i Михайлика, вигляда╨ капловуха Джальмина голова. Лiворуч будиночкiв рiдше. Вузенькi клаптi городiв, що тягнуться за ними, обриваються високим берегом. Там широкою заплавою звива╨ться рiчка. Вона кида╨ться з боку на бiк, нiби шука╨ вигiднiшого мiсця, але всюди натика╨ться на загату i, вируючи, сердито тiка╨ далi. - Яка це рiчка, тату? - цiкавиться Леся. - Не зна╨... Стир! - поспiшив вiдповiсти Михайлик. - Правда ж, тату? Петро Антонович ствердно кива╨ головою, дода╨, показуючи на замок: - А он там - старе мiсто, бачите? Там i будемо жити. Дiти уважнiше придивляються до того мiсця. Воно зда╨ться острiвцем, утвореним дугастим заворотом рiки i каналом. Здалеку це нагаду╨ лук. У центрi вулиця виходить прямо на скверик, напроти якого, за невисоким муром, бiлiють крiзь густе плетиво каштанiв кам'янi стiни собору. Ольга Петрiвна перехрестилася, важко зiтхнувши, глянула на чоловiка, але той не помiтив ©© погляду. - Петре, - обiзвалася вона згодом веселiше, - а мiсто чистеньке, акуратне. Менi навiть подоба╨ться. Петро Антонович усмiхнувся вдячно. - От i гаразд. Поживемо - звикнемо. - А я вже звик, - обiзвався Михайлик. - Скорiше б лiто - купатися тут ╨ де! Правда, Лесю, будемо купатися? А на зиму купите менi ковзани, тату? - А нам з Лiлею санчата. - Гаразд, гаразд. Тiльки не все зразу. I з умовою: слухатися мами. За мiсточком, що сполучав нове i старе мiсто, пряма брукована вулиця розгалужувалася на кiлька покручених вузеньких провулкiв. Один з них вiв до кафедрального собору, пiд високими мурами якого тулився чепурний двоповерховий будиночок. Леся ще здалеку помiтила бiля нього Кароля, показала Михайликовi, i обо╨ радiсно замахали рученятами. - Тут? - спитала тихо Ольга Петрiвна чоловiка. - Другий поверх. Оце нашi вiкна, - показав Петро Антонович, коли пiд'©хали до будинку. Вiн легко зiскочив i допомiг кучеровi за©хати до двору, де вже стояла пiдвода з хатнiм майном. Пара зголоднiлих за дорогу коней пожадливо ©ла отаву. Як тiльки зупинилися, Джальма прожогом кинулася з фаетона i миттю опинилась бiля Кароля, обнюхала його, неначе впевнюючись, чи це насправдi вiн, зiп'ялася йому на груди, а потiм радi