егулярнi армi© повстали серед хаосу i ру©ни. Стихiя, виступивши з берегiв, знову увiйшла в них. П'ЯТА ПIСНЯ Голос: Щаслива путь, у далеч iдучи! Топчiть ©©, орiть важку планету. Життя - ╨ рух, життя - ╨ числа числ, I люди в них - безодень силуети. Та╨мний час, мов нiч i мов кажан, У темрявi хова╨ чорнi крила. Заго©лось чимало славних ран, Кривавих ран, що землю напо©ли. Над трупами солдат росте трава - Незмiнна доля i трави й солдата! Погас вогонь i жар колишнiх ватр. На бiвуаках iншi ляжуть спати. Засiяно поля жорстоких вiйн. Розвiялись по свiтi ветерани. Народи йдуть. Часи летять без змiн. Забутi тiнi iз могил не встануть. Кружляй же, земле, у крицевiм колi, Як лiто i зима, добро i зло! Хор: Горi з горою не зiйтись нiколи. А долi людськi в'яжуться вузлом. Остюк, радянський дипкур'╨р, шкутильгаючи, пiдiйшов до поручнiв мосту С.-Лу© i кинув листа в Сену. Це був уже третiй протягом останнього тижня. Першого листа прочитала Остюковi сама Лоретта, водячи пальчиком по рядках чорних лiтер. "Такого листа вигадала зла людина, - сказала Лоретта, - дуже зла людина. Ця людина попереджа╨ Остюка, щоб вiн покинув ходити до Лоретти. Вже нагострено ножа, i незнайомий буде рiзати Остюка". Лоретта покружляла по кiмнатi, напудрила носа i потягла з собою Остюка на вулицю. Другого листа Остюк подер сам, побачивши знайому руку на конвертi. Третього - Остюк носив кiлька день у кишенi, забуваючи викинути. Цiлими днями тинявся вiн по мiсту i несподiвано мостом Сюллi потрапив до острова С.-Лу©. Його обтiкала вода Сени, Париж рокотiв навкруги, як далеке завмираюче божевiлля, острiв iз сво©ми тихими вуличками став при╨мною оазою для Остюка. Великий шум зокола ледве долiтав сюди. Кiлька старовинних будинкiв з поверхами, що виступали, як балкони, старе кафе - ще з часiв, коли не було в модi старовинне слово кабаре, i люди приходили до кафе не так надовго, - все це прийняло в свою тиху тiсноту й Остюка, що випив тут поволеньки, смакуючи, рожевого напою з голосною назвою "Нектар Бургундi©". Хазя©н кафе з добрим бургундським черевом i пухкими чернечими руками нiжно взяв з руки Остюка належну йому кiлькiсть сантимiв i з побожнiстю провiв Остюка до дверей. Тихою вуличкою Остюк дiйшов до мосту С.-Лу©, що з'╨днував острiв С.-Лу© з островом Сiте, пiдiйшов, шкутильгаючи, до поручнiв мосту i кинув нерозiрваного листа в Сену. Потiм вiн витяг з кишенi листа вiд Лоретти i кинув його услiд за першим. Вода була чорна i непри╨мна. По нiй пливли маснi плями, трiсочки, вiдбитки хмарного неба, блищала синя глибiнь помiж хмарами. Остюк пригадав чистi степовi озера, i йому здалося, що вiн бачить у Сенi морду свого Флорiди. Мiсто затискало в лапах Остюкову степову душу, обламувало його крила i обмежувало розмах очей. Вiтри над Парижем дмухали чужi й нерiвнi, сонце сходило за хмарами i лягало в дим вечорiв. Остюковi iнодi хотiлося промчати вулицями мiста iз сво╨ю непереможною кiнною бригадою, блиснути клинками серед веселих, темпераментних натовпiв i свиснути - крикнути степовим покриком, щоб зникло заворожене мiсто i повстала чудесна, мудра ковила. Земля далеко© батькiвщини лежала перед ним, як теплий житнiй хлiб, як ляскiт копит по м'якiй степовiй дорозi, як запах кiнського сiдла i як цвiт черешнi. На тихому мостi С.-Лу© Остюк нiби скинув цивiльну одежу, свiй капелюх та краватку i надяг похiдний старий френч, червоне галiфе, шапку-кубанку з синiм верхом, нiби обплутався знову в пахучий ремiнь: вiд револьвера, шаблi, бiнокля, фляги. Хтось пiдiйшов до Остюка i торкнув його за плече. "Не топiться, глядiть, пане", - увiчливо сказав йому ажан. Полетiли в безвiсть шабля i френч, кубанка i галiфе, - Остюк, справжнiй ╨вропе╨ць, пiшов далi мостом до Сiте. Перед ним похмуро устав iз землi Нотр-Дам. Маршал Остюк подивився на нього, як верхiвець, що про©здив повз хреста на перехрестi дорiг. Темнi башти собору захиталися перед ним, i вiн пригадав собi, що близько десь мусить бути знайоме йому мiсце, Кроки маршала зробилися повiльними, вiн став оглядатися навкруги себе. Лiворуч на самому березi мiж мостами С.-Лу© та л'Архевеш побачив морг. До нього й попростував хворий маршал. Перебита нога боляче хрущала, поранений пiд Павлiвкою хребет кололо, наче тисячами голок, розбитий пiд Успенiвкою череп, як мiдяний дзвiн, лежав на мозковi. Остюк не вiрив лiкарям, котрi запевняли його, що вiн може знепритомнiти десь на вулицi, любився з Лореттою до безпам'ятi, не давав хворобi покласти на лiжко його тiло, тримався так, як воно й личить хворому маршаловi. За скляною стiною моргу виставлено було з десяток заморожених людей. За склом штучний мороз. Остюковi, котрий зайшов з теплих передосiннiх вулиць, стало при╨мно вiд прохолоди. Тиждень тому Остюк побував уже тут. Вiн розглядав тодi покалiченi трамваями, омнiбусами трупи, перед ним пливли поля жорстоких атак, трупи його партизанiв, братськi могили в трагiчних степах, де кружляли вгорi чорнi круки й солодко пахло травами й мертвим тiлом. Маршал тодi заплакав був трохи в руку, його серце так защемiло, як щемить воно тiльки на чужинi. Наглядач моргу за кiлька франкiв допустив Остюка подивитися, як заморожують трупи перед тим, коли ©х виставляти бiля скляно© стiни. Повiки в одного утопленого ченця затремтiли саме в той момент, як Остюк нахилився до нього. Маршал оживив ченця, пiвгодини попрацювавши надним. Нiколи не можна вигадати такого дрiбного випадку, який мiг би не врятувати людину за хвилину до ©© смертi. Чернець поблагословив Остюка i запитав його iм'я. Остюк одповiв, i чернець, зрiкшися свого iменi, назвав себе Михайлом. Тепер, трохи постоявши перед трупами. Остюк пригадав цей випадок, що був зовсiм зник з його хворо© голови. Перед моргом починався сквер в оградi собору. В скверi прекрасний фонтан розбивав шматки води на краплi, краплi розкидав на бризки, бризки розвiвав, як пил, в бризках поломенiла райдуга, зеленiла, блищала й коливалася. Маршал посидiв на лавцi, розглядаючи крiзь водянi бризки диявольську архiтектуру собору. Потiм вiн пошкутильгав далi, обiйшов собор, поминув Отель-Дь╨ i зупинився, вражений безлiччю квiтiв на вулицi. Це стояв ярмарок квiтiв посеред Парижа на островi Сiте. Маршал Остюк пройшовся ярмарком. Гомiн весело© юрби стояв навкруги, як висока трава, i Остюк простував нею. Заплющивши очi, тримаючи лiвою рукою патика, маршал уявив себе в рiдному Новоспаському Стоять вози, фургони, гарби; мукають воли, i слина пада╨ у них з рота, наче павутиння, хвоська╨ батiжком за©жджий баришник i лукаво пiдморгу╨ господарям; зайшлася халяндрою уся численна циганська родина - од малого до великого витанцьовують божевiльний танок, прода╨ сопiлки похмурий дiд, весело пищить в його устах степова дудка; Остюк нiби прийшов додому на побивку - вiн насвисту╨ щось, поцокуючи новенькими острогами. Зараз вiн зустрiне дiвчину. Он вона пiдходить до нього в гуртi веселих подружок сво©х i осмiха╨ться здалеку. "Кахи, чорнява!" - не витриму╨ Остюк i прокида╨ться серед чужих людей на ярмарковi квiтiв. Просто перед ним жiнка хова╨ться за великим кущем. Маршал пiдходить до нього i одгорта╨ квiти рукою. Там сидить, зiщулившись, налякана його Лоретта. - Ти ж по©хала, - каже маршал, i сльози бризкають з очей Лоретти - Ти ж назавжди, - повторю╨ маршал i бере задумливо синю волошку з букета мило©. Лоретта вже зовсiм заплакала. Вона бачить крiзь сльози, як нюха╨ Остюк синю квiтку, що нiчим не пахне. Лоретта хоче пояснити, чому вона перейшла сюди зi свого старого мiсця бiля церкви С.-Мадлен. Чому перейшла та╨мно, сказавши Остюковi, що ви©здить з Парижа. Лоретта любить хворого маршала, ©й боляче, що вiн докiрливо на не© дивиться, вона не зна╨ звича©в його предкiв з Великого Лугу, котрих не могда засмутити жiноча печаль. - Я хотiла спровадити ранiш твого ворога, а потiм повернутися до тебе, - запевня╨ Лоретта, але Остюк уже ©© не слуха╨. Вiн зрозумiв тiльки, що його хотiли захистити, що жiнка хотiла пiдставити за нього сво╨ життя, i це його остаточно вiдштовху╨. Погане дiло, коли мужчину почина╨ жiнка жалiти й оберiгати: так недовго докотитися й до ганьби! Остюк iде далi вiд Лоретти, не глянувши на не©, нюхаючи непахучу квiтку i ледве стримуючи свiй гнiв. - Вернись! - кричить йому Лоретта, ридаючи. Маршал не чу╨. Йому саме пригадалася Павлiвка. Вiн лежить на пiдводi обмотаний полотном, майже загубивши свiдомiсть, i лише посила╨ й посила╨ сво©х людей до бою. Мозок його вмер, живе тiльки та крапка, котра керу╨ правою рукою. "Вперед!" - кличе мовчки простягнута рука. - Вернись! - бiжить .за ним Лоретта, i Остюковi зда╨ться, що вона хвата╨ за стремено небiжчика коня його. - Вернись, мiй маршале, до свого дому! Без тебе я не житиму нiколи! Остюк iде, як сомнамбула. На його шляху трапляються схiдцi. Тримаючись рукою за поручень. Остюк виходить на самий верх i сiда╨ на даху омнiбуса. Вулицi рухаються, вiтер б'╨ в обличчя Остюковi, омнiбус пере©здить на правий берег Сени i швидко ©де величезним Севастопольським бульваром. Уставши на розi бульвару С.-Денi, Остюк пiшов до Монмартра. Мети в нього не було жодно©. Навкруги - нiби степ, а в самого Остюка застудженi вуха: в них шумiв, верещав, ляскав, спiвав, смiявся паризький день. Безлiч кафе розчинили дверi на бульварi. На тротуарах стояли столики, бiля _них жили рiзномаснi французи. Маршаловi згадалося, як вiн бився з ними пiд Успенiвкою. Вiн iшов серед натовпiв, котрими багатi вулицi у пiсляобiдню годину, вiн розправив сво© плечi i пiднiс голову догори, гордо шкутильгаючи. Йому з пошаною давали пройти. Всi думали, що це йде колишнiй спагi[7] - його шкiра була темна вiд лютих степових вiтрiв батькiвщини. Кафе гостинно запрошували зайти, i стомлений маршал зайшов. На його честь зараз же заграв джаз. Остюк пив потроху вино, як пив його колись iз французько© фляги пiсля Успенiвки, i думав про музику. Слухаючи соло на банджо, вiн пригадав бандуру, котра водилася в його полках. Бандура була кращою за банджо. Бандура брала серце безлiччю сухих, коротких та болючих звукiв, ©© породив степ, вона переда╨ трохи одноманiтний гомiн його, вона спiва╨, як мужнiй i скромний степ. ╞й припадало завше спiвати про неволю i пригноблення цiлого народу, вона примiтивна, як i кожна печаль. Остюковi не подоба╨ться банджо - звуки стогнуть i ниють, це спека й задуха колива╨ться на струнах банджо. Зате флекстон i цугсфлейта Остюка зачаровують. Пiдкреслюючи металiчнi тембри джазу, цi iнструменти вивершують ©х, закручуються спiралями i обплiтають кафе. Так Остюковi зда╨ться. Вiн жалку╨, що не запровадив джазу у сво©х бригадах. Це справдi музика енергi©, руху, машин i пристрасного безуму. З такою музикою кожний ескадрон бився б, як цiлий полк, подумав Остюк i вийшов з кафе та пiшов бульваром далi. Жiнки поминали його, сяяли оголеними руками. Жiночi голоси щебетали й кликали. Голоси чудово гаркавили, лiтера "р" переливалася в нiжних жiночих устах, як мелодiйна пiсня води. Коли жiнка смiялася, вона, здавалось, трима╨ в сво©х руках пiв земно© кулi. Маршал пожалкував, що його народ не мав таких жiнок. Його кра©на - кра©на тiльки матерiв. Печальна матiр вирощу╨ дiтей, году╨ молоком i колише безлiччю добрих мелодiй. Та на старiсть нема╨ кому ©© годувати - пiшли сини в найми i соромляться матернiх пiсень. Остюк пригадав сво╨ жiноцтво - його доля була - терпiння. З народження до смертi працювати в полi i вдома, молитися й плакати, класти життям за дiтей, ледве розцвiвши - бути вже безiменною рiччю - таку жiнку мав маршалiв народ. Остюковi закортiло побачити в себе iнших жiнок, почути з ©хнiх уст прекрасну вимову багатозвучних слiв, завмерти вiд ©хнього мелодiйного смiху - i потiм пiти на неймовiрнi тортури" у скажену роботу, до осяйних високостей. Так подумав Остюк. Вiн не мiг би викласти цi╨© думки словами, як не змiг би нiколи пояснити сво╨© туги за батькiвщиною. Бульвар Пуасонь╨р скiнчився, i почався Монмартр. Остюк думав про врятованого ченця, не помiчаючи дороги. Тротуар пiшов пiд гору, поминаючи фунiкулер. Назустрiч Остюковi бiгли юрби школярiв. Продавцi солодощiв пропонували йому свiй крам. Iнвалiд вiйни продавав цигарки - маршал купив у нього пiвсотнi i забув ©х узяти з собою. Оглядаючись через плече, Остюк бачив черепицю на дахах будинкiв, бачив вигнуту лiнiю бульвару, верховiття декiлькох каштанiв. Вiн вийшов височенько пiд гору. До нього наблизився задерикуватий хлопець iз шарфом на ши© i попросив франка. Остюк вiдхилив простягнуту руку, не зупиняючись бiля хлопця. Йому нiколи було думати про милостиню - вiн побачив попереду себе сiру сутану ченця. В натовпi вона метнулась перед очима раз-другий i зникла. Хворий маршал надаремно шукав ©©, ходив, зазираючи до дверей крамниць i кафе. Вже втративши надiю знайти ченця. Остюк сказав собi: "Яка сила ченцiв ╨ на свiтi!" - i зайшов до музею, де на дверях висiла блискуча дощечка, а у вiкнi було виставлено воскову голу жiнку. Пахощi воску. Важкi порть╨ри на вiкнах. М'який килим пiд ногами. Серед усього руха╨ться залами пахуча оаза. Хворий маршал урочисто робить огляд генералам i королям. Еполети вилискують мертвим золотом. Коштовна одiж обляга╨ постатi. Остюковi зда╨ться, що вони швидко почнуть дихати й командувати. "Фрiдрiх Великий" - чита╨ про себе маршал i дода╨ - "король". Вiн пригадав Павлiвку i павлiвський удар навскоси, котрого винайшов оцей восковий невгамовник. Король трима╨ в руцi голу шпагу. Довгий зелений мундир спада╨ до колiн. Маршаловi подоба╨ться королiвська постать. Оповiдання Шахая про вiйни цього невидного чоловiчка хвилюють Остюка, i вiн, оглянувшись, щоб цього нiхто не. помiтив, хоче помацати короля рукою. Знову спогади захопили його мозок. "Ти ж не помирай, гляди, маршале", - каже йому Шахай i усмiха╨ться десь здалеку. Флорiда iрже й маше головою. Червоного прапора красна зоря Обiйде iз нами далекi моря! Цокотять пiдкови,! чхають конi. Виривайлова сотня свариться за барахло. М'який, теплий степовий день. Остюк зiтха╨ i хоче голосно заспiвати, та його погляд чiпля╨ться за чергову воскову людину, i маршал знову вiдчува╨ себе серед нерухомих геро©в. Малий, пузань в сiрому, подертому на лiктях мундирi дивиться просто на Остюка з-пiд чудного трикутного капелюха. "У таких капелюхах возять катафалки!" - дума╨ Остюк i. лагодиться засмiятись. Пузань, проте, дивиться на нього суворо. Остюк пiдносить руку i хоче фамiльярно поплескати пузаня по плечах, та скляний ковпак не пуска╨ цього зробити. "Як же тебе звати?" - пита╨ться Остюк i чита╨ пiд ногами iмператора - "Наполеон". Маршал сiда╨ на стiльцi, що сто©ть поруч, i. довго сидить нерухомо. "Нарештi я тебе зустрiв! - осмiха╨ться Остюк. - Нарештi я зустрiв тебе, пузата бабо!" Вiн огляда╨ iмператора, як нещасливого вояку. Нещасливого хоч би вже тим, що вiн помер i не може зробити того, що ще викона╨ Остюк. "Боже вiйни, - промовля╨ Остюк, - хто тебе навчив доручати кiнноту дурням у день рiшучого бою Ватерлоо?" Iмператор французiв не одповiв. За нього вiдповiв чийсь голос з глибини залу. "Не суди мертвого, - сказав голос, - Ватерлоо трагiчно невдалий день". - "Але ж можна було тому чортовi, що його було послано розшукувати союзникiв, можна ж йому було, принаймнi, хоч умерти?" - запитав Остюк, не дивуючись i не розшукуючи розмовника. "Це ваш привiлей, - iронiчно пролунала вiдповiдь, -не жити, а вмирати". Остюк розгнiвано пiшов по залi до того кутка, звiдки лунав голос. Там стояла воскова група, що показувала коронацiю Карла V. З натовпу воскових ченцiв, котрi стояли навкруги воскового Карла, вийшов до Остюка один. Остюк придивився. Це був його теперiшнiй тезко, чернець з моргу. - Здоров, побратиме, - сказав чернець. З вiкна Остюково© мансарди видко було невеличкий брудний двiр, похилений флiгель, високий i мiцний паркан сусiднього машиново-ремонтного закладу та цiлу серiю червоних черепичних дахiв його вулички, що пiдходила безпосередньо до бульвару С.-Мiшель. Бруд i веселiсть - ось характернi ознаки цi╨© вулички. Вузька, як степовий глибокий ярок, вона часто була ареною дивовижних процесiй. То несли вночi п'яного студента iз смолоскипами, спiвами, плачем i реготом; то студенти влаштовували весiлля; то - простували юрбою до будинку ©хньо© аlma mаter, щоб засвiдчити чергову п'яну любов. Остюк часто виходив на вулицю, зачувши спiви студентсько© ватаги, але веселiсть та була чужа йому. Постоявши хвилину. Остюк повертався до кiмнати, тамуючи огиду. Iнодi за стiною хтось цигикав на скрипцi. Маршал тодi сiдав на лiжко й мрiяв. Вiн думав про свою молодiсть в Новоспаському, про роботу в господарствi батька, про свою власну землю i власну хату, - якi б вони були в його мiцних, роботящих руках. Вiн думав про всесвiтню вiйну, котра вирвала його з життя i штовхнула в смерть та ру©ну; про революцiю i горожанську вiйну; про сво© партизанськi бригади; про те, що життя бiжить дуже швидко, i нiколи людинi зупинитися на хвилину; про бистрi роки i поважну ходу свiдомостi, котра сповню╨ важку голову; про чужину, що з не© видко батькiвщину - бiдну, порожню землю i червонi прапори на нiй; про вмирання селянсько© психiки i про страх, як перед зрадою. Мансарда, що в нiй жив Остюк, належала художниковi, котрий лежав саме в лiкарнi. Остюковi дали це житло лише до одужання ©© господаря. Так воно i стояло - це художникове атель╨ - з полотнами, з картинами в рамках, з мольбертами i розкиданими скрiзь тубами фарб, прийнявши в себе хворого маршала з його скромною валiзою. Остюк перечитував книжки по малярству, переглядав альбоми видатних художникiв, i йому здавалося, що вiн дiйсно розумi╨ чужу мову i що книжки тi розкривають йому рiзнi та╨мницi. На мольбертi стояв недокiнчений пейзаж з контурами ворони на початому деревi. Остюк виймав з валiзи старого бойового револьвера i старанно цiлився в ворону, вiдiйшовши аж у куток мансарди: йому все здавалося, нiби рука його почина╨ труситися вiд жахливого болю в хребтi. Та мушка револьвера не тремтiла, i Остюк клав його назад до валiзи, заспоко©вши себе. Улюбленою картиною Остюка була одна, що ©© Остюк витяг з-пiд лiжка. На нiй художник намалював двобiй. Вершники з блискучими шаблями в руках божеволiли на тлi червоних хмар, серед котрих заходило велетенське сонце. Фантастичнi постатi вершникiв та ©хнiх коней чарували Остюка, вiн часто й подовгу розглядав картину. Художник розумiвся на конях, око Остюка навiть упiзнало одного коня - це була нiби морда Флорiди. Вiд такого починаючи, Остюк дiйшов чудних висновкiв: художник намалював його, маршала, з кубанкою на головi, з червоною стрiчкою на кубанцi i з шаблею в руцi. Придивляючись до картини довше, Остюк упiзнав успенiвську рiвнину i побачив крiзь пил грецьку кiнноту, що йшла допомагати французам. Тодi Остюк став розгортати всi полотна, що стояли в кутку, i роздивлявся ©х уважно та недовiрливо. Усi вони вразили Остюка якоюсь подiбнiстю. Скрiзь - будь то пейзаж чи людська постать, чи просто композицiя фарб i лiнiй, - повсюди видко було замах руки та блиск шаблi в нiй. На однiм полотнi так замахнулося дерево. Воно нiби хотiло вискочити з корiнням на поверхню землi. На другому полотнi - людська постать. Вiтер нахилив над нею смугу дощу. I - наче висiла над перехожим рука з шаблею. Трет╨ полотно мало на собi цiлий вихор рук, що замахнулися шаблями. По клинках дзюрила нiби кров, та Остюк протер очi, i все це зникло з очей, як вигадане або як чарiвне. Лоретта зайшла до кiмнати. Остюк мовчки подивився на не© i знову втопив очi у полотно. - Мiшель, - сказала Лоретта, - я прийшла до тебе. - Понiма╨ш, - сказав маршал спокiйно, як перед кiнною атакою, - твоя доля мене турбу╨ аж надто. Сiдай. I потiм вiн замугикав пiд нiс: Ой пряду, пряду, спатоньки хочу, Ой склоню я головоньку на бiлую постiлоньку, Може, я засну. - Ми з тобою побралися, - продовжував Остюк свою думку, - i жили вдвох увесь той час, коли я при©здив до цього мiста. Дво╨ людей - мужчина й жiнка - живуть у темрявi вiд iнших людей. Вони ходять вулицями серед загалу, але з ними ж i ходить ©хня темнота. Мiж двома людьми - чоловiком та жiнкою - нема╨ й не може бути нiчого чужого. Настала проречиста пауза, в котрiй Лоретта боялася заговорити. - Ти вбила свою дитину, -сказав Остюк i одвернувся од жiнки на хвилину, - i мою дитину також. Я не пiп, i менi нема╨ дiла до грiха. Але моя батькiвщина - кра©на плiдних матерiв. Мiй народ - нема╨ в свiтi бiльш плiдного народу. Ти не сказала менi й слова i загубила дитинча. Ти ма╨ш право так дiяти, i я заховав невимовний бiль в собi. Дiтей убивати не можна, Лоретто, - це загибель для народу. - Воно загубило б мо╨ життя, Мiшель, -одповiла жiнка. Остюк пригадав сво╨ захоплення з краси парижанок i жахнувся того, що краса та мертва i неплiдна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи i прикрасивши обличчя. Осмiх з'являвся на губах ©хнiх, але то був осмiх, що загине разом з красунями. Та гаркава, грацiозна й мила мова не покладеться в дитячi уста, бо дiти тисячами котяться з брудних каналiзацiйних труб дном мутно© Сени. "Нi, не треба нам таких, жiнок, - зiтхнув Остюк, - хай живе одвiчна страдниця Матiр!" Пiдсвiдоме хотiти загибелi може тiльки нацiя, яка кiнча╨ iсторичну путь, - подумав Остюк i йому стало соромно вiд тако© iдеалiстично© думки. Вiн виглянув у вiкно i побачив, як вибiгли робiтники з майстернi на обiд. Декому ©сти принесла дружина, дехто розгорнув червону хустку з хлiбом, каштанами й жменею винограду. Червона хустка зворушила Остюка - скрiзь, по всьому свiтi робiтники ©дять з червоних хусток. Десь по великих фабриках робiтники мали ©дальнi, але тут перед очима Остюка тiльки невеличка майстерня, i вона нагадала йому робiтництво його батькiвщини. Шахта, де працював юнаком Остюк, завод, що був поруч шахти, запахи вугiлля, сiрки i горiлого залiза, пил i дим, слiпучий блиск вилитого на землю шлаку, кров у грудях, що клекотить, вiдчуваючи навкруги себе рух i метал, - ось що уявив собi Остюк, виглядаючи у вiкно. Потiм вiн говорив далi, повернувшися до Лоретти. - Ти не могла iнакше зробити в цьому Парижi, i я перейду до головного. Маршал замовк несподiвано i зрадив звичай сво©х предкiв з Великого Лугу: пожалiв жiнку. Надаремне вiн глушив у собi жалiсть - вона розквiтла, як пахуче гроно, заволодiла ним до краю. I жiнка зрозумiла це, але не скористалася з жалостi Остюка. Ще бiльший вогонь охопив маршала, бо вiн вiдчув благородство жiнки. Вони сидiли мовчазнi, як дво╨ любовникiв, що не кiнчали сво╨© любовi, а лише розпочинали ©©. - Я боялася тобi сказати, скоро ввiйшла, що цю кiмнату я добре знала, -пролунало нерiшуче вiд Лоретти, котра вирiшила iнстинктивно, що треба допомогти Остюковi реалiзувати його жалiсливiсть. - Як? - ухопився за випадок i Остюк. - Тут жив колись мiй наречений. Вже кiлька, рокiв вiн зник з мо©х очей. Вiн був тодi вiйськовий, збирався в похiд до Грецi© чи до Сибiру. За цi роки я нiяк не могла знайти оцю його кiмнату i тепер ось бачу ©© такою, якою вона була тодi. Це його малюнки, - сказала Лоретта, розгортаючи полотна, - вiн був тодi блискучим художником, шикарним художником. Остюк слухав Лоретту, як слуха╨ подорожнiй рiку, що тече в нього бiля нiг, слуха╨, знаючи - вiн одпочине й пiде далi, а рiка тектиме собi в невiдоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, i пiдносилася всерединi серця вгору й вгору. Остюковi здалося, що його серце побiльшало неймовiрно, проте жайворонок i щебетання десь пiдступали Остюковi аж до горлянки. Жалiсть пiдказала йому, що треба бути жорстоким одразу, сказати всi причини, якi змушують його розiйтися з Лореттою. Ця потреба постала перед ним так яскраво, що вiн здивувався сво©й слабкостi. Так бува╨ - жалiсть породжу╨ жорстокiсть, i це почуття тодi дi╨, як благословення. Остюк мусив лягти в лiкарню, надiй вийти звiдти у нього не було, вiн почував себе щодня гiрше й гiрше - хто б осудив цього героя Павлiвки й Успенiвки за те, що вiн хотiв зробити? - Перед вiд'©здом. - сказала Лоретта, - вiн спiвав менi старого романса. Хочеш послухати його? Лоретта почувала, що в повiтрi висять громи та блискавки, але як бiльшiсть жiнок - вона ховала голову пiд крило. - Хочу, - одповiв Остюк i, виглянувши у вiкно, побачив, що двором iде чернець, - я хочу послухати його. Лоретта проспiвала першу строфу: На батькiвщину, у Тулон, Верта╨ шхуна "Трьох корон". Веде ©© рубака Жан. Малий чорнявий капiтан. Потiм вона басом проказала приспiв, _як вiдповiдь на цю строфу вiдважного Жана: Го-го! Грот-парус став, Щоб вiтер гнав i гнавi З коридора почулося, як хтось там зашаркотiв ногами. "Можна", - сказав Остюк. До кiмнати зайщов чернець. Вiн виглядав на малу обскубану мишу, проте сутана йому личила. Чернець поправив на носi залiзнi окуляри й сiв. "Хвилину уваги, тезко, - вимовив Остюк, - Лоретто, далi". Лоретта, що, як кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пiсню далi: Вiдважний Жане, поспiшай До затишних тулонських шат. Сумна дружина й немовля Твого чекають корабля. Го-го! I гафель став, Щоб вiтер гнав i гнав! На чорний прапор "Трьох корон" Чека╨ твiй ясний король. На злото в трюмi - жде казна. Тебе, корсара, зла тюрма. Го-го! Ще й клiвер став, Щоб вiтер гнав i гнав! - Правильно, - зауважив чернець, - став i клiвер, бо стiльки обставин на тебе чека╨ в Тулонi. Та ось i виплив сам Тулон Iз хвиль солоних лона лон. Його замрiяний обман Вилиску╨ i крiзь туман. Го-го! Та й топсель став, Щоб вiтер гнав i гнав! Вiдважний Жане, долю зваж, - Це ж край тво©х тропiчних вахт! Чи вартi жiнка й немовля Тюрми ясного короля?! Го-го! Усе напни! До берега жени! - Так роблять справжнi мужчини, - сказав чернець i подивився на Остюка, - сьогоднi ввечерi ми з тим нашим другом здиба╨мось бiля Сени. Всi папери вiн принесе з собою. - Пiснi ще не край, - зауважила Лоретта, i мужчини замовкли. Вона стиха проказала останнi слова романсу, нiби виголошувала нагороду вiдважному Жановi: I Жан зiйшов, мов паладин, - На березi дружина й син. А навкруги юрба ревла. "На гiльйотину короля!" - Кiнець пiснi поганий, - не погодився чернець, - i слово "паладин" зовсiм не показу╨ вiдваги, а лише високомiрство. Бiльш цiкаво виглядало б, коли Жан, поцiлувавши дружину, сiв би до в'язницi. - Життя людини - театр, - печально виголосив Остюк, котрий хотiв справжню печаль видати за удавану. - Ви дума╨те про режисера чи про декорацiю, маршале? -_ Я думаю про волю людини, котра йде проти всього. - Проте ви не скажете, що могли б бути режисером в театрi ? - Я був помiчником режисера в Успенiвцi i актором, котрий умира╨ в кiнцi п'╨си, - в Павлiвцi. - Знаю цi бо©, - вклонився з пошаною чернець. - Я ще ставив п'╨су "Комбриг без коня" на кону партизанського театру i поставив би кожну п'╨су зараз у себе на батькiвщинi. - А чому ви зараз тут? Остюк промовчав, не називаючи себе i, не розкриваючи сво©х намiрiв. Лоретта сидiла, щось сво╨ думаючи, бо й Остюк, i чернець розмовляли мовою Остюка. Звiдки чернець зна╨ його мову i хто вiн такий - Остюк не розпитував. Мансарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах був високо, нiби лежав на кроквах. За вiкном у кутку - закапелок, де щось висiло на стiнi. Остюк щодня, просипаючися на лiжковi, думав про те, що треба поглянути у той куток. Але, вставши, зараз же забував. Протягом дня вiн не сидiв удома, а ввечерi куток той був темний. Чернець розгорнув вузлика, котрого вiн принiс iз собою, i пiшов за ширму, де стояло Остюкове лiжко. За кiлька хвилин вiн вийшов звiдти, несучи сутану в руках. Пiджачок i штани бовталися на ньому, як на кiстяковi. Остюк i Лоретта побачили дрiбного чоловiчка цiлком студентського вигляду. - Повiсьте рясу он туди, у куток, там ╨ вже якась одежа. Чернець пiшов до закапелка i пiдняв темну матерiю, вкриту пилом. Усi побачили мундир французького офiцера - похiдний, ношений, i шаблю пiд ним. Остюк пiдiйшов та взявся рукою за шаблю. - Ого, та це моя знайома! - вирвалося у нього, i вiн бiльш нiчого не додав. Нiби щось ударило його у голрву. Слiпучий успенiвський день заколивався перед його очима. Голова Петра Виривайла лежала мертва на столi. Дiйшовши пам'ятi, Остюк з годину не рухався на лiжку. Чернець розмовляв за ширмою з Лореттою. День iшов на вечiр. У вiкно линув гомiн перехожих з вулички. З бульварiв С.-Жермен та С.-Мiшель лунали трамва©. Вибухали мотори автомобiлiв. Напроти вiкна на даху флiгеля скакало дво╨ котiв. Плач дитини скидався на скавчання. Зблизька десь чувся пронизливий рип колiс чи╨©сь тачки. Маршал повернувся на лiжковi i знову загубив свiдомiсть. Променi й гуркiт заполонили його мозок, i кудись простяглася з голови одна нитка, за котру шарпав хтось без жалю, нiби Остюкова голова була дзвоном, а мозок - билом у цьому дзвоновi. Маршал застогнав, його занудило. Чернець пiдiйшов до лiжка i поклав мокру хустку на голову. "Лоретто", - покликав Остюк. Лоретта пiдiйшла, Остюк узяв ©© за руку i вiдчув, як сила з ©© руки проясню╨ йому мозок. "Ти моя жiночко", - прошепотiв Остюк, i його непам'ять перейшла в тихий сон. Йому приснилось, що вiн спить пiд зорями в степу, поклавши голову на сiдло. Пасеться Флорiда, припнутий до списа. Потiм пiдходить до хазя©на i лиже йому лоба. Остюк хоче прогнати коня, вiн замаху╨ться на Флорiду рукою, i Лоретта хвата╨ його за руку. - Чи ба! Та вже зовсiм вечiр, - каже Остюк, пiдвiвшись на лiжковi. - Вже вечiр, - констатував чернець, - чи здатнi ви пiти тепер зi мною до Нового Мосту? - Звичайно, здатний, - одповiв Остюк i став складати сво© речi до валiзи, нiби вiд'©жджаючи назавжди. Замкнувши валiзу, вiн винiс ©© з кiмнати i за хвилину повернувся назад. - Консь╨ржка диву╨ться, - було його резюме, - i я сказав, що це речi вашi, тезко. Вони всi тро╨ посiдали знову, цiлком рiзно виявляючи почуття. В той час як Лоретта, не стримуючись i не криючись, витирала сльози хусткою, а чернець заплющив очi пiд окулярами, i лише губи його лукаво кривилися, - Остюк сидiв цiлком спокiйний, дивлячися в одну крапку на стiнi над його лiжком. Потiм вiн устав i зняв iз стiни те, на що вiн дивився. Кладучи цю рiч. - то було фото - до кишенi. Остюк на хвилину затримав ©© перед очима. Там сидiло четверо партизан: Шахай, Галат, Марченко i вiн сам. В руцi у Галата був соняшник. - Ну, прощавай моя хата, - тихо проказав Остюк, i з цими його словами прочинилися дверi, на порозi з'явився високий мужчина. Лоретта ахнула, упiзнавши господаря мансарди - свого нареченого. Остюк пiзнав офiцера французько© кiнноти i коли той зняв капелюха, - побачив шрам на його головi вiд сво╨© кубансько© шабельки. Чернець же хутко вислизнув у дверi. - Бувай здорова, дружино, - вимовив Остюк i поцiлував мiцно Лоретту, - ось тобi буде муж i хазя©н пiсля мене. З цими словами Остюк вийшов, i вiн це зробив достойно, _як мужчина. Таксi ©хало напрочуд швидко. Вже звечорiло. На мосту С.-Мiшель засвiтилися лiхтарi. На Сiте, бiля полiцiйно© префектури, стояла валка ажанiв. До вулицi Рiволi ©хали кiлька хвилин. "Рiволi", - сказав шофер i зупинив машину. Остюк, шкутильгаючи за ченцем до скверу С.-Жак, намагався розшукати, звiдки вiн зна╨ слово "Рiволi". Потiм поруч цього слова повстало в пам'ятi "Мантуа". За цим прийшло слово "Жубер". Нарештi, сiдаючи в скверi на лаву перед баштою С.-Жак, Остюк пригадав четверте й останн╨, як ключ до всього - "Бонапарте". Так, Остюк знав вiд Шахая про бiй пiд Рiволi з iталiйського походу генерала Бонапарте. Жорстоко билися перший день. Увечерi генерал Бонапарте довiдався, що йде на нього ще велика сила з боку Мантуа. Залишивши кiнчати бiй молодого Жубера, генерал помчав назустрiч пiдмозi. Три днi не було Бонапарте, i три днi бився пiд Рiволi Жубер, не маючи сили подолати ворога, але й не пiддаючись його шаленим наскокам. Бонапарте, зустрiвши i розбивши пiдмогу, що йшла до Рiволi, повернувся туди лише на четвертий день. Цього ж таки дня, знову з'╨днавшися з Жубером, Бонапарте переможно закiнчив бiй пiд Рiволi. "Вулицю треба було назвати iм'ям Жубера", - подумав Остюк, i йому при╨мно стало вiд однi╨© згадки про цього блискучого вояку, молодого, соромливого й романтичного хлопця, котрий загинув у Австрi© так несподiвано, провiвши туди з Iталi© крiзь гори, холод, снiги, крижанi безоднi - шiстнадцятитисячну армiю. - Вiн iтиме отут, - вимовив чернець, - i шукатиме мо╨© сутани, в обличчя мене не зна╨. Коли нас тут не зустрiне, вiн пiде до Нового Мосту i там чекатиме. Ясно-сiрий костюм, круглий значок Рот-Фронту, оранжева краватка. Упiзнали б? - Упiзнав би, - одповiв Остюк i розвалився на лавцi, мов сидячи на тачанцi. В руках сво©х Остюк вiдчув гвинтiвку, на поясi - сотню патронiв, вiн прийшов на засiдку. Усе пливло невiдомо куди, все минало й мовчки мiнилося на iнше, над головою Остюка надимався парус, не було жалю i ввижалася попереду незаймана просторiнь. Люди мелькотiли перед очима, переходячи сквер. Чернець уважно слiдкував за всiма мужчинами й фiлософствував про Остюкову батькiвщину так, нiби там зроду жив... - У вас буде прекрасна столиця, - сказав вiн, - i називатиметься вона Хортицею по iменi острова. Посерединi Днiпра сто©ть острiв з гранiту, площа його-три на шiсть кiлометрiв. Гранiтовий масив колосально© глибини. Поруч острова свiтова електрична станцiя, навкруги степ з рудами, вугiллям, нафтою й пшеницею. Острiв, як криця, - це не фiнськi болота, котрi треба було загачувати кiстками ваших дiдiв, щоб збудувати Санкт-Петербург. Це не острiв Манхеттен, на котрому сто©ть Нью-Йорк, це славна гранiтна Хортиця, що витрима╨ будинки яких завгодно масштабiв. Тепер далi: тече рiка, котрiй i цiни не складеш, так вона доцiльно протiка╨ серединою кра©ни, забираючи в себе воду з усiх менших рiчок: з Тетерева, Десни, Росi, Сули, з Тясьмина, Псла, Ворскли, з Орелi, Самари, Iнгульця. Iмена якi, якi звучання! - Якi ? - запитав Остюк. - Кожне iм'я записане мужнiми руками ваших предкiв до iсторi©. Тетерев, Сула, Тясьмин, Самара! Як Iгорева сурма, звучить Сула, кривавий Тясьмин, скромна Самара. До Царграда плив Днiпром Олег, велика дорога - "iз варяг у греки". Славна у вас iсторiя, тезко. - Це ви про що? - Про iсторiю вашо© землi за останнiх двi тисячi рокiв. - А про столицю? - Пробачте. Я хотiв сказати, що майбутня столиця ваша мусить бути прекрасною, як казка. На самому островi - центр. Вiсiмнадцять квадратових кiлометрiв пiд центр. На всi сторони з острова перекинуться мости через Днiпро. Ажурнi сталевi цяцьки ляжуть з острова на берег. I ще ростиме мiсто. Мiсто, що його обтiка╨ велика рiка, воно мусить бути чисте й здорове. Днiпровi плавнi осушать i вiддадуть городньому трестовi, по схилах балок, на пiсках, ростиме чудесний виноград, рiчище поглиблять i закують в бетон, просто до мiста пiдходитимуть пароплави з усiх морiв, колосальний пролетарiат стукотiтиме молотками по заводах, i це буде справжня столиця. - Можна подумати, що ви тiльки те й робите, що буду╨те столицi, - осмiхнувся Остюк недовiрливо. Проте в його уявi зараз же виросла Хортиця i засяяла в слiпучому електричному свiтлi. Сквер С.-Жак перетворився в сквер на островi, а лiхтар на баштi С.-Жак в зорю над будинком виконкому мiста. Потiм Остюк пригадав собi це мiсце Днiпра й Кiчкаський мiст, котрий переходила його кiннота, пострiли ворога, що тiкав без оглядки, пустельний, випалений сонцем степ, пил, спеку i втому колишнього походу, - пригадав, i сумнiви заро©лися в його головi. Але й ще одну рiч вiдновив у пам'ятi Остюк - могутню Днiпрову течiю, безлiч води, що, затиснута мiж велетенськими скелями Вовчого Гирла, мчала, як шалена, вируючи, шумуючи i подаючи знизу голос велетня. Загадково виблискувала рiка, несучи безлiч тонн води в море, пекельно-гарячий вiтер степу пролiтав над хвилями, як жадiбний птах, п'ючи й каламутячи крилами воду Днiпра. Хортиця тодi стала на очах у Остюка вкриватися баштами й будинками, лiнiями рiвно прорiзаних кварталiв. -Хортиця, -сказав Остюк, - без мостiв i вигляду жодного не матиме. Береги там високi, мости будуть дуже високо йти над водою. Запорозькi козаки там, кажуть, жили ранiш. Шахай мiг би вам багато дечого розповiсти про них, як вони вiдважно й хитро скрiзь билися. - Вони добре вмiли умирати, - повторив чернець сентенцiю, що ©© вiн мовив уже в музе© воскових фiгур, - та й взагалi у вас добре вмiють тiльки умирати. Англiйськi журнали сiмнадцятого столiття виповнено портретами ваших гетьманiв та полковникiв, вiйськовi спецiалiсти вивчають ©хнi походи та переможнi бо© з поляками й турками, все йде до того, що на сторiнку iсторi© випливе новий могутнiй житт╨здатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всi славнi дiла, полковники розкiшно умирають, четвертованi, колесованi, на кiл посадженi, у мiдних биках пiдсмаженi, або стають московськими боярами, кличуть до себе во╨вод i - ганьба! - стають рабами, незвойованi, неподоланi на полi бою, не примушенi силою до покори. - Кажете - добре вмирали? - Остюк аж нахилився до ченця. - Умирали так, як нiхто в цiлому свiтi не вмирав. У вас ╨ якась гордiсть смертi. Скiльки ваших прадiдiв умирало, сидячи на палi на майданi або при дорозi, мовчки усмiхалися iз сво©х ешафотiв, лаяли ворогiв i кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст. Очi були яснi, як небо над головами, мужнi серця рiвно стискалися, тремтiли вiд напруження м'язи, з котрих злуплювали шкiру i, посипавши ©© сiллю, тулили до живого м'яса. - Чому ж вони не билися до загину? - Вони були довiрливi, коли ворог хотiв ©х ошукати, вони були нетривкi там, де треба було перечекати, вони були жалiсливi там, де ворог удавав, що просить милостi. Остюк силкувався зрозумiти, куди хилить розмову чернець. Серед усiх цих слiв десь мусив висiти гачок на його думку. Може, цим гачком був сором, що його вiдчув Остюк, змушений визнати незнання свого минулого? -_ Яка ж у вас професiя, побратиме, поза монастирем? - запитав нарештi Остюк. - Я iнженер, - скромно одказав чернець, - гiрничий iнженер. - Можна подумати, що ви iнженер чужо© iсторi©, - сухо промовив Остюк, - але я подумав, що вам просто набридло чекати нашого друга. Скiльки ви вже менi про це говорили? Йому стало боляче вiд подiбних розмов. Що саме болiло - вiн не знав, можливо не факти, а сам тон розповiдi. Чернець вибачливо усмiхнувся i, поправляючи окуляри, заховав за цим рухом лукавий блиск очей. - Ви божевiльний, - лагiдно зауважив Остюк i устав з лави, - коли я вас досi слухав, то тiльки через те, що не знав цього. Щось iще ма╨те менi сказати перед тим, як я пiду? - На мою думку - ви не пiдете, - засмiявся чернець, - бо вам потрiбнi тi папери, що ©х принесе наш незнайомий друг. А потiм, - глузливо сказав вiн, - з яко© це пори Остюк бо©ться слiв? Хiба ви не мужчина i не можете захищатися? Адже ви добре зна╨те, що голова в мене не гаряча i мозок у мене не хворий? Остюкове серце враз виповнилося гордiстю. Безконечнi бо© за надбання революцi© промайнули перед його очима. Вiн вiдчував себе нiби в глибокому рейдi, пройшовши лiнiю ворожого фронту. - Нам по дорозi з кожною кра©ною, котра вивiсить червоного прапора, - сказав вiн тихо й переконано, - всi нацi© борються у нас за одне дiло - i це дiло ╨ вищим за iнтереси окремих нацiй. Нiхто ще не довiв, що новий панiвний клас - пролетарiат - може бути нацiоналiстичним, може товпитися в рамки однi╨© нацi© з нiбито бiльшим культурним минулим. Звiдси - неможливiсть того, що ви назива╨те ошуканством, - коли ви серйозно так дума╨те, а не виклика╨те мене на одвертiсть. Доведiть менi. Чернець одкотив рукав на лiвiй руцi й показав Остюковi великий шрам вiд розривно© кулi. Свiтло лiхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, нiби м'ясо вирвала тигрова лапа. - Я був у союзi "Спар