так", товаришу, --залунала його мова, -я бився за Ради i сидiв у в'язницi. Ради-╨дина система влади, що ©© прийма╨ пролетарiат. Система ця потребу╨ пролетарiату нацiональне свiдомого. Там, де свiдомiсть ця стане зарозумiлою - нiчого доброго не вийде. - Ви, значить, нiмець? - запитав Остюк. Замiсть вiдповiсти - чернець устав на ноги i повернувся обличчям до Остюка. Обличчя його було в тiнi. - Он вiн iде, - прошепотiв вiн, - сiрий костюм. Слiдкуйте за значком та краваткою. Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк зблiд, побачивши обличчя людини в сiрому костюмi. Коли незнайомий (Остюковi вiн був знайомий!) пройшов далi, чернець пiшов за ним, як мисливець, а Остюк загорiвся помстою. Сталася цiлковита несподiванка: Остюк захотiв одвертостi. - Ця людина з нашого радянського представництва, - вiн поiнформував ченця, одразу викриваючи себе з головою, - коли ви сказали менi про цiкавi документи, за котрi наше радянське представництво заплатило б добрi грошi, я вирiшив не йти ще до лiкарнi та спробувати одержати тi папери. Грошей у мене не було - ви менi ©х дiстали. Ви використали якiсь та╨мнi зв'язки, i ось тепер ця людина iде перед нами. Зрештою я бачу й причину, чому менi захотiлося дiстати папери, я вiдволiкав день операцi© в лiкарнi: свою смерть. Якi там у нього можуть бути папери - у цього продажного гада? Чернець стиха смiявся: - Ви, побратиме, врятували менi життя. Я хотiв вам цим трохи вiддячити. Менi вже давно треба зникнути з Парижа, бо незабаром мене зловлять. Я кiнчав сво© справи перед тим, як ви мене побачили утоплеником, жертвою мо©х конкурентiв. - Я хочу i його кiнчити, - сказав Остюк, не слухаючи ченця, - i лягти до лiкарнi. Сво©ми розмовами про те, як ми умира╨мо, ви розбудили мене до чогось. Найблискучiша в Парижi вулиця - Рiволi - вступила в годину найбiльшо© метушнi. Вiкна крамниць слiпили очi. Автомобiлi - цiла армiя чорних жукiв - сунули вулицею, як лава. Рух був конвульсивний: паличка ажана затримувала його i дозволяла знову поновитися. Складалося враження, що мiстом повзе плисковата чорна глиста - зупиня╨ться, розтягуючись; здрига╨ться, рушаючи; вимащу╨ мокрим черевом асфальт, котрий блищить i запада╨ться пiд лiхтарями, вiддзеркалюючи ©хн╨ свiтло. Мисливцi, iдучи за звiром, наблизилися до вулицi Нового Мосту i повернули лiворуч. Iнодi, коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярiв з вечiрнiми випусками, - докочувався до вуха поважний церковний дзвiн. Вiн розходився над мiстом, як блюзнiрство з машин i темпу вулиць. - Це дзвонять близько - в С.-Жермен Оксеруа, дзвонять там, звiдки близько чотирьохсот рокiв тому вiдзначили початок Варфоломi©всько© рiзанини. Тодi цей дзвiн кликав рiзати гугенотiв ad majorem Dei gloriam[8]... - А тепер вiн кличе рiзати зрадникiв революцi©, - Остюк хутко перебив ченця, нiби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши фразу. Йому закортiло опинитися в степу, де нiхто б не перешкодив. - У вас виросте могутнiй пролетарiат, - сказав чернець Остюковi згодом: вiн мов увесь час тримав у головi цю тему, - численна армiя тих, що вiдродять кра©ну. Вони побудують новi заводи на мiсцях, де ╨ руда, вугiлля, сировина, вони прив'яжуть до себе селянство машинiзацi╨ю важко© степово© роботи, органiзацi╨ю занедбаного селянського господарства, вони привернуть до себе селянина, маючи одну мову з ним i творячи цi╨ю мовою велику культуру пролетарського класу. Незнайомий дiйшов до Нового Мосту i оглянувся навкруги себе. Остюк i чернець iшли просто на нього, не вiдокремлюючись i не подаючи жодних знакiв. Незнайомий помiтив уже Остюкове шкутильгання i окуляри ченця. Вiн рушив на мiст, зрiдка недбайливо поглядаючи на боки. Остюковi прийшла на пам'ять Лоретта. Постать ©© вiн убачав у кожнiй жiнцi на вулицi, ©© гаркавий смiх лунав йому з кожних уст. Вiн тримав сво╨ серце, котре хотiло розколотися. Раптом йому здалося, що вiн бачить Лоретту. Вона йшла з худорлявим офiцером, похиливши голову, сумна усмiшка нiби блукала на устах ©©. Остюк уявив собi розбите серце ©©, дитину, що плавала вже в Сенi, - i наче жменю сухого пiску кинув хтось в обличчя йому. Жiнка з офiцером пiдiйшла ближче - це була не Лоретта. Коли вони проходили повз Остюка, вiн помiтив, що у жiнки заплющенi очi. Невеличкий пароплав на Сенi внизу пронизливо закричав, причалюючи до Нового Мосту. Електрична реклама на сусiдньому мосту Мистецтв показувала контур келеха, зроблений з блакитних ламп, i червонi краплi електричного сяйва падали в келех з чорного неба, на котрому горiла назва. - Увесь Новий Мiст побудовано з каменю зруйновано© в'язницi Бастiлi©, - сказав чернець, коли було пройдено половину мосту, бiля монумента Генрiху IV. Умовлене мiсце починалося вiд монумента. Незнайомий вибрав темну смугу бiля поручнiв мосту i став у тiнь. До нього зараз же пiдiйшли чернець i Остюк. Чернець пiднiс над головою кулак, щоб незнайомий ©х упiзнав: це була умовна познака. - Контрреволюцi© служиш, браток? Незнайомий здригнувся, зачувши голос Остюка. Навкруги наче навмисне стало малолюдно. Остюк пiдiйшов до зрадника щiльно i заглянув йому в вiчi. Жалюгiдний хаос побачив там Остюк. Все заглушаючи, пiднялася в ньому хвиля слiпо© жорстокостi. Вiн загубив владу над сво©ми вчинками. Десь, наче з нiчно© мли, на момент повстали перед ним вiтряки його батькiвщини. Крила ©хнi кружляли, як пропелери. Остюк схватив зрадника за груди i за пояс, пiдняв його над поручнями i кинув у Сену. Там саме проходив пароплав. Людина в сiрому костюмi ударилась об залiзнi бильця борту, хряснули кiстки, хлюпнула потiм вода. Остюк зiперся на поручнi мосту i загубив свiдомiсть. Останн╨, що побачив - були червонi краплi, котрi падали в келех на мосту Мистецтв. I сниться чудний сон маршаловi. За Кiчкаським мостом сто©ть його кiнна дивiзiя. Неймовiрно ся╨ мiсто на островi Хортиця. Мости з острова, як павучинi лапи. Днiпрова вода внизу яскраво-зеленого кольору. Шахай: "Здобудь менi мiсто, Остюче". - "Понiма╨ш, - одповiда╨ маршал, - треба сюди ще Галатових кулеметiв". Шахай: "Там кулемети не поможуть! Я битиму з важких гармат, а Марченко полетить аеропланом i скине сотню бомб". Остюк пригаду╨, що Марченка було розстрiляно з ворожого кулемета, пригаду╨ безголове, понiвечене тiло свого бойового товариша, йому ста╨ страшно. "Марченко мертвий!" - кричить Остюк, але Шахай маше прапорцем, i до нього летить Марченко. Вiн салюту╨, перегнувшися через борт машини, i летить усе вище й вище. Остюк говорить команду полкам. I в цей час над мiстом з'являються контури келеха i кривава рiдина крапле з нього. Мостами з усiх бокiв залiта╨ до Хортицi кiннота. З жахом Остюк помiча╨ червоний прапор на виконкомi. "Хлопцi!"-кличе командирiв маршал, i йому зда╨ться, що всi глузують з нього. Вiн вийма╨ револьвера i хоче застрелитися, його душить ганьба, але хтось одводить руку од голови. "Божевiльний - це Париж!" - кричать йому на вухо. I справдi - бригади стоять бiля Аустерлiцького мосту, а гарматники тягнуть важкi гармати до Ботанiчного саду. Маршал одразу уявля╨ собi мапу Парижа. Нiби блакитна шабля, лежить посерединi Сена. Командири чекають наказу. Остюк розбива╨ кiнноту натро╨. "Перша бригада пiде звiдси набережною С.-Бернарда, поверне лiворуч на бульвар С.-Жермен", - каже маршал, i нема╨ жодного сумнiву в його голосi. Бригада помчала. Остюк iнструкту╨ командира друго©. Мовчки салюту╨ шаблями бригада, i Аустерлiцький мiст гуркотить i гнеться пiд такою кiлькiстю коней. Залиша╨ться бiля Остюка його улюблена третя бригада. "За мною! Рушай!" - команду╨ маршал i, як диявол, веде полки. Не торкаючись землi, летять за ним кiннотники до площi Бастiлi©. Промайнула вулиця С.-Антуан. На колишнiй Гревськiй площi маршал заарештував управу мiста. Вулиця Рiволi, Луврський палац, Тюль╨рiйський сад, усе мчало назустрiч i зникало за плечима. Порожнi вулицi, замкненi вiкна i дверi - так стрiвав Остюка переможений Париж. На площi Згоди бiля Луксорського обелiска маршал побачив уперше крiзь вулицю ╙лiсейських Полiв - Трiумфальну арку. Раптом над нею з'явилися контури келеха i кривава рiдина почала капати з нього. Жах охоплю╨ Остюка. Велетенське мiсто ковтнуло його бригади. Вони розгубляться серед тисяч вулиць! Маршал плаче, i вiрний Флорiда здрига╨ться пiд ним. Позаду схлипу╨ вся бригада. Тодi з-помiж статуй мiст, котрi оточують площу, ожива╨ в павiльйонi статуя мiста Марселя i голосом ченця кричить на всю площу. Маршал вiдчува╨, що у нього болить вухо вiд цього крику. "Ти ще видужа╨ш, побратиме, - кричить чернець, - у вас буде прекрасна столиця!" Над павiльйоном мiста Марселя з'являються контури келеха, й кривава рiдина почина╨... ШОСТА ПIСНЯ Голос: У пiснi шабля татарву сiче, У думi - за дружину вiрну править. Бредуть, спiвають люди без очей, Перебираючи струну i славу. Лише про честь - слiпий речитатив, Про вiрнiсть i хоробрiсть побратимiв. Розчiсувачi грив старих часiв, Важких бо©в-бояни нелюдимi! За тьмою - тьма, як доля кочова, В обличчя - непрозорий вiтер лине. У темрявi сiдають спочивать, У тьму iдуть, намацавши стежину. Не повторити, як бринить струна! Який у не© урочистий голос! Басок тривожно й грiзно застогнав. Альти пiшли у вимрiяне соло. Вперед! Завжди вперед летiть, вiдважнi© Плечима до плечей ставайте, дружнi! Хор: Через моря, пустелi та мiражi Iде вона - достойна й мудра мужнiсть. Людина зупинилася проти вiтру, що дмухав за течi╨ю вздовж долини, де текла рiка. У подихах вiтру виразно чулось швидке посування зими. Дерева на крутих схилах берегiв - сосни й лиственицi - шарудiли так, нiби з них сипався ввесь час пiсок. Сiрi, як повсть, хмари закривали небо. Людина обшукала очима береги. Зовсiм непомiтнi ознаки звернули на себе увагу. Пiдiйшовши ближче, обидва компаньйони знайшли'там слiди колишньо© стоянки одного з багатьох синiв велико© тайги. - Я тебе не дурив, - було резюме першого, - це той Золотий Ручай. Вiн оглянувся навкруги, пригадуючи i вiдновлюючи в пам'ятi знайомi мiсця. - Он висять шматки шапки, - закiнчив вiн, - я його убив пiд отим деревом. Там же й покинув. Ми прийшли, Ничипоре. Другий нiчого на це не вiдповiв. Вiн сiв роззуватися. Знявши важкi чоботи, розмотав онучi i почав одривати од нiг шматки шкарпеток, котрi зотлiли на його пальцях. З тисячу кiлометрiв пройшли вони за мiсяць вiд табору "Веселий". Перерiзали стежками гiрський кряж, потрапили до невiдомо© рiчки, пiшли нею до вiйстя i повернули в долину, звiдки витiкав ручай. Перший бродяга назбирав сухого суччя i розпалив багаття. Другий став грiти пораненi ноги. Речi лежали купою - так, як ©х було скинуто з плечей. Рушницi висiли на гiлках. Ничипiр простяг руку до фляги i сьорбнув з не© спирту. - Не поспiшай, - зауважив компаньйон його. Знову мовчали, нiби слухаючи, як лускало дерево у вогнi. - Бгаток, не дгеф, - почулася запiзнiла вiдповiдь Ничипора, - од гогiлочки люди веселiшають. Вiн таки гаркавив. Обличчя, подзьобане вiспою, зайшлося усмiшкою. Од спирту ожили стомленi м'язи. Не взуваючи чобiт, став ходити бiля вогню, одчепив чайника, побiг по воду, повiсив чайника над вогнем. Потроху смеркало, i ватра ставала жовтiшою. Унизу блищав ручай, вiн одсвiчував нiби золотом, що лежало невiдоме в ньому i навкруги по долинi. За сiрою пеленою хмар мов западалася чорна безодня, посилаючи землю в глибiнь вечора. Вода закипiла. Як завше на нових мiсцях, людей охопила апатiя. Було млосно вiд однi╨© думки, що поблизу пiд рукою ╨ жовтий пiсок, який наче крил начепить вимученiй людськiй iстотi. Вiн перекине цiле життя, як гору, вiдкриваючи прекрасну далину теплих земель. Не буде скаженiти навкруги бiле снiгове мовчання. Не буде висiти на ниточцi над головою смерть. Чайник закипiв дужче. Пара била з носка, - _i почала бряжчати покришка, зашкварчала вода, падаючи у вогонь. Компаньйони прокинулись. Нашвидку сьорбнувши чаю, побiгли в долину i ходили там до повно© темноти. Розiклали багаття над самою водою. Вiдбившися у водi, запалав високий вогонь, i скидався вiн на вогненний довгий меч iз двома клинками. Тут, де на тисячi кiлометрiв не було й слiду людини, поставлено в рiку отакий меч. I вiн не гас. - Незаймане мiсце, - сказав бродяга, - _ми тiльки встигли переконатися, що золото поверху розкидане, - i я убив його, щоб повернутися самому сюди. Ти зна╨ш, що я хворiв i втратив лiтнi мiсяцi. Та й тепер ми навряд чи встигнемо щось i зробити. Днями випаде снiг. Ми тут перезиму╨мо i на весну вiзьмемось до роботи. Залишились консерви та борошно, що його я принiс той рiк з убитим. Додавши ще наших запасiв, ми легко пересидимо зиму. Можна ще полювати. Ничипiр потрапив ногою в яму. Його товариш спотикнувся й собi. Далi видко розкидану землю. - Тут хтось уже був, - пробурчав бродяга i наблизився до води. Там побачив корито для промивки золота. Вiн запалив сiрника: спорудою вже давно не користувалися. - Значить, ми спiзнилися? - Ничипорове запитання змусило бродягу насторожитись i погасити сiрника. Далi вiн i згадав, що зброя бiля табору. - Завтра побачимо, - була його вiдповiдь, i вiн замугикав пiсеньку, щоб заспоко©ти Ничипора. Меч на березi погасав. Люди вповнi вiдчули втому. Посiдали бiля вогню й поснули. Але невгамовний iнстинкт розбудив ©х майже одночасно через годину. Пiшли на гору до речей, роздмухали вогонь, присунули моху, щоб тлiв, повiсили на дерево ©жу i мiцно поснули, обнявши рушницi. Закони тайги кажуть, що бiля вогню не можна убивати, отож сон ©хнiй був цiлком безпечний. Разiв кiлька прокидалися - то один, то другий - i годували вогонь. Нiч була холодна, наче скрiзь лежав уже снiг i лише до цi╨© долини не долетiли його пелюстки. Ничипiр когось вночi душив, хряскiт кiсток розбудив його. То клацав зубами обдертий вовк, що боявся наблизитися до вогню. Вiн злякано втiк, побачивши живу iстоту. Це було продовження сну. Бродяга безперестанку мучився ввi снi. Страховища якiсь трусили його, вiн. силкувався прокинутись, iнстинкт пiдказав, що на нього дивиться компаньйон чудними очима. Та Ничипiр уже знову спав. Сни ©хнi схрещувалися один з одним, як шпаги. Свiдомiсть блукала мiж рефлективними видiннями, вона щохвилини могла виринути на поверхню. Поруч дихали двi сильнi людини, iнстинкт життя в них бився в кожнiй жилцi. Обо╨ вiдчували, що небезпека ╨: вона прича©лася скрiзь, в усiх кутках мозку. Картини сну овiвалися цим холодним подихом небезпеки. Обо╨ мiцно спали, але пiднеси один з них руку або пiдведи голову - зараз же вiн побачив би розплющенi очi компаньйона, i воля до життя визирнула б з них. Люди великих мiст не знають, коли ходить бiля них смерть, коли вона торка╨ться ©хнього чола холодними пальцями, коли вона дмуха╨ на них смердючим ротом. Вони бояться смертi, не знаючи, коли вона прийде. Люди в тайзi часто бачать смерть. Мозок ©хнiй не сприйма╨ iнших думок, крiм думок про життя, про борню за нього, про пiдмiну сво╨© загибелi - загибеллю хоч усього свiту. Через те, що вони борються тiльки для того, щоб жити, - вони швидко розпiзнають мiсця, де ходить небезпека. Тим часом постав ранок. Морозний вiтер посунувся вниз iз гiр. Бродяга подивився на долину i на ручай. Туман постелився низько, як газова завiса. - Отак нас французи душили газом, - почулося вiд Ничипора: вiн прокинувся майже одночасно. Слiдом же за словами пролунав дикий, одчайний свист Ничипора. Це було високе мистецтво свисту. Лiси ожили, заурчали розколини в скелях, пiшла безконечна луна, розбилася на вiдтiнки, все нiби стрепенулося, зачувши неймовiрний свист. Бродяга захоплено подивився на свого компаньйона. I, разом скочивши на ноги, стали готуватися. Пiд деревом, де мав лежати хоч кiстяк людини, не було нiчого. "Певно, розтаскали звiрi", -зауважив бродяга i повiв Ничипора до сховища з провiзi╨ю. "На самому днi, - сказав вiн, - провiзiя, поверх не© iнструменти, потiм сосновi вiти, листя, камiнь, земля". Пiдiйшли до сховища i побачили розкидану землю, витягнутий камiнь i порожню зовсiм яму: i слiду тих речей, що там мусили лежати. Спочатку це був якийсь клубок. Потiм обо╨ попадали в яму. Блискавична лють штовхнула ©х одне до одного. Перший ударив Ничипiр, що вiдчув себе зрадженим. Вiн бив, не пам'ятаючи нiчого - то протестував iнстинкт життя, поставлений перед фактом можливо© безглуздо© смертi вiд голоду. В ямi, де тiсно було вимахувати кулаками, обо╨ стали повертатися до свiдомостi. Тайга ма╨ неписанi закони, i це вона заспоко©ла компаньйонiв. Коли двом iстотам загрожу╨ смерть, то обидвi мусять разом боротися за життя. Найзапеклiшi вороги стають поруч проти ╨дино© небезпеки. Тодi свiт робиться зовсiм пустельним: крiм двох iстот- одного роду, двоногих, короткоруких, свiдомих - нiчого не iсну╨. - Пусти, - порушив мовчанку бродяга. - Дурнi ми, - засмiявся Ничипiр, вилазячи з ями, Журитися або вiддаватися горю - не в звичках громадян тайги. Так партизани можуть битися, загубивши надi© на перемогу. Мужнiсть - могутн╨ слово! Це - мiць тiла й сила розуму; геройство терпiння й слабкiсть людяностi; жорстокiсть i жалiсть; це ясний погляд певного себе представника роду. - Нема╨ з чим зимувати, - зауважив бродяга, байдуже розглядаючи все навкруги. Тiльки _чи бачив вiн що, крiм жахливо© пустелi в собi? - Куди ж воно зникло? Бродяга не чув Ничипора. На руча© ще стелилася пара. В ©© клубках бродязi вималювалися рiзнi силуети. Вiн побачив мерця, котрому доручив охороняти схованку, йому здалося, що мрець ходить по водi i ставить стовпи заявок на берегах. - Я тебе вбив чесно, - сказав, наче крiзь сон, бродяга, - ти був жахливий п'яниця. Ти на мене вистрелив з револьвера, а я нiколи не даю промаху. Ще хвилину постоявши, рушив вiн у долину, i Ничипiр пiшов за ним. Вони йшли травою, що скидалася на мох, сухий i знефарблений сонцем. Бiля промивочного жолоба валялася лопата, заросла травою. Мотика лежала на зотлiлому мiшку, котрим ношено було пiсок до промивки. Ще висiло на жолобi цеберко - _ним лито воду на жолоб. Примiтив iз примiтивiв! Нiби дiти гралися на пустельному лузi, загачуючи пiском ручай. Ради цi╨© споруди треба було стiльки йти болотами й хащами, перелазити гори, кинувши увесь свiт, пiти на край його?! - Спробу╨мо, - пролунав голос бродяги, хрипкий вiд жадоби. Вiн почав кружляти по долинi. Вiн не копав, хоч Ничипiр i носив за ним лопату. Сиве волосся бродяги вибивалося з-пiд вухато© шапки. В ньому прокинувся старий тайговий вовк, одвiчний шукач золота. Не раз вiн бачив чуже щастя, як з'являлося воно несподiвано з неплiдного пiску. Ба й сво╨ власне траплялося не раз хватати за горлянку i пропивати й програвати його за день або за одну минучу нiч. I кожного разу, коли вiн потрапляв на новi мiсця, йому здавалося, що вiн молодшав. - Чого ти шука╨ш? - питав Ничипiр. - Золота, - була вiдповiдь. Бродяга нахилявся до землi, виривав травинку i пробував ©© жувати. Вiн ставав навколiшки й придивлявся, як хиляться сухi стеблинки пiд легким вiтром. Так пройшла година. Ничипiр сидiв уже на землi, чекаючи краю всiх манiпуляцiй. Лопата нагадала йому iншi мiсця й iншi обставини, його очi заплющились, i вiн зовсiм забув, де вiн ╨. Нарештi його розбудив та╨мничий голос бродяги. - Ходiм, - сказав цей. Не доходячи одного мiсця, з якого бродяга не зводив очей, зупинилися. - Бачиш? - почув Ничипiр. - Он кочка! Ничипiр справдi побачив невеличкий горбочок, що ледве витикався з трави. Нiчого прикметного горбок не мав. - Золото бува╨ кочкове, - пояснив бродяга, - коли воно виходить на поверхню. Знайди гарну кочку, i тобi не треба буде працювати через цiле життя. - А як ©© знайти? - Шукай. Переживи стiльки невдач, як я, - i ти знатимеш. Одну можу сказати ознаку - на кочцi трава хилиться проти вiтру. Не за вiтром, а проти. Вони пiдiйшли до горбка. Ничипiр намiрився лопатою, але бродяга вирвав ©© у нього з рук i почав ставити хрести навкруги горбка. "Золото може втекти", - пояснив вiн i мовив закляття. - Копай, - зовсiм без голосу сказав. I тодi почалась вакханалiя на Золотому Руча©. Дво╨ людей збожеволiло. Як бува╨ мчать до фiнiшу на змаганнях - так поспiшали компаньйони. Горбок було розкопано й пiсок з нього перенесено до жолоба. Бродяга взявся за цеберку i став лити воду. Для справжньо© роботи було одведено струмок води з ручая, i дошка з прибитими планками правила за корито, але вiн вирiшив скористатися спорудою, що на нiй вивчалося пробу. Вiдро тремтiло в його руках. Це був азарт грача, що чека╨ щасливо© карти. Ничипiр стояв без руху i хвилювався, як ще нiколи. Вода лилася, потроху зносячи пiсок. Бiля планок заблищали крупинки золота. Ничипiр насипав решту пiску з кочки. Знову цеберком набирав бродяга воду i помалу виливав на жолоб. Нарештi вiн поставив вiдро i нахилився: золото позалишалося бiля кожно© планки. Воно скидалося на блискуче пшоно. Бродяга позбирав його в жменю. - Менi траплялося, - зауважив вiн, - намивати iз сотнi пудiв пiску до трьох золотникiв. А зараз ми вже заробили по сотнязi на брата. Тепер ти вiриш, що це Золотий Ручай? Бродяга пересипав пiсок з руки у невеличкий шкiряний капшук i мiцно зав'язав його. Потiм поклав за пазуху. - Сiдай, - закричав вiн до Ничипора, сам сiдаючи на березi, - сiдай i слухай, як годиться дякувати боговi тайги. Вiн заспiвав: "Га©-оге-лалай!" Фраза ця мала багато вiдтiнкiв i змiсту. Бродяга ©© повторював, як бойовий приспiв, пiсля кожно© строфи, що ©© вiн спiвав чужою мовою. Надвечiр було намито чимало золотого пiску. Компаньйони ледве стояли на ногах: вони не мали й рiски в ротi з самого ранку. Холодний вiтер дмухав на ©хнi спiтнiлi обличчя, та вони не почували цього. Коли сонце зайшло, одразу не зрозумiли, чому стало темно працювати. Жадоба не вгавала навiть тодi, коли ©х валила з нiг утома. _Який _довгий мусив бути день, щоб задовольнити шукачiв золота, що напали на багате мiсце! Нарештi темнота покрила долину й ручай i припинила промивку. Ничипоровi закортiло опинитися в при©сковi "Веселий". Вiн помандрував би на при╨мний вогник у вiкнi барака, де жив брудний монгол Лi-Тiн. На дверях вiн став би й свиснув переможно, як це вiн умi╨. Усi голови повернулись би до нього. "Ничипiр прийшов, Ничипiр прийшов!" - загуло б по хатi. А вiн пiдiйшов би до великого столу i, розсунувши грачiв у карти, брязнув би пiском перед собою. Одразу б у нього знайшлися десятки приятелiв, кожний пiдставляв би свого тютюну до люльки i одводив би руку з жалем назад, i згадавши, що Ничипiр не палить. "Гуляй без мене", - сказав би Ничипiр усiм, i сам Лi-Тiн, який його не раз викидав за порiг, тепер усмiхнувся б йому i власноручно налив би "павука". "Ясний пане, - сказав би Лi-Тiн, бослава про Ничипорове золото облетiла б усю округу, -чого ви бажа╨те, ясний пане?" Але Ничипiр нiчого не бажав би - вiн купив би все гуртом у Лi-Тiна. Вина й горiлку, англiйськi коньяки, борошно, сало, цукор, консерви - все купив би за готiвку. Потiм вiн вигнав би негайно Лi-Тiна й усiх його одвiдувачiв просто на мороз i сам став би споживати все добро. Лежав би на гарячiй лежанцi, а його Наталка варила б та пекла. Згадка про Наталку непри╨мно струсила його i звела думку на бродягу, що йшов поруч. - Хто це тут побував ранiш нашого? - запитав цей. - Отак, гляди, що на весну тут кишма кишiтиме народу! Ничипiр мовчки слухав i думав, як вiн убиватиме бродягу, щоб забрати все золото самому. Дорого заплатив вiн за компанiю на це золото, i ще дорожче заплатить бродяга за ту нiч, що провiв iз Наталкою. - Певно, випадково варнаки наскочили i робили тут розвiдку, - продовжував бродяга, - i чогось утекли. Може, зима вигнала. Компаньйони наблизилися долиною до високого берега, де в хащах низьких, покручених, прибитих дерев був ©хнiй табiр. З вiтром, що линув низом, обо╨ почули сморiд мертвечини. Наче легенький повiтряний ручай, тiк цей запах разом з вiтром. - Щось гни╨, - зупинився Ничипiр. - Звiрина, - зупинився й бродяга. - Нi, - заперечив перший, - це людина. Я знаю, як пахнуть люди на полi - на третiй день пiсля атаки. Навiть iз землi, коли ©х потiм закопати, вони невимовно точать свiй запах скрiзь у повiтря. - Людина? - перепитав бродяга. - Звiдки? - Не знаю звiдки, але шукати ©© зараз ми не будемо без свiтла. Та й взагалi - чи цiкаво нюхати таке зблизька. Вони дiйшли до свого табору i розпалили вогнище, бо холод вже залазив у всi кiстки. З теплом прийшла i втома. Вона плутала обом ноги, коли вони збирали паливо, вона заважала ©м дивитися i сплющувала очi. Темна й холодна нiч розляглась за вогнем. Чорним полум'ям сво©м вона хотiла зализати вогонь, але полум'я те ставало димом, i з-пiд нього жеврiло веселе багаття. Вночi Ничипоровi приснилося, що вiн гiрко плаче, сльози течуть у нього по щоках, по носi, i вiд цього вiн прокинувся. Iшов снiг i розтавав на обличчi. Повна безпораднiсть злякала його. Вiн розбудив компаньйона. Той, пiдкинувши дров у вогонь, залiз у свiй мiшок iз головою й затих. Ничипiр лежав без руху, доки не втомився думати. I вiн заснув теж. Снiг iшов цiлу нiч. Наче бiлий сад постав над землею. Тендiтне бiле листя тремтiло в повiтрi, i не помiтно, що воно пада╨, - так багато його було. Снiгом засипало й обох компаньйонiв. Вони повилазили з мiшкiв, коли снiг уже перестав, десь крiзь хмари заблищав кра╨чок сонця, пройшов мороз, i снiг став шерхнути на очах. Компаньйони нарубали дров, розпалили вогонь, i мiж ними вiдбулася цiкава розмова. Передати ©© тяжко, бо вона майже вся складалася з пауз. Паузи говорили бiльше, нiж можуть мати в собi слова. - Зима, - вимовив бродяга. Пауза говорила, що зимою не можна, працювати на промивцi, що на зиму треба багато ©жi й одежi, що прийшло, нарештi, те, яке мусило прийти, хоч i чекалося його з жахом. Надiя попрацювати ще якийсь час у долинi - раптом розвiялася, залишивши бiль розчарування. Ще одне лiто пройшло безплiдне. Щастя лише поманило багатими обiцянками i заховалося до лiта нового. Назустрiч iшли морози, голосне рипiння снiгу, цинга, голод, бiле мовчання снiгових пустель. - Зима, - закiнчив Ничипiр. Пауза мала в собi важке повертання до при©ску "Веселий", одмороженi ноги, порепанi руки, безконечний шлях уздовж рiчки до безпам'ятi, щоб зберiгати в собi життя i його теплоту. Знову поневiряння упродовж зими, старцювання пiд бараком Лi-Тiна, голодна жiнка, котра зароблятиме собою ©жу, пекельна мука вражено© гордостi, бо Ничипiр не мiг бути дрiбним i повсякчасним мерзотником, як iншi шукачi. - Я тут зимуватиму, - сказав вiн, здалося, що так буде легше. Вiн не бачитиме жiнки, i не мучитиме гордiсть. Та одразу згадавши, що Наталка там швидко пiде по руках, лише застогнав. - Не витрима╨ш зими, - одповiв йому бродяга, простягаючи, як апостол, руки до вогню, - у нас нема╨ виходу iншого, як повернутися до при©ску "Веселий", переждати зиму, прийти на весну з усiм потрiбним. - А чи хватить цього золота, що ми намили сьогоднi? Бродяга засмiявся, витяг капшука iз золотим пiском i пiдкинув на руцi. - Звичайно, не хватить, але це вексель, на котрий дадуть, скiльки завгодно. - Значить, пiдемо назад? - Сьогоднi ж пiдемо, бо ручай за день замерзне, та й нам нiчого чекати, доки вдарять пекельнi морози Але ми забули за одну рiч, - спохватився бродяга. - Яку? - Ми не пiшли подивитися, що воно смердiло вчора. Нашвидку попо©вши, компаньйони рушили шукати Пiд крутим берегом лежала людина, притрушена снiгом Мороз вночi заморозив ©©, i вона вже не смердiла. Ничипiр одгорнув ногою з не© снiг. Те, що здавалося людиною, було купою пошматовано© зимово© одежi, кiстки й обгризки лежали серед не©, там же була й обдерта голова. Бродяга став приглядатися до одежi, вiн узяв iз землi шматок пояса "Це мiй пояс", - прошепотiв здивовано. Ничипiр подумав, чи не зручно було б розквитатися з бродягою на цiм мiсцi Але розважнiсть пiдказала йому, що сам вiн не знайде дороги. - Я пiзнаю свого товариша, - тремтячим голосом зiзнався бродяга. Вiн володiв собою прекрасно, але голос виказував хвилювання, - це мiй товариш, котрий мусив би лежати там, на горi, i в лiтнiй одежi. - Вiн перед смертю перевдягся, - цинiчно розсмiявся Ничипiр. - Я нiчого не розумiю... - Нiчого тут i розумiти: ти його поранив i втiк зi страху Вiн же видужав, по©в запаси, накопав i намив золота, але раптом взимку збожеволiв. Бо як iнакше можна сказати на людину, котра кида╨ теплий куток i йде на берег замерзати? Може, йому приснилась батькiвщина, на самотi людина од цього божеволi╨ i здатна негайно ж бiгти до не© Цiкаво тiльки, де вiн свiй пiсок подiв? Бродяга пiд час цього пояснення цiлком заспоко©вся. На нього не вплинуло те, що вiн таким чином перестав бути убивцею людини, але вiн вiрив у забобони, вiрив у те, що мерцi можуть iнодi чудно з'являтися до убiйникiв, - i через це пояснення Ничипора лише розвiяло страх перед чудесним. - Певно, бiля нього, - вiдважився вимовити. Ничипiр одкотив череп ногою i почав перебирати лахмiт-гя. Воно було мерзле i непри╨мно хрущало, коли вiн одри-вав од землi. Останки мертво© людини вiдразу стали звичайним непотребом, i люди не вiдчували незручностi та того позасвiдомого, атавiстичного жаху, що мусить бути у кожно© живо© iстоти перед трупом того, хто належав до ©© ж роду, - люди цього не вiдчували, розкидаючи кiстки, ©х заслiпило сiяння жовтого металу. Шукали довго. Коли потiм згадували про те, що допомогло ©м, - воно здавалося дитячим сном. Золотого пiску нiколи б не знайти, не будь цього дрiбного випадку. Небiжчик, очевидно, вимахував капшуком iз золотом, щоб одбитися вiд кошмарiв. Капшук вирвався в нього з руки i застряв у вiтах чагарника. Тепер вiн висiв на чагарниковi порожнiй, малий птах кружляв над ним i одчайно кричав. Перший побачив Ничипiр. Вiн здивувався, що птах не полетiв iще у вирiй. Але тут же помiтив i капшука. Трупа одразу було покинуто, i компаньйони пiдiйшли до чагарника. - Не пiдходь - треба спочатку помiркувати, - зупинився бродяга, - бачиш, порожнiй. Подумаймо, де могло подiтися золото. Воно могло висипаться, коли капшук летiв, тодi зiбрати його безнадiйна рiч, хiба що - дочекатися лiта, зняти отут з поверхнi усю землю й промити ©©. Мiркуй, яку велику площу треба охопити. Та могло бути й iнакше: капшук, не витрушуючи з себе золота, повис у вiтах. Але зараз вiн порожнiй - де ж з нього пiсок? Бродяга обережно помацав капшук, не знiмаючи. Йому на долоню випало кiлька золотих пiщинок. - Капшук прогнив, -зауважив стурбовано. Вiн замислився. Потiм витяг з пiхов великого ножа, обережно пiдвiв його пiд капшук лезом униз i тихо розтулив пальцi. Нiж упав простiсiнько в снiг i застряв у землi. Компаньйони почули виразний звук, нiби лезо ножа потрапило у металеву тирсу. Золото було там. Одгорнути снiг i зiбрати пiсок - не тяжка справа. Пiску вийшло кiлька фунтiв, i очi в обох стали горiти жадобою, цього почуття нiяк не щастило заховати або хоч замаскувати чимсь iншим. Так розпочався третiй день ©хнього перебування на Золотому Руча©: вони стали на ступiнь багатства. - Верта╨мось? - були першi слова бродяги, коли вони знову посiдали до вогню. Запитання здалося зайвим, бо новонабуте золото тягло вже до таких мiсць, де воно могло б цiнуватися. Розподiливши його рiвно надво╨, вони вирушили в путь. Вони йшли в супроводi Золотого Ручая. Попереду - бродяга, що вибирав стежку, за нам - Ничипiр. Цей перший день дороги був величним видовищем. Навкруги лежала по снiгу безмежна, довершена тиша. Щось праiсторичне складалося з контурiв гiрських похилостей, з горбатого чагарника на горбах узвишшiв. Iшлося легко. Капiталiсти, котрим було день вiку, вираховували золото, що його дасть iще Золотий Ручай. Головне - заховати вiд усiх шлях до нього. Одразу було забуто минулi злиднi: компаньйони виросли навiть самi перед собою. Багатство вони уявляли досить ефемерно - воно в першу чергу дасть ©м володiти людьми. Для iстот фiзичного розвитку ця влада ╨ основна мiрка багатства. Навiть власний комфорт, безтурботне життя так не приваблюють ©х. Люди ©м пiдкоряються з любов'ю, пiдуть за ними скрiзь, як за пророками, доки золото сипатиметься з рук. Це влада особлива, вона не похожа на владу, що примушу╨ коритися загрозою смертi раптово© або повiльного жахливого животiння. Ничипiр пригадав, що вiн моряк. Усю долину, де тiк ручай, вiн виповнив зеленою водою океану. Вона хвилювалася над ним i його супутником серед бiлих снiгових берегiв. Далеко на обрi©, де блищав нестерпуче снiг i коливалася нiби пара над вiйстям долини, вiн угадував срiбно-бiлий рухливий штиль. Над _ними на водi похитувався красунь парусник. Ничипiр яскраво побачив знизу кiль i кермо його. Паруси повисли без вiтру, на ютi сидить хазя©н i розподiля╨ усiм вино. Сонна вахта тиня╨ться по кормi - усiх розморив сонячний задушливий штиль мiж двома берегами. Як при╨мно сидiти там, попиваючи вино! Раптом Ничипiр бачить самого себе в ролi хазя©на. "Пiдтягни клiвер-шкот! - кричить вiн лiнькувато. - Iдоли чортовi!" Нi, вiн не скаже "чортовi", бо на паруснику не можна цього в морi говорити. Так категорично заборонено, як свистiти або непристойно лаятись, - одне й друге насила╨ на посуду вiтри незрозумiлого напрямку, негоду й шторм. "Хлопцi, спiваймо!" - каже Ничипiр i пiдспiву╨ за мастаками-хлопцями. Червоного прапора красна зоря Обiйде iз _нами далекi моря! Але iнша картина поста╨ з цi╨© пiснi. Безконечна валка пiдвiд на степовiй дорозi. Друг-кiннотник, партизанський братчик виводить довгу конечну ноту. Вона пливе в прозорому повiтрi слiдом. День спечний, день пекучий. На обрi© маячать вершники чи сояшники. Не сонце, а надiя горить у небi над степом батькiвщини. - Не захворiти б нам, - сказав раптом бродяга, i його слова донеслися, нiби з темноти, розбиваючи видiння. Вiн зупинився на хвилину, дiстав флягу i ковтнув з не© двiчi. Ничипiр зробив це й собi. Спирт обпiк губи й посунувся по горлянцi до шлунка. Очi в обох були червонi вiд безнастанного блиску снiгу. - Менi верзеться увесь час якесь чортовиння, - пожалiвся бродяга, - коли б окуляри на очi, бо нiкуди не втечеш вiд цього каторжного промiння, вiд сонця й снiгу. Обох наче лихоманило. Але зупинятися в таких випадках не рекоменду╨ться. Тайга не проща╨ зупинки. Мертва сама, непорушна й безконечна, вона жене людину по сво©х просторах, не даючи ©й дозволу одпочити. Бiль i втому, нудьгу й лихоманку треба душити в собi цим безупинним рухом. Припиняють його лише тодi, коли хотять умерти. Тодi, коли воля до життя рветься на шматки, як перегнила нитка. На нiч вибрали неглибокий затишок пiд берегом i розпалили перед ним багаття. Бродяга зняв iз себе всю одежу, витерся спиртом i захропiв у сво╨му мiшку до спання. Ничипiр проробив це ж i собi, але сон тiкав од нього, як звiр од вершника. Тiло все трусилося. В головi двигтiло так, що очi нiби вилазили з зiниць. У затишку було вогко. Ничипоровi здалося, що вiн умира╨. Серце калатало в грудях нiби з останнiх сил. I непомiтно оволодiв ним сон. Обо╨ були до краю стомленi, жоден не думав про золото, котре лежало в ©хнiх сумках. Лихоманка трусила до свiтання. Ранком компаньйони встали з важкими головами й неслухняними ногами. По©ли, напилися чаю й знову рушили далi Не можна було засиджуватися, доки не вийшла з тiла чудна хвороба. Все напруження волi йшло тiльки на те, щоб тримати себе просто й рухати ногами. Так почався другий день життя капiталiстiв. Цього дня була сутiнь, сонце не пробивалося крiзь темнi, кошлатi, снiговi хмари, iшов дрiбний снiг iз вiтром. Коли його трохи нападало, вiтер почав мести по пiдмерзлому верху первопаду. Спершу це були нiби жарти - снiг забiгав наперед, мов сковзаючись по гладенькому склi, потiм вiн почав вихритись, зриватися догори, метелитись у повiтрi, знову падати i знову пiдноситися. Хуги ще не було, але почувалися вже всi ознаки ©© наближення. Бродяга поспiшав до рiки, в котру тiк ручай. На його думку, там були мiсця, де можна пересидiти негоду, i пiд берегами - ледве помiтнi вузькi стежки, що ©х не заносило снiгом. Отже компаньйони не барилися. Вони не ставали навiть на обiд. На пiвночi купчилися цiлi башти й фортецi з хмар, там завмерли, наче хвилi бавовняного моря, перед тим, як затопити землю. Вiтер мiцнiшав i дмухав нападами. Бродяга за непомiтними ознаками вирахував, коли почнеться справжн╨ пекло. До того часу треба було дiйти рiки. Компаньйони майже бiгли. Забулася недавня лихоманка: життя поставлено пiд загрозу! Десь з глибини мозку випливло бажання жити. Це почуття спочатку тiльки жеврiло, але з кожним сильнiшим подувом вiтру воно спалахувало, як пожежа. Нарештi бродяга перебiг на лiвий берег ручая i став дертися нагору по слизькому снiгу. Моментами, коли вiтер нiби затухав, чувся гомiн рiки, що ще не замерзла. Бродяга шукав печери, страшно кленучи життя, - вiтер i снiг слiпили йому очi. - У нас ╨ ще пiвгодини, - кричав вiн, - щоб iзнайти затишок i нарубати палива, бо хуга нас триматиме кiлька днiв. Це йде найстарша вiдьма тайги. Нарештi вiн i знайшов щось подiбне до печери. Компаньйони поздiймали з себе всi речi та зброю i кинули туди. Самi ж стали готуватися до хуги. Знайти затишок - було лише половиною дiла. Найважливiше починалося тiльки тепер. Снiг закружляв з подвiйною силою. Серед його пелюсткiв було темно, як у лiсi. Найстарша вiдьма тайги наблизилась долиною, де тiк ручай, аж до само© рiки. Тонкий свист у вiтах дерев голоснiшав i ширився. Незабаром все свистiло навкруги, хугало, скавучало, i лiпив снiг. Бродяга встиг iзрубати кiлька молодих сосен. Разом iз Ничипором вiн приволiк ©х до печери i заклав ними вiйстя ©©. Доки компаньйони приволокли ще дерев для багаття, печеру замело зовсiм. Ничипiр пролiз досередини i став порядкувати там, а бродяга стояв на входi, обнесений снiгом, i розмахував блискучою сокирою. Вiн нiби змагався з хугою, рубаючи ворога гострою крицею. За кожним ударом опадали вiти з сосни, i Ничипiр утягав ©х до печери. Швидко всю печеру було закладено пахучими вiтами. Надворi вже розходилося справжн╨ пекло. Але бродяга не кинув працювати, знаючи, що головнi сили ще йдуть позаду. Тiльки обрубавши останню деревину, залiз вiн до печери i повтягував стовбури за собою. Тих, що не влазили, вiн на порозi перерубував. Ничипiр мовчки слiдкував за цим божевiльним вибухом енергi©. Бродяга роздмухував вогонь, ©дкий дим полiз у вiчi. Потiм цей дим iзнайшов вихiд, бо вогонь розкладено було на порозi. При свiтлi компаньйони роздивилися печеру; вона мала розмiри подвiйного лiжка, а стеля ©© пiдносилася на половину людського зросту. Сокира пiшла знову в дiло: бродяга дав ©© Ничипоровi - поширити житло. Цей вирубав попiд стiнами закапелки для спання. Землею обiклали багаття, з вiтiв сосни поробили постелi, заплели сосною вiйстя печери, теплий дим пробував текти вгору крiзь вiти й снiг, та там його забивав вiтер, дим ви©дав очi, не даючи тепла. Потроху розгорiлась ватра, можна було зiгрiти води з снiгу. Надворi аж тепер розпочалося щось справжн╨. Не вiрилось, що ще позавчора була самiтна осiнь. Це прийшла володарка тайги, ©© одвiчна господиня, люта зимова хуга. - Зима, - сказав бродяга, зiгрiваючи руки на вогнi. Вiн став цiлком байдужий до всього на свiтi. Тепер, коли минула небезпека, вiн умiв одпочити. Нiби й не сидiли вони самi на березi рiки, в заметенiй снiгом печерi, а навкруги за тисячi кiлометрiв не було безлюдно i не вила й гримiла всевладне найстарша вiдьма тайги. Компаньйони прокинулися вiд холоду. Ватра погасла. У печерi було темно, i ©дкий дим блукав нею. Надворi голосила хуга - вона за нiч набрала ще сили та завзяття. Бродяга став роздмухувати вогонь i грiти воду. - Я тобi скажу, - почав вiн, - як баби нашого брата iз свiту зводять. Я тодi жив у "Непомiтному". Була нас артiль - чоловiка десять. А в артiлi - баба. Ще коли _ми рушали з Хаба