вiдплатити цiй безвухiй собацi. Потiм я й справдi знепритомнiв. Наступних дво╨ днiв я лежав, i нiхто мене не займав. Мо╨ хлоп'яче горе швидко перейшло, яскравi хмарки пливли над мо╨ю головою, бундючно пофарбованi птахи перелiтали через мене, бо ми йшли часами зовсiм пiд берегом, поклавши щогли й нiби ховаючись пiд пишними зеленими вiтами. - Замiтьте собi, що й нам, обговорюючи корабель, слiд би подумати про те, щоб мачти лягали вздовж палуби, коли зiрветься шторм. Або зовсiм пiд берегами щоб iти в абсолютнiй тишi, дружно занурюючи весла в воду. - У нас нема╨ таких штормiв, - сказав хазя©н трам-бака, - щоб треба було робити складнi мачти. А замiсть весел - можна поставити невеликий мотор. - Не перебивайте, не перебивайте, - закричали дiвчата, махаючи руками на моряка. - Саме зупинили на цiкавому мiсцi. - Так от - ми багато днiв поминали островки. Я вже почав тинятися по палубi. Мене штовхали всi, хто хотiв, а найбiльше безвухий кита╨ць. Раз йому за це добре влетiло вiд капiтана, що взяв мене пiд свою руку. Вiн ударив китайця в нiс важким кулаком. Я став мiж капiтаном i китайцем. "Капiтане, - сказав я, - цей чоловiк мiй. Я поклявся вибити з нього колись душу". Я переконував свого хазя©на таким рiшучим тоном, що вiн врештi засмiявся, не розумiючи мене, але бiйки не продовжував. Перед Пао ми йшли цiлий день у такiй гущавинi, що часто не видно було й сонця. Раз до нас на палубу впало, обiрвавшися з дерева, мале мавпеня. Цiлi хмари мавп повисли на гiллi. Вони шпурляли в нас горiхами, листям, суччям, доки я не викинув мавпеняти на дерево. Нарештi ми досягли берегiв Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща фарба, i двi живих бронзових фiгури на березi: жiнка й дiвчина. Велетенськi дерева стояли над водою, ©хн╨ корiння до половини виходило з землi, стовбури дерев були наче на плетенiй баштi з корiння. Зеленi до неможливого дерева й зовсiм червона земля... - Ну, це вже ви того... - прокинувся рибалка. - Цe брехня. - А хiба тобi не однаково, - гаряче обiзвався хазя©н трамбака, - ти ж грошей за правду не платив? А може, й я пiд цим усiм пiдпишусь - що ти тодi скажеш? - Коли ви не вiрите в такi дрiбницi, то чи повiрили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою? Чи повiрили б? Це на самому пiвднi Пiвденно© Америки, мiж Америкою й Вогненною Землею, де зустрiчаються два океани, найбiльшi в свiтi. - Розкажи, я там був, i я тебе завше переб'ю, коли ти брехатимеш, - застерiг хазя©н трамбака. - Хоч я й не проти брехнi взагалi. Щоб вона була до ладу i до вподоби. Незважаючи на протести дiвчат, якi хотiли швидше знати, що трапилося далi з Богданом на островi Пао, Богдан розповiв про Магелланову протоку. - Iшли ми з Веллiнгтона на Новiй Зеландi© - до Рiо, цебто - з Великого до Атлантичного океану. Бiля протоки нас страшенно тiпала буря. - Там завше бувають бурi, - пояснив хазя©н трамбака. - Що ближче до протоки - то дужче й дужче ми потерпали за сво© кiстки. Дiло було в березнi. Iшов снiг, град i дощ. Крiзь густий туман ми помiтили неяснi ознаки берега: це були ╙вангелiсти - окремо розкидане високе камiння. Скоро ми побачили й скелю, яка стояла на сторожi протоки. Ми пустилися з попутним штормом у вузьку протоку, залишаючи за собою оскаженiлий океан. Часами темнiшало вiд швидко лiтаючих хмар, але як швидко налiтали вони, так швидко й проносились. I тодi свiтило сонце на зеленi вали води, на буруни, на пiну мiж камiннями й на обривчасту високу скелю, об яку розбивався мiльйонносильний океан. - Правильно, - сказав моряк. - У протоцi, як у пiдземному коридорi, нiби вогкi й плiснявi стiни, по стiнах жахливi малюнки й розколини, все це колива╨ться в пiвмряцi, мiняючи контури. Мореплавцi, якi вперше проходили тут, не один раз молили бога про щасливе повернення, i через те там ╨ такi назви, як скелi: ╙вангелiсти й Апостоли, затока Милосердя, бухта св. Та©н. У затоцi Милосердя ми кинули якiр. Вона надзвичайно гарна, як декорацiя до пекла. Тяжко собi уявити щось страшнiше й жахливiше, куди нi звiр, нi птах, анi жодна тварина не заходила. I iм'я цiй затоцi - Милосердя. Богдан зупинився, оглядаючи всiх похмурими очима. Хазя©н кав'ярнi встав i нечутно пiдiйшов до дверей, прислухаючись. Потiм вiн, як тигр, опинився на серединi кiмнати. - Дiвчата, замiтайсь! - крикнув хазя©н. Доки ми розчумали, що таке трапилось, дiвчата вибiгли з кiмнати, а до дверей хтось постукав владно i тверезо. Ми всi не вставали з мiсць. Богдан кинувся бiгти за дiвчатами, та хазя©н кав'ярнi зупинив його: "То хiд тiльки для дiвчат". Зайшла мiлiцiя. Ми показали сво© документи. Рибалка не мав нiчого при собi, але його знав один iз мiлiцiонерiв. Богдан один був без документа, i його забрали несподiванi гостi з собою. Ми попрощалися з ним, потиснувши йому руку. Коли Богдан вiдчиняв дверi, рукав його куртки трохи одкотився, i якiр побачили ми на його руцi. Надвiр вийшли всi разом. Вилискувало бiля випадкових лiхтарiв море. У гаванi було порожньо й тихо. Ми побачили канонерку. "Нащо вона сюди прийшла?" - подумали ми всi. XI Листа написано на шiстнадцяти сторiнках жовтого шершавого паперу. Вiн точить легенький запах, що, як нитка диму, колива╨ться, коли листа читати. "Мilаnо, 22/V Милий мiй, уявляю, що ти дума╨ш про мене. Не треба думати недобре. Не писала довго. Але нiчого не змiнилося - ми такi ж друзi. Я одержала твого останнього листа давно. У мене чудний настрiй. Такий спокiйний. Нiчого не хочеться робити. Я дуже багато ©здила за цей час. В Гену© об'©здила всi околишнi малi мiста, багато бачила цiкавого, такого, про що я читала ранiше тiльки в книжках. Уже тиждень, як я ви©хала з Гену© й живу в Мiланi. Чи одержав ти мою листiвку з Комо? Я ©здила туди на цiлий день. Озеро Комо, коли перерiза╨ пароплав, наче кришталевий холодний спирт сто©ть, а не озеро. Мiлан i всi околицi його я теж оглянула. Завтра я ©ду до Берлiна за нашою вiзою. Пробуду в Берлiнi з тиждень. Багато я могла б розповiсти цiкавого. Я нiколи не переживала стiльки гострих i цiкавих пригод, як тепер, стiльки нежданих зустрiчей iз людьми, у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаностi до людей, до мiсця, превалю╨ тiльки одне чуття, чуття нового, змiни вражень. Iнодi так хочеться поговорити по-нашому. Сiсти на канапу, пiдгорнути ноги, покласти тобi руки на плечi й говорити довго-довго. Чудно, всi гострi хвилини в мо©й уявi зв'язано з нiччю й дощем. Нiч i теплий, липкий дощ. Сумно, що нема з ким поговорити. Розмовляю ввесь час французькою, iталiйською мовою. Я досить пристойно вже розмовляю i розумiю все. Iнодi, правда, трапляються казуси. Я щодня ходжу до собору Дуомо. Я не знаю чому, але менi хочеться тобi розповiсти одну пригоду. Я нiколи в життi не забуду ©©. У мене нема╨ жодного плану, як це розповiсти. У мене нема╨ жодно© мети розповiдi, але я не знаю, чому вона мене жахливо гнiтить, i я мушу ©© розповiсти. Ця пригода зовсiм здасться тобi дрiбною, але вона менi багато дала i до чогось розбудила. Iнодi через надтрiснутий малий закаблук можна виломити собi ногу. Ти мене завше розумi╨ш. Правда? Я повторюю, що менi обов'язково треба розповiсти. Я не можу ©© знати сама - цю маленьку пригоду. Я починаю. Я мушу тобi сказати, що менi тяжко говорити про любов. Чоловiка я якось забула, я тобi вже писала, нiхто менi не подоба╨ться. В Iталi© багато мужчин хотiло б мене "обкрутити", висловлюючись вульгарно, але мене нiхто не хвилю╨. Два мiсяцi вже майже, як я вислухую на всiх мовах зiзнання i серйознi, i смiшнi, i зворушливi, простосердi й нахабнi. Нарештi менi це набридло i тепер навiть не розважа╨. В Гену© я залишила багато "страждаючих" друзiв. Звичайно, це мене пiдносить трохи як жiнку. Я часто думаю, чому менi нiхто не подоба╨ться, чому мене не хвилю╨ дотик мужчини? Всi спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити ранiш двох мiсяцiв, як живу тепер, без найменшого бажання. Менi спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливiсть. I я жила так чудно, що менi починало здаватися, що я - дiвчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобi з'ясувати точно. Треба бути жiнкою, щоб зрозумiти це. Так минали цi два мiсяцi. Час летiв, зупинявся, знову летiв, я залишила всiх сво©х друзiв у Гену©. Цей тиждень я багато ©здила по околицях Мiлана. ©здили з одним iталiйцем, красивим i дурним до останньо© крапки. Кiлька днiв на природi дуже зближують людей. Iнодi, за цi днi, менi здавалось, що ми безконечно довго ©здимо, що нiколи не прийдуть до кiнця нашi малi мандрiвки. Ви©здили ми зранку на машинi, оглядали всi цiкавi мiсця, звичайно, здебiльшого - церкви, обiдали в маленькому сiльському ресторанчику i надвечiр поверталися до Мiлана, втомленi й порохнявi. Учора також, як усiма цими днями, ми вирядилися в мандрiвку. Два рази на тиждень на пiаццо Дуомо чека╨ великий автомобiль. Це авто спецiально для чужинцiв, що оглядають околицi. Путь його - невеличке мiсто Павiа, де ╨ старовинна церква Iталi© - монастир, побудований в 14-му вiцi. Я зустрiла на площi Дуомо мого "адоратера", i ми рушили йти до машини. Ось тут почина╨ться друга частина мо╨© розповiдi. Викури папiросу i слухай далi. Я сiла в машину й почала розглядати подорожнiх. Позад мене сидiло тро╨ сухаристих англiйок, дво╨ французiв, ще дехто. Поперед себе я бачила тiльки потилицю мужчини. Цю потилицю можна назвати маленьким надтрiснутим закаблуком. Менi було дуже весело, я смiялась, i ми непомiтно до©хали до Павiа. Intегрrеtе[6] повiв усiх оглядати славетний кафедрал. Я не буду тобi змальовувати, як мене захопила вся краса. Я розумiю французьку й iталiйську мову, але коли наш гiд почав розповiдати по-англiйському, я повела очима по всiх присутнiх. Нарештi ж я побачила цю потилицю, котра була поперед мене в дорозi й нi разу не оглядалась. Коли б я була письменниця, я могла б написати, що в нього був - ясний костюм, ясне волосся, ясно-синi очi й красивий горбуватий трохи нiс. Але тому, що я не письменниця, - менi незручно писати про це. Я подивилася на нього й байдуже одвернулася. Але щось мене штовхнуло знову подивитись. Вiн помiтив мiй погляд, але не вiдповiв на нього. Ми переходили всi з одно© кiмнати до друго©. Менi захотiлося поближче на нього роздивитися. Я пiдiйшла зовсiм щiльно до нього й почала розглядати - спочатку надзвичайну моза©ку, а потiм - його. Вiн уважно розглядав стiну i стояв до мене профiлем. На верхнiй губi у нього був нiжний пух, напевно, йому не бiльш 22 рокiв, подумала я. Я зловила себе на тому, що зовсiм не слухаю iпiегргеi'а. Менi раптом так захотiлося покласти свою руку на його руку. Я побачила, що в руцi у нього була книжка... "l'histoire de l'art d'Italie"[7], що вiн такий - мене дужче й дужче тягло дивитися на нього. Вiн вiдчув мiй погляд, хутко повернувся, подивився на мене i швидко вiдiйшов. У мене впало серце, з цi╨© хвилини я перестала володiти собою. Мiй супутник менi щось говорив, я нiчого не чула, менi стало все байдуже й нiкого не соромно, тiльки б вiн подивився знову на мене. Сказавши: "Ви заважа╨те менi дивитися", я пiшла знову в той куток, де був Вiн. Я стала поруч i дивилася довго просто на нього. Вiн так щиро розглядав стiну, що в мене повстало пiдозрiння - чи бачить вiн там хоч що-небудь. Раптом я помiтила, що в нього сильно тремтить рука. Вiн знову повернувся й швидко вiдiйшов. У мене вселився якийсь диявол. Я ходила за ним, стерегла його погляд, сподiвалася, впадала в розпач i раптом помiтила, що всi рушили виходити. "Зараз усьому кiнець", - iз жахом подумала я. До вiдправи автомобiля залишилося ще хвилин 20. Мiй супутник запросив мене пройтися. Але я не могла вiдiйти. Нарештi я побачила, що Вiн - пiшов. Я впала в такий розпач, якого я давно не пам'ятаю. Прийшовши з прогулянки, ми зiбралися до авто. Я побачила, що Вiн сидить уже там i сидить поруч iз мо©м мiсцем. Мiй супутник запропонував менi сiсти на iнше мiсце, але, байдуже вiдповiвши "чому", я сiла поруч iз Ним. У мене так сильно стукотiло серце, що я боялася подивитися на нього. Ми по©хали. Був сильний вiтер. Скориставшися з цi╨© причини, я сiла так, що бачила його, а мiй супутник сидiв до нього спиною. I тут почалося щось жахливе. Я розмовляла з мо©м супутником, а дивилася на Нього. Вiн уже не одводив сво©х очей, менi раптом здалося, що я кудись провалююся. Мiй iталi╨ць здивовано поглядав на мене, не розумiючи, що зi мною робиться, та менi було все однакове - Веrlin,24/V Дружочок! Почала писати в Мiланi, сьогоднi при©хала до Берлiна. Менi дуже хочеться закiнчити писати. Я буду продовжувати. - тiльки б вiн не зводив з мене очей. Всю дорогу ми дивились в вiчi одне одному майже безперестану. Мене почало трусити, як у лихоманцi. Мiй iталi╨ць кiлька разiв оглядався: "Куди ви так чудно дивитесь?" Все було байдуже, хотiлося тiльки одного - дивитися без кiнця в його очi. Раптом я помiтила, що в нього почав помалу з'являтися осмiх, i менi мимоволi теж закортiло осмiхнутися. Я засмiялась, хитнула головою i сказала голосно, звертаючись до свого постiйного супутника: "На площi Дуомо ви мене залишите, я мушу йти додому сама". Бiльше я не дивилася на Нього, щоб не притягти уваги мого бiдного iталiйця. Бiдолаха був дуже розгублений, але менi вдалося, проте, його спровадити. Я бачила, як Вiн попростував до собору, не оглядаючись, зайшов досередини. Я вирiшила, що Вiн мусить iти за мною слiдом, i швидше пiшла через площу до найближчо© вулицi. Я дивилася в скло магазинiв, i менi здавалося, що я бачу його силует. Хтось пробурмотiв над мо©м вухом: "Яка блондинка!" Мене наче хлистом ударив хто, - невже вiн мiг так сказати? Але на мов здивовання - його нiде не було. Марно я дивилась на боки. У мене в горлянцi застиг якийсь клубок. Невже я його загубила? Я кинулась бiгти назад, в напрямку до площi й до собору. У мене не було сили дивитися просто, i все тiло нило й кололо наче голками. Ноги пiдкошувались. I я побачила Його ноги! Ноги робили нерiвнi кроки - то маленькi й швидкi, то великi й неквапливi. Раптом вони .стали несподiвано, - я зрозумiла, що вiн побачив мене. Я почувала, що вся горю, коли помалу сходила на схiдцi собору. В соборi було темно й порожньо. Менi чомусь запам'ятався сонячний промiнь. Вiн прорвався крiзь скло i став сяяти на хрестi. Менi здавалося, що ось-ось я впаду. Менi стало одразу так лячно, так холодно, менi захотiлося втекти далеко-далеко! Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й вiдчувала ввесь час кроки, що наближалися. Я почула нарештi його дихання над мо╨ю ши╨ю. Бiльш я не могла володiти собою. Я простягла руки до холодно© колони, i йому довелося пiдтримати мене, щоб я не впала. Вiн заговорив так швидко по-iталiйському, що я нiчого не зрозумiла. Голос у нього був приглушений i нерiвний, я вiдчувала, як вiн тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми стояли поруч, торкаючись руками, я тiльки чула, як важко вiн диха╨. Повз нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу протверезило. Я промовила швидко: "Ви не мусите думати погано про мене". Я сама не впiзнала свого голосу. Бiльше нiчого я не могла сказати. Говорив увесь час вiн. У мене крутилася голова. Кожне слово нiби вiдгукувалось луною в соборi. Розмовляти так було непотрiбно й чудно. Вiн вiдчув це, схватив мою руку й притиснув до щоки. Потiм до губiв. Менi здавалося, що вiн цiлу╨ не руку, а всю мене, i я зовсiм загубила голову. "Ходiмо краще звiдси", - проговорила я. Ми швидко пiшли. На нас оглядалися ченцi й вiруючi. Ми сiли в машину й по©хали. Я вiдчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не вiдчувала. Ми обо╨ знали, що це не звичайна пригода на вулицi, й боялися доторкнутися одне до одного. "Ми ж iще побачимось, - сказала я перша, - пiслязавтра я вiд'©жджаю до Берлiна". Вiн мовчки схватився за голову. "По©демо сьогоднi ввечерi до Моnza", - сказала я знову. Вiн мовчки кивнув головою. Потiм вiн вiдповiв: "Я не можу зараз говорити, я не знаю вашого iменi, я вас нi разу не мав близько, але ви менi ближчi за всiх жiнок зараз. Може ж бути надзвичайне щастя? Ви можете не по©хати з Мiлана". Вiн говорив помалу тепер, i я все добре розумiла. Менi здалося, що щось змiня╨ться в мо©м життi. Ми до©хали до мого будинку. "Чекайте мене бiля дому о 6 1/2 годинi", - сказала я, виходячи з машини. "Менi чомусь зда╨ться, що я вас тепер гублю назавжди", - промовив вiн. Я засмiялась i, заперечуючи, хитнула головою. Вийшла на схiдцi до сво╨© квартири. Я почула, що автомобiль по©хав, i я довго не мала сили подзвонити бiля дверей. Час iшов помалу. Здалося менi, що я не дiждусь цi╨© 6 1/2 години. Я вдягла свою найкращу одежу. Довго причiсувалася перед люстерком. Хотiла бути кращою, нiж завжди, й виглядала гiрше. Хотiла бути цiкавою. Я, маючи мiцнi ноги балерини, боялася, що вони мене не донесуть. Менi здавалося, що схiдцi нiколи не закiнчаться, коли я йшла вниз. Заглянувши до порть╨ршi, я з жахом побачила, що мiй годинник на двадцять хвилин запiзню╨ться. Тут було 7 за 10 хвилин. Менi зробилось непри╨мно, що я змушую чекати його двадцять хвилин. Я вийшла на ганок з готовою фразою - scusi me (вибачте). Я вже роззявила рота, щоб сказати цю фразу, подивилась праворуч, лiворуч i... його не було! Одразу я нiчого не зрозумiла. Я оглядалась розгублено. Що могло трапитися? Не при©хати - вiн не мiг. Не мiг. Я почала згадувати, як ми вмовлялися. Я стояла хвилин двадцять, не рухаючись, думаючи й чекаючи. Нiхто не приходив. Площа перед будинком була цiлком порожня. I раптом я додумалася! У мене навiть затремтiли руки. Треба тобi сказати, що собор, де ми бачилися з ним, назива╨ться Дуомо. Коли ми з ним умовлялися про мiсце зустрiчi, я сказала по-iталiйському фразу й помилково вимовила одне наше слово. Загалом вийшло таке: "аspetti me a дома". А сказати я мусила так: "аspetti mе а саsа". Ти розумi╨ш? Слово - дома я вимовила помилково по-нашому. Вiн же зрозумiв, що треба чекати бiля Дуомо. Я побiгла, як божевiльна, до таксi i по©хала до Дуомо. Вже сутенiло; годинник показував 7.20. Там нiкого не було. Я по©хала додому. Коли я сидiла на м'яких подушках таксi, я подумала, що це не випадковiсть, що так треба, щоб ми не зустрiчалися вже нiколи. Засвiтилися лiхтарi. У тебе не було такого стану, нiби на тебе обвалю╨ться будинок? Було темно i зовсiм вечiр, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, i пiдтримувало мене лише те, що навкруги сiрiли стiни, до яких можна притулитися. Я не встигла закiнчити думки - "То чому ж вiн не ©де до мого будинку?" - як побачила таксi, що ©хало помалу повз будинкiв на площi. Я швидко одiйшла в тiнь дому. Таксi зупинилось майже передо мною, i якийсь голос вимовив: "Нi, це не той будинок". Я хотiла вибiгти вперед i впасти до колiс, але мене щось затримало. Таксi помалу повернуло й почало зупинятись бiля кожного будинку. Це була тяжка боротьба. То менi хотiлося побiгти, то я не могла рушити з мiсця. Цих п'ять хвилин, що таксi кружляло по площi, здалися менi за вiчнiсть. А тепер, Дружочок, найбiльше й найголовнiше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собi порожнiй берег, безконечний пiсок. Море набiга╨ на берег i шумить пустельне й задумливо. На пiску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя ©© я не бачу крiзь туман. Тут змiшуються риси Богдана й iталiйського красуня. Лiхтар на розi, - нi, це не лiхтар, а маяк, - крiзь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на пiску, я цiлую ©© в холоднi чудно губи. Я цiлую ©©, а на губах у мене вапно з холодно© стiни. Людина вста╨, i по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, i хвилi покiрно лягають до ©© нiг, заграючи з людиною, як загра╨ звiр iз сво©м володарем. Людина йде, а цокiт ©© нiг по каменю, - нi, це не ноги, а пiдкови коней на площi, - вiбрують i проривають пустельну тишу. Я вiдчуваю себе степом, у який пада╨ зерно i пiсня жайворонка, я вiдчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лiсами, якi збирають свiтло сонця. I я падаю йому в обiйми, вiдчуваю його холодну шию - нi, це лiхтар на площi бiля мого дому, - i плачу, плачу. Коли я пiднесла голову - таксi вже не було на площi. I наче камiнь упав менi з душi. Я йшла схiдцями нагору й повторювала собi нiби молитву: "Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися". Я написала тобi все до дрiбниць. Приготуй менi прощення грiхiв. На цей раз я грiшила думкою. Можеш вiрити менi, що я нiчого не замовчала. А чому я все вiдчувала - не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цiлую тебе нiжно. Твоя Т. Р. S. Тепер ти вiриш, що мiй друг? Я ж бо нiкому не розповiм цi╨© пригоди". XII Я прочитав листа, де так чудно було помiшано чуття й розум народжено© жiнки. Я впав на лiжко, заплющивши очi, i вiддався на волю хвиль, що пiдкидали й несли мо╨ тiло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтiкатися звуками в повiтрi. Але, взявши люстерко в руку, я був iз собою вiч-на-вiч. "Давай-но помiрку╨мо", - сказав я люстерковi. "Давайте", - вiдповiло воно. "Такого листа досить вам?" Люстерко промовчало, ховаючи глибокi посмутнiлi очi. "То як же нам далi?" - не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: "Спокiйнiше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, iз яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, - з вином краще. Пийте, пийте. Губами". Голова моя прояснювалась. Творець Галате© закохався. Яка стара iсторiя! "Вона любить матроса", - сказав я. "Ви вартий матроса", - вiдповiло люстерко. "Вона хоче матроса!" - крикнув я. "Фiзично, бо розум ©© належить вам", - вiдгукнулося люстерко. "Вона моя!" - закричав я. "Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися ©© часи. Ви розбудили в нiй волю перемогти сво╨ вчорашн╨, i вона тепер iде в обiйми матроса, як хмарка пливе за обрiй". "А Сев? - сказав я по мовчанцi. - Невже i вiн безсилий? Ця жiнка належить нам цiлком". - "Вiн такий, як i ви. Вам вiддають розум i думки, ви обо╨ виявля╨те процеси, показу╨те волю до здiйснення, можете й здiйснювати, але не вам зупинити тi струменi, що ©х ви викликали з надр". Я стиха пiдвiвся i пiдiйшов до розчиненого вiкна, у яке видно було море i маяк. Бути мудрiшим за себе - от завдання! Невже тiльки з болю народжу╨ться велич подiй? I чи потрiбно стати конче матросом? Загубити можливiсть шукати на землi вогнi й ставити ©х на берегах рiки в майбутн╨? Ранкове повiтря несло з моря лагiднiсть. Я почав роздивлятися гавань i вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейдi. Я вирiшив подзвонити до Директора. "Вiн уже на фабрицi", - вiдповiли менi. Я подзвонив на фабрику, i мiж нами вiдбулася така розмова. Д и р е к т о р: Ти що - заспав сьогоднi? Я: ╙ щось негайне? Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подiя. Я: Ти дзвонив у справi Богдана? Д.: Розповiм на словах. Не барись. Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станцi© щось гуло й зумкало. "Покладiть трубку", - сказала телефонiстка. Я поклав i оглянув себе - чи все на менi ╨ i чи можна так стати перед важливими подiями. Так я й простояв, знову замислившись, до при©зду машини з фабрики. Я сiв бiля шофера, i ми помчали вдвох по рiвних вулицях. Бiля знайомо© пивно© нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину i зайшли пересидiти радiсть зустрiчi. Трьох пляшок було цiлком досить. Ми вийшли ще бiльш дружнi й за якихось п'ять хвилин були на мiсцi. Перший кiнооператор фабрики стояв на ганковi з апаратом, його помiчник тримав штатив. У канцелярi© ознаки метушнi та безперервнi дзвiнки. Директор бiгав по кабiнету, щось наказуючи людинi, яко© в кабiнетi не було. "Викликати ще кiнооператора хронiки, - кричав Директор, розмахуючи руками, - авто берiть "Русько-Балтик". Моментально. Ось вiн вами буде командувати, - Директор помiтив мене, - сiдай, командире". Фiгура за вiкном зникла, i по дворi рознiсся ©© дзвiнкий голос. Я сiв. - Слухай - така справа: сьогоднi при©здить комiсар закордонних справ. Завтра вранцi при©де на крейсерi турецький мiнiстр. Буде нарада. Треба все зняти на плiвку i цю плiвку долучити до тi╨© угоди, що ©© буде складено пiд час побачення. Все. Кого тобi дати для цього? - Сьогоднi я обiйдуся цими двома кiнооператорами, що ти менi да╨ш. Ти вже послав людей зробити проводку току для прожекторiв в особняку, де буде побачення? - За це не турбуйся. Увесь можливий ампераж буде даний. - А в лабораторi© ╨ наказ виявляти мо© негагиви й друкувати зараз же поза всякою чергою? - Це ти сам пiди й скажи. По©зд прийде за пiвгодини. - Про Богдана дзвонив? - Нiчого важливого, але його не випустять, доки не зберуть за нього матерiалiв. - Тодi треба взяти на поруки. Вiн потрiбний Севу для картини, а менi - для сценарiю. Потiм треба перебудувати ще корабля. - Я вже прогнав Сева з кораблем. Дурницi ви якiсь повигадували. Вiзьмете дубка й на ньому i знiмете. Витрачати народнi грошi я не дозволю. - Ти, може, взагалi проти цього фiльму? Ти, може, дума╨ш завше одягати наших людей у дранi свитки й вишиванi сорочки? Страждання, злиднi, соловейко й постiйнi мандри зi сво╨© землi - на землi iншi, у каторгу, в ярмо, в перевертнi? Ти дума╨ш, що ми не можемо пiдняти якiр свого корабля й поставити паруси? Що ми не сильнi духом i дiлами для того, щоб заспiвати весело© пiснi про далекi кра©, про блакитнi високостi неба, про бадьорi химери оновленого, духу? Так ти дума╨ш? - Тю на тебе - який ти гарячий! Але ж я сам моряком був. I моряки в нас були на перших революцiйних барикадах. - А через те, що ти моряк, ти й радиш узяти дубка й зовсiм його не перероблювати? Ти, мабуть, i не бачив зроду парусiв? - Парус я бачив, - Директор образився, - тiльки щб ми потiм iз тим кораблем робитимемо? Свiй кiнофлот засну╨мо? - Ми вiддамо навiгацiйнiй школi. Хай i вони мають старого корабля. - А чому б не взяти нам у школi тимчасово якесь судно i зняти його? - Ми про це думали. Але школа тепер уся в плаваннi, та й нема╨ в них такого розмiру, як нам потрiбно. Я покинув цю розмову, глянувши на годинника. Залишилось чверть години до по©зда. Хоч до вокзалу було й недалеко, проте я поспiшив сiсти до авто й по©хати. Дорогою я пояснив операторам, що ми робитимемо, i написав записку до лабораторi© про негативи. День був похмурий. От-от удариться хмара об хмару й пiде краплистий дощ. Але хмари, як хвилi, перекочувались на небi, пiдпливали одна пiд одну, руйнували силуети верблюдiв i вимальовували на верблюдах човни, цiлi кораблi, залишаючи замiсть парусiв синi клаптики неба. З човнiв поставали башти над рiкою, чиясь велетенська рука i тонкий спис. Я вже хотiв зняти на плiвку цю верховинну гру, та згадав в останнiй момент, Що це бачу лише я, а об'╨ктив кiноапарата навряд чи побачить щось подiбне. Прийшов по©зд. Я забув за свого кiнооператора, уп'явшися очима в вагон, з якого мав вийти той, чи© портрети щодня друкували газети. Мала вийти людина, яка привезла сюди на побачення з турком якiсь колосальнi плани, приховавши ╞х за спокiйною для газет - усмiшкою i за загальниками офiцiйно© мови. Я знав, що такi люди, як той, який мав при©хати, живуть на двадцять рокiв уперед, i хотiв пересвiдчитися, як вони виглядають. З вагона вийшов комiсар. Мене шарпнув за плече кiнооператор, бо я саме стояв перед об'╨ктивом, i зараз же почав цокотiти знiмальний апарат. Досить менi було почути цю музику, як я забув за сво© попереднi прагшгння й розцiнював людину, що вийшла з вагона, лише як матерiал для кiнознiмання. Я забiгав з оператором спереду, ставав збоку, вискакував на схiдцi i крутив згори, ставив оператора на площадку для вантажу i просив його знiмати перон, сам везучи по асфальтовi цю платформочку. Комiсар привiтно посмiхався, iдучи пероном, у гуртi людей, що його зустрiчали. Рокiв йому було за п'ятдесят, нiс довгий, хитрi очi степового татарина, дуже дисциплiнованi губи: вони могли бути спокiйними або при╨мно - завше однаково - посмiхатись. Гнiв, ненавидь, страх, хвилювання й iншi властивостi людських губ - цим губам не личили. Вони вiдчували на собi мiльйони людських доль. Гримаса гнiву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези полiтично© рiвноваги i мирних днiв. Комiсар осмiхався. Перед вокзалом його чекав кiнооператор хронiки, який зняв комiсара, коли вiн вийшов до автомобiля. Ми тим часом помчали до особняка, в якому мав жити вiн, i встигли зняти будинок, напис на дверях i, нарештi, самого комiсара, коли вiн при©хав з вокзалу. Я взнав у одного з дипломатiв завтрашнiй порядок денний зустрiчi комiсара з мiнiстром, i на цьому моя робота закiнчилася. Я по©хав на фабрику, до кiнолабораторi©. На фабрицi я зустрiв Сева. - Сев, - захлинувся я, - завтра до гаванi при©здить крейсер "Iсмет". Уранцi приходить. - Сьогоднi увечерi продовження наших балачок, - вiдповiв Сев, - приходьте на старе мiсце. - А Богдан? - Його обiцяли випустити. А як не вiдпустять, то поговоримо самi поки що. Треба вислухати iнших. Треба по╨днати... - Сев пiшов, понiсши закiнчення фрази з собою. Я розчинив дверi й переступив порiг. Запах хiмiкалiй та грушево© есенцi© виповнив усе повiтря кiмнат та коридорiв. Скрiзь, куди не глянеш, - вилиску╨ плiвка. Вона сушиться на барабанах - негативна й позитивна, переноситься з проявочно© та фiксажно© кiмнати до промивочних бакiв на рамах, iде рулонами негативiв до друкувально© машини, яка працю╨ з червоним свiтлом. Плiвка лежить по столах i шухлядах, на моталках монтажних столiв, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтiння моталок, великих барабанiв до сушки плiвки, безперервний плеск води в промивочнiй - все це утворю╨ спецiальну атмосферу в людськiй працi, ©дкий i при╨мний запах по╨дну╨ться з великою кiлькiстю рiзно© сили звукiв, мертвi малюнки на плiвцi оживають, i ©х фiксу╨ око, як знайомi подихи життя. Я став перебирати руками плiвку у великiй корзинi, доки менi виявляли плiвку, зняту на вокзалi. Я любив цi шматки людського iснування помацати пальцями, вдихаючи ©хнiй запах. I вечiр позапинав вiкна синiм полотном. Тiльки молодiсть ма╨ таку повiнь думок. Снуються вони скрiзь, приходять вiд усiх дотикiв, i ледве встига╨ за ними дзвiнкий бiгти час. Нiби на стовповiй дорозi летять назад стовпи, клекоче вгорi степовий орел, розсуваються на боки колосальнi лiнi© горизонтiв, i вже видко, як у долинi тiнь вiд самiтно© хмарки бродить по зеленому луговi, по блискучих вiзерунках рiки. День минав. Я блукав над берегом i лежав на теплому каменi. Цiлком несподiвано менi довелось почути казку, ©© розповiла золотушному хлопцевi мала дiвчинка, забавляючи його близько мене за каменем. "Було у мами тро╨ синiв, дво╨ пiшло до школи, а третiй сiв над морем. Дивиться третiй - летить мартин-птиця. Летить i плаче. Летить i квилить жалiбно. "Чого ти, мартине, плачеш?" - "Як же менi не плакати, як не тужити, коли я загубив свою маму, i нiкому менi риби вловити та на хвилi погойдати". - "То ходiмо зо мною до нашо©!" I рушили вони вдвох - син iде, а мартин летить. Мартин долiта╨, а син доходить. "Кого це ти привiв? - пита╨ мати. "Мартина з моря. Хай i я вже до школи ходитиму, а вiн за мене над морем лiтатиме. За це приймемо його до нас за сина". Заплакала мати з радощiв. "Ходи, сину, до школи, а мартин хай лiта╨ над морем". Дiвчина замовкла, побачивши мене, i повела свого вихованця геть. Хвилi невпинно накочувались на берег. "А третiй сiв над морем", - згадав я казку. Хазя©н трамбака й шхуни - це звання давало, крiм права власностi на два парусники, ще й право висловитись першому з-помiж нашо© компанi©: отамана рибальсько© ватаги, Стелли, Мухи, Полi, Сева i мене. Хазя©на кав'ярнi можна не лiчити, бо вiн увесь час бiгав, i рахувати його за постiйного члена нашо© сiмки важко. Проте його слово ще передбачалося далi. Вечiр почався з безмежно© веселостi. Кожне слово викликало регiт. Рибалка смiявся, заплющивши очi i квокчучи, як курка перед тим, як знести яйце. Хазя©н трамбака брався за живiт i, нiби колишучи його, видобував такi крикливi й задушливi звуки, що здавалося - вiн сам на собi гра╨, як на гармошцi. Дiвчата скрикували. Ай, - кричала Стелла, ой, - кричала Муха, iх, - кричала Поля. Пiсля того вони повторювали безлiч шиплячих звукiв, пищали й витирали сльози смiху. Сев i я... - та про нас можна лише сказати, що ми смiялися, як iнтелiгенти, боячись безконтрольного прояву такого надзвичайного стану, як радiсть. - Граждани, - сказав хазя©н трамбака, лоскочучи пiд столом мою руку замiсть Полино©, - той парняга, що був без документа, зупинився на тому, як вiн проходив Магелланову протоку. Я, старий моряк, при╨днуюсь до слiв попереднього оратора. Да, дiйсно, - страшний суд i пекло. Ми засмiялися з того, як вiн грався мо╨ю рукою, лоскотав ©©, нiжно пророблював усi лiтери любовно© абетки, не помiчаючи того, що рука не Полина. А промовець вiд тако© нашо©, як йому здавалось, чулостi до його майбутнiх дотепiв - зовсiм розквiтнув, ведучи мову далi. - Нехай менi хто скаже, що я не був колись молодий! Що я не знав, звiдки вшиля╨ться нитка в дiвочу голку. Нехай хто менi спробу╨ сказати, що я тiльки хазя©н трамбака й нiчого бiльше! Я намну вуха тому, слово честi, намну вуха! Ви обiйдiть усе узбережжя: i Козлов, i Кафу, i турецькi береги, ба навiть i Олешки - i запитайте в кожного: хто був на березi паном рокiв так... iз тридцять тому? Побожуся, що це буде мо╨ iм'я. Я тодi не чув жодно© пiд собою землi, нiби скрiзь був пух або саме повiтря. Молодий, веселий, я любив по©сти, поспати i пропонувати сво© кучерi кожнiй красивiй дiвчинi узбережжя для розчiсування, куйовдження й iнших дурниць. Мене завше цiлували в очi, щоб я загубив дорогу до iншого серця, яке мене ще не цiлувало зовсiм. Та я потакав кожнiй, пануючи над усiма. Ви самi розумi╨те, що таке становище не могло тривати довго. (Налий менi склянку "Кровi", хазя©не). Я пiдсковзнувся саме тодi, коли не то, щоб сковзалки, а й путнього шматка холоду не було - шелестiло скрiзь листя, каторжнi соловейки один перед одним пурхали й спiвали. Вона була статна краля, трохи косоока, в мiру весела i в мiру сумна. Ми з нею сiдали на шаланду i, ви©хавши в море, лягали поруч на пайоли, щоб лежати так до ранково© зорi або до застережливого сигналу пароплава. Це був такий час, який бува╨ в кожного, хто вперше полюбить. Його нiколи потiм не можна вiдновити, хоч би ви зцiлували всi губи i пройшли б усi школи любовно© науки. Я бачу, що ви не розумi╨те, до чого цi мо© зiзнання? Дайте спокiй, я пам'ятаю про корабель i про повернення на батькiвщину. Тiльки дозвольте вже менi самому розповiдати далi, а ви слухайте, бо я можу збитися. Стiльки любовi розхлюпали ми на хвилях моря, що вона й досi горить у тих мiсцях, як фосфор. Коротко кажучи, я був божевiльний. Посварившись з усiма мо©ми родичами, я цiлими днями блукав за мiстом. Було весняне зворушливе повiтря, вiтер здiймав хмари пилу i котив ©х по дорогах i ярах. Пил набивався менi до рота й до носа, пiт проступав i крiзь сорочку, ноги наче були прив'язанi до мiшкiв iз землею. Проблукавши день, я надвечiр ще бiльш запалювався вогнем i силою. Море обмивало мiй бруд i пил, коли я сторч головою летiв iз пристанi. Разом iз цим мене охоплювала така туга за нею, за ©© руками й голосом, що я не мав чим дихати i не мав у головi мозку, а якусь розтоплену iскристу масу. Одного разу моя дiвчина не вийшла. Я почекав з годину. Ще почекав i помiтив, що мiсяць потьмарився. Тодi я бiгом помчав до ©© будинку. Вiкна не свiтилися, вiн був темний. Я завмер бiля дверей. Дверi вiдчинилися, ледве не збивши мене з нiг. "А, це ти? - сказала якась жiнка, злякавшись. - Ну, то йди вже, заходь". Це була ©© мати. Я не знайшов жодного слова для питання. "Iди, дурачок, - сказала ©© мати, втираючи сльози, - а я оце йду за фельдшером". Вона пiшла. Я прихилився до одвiрка, як п'яний. З дверей вийшов мужчина - ©© батько - з мокрим ганчiр'ям у руках. Я почув важкий запах кровi. "Що це ви?" - запитав я, холонучи. "Несу десь закопати оце шмаття", - вiдповiв вiн глухо. Я зайшов до хати. Мево свiчки на столi хитнулося менi назустрiч. В хатi було напiвтемне. Осво©вшися з темнотою, я побачив, що вона лежала на лавi. "Пiдiйди", - почув я ©© тихий голос. Нас було тiльки дво╨. "Ти мене любиш?" - запитала вона. Я став бiля лави на колiна. "Обережно. Менi болить", - прошепотiла вона. "Що з тобою трапилось?" - "Дурницi. Я вмираю. Не будемо губити хвилини. Я тебе дуже, дуже... - спазма здушила ©й горло, - люблю", - осмiхнулася вона болiсно. "Розказуй менi, - сказала вона, - про море i про нашу шаланду. Нiколи в життi я не була щасливiша. Помолися, щоб я не вмирала. Я буду до тебе приходити завжди. Обнiму тебе й не випущу. Молись". Я молився, припадаючи до долiвки, лайку й прокльони повторював я в молитовних псалмах, молився, просив, клявся, богохульничав, i моя молитва не допомогла. Вона вмерла в ту ж нiч. Я взнав, що вона з батьком ©здила по контрабанду й ©© пiдстрелив хтось уночi, очевидячки, сторожа. Хазя©н трамбака промовчав, попиваючи вино i важко зiтхаючи. - Як ви добре розповiда╨те, - вимовила Поля. - У кожно© людини ╨ випадок у життi, який вона завше вiдчува╨ i може розповiсти краще за все на свiтi. Вiд кого прийшла така сентенцiя - ми так i не добрали. Можливо, що ©© кожний з нас подумав. Ми мовчали, даючи змогу хазя©новi трамбака продовжувати розповiдь. - Подався я до монастиря, - нарештi почули ми його голос, - нiчого в свiтi я бiльше не хотiв i нi про що не думав. Монастир стояв у горах, оточений лiсами й скелями. Невеличке подвiр'я, церковка, дзвiниця окремо, келi© просто в скелях, де пороблено вiконечка й прикрашено ©х бiлою глиною. Через подвiр'я бiг струмiнь iз гiрського холодного джерела. Вода дзюркотiла лiто й зиму, коли вiтер дмухав на схилах i коли стояла жарка пора зеленого лiта. Цей ручай гомiнкий - в долинi внизу ставав справжньою рiчкою, що бiгла по камiнцях, падала водоспадами i нiколи не вгавала, розростаючись iнодi й грiзно шумуючи. Ручай був ╨диною живою душею в монастирi. Я кидав у нього трiсочки, i вони пливли вниз до грiшних земель. Монастир був бiдний, i жили в ньому самi дiди. Раз на мiсяць сюди привозили продуктiв знизу, з фiлiй цi╨© свято© обителi. Нижчi монастирi, кажуть, були багатшi, мали багато землi й безплатних робiтникiв i жили з тi╨© благодатi, що заробляв ©м наш горiшнiй монастир - бiдний, але побожний i святий. Разом iз продуктами до нас привозили цiлi вози граматок, якi ми мусили перечитати, молячись за грiхи рiвнин. Прийшлi люди зникали, i знову ми залишалися самi високо над землею. в прозорiм повiтрi, серед зелених лiсiв i скель. Зранку благовiстили до церкви, ми всi задихалися в пахощах ладану, що ним виповнювалася низенька церква. Потiм ми ©ли й вiдпочивали. Знову дзвонили нашi невеликi дзвони до молитви, i звуки пливли в повiтрi над лiсами, як позолоченi кораблi, i в долинах люди знiмали шапки, кажучи: "Солодко дзвонить дзвонар у Горньому монастирi". Перший час я почував себе так, нiби менi було проколото вуха. Дзвiнка тиша гiр здавалася менi вiчною мовчанкою пекла. Мо© спiвмешканцi прийняли мене добре. Наймолодшому з них було за сiмдесят. Навiть той, що куховарив, прив'язував довгу бiлу бороду до ши©, схиляючись над апетитними казанами. Менi запропонували самому собi вибити в скелi житло. Я довго працював, увiходячи в той же час потроху до спiльного життя пiвсотнi ченцiв. Вони часто приходили до мене по одному, по дво╨ i сiдали осторонь, читаючи молитви. ©хнi очi з заздрiстю спинялися на мо©х м'язах, на мо╨му рожевому вiд роботи обличчi, i дедалi частiш зiтхання переривали тодi нитку ©хнiх молитов. Вони заздрили молодостi, мо©й силi або згадували сво© грiхи, такi солодкi зараз. Я вирубав собi келiю, оселився там i, прокинувшися раз мiсячно© ночi, помiтив, що вона подiбна до каюти. Навiть на стелi я несвiдомо залишив щось, подiбне до сволока в каютах. Стеля була пiвкругла. Вiкно я зробив собi, як iлюмiнатор. Лiжко нагадувало койку - таке воно