ом шафу i пропонував менi ще цiлу гору книжок - старих i нових. - Нащо ви ©х стiльки зiбрали? - простогнав я. - Вiдбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цiй справi. Чи, може, ви гада╨те, що вiдбудувати i так легко? - У мене i в думцi не було, що це така глибока справа. А тепер... - А тепер вiдiйдiть набiк i перечекайте. Ви дума╨те, що ще вам жарти? Через те, що у вас цього "i в думцi не було", я й питаю вдруге: чи ма╨те ви самi ту енергiю й завзяття, котрi видобува╨те ви з людей, нiби торкнувши ©х бiблейським посохом Мойсея? Але не турбуйтеся, все буде зроблено. У мене теслярi всi наввипередки просяться на цю роботу. - Чому? - На кiнофабрицi вони роблять речi, що через день самi ж вони й розламують. А людина - натура творча. Людинi треба, щоб ©© робота залишалася пiсля не© само© жити. Тодi людина працюватиме так, як спiва╨. Я кинувся Професоровi в обiйми. В кiмнатi пахло справжнiм запашним китайським ча╨м. Гора книжок лежала на столi. Я вiдчув у собi прискорену дiяльнiсть сльозових залоз. Треба було чекати слiз. - Я вже пiшов, - повернувся я до дверей, - я ще хочу пройти портом, бо почуваю, що довго не засну цi╨© ночi. - Не раджу йти туди, - затурбувався Професор, - не раджу нiяк - нiч. - Дурницi, - я пiшов i в коридорi тiльки витер очi. До самого порту я йшов не то тротуарами, не то вулицею просто. Була нiч. Пора, коли зовсiм порожнiють вулицi. Думок з'являлася безлiч, i про таку безлiч речей, що можна вважати ©х за недiйснi. Сходячи крутою вуличкою, я вiдчув страшну самотнiсть i тривогу. Мене хвилювало те, що вiтру не було i я не чув морського запаху. Мовчазнiсть i самотнiсть. Я почав оговтуватися. Перше, що я свiдомо помiтив, була темна постать людини, котра, ховаючись пiд будинками, iшла за мною назирцi. "Дурницi", - прошепотiв я. Людина зата©лася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Нi, людина iснувала, вона обережно пересувалася попiд стiною будинку. Я вирiшив вжити хитрощiв. Поперед мене йшла вуличка праворуч. Я думав хутко заховатися за рiг i, сво╨ю чергою, прослiдкувати за тим, хто буде йти позад мене. Я прискорив кроки, змушуючи, таким чином, мого переслiдувача майже бiгти. На розi вулички я непомiтно оглянувся i круто повернув праворуч. На мо╨ здивування, вiд стiни вiдокремилася ще одна людська фiгура i пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути було лопотiння нiг першого, що вирiшив уже не та©тися. Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомiчно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фiгура, не кажучи жодного слова, пiднесла руку, i я побачив у руцi нiж. Холод пройшов по менi аж до нiг. Я уявив собi холод клинка. I моментально, в пароксизмi розпачу, я кинувся на злодiя, схватив його за руку i, скiльки було в мене сили, укусив його нижче лiктя. Та це не допомогло. Я вiдчув скажений удар його право© руки в мою лiву щелепу, удар, вiд якого я почав хитатися. Разом iз цим щось холодне й непри╨мне залоскотало менi пiд ребрами, зараз же на тому мiсцi почало пекти, як вогнем, стало менi парко й одразу пройняв пiт. Я упав на брук. Перед тим як зовсiм знепритомнiти, я почув, що на вбивцю набiг мiй перший переслiдувач. Вiн щось крикнув, махнувши рукою. Я упiзнав голос Богдана. Вiдбулася блискавична бiйка. Мiй оборонець упав i собi, боляче придушивши менi ноги. XIV Професор писав рипучим пером на зшитковi англiйського паперу 17-го сторiччя. Папiр був жовтий, як вiск. Нiби на ньому осiв пил довгих лiт лежання. На першiй сторiнцi Професор намалював контури двомачтового брига, вималювавши детально такелаж. Бiля прови було поставлено iм'я. Пiд бригом чiтко червонiла назва зшитку: "Корабельний журнал "Онтон". Трохи нижче стояло: "У плавання ще не виходив". Професор iнодi посмiхався, а рука його без упину писала. "Сосну треба рубати пiзно восени, - писав Професор, - коли вистояне тiло ©© готу╨ться до зимових холодних вiтрiв. Або - рубати взимку, коли сосна дзвенить вiд удару, як орган. Нi в якому разi не брати дерева весняно© рубки. Весною соки йдуть iз землi вгору по клiтинах стовбура i доходять до хво©. Дерево повне соку. Весною сосна найбуйнiше росте - вiдкладаються новi клiтини, вона росте в товщину й угору. Завше треба вiддавати перевагу дереву, що зрубано його ясно©, сухо© осенi, коли листя пада╨ огненними метеликами i чути звук кожно© шпильки з сосни, шпильки, що пада╨ на землю. Коли сiк шуму╨ в деревi, будь то сосна, бук, горiх чи важкий дуб, тодi в деревi родяться тисячi химерних планiв, мрiй, тодi дерево ста╨ людиною, а що ж iз людини збуду╨ш, iз цi╨© чудернацько© iстоти, що бо©ться кожного дотику гостро© сокири i бризка╨ зараз же соком, що з людини збуду╨ш, крiм житла для хробакiв? Дерево лише на зиму ста╨ матерiалом, розкiшним, багатим, пахучим брусом, з якого рiжуться гнучкi, як дiвчата, дошки, мiцнi, як хлопцi, бруски, мудрi, як старiсть, колодки, в яких гострим блискучим рiзцем розкрива╨ людина прекраснi форми життя. Давайте сюди сосну зимово© рубки, давайте сюди дуба, давайте бука й горiха. Хай принесуть тиса, що негнiй-деревом назива╨ться в народi, червоного дерева, i хай ще покажуться сюди три сосни американських лiсiв: смоляна сосна, жовта сосна та бiла сосна. Ми не будемо одноманiтнi. Дешевi кораблi робляться з американсько© сосни - вiд кiля до вершка брам-стеньги. Торговельнi кораблi, якi хочуть жити довгий вiк, роблять кiль з бука. В пiвденних морях - роблять кiль, форштевень, ахтерштевень, шпанти - ребра корабля, палубнi планки - з тисового дерева, що не гни╨ у водi; палубнi сволоки - з червоного дерева, твердого, гiдного, розпираючи, тримати борти; палубнi дошки й мачти - з американсько© сосни. Нашi моря визнають дуб i сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева. Бук пiде в нас на кiль. На шпанти - корабельнi ребра - ©х треба тесати й з'╨днувати з кiлькох шматкiв - дамо ми мiцного дуба. Ми спокiйно пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захища╨ нас вiд важких хвиль. Там, де шпанти з'╨днуються з кiлем, ми покладемо ще поверх врубок, покладемо вздовж кiля важку дубову "кiль-свинку". Вона в'яже так шпанти, як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубнi сволоки ми вiзьмемо червонавого, густого тису. Це дерево да╨ легкий лiсовий запах, з яким легше обживати каюти. Обпланку╨мо зовнi й усерединi - також тисом, бо вiн не бо©ться води й негнiй-деревом назива╨ться. Палуб зробимо двi - нижчу й вищу. Пiд першою буде ©жа й товари, солодка вода й затишна темрява. Над першою будуть каюти. Над вищою - щогли з парусами i небо. Вищу палубу ми вкри╨мо сосновими дошками. Вони легкi й смолистi, по них хвиля сковзнеться i назад у море летiтиме. З горiхового дерева вирiзати треба майстра корабля - сильного вовка, хитрого лиса чи дужого ведмедя. Вирiзавши, пiд бугшпритом мiсце йому дати, щоб бачив вiн, куди кораблю плисти, щоб поминав рифи, коси пiщанi та гострi береги. Ми дiйшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побiльше смоли - ми потiм смолитимемо нашу будiвлю. Глибоких двi дiрки чорнiють на палубi. Загляньмо в них: та такi дiрки i в другiй палубi, ми бачимо "кiль-свинку" навiть. У цю дiрку стане спiдня мачта. Половина ©© пiд палубами й упира╨ться в кiль, а половина пiдноситься над вищою палубою. На цю спiдню мачту ставиться друга мачта - марс-стеньга, а на другу - брам-стеньга. Ви бачите, яка важка рiч припасувати шматки. Спiдня мачта... - та ми краще виберемо ранiш сосни для мачт, а потiм уже подивимося, як ©х припасовувати. Сосна росте на пiсках, на гiрських схилах. Коли мiсце обмивають льодовi дощi, обдувають снiговi вiтри, жодне дерево не знаходить у собi мужностi рости там, тодi звичайно кажуть: "Посадимо сюди сосну". I сосна довго i самотньо росте, дзвонячи хво╨ю. Вона завше дзвонить, ©© корiння зарива╨ться в пiщаний грунт i росте вглиб i вглиб. Ось уже перейдено пiсок i глину, обплазовано камiнь, i корiнь занурю╨ться, як жадiбний хробак, у жовту землю. Дивись, через кiлька рокiв i не впiзнати дерева: воно перечiпа╨ вже сво©м вершком заблуканi хмари i змушу╨ ©х вiд ляку мочитися. Треба постукати по нiй i дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозi, i в нiй не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбу╨мо собi. Йдемо далi. Ось вiтер поламав одну - поминемо ©©. Нещастя можна жалiти, але довiряти йому сво© паруси - смiшно. Ще одну сосну ми здибали. На каменi гiрському сто©ть вона, i вiтри ©© хилитають на всi боки. Взяти б хiба? Але, ближче пiдiйшовши, поминули й ©©. Хто довго i вперто бореться з вiтром, не сходячи з мiсця, - того не можна брати на мачту: в ньому вузли i викривлений стан, товсте суччя i зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або на луки брати - летiтиме стрiла як треба. Нашукавши сосен на мачти, повалимо ©х без жалю сокирами. Сентиментальнi люди хай вiдiйдуть: буде текти смола, i сосна стогнатиме. Та саме сто©ть зимова пора, дерево кожне робиться матерiалом: розкiшними, багатими, пахучими мачтами, гнучкими дошками i податливими, як мармур, колодками. Спiдня мачта - найтовща. Але ©© ще потовщують, набиваючи навкруги шальовок для змiцнення й захисту. Поставимо ©©... та ми вже ©© поставили на призначене мiсце. Бiля вершка помiст на салiнгах - це марс. На марсi, притиснувшись до спiдньо© мачти i надягшп штуку, яка зветься "головою вiслюка", стоятиме марс- стеньга. До вершка останньо© знову причеплено "голову вiслюка", яка трима╨ брам-стеньгу. Отакий мають вигляд i фок-мачта, i грот-мачта на шхунi-бриговi. Мачти стоять трохи похило до корми: перша - менше, а друга - бiльш похило. Рей - поперечних перекладин для парусiв - на щоглi чотири: спiдня рея, марс-рея, брам-рея i бом-брам-рея. Змiцняють мачти тросами: вантами, пардунами. Парусне господарство - як скрiзь по гарних кораблях - фрегатах, бригах: спiднiй парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус, гафель-парус, клiвер, топселя, стакселя i ще кiлька додаткових бiля вищих парусiв. Полотно - не такий цiкавий матерiал, як дерево. Поле льону вража╨ тiльки в час цвiтiння! Тодi страшно дивитися - нiби на землi запалася синя небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Нiби не мiг вирости на землi цей м'який, бiлий, мiцний матерiал. Паруси хай собi шиються, а ми подивимось, що поробля╨ в казанах смола. Вона вже кипить. Треба кинути пучку солi i шматок вощини з медом у кожний казан. Колись ще кидали живого пiвня, щоб люди на кораблi спали чуло i не проспали парусiв. Ще ранiш - для великих кораблiв - варили з смолою й дитину, яку треба було обов'язково вкрасти на базарi. Тодi корабель ставав живою iстотою i набував на небi свого янгола, вiдiбравши його в дитини. "Так пророблювали морськi розбiйники", - розповiдають старi моряки, i обов'язково пiсля стiлькох пляшок, щоб оповiдач мiг поплутати прову з кормою. Смола кипить. З дна стремлять чорнi бунтiвливi потоки. Старi корабельнi майстри, що вже доживають свого вiку, могли iнодi побачити майбутн╨ корабля в тих смоляних бульках i хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола кипить, i ©© перемiшують, щоб не пiдгорiла. Даремно комусь зда╨ться, що майстри ворожать, плямкаючи губами, ©м жарко вiд вогню. Смола кипить, як турецька кава. Вогнi пiд нею палахкотять i шпурляють iскри на боки. Смолистi дрова попались! Майстер пробу╨ смолу. Ей, не лови гав, роззява! Бережись, бо звариш ногу. Хiба не бачиш, що йдуть уже смолити новий посуд?" XV Рана нагадувала сво╨ю формою серце. Крайки ©© були синi, трохи бузковi. З одного кiнця йшла смуга порiзу, крiзь яку випливала й випливала кров. Очевидячки, нiж, ударивши тiло, розiрвав його далi. Очi мо© застила╨ туман, але я бачу ©© - мою рану - i чую уразливий бiль. Крiм рани, нiчого не iсну╨ на свiтi. Я навiть бачу двi рани, нi - три... О, та всi груди пошпортано ножем! Усi груди й живiт. Симетрично. I всi рани цiлком однаково© форми, нiби вимальовано ©х фарбами. Фарби печуться. Я стогну. Менi зда╨ться, що... так, справдi, це намальовано пекучою фарбою. Бiлi хустки наближаються до всiх малюнкiв. Торкаються тiла. Бiль посилю╨ться, i зникають з очей рани. Залиша╨ться бiль - гострий, пронизливий: на лiвому боцi черева. Бiль топить у собi мо╨ зорове сприймання ран. Разом iз цим повiтря таке густе йде з легень, що в горлянцi воно клекоче, i я сам чую свiй стогiн. Десь iз безвiстi простяга╨ться рука, вiд яко© тхне лiкарським запахом. Я бачу тонкi пальцi надзвичайно© краси. Менi почина╨ яснiшати в очах, я чую серцем, що пiсля дотику руки я зможу встати i роздивитися, де я ╨. Рука наближа╨ться - вона лягла на рану. Холодна рiч посунулася вздовж. Знову скажений бiль захолодив мозок. Я чую, як я по-звiрячому кричу. Холодна рiч переста╨ турбувати. Замiсть не© я вiдчуваю, що менi проколюють шкiру голкою i впускають рiдину. Ста╨ тихо, i в мо©х вухах тиша одна, абсолютна тиша. Живiт холоне, я гублю мiсце, де мiститься бiль. Чую тихi голоси - розплющую очi й - бачу ту ж саму руку. Вона знову наближа╨ться до черева i занурю╨ться в нього. Я почуваю лоскiт. Рука ворушиться, мацаючи i шукаючи пальцями. Вона нiжно торка╨ться всього. Вона не поспiша╨. У мене виника╨ думка, що руку хотять менi в черевi й залишити. Я лякаюся до того, що вiдчуваю вже бiль. Я стогну. Нарештi рука вийшла на свiтло, я бачу ©©, як по нiй збiга╨ кров, як вона радiсно, задо-волено руха╨ пальцями. Пальцi надзвичайнi i радiють з того, що вони намацали у мене в черевi. У мене проясню╨ться голова. Я бачу ще кiлька рук, що звисають над раною. Вони тримають голку з ниткою, хусточки, блискучi речi. Руки швидко-швидко починають працювати. Я чую бiль, але цей бiль уже не турбу╨. "Цей нiчого, а в того гiрше", - говорить голос. Усi слова входять до свiдомостi, я починаю згадувати, але раптом з'явля╨ться така безлiч слiв, що я лякаюся в них заблудитися. Вони завалюють, не давши часу зрозумiти ©хнього значення, вони падають i падають. Я почуваю, я вiдокремлююсь вiд столу, мене хтось несе. Ми лежали з Богданом удвох в кiмнатi. У мене один слiд вiд ножа, у Богдана - два. Ми стежимо вдвох за мухою, що лiта╨ пiд стелею. Кiмната бiла, чиста, i мусi нудно самiй лiтати. - Маладчина Поля, - шепотить Богдан, йому не можна ще голосно говорити i смiятись. - Полi ми купимо золоту каблучку, - вiдповiдаю я, захопившися враз любов'ю до Полi. Вона врятувала нас, знайшовши вночi на вулицi в калюжi кровi, ©© голоснi зойки збудили цiлий квартал, i хтось подзвонив до швидко© допомоги. - Я думаю, що Сев, - хрипить Богдан, - його поведiнка в останнiй час менi не подобалася. - Ви, мабуть, здурiли або втратили багато кровi. За Сева я даю голову. Коли тiльки можливе в свiтi iснування пари друзiв - то це я i Сев - цi люди. - Кажiть! Недаром же я за вами слiдкував увесь час. Це тiльки вiн i нiхто бiльше. - А якi причини? - Вiн злий на вас за вашу рижу. Вiн дума╨, що ви ©© вже обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали. - Оце й усе? - Цих причин вистачить. I менi навiть подоба╨ться, як вiн ловко нас обкрутив. Вiн, видко, звичний мати справу з ножем. - До цих пiр вiн дотримувався пензля. - Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви йдете... До нашо© кiмнати зайшло дво╨ людей з лiкарем. - На кого ма╨те пiдозрiння? - запитав один, розкладаючи папери. Я глянув на Богдана суворим i застережливим поглядом. Вiн зрозумiв мене i заплющив очi. - Нас, очевидячки, хотiли пограбувати, та щось перешкодило. Нi на кого пiдозрiнь не ма╨мо i вважа╨мо це за напад портових грабiжникiв. - Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте сво©х ворогiв. "Сво©х друзiв", - подумав я, але допитувачевi не вiдповiв. Вiн зiбрав папери i вийшов разом iз лiкарем I супутником. Богдан розплющив одне око. - Ми й самi добрi шукачi, - посмiхнувся вiн. Ми провадимо перервану розмову. - Коли ви йшли, - каже Богдан, - i вiн вам перегородив дорогу, я одразу став бiгти на помiч. Заблищав нiж. Ви схватили його за руку i припали до не© ротом. - Я укусив його. - Потiм ви одсахнулися, i вiн вас ударив ножем. Ви помiтили, в якiй руцi вiн тримав ножа? У лiвiй руцi. Вiн, значить, лiвша. От звiдси нам i треба виходити: вiк лiвша, на лiвiй руцi вiд зубiв мусить бути знак. Ну, що - ловко? - А який на ньому був одяг? - Я не помiтив, а ви? - Менi здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу - можливо, то менi в очах зарябiло. - Значить, я починаю? - Можете починати, тiльки щоб Сев не помiтив нi крихти. Навiть коли це зробив вiн, то й тодi я любитиму його i не зраджу дружби. Така дурниця, як нiж, не може вiдгородити вiд мене Сева. - Нащо ж тодi дошукуватись? - А цiкаво буде колись йому згодом нагадати i посмiятись разом. Менi зда╨ться, що вiн уже ка╨ться. Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозумiти. - Адже ви любите ту дiвчину? - Це не стосу╨ться до нашо© балачки. - I ви можете вiддати ©© Севовi? - Сев ма╨ в не© таке ж мiсце, як i я. До того ж - у не© ╨ своя голова. - Жiноча голова, - сказав Богдан, - завше любить, щоб ©© хтось затуркав. Вона не може сама чогось вирiшувати. Жiнка любить руку i повiд. Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тодi трохи згодом до нашо© кiмнати зайшла схвильована Тайах. - Дружочок, хто це тебе? - вона сiла на стiлець, щоб бачити нас обох. Я удав, що менi боляче, i затулив очi рукою. Цим я давав ©й можливiсть подивитися на Богдана довше, нiж це дозволяла моя присутнiсть. - Болить? - Коли б вас ножем кольнути, - вiдповiв за мене Богдан, - то й вам би, мабуть, болiло. Жiнка не зрозумiла тако© до не© нечемностi i подивилась на мене. - Отак ви собi ходите, ходите, - продовжував мiй товариш, - хвостом метете сюди, х©остом метете туди, а хтось, може, через вас ножi одержу╨... - Богдане! - перебив я. - Та я для прикладу кажу. Бо жiнцi завше при╨мно дивитися на двох розкуйовджених i закривавлених пiвнiв. Коли жiнка бачить, що через не© люди виймають ножi i починають рiзатися, - це для не©, як вода для квiтiв, вона росте, повнi╨, хорошi╨. - Богдане, не майте мене за одну з тих жiнок, яких ви взагалi бачили. I не стосуйте до мене вашо© фiлософi©. Коли через мене хтось битиметься - я покину ©х обох. Вони не мають права почувати мене власнiстю. А взагалi - що матрос може розумiти на делiкатних справах? Богдан з обурення закашлявся. Його живiт, що мусив не ворушитися жодним м'язом, почав труситися. Тайах пiдбiгла до нього i, пiднявши йому голову, напо©ла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу сво©х слiв. - Дiвчино, - сказав я, - у нього двi рани на тiлi, i кожна може розкритися. Не сердь його хоч ради площi бiля собору Дуомо. Ради таксi, що кружляло по площi. - Ти одержав? - Одержав i прочитав. Прочитав до половини. Потiм випив пiвпляшки горiлки i прочитав до кiнця. Не перебивай. Грiхiв у тебе я не бачу. Ти не могла iнакше себе тримати. Тiльки я на тво╨му мiсцi, проте, по©хав би до... як його звати те мiстечко бiля Мiлана, куди ви мали по©хати? - Монца. Там чудесна природа, кабаре i ресторан. - Я по©хав би до Монца. Я розхлюпав би там озера, в якi дивляться високi лiси, i я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив би до себе всi iскри й зорi, i коли б вiд цього з'явилася на свiтi нова людина, - це було б осущненням iде©. - Ти з мене не глузу╨ш? - Ти зробила, як i кожна жiнка зробила б на тво╨му мiсцi. Ви не любите гiркостi, що приходить на ранок, того полину, який вiдкрива╨ людинi тайну ©© життя. Слово честi, на тобi нема╨ й пилинки грiха. - А коли б я... по©хала? - Я виправдав би це тiльки тодi, коли б ти вивершила пригоду... дитиною. Неймовiрний потяг чоловiка до жiнки майже завше свiдчить за те, що дитина вiд такого союзу пiде далi за батькiв. Я дуже втомився, ведучи довгу розмову. Тому я заплющив очi i став тихенько дрiмати. Тайах сидiла непорушно, не зводячи очей з вiкна. Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голоснiший стогiн. Дiвчина мовчала, передумуючи свою пригоду i вiдновлюючи почуття. Мене охопила страшна сонливiсть. Я почав провалюватись у мiцний сон. Скiльки я спав - не знаю. Можливо, якусь малу долю хвилини, можливо, кiлька хвилин. У снах губиться розумiння часу в тих його межах, якi ми досi вмi╨мо фiксувати. Прокинувся я вiд слiв Сева, що ввiйшов до нашо© кiмнати так бурхливо, як часом прорива╨ться протяг, розчиняючи вiкна й дверi. - Привiт лазаретникам, - закричав вiн, увiйшовши. Ми з Богданом порозплющували очi. - Якi ви кислi й соннi! Бiля вас жiнка, як перець, а ви хоч би раз чхнули. Менi лiкар сказав, що ви швидко наплю╨те на оцi лiжка й використовуватимете сво© ноги. Чи не нудно вам? Сев потиснув руку Богдановi i поляскав по мо©й руцi, що лежала поверх ковдри. Я не помiтив жодно© тiнi на його обличчi. - Подайте менi води, - попросив Богдан. Сев посадовив фамiльярно Тайах, що була встала виконати прохання. Вiн сам узяв чайника i допомiг Богдановi напитися. Мимо сво╨© волi, я стежив за кожним його рухом. Я навiть не помiчав цього i не вважав за ненормальне. Я побачив, як переможно заблищали очi Богдана, коли вiн пив воду. Я став дошукуватися причин. Сев саме ставив чайника на тумбу. Мене осяяла раптом думка: Сев тримав чайника лiвою рукою. У мене забилося серце, я злякався. Сев - лiвша. - Я вам хочу розповiсти, - сказав Сев, - iсторiю з тими чотирма зайцями у вугiльному трюмi, яких помiчник капiтана пароплава, що прийшов iз Коломбо до одного з портiв Балканського пiвострова, звелiв викинути за борт темно© ночi. Пам'ята╨те, це тодi, коли з чотирьох один ожив? Ми пам'ятали. - Менi потрiбний цей епiзод у трюмi, i я його хочу розповiсти вам так, як я його роблю. Богдан про нього не розповiдав, але я беру не так, як було, а так, як могло бути. Ви слуха╨те? - Може б, це вiдкласти до iншого побачення? - втрутилася Тайах. - Нi, треба сьогоднi. Ви будете слухати? - Добре, - вiдповiв Богдан зовсiм тихо i наче не сво©м голосом. Сев сiв до мене на лiжко i дiстав папiросу. Але Тайах вiдiбрала ©© в Сева i не дозволила палити. - Вугiльний трюм я уявляю собi в пароплавi десь насподi, аж пiд машинами. Вугiлля лежить не товстим шаром, бо воно може зогрiтися й зайнятися. Доступ повiтря - гарний, жити в трюмi можна цiлком з комфортом. Чому ж вони мали там задихнутися? Очевидячки, вони не задихнулися. Вiд Богдана почувся заперечливий стогiн. - Не задихнулися, - повторив Сев, - бо повiтря там було досить. Треба шукати iншо© причини для того, щоб усi четверо знепритомнiли. Яко© причини? А причина була проста - ©жа й вода. - ╞жа й вода, - пiднiс голос Сев, заглушаючи протест Богдана, - через брак однi╨© води можна збожеволiти! Не треба мати багато уяви, щоб намалювати собi картину того, що трапилося у вугляному трюмi. Першi днi, коли була ©жа й вода, тро╨ людей (©х було спершу тро╨) почували себе прекрасно. Вони ще сподiвалися, що та людина, яка пустила ©х до трюму, викона╨ обiцянку i носитиме воду за те золото, що вона одержала. Вони розповiдають один одному казки батькiвщини, свою любов, сво© переконання. У тiм порту, де вони сiдали, вони вперше познайомилися, i жодно© рiзницi мiж ними не було. В трюмi один призна╨ться, що вiн не з простих, i цим зiзнанням ставить мiж собою i товаришами стiну. Запаси ©жi й води виходять, люди вiдчувають злiсть i стають уразливi, ©х драту╨ кожна дрiбниця, ©жi й води ще менша╨. Тодi трапля╨ться те, що й одразу можна було передбачити: дво╨ вiдбирають життя в третього i закопують його у вугiлля. Вони продовжують, таким чином, сво╨ життя на кiлька день. Проте - до ©хнього товариства ввiходить новий член. Це вiдбува╨ться вночi, на невеликiй стоянцi, коли пароплав прийма╨ пошту на борт. Новий метушиться в темрявi трюму, iнстинктом вiдчувши, що вiн не сам. Пароплав виходить iз гаванi. Ранок заста╨ його у вiльному морi. При бiдному свiтлi новий бачить старих мешканцiв. Але у нового нема╨ харчiв - вiн ©х встиг до ранку закопати в купу вугiлля: воду i сухарi. Цей новий - кита╨ць без одного вуха. - Цього китайця я залишив на островах, - заперечив Богдан нiби з останнiх сил. - Я ж не кажу, що це той самий кита╨ць був. Я кажу тiльки, що ви визнали його за того китайця, який дошкуляв вам на палубi в старого малайця. Ви могли ж подумати, що то вiн? Вiдповiдi не було. - Кита╨ць, побачивши суворих хазя©в iрюму, при╨мно посмiха╨ться i хоче розпочати дружнi стосунки, але один iз двох хазя©в пригаду╨ бiль вiд його руки i люто ла╨ться. Бiйку почина╨ матрос. Вiн кида╨ться на китайця iз ножем, але кита╨ць... - Куса╨ його руку, - вставля╨ Богдан, гостро слiдкуючи за Севом. Сев дивиться на руку. В ньому не можна помiтити й натяку на хвилювання. - Китайцi не кусаються, - поправля╨ Сев Богдана, - кита╨ць дiста╨ й свого ножа. Вони б'ються. Матрос усi спогади хоче намалювати ножем на китайськiй шкурi. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугiлля так, котяться з не©, вiдкриваючи китайцеву схованку. О, вже ╨ мета бiйки! Ця вода i ця ©жа допоможуть врятуватися. Допоможуть до©хати. За воду й хлiб уже йде бiйка. В кiмнатi з'явля╨ться сестра-жалiбниця. Вона без церемонiй вшiроваджу╨ гостей, не даючи Севовi навiть договорити фрази. Тайах iз Севом виходять, усмiхаючись нам i посилаючи поцiлунки. За ними виходить i сестра. Богдан почина╨ ворушитися на лiжковi. Власне, почина╨ пiдносити голову, оглядаючи кiмнату помутнiлими очима. - Вже пiшли? - Пiшли. - Покличте швидше сестру, - аж свистить його голос, - у мене всi бинди перемокли вiд кровi. Я тодi... як... закашлявся... Тайах i Сев сидять у першому рядi. На арену виходить красунь-кiнь. Смаглявий хазя©н його зовсiм зника╨ поруч iз пишнiстю й блиском коня. Кiнь вичищений i натертий суконкою. Батькiвщина його - Андалузiя. Коня звати Метеор. Вiн увесь золотий - вiд гриви до хвоста. Темнi, наче засмаженi на сонцi, сухорлявi, стрункi ноги. Копита малi, рiвно обрiзанi i обточенi. У гриву заплетено блакитнi стрiчки. Хвiст пишний i довгий, як найкраща дiвоча коса. Очi Метеора лукаво блищать. Видко, що це жартiвлива, балувана iстота, його кокетування може звести з розуму цiлу стайню. - Цього коня, - каже Сев, - я хотiв би подарувати вам. Ви б його поставили в себе бiля лiжка, лежали б i годували його цукром. Вiн лизав би вашу руку i тихо iржав би з радостi. Дивiться, якi вiн штуки виробля╨! Ви з ним могли б навiть танцювати. Метеор! Кiнь повiв ухом, почувши сво╨ iм'я. - Бачите, який вiн чулий! Коли б ви загубилися в степу i поранили б собi ноги, i сонце заходило б за обрiй, вам треба було б тiльки свиснути, вiн був би вже бiля вас. Метеор! - Менi не треба коня. - Вiн стояв би бiля вас та грiб ногою. Ви лягли б на траву, а навкруги вас велетенська сяяла б нiч. Ви лежите, над вами зорi миготять i перекочуються по небi. Ви бачите, як з неба летить роса на землю блискучими мiльйонами крапель. Не долiтаючи до землi, краплi стають над нею пахучою легкою парою i зникають. Ви лежите, бiля вас кiнь, i ви вироста╨те в колосальний символ. Ви бо©теся подивитися праворуч себе i лiворуч, бо©теся побачити похилостi кругло© землi. Ви пiдводите голову - нi, земля рiвна та простора. Десь у невiдомiй далечi гримлять моря i великi мiста. Ви зна╨те, що кiнь вас домчить до всiх обрi©в i зникне за ними. Ви це зна╨те i лежите, зрошуючи степ сльозами невисловле-но© туги. Ви наче вдова, що хоче мужа. Сiдайте ж на коня. Метеор! - Нi! Метеор дякував за оплески, котрi викликала його краса. Вiн став переднiми на бар'╨р i вклонився до публiки. Просто перед ним була Тайах. Нiздрi коня наблизилися аж до ©© колiн, насмiшкуватi очi дивляться розумно, i кiнь з при╨мнiстю вiдчува╨ п'янливий запах жiнки. Вiн трясе головою, просячи себе погладити. Сев простяга╨ руку, але Метеор його не хоче, вiн тягнеться до Тайах. - Нi, Метеор, - каже Тайах, i кiнь одразу опиня╨ться на аренi. Вiн гнiвно нагина╨ голову i бiжить за кулiси. - Нащо ви його образили? - сердиться Сев. На арену вилiтають голуби. Кружляючи над публiкою, вони по знаку сiдають туди, куди ©м наказу╨ ©хня хазяйка. Вони безпомiчнi, маючи тверду стелю над собою. Б'ючи крилами, вони нервуються з того, що дах не синiй. - Хочете, я подарую вам голуба? Вiн лiтатиме над вами i сповiстить про небезпеку. Коли вас оточить вода i зникнуть береги, вiн перший принесе вiту маслини вiд твердо© землi i дасть вам бадьорiсть, що вода спада╨. Вiн через усi перепони подасть вашу звiстку додому. Голуб служитиме вам вiрно, бо в нього мала голiвка, в якiй не вмiщуються злi думки. - Не люблю голубiв. - Вiн завше дасть вам спокiй i мир на вашiм шляху. Його вуркiт розчулить ваших ворогiв, i символ спокою в його дзьобику продовжить ваше життя. - Сев, ви розповiда╨те дитячу казку. - Чи, може, вам бiльше до вподоби орел, що розгорнув би крила над головою i вiв би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони - i кордони розходились би перед вашими очима, глянули ви на дверi - i дверi вилiтали б в ту секунду, подивились би ви на людину - i людина вийняла б сво╨ серце i вiддала б його вам обома руками? Хочете орла - самотнього, хороброго, хижого, на недосяжнiй скелi, з могутнiми крилами? - Вони дуже смердючi. Тих, що я бачила по зоологiчних садках, не можна назвати птахами. Це облiзлi, обскубанi гуси iз скляними очима. Хай вони вже лiтають без мене. Ви ще далi будете розповiдати казок? Голуби збиралися всi потроху до клiтки. Лише один довго не слухав свисту хазяйки. Вiн лiтав над глядачами, над оркестром, кружляв бiля ясних електричних ламп, випорожняв свiй шлунок, про щось вуркотiв, розпустивши хвiст. Потiм вiн лiтав низько i несподiвано сiв не до хазяйки на руку, а на колiна до Тайах. - Нi, - сказала остання, зганяючи голуба. Сев сердиться знову. - Чого ж вам нарештi треба? Хочете, я, подарую вам лева, - продовжу╨ Сев, коли за блискавично поставленими гратами на аренi починають плигати леви, - це вам уже цар звiрiв. Бачите, як вiн вiльно походжа╨, дарма що за гратами. З ним вас нiхто не займе - навпаки, ви всiх витрушуватимете з ©хнiх шкiр. Як вiн походжа╨! Як вiн б'╨ себе хвостом по ребрах! Хочете лева? - Нi. Не треба вже казок. Посидимо так. Леви перекидаються, гарчать, але слухняно роблять все, що вiд них вимага╨ нiмець-приборкувач. "Чого ж ти хочеш, чоловiче?" - звертався останнiй до лева, оперiзуючи його батогом. "Чи ти не сказився, чоловiче?" - нiмець штурляв левовi в рот палицю. "Сиди тихо, чоловiче!" Звiр не хоче йти на мiсце, гарчить i замiря╨ться на нiмця лапою. Тодi приборкувач вийма╨ з кобури зброю. Лев вiдверта╨ голову i, як побитий пес, вiдходить пiд загальнi оплески. Зайнявши мiсце в спортивнiй фiгурi, лев не витриму╨ образи. Вiн голосно кричить, i трусяться конi в стайнi, лякаються голуби, тривожаться глядачi. Лев кричить. - Нi, - каже Тайах i виходить до фой╨, тягнучи за собою Сена. - Любий Сев, - хвилю╨ться вона, - чому менi так негарно? Бiля мене ось ви, i я вiдчуваю, що ви такi теплi. Правда ж, ви не дума╨те про мене погано? - Монкi, - вiдповiда╨ врочисто Сев, - дайте менi вашу руку, i я зрушу свiт. - Ой, як страшно! - смi╨ться дiвчина. - Нате вам руку. - Монкi, ви мене любите? - Слово честi, не знаю, Сев. Коли ви менi кажете про вашi почуття, я хвилююся, але в менi нема╨ страху. А коли любиш, то, кажуть, - бо©шся. Страх i млость. - Я мовчу, - каже Сев, спалахнувши всi╨ю сво╨ю гордiстю. - Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас нiколи не забуду. За все мо╨ життя тiльки ви та редактор володi╨те мо©ми думками. Нiколи нiхто так до мене не ставився. Всi в першу чергу пропонували менi лiжко. Я вже почала була забувати, що може бути на свiтi самостiйне життя, мiцна любов, яка не бо©ться жертви. Свiт я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мо© костi i зника╨ на ранок, випивши зi мною келих мо╨© сили i мо╨© кровi. Я забула, як я була маленькою дiвчинкою i потiм стрункою юнкою. Я прокидалася вночi, запалювала свiтло i пiдходила до трюмо - роздягнута i гаряча вiд сну. Я роздивлялася на сво╨ тiло, немов на щось чуже менi й далеке. Руки, шия, груди, живiт - все я вивчала i спостерiгала. Так iнодi пiдходить уночi хазя©н до бочки з вином. Вiн нюха╨, кушту╨, стукотить ключем у днище, вимiряючи, скiльки вина ╨ в бочцi. Такими ночами я згадувала сво© дитячi й дiвочi мрi©, менi ставало легше дихати, нiби я випивала солодко© цiлющо© води. - Але цього вже нема╨? Ви це вже пережили? - Я пережила це, - Тайах мiцно притиснулася до руки Сева, якою вiн тримав ©© лiкоть, - i нiколи в життi ке повернуся до старого. Знову загубити сво╨ тiло, вiдчувати лише, як вино вилива╨ться i розхлюпу╨ться по дорозi - краще вже тодi не жити. - А коли б я попросив зараз вашо© руки i повiв би до себе назавжди? Коли б я понiс вас... - Не треба, Сев. Вiдповiдi в мене нема╨. Але я вiдчуваю, що живу тепер сво© останнi днi. Я не знаю, що Суде потiм, я боюся й жахаюся цього. Та воно однаково мусить прийти, я горiтиму рiвним, високим i ясним по-луменем. Менi цього не обминути. I ось я вiдчуваю справжнiй панiчний страх. I млость, i сласнiсть. Ви мене любите тепер, вам зда╨ться тiльки. Повiрте менi. Тепер - ви пiдняли мене з того мiсця, де я лежала при дорозi, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель - дайте ж менi попливти, наставивши вiтрила. Сев став смiятися, ображаючи Тайах i себе цим смiхом. У фой╨ погасили свiтло. На аренi починався новий вiддiл програми. Тайад поверталася з Севом на сво╨ мiсце, як сновида. - Вам нiчого не розповiдали про мого листа? - Нiчого. - Я забула, що ви мало зможете зрозумiти мою поведiнку без цього листа. - Я добре розумiю вашу поведiнку i, очевидячки, стикаюся щодня з причиною вашо© поведiнки. На арену вийшли морськi гiмнасти. Вони проспiвали матроську пiскю, вiддали пошану публiцi i стали лiтати по аренi. Карколомнi сальто вивершував жартiвливий смiх. Серед групи гiмнастiв була одна дiвчина - молода, з чудесною будовою тiла. Мужчини й хлопцi одягнутi в бiлi морськi штани з лампасами, бiлi сорочки з чорненькими краватками. На дiвчинi рожеве трико. Помiж морякiв дiвчина здавалася зовсiм без одежi. Вона не стояла й кiлькох секунд на мiсцi. На аренi вiдбувалося надзвичайне змагання за дiвчину. Кожний хватав ©© на руки, як рожеву податливу сирену, мчав по аренi, роблячи кульбiти й сальто. Нiби вихор, за ним мчались iншi. Хтось вiдбивав дiвчину у попереднього i сам з нею тiкав далi. А на поставленому капiтанському мiстковi капiтан дивився в бiнокль i командував керманичами та машинiстами. У дiвчини було обличчя, як у ляльки: коли ©© ставили на землю - вона розплющувала очi, коли ©© брали на руки - вона довiрливо засинала. Група все збiльшувала темп гри. Нiби хвилi погрожували впасти на палубу. Капiтан стояв спокiйний та величний, командуючи кораблем. Тайах важко дихала. Вона стежила за дiвчиною, нiби за сестрою. Смiялася й плескала в долонi. Великий цирк безлiч разiв викликав гiмнастiв, коли вони, кiнчаючи свiй номер, пiдкинули дiвчину вгору в обiйми старого капiтана. Музика ревла i вiтала майстрiв. Повiтря, яким дихали тисячi людей, нiби пронизала хвиля морського повiтря. - Сев, я вже все бачила, - сказала Тайах i встала з мiсця. Сев пiшов за нею слiдом. Вiн почав дещо розумiти. Але вiд цього йому стало ще тяжче. Проте вiн смiявся i розповiдав анекдоти. Тайах його не слухала. - Сев, - попросила вона, - дозвольте менi пiти самiй далi. Менi треба багато подумати. Вони розiйшлися, поцiлувавши одне одного в щоку. Сев дiйшов додому лише на ранок. Не роздягаючись, вiн уяав на лiжко i заснув. XVI Радiсна праця - ознака творчостi. Тесляр теше дуба й бука з захватом. Стовбури цих дерев пiдуть на змiцнення кiля й форштевня. Дубовий прикорень сто©ть бiля верстата. На нього покладено тютюн. Голенастi окоренки, стовбури сосновi з корою, дошки, обаполи дубовi, купи стружок, верстати. Над цим ранкове сонце, вилiзши з-за моря, дивиться на початок робiт бiля колишнього дубка "Тамара". Дубок, нi - це тiльки кiстяк його - сто©ть на березi в примiтивному доцi. Закопано кiлька стовпiв, пороблено риштовання i поставлено дубок, розвантаживши його вiд усього; вiд щогл, палуби, вантажу i вiд того, що заводиться в мiсцях, де довго жили люди, - рiзно© трухи та покидькiв. Коли буде замiнено все попсоване дерево i вiн буде обшитий новими дошками, зашпакльований i обсмолений, - тодi спустять на воду. На водi вивiрять стiйкiсть, будуть уставляти мачти i кiнчатимуть усi внутрiшнi роботи на суднi: каюти, палуби, кермо, бугшприт. Поверхня дерева нагрiва╨ться вiд сонця i пахне, як сiно з копицi. Плотники по одному сходяться, облiплюють кiстяк дубка. Бiля верстатiв виростають люди. Там почина╨ шаршати шершебок по дошцi. Хтось бере до рук рубанка i, повозивши ним по дубовiй планцi, кида╨ його й лагодить фуганок. По деревi фуганок майже спiва╨. Власне, пiдспiву╨. Бо спiва╨ щось собi пiд нiс той, хто працю╨. Чудесний ранок, i смiшна робота. А ще смiшнiше те, що робота тече, як струмiнь пахучо© води. Матерiал не сучкуватий i не мокрий. Заглибляйся, коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрiбну кривину в буковiй глицi. Працюй, струже, на совiсть! Це не декорацiя, яка вмре завтра - хай тiльки ©© використа╨ кiноапарат. Ця робота виходить у море. I можуть сказати майстри десь, що "вiдбудовували цей бриг радiснi й чеснi робiтники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели i паруси напнули. Честь ©м - умiлим теслярам!" А нехай мине така лиха година, коли доведеться кораблю почути, що "руки б ©м повсихали, i печiнка б ©м вилiзла, i дiти б ©м у вiчi наплювали - тим ледарям, безчесним людям, циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би на них швидше прийшов!" Не буде тодi брига, а буде дерев'яне опудало, сором i ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки i дзвенить сокира. Нi, корабель буде такий, нiби вiн вирiс у лiсi з чудернацького насiння i розцвiв, i обрiс великим бiлим листям парусiв. Сокиро, теши й теши. Ти найталановитiша з усього струменту. Ти дзвениш у твердiй руцi. Трiски летять набiк. Нахилившися, майстер обтiсу╨ стовбур. Сокира слухняна i проворна. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Пада╨ пiт на дерево. Сонце - нiби пробив хтось дiрку в небi - лл╨ безперестанку на землю жар. Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Тесати до цi╨© мiри? А потiм це ляже на кiль? Яка весела робота! Ляже на кiль! Куди це поспiша╨ пилка? Пилко, рiвнiше рiж. Сонце, май совiсть, ми ж працю╨мо. Ш-шак-дзнь! Секиро, ти ще гостра? Ш-шак-дзнь! Ш-шак-дзнь! Коли судно сто©ть на березi, його треба оточити любов'ю i увагою, веселiстю, легкими пiснями i достойними людьми. Корабель на березi, як i хвора людина, потребу╨ нашо© безмежно© вибачливостi й терпiння. Уявити треба його нудьгу i поiяг до здоров'я, тоскне завивання вiтру в оголених ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованнi, цiлу гаму звукiв: сосни, дуба, бука, негнiй-дерева. Бриг на березi - ще не бриг. Це - бiль народження, захват i радiсть працi, мерехтiння думок i колискова пiсня. "Бриг великий вироста╨, бриг у море виплива╨!" В риштованнi-колисцi сто©ть майбутнiй бриг. На кормi, де ╨ вже шмат палуби i звiдки можна охопити оком роботу, - сто©ть Професор. Пiд ним працюють бiля кожно© шпанти теслярi. Тирсяний пил пiдноситься вгору, виповня╨ увесь бриг бiлявим мороком, нiби й не корабель це, а чудна та велика урна, в якiй Професор хоче про щось ворожити. Хазя©н трамбака - неофiцiйний помiчник Професора. Вiн маца╨ кожну дрiбницю, нюха╨ кожний шмат дерева, як ©жу, i нiби вироста╨ разом iз кораблем. Тепер вiн виринув десь знизу, ухопився руками за сволок i сiв на нього верхи бiля Професора. - Професоре, як ви дивитесь на борти? Не треба ©х випинати. А то не бриг буде, а таракуцка. Пам'ятаю, плавав я на такiй посудi. У найкращий широкий вiтер ми нiяк не могли ©хати по-людському. Усе здавалося, що пливемо з самого святого потопу. Вiрите - та шхуна мала стiльки хазя©в, скiльки ╨ на нашому узбережж