я директиву трiйки виконати, але годинника свого перевiв верст на п'ять уперед, виконав дiло сам з мо╨ю донбасiвською ротою й лiг, гарячий, пiсля бою на травi спочити та почекати Адаменка. Самi зна╨те - п'ять хвилин б'╨шся, а цiлий день бiга╨ш, стомився, душа не трима╨ться, на небi хмари одна за одною ганяються, аромат природи, конi траву скубуть, i лише згодом я дiзнався, що дiстав запалення легенiв. Адаменко не запiзнився й на крихту, вiн з'явився з братчиками в повнiй бойовiй ходi, конi його були ситi, а люди муштрованi, кобила пiд ним аж горiла золотою мастю, де вiн ©© ховав, отаку красуню, вiд людського ока? Я його запитав про це, а вiн одповiв, що фарбу╨ на захисний колiр, i ми всi смiялися, смiху був повен луг, я устав з трави, щоб посмiятися, i вiдчув, що мене коле колька, легенi нiби риплять пiд ребрами, i смiху в мене не вийшло. Адаменно злiз з кобили, вiн був високий, як вагранка, i як вистачило одежi на таку дитинку, пiдiйшов до мене, став прислухатися до мого кашлю, поклав мене на землю i взявся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж, але ребра в мене лускались, як сiрники, вiд Адаменкових рук, вiн мене трохи не задушив масажем i потiм признався, що його спецiальнiсть - медицина, а в армi© був за ветеринарного фельдшера. Вiн менi одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський герой, я йому передав командування над мо©ми шахтарями, а сам почав мучитись iз запаленням легенiв. Давали менi рiзнi порошки, й пiлюлi, мене нiчого не брало, хвороба мiцно причепилася до грудей, а треба було до того й ховатися та з такими легенями ©здити верхи. Адаменко казав, що не кожний таке витрима╨, i вирiшили ми з ним взятися за радикальнi лiки, а для цього знайшли глухе село, куди нiякий нiмець не добiгав, поклали мене, раба божого, на купу сiна на гарячу пiч i цiлий тиждень пiч грiли, i сiно поливали водою. Така там була температура, так мене парою проймало, стiльки кровi з мене вийшло, що я вiдчув себе здоровшим i вирiшив не вмирати, а Адаменковi подарував мою стукалку. Ми почали мiркувати про з'╨днання обох наших загонiв, тiльки не знали, як розв'язати партiйнi справи, бо мiй загiн партiйний, а Адаменкiв не зовсiм. Не знали вони, чим зовнi рiзниться партi╨ць, i признався менi Адаменко, що вони хотiли собi на лобах повиколювати зорi, щоб не жарти були, а справжня боротьба за свободу, i щоб кожне могло ©х здалеку впiзнати. Та потiм адаменкiвцi понаколювали собi груди, i в кожного на грудях зоря, i це був ©хнiй партiйний квиток власного взiрця. Ми постановили хлопцiв усiх перечистити i вважати за повноправних партiйцiв. Ви тiльки уявiть таку панораму, що Чубенко лежить на печi, крутиться на всi боки й плю╨ться шматками чорно© кровi, пiд ним мокре сiно аж шкварчить на гарячiй цеглi, пара густа по всiй хатi, й не передихнеш, Адаменко зажурився коло стола, хатою проходять його бiйцi, у всiх зорi на грудях, усi вони фанатики соцiалiзму, серед них перекинчикiв не буде, бо ©хнього партiйного квитка не схова╨ш i в землю з ним ляжеш. В головi макiтриться, стогну я на печi, як бугай, борюся за життя iз слiпою природою, у вiконечко крихiтне бачу вулицю, дерева й далекi степи, куриться, в мо©х очах безконечна дорога. Хочеться побачити, той соцiалiзм, хочеться дожити хоч до початку його, i я стогну ще дужче й роздираю груди. Адаменко кладе мене горiлиць i трима╨, мене трусить марення, у вiконце видко день i людей, потiм вiконце темнi╨, й надворi нiч, планета везе мене на собi крiзь днi й ночi, цiла хата труситься вiд цього. Ось мене несуть на марах, у вiконце я бачу, як палахкотить дерев'яна сiльська церковка, як з обгорiло© дзвiницi падають потроху дзвони, пада╨ великий дзвiн, бевка╨ й гуде, пада╨ менший за ним, дзеленькотить, осипаються малi дзвони. Я прокидаюся й слухаю, в хатi регоче Адаменко, i я дiзнаюсь, що це його антирелiгiйна робота. Вiн переконав парафiян на зборах, що треба розiбрати по домiвках усе церковне добро, бо, чого доброго, i нiмцi можуть його реквiзувати, а то й рiзнi банди на церкву налетять, усе святе золото витрусять, молись потiм на поповi ворота! Ну й розiбрали по домiвках усе, що попало, не церква стала, а цирк релiгi©, забрали парафiяни навiть хоругви, та потiм i почалися на селi розмови, кожному хотiлося мати золоту чашу чи там iнший золотий посуд, словом, справа кiнчилася тим, що церкву спалили, щоб покрити загальний грiх, щоб покрити цiле село. Адаменко реготав собi на всю хату, i тiльки я очуняв, як ми вже мали роботу адаменкiвсько© вигадки, у нього наче бiс сидiв у головi, одчайний i гостроязикий бiс. Я варю .ось сталь, а в мене на думцi Адаменко, i ви менi скажете, що це дрiбнi випадки партизанського життя, але ж навкруги були нiмцi, гетьманцi, були вороги нашого класу, i ми стояли проти них, ми партизанили до останнього патрона. Наше життя ми несли, пiднявши високо на руках, i це дуже важко - ходити такою стежкою, мало нас вернулося живих. Ми билися всякими способами, i про один я вам розповiм, про бабський налiт адаменкiвсько© вигадки. Так от, у степовому селi був ярмарок, на чотири боки курiло, курiли степовi розложистi шляхи тощо, торохкотiли тачанки, торохкотiли нiмецькi колонiстськi фургони, дзеленчали стальними тарiлками вози степового краю. Рiзнi тони, рiзнi звуки, кожен хазя©н свого воза по голосу серед тисяч пiзна╨, отак ми з вами пiзна╨мо гудки наших заводiв, отак паровознi машинiсти пiзнають сво© гудки серед усiх гудкiв; була степова тиша на рiвному, як дошка, таврiйському безмежжi. На всi голоси дзвонили стальнi тарiлки на осях, перегукувався скот з усiх кiнцiв ярмарку, людський гомiн тощо. Нiмцi ото ходять помiж возiв з перекладачами, купують скот на гетьманськi гривнi, що ©х гетьман на машинцi друкував. Гра╨ нiмецький оркестр ©хнiх вiйськових маршiв i пiсень, на вигонi нiмецький батальйон проходить муштру в залiзних шапках, у повнiй викладцi, майор ©хнiй на конi пузо трусить, небо, як Чорне море, над головою. На обрi© з'являються запiзнiлi фургони, вони котяться з чотирьох шляхiв, на фургонах дебелi баби й дiвчата, червонi молдавськi хустки горять на сонцi, фургони таборяться на ярмарку, зiскакують баби й кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спiдницi зовсiм по нормi, i вишита сорочка вiльно налiзла на широчезнi плечi, з паристо© дiвчини була одежа! Бабська команда вешта╨ться мiж народом, селяни регочуть з таких бабiв, а ми, встановивши кулемети на належних точках, поставили найкращих стрiльцiв по садках i так ударили з усiх бокiв, що за якийсь час нiмцi здалися на нашу милость. Битись доводилося крiпко, це вам не гетьманцi, якi од пострiлу могли побiгти. Нiмцi билися по повнiй програмi, ©м на початку й нiяково було тiкати вiд бабських спiдниць, а ми косили кулеметами, i це була партизанська тактика, замаскувавшися бабами, пiдiйти на близьку вiдстань, дiяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спiдницi погубив, а Адаменко в дiвочому вбраннi увесь бiй провiв, намиста, коралiв, дукатiв було повно на його ши©, i вiн не скинув нi одного разка намиста, не загубив нi однiсiнького дуката. То було добро його дiвчини, яка вiддала усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть. I про другий бiй я вам розповiм - адаменкiвсько© стратегi©, коли ми вдвох з Адаменком оголосили на гетьманцiв червоний терор. Тодi ми залишились сиротами, за нас загинули нашi близькi - Адаменкова дiвчина i моя покiйна дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав ©х гетьманцям, i я летiв до наших мiсць Донбасу iз загоном, забувши про небезпеку, я поспiшав рятувати, була жахлива нiч степово© бурi, на небi мiсяць лiтав з хмари в хмару, сухi блискавки сiклися в повiтрi. Менi хотiлося зiскочити з коня й побiгти ще дужче, та примчав я пiзно, коло ставка, плямистого вiд нафти, я знайшов розстрiляну дружину, а в хатi розгром i нищення. Дiвчинка моя забiгла десь у степ, i степ поглинув ©©. Сiв я в хатi на пiдлогу й просидiв до ранку, i зрозумiв, що милостi нiкому не буде, прокляв я гетьманську Укра©ну мо©м горем, вилiз на коня i не злазив iз сiдла, доки не знищили ми цю державу з ©© охоронцями-нiмцями. А зрадник, що видав наших жiнок, добре вiдчув, як помалу наближа╨ться до нього невiдступна смерть. Потiм i трапився той другий бiй адаменкiвсько© вигадки, коли ми добре побилися й вiддячили, повернули борги, i самими процентами з то© кровi можна було втопити гетьмана з цiлим його кодлом старого росiйського генерала. Може, кому з вас доводилося партизанити - або хто в Червонiй гвардi© був чи взагалi хто брав у сво© руки владу на мiсцях, той, без сумнiву, зна╨, якi були того часу настро©. Ми думали, що саме в нашому мiстi крутиться центр революцi©, що на нас дивиться цiлий свiт i чека╨ вiд нас такого, що його й у казках не чувано, всесвiтнього геройства, революцiйного завзяття. А за нашим прикладом пiде вся пролетарiя, i ми не шкодували нiчого в свiтi, перед нами сходила червона планета соцiалiзму, на нас падали ©© прожектори, ми йшли, наступаючи нашiй метi на п'яти. Нi в кого з нас не було бiльше одних штанiв та подерто© шинелi. Де ми проходили - там ставала Республiка Рад, i нас було зовсiм мало, i патрони часом не стрiляли, i донбасiвська республiка стояла, як дитина незаймано© краси. Важкi роки пройшли над нами, i при╨мно тепер варити чудову сталь i згадувати наших бiйцiв, а то нiколи було й умитися, i ми вирiшили з Адаменком вибити до ноги цiлу сотню гетьмансько© варти у донбасiвському низинному селi, поквитатися з паном гетьманом бiлогвардiйсько© держави за наше невиплакане горе, на бiлий терор вiдповiсти як слiд i так далi. I ми ©х застукали, сотню гайдамацького полку iменi його свiтлостi гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, i не шелестiла трава пiд нашою ходою, мало було нас для бою чи для засiдки, удень ми йшли, а вночi дивилися на зорi й захлиналися ненавиддю. Адаменко чекав слушно© нагоди, бо для бою не кожна година годяща. Вiзьмiть метал, i ви скажете, що його не кожно© хвилини випустиш iз мартена, i кiвш мусить бути на мiсцi, i виливницi готовi, а найголовнiше - мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бiй - вiдповiдальна дуже рiч, i коли, було, подаси знак до бою, то аж гориш увесь, i думки тисячами пролетять у головi. Ми свого дочекалися в одному молдавському селi, там була велика школа, гетьманцi стали в нiй на ночiвлю, а нам того й треба було. Ми вночi влаштували ©м розваги, i нi один не вийшов звiдти живим, ми познiмали караули, пiдперли дверi й почали кидати у вiкна запаленi вiхтi соломи, i нам знадвору видко було, як зривалися з пiдлоги вояки, i ми ©х хрестили з гвинтiвок. На пiдлозi не влежиш, коли на голову летить запалений вiхоть, i ми б не морочилися так довго, коли б мали були якiсь гранати. Такий був другий бiй адаменкiвсько© вигадки, а звичайних бо©в траплялося дуже багато, i третя адаменкiвська вигадка була й останньою, та до не© пройшов цiлий рiк. Нiмеччина за цей час розпочала революцiю, i ©й стало розвиднятися в темнiй головi. Вся ╙вропа горiла в революцiйних бурях, я залишив Адаменка у загонi за командира, загiн став до лав Червоно© Армi©, а сам я по©хав до чудесного мiста Одеси, куди кликали мене товаришi-пiдпiльники - боротися з iноземними окупантами та iмперiалiстичними акулами. Iшов тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк, повний порт стояв вiйськових кораблiв, всю Одесу подiлено на зони, тут вам була iноземна, бiлогвардiйська Гришина-Алмазова, а далi натискали петлюрiвськi частини, i польськi легiони стро©ли з себе французiв. Офiцерськi бiлi частини билися з укра©нськими, у кожнiй зонi була контррозвiдка, всi контррозвiдки не забували нас i соннi, життя було революцiйне й пiднесене, ми ходили всi по ниточцi над смертю. Ще забув я сказати, що була в мiстi й бандитська армiя Мишки Япончика, кiльканадцять тисяч озбро╨них нальотчикiв, ©м було вигiдно стро©ти з себе революцiонерiв, i вони влаштовували скаженi екси на вулицях Одеси, а розраховувались за екси ми, бiльшовики, i все, що траплялося в мiстi, клалося нам на карб. Контррозвiдки розривалися, шукаючи нас, i в такому перепльотi точилося наше партiйне життя тодiшньо© Одеси, та ми не кидали дiла, у нас склалася iноземна колегiя, працювала пiдпiльна друкарня у одного рибалки, батька мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на вiйськовi французькi кораблi, ви чули з газет про бунт на крейсерi, одно слово, було зроблено шматочок роботи, не менi цим хвалитися i не вам про це слухати. Загинуло чимало пiдпiльних товаришiв, а менi пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не заривався з хоробрiстю, у пiдпiллi головне - дисциплiна й витримка, там тво╨ життя всiм належить, i ти мусиш ризикувати рiвно настiльки, наскiльки дозволить комiтет. Залишився я живий i пiшов знову до свого загону, бо обрi© раптом потемнiли, i чорнi хмари насунулись на наш радянський берег, а простiше кажучи - почався наступ денiкiнських армiй на Москву. Нашi загони Червоно© Армi© вiдходили на пiвнiч, буржуазiя в мiстах мало дзвонiв не порозбивала з радостi й молебнiв, година була пiдходяща, i ми знали, що помилування не буде, всю Росiю повернуть генерали на царську в'язницю. Я знайшов мого Адаменка на фронтi, вiн командував красивим полком, i в його полку не було двох однаково зодягнених бiйцiв. Зустрiч наша була невесела, i довго ми думали, що нам робити, а потiм порадилися де слiд було, забрали з полку потрiбних донбасiвських людей та й пiшли з Адаменком до денiкiнцiв у тил, на наш курний i милий Донбас, на його балки й степи, i ми добре там походили! Скiльки вугiлля ми не дали денiкiнським паровозам, заводам не дали лагодити машини й зброю, ми партизанили цiлим Донбасом, i кожне селище нас годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасiвське грiло, бо©в було чимало, i нам ставили рiзнi пастки, ловили по всiх кутках, i нарештi довелося ©м зняти з фронту дроздовський офiцерський полк i кинути на нас, i тут трапився третiй бiй адаменкiвсько© вигадки. Коли знаходиться у деяких хлопцiв невстояна кров, i ©м хочеться писати рiзнi оповiдання про нашу громадянську вiйну, i вони пишуть перами й олiвцями, як навiженi, - вони бачать, як ми, голi й босi, женемо озбро╨нi армi© ворогiв, як офiцерськi полки кидають зброю i просять пардону тiльки через те, що так хочеться молодому писуновi. А нам, що куштували тi╨© водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогiв не слава й побороти, нам же не з неба щастя летiло, ми його важко й трудно здобували, i офiцерськi полки з одчаю билися криваво i як годиться. I тим бiльша честь нашим бiйцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони перемогли таку силу ворогiв. Офiцерський дроздовський полк був у повнiй формi, там полковники були за взводних, а капiтани й поручики билися, як простi солдати, i командував ними донський хорунжий, що за рiк зробився генералом. Коли прислали на нас той полк, значить, ми добре ©м дошкулили, i, потерпаючи перед таким ворогом, ми тiшилися, що здiбностi нашi вiдзначено, на нас вийшла краща ворожа частина. Ми з Адаменком двi ночi сидiли в солянiй шахтi, радилися, сперечалися й вираховували, в Адаменка був гострий розум, план того бою цiлком постав у його головi, я лише коригував i переводив на практичнi рейки. Дроздовський полк тим часом мацав мiсцевiсть, до них ходила рiзна тамошня наволоч, з усiх куткiв збиралися вiдомостi, i нашi люди ходили до них виказувати й плутати карти. У ©хньому штабi кипiла робота, вони спробували навiть загравати з робiтництвом, це були не тi офiцери, що пиячили по тилах та спекулювали, та пiдривали ©хнiй фронт, це був бойовий полк фанатикiв монархiзму, оскаженiлi захисники капiталiзму. Вони пиячили так, щоб цього не бачило населення, вони нищили наших товаришiв та╨мно та без галасу, вони удавали з себе овець, та були вовками, i по-сво╨му вмiли служити сво╨му чорному класовi. Нам довелося з ним стати вiч-на-вiч, з цим дроздовським офiцерським полком, i дiло випало нам, признатись по правдi, дуже вiдповiдальне. Ви зна╨те донбасiвськi степи й степовi яруги, часом рiчечка протiка╨ в низьких берегах, в очеретах, в осоцi, i стоять велетнi металургi©, курять домни й коксовi печi, бiля шахт терикони, як пам'ятники про кiлькiсть людсько© працi пiд землею. Треба було вишукати серед цi╨© тiсноти потрiбну долинку, по якiй би протiкала рiчка та були б очерети й iнша висока трава, до такого мiсця треба було пiдводити рiзними хитрощами денiкiнцiв i там зiткнути ©х з тим, iз чим ми ©х зiткнули. Це була вища партизанська вмiлiсть, регулярна частина з цим, мабуть, не впора╨ться, ми розбили наш загiн на двi половини, роз'©халися на призначенi мiсця й почали робити галас. Дроздовцi теж розбилися надво╨, i почався триденний бiй партизансько© тактики. Правильно каже наука, що легко накреслити план, та тяжко виконати його, i каже, що перейти льодовий потiк по шию у водi i по гострих камiннях - трохи нагаду╨ труднощi, якi постають у командира пiд час виконання плану. Ми з Адаменком були коло наших окремих загонiв, ми умовилися зустрiтися у певний час i на певному мiсцi, ми три днi вiдступали з бо╨м i пильнували того, щоб вiдступати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене. План у нас був дуже нахабний, i вiн провалився б за iнших обставин. Ми з Адаменком поволi зближалися й зближалися, дроздовцi йшли за кожним з нас, нашi загони весь час меншали, ми розпускали сво©х бiйцiв - ви потiм побачите, для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться, i одного прекрасного пiдвечiр'я ми з Адаменком та лiченi люди з наших загонiв зустрiлися в одному мiсцi, i то було не те мiсце, про яке ми вмовлялися, проте i його можна було використати. Була долинка, рiчка й очерети, i ви розумi╨те, що з обох бокiв наступали дроздовцi, а нас була жменька помiж ними. Ми залишили кiлькох охотникiв на правдиву смерть, самi ж подалися очеретами вбiк i вчасно вискочили з мiшка, знайшли кiлометрiв за два наших хлопцiв i пiдмогу з найближчих шахт, стали чекати наслiдкiв. Дроздовськi частини наступали одна на одну, i кожна думала, що натрапила на нашу бiльшу ватагу, а мо© кулеметники пiддавали жару на обидва боки. Сутенiло, з обох бокiв розпочалася серйозна стрiлянина, стрiльцi вони були добрi, клали однi одних наповал, була вечiрня пора, сонце зайшло за куряву, i доки вони добрали, що самi з собою б'ються, ми пiдiйшли з флангу й допомогли ©хньому горю. А там настала нiч, i третiй бiй адаменкiвсько© вигадки скiнчився, сам Адаменко дiстав кулю в рота, вона пробила язика й вийшла десь коло потилицi. Я одвiв його до знайомого лiкаря в лiкарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лiкарнi й чекати ранку та оббивати нагайкою листя на деревах. I на ранок я пробрався до Адаменка, вiн був сам у фельдшерськiй кiмнатi i в лiжку не лежав. Я побачив, що вiн ходить по кiмнатi з кутка в куток, це був велетень майбутнiх днiв i не дрiбно© породи, голова вся в бiлому, видко лише нiс та очi, i я затрепетав - якi вони були червонi й страшнi. На лiжку лежала дiвоча сорочка й спiдниця, коралi й намисто його небiжчицi, вiн побачив мене i нiби хотiв заговорити простреленим язиком та махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оцi. "Нiчого, ще наговоришся, - сказав йому я, - ми тобi телячого язика приши╨мо", а в самого аж крутить у серцi, не дуже веселi виходять мо© жарти. Вiн пiдiйшов до стiни й став писати на нiй пальцем жахливi слова про неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в лiжку, та вiн на лiжко не ляже, хай вона прийде до нього до стоячого, i рiзнi прокльони. Я вiдповiдав йому теж пальцем по стiнi i вголос проказував сво© написанi слова, i про що ми говорили - вам не цiкаво. Потiм ми потисли один одному руки, i я вийшов перебалакати -з лiкарем, а коли повертав назад, почув пострiл з мо╨© стукалки, i Адаменко стояв посеред кiмнати, з грудей, як iз чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, i вiн упав на пiдлогу. I далi продовиiуйте мiтинг без мене, Федiр Iванович глянув сюди раз i другий, iду вже, Федоре Iвановичу, iду до мартена, i хай це буде останнiй раз, що я на роботi промову сказав. П'ять рокiв сто©ть наша держава, варитимемо сталь всiх сортiв, любитимемо нашого Ленiна, хай живе завзятий невiдступний шлях до соцiалiзму, слава нашому Донбасовi й вiчна пам'ять загиблим бiйцям! 1932-1935, Харкiв [1] Гирилиця - вервечка, низка.