то, звiсно, лiзуть всякi думки... Намножилось людей, здравницi наступають... Колись було в степу: той чабан пiд одним небом, а той - пiд другим бiля свого коша, пiвдня треба, доки вiд коша до коша дiйдеш... - Для добрих людей ще землi вистачить. - Воно так. Та тiльки мiж добрими людьми раз у раз стережись i хижакiв двоногих - пропади вони пропадом. Торiк звiдкись аж сюди дiстались на лов, дельфiнiв поду-шили в сiтках, уночi витрусили ©х на косi... - Ягнича пересмикнуло, як вiд болю, але Коршак не помiтив цього. - I знають же, мабуть, що дельфiн, коли заплута╨ться пiд водою в сiтцi, то йому кiнець, довго без повiтря не виживе, вiн-бо ж - як напiвлюдина. Кажуть, мов дитя, плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сiтками. То хто ж ви такi, душогуби? - Думалось, пiсля вiйни бездушних не буде. Ситий же, а жорстокий - чому? Погомонять чи хоч помовчать разом, i знов попряму╨ Ягнич розвальцем уздовж надбережжя до комплексу. На пiвдорозi, де серед бiлого, пригладженого хвилею пiску лежить викинута з моря, чорна, нiби обгорiла, колода з якихось, може, кавказьких лiсiв, орiонець ще раз зупиниться, зробить привал. Колоду хтось виволiк аж на пiщану пагорбину, що по-тутешньому зветься джума. Вечорами забрiдають сюди закоханi слухати музику прибою. Ягнич сяде, посидить i теж послуха╨ море, що шкварчить унизу бiля нiг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей час йому в очi, маленькi, як вiстря, то нi найменшого поруху в них, нiщо там не промайне, нiщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Нi радостi, нi смутку не проблукне в поглядi, нi мук, нi зусиль, - незримо живе в них лише тяжка застиглiсть думки, тягуча, безмiрна, зовсiм нiби безчутт╨ва якась втупленiсть у те син╨, далеке. Але i в тi тягучi, нiби застиглi в безчассi хвилини, мабуть, щось-таки ж б'╨ться людинi в помислах? Якось сидiв отак у надвечiр'© на цiй корчомацi-колодi, i снувалася йому згадка про бiй бикiв, - бачив колись таке видовище в молодостi. Один раз бачив i бiльше не захотiв, не для нього розвага. Вся його симпатiя була на боцi того чорного, вирощеного в темрявi стiйла красеня, що вилетiв на арену, розлючений, заслiплений сонцем, i страху не знав, вiд природи його не вiдав, повен сили шукав противника й не знаходив: усе для нього зливалося - трибуни i тi, що дражнили, - самий простiр був ворожим для того чорного лицаря кориди. Ладен був битися з усiма, прийняти навiть нерiвний бiй, здавалось, ладен був хоч i саме сонце рогом шеменути... Чайка кигитом iз-за спини вивела Ягнича з задуми, сповiстила, що хтось там iде. Озирнувся: берегом вiд комплексу наближа╨ться постать з термосом у руцi, хтось молодо, легко ступа╨ в червоному светрику, у штанях, що ©х усi тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець iде чи дiвчина... Ось уже ближче, ближче, ближче понад обрнвчиком, де стежку ще не вiдламало штормами... Iнка! Не всмiхнулася навiть. Стриманий тоскний погляд. У скiсному свiтлi вечорiння попелястi тiнi лягли пiд очима. - Як ти мене знайшла? - А менi на комплексi сказали: ото, мабуть, вiн, Ягнич ваш, сидить на джумi. Аж горло йому стиснуло, коли вiн дивився на племiнницю. Схудла, змарнiла. Очi, що недавно були повнi виблискiв щастя й завзяття, зараз побiльшали змучено, темною тугою налились, хоч про сво╨ пережите дiвчина й не стала говорити. - Це ось компоту вам принесла, - поставила термос на пiсок. - 3 урюком... - Спасибi. Сiдай, дочко, посидь. Примостилася поруч, на краю колоди, вiттячко полину знiчев'я крутила в руцi. Ягнич розумiв цей стан, отой порозвiйний, коли людина томиться вiд горя й журби. Бува╨, що й з вiдстанi почува╨ш, як iншому тяжко, це, певне, якимись струмами-хвилями переда╨ться. Душа його переймалась щемливим спiвчуттям до не©. Хотiв би сказати дiвчинi щось втiшливе, знайти слова розради, зняти з душi тягар, бо ж чи варто так убиватись за тим, хто рiдному батьковi вiку вкоротив, а потiм i собi, - то совiсть власна йому такий винесла присуд. Одначе нема слiв, нема таких лiкiв, щоб на рану серця прикласти... Кра╨м ока помiтив, що повiки ©й набрякли сльозою. Торкнувсь ©й рукою плеча, мовив стиха: - Не плач, дочко. - Я не плачу. Тiльки ж чому це в мене так воно почалось? - Кожна, Iнно, людина може осиротiти, осамотнитись. Але занепасти духом вона й тодi не ма╨ права... Гарту╨ людину й самота. I знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за кигиткою, що все кружляла, викигикувала у вечiрнiм повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись до них. Море вже тонуло в присмерках. I нiби без усякого зв'язку вiн розповiв ©й про Стромболi. ╙ такий вулкан вiчнодiючий Стромболi, моряки називають його: маяк Середземного моря. Хоч яка всюди темрява, а вiн нiч крiзь нiч червонi╨ з-пiд хмар. Хай там що, а вiн собi жеврi╨, i небо жеврi╨ться над ним. Може, десь там оце наш "Орiон" якраз проходить з хлопцями-практикантами мимо того Стромболi... - Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось. Ну, мабуть, пора нам... I не пiддавайся, дочко, журбi: ти ще молода... ти ще свою долю знайдеш. Вони пiдвелись, рушили верхнiм берегом - понад обривчиком в'╨ться стежина. Попереду комплекс уже заряснiв вечiрнiми вогнями. Йшли обо╨ в задумi, i все далi вiдступала в присмерки чорна колода, на якiй вони щойно сидiли, танула, розпливалася в тiнях пiщана пагорбина, поросла гiрким молоча╨м кура©вська дюна-джума. XXIV Узимку в Кура©вцi лютував "Гонконг". Не минула й цього вiддаленого вiд мiст узбережжя епiдемiя грипу. Кажуть, вiтром його навiяло звiдкись. Радiо доносило тривожнi вiстi, передавало, що це лихо повсюдне, в кра©нах ╙вропи вiрус повалом валить людей, у Римi, i в Лондонi, i в Парижi лiкарнi переповненi, на час епiдемi© закриваються школи, люди мруть тисячами. Iнна була у вiдча©: нема ще проти "Гонконгу" достатньо ефективно© сиворотки. Ворог невловимий, весь час мiня╨ личину, в лабораторiях свiту виявляють новi й новi рiзновиди вiрусiв. Збудники, яких ще вчора не було, сьогоднi ширяться невiдворотно, швидко, з пiдступною загадковiстю. I хоч вiрусологи багатьох кра©н ламають голови над та╨мницею цього зла, науководослiднi iнститути б'ються в пошуках, однак чогось радикального нiхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись сто разiв вiдомими порадами, найпростiшими засобами, якi здебiльшого, коли й дають полегшення, все-таки не вбивають вiрус повнiстю, вiн розгулю╨ в кровi, доки органiзм сам його не переборе. Бiгала Iнна на виклики по хатах, бачила односельцiв, що вилягають цiлими сiм'ями, немовлят, що горять у високих температурах. За дiтей особливо переживала, вони переносять вiрус найтяжче. Колола, роздавала таблетки, хоча тут же й застерiгала - старайтеся хiмi© уникати, пийте та пийте гаряче, якомога бiльше чаю з липою та медом! А вiрус тим часом нiби глузу╨, хапа╨ та валить все нових i нових... Та ще ж бiда з цими кура©вськими пацi╨нтами: зовсiм недбало ставляться до ©© приписiв, надто ж отi крутоплечi, гартованi механiзатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на свiтi. Щойно горiв у температурi, а як тiльки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстернi. Оскiльки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордову╨ ще дужче, - траплялися випадки досить тяжких ускладнень. Якось у медпункт з'явився Чередниченко (вiн вiдгрипував одним з перших, пiд час наради десь прихопив), хотiв знати данi про кiлькiсть захворювань у Кура©вцi на сьогоднi та коли можна сподiватися спаду цi╨© стоклято© пошестi. Серед розмови Сава Данилович раптом пiдвiвся, пiдiйшов до Iнни: - Щось ти дуже розпашiлась, медичко, не подобаються менi тво© очi, - i торкнувся долонею чола. - О, ти й сама гориш! Iнших повча╨ш, а сама на ногах вирiшила перенести? Не потрiбне нам таке геройство... I того ж дня прийшла ©й на пiдмiну Варвара Пилипiвна (вона теж вiдгрипувала одночасно з мужем, як вiн каже, синхронно). Iнна була вкладена на постiльний режим. Лежала вдома в жару, коли подруга, дiвчина з пошти, принесла ©й лист. Археолог озвався до Iнни iз... Чiттагонга! Це ж та, ваша, дiвчатка, золота Бенгалiя... Закликаний до армi©, потрапив на флот, i ось тепер опинився аж у водах Бенгальсько© затоки, розчища╨ фарватер, що весь iще там захаращений, блокований потопленими суднами. Завдання наших морякiв вiдкрити до порту прохiд-так званi Ворота Життя.... Досвiд аквалангiста йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовiрно складних умовах тропiкiв, найгiрше, що температури високi, i в водi, де працю╨ш, нiяко© видимостi, суцiльна каламуть, рiки наносять багато мулу... Ось так вiн живе, змiцню╨ свiтову солiдарнiсть, почуваючи себе "посеред надiй i життя", як писала колись еллiнка Теодора... А те, що казав Iннi там, на фортечнiм валу, - хай вона зна╨, все залиша╨ться в силi, вiн для того й пода╨ голос, щоб вона знала про це... Кохав i коха╨ - i не прихову╨ цього, кричить про це iз свого скафандра на все каламутне пiдводдя тропiкiв!.. Нiби з iншого, з iрреального свiту озвався до Iнни цей голос. Десь нiби за крутими перевалами зосталась та Овiдi╨ва фортеця, i мiсячна трiпотлива дорiжка в морi, i цей археолог з його палкими освiдченнями... Тут дощ iз снiгом чи снiг iз дощем, а вiн од спеки знемага╨ в тропiках, пробира╨ться мов чудисько якесь у костюмi водолаза в непрогляднiй скаламученiй водi серед громадива чужих потоплених суден. Нереальне, все нереальне, пливе-наплива╨ ©й перед очi, сивою каламуттю та грипозною жовтизною заволiка╨ться свiт, i сама вона вже нiби занурю╨ться в якiсь важкi, невилазнi води тропiкiв... Часом, коли хвору зморю╨ напiвсон, бачить вона дiвчат-амазонок, що, розвiваючи гривами, летять у будякових степах, аж доки перед ними виника╨ рiчечка, яка-небудь Берда, а на нiй вiтрильник дивно© форми... Римський чи грецький, вiн якимось чином зайшов iз моря сюди, тихо посува╨ться руслом степово© рiчечки з будяковими берегами, i видно на ньому людей в античних одежах, що викликають в амазонок, по-циганськи розхристаних, i подив, i смiх... Аж набридли Iннi за час хвороби цi ©© розпашiлi бiлозубi амазонки... А то ще привиджу╨ться ©й рептилiйка, схожа на ящiрку. Маленька, напiвпрозора, аж нутрощi видно в нiй. Бронтозавр в мiнiатюрi. Наче сидить на шафi й з упертiстю маленького сфiнкса дивиться звiдти, як ти б'╨шся в гарячцi. Рептилiйка така ж сама, як i та загадкова, що з'являлась Вiрi Костянтинiвнi в наметi Червоного Хреста. Не зна╨ш, отруйна чи нi, i як поведеться наступно© митi, i щось ╨ в нiй - наче людське... А потiм звалена грипом медичка i сама вже опиня╨ться там, де свого чаму побувала Вiра Костянтинiвна... Палаючи в жару, розда╨ш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко з цукром, якiсть таблетки признача╨ш малим бенгальчатам, а москiти хмарою висять над тобою, i так жарко, що ти аж задиха╨шся у сво©й протимоскiтнiй сiтцi... Парко, млосно, i жовкне свiт, i голос чийсь ледь долина╨ крiзь товщу каламутних вод... За час грипування не раз Iннi в напiвмареннi - крiзь реальний снiг iз дощем за вiкном - постане тропiчний той Чiттагонг i напiвзатопленi щогли, що стирчать iз води, i образ туманний людини, далеко© й вiрно©, що ходить у скафандрi по дну, серед акул, обстежу╨ заволохатiлi, напiвзамуленi судна, покритi черепашками та схожими на рептилiй водоростями... У Чередниченка пiд час епiдемi© клопотiв ще побiльшало. Людей звалю╨, а дiло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються пiд постiйним наглядом, мало не щодня голова й сам ви©здить, i агрономiв та бригадирiв ганя╨ якнайретельнiше стежити за станом озимини. Ведуться рiзнi вимiри та замiри, ставляться дiагнози, визначаються площi, яким найперше треба давати пiдживлення. Жадiбно ловила Кура©вка по радiо зведення погоди. Коли радiо обiцяло на сьогоднi хмарнiсть, вiщувало знову туман та мряку, вiтер з дощем та снiгом, то механiзатори приймали це як подарунок, i бухгалтерiя веселiшала, i Чередниченко аж смiявсь у сво©м кабiнетi: - Те, що для iнших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха! Невiдома радiодикторка десь там i не здогадувалась, що оцi ©© тумани, та мряки, та "дощ iз снiгом" для когось можуть бути iстинною радiстю. Цiкаво, що коли вона передавала мало при╨мний прогноз, то голос ©© звучав майже винувато, ставав вибачливий, знiяковiлий, а коли це був диктор, то вiн, навпаки, щоб не навiяти на людей песимiзм, щоразу впадав у фальшиву бадьорiсть, похмуру негоду пiдносив слухачам таким тоном, нiби обiцяв день сонячний та погожий... - Бач, як виспiву╨, - весело коментував Чередни ченко цi дикторськi старання. - Чу╨те, яким медовим тоном пiдносить нам сьогоднi слякотняву цей обласний прикрашувач дiйсностi... Крiм усiх iнших клопотiв, не давав Чередниченковi спокою ще один: носився з iде╨ю спорудити в Кура©вцi пам'ятник плугу. - Бо ж земля любить лиш один метал - метал плуга. Сталь лемешiв!.. Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамiвському, яким колись була прокладена перша колективна борозна через кура©вськi поля. Оскiльки ж плуга тако© марки в Кура©вцi не збереглося, розпорядився Чередниченко шукати по всiх усюдах, перепитати в сусiдiв, але знайти неодмiнно. - Вимуру╨м п'╨дестал на видному мiсцi, отам на скiфськiй могилi пiднiмем його, той наш перший, ще однолемiшний, на належну висоту! - розпалював вiн уяву сво©х однодумцiв. - Танки на п'╨десталах стоять, i тачанка, й "катюша" - це все добре, все заслужено, а плуг, вiн теж вартий честi народно©! Отже, при©здiть, побачите з часом у Кура©вцi плуг на п'╨десталi - перший, мабуть, такий пам'ятник на планетi... Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присiла, майже нiчого зверху. Тiльки там, у чорноземах, повно корiння, переплелось i аврорине, й тюльпанове, i старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час - це, власне, корiння й корiння: вузли та вузлики життя. Хотiв би мати Чередниченко такий рентген, щоб просвiтити наскрiзь сво© поля, в глибинах побачити оте переплетене вузлами корiння, з якого все почина╨ться - i квiт, i колосок!.. Поля обнадiювали, стан хлiбiв був чудовий. Озимина на всiх площах жива, нiде не повимокало, нiде не порвало корiння сухими морозами, - таких не було. А радiо день за днем обiця╨ якраз те, що треба: то снiг iз дощем, то дощ iз снiгом! Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, i навiть у негоду кущаться пiд мокрими снiгами, густо зеленiють добре закорiненi пшеницi. Часом вийде Чередниченко до посiвiв, стане край поля й, нахилившись, вгляда╨ться, вистежу╨, як навiть i в цей iз добрим морозенком ранок пробива╨ться зелене вiстрячко крiзь пришерхлий снiг, пнеться з глибин зими - чудо iз чудес! - тендiтна стеблинка. Голка зелена вилазить, утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце живе, мабуть, ма╨ якесь i тепло, бо холод снiгу одступив вiд нього, пагiнчик мовби створив тут свiй мiкроклiмат, прохукав у снiгу оцю дiрочку-отвiр, - просто неймовiрним зда╨ться, як цей пагiнчик життя продерся крiзь панцир зими, пробивсь iз небутностi. Так, сама сила життя зеленi╨ довкiл уперемiш iз снiгами, i як тiльки сонце, проблиснувши, одним лизом злизне з полiв снiгову кашу, вже, як тiсто, парують поля, дихають теплом, усе живе кличуть: рости! Поверта╨ на весну, сонце дедалi частiше вибродить iз-за хмар, i тiльки освiтиться степ, тiльки пригрiло на годину чи двi, одразу й задзвенить угорi десь бiля самого сонця жайворiнча- виявля╨ться, смiливе якесь залишалося на зиму, ризикувало, не вiдлiтало в Замбiю, зате ж i зустрiча╨ найпершим свою блакитну степову провесiнь. - Давай, давай! - гукне Чередниченко вгору сво╨му дзвiнкоголосому друговi, що його навiть i не видно у високостi. - Якраз тебе нам i не вистачало для повно© гармонi© життя! Свiтлiшатиме й свiтлiшатиме повсюди, i так аж до тих днiв, коли вiд краю й до краю заяснiють кура©вськi небеса, i виявиться, на радiсть хлiборобовi, що нiчого цього року не вимокло i не вимерзло, пересiву не буде, а сонце робить сво╨, поля густо вруняться, i ось уже червоно, весело запалахкотiло в заповiднiм степу - то розкрились, заквiтували до самого моря немрущi скiфськi тюльпани! XXV Отi шахтарi, що мали прибути сюди, уявлялись Тасi-штукатурницi (теж Ягничевiй родичцi, хоч i далекiй) майже мiфiчними людьми. Велети, гiганти. Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, i нема╨ зараз важчо© за не©. Десь там, у глибинах, у темних надрах, на кiлометри потяглись ©хнi пiдземнi дорогитунелi. То нiби iнший свiт, свiт вiдваги й битви щоденно©. Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути таким, ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурiйович. I коли серед цього, ще не зовсiм завершеного комплексу з'явився навеснi перший шахтар, прибулий з профспiлковою путiвкою, Тася була вражена тим, що вiн i справдi чимось був схожий на Ягнича-орiонця: може, статечною стриманiстю, може, цi╨ю неквапною ходою та якоюсь густою, мовби спресованою силою, що запас ©© ще не весь, видно, вичерпався, почувалась вона в осадкуватiй постатi старого шахтаря. - Так оце ви iз самих надр? - зацiкавлено розглядала дiвчина прибульця, його пооране глибокими зморшками обличчя, де в борозни пов'©дався вугiльний пил. - I не страшно вам на тiй глибинi пiд землею? - Звичнi ми, дочко... До всього звика╨ людина. Треба ж комусь рубати вугольок... Рiк руба╨м, i десять, i двадцять... А зверху над нами степ ковилою та воронцями цвiте, табуни коней бiгають, бо якраз над нашими штреками конезавод. Молодняк вигулю╨ться... - Чути, як i конi тупотять? - пожартувала дiвчина. - Конi, сонце i квiти - то десь далеко, дочко, то - як на небi... А близько над головою темна порода iнодi полуску╨... - Жах! Шахтар тiльки посмiхнувся над ©© "жахом". Дiвчатам-будiвельницям, що оточили шахтаря, кортiло знати, як вiн оцiню╨ ©хню роботу, може, виявив якi дефекти, але прибулець не вдався до критики, видно, був iз розряду людей делiкатних, навiть пiдхвалив дiвчат: постарались, мовляв, отакi свiтлi, високоверхi корпуси звели на голому пустирищi... Роззираючись, ветеран нагледiв моза©ки на фронтонi першого корпусу, де шахтарська дiтвора зустрiча╨ квiтами молодих вибiйникiв у робах - i це, видно, теж припало до душi: - Бува╨ й таке... - Ще ж i басейн вам буде, i кафе з музикою, з сучасними танцями. - Танцi - це якраз для мене, - посмiхнувся шахтар, - бо щось давненько не танцювалось. У наступнi днi почали з'являтися й iншi з путiвками, були серед них не тiльки шахтарi похилого вiку iз задавненими сво©ми силiкозами, а й такi здоров'яки, що йому тiльки дай кия в руки, то вiн i про обiд забуде, цiлоденне ганятиме по тому бiльярдi. Повернеться додому, спита╨ жiнка, яке там море, а вiн i моря не бачив: самi ки©, кулi та лузи перед очима... Ягнич одразу якось зiйшовся з тим першим прибулим сюди шахтарем. Люди робочi, вони порозумiлись " пiвслова, тлумача ©м не треба було, бо мiж людьми гакого складу та досвiду саме життя ста╨ тлумачем. \айба на шахтаря справила враження. Власне, вiд старо© лайби тепер тут мало що залишилось. Народжене з брухту, судно за зиму нiби пiдросло бортами, нiби пiднялось над самим собою, набуло iнших, мовби плавкiших та обтiчнiших форм. Як i мислилось, постало оновлене до основ: обшите червоним (чи пiд нього iмiтованим) деревом, оснащене хай умовними, однак гарними снастями та колесом-стерном нагорi, з гарма тами, що стирчать iз бортiв увсiбiч, з кетягами пофарбованих у чорне якiрних ланцюгiв... ╙ на що подивитися! Сво╨рiдною душею судна, очевидно, ма╨ вважатися мiфiчна нiмфа-русалка, вирiзьблена з бiло© яворини (Оксенова робота), розiп'ята за давнiм звича╨м на носi корабля лицем - до моря, до вiтрiв. У ластiв'©нiй поривностi красуня русалка мовби вилiта╨ з грудей корабля, лише на мить застигла в польотi, вся в устремлiннi вперед. I саме судно нiби зата©ло в собi рух, енергiю, зда╨ться, ось-ось пiднiметься разом iз сво©ми якорями та русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Нi, не впiзнали б рибкомбiнатiвськi господарники сво╨© списано© в металолом промислово© одиницi, яку так переiнакшила, в дивнi шати небуденностi одягла Ягничева фантазiя. Новий Ягничiв друг-шахтар, що десь там, пiд заповiдним степом, пiд конезаводом його штрек, хоч i не вважав себе авторитетом у морському дiлi, проте одразу втямив, який тут обсяг роботи виконаний, скiльки винахiдницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже вiд нуля, здiйснити задум, продиктований новим призначенням судна. Та й мало хто з будiвельникiв уявляв тодi, коли лайбу сюди притягли та поставили на вiчний якiр, якого образу вона набуде пiсля перебудови. Власне, образ ©© уявлявся тодi кожному на свiй кшталт: начбудовi вона поставала в однiм виглядi, а виконробовi, скажiмо, в другiм, а Ягнич уже тодi, видно, бачив у сво©й майбутнiй дитинi щось трет╨, тiльки його уявi пiдвладне... Знав, що постане, а яким воно буде в деталях i як приймуть його витвiр - чи викличе це захват, чи, може, глузування та осуд, - спробуй вгадай наперед. I ось аж тепер вiдкри╨ться людям тво╨ заповiтне. Хай, може, й недовершене, а факт: прикрасило берег. Щогли стрiмко височать, обснованi снастями. Драбинки канатнi збiгають аж до верхiвок щогли. На носi й на кормi лiхтарi з чорного металу, старовинно© форми, пiд такими, може, йшли в океан давнi каравели серед розбурханих ночей - ночей невiдомостi. Збоку судна трап, поручнi його з товстого манiльського каната - теж Ягничева робота... На судно Ягнич ще й зараз поки що стороннiх не пуска╨ (довершуються опоряджувальнi роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостиннiстю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсiм прибрано, ще не доведено до повного ажуру. - Тiльки цур! - попередив вiн шахтаря. - Про хвороби нi слова на суднi. ╙ таке неписане правило морякiв. - У тих, хто в шахтi, теж ╨ чимало сво©х прикмет... Де небезпека - там i прикмети... З перших крокiв ©хнiх оглядин стався для Ягнича зовсiм непередбачений конфуз: в одному iз закапелкiв судна, на вузлуватiм килимку, що його власноручно вив'язав Ягнич з обрiзкiв каната... купа з'©дин чи©хось! Огризки ковбаси, шмаття газет, консервнi бляшанки з недо'©деною салакою... Шахтар, правда, нiчого не сказав, людина чемна, але ж помiтив, i цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало вiд сорому. - Кандибенка сюди! - гукнув вiн розлючено у глибину судна. З'явився хлопець у комбiнезонi, досить охайний, з виразом на обличчi незлобивим, трохи насмiшкуватим. - За вашим викликом, - i навiть зробив у повiтрi бублик рукою, тобто спробував козирнути. - Тво© з'©дини? - Салака оця? А що ж нам ©сти? Рибця нема, осетрини теж, а за iкру вже й не говоримо!.. - Пiдбери, а не патякай, - стримуючи гнiв, наказав Ягнич. - Ганьба. Отак насмiтити на суднi... Недарма я хотiв тебе, невтьопного, ще три днi тому списати. Хлоп'яга ще тупцявся, не поспiшав прибирати, сподiваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але пiд невiдступним поглядом Ягнича таки заходився нехiтьма згрiбати в газету рештки обiднього банкету. - Куди накажете? - труснувши сво©м добром, запитав насмiшкувато. Ягнича це ще бiльше розлютило. - Ти ще пита╨ш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно менi було! Очi мо© не бажають бачити бiльше такого розгильдяя!.. Пiшов-похилитав хлопець iз сво╨ю ношею, i хоч послухався, викону╨ наказ, проте Ягничевi настрiй було геть зiпсовано. Обличчя поблiдло, вуса наче на©жачились, шахтар змушений був навiть заспокоювати його: - Та не реагуйте ви так... Як на все зважати - нервiв не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян... Нелегко було зараз розважити орiонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звiсно, для такого жевжика Ягнич смiшний, i робота його смiшна, - звихнувся на забавках моряк позаторiшнiй... Та, може ж, не всi так думають. Шахтар - ось хто, виявля╨ться, здатен був оцiнити його кiлькамiсячний труд! Всюди дерево, мiдь та латунь, i все не стандартне, не наштамповане, а бiльше ручна та яка вмiлицька робота! Тiльки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в'язанi з каната килимки, мiцнi, з дубового дерева збитi столики, а коло них замiсть стiльцiв нарiзанi з суцiльного дуба кругляки (всi рiчнi кiльця можеш на них розгледiти), з куткiв лисняться бочечки дубовi (уявляйте, що - з ромом), на ©хнiх округлостях вирiзанi грона винограднi та веселi лев'ячi пащi. Iлюмiнатори з рiзнобарвного скла, мов вiтражi, створюють незвичне, фантастичне освiтлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночi над головою знову ж таки кутi з чорного металу вiзерунчастi лiхтарi на взiрець старовинних. Та найбiльша тут гордiсть Ягничева - корабельна ринда-дзвiн, справжня, без пiдробки... Все на мiсцi, все припасовано, як треба, i головне, почувалось, що все це робилось з любов'ю. Оглядали витвiр уважно, нiчого не минаючи, аж поки, нарештi, вибравшись iз суднових лабiринтiв, опинилися нагорi, бiля стернового колеса. - Попробуйте, коли хочте, - пiдохотив Ягнич шахтаря. - Стерно теж справжн╨, з корабля, тут нiяко© фальшi. Видно, стерно це перебачило багатьох, усе воно аж блищить, витерте, вiдполiроване пiд час вахт чи©мись трудовими долонями. - Рiч навiть не в тiм, справжн╨ чи iмiтоване, - шахтар поклав важкi сво© руки на стерно й застиг у задумi. - Головне, що ╨ в людини щось дороге в душi. Ну, як ото кажуть: заповiтне... I обидва вони, примовклi, мимовiль задивились на море, де в блиску сонця одному зацвiтали веснянi ковилi над кряжами породи, а другому в iмлах далеких бiлою хмарою-оболокою проступав високий, наповнений вiтром барк. XXVI Не тiльки Ягничевi потрiбен був "Орiон", виявля╨ться, i на суднi почувалась його, Ягничева, вiдсутнiсть. Нi-нi та й озивався тут його вiдлетiлий дух, озивавсь навiть зараз, коли цей чародiй парусiв, вiрний наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кура©всько© кушпели. Де вiн там зачепився, старий бурлака, де осiв наостанку життя? Чабанувати пiшов, з гирлигою блука╨ десь по степу? Дiло добре, але ж... Чи не занедужав, бува? Вiдомо, як людину в такому становищi з'©да╨ туга та неприкаянiсть. Годилось би таки знати, як йому там ведеться, чи надовго стача╨ духу людинi, щоб нести такий тягар самотностi? Прикутий до степiв, розiп'ятий на iнших спекотних вiтрах, якi вiн тепер там в'яже вузли? Нi-нi та й заходить на вiтрильнику мова про це. На веснянi ходовi випробування вийшов "Орiон". Поки що майже вдома, робить маневри поблизу сво©х берегiв, а попереду вiдповiдальний далекий рейс, що триватиме кiлька мiсяцiв, так званий рейс престижу. Далеко пiдуть, далеко понесе "Орiон" червоний цвiт рiдних берегiв, високий прапор сво╨© Вiтчизни! Курсантiв для рейсу вже вiдбирають з кiлькох морехiдок, шанси потрапити мають тi, хто найбiльш вiдповiда╨ вимогам, жде "Орiон" хлопцiв мiцних та доладних, таких, що й там, куди вони прибудуть, сво©м бездоганним зовнiшнiм виглядом, культурнiстю та привiтнiстю викликатимуть захват, хоча знайдуться в чужих портах i такi, що сiятимуть недовiру, пiдозри, казатимуть, що навряд чи це курсанти, скорiше - переодягнутi в курсантську форму кадровi вiйськовi моряки, самi старшини та мiчмани. Для нового контингенту курсантiв, що прийдуть пiд паруси "Орiону", Ягнич, звичайно, теж iснуватиме, але iснуватиме бiльш як абстракцiя, бо ж застануть вони на "Орiонi" тiльки легенду Ягничево© особи, самий вiдблиск його колишнього тут пробуття. Стожильний морський вовк, ревний хранитель чистоти традицiй, буде для них вiн постаттю малореальною, виступатиме здебiльшого у якихось смiшних та курйозних ситуацiях, одне слово, буде iстота напiвмiфiчна. Море, зрештою, бачило таких у всi часи, пiд вiтрилами рiзних епох. Натура дивацька, крута, самолюбна, вiн, одначе, й для нових контингентiв чимось таки був потрiбен, можливо, продовжував бути на "Орiонi" як певний знак, як втiлення людсько© вiдданостi морю, працi, житт╨вому покликанню? Для тих же, з ким Ягнича-майстра ╨днали роки спiльно© плавби, вiн раз у раз оживав, виникав в усiй буденнiй сво©й вiрогiдностi. - Скоро день народження нашого дiда, - якось нагадав капiтановi його друг замполiт. - Добре було б поздоровити вiд екiпажу... - Але ж пробували вже раз зв'язатися з ним через ефiр... Успiх не бiльший, нiж у тих, що сподiваються вловити радiосигнали позаземних цивiлiзацiй. Посилали майстровi радiограму пiд Новий рiк - вiдповiдi нiяко©. Чи застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотiв вiдповiсти. - Образили ми його, - сказав замполiт. - Справдiбо якось недоладно вийшло... Вiчний наш Ягнич, трудяга й наставник, "батько лiтаючих рибок" - i десь тепер поза "Орiоном"... I "Орiон" без нього... Просто безглуздя якесь, важко до цього звикнути... Було тут ©м над чим замислитись. Адже кожному з них рано чи пiзно, а доведеться десь причалювати, шукати свою Кура©вку, стати лицем до iнших вiтрiв, що прийдуть на змiну вiтрам молодостi. Дехто, може, й безболiсно сприйма╨ такi повороти долi, без особливих душевних травм вжива╨ться в свiт парканчикiв та палiсадничкiв, але ж Ягнич ©хнiй... Неможливо було ©м уявити свого колишнього "завпарусами" з морквичкою та петрушкою десь на базарах. Бо гордий. Бо хоч i просто, але глибоко жив. Справдi, неспокiй майстра носив у собi здорове морське честолюбство. Чи, може, вивiтрю╨ться й таке? Затявся старий у сво©й амбiтностi, зжився зi сво╨ю образою i врештi поставив на "Орiонi" хрест - логiчно було зробити й таке припущення. Людей незамiнних нема, багато хто так вважа╨, але чому ж вiдсутнiсть Ягничеву вони ще й досi на "Орiонi" почувають? I не тiльки, що забрав iз собою якийсь унiкальний досвiд, практичнi знання, "забрав вiтри", не достачало ©м навiть його дивацтв, вiчно© його буркотняви, навiть химерно© отi╨© термiнологi©, що брала сво© початки ще десь, мабуть, вiд кура©вських рибальських банд та дубкiв. Коли, бувало, з'явиться в нього настрiй звернутись до паруса лагiдно, майже iнтимно, то вiн його й назове по-сво╨му: жагель або ще нiжнiше - жаглик... Про косий парус вiн скаже: косець... Пiдставляти паруси пiд вiтер - це в нього вийде зовсiм коротко: парусити... А замiсть "ставити паруси!" вiн теж скаже на свiй манiр - "розвинути вiтрила!" I молодим це навiть подобалось. Хто пiдсмiювався, а декотрi самi пiдхоплювали охоче: ну, братва, чи не пора нам "розвинути вiтрила", будемо парусити!.. Колоритна Ягничева постать дедалi мовби повнiше розкривалась капiтановi та його замполiтовi сво╨ю суттю, ця людина чимось важливим iмпонувала ©м обом, згадували Ягнича не знiчев'я, а з внутрiшнього поклику, i найчастiше в хвилини якихось утруднень. - Людина-амулет, хтось про нього сказав, - роздуму╨ замполiт, - iнакше кажучи, людина, що й для iнших залиша╨ться чимось потрiбна, може, навiть заповiтна. Може, ми завжди вiдчуватимем його вiдсутнiсть? Тiльки зараз розумi╨ш, наскiльки були ми один одному iстотним доповненням, тодi й не думалось про мiру втрати, тiльки розлука ось виявила це... Але ж затявсь, замовк, голосу не пода╨. Заго©вши завдану рану, мiг, зрештою, i збайдужiти: скривджений, напiвзабутий, живе десь iншими клопотами, спиною до моря, до свого "Орiона". Чи, можливо, й вона, ота пристрасть майстра, трудова прив'язанiсть, майже слiпа любов до летючих цих вiтрил, ма╨ властивiсть зношуватись, стиратись, колись-бо вичерпуватись? Одного дня пiд час навчань, коли курс "Орiона" пролягав повз кура©вськi береги, весь екiпаж, нiби по сигналу, разом висипав на палубу: Кура©вка! Ягничеве родиме гнiздо! Iсну╨ вона в морських лоцiях, поруч з iншими орi╨нтирами описанi i ©© стабiльнi вогнi... Десь там зараз, у степових просторах, догора╨ ватра Ягничевого життя. Навiть без бiнокля видно було в далечi повите садками село, знану всiма моряками Кура©вку... Прикордонницька вишка маячить з одного боку, мов лелече гнiздо на стовпi, з другого з'явилися силуети якихось нових корпусiв. А що ж то перед ними, бiля само© смужки прибою, обрисом схоже на судно? З високою гiнкою щоглою (чи вона не з сталево© труби?), пiдняло над собою крило бiлого паруса, отой самий косець... З пластика чи з бiло© сталi - блищить на сонцi слiпучо, озива╨ться звiдти до моря якимось загадковим, нерозшифрованим кодом. Капiтан перший догадавсь, усмiхнувся сво©й догадцi: - Брат "Орiона"... XXVII Бува╨, лежить на березi пiдранений птах, пiднявши крило. Iншi птицi пролiтають над ним, а цей все бiлi╨ незрушно на мiсцi... Як двiйник, як вiдгомiн того "Орiона" далекого, справжнього, вирiс химерний Ягничiв вiтрильник на пiдмурках старо© лайби. Силуетом (особливо з вiдстанi), бiлим одиноким крилом незмiнно приверне увагу тих суден, що зрiдка проходять у цих водах, образ його торкне душу i бережанина, якщо вона в нього чутлива до краси, либонь, до кожного озветься брат "Орiона", хай, може, i не досконалим сво©м виглядом, а таки промовить щось, навiваючи легкий смуток i роздуми про життя, про далекi мандрiвки. Справдi щось небуденне, щось сумовите i прагнуче ╨ в тому пiднятому вгору крилi. Ясна рiч, знають i в Кура©вцi, що Ягнич-орiонець на комплексi якусь дивовижу спорудив. Iнна спецiально приходила з дiвчатами подивитись. Побувала аж там нагорi - бiля стерна, оглянула бутафорськi гармати й такi ж умовнi якiрнi ланцюги, та найдовше затрималась бiля нiмфи-русалки, що, усмiхнена, в позi, сповненiй справдi красиво© пластики, вигнулась тiлом на самому гребенi судна, випнулась до моря грудьми. Напiвдiвчина, напiвриба чи напiвдельфiн? Загадкова ця iстота, певне, ма╨ оберiгати морякiв вiд усяких нещасть. Багато, може, бiльше, нiж будь-кому, сказало Iннi це Ягничеве морське божество i саме стрункощогле творiння. Якимось дивним чином у витворi по╨дналось реальне й намрiяне, будень i свято, юнацьке жадання просторiв i туга згасаючих лiт, пориви душi i обраненiсть крила - тут справдi "з журбою радiсть обнялась". Сам майстер досить стримано оцiнював сво╨ творiння, при Iннi зауважив тiльки, що силуетом вiтрильник вийшов непогано, далеко видно його, буде ще один орi╨нтир для морякiв. Когось творiння це веселитиме, когось розважить, iншого нiчим не заторкпс, а для дiвчини в цiм незрушнiм вiтрильнику був сам Ягнич iз щемливою, аж несподiваною для нього вiдкритiстю душi, що з такою творчою вiльнiстю винесла на люди сво╨ заповiтне. Почувалось, що цей вiтрильник з усмiхненою русалкою - то модель його молодостi, вiн - як прощання, як образ пережитого життя, дужого й сильного. Ось так вiн виповiв себе. Скiльки вкладено працi в цей витвiр, безхитро©, майже да©вно© любовi й фантазi©! Ще раз переконалась, що натурi орiонця вiд природи притаманна жива поетичнiсть, ╨ в ньому ота iскра, ╨! Хай неусвiдомлено, хай, може, стихiйно, але вона раз у раз виявля╨ться i, може, найбiльш показала себе тут, у цьому нафантазованому кораблi. Бо в ньому, навiть прикутому, таки ж вiдчува╨ться сила, розгiн, неспокiйний, вiдважний дух мореплавцiв! Як умiв, так i вiдтворив орiонець сво╨ заповiтне, в образi вiтрильника втiлив саму iстиннiсть свого мужнього й послiдовного життя!.. Душу вклав Ягнич у цей свiй витвiр, це правда. Був при перебудовi судна не лише головним радником, сам здебiльшого виступав i в ролi виконавця. Не раз йому прислужилося вмiння корабельного вузлов'яза й теслi, не раз бралась рука за сокиру й рубанок, ось тiльки голка ота парусницька та гардаман так i не знайшли застосування. Сам подбав про рангоут, пiдказав Оксеновi iдею русалки й розтлумачив щонайдетальнiше, якою вона повинна бути. Сам прилаштовував ринду й стерно, вникав у всi дрiбницi опоряджувальних робiт, ревниво домагаючись достовiрностi судна, щоб усе було "як насправдi" чи принаймнi близько до того. I хоч скiльки нагадувалось йому про умовнiсть роботи, що це ж таки повинно бути всього-на-всього кафе для вiдпочинку, харчувальний заклад, але цей, практичний бiк справи для Ягнича, зда╨ться, зовсiм не був головним: вiрний собi, вiн твердо намислив витворити те, що намислив. Виконробовi, правда, ця Ягничева творчiсть сидiла в печiнках, не раз вiн нарiкав перед керiвництвом, що моряка "заносить", перевитрача╨ матерiал, облiпив стiни моделями вiтрильних суден усiх епох, навiть ╨гипетських та фiнiкiйських. Ягнича щодо матерiалу серйозно застерiгали, i вiн застороги приймав, а тим часом i далi вперто зводив свою вiтрильну поему. Зводив ©© справдi як модель молодостi, як останню, нiчим не потьмарену пам'ять тому, що було: рейсам, товаришам. Нарештi комiсiя прийняла об'╨кт, прийняла з оцiнкою "вiдмiнно", Ягнич пiдписав акт про здачу, старанно вив'язавши на цупкому паперi свiй кривулястий автограф. В останнiй момент виникла думка: як же назвати судно-кафе? Хтось запропонував: - Може, "Орiон"? Ягнич сприйняв це як невдалий i навiть образливий жарт: - Другий "Орiон"? Другого не буде. - Та не вiчний же вiн у вас, - зауважив виконроб. - Спишуть колись i його. - Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один-╨диний. У морях знають один "Орiон". Керiвництво, бачачи, яке це ма╨ значення для майстра, не стало наполягати. Пропонувалось дати назву "Поплавок" або навiть "Джума", але це теж було з рiзних мiркувань вiдкинуто. Вирiшили питання з назвою лишити вiдкритим: може, шахтарi згодом щось вдалiше пiдкажуть. Ягнич був тепер вiльний. З вагончика, звiсно, не виженуть (вiн на цьому етапi мешка╨ у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби), та все ж вагончик - осiдок на колесах, себто будь-коли можуть пiд'©хати, зачеплять гаком, сталевою линвою, вiзьмуть на буксир та й потягнуть твою хату на iнше якесь будiвництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про якусь iншу, надiйнiшу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському заповiднику, були свати й звiдтiль, запрошували чучела робити - це ©м треба, професiя дефiцитна... Ну й птахiв, звiсно, кiльцюватиме. Щороку ©х там кiльцюють, з бляшками пташиних паспортiв випускають у свiт. Далеко лiтають iз цих берегiв, здалека й сюди повертаються: цього лiта в Кура©вцi було виявлено звичайного сiрого горобця, закiльцьованого десь аж у Кейптаунi. Одначе керiвництво комплексу, зважаючи на Ягничевi заслуги, не кинуло майстра напризволяще. Новопризначений директор здравницi оголосив, що вiднинi Ягнича признача╨ться на посаду старшого чергового по пляжу та територi©. "Просто кажучи, сторожем", - подумав про себе Ягнич, але призначення прийняв. Судно-кафе стало до ладу. Гiрничий - та й не тiльки гiрничий - люд вечорами охоче вмощу╨ться за столиками на палубах, вiдвiдувачi з цiкавiстю розглядають художнi аплiкацi© з дерева та соломи, моделi старовинних кораблiв, з якими звичайно знайомлять морських курсантiв, та ще симпатичнi зображення карпатських ведмедiв, дельфiнiв та екзотичних риб, що ними Оксен з хлопцями оздобив усi, якi тiльки придатнi були для цього площини. I Ягнич-майстер ма╨ тут звичку посидiти вечорами, коли в товариствi прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в кутку й, надувшись, як сич, спiдлоба погляда╨ на хлопцiв кельнерiв, що, незграбно балансуючи з пiдносами, розносять до столикiв смаженi бички, хека мороженого та спецiальнi коктейлi "пiратська кров". Цiлу команду набрано цих парубкiв для обслуги, виступають вони тут в образi пiратiв: кожен iз сережкою у вусi, декоративнi кинджали при боцi, швендяють у якихось камзолах, пiдперезанi червоними поясами... Швидко увiйшли в свою роль, осво©лись, щось нiби й справдi пiратське, розбiйницьке з'явилося в ©хнiх спритних рухах, в шахраюватих обличчях. Не подоба╨ться Ягничевi ця пiратська комедiя, дурнi отi сережки у вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами: - Нiж тут комедi© розiгрувати, спершу