налi (я вже боюсь, чи не розучився вiн писати прямо, через те що завжди йому, бiдоласi, доводиться пiдмахувати папери лише по дiагоналi!). - До трясцi вас розвелося, - вiта╨ Мелешко мо©х молодих клi╨нтiв. - Ти ©х навчи, Микито, яким кiнцем саджанець треба в землю втикати, а то ще насадять уверх ногами... I не забудь Лисогоровi вiдiбрати... Сам зна╨ш - яких... Дехто з клi╨нтiв пробу╨ ремствувати, вбачаючи в Мелешкових словах прояв тенденцiйностi та приятелiзму. - Завтра будете мене вчити, а зараз витрiть молоко на губах, - навалю╨ться Мелешко на клi╨нтiв. - Ви зна╨те, хто такий Лисогор, що набира╨тесь зухвальства вiдгукуватись про нього як про одного? Для вас вiн не один, вам ще треба звертатись до нього як до двох (тобто величати на "ви"). Коли деякi органiзми ще пiд стiл пiшки ходили, Лисогор уже сад вам оцей закладав разом з нами!.. I зараз Карпо там, у степу, на передньому кра© проти суховi©в сто©ть. Перший сорт Лисогоровi, чу╨ш, товаришу Братусь? Не забувай, що Лисогорiв сад i нашi поля захищатиме!.. Виходять мо© саджанцi у широкий свiт. Уже вiдпустив Павловi Плигуновi, Аполлоновi Комашцi. Зараз вiдпускаю Зiнi Снiгирьовiй i ще жду посланцiв з нашого Червонопрапорного рудника. - Даю тобi саджанцi, Зiно, з такою умовою, що через кiлька рокiв ти вже сама вiдпускатимеш ©х iншим. - Всю Каховщину забезпечу, - обiця╨ вона. - Це тво╨ найкраще придане, дiвчино, з ним не соромно вступати у нове життя... Якби моя воля, спитав би я зараз кожного з членiв нашо© велико© сiм'©: з чим ти, друже, вступа╨ш у комунiзм, у найсвiтлiшу еру людства? Оглянь, перевiр себе i, якщо виявиш, що небагато надбав, то надолуж негайно, товаришок! - I це я також обiцяю зробити, Микито Iвановичу, - смi╨ться тугий качанчик. Дивлюся на не©, на таке кругловиденьке, симпатичне, славне, i мимоволi... й сам посмiхаюсь. Ще Iван Володимирович казав, що сад облагороджу╨ i пом'якшу╨ характер людини. Явно впливають на нас сади! Якби працювала моя Оришка тут, думаю, була б вона ще ласкавiшою до мене, нiж ╨. Ласка накопичу╨ться в душi, хлюпа╨ через вiнця до кожного. Правда, ми, садiвники, теж бува╨мо лютi й нещаднi, коли шкiдник насiда╨ в маю, зазiхаючи на все наше краще, на зав'язь, на закладенi дослiди, на далекойдучi мрi©. Праця садiвника неспокiйна, але почесна i самою сво╨ю суттю мирна. Я сказав би, що вона не просто мирна, вона може бути символом мирно© людсько© дiяльностi, спрямовано© до краси i достатку. Той, хто дума╨ про авантюри та руйнацi©, - той садiв не насаджуватиме. Навiщо вони йому? Ми часто кажемо: голуб миру... А коли б на мене, то поруч з голубом iа вiткою благородного лавра я зобразив би на емблемi миру молоденький саджанець... черешнi, яблуньки або дубка. Не зазiха╨ вiн нi на кого, росте собi вглиб та вгору, мирний, беззлобний, добрий... Одначе в ньому зiбрана могутня сила - здатнiсть розвиватися, рости, i цим вiн грiзний для суховi©в, для чорних бур i для багатьох iнших ворогiв людини. Вiдпускаючи саджанцi, гомоню про це з сво╨ю ученицею Зiною Снiгирьовою. Вона дивиться на мене уважно, слуха╨ замислено, а потiм, зiтхнувши, каже, що цiлком згодна зi мною. Лiдiя Тарасiвна повела товариша Зюзя до лимонарiй, менi ©х видно крiзь дерева: зупинились бiля третьо© транше©, бесiдують. Вiрнiше, бесiду╨ сама Лiдiя Тарасiвна, щоразу показу╨ кудись рукою, а довготелесий Зюзь сто©ть над нею журавлем, похиту╨ головою, неначе щось уперто й сердито клю╨ Клюй, клюй, товаришу Зюзь, це тобi на користь... Не знаю, чи й досi вiн мучиться цингою? Воював у Заполяр'©, добув цинги. Зюзиха якось розповiдала мо©й Оришцi, що встане чоловiк вранцi, а на подушцi - кров... Дiждуся лимона, дам i йому, хай закислить собi ясна. Дурний вiн! Може, Братусь тричi подумав про його, Зюзеву, цингу, перед тим як узявся за оцi неспущенi планом цитруси! Оглянули транше©, пiшли тепер ще й до магонi©... А ось i мо© гiрничата защебетали в саду. Дорiг сюди вони знають багато, особливо влiтку, навчилися обминати Мелешковi шлагбауми. Тiльки тодi, влiтку, вони бiгають замурзанi, засмаженi, як кримчаки, а зараз iдуть, мов пiд прапором, у бiлих сорочках при червоних краватках. Далеко ©х чути - цiлим табунцем наближаються, дзвенять... Хто, по-вашому, ото попереду виступа╨ з таким незалежним, геройським виглядом? Та то ж нiхто iнший, як мiй законний внук Левко, Лев Богданович! Менi таки щастить на зустрiчi з видатними людьми: обдароване, незвичайне росте хлоп'я! Звернiть увагу, якi в нього очi - великi, блискучi, сливами горять на чистому матовому личку... Я вже думаю iнодi: в кого воно вдалося таке кмiтливе, бистре та безстрашне? Лiто вiн завжди лiту╨ в мене, навою╨ться з ним Оришка досхочу. На бабинiй картоплi внук помiдори щепить, а захоче Оришка за вухо потягти - не да╨ться. Вiдбiжить у берег i бiлкою - на найвищий осокiр! Оришка його i в березi знайде, але вдiяти нiчого не може: хлоп'я вже так високо, що й глянути страшно. Бiга╨ Оришка, як квочка, кругом: "Левко!" та "Левко!", а Левко i вухом не веде, гойда╨ться на самому верхiв'© та смi╨ться над бабиними труднощами. - Сидiтиму тут, - каже, - доки гiбриди не визрiють! Гадюк нiяких не бо©ться, в пазуху кладе. I не тiльки плавневих, а й степових, найнебезпечнiших також. Зауважу, що гадюки Левка мого не кусають не тому, що не хочуть, а тому. що не можуть. Гiпнозом хлоп'я володi╨, не iнакше. Торiк уже ходила така пропозицiя, щоб Левко сеанса в клубi дав, але я не дозволив. - Приспиш, кажу, публiку, а розбудити не зумi╨ш. Як тодi бути? До мо╨© науки хлоп'я дуже ласе. Помiчаю це не тiльки по тому, що губи в Левка все лiто у вишнях та що помiдори на бабинiй картоплi щепить, а, головне, по тому, що годинами надi мною може вистоювати, коли щось роблю, придивля╨ться, вдуму╨ться, розпиту╨ про всякi секрети рослинного царства. Сказано ж: юнi мiчурiнцi! Все ©м цiкаве в саду, на все у них оченята широко вiдкритi. Магонiя гука╨ - дивiться, яка я зелена, птахи кличуть з тополi - мерщiй сюди, а маленький садовий трактор i собi встря╨ - зупинiться бiля мене, хлоп'ята, подивуйтеся мною, помацайте, посперечайтесь! Насторожено вiтаючись до Мелешки, пiонерiя обтiка╨ його з двох бокiв, уже летять просто на мене, весело салютують, шану дiдовi вiддають. Для одного я "дiдусь", для iнших "Микита Iванович", а якомусь карапузовi, чу╨те? "Товариш Братусь!". Оце вже маю собi товариша: вершок вiд землi. Обступили, облiпили мене, аж посвiтлiшало навкруги, - навперебiй вимагають: - "Сталiнського"! Шафранiв! Симиренка!.. - Та вгамуйтесь ви, шпаченята!.. - Ми не шпаченята! Ми - юнi натуралiсти! - Прошу пробачення... Але кого ж менi з вас слухати? - У нас ╨ староста гуртка! - Старосто, покажись... А, Лев Богданович Братусь! Дуже при╨мно... Ну де вже на такому вдячному грунтi та не процвiтати сiмейственостi? Все ©м вiдпускаю, перед ними я встояти не можу. Легко жити на свiтi з такою дiтворою... Не хлистикiв якихось ©м надiляю, а найкращих, добре сформованих, вiдiбраних для себе саджанцiв. Знаю, що не шкодуватиму, бо передаю ©х - хай у молоденькi, але надiйнi руки нашого веселого, тямущого та живучого братусiвського порiддя! - Кiз, дивiться менi, не припинайте пiд деревом, з кози - нiкудишнiй сторож. I зайцiв не пiдпускайте... Ось до мене внадився був один у садок, так я за ним босий пiвкiлометра по снiгу гнався, а тепер, гляньте, уже шапку з нього ношу. - Анi зайцям, анi козам, анi морозам не вiддамо! Виставимо пости, виростимо кожне деревце, побачите, дiдусю, який буде сад! Внук мiй Левко топчеться пiд рукою, явно щось хоче спитати. - Питай. - Хотiли ми з вами порадитися, дiдусю... - А чого ж... Порадьмося, вiд нашо© асамбле© нiкому не буде зла, ми з вами люди добро© волi. - Скажiть, щоб вивести новий сорт... Скiльки треба схрестити квiток? Замислившись, дивлюся, схвильований, на свого нащадка, на його ровесникiв та ровесниць... Велике, непередаване щастя дiждатися вiд них отакого запитання. Уже ©хнi думки сягають в найпота╨мнiше, уже ©м треба знати - скiльки квiток... - Берiть не бiльше... п'яток. - О! А ми задумали тисячу! - Потiм, пiзнiше, будете брати тисячi. А зараз, щоб не розгубитись, щоб не заплутатись вам мiж ними, берiть П'яток... Можете ще раз помножити на п'яток, але головне - уважнiше приглядайтесь, помiчайте все. В нашому дiлi - дрiбниць нема╨. Пiдводжу сво©х юних друзiв до лимонарiя. - Оце, бачите... цитруси. Нiде в свiтi на таких широтах не розводяться цитруси. Тiльки в нас, на наших радянських широтах, це стало можливим. Дiти стоять захопленi: небачене, казкове, вiчнозелене! Проводжаю, веду пiонерiю по сво╨му весняному святковому саду. Прозоро, свiтло навкруги, ясно i легко у мене на серцi. Дерева стоять блискучi, мускулястi, щасливо притихлi, мовби самi прислухаються до свого росту. Несуть малята оберемки красенiв-саджанцiв - щаслива ©м путь! - Висаджуйте, вирощуйте, плекайте ©х, друзi... Мусите пам'ятати: дерево, посаджене сьогоднi, - плодоноситиме уже в повному комунiзмi. 1950