ей. Привiтався з дiвчиною, глянув на вепрiв: - Де ж тут мiж ними Герiнг? Прiся з серйозним виглядом вказала паличкою па здоровенного старого кнура, що ростом видiлявся з-помiж iпшпх землрийцiв. - Ото Герiнг, а то он Гiтлер, - i вказала ще на одного, хребiуватого, забрьоханого, и брудiшi щетинi. - Дiвчата просто ненавидять його: всi стiни попiдривав, з ногами в корпто лiзе. - Що ж, арi╨ць, йому все дозволено, - зауважив Колосовський. Книжка якась була в Прiсi в руцi. Часто бачать хлопцi, як дiвчина, пасучи сво╨ стадо, iде повагом толокою, на ходу чита╨. - Що за книжка? - запитав Богдан, але Прiся не вiдповiла. Все дивилась сво©ми глибокими на Шамiля, що хаацько сидiв на полудрабку, тримаючи вiжки. А коли вже хлопцям треба було ©хати, сказала зпачливо: - Брат мiй хоче бачити вас обох... Жде вас бiля того озеречка, де глiд червонi╨. Знали вони те озеречко, окутане верболозом, кущами терниння та глоду. До нього й попрямували, зоставивши коней вiддалiк пiд копицею сiна. Тихцем пробралися мiж кущами до плеса. Кругле, як волове око, затишно, iнтимне якесь. Багрянцеве листя нападало з кущiв на воду й незрушно лежить. Вода темнi╨ вже шг-осiнньому. Задумлива, тиха. Не пробiжить навiть комашина по нiй. Раптом Шамiль вхопив Колосовського за плече, остерiг... Дво╨ каченят випливали на плесо. Благородно© кавово© барви. Видно навiть темненькi смужечки вподовж голiвок. Молодюсiнькi. Зовсiм спокiйно пливуть, чистять пера, одне навiть лапкою голiвку почистило - чепуруни. З затiнку випливають на ряботiнь сонця, роззираються. Одне випустило крильце, що сяйнуло бiлоперiстю, випростало його, наче потяга╨ться чи пробув перед польотом.. Помiтили людей i не сполохались, спинились, дивляться. Аж трохи ближче пiдпливли, стало видно зiркi, блискучi мачинки ©хнiх очат. "Ти б' стрiляв? - хотiлось Богдановi запитати товариша. - Я б нi, не змiг би в таку красу..." Почува╨ться, як ©м щасливо у парi, як гарно так вiльно й беззвучно плисти по озерцю. Хлопцi боялись поворухнутись, щоб не злякати. I враз - фр-р! I вже над лугами. Але i там, у прудкiм вiражi, йшли у парi, рядком. На iншi кудись, на бiльшi озера. Мовчазно стояли хлопцi. Почував кожен, як щось важливе йому вiдкрилося тут: ця злагода вод i мудрiсть тишi. Мов чудо, вiдкривав для себе Богдан оцих запiзнiлих качат i палаючий глоду кущ в дивовижностi його сотворения i його життя. Ранiш би так пе сприймав. Нiякi кафедри не навчили б того, що навчила тебе страдницька твоя путь по фронтах, i власний бiль, i горя 'молодого безмiр... Нiби зупинився в сво╨му течивi час. Передосiнньо вспоко╨на, зупинена в ростi природа. Вслухайся в не©, вслухайся в себе. Нi, таки ж i в цих умовах не деграду╨ людина. Одних неволя нищить, iнших розбещу╨, але ж скiльки таких, кого дух розтлiння не торкнувсь, хто i в невiльництвi ще мовби гострiше вiдчув свою людську самоцiннiсть. Можна, звичайно б, стати тяглом, приглушитися, знедуховнiти, але яка була б вартiсть такого життя? Цi багрянцi падолисту на водi, ця прозорiсть обрi©в осiннiх, що вони будять в тобi, чому непокоять? Навiть вершина всiх роздумiв - то не вся ще вершина. За нею мусить вiдкритися. Дiя - прамати всiх досягнень людських... - Але ж чому його нема? - промовив Шамiль i хотiв рушити в гущавiнь, та саме в цей час десь iз-за лознякiв перед ними з'явивсь той, кого ждали. Низькорослий, в фуфайцi, в чоботях кирзових. Обличчя сухе, блiдувате, з чiпким вовчкуватим поглядом. Шамiлевi кивнув, Прiся ©х уже знайомила, Колосовському ж, мiцно тиснучи руку, вiдрекомендувавсь: - Байдашний. Дарма що росту непоказного, мiцнiсть почувалася в осадкуватiй, доладнiй постатi зi ще не втраченою виправкою - не один рiк, певне, ставав наввипинки в кадровiй службi. Чоботи забродженi, на головi - кепчина з наплюснутим на лоба козирком. Було щось майже черстве в твердому й маленькому - з кулачок - обличчi. Очi сiрi, доскiпливi, глибоко пiд лоба всадженi. Найбiльше увагу приковував цi╨ю доскiпливою сторожкiстю погляду, в якому було щось важкувате, малопри╨мне. "Та не дiтей же тобi з ним хрестити", - дорiкнув собi в думцi Богдан. I що симпатi© до нього не вiдчув - це теж було зараз не надто важливе. Важливим було, що перед тобою людина, якiй можеш довiритись. Прiсин брат, лейтенант-оточенець. Не було образливим, що вiн розгляда╨, вишiльнову╨ тебе, мовби прицiнюючись та внутрiшньо виважуючи, чого ти вартий. А що в ньому ╨ оця насторога, щось навiть схоже па прита╨ну пiдозрiливiсть - так що ж тут дивного? Цi якостi тепер, в цих умовах, уже не гандж, вони стають скорiше достойнiство людини... Зате потiм - одразу па "ти": - Так оце ти будеш Колосовський... Чув i про тебе вiд сестри, давала характеристику... Нiмецькою володi╨ш? - Трохи. В основному вивчав французьку. Ще якi вас цiкавлять анкетнi данi? - То вже моя справа. Треба буде - спитаю. Сiли пiд верболозом, Байдашний добув з кишенi двогорлу солдатську маслянку, вiдкрутив кришечку, витяг з не© акуратно нарiзанi для цигарок папiрцi з нiмецько© газети. Закурили. Шамiль дививсь па лейтенанта повеселiло, йому, видпо, при╨мно було бачити перед собою Прiсиного брата, дарма що Байдашний нiчим нiби й пе схожий на свою красуню сестру. Може, хiба що вдачею, незламнiстю, мiцнiстю духу. Сидить навпочiпки, жадiбно затяга╨ться, спльову╨ в пiсок раз у раз. Досмалив, затоптав недокурок. - У вас у радгоспi буде створено ядро. Сказав як про щось вирiшене, буденне. Потiм стаг. розпитувати про решту полонених. Доскiпливо, у подробицях. Хто з якого роду вiйськ, хто на що здатен, на кого можна до кiнця покластись. Дещо радив. Вiд дечого застерiгав. - Поспiшнiсть потрiбна при ловлi блiх. .Гарячковитих ми будемо остуджувати, - i чомусь суворо зиркнув на Шамiля. - Найменший промах - i голови нам всiм полетять. Люди - рiзнi... Оскiльки йшлось про барак, про товаришiв, Колосовському здалось, що такi остороги тут навiть зайвi. Сказав: - На наших можна покластись. Саме слово полонений - це як пароль, тут зради не бiйся. Хто здатен був зради тi©, той сюди не потрапив. Байдашний зиркнув на Колосовського, подумав. - Переконливо. Але осторога в нашiм становищi нiколи не зайва. Бо тут все часом вирiшу╨... випадковий випадок. Вiн так i сказав "випадковий випадок", i Колосовський мимовiль погамував усмiшку: стилiст... Лейтенант, одначе, помiтив i це. - Так, випадковий випадок, - повторив вiн твердо. - Через це найбiльше й бува╨ провалiв. Обережним, хитрим, пiдступним - таким будь, така тут тактика. Без чистоплюйства: не з благородними ма╨ш справу, з падлюками. На все йди, аби лиш перехитрити... Бо це окупацiя, пойняв? I вже з внутрiшнiм непiдробним переконанням, з почуттям права, впевнено й чiтко поясню╨, iнструкту╨, як треба пiдбирати людей, як буде здiйснюватись зв'язок ©хнього ядра з ним, iз Байдашним... Через сестру йтиме зв'язок. - Надiйна. Тричi надiйна, - з гордiстю сказав вiн про сестру. I Шамiловi аж заяснiло смагле чорноброве обличчя. Стали радитись, як i звiдки добуватимуть зброю. Нелегко буде це. - Та на перший випадок ма╨мо. - Байдашний добув iз кишенi, нiби па заздрiсть товаришам, облiзлий лиспявий пiстолет "ТТ". Потримав на долонi, клацнув обоймою, пiсля цього пiстолет знову ковзнув до кишенi, - легко, як ткацький човник. - Щоб не ставити ваш барак пiд удар, операцi© здiйснюватимем бiльше на сторонi. Ворог, хоч де вiн знищений, - однаково ворог: зумiв - i одним гадом менше. I ще - про трибунал. Необхiдно створити вам свiй, полононський трибупал... Беззаконня не буде, але ж не буде й пощади. Самi, кого слiд, прирiкатимем на смерть. Самi виконуватимем вироки. Винищувати й винищувати - це буде наша тактика i нашi з ними рахунки. "Людина-винищувач" - так в думцi назвав його Колосов-" ський. I мимоволi вiдчув повагу. Довiр'я й повага - це, зрештою, важливiше зараз вiд симпатiй. "Людина-винищувач" - ось чим вiн притягу╨ тебе, i за це його визна╨ш, i хоч у мирнiм життi, може, й не став би з таким зближуватись, iти на дружбу, але зараз вiн сподвижник тобi, товариш у всьому, що б там не сталось. Видно, злий, як шершень, владний до непри╨мностi i, напевне, жорстокий, безжальний, але ж Батькiвщинi зараз потрiбнi такi, i тобi теж цим вiн потрiбен, а подоба╨ться чи нi, то вже другорядне. - У мiстi був, бачив ©хнi дiла..."Принесли "культуру", нiчого не скажеш... Майстри живцем людей у землю закопувати, багнетами очi виколювати живим... Та не залякають. - Байдашний пiдвiвся, зiбрався йти. - Коли зустрiнемось? - запитав Шамiль. - Не спiши: коли треба буде, тодi й зустрiнемось. Мушу вiдлучитись на деякий час. Тiльки повернуся - дам вам знати. Вже коли прощались, Байдашний спромiгся на скупу iронiчну усмiшку: - Мрiяли про Чорнi лiси? Ми ©м тут, в оцих лозняках, зробимо Чорнi лiси... - I повторив з ненавистю i погрозою: - Будуть ©м, будуть Чорнi лiси! I подався. Хлопцi мовчки дивились, як вiддаля╨ться, змельку╨ мiж лозняками його фуфайка, його доладна, бистра у ходьбi постать. Потiм зостались перед очима самi лозняки, рiдкi, обгризенi худобою, вилинялi по-осiнньому. Павутиння срiблилось, тонко позависавши на них. Оце вашi Чорнi лiси... - Ось такий у не© братан, - блиснув усмiшкою до Богдана Шамiль. - Кремiнь хлопець! - Випадкова випадковiсть звела, - усмiхнувсь i Колосовський. XIII Нi вiд чого не вiдступивсь Решетняк, нiчого не зрiкся. Не нарiкав, як декотрi. Не мав зла навiть до тi╨© габардиново© з грiзними петлицями сорочки, розiпнуто© на тернах. Нi до наказiв, якi мусили б надiйти, але так i не надiйшли, загнавши всiх вас у безвихiдь. Мiг би ж бути наказ вчасний, рятiвний, але його так i не дiждались, був iнший, рiзкий, - може, навiть безглуздий сво╨ю згубною категоричнiстю. Але мусив виконати i його, бо таке на вiйнi бува╨. Бо хiба, зрештою, не безглуздя й саме оце людовбивство, що тисячi лiт трива╨ на землi? Хоча не ти винуватець, не ти перший переступив кордон... Часом дума╨ Решетняк: хто щасливiший на свiтi за людину? Ким би стати хотiв? Птахом? Полюють i на нього. Рибою, лином яким-небудь? Гачок i йому приготований... й Конем? Запрягатимуть, битимуть. Так i не знайшов, ким би краще було. Бо людиною ж таки... Зна╨ш любов. I нiжну щемливiсть чекання. Прозорi╨ по-осiнньому далеч. Солома скирт iнодi проблисне нетеплим приглушеним блиском. По затiнених стержнях плями сонця блукають. Десь за горбами, за дев'ятьма балками - Хмарино тво╨. Якби вiдпустили, з зав'язаними очима втрапив би. Нiч форсованого маршу - i вже там. Але не пускають. Хоча за неперекiрливiсть та роботящiсть, за лагiдну вдачу Решетняк пiшов навiть на пiдвищення: старшим конюхом. Вiхола поставив його на стайню. I це якраз пiдiйшло йому. Любить коней. Вмi╨ навiть перепалих, заволохатiлих виходжувати... Ще на кордонi жартували хлопцi: "Решетняк наш через коня чай п'╨ несолодкий..." I то правда була: вночi коня пiдгодовував, свою пайку цукру йому вiддавав... Одного дня, як iз казки, з'явилася Катря. Зi степу навпроти сонця йшла, i щоки горiли ©й вiд далеко© ходьби, i ямочки на щоках, i сльозини в вiчу були в розблисках свiтла. Не скинувши й вузлiв, спасенне припала йому до грудей, умерла. На мить зник свiт увесь, зосталось ©х дво╨. Все варто було пережити, усе перейти, щоб дочекатись цi╨© митi. Вдихнути ще раз любий дух ©© гарячого тiла, вiдчути, як знов шумить у тобi збурена кров, - жива, невицiджена, шумить силою i любов'ю! Неподалiк ста╨нь кучугура сухо© запахущо© люцерки, щойно привезено©. Розстелив на нiй свою шинельчину обстрьопану. Пiрнувши в зелених парфумах, сидить твоя усмiхнена й заплакана, твоя довгождана. Розпрiг ©© обережно вiд ношi, присiв навколiшки перед нею, дивився на не©, а вона на нього дивилась. - Як ти висох... Видно, як i серце б'╨ться... - А бiля серця видно що-небудь? - А що? - Там осколок зарiс. Бiля самого серця врiс, уже його й не чiпали... - О боже! - Чого ти? Злякалась, що серце в мене буде залiзне? I всмiхнувся. Усмiшка тiльки й зосталась у нього, якою була: гарна, сором'язлива, дiвоча якась... Смуток повив Катрине обличчя. Мовби почувала й себе винуватою за те, що рiдна сторона зустрiча╨ його неволею, а не пiснею, людськими плачами, колючим дротом, а не маковим цвiтом... Схаменувшись, стала мерщiй пригощати його, наче хотiла, щоб одразу з нього зiйшла оця худорба полоненська, щоб одразу набрався здоров'я. - Все в мене поки що ╨: i хлiб i до хлiба, ще з дово╨нних запасiв зосталось... Добре заробляла... Гектарниця ж я... I корову що не забрали, вистача╨ молока синовi тво╨му... - Який вiн? - Козаку╨ в баби... Полiца©в уже передражню╨... Сяктак живем, горя прикупивши... А скiльки тебе я попошукала! Де тiльки не була! I все ж цидулка твоя з Холодно© гори таки домандрувала до мене... Про Холодну гору став розказувати ©й i про все, що було перед тим. Щоб пояснити, чого вiн тут опинився. Щоб знала, що нiчим себе не заплямив. - На двiстi кiлометрiв уже був за спиною нiмець, а ми ще на рубежах. Воювали на совiсть, i я теж нi за кого не ховавсь. Знаю тепер, що бува╨ з людиною таке, коли ©й нiчого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб. З'©хав уже гусеницею на бруствер, а я з землi одним скоком та на броню, як нас учили. Накинув шинелю на смотрову щiлину, ослiпив його, а тiльки вони вiдкрили верхнiй люк, як граната моя - туди, в нутровище!.. - Дiсталось тобi... Бiля Хмариного в нас теж були великi бо© пiд час вiдступу... Ми з жiнками ще й пiсля того не один день у полях та в лiсосмугах поранених пiдбирали... Нi вати, нi бинтiв не було, не мали чим перев'язувати. Шукали покинутi стоянки медсанбатiв, назнали там закопанi вiдходи ©хнi - вiдкопували, розмотували чи©сь руки забинтованi, ноги вiдрiзанi... Розмотували з них бинти, виварювали, випарювали, i вже вони, м'якi й чистi, лягали на iншi рани, тамували iншу чиюсь кров... I це, що розповiдала Катря, робило ©© для нього ще ближчою, ще дорожчою. Катря знов i знов обзиркувала свого вiднайденого. - Змiнився ти. Суворий такий став... Рука ©© гладила його щоку. Кiстлявi випнутi вилицi. Широкий вид з твердими брусуватими рисами. Очi з-пiд важких брв нiби скошенi трохи досередини. Суворiсть, твердiсть набута. Тiльки рот, як i ранiш, гарного, майже нiжного малюнка... - Чи ти про мене хоч згадував там? - Може, завдяки тобi й вижив... Мимоволi зiтхнув: стiльки разiв смерть зазирала в вiчi... Ночi без сну. Завжди в грязюцi... Хлiба не пiдвезти. Навеснi картоплю .незiбрану в полях викопували, мерзлу, так i тече, як гнiй... На солiдолi оладки з не© пекли... Ну, а табiр - хiба його передати словами? Пошарудiв, шукаючи кишеню розстелено©, протхпуто© конюшнею шинельчини, i видобув звiдти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять. - Макуха? - ледве догадалася Катря, взявши той чорний брусок i розглядаючи. - Оце ж таким пас пригощала Холодна гора... Десь роздобудуть, розпиляють, i тодi за недокурок можна вимiняти... - Сиповi вiзьму, покажу, як виросте, - сказала Катря i заховала брусок у кошик. - Щоб знав, чим батька його гартували. Iвановi добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних. - Циганочка наша. - Це хлопцям понесу, хай попробують, - сказав Iван. - Бо фрукту тiльки й пробували, як у госпiталi були. Сибiрськi сестри нам ягiд кисленьких з тайги приносили,, вiтамiнiв лiсових... На фронтi, правда, якось бубку бачив, ледве не загинув через не©. Молоденький садок трапився по схилу, бiжимо, кулi дзижчать, i раптом, бачу, вгорi мiж листям так i сяйнуло рум'яне... Черешенька, перша ягода... Дiстану, думаю, хай хоч i вб'╨! I про тебе чомусь подумав. Тiльки потягся, а тут снаряд, так i кинуло мене, полетiв кудись мемелем... Та все ж, мабуть, було у тiй бубцi щось як знак менi: жити!.. I ось як бачиш... - Пригаду╨ш йому, що до школи колись ходив з хуторiв? - знов загомонiла Катря. - Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пiшов... Все каркав: нема вже тебе, зотлiв десь. - Вiн скорiш зотлi╨, - зхмарнiвши, кинув Iван. - Де ж ви тут жпвете? - Ото наш барак на белебенi бiлi╨, недавно побiлили... Але туди сьогоднi Iван не поспiшав. I коней, пригнаних з робiт, товаришi прийняли бiля стайнi без нього, - домовився з ними, щоб самi обiйшлись, не вiдривали його вiд дружини. Тут ©м, на пахучому сiнi, й вечiрня зiрка зiйшла. Може б, тут i заночувати довелось, якби не про©здив поблизу Пауль-управитель з бутлями самогону в тачанцi. - Хто такi? - льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки. Губi© злi, тонкi, мiцно стиснутi. Вуха з-пiд жокейки стовбурчаться, лапатi, як капуста. Може, й справдi не впiзнав Iвана, хоча ж не далi як передучора бачив його в стайнi. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста пiдрiзано... - Та встань, коли до тебе звертаються. Iван пiдвiвся знехотя, важко. - Дружина прийшла ось провiдати... Дружина, фрау... - То чому ж не на мiсцi? Хто вiдпустив сюди - люцерку розтовкувати? Порозпускались! А куди тi дивляться? "Тi", тобто Пат i Паташон, були якраз бiля колодязя: виднiвся там гурт людей, i коло них вартовi стовбичили iз сво©ми "палицями". Управитель щось миркнув кучеровi, i той погнав до колодязя. В призахiднiм свiтлi видно було аж сюди, як Пауль зiскочив з тачанки i замашним жокейським нага╨м, з яким нiколи не розлучався, - мабуть, i пiд подушку собi вночi клав, - усмажив по плечах спершу Паташона, потiм, аж двiчi, Пата. I пiсля цього вже покотив па гебiт. Пат i Паташон надбiгли з рушницями розлюченi, захеканi вiд сво╨© хортячо© служби. Пат, що ранiше рiдко й озивався до людей, з бiгу визвiривсь на Решетняка: - Забув, що до барака треба? Ану мерщiй! Полонений не зрушився з мiсця. Бо вiн таки забув. Бо просто не вiрилось, що i в такий день хтось посмi╨ вiдiрвати його звiдси, порушити його вiднайдене щастя, яке вперше - за довгi роки - тут йому щойно голубило душу. Катря, все ще сидячи на розстеленiй шинелi, подала голос: - Виходить, уже й любов провиною стала? До мужа ж свого, не до кого прийшла... - А ти мовчи, заховай свою пазуху! - перепинив Пат ©© мову брутальнiстю. - Невидержка? За любощами привiялась? Ану змотуйся! Iван стуманiв вiд образи. Лагiдного, тихого Решетняка бiльше не було. Стояв iнший, гнiвом налитий. "I це ви, пiдголосичi нiмецькi, прийшли любов мою топтати? Не ма╨мо Й вже права й на це?" Катря бачила, як поволi стискуються його загрубiлi вiд працi кулаки. Тепер i вона стривожилась. щоб по заходив далi в суперечку, щоб не ско©в чого, пiдвелася, сказала зласкавленим голосом: - Добре, йди. - I, тулячись всiм тiлом до чоловiка, додала: - Я в людей переночую, а завтра знову зустрiнеiмось, - i погладила його по головi. Iван, розчулений ласкою, погамував себе. Нагнувшись, Дiшдiбрав облиплу люцеркою свою шинельчину, накинув ©© наопашки. Куца вона була, якась кривобока, з обпаленими краями внизу. - Ведiть. Не вiдриваючи очей, стежила Катря, як вiддаля╨ться мiж конво©рами в тiй шинельчинi наопашки його постать, вiдлива╨ нечутно у вечорову прозорiсть. Конво©ри йшли бiля Iяього, довгий попереду, малий позаду, i видно було, як гвинтивки стирчать при плечах у них, цiвками вгору, як палицi. Вiдiйшли вже па чималу вiдстань, прямуючи через ма╨ток до барака, що ще бiлiв вiд заходу на пагорбi, як зненацька десь там, де вони йшли, зринуло, вдарило пiснею, немов зi i ╨ну, з неймовiрностi: Ой зiйди, зiйди, ясен мiсяцю... I тi╨© ж митi угледiла Катря, як iз-за барака, з-за вечiрнiх полiв саме сходив мiсяць йому, червоно, млисто. Викотивсь, величезний, i над самим пругом сидiв. Як млинове╨ коло!.. Залилась сльозами Катря. Заслухались конюхи бiля ста╨нь. I хлопцi, що зiбрались бiля баракiв. I дiвчата десь бiля ферм. Всi обернулись лицем до тi╨© давно вже тут не чуто© пiснi, що ©©, арештовану, зараз пiд конво╨м через мавток вели до барака. Весь простiр степу повнився нею, пiснею-протестом, пiснею-жагою, i була вона на цьому гiркому свiтi як знак чийогось оживання, знак повернення до життя. З сльозами па очах слухала Катря Iванове пiсенне прощання, вона цього вечора вдруге закохувалась у нього, що, вiддаляючись нiби назавжди, набезвiк, був ©й зараз найкрасивiший з усiх людей на свiтi. Вже зовсiм розтанула в присмерках його постать, розпливлися й тiнi конво©рiв, сама, здавалось, конвойована пiсня iде, вiдплива╨ в заслухану далеч. I хай в обстрьопанiй шинельчинi та пiсня i боса, зате висока-висока... Тi╨© ночi, колi© в барацi поснули, Колосовський на нарах (знову на нарах!) пiдсунувся до Iвана: - Так от, друже, в завдання... XIV - Тiльки б не збитися на пригодництво, - сказав Сергiй -оператор, дiйшовшi© до цього мiсця. - Розумiю, що для вас кожен факт з пережитого дорогий, кожна листiвка, вами вiд руки переписана, зда╨ться подi╨ю - куди якою значною... - Тодi не було незначного. За листiвку розплачувались життям. - А якою буде музика? Чому б не взяти на супровiд щось iз музики старовинно©? Не знаю, як кому, а менi... Буваю в тривозi, знаю хвилини розпачу. Але коли я сиджу на концертi i бачу, як студентка полiтехнiчного в глибокiй задумi, в якомусь майже неземному натхненнi слухав Баха, грiзну зливу органно© музики, я стаю спокiйним за майбутн╨ людини. - Це вже немало. - Про Шамiля й Прiсю бiльше б хотiлось. На них зосередитись. В них ╨ ота трагiчна поезiя, що ©© завжди шукало мистецтво. - Шамiль i Прiся на екранi... Не можу до цього звикнути нiяк. - Шамiля я, скажiмо, радив би дати стилiзовано, пiд нашого найзагадковiшого. з лицарiв - Мамая. Ось вiн сидить серед степу в сво©й класичнiй позi, зафiксованiй на всiх отих потемнiлих парсунах. Бандура в руках... Поряд кiнь, повiд накинуто на ввiткнутий в землю спис... Нi, не спис, а рожен - рожен, високий до неба!.. I так на весь екран... Випуклi очi, що поглядом вiщуна-характерника вдираються тобi просто в нутро пiдсвiдомостi. I та мiстика пiдпису, старовинною в'яззю: "Ось ти дивишся на мене, а не зна╨ш, хто я i звiдкия родо м..." Мама© - це Сергi╨ве хоббi. Но всiх базарах та комiсiйних вишуку╨ тi старi потрiсканi парсуни. Вважа╨ ©х найбiльшим дивом давнього народного малярства. Мiг би бути фахiвцем-реставратором, якби зрадила йому кiнокамера. Годинами ладен вистоювати в музе©, на самотi слухати того загадкового спiврозмовника, що, владно розсiвшись серед степу, мовби лукаво пiдморгу╨ тобi, насмiха╨ться, або скаржиться, або запиту╨ з сво╨ю чаклунською та╨мничiстю: "Ось ти дивишся на мене, Сергiю, а не зна╨ш, хто я i звiдки..." - Нi, краще Шамiля залишимо, яким вiн був насправдi... У гiмнастьорцi ношенiй-переношенiй, що ©© Прiся латала... В постолах-шкуряках Решетняйово© роботи. Якщо Шамiля й варто зобразити лицарем, то тiльки сучасним... Вiн же катюшник, який тут спис?.. - Творчу дискусiю про це ми ще продовжимо, а зараз - в дорогу. Сьогоднi в нас культпохiд. Крем'яниста мокра стежка, в'ючись, веде нас у гори. Йдемо в обсерваторiю. З давнiх, з т и х лiт знайомий там у мене астроном, з яким i Сергiй хоче познайомитись. Серед камiння бiблiйного, серед горiхових могутнiх дерев та окультурених кущiв глоду (i тут глiд!) височать срiблястi пiвкулi обсерваторних бань-верхiв. - Аж куди забрався маврiтанський стиль, - зауважу╨ мiй колега.-В цих оiiуклостях. таки щось ╨. Вражають... Немов неземнi дивовижнi храми якiсь... Оце тут вона, дозорна вишка планети. Звiдси людина намага╨ться проникнути в глибини свiтобудови, звiдцiль чутливi антени ловлять та╨мничу, нерозшифровану мову пульсарiв. У лобатих пiвкулях цих храмiв зароджуються гiпотези. Деколи - зовсiм не часто - з'являються вiдкриття... Об'╨ктом дослiджень тут - тi самi зорянi безвiстi, лише клаптик яких вам видно було в неволi крiзь душник печери-цегельнi. Паленою сажею досi вона тобi смердить. Вранцi вискакували з печери схожi на сажотрусiв, чорнi, як сатана, страхiтнi подоби людей... Але й звiдти ночами ви прагнули зiрок, вели мову до неба, до свiту, в якому ще стiльки нерозгадапостей... Сергiй уважним операторським оком розгляда╨ куполи обсерваторi©. Тихо, нiде нiкого, тiльки оцi срiблястi сторожкi пiвкулi. - Дивний свiт! Свiт загадковостей... Тут би знiмати натуру чогось фантастичного, яко©сь iнопланетно© цивiлiзацi©... Обсерваторний люд, певне, ще спить: нiякого руху. Люди нiчних вахт, вдень вони мають право на вiдпочинок. Нiкому не дозволено ©х турбувати. Та все ж, поблукавши трохи, на однiй iз алей зустрiли якраз його, сивого астронома. Чолов'яга кремезно© статури i, незважаючи на вiк, пiдтягнутий, свiжолиций. Очi з живим блиском, дивно юнi. Поздоровкавшись без церемонiй, окинув прицiнливим оком Сергi╨ву дещо розвалькувату постать, що, занедбана господарем, вже почала набирати "тлустостi". - Спортом, спортом треба займатись, - одразу ж зауважив професор. - Передчасно втрача╨т╨ форму, ще дiвчата подумають, що лiнтюх, а ви ж трудяга, я певен... У вас професiя не для ледачих... - Футболом займусь, - пообiцяв Сергiй поблажливо. - Сьогоднi ж записуюсь у дубль до нашо© готельно© команди. Центральним форвардом, не iнакше! - От i добре, - професор посмiхнувсь. - Ходiмте покажу вам свiжi знiмки Марса, щойно одержав. Пiд пахвою вони в нього, в товстiй папцi, тi марсiанськi ландшафти. Пiшли за ним. Сам вiдiмкнув дверi обсерваторi©. Ввiмкнув рубильник, дав свiтло. Угору по сходах. Кругле, просторо примiщення оперiзу╨, голуба панель. Внутрiшнiсть високого купола в гарнiм обличкуваннi з темного дерева. Телескоп нагаду╨ гармату. Срiблясте тiло його масивне. Але астроном одним натиском кнопки ввiмкнув, заставив рухатись увесь пристрiй, i телескоп поплив по колу, обертаючись легко, розумно якось. Руха╨ться вiн, i астроном разом iз сидiнням робить розворот, i вже в горiти ©й банi з'явля╨ться щiлина неба... Сергiй у захватi: весь цей рух, плавкий, шукаючий, по невидимiй градуснiй сiтцi, створю╨ настрiй урочистостi, священнодiйства. Для астронома ж це будень. - Ставимо координати, i телескоп, як бачите, наводиться автоматично... На потрiбну нам дiлянку неба. - Вiн у вас як живий, - каже оператор. - Поверта╨ться так осмислено... I та щiлина неба! Звiдси його якось iнакше сприйма╨ш... Все це доконче потрiбне людинi? Як по-вашому: дослiдження галактик - це справдi не менш важливо, нiж, скажiмо, дослiдження людського болю? Професор подивився на нього вникливо, помовчав аж нiби ображено. Нiчого не вiдповiв. - Тодi дозвольте невiгласу ще одне запитання з тих, якi вже, мабуть, вам набридли... - Чи життя ╨ на iнших планетах? - догадався професор. - Так, життя. Не амiачне яке-небудь, а життя в нашому розумiннi? - Я теж хотiв би знати, - професор замислився, поклавши руку на тiло телескопа. Розглядали потiм знiмки Марса, добутi одним iз космiчних кораблiв. - Бачите, пустеля, - дiловим тоном казав професор. - Де тi канали? Воронки, кратери, суцiльнi Каракуми, розбомбленi метеоритами... - То що ж - Земля тiльки оазис у свiтовому безмежжi? - нахмурився Сергiй. - Не знаю, не знаю... Певен тiльки, що рiдкiсть вона i, як рiдкiсть божественну, генiальну, ма╨мо берегти ©©. I ще доказував спектри, па яких вони мало розумiлись, численнi знiмки неба: все темпе, в бiлих цяточках... - Космос... - Холодом вi╨ вiд нього... Сергiй, ожвавiнши, в подробицях розпитував про технiку фотографування, - це його зацiкавило в погляду фахового. - Як, скажiмо, фотографувати Венеру, завжди окутану суцiльними хмарами? - ╞© важко фотографувати. Надто ж, коли проходить побiля Сонця: в цей момент вона "тоне" в яскравостi сонячного ореолу. I тiльки в таких ось мiсцях, в гiрських умовах, де сонячний ореол ослаблений, вда╨ться спостерiгати ту загадкову красуню, бачити вузький ©© серп... - Вдуматись тiльки: людина, як весiльну пару, фотографу╨ планети у ©х сонячнiм вбраннi, - заговорив оператор. - День у день дослiджу╨ й саме свiтило, розгаду╨ його, батька фотосинтезу й самого життя... Магiя, чудо часу i разом з тим... - Вiн помовчав, покудлав п'ятiрною голову кудлату, потiм знов, запалившись, звернувся до професора: - А сонячнi бурi, як вп вважа╨те, справдi впливають па нашi земнi дiла? Сонячний вiтер, вибухи, отi самi "збурення..." Дуже вони позначаються па пашiм життi в цiлому й па самопочуттi та поведiнцi окремих людей? I на якостi наших фiльмiв, скажiмо? - Пережива╨мо рiк Спокiйного Сонця, - усмiхнувся професор. - А я й по помiтив, - зiзнався оператор. - Скорiш подумав би, що ма╨мо рiк Сонця Бурхливого.., - Спокiйне чи Бурхливе - рiзницю помiтить не кожен. До того ж iз Землi дедалi гiрша видимiсть: багато куряви розвели. - Так ось що заганя╨ вас сюди! -пожартував Сергiй. - Вiд бур земних, вiд тайфунiв та торнадо втiка╨те на цi верхогiр'я? - Вiд пилюги цементно©, вiд сажi ТЕЦiв,-уточнив астроном. - Бo господарник, вiн утилiтарист, часом далi свого носа не бачить... Дехто поводиться так, нiби на ньому кiнча╨ться житт╨вий цикл, i пiсля нього життя припинить спiн рух, i майбутн╨ не виставить нiяких оцiнок. А воно я; буде, прийде. Людство не бездiтне! Нащадки прийдуть i скажуть сво╨ слово про нас: як ми жили? Що думали, що i як - головне: як! - робили... Була пауза роздуму. Пiсля того професор знов повернувся до сво©х спектрiв, галактик, спалахiв та вибухiв, i незвично було ©м слухати людину, що оперу╨ мiрiадами зiрок, вiдстанями в мiльйони свiтлових рокiв... До того ж тi спектри, якi вiн дослiджу╨, вибухи, якi бачить сьогоднi, стались безлiч мiльйонiв рокiв тому, коли ще, може, й сама планета iiе народилась. - А вам не сумно? - запитав оператор. Професор не зрозумiв: - Чого? - Що видимий свiт, вами дослiджуваний, - це, власне, вiдлетiлий, давноминулий свiт? Вiдгорiлий у далях, у таких часових правiчностях, що ©х навiть багатiй уявi нелегко збагнутi©? - Сумно бува╨ вiд iншого, - довiрливо мовив професор. - Що на людину, хай навiть могутнього iнтелекту, навiть коли стане вона найближча до якихось важливих iстин, неминуче насува╨ться зима старостi. Сергiй глянув на професора запитливо: - Старiсть - це трагедiя? - Якщо ╨ трагедiя старостi, то, гадаю, не в тому вона, що старi╨ться тiло... - А в чому? - В тому, що молодою лиша╨ться душа. - Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, - вхопився за почуте Сергiй. Колосовський тим часом розглядав професора. Диво людини... ╞© можливостей, ©© витривалостi. Справдi ж, людина - це не тiльки сукупнiсть бiлкiв, жирiв, вуглеводiв! Навiть мiнеральну воду й ту ще як слiд не дослiдили, не розгадали, завдяки чому набува╨ вона сво©х рiдкiсних власти востей, проходячи невидимi шляхи десь там, у земних недpax... Колись, у найтяжчiй житт╨вiй ситуацi©, доля випадково звела Богдана з цим професором Iзюмським. Бiля куреня, в кiнськiм коростявiм лазаретi... Був сiряк рудий тодi на оцих плечах, були слова великого смутку: "Нема неба. Нема зiрок, в чорних ураганах цей вiк, що, може, останнiй з вiдведених роду людському..." Вiдродилась людина, повернула собi людську свою сутнiсть, знову спрямувала погляд у всесвiт... - А ви, Колосовський, - обернувся до нього астроном,-∙ щось фiльму╨те зараз? - Збира╨мось. В туманах пошукiв поки що. - Шукати - це, мабуть, найсолодше з усього... Чи не в наукову фантастику вдарились? - Нi. - Там чомусь найбiльше трапля╨ться курйозiв. По-мо╨му, ваше мистецтво, як, до речi, i всяке, ма╨ не лише емоцiйно дати вiдчути молодому поколiнню наш час, а ще й допомогти його зрозумiти. Нам, старшим, зда╨ться, що молодь ма╨ той досвiд, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. I тут, звiсно, рiч не стiльки в сюжетах, тут хочеться бачити отi самi спектри художньо© мислi, широко©, вiльно©. Щоб заполонювала тебе. Магiя екрана, вона ж таки справдi iсну╨. Я, дарма що клопотiв маю доволi, намагаюсь не пропускати фiльмiв, охоче дивлюсь i ©хнi, й нашi. Надто ж про любов, - посмiхнувся професор i по хвильцi став знову серйозний. - Але хотiлось би на екранi бачити любов не полегшену, а як житт╨ву i активну, - я це пiдкреслюю, - активну силу, здатну, можливо, навiть впливати на самий рух iсторi©... Любов - поняття широке, коли хочете, фiлософське. Ось i ця обсерваторiя, хiба ж не з любовi вона виросла? Часом думаю вночi: це ж полеглi, це вони, нiби вставшi©, на сво©х плечах пiдняли твою лабораторiю зоряну!.. Або ось вiн, головний герой паш... Телескоп. Метр у дiаметрi! Сама чиясь любов з надюволiргюю точнiстю його шлiфувала, перш нiж нам передати... Пригощав потiм ©х рiдкiсною "Iзабеллою". А коли вийшли па подвiр'я, щоб повертатися до готелю, Сергiй знову задивився на срiблястi, сонцем облитi пiвкулi обсерваторних верхiв. - Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олiмп, не добравсь? - Перепада╨ й нам. Коли розгуля╨ться, понесе грунти - тодi прощайся з небом, зiрками, принаймнi на деякий час. - Жаль, що я не приборкувач циклонiв, - пожартував Сергiй. Професор заклав руки за спину i, свiтячi© сивиною, нiби роздумував уголос: - На людину вiйни, на не© хвороби, проти не© стихiя... А людина, всупереч всьому, таки ма╨ всюди залишатись людиною... Котрийсь iз молодих працiвникiв обсерваторi©, перебiгаючи але╨ю, звiддалiк гукнув, доповiв професоровi: - Пишу Сонце! Коли, розпрощавшись, спускалися з гори, Сергiй знову згадав про цю випадкову реплiку: - Заздрю людинi, що може отак по-робочому, буденно сказати: "Пишу Сонце!" Цьому б нашу стрiчку присвятити. На це б навести кiнокамери: "Сонце Любовi пишу! Сонце людського цвiтiння..." XV А я поки що змушений писати тьму. Глухi, беззорянi ночi осiннi. Барак, обшнугований негодою. I нiчне засiдання трибуналу в кутку, на нижнiх нарах... Пат i Паташон не дуже перепружують себе службою. Вдень ©х дедалi частiше залучають виганяти по сусiднiх селах людей на трудловиннiсть та виловлювати тих, що уникають вiдправки до Нiмеччини. I не велика радiсть пiсля такого дня, промоклому, промерзлому, мiсити грязюку до барака. До того ж сама робота полонених вимагала трохи попустити режим: хто на конюшнi, хто по©хав на станцiю за вугiллям, ще когось на цiлу нiч послано дерть молоти... Вартовi навiдаються звечора до барака, покрутяться, з'ясують, хто де, i подались пiсля цього, один - додому, а другий до конторських у карти грати. Бо, зрештою, куди цi втечуть? Сюди вже й яроплапи ©хнi не долiтають. Засади скрiзь, на всiх дорогах хапають, по мiстах облави, - частiше тепер, навпаки, сюди, в ма╨ток, тiкають, де хоч вiд голоду не пропадеш... Увечерi, як тiльки зникнуть Пат i Паташон, барак ожива╨, пости з самих полонених стають понадвiр'ю на чатах. Стоять, вистежують темряву, доки в барацi засiда╨ суворий безнаперний ©хнiй трибунал. Судять. Прибiгала перед цим Катря до Iвана. Час вiд часу вона тепер його провiду╨, всi вже позвикали до не©, iнодi й ночувати залиша╨ться - веде ©© тодi Iван в тамбурний закапелок на стайнi, де густе, надихало кiньми тепло i кiнських попон вистача╨, щоб укрити ©хню любов. Там, у тамбурнiй свiтлицi, на розгорнутих збо©нах чути ©м цiлу нiч, як конi бiля ясел тяжко зiтхають, думаючи щось коняче, сво╨, може, вiльне й далеке, як лiто на луках. Щось тут i Решетняковi сну╨ться з квiтучих казок итинства. Прадiд його чи, може, прапрадiд в турецькiй неволi був. I теж старшим кiнничим, - так розповiдала бабуся. I все приглядався: котрий же iз тих румакiв найбистрiший, щоб погоня його не догнала? Султанова то була та╨мниця. А потiм якось дав ©м сiна, а те сiно виявилось чарзiллям, i конi султанськi, попробувавши, одразу на мову здобулися, по-людському заговорили до кiншiчого. Так дiзнався, котрий найбистрiншi©, котрому погоня не страшна. I на ньому й вимчавсь iз султанських ста╨нь вночi, з ним переплив Дунай... В дитинствi нема╨ легенд, для Iвана то все було справдiшн╨. "Наче сам бачив, як вiн, вхопившись за гриву, переплива╨ Дунай". А Катря, зiщулившись пiд попоною, слуха╨ Iвановi спогади-сни, i голос ©© невеселий: - Жаль, конi тепер не розмовляють по-людському, чарзiлля не найти... А горя цiлi дуна© розлилось... В останнiй прихiд розповiла Катря пожильцям барака: нахабнi╨, розоря╨ться той вислужник Йона, життя вже вiд нього нема. Кривдить людей, а якось, напившись, добивався в хату до не©. Не пустила, то вiн стрiлянину зчинив у дворi, вiкна побив... Розповiдаючи, Катря очiкувально дивилася на Йвана, ждала, що скаже, а вiн хмурився й мовчав. Аж здивувалась. I сама ж намагалась виправдати його мовчанку: невiльник життя, руки зв'язанi... I хiба в одному Хмариному зараз пану╨ свавiлля? З Катриних новин для пожильцiв барака iнша виявилась найголовнiшою: днями наших парашутистiв Йона зловив i сам вiдiгнав у гебiт. Хто вони, тi дво╨ парашутистiв, i з якою метою були скинутi - про це в барацi могли тiльки догадуватись. Нещасливим виявився ©хнiй нiчний стрибок: один на деревi завис, заплутався, а товаришка його, зовсiм молода дiвчина, руку зашкодила падаючи, - Йона, проте, i ©й скрутив руки за спиною дротом, того ж ранку й погнав обох до новiту-гебiту. Вислужився, iуда, ще нiбито й винагороду отримав за них... П'яний як чiп повернувся додому, прилюдно похвалявся на толоцi сво╨ю хоробрiстю. Одного лише не знав Йона: що не в такiй уже й далечi вiд Хмариного, за полями та балками, закутими першим морозом, помста чиясь не спить, готу╨, за тих невiдомих парашутистiв розплату. Пiсля того як Катря пiшла, зiбрався увечерi трибунал. I хоч Решетняк промовчав тодi, слухаючи про побитi вiкна, але зараз, коли йшлося про зовсiм не знайомих йому людей, про невiдомих отих погублених Йоиою парашутистiв, вiн перший подав голос: - Таке не прощають. Хай не знайомi нiкому вони з вас, не зна╨ пiхто, якi вони були, що за люди... Нашi парашутисти! - i цим сказано все. Винесли вирок. Товаришi подумали й про таке: в селi не можна чiпати Йону, бо на Катрю впаде пiдозра, життям поплатиться ©хня спiльниця... Вирiшили, що братимуть його на хуторi, де Йона ма╨ гуляти у свого приятеля иа хрестиках. Операцiю очолював Колосовський. Нiхто й це помiтив, як наступно© iючi вислизнуло тро╨ коней iз крайньо© стайнi, швидко зникнувши в темрявi, розкидаючи свiй глухий тупiт у степу. Нiч була довга й невiдома попереду, ©дучи, Решетняк уявляв, як беруть вони Йону, як поведуть його на те давно запустiле дворище у степу, батькiвщину Йонину, де старий Архипепко яму собi копав. Поклав собi Решетняк, що неодмiнно все там вiдбудеться, на тому ж мiсцi, де Йона вчинив над сiльським активiстом розправу. Приведе й скаже: - Копай... Тво╨ до тебе й поверта╨ться. Проситиметься Йона, на колiна падатиме: - Змилуйтесь,хлопцi! - А коли стара Архипенчиха тебе благала, ти змилувавсь? Копай же сам собi яму, як вiн копав: вiчними сусiдами будете. Схопили Йону там, де й задумано було його схопити: бiля старого вiтряка, коли п'яний повертався з хрестин. Здасться, спершу вiн i не дотямив, що за напад на нього, в думцi, видно, не покладав, що вiн кимось уже заочно засуджений. - Запроданець, - сказав Колосовський, вiдбираючи зброю. - Найманець пiдлий. - Хай i найманець... Найнявсь! - обурено випручувавсь Йона. - I до чорта наймусь! Бо розорили! Всю душу ви менi випотрошили! Хто iз землi зiрвав? Хто нас, як цуценят, у сани? - Зрадник. Вислужпик,-згрiзна падало на нього з темряви. - Пустiть! Вiдiйдiть! - пручався всiма м'язами. - Нiкому я не служу! Нi свастицi, нi тризубцю!.. I до лампочки ця менi ваша Укра©на! Весь свiт пройду! Картопля всюди однакова - мерзла та сушена! Заткнули рот, скрутили руки, мiж кiньми погнали у вiдкритий степ. Про те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка "у вiчнi сусiди", Колосовський не захотiв i слухати: - Нема коли з ним воловодитись... Тут. ...Як непомiченими ви©хали з ма╨тку, так непомiченими й повернулись тро╨ вершникiв удосвiта до стайнi. Мовчазнi, з суворими лицями, задубiлими на вiтрi. А перенатуженi конi - з iне╨м на змокр