ежаче во©нство переходить цiлковито пiд владу Капи. ╙ таке бiлолице створiння Капа, юна, як цвiт, сибiрячка, - це якраз вона найчастiше приносить ягiд ©м iз тайги. Може, що вмi╨ вже хмуритись i пухкеньке пiдборiддячко виставляв вперед якось по-школярському вперто, а очi, повнi синього, при цьому проймаються твердiстю, владу Капи визнають навiть найкаверзнiшi, навiть обидва горлодери-танкiсти, що ©м i лiки не такi, i в боки завжди мулько. Капа частенько забiга╨ до ©хньо© палати, iнодi навiть так, без видимого дiла. Особливо ж вiдтодi, як у них на додатковому лiжку бiля самих дверей з'явився ще один, що його привезли просто з операцiйно©: чорний, як циган, худий, довгий, ледве на лiжку вмiщався. Вiн ще видихав наркоз, марив, стогнав, кудись поривався, згадував Харкiв, - завжди певний час мучишся, коли видиха╨ш наркоз. Капа-сестра була при ньому невiдлучно, цiлу нiч слухала його маячню, нерозбiрливу белькотню про Харкiв, з сумною терплячiстю вислуховувала все i лише час вiд часу легенько, кiнчиками пальцiв, вимокувала йому чистою марлиною краплистий пiт iз чола. Що тiльки вимока╨, i знову на лобi, крутому, смаглявому, блищить рясна, крапелиста роса. Решетпяковi з його лiжка добре видно, як свiтяться росинки на юнацькому лобi, як голубливо торка╨ться ©х сестра клаптиками марлi, i, диво, навiть та нещасна росинка здатна вишпурнути Рошетняка з цього затишного палатного раю i перенести в iншу реальнiсть - в сатанинськi ночi вiйни, в ©© чорнi кошмарища... А коли той, харкiвський, став одужувати ii треба було йому мiняти книжки в бiблiотецi, то це теж взяла на себе Капа. Мiняла акуратно, дiставала для нього потрiбну лiтературу десь аж в мiськiй бiблiотецi, що виявилась досить багатою, i все вiн поглинав жадiбно, розлучався з книжками лише пiсля вiдбою, коли в палатi вимикали свiтло. Вранцi Капа з'явля╨ться в палатi я градусниками в руцi, усмiхнена, ще свiжа з морозу, в росинках розтанулого iнею на волоссi, легко йде по палатi, i вологi, ще росянi кiлечка в'ються бiля маленького гарного вуха, як сережки, - цо личить ©й. Колi© пiдходить до харкiв'янина, то не може приховати сяйва очей, а, присiвши бiля нього й ждучи, доки вiн поверне градусник, дивиться на свого пацi╨нта так пильно, вивчально, нiби хоче проникнути в душу. Чула часом голоснi жарти палатникiв, що вона, ╨й же ╨й, не байдужа до цього Колосовського, зведе вiн таки сестру з ума, чула i не звертала уваги, було таке враження, що зараз вона вирiшу╨ щось надто важливе для себе, здавалось, зрi╨ у нiй якийсь незвичайний намiр. - Хочеться менi вас про щось запитати, Колосовський... - Питайте. - Нi, мабуть, пiзнiше. - Чому не зараз? - Та так... Хай пiзнiше. Одного разу вiн дiлився з нею думками про прочитане, показував ©й iз старого фолiанта, нею ж i принесеного, чудовi iлюстрацi© пiд цигарковим папером. - Гляньте, Капо, якi вони, цi хеттськi рель╨фи по базальту... Чудо ж, правда? - Та гарно. - А хiба не чудо, що ми з вами ось дивимось на цих хеттських жiнок, смаглявих молбдих азiаток, i зовсiм реально чу╨мо, як вони смiються... ©хнiй живий срiблястий смiх чу╨мо, що дзвенiв десь там, пiд хеттськимi© скелями, за багато сторiч до нашо© ери!.. Нiчого не вiдповiла на це Капа, сидiла нiби ж трохи ображена. I в книжку не стала бiльше дивитись. Встала, пiшла з якоюсь тiнню сухостi на .обличчi. Того дня, заходячи в палату, була пiдкреслено стримана, мовби демонструючи, що вона тут лише на службi, лише з обов'язку. Скупе слово, чiткi рухи, по-дiловому випнуте ображене пiдборiддячко, - знайте, мовляв, ви ©й пацi╨нти, вона вам - медична сестра, i не бiльш. А щодо смiху хеттських красунь, то вiн ©й тут просто нi до чого. Колосовський, звичайно, помiтив змiну в ©© настро©, але не мiг навiть збагнути, яко© вiн припустився безтактностi, чому образилась Капа, адже наче ж не було для цього нiяких пiдстав. Був певен, що незлагода скоро мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про iнше що думати пiсля вiдбою, коли особливо чутiго ставало, як ви╨, шаленi╨ за вiкном пурга. Вiдвiва╨ в'юга в минувшину цей страшний сорок перший, що в його, Богданових, думах суцiльно живе як рiк пожеж, бо©в, оточень, подвигiв нiмих i смертей безвiсних, вiдомих тiльки небу й вiтрам... Ще й тут не мiг до кiнця вийти з тих напруг, небезпек, з кошмару ночей оточенських, iз болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чи╨сь, може, генiальне життя. Перед Новим роком в госпiталi вирiшено було влаштувати концерт, i тих, котрi вже починали ходити, Капа опитувала: хто який ма╨ талант. Спитала й Решетняка, чи в ньому не кри╨ться щось. Спитала нiби жартома, з пiвусмiшкою, i вiн, звичайно, вiдповiв вiдмовою - який там у нього талант, а коли зостався сам, мимоволi замисливсь: талант? Звiдки в людинi береться? Згадав, що спiвав колись, казали, що ма╨ гарний до спiву голос, чули його конi ночами на пасовищi, i Катря чула, i з хлопцями на кордонi пiд настрiй виказував цей материн вроджений дар... Коли то було! Востанн╨ з батарейцями на кордонi спiвав, а потiм уже було не до того, тепер, може, й голосу нема, розгубив, може, i цей скупий скарб, коли, розпалений боем, гинучи вiд спраги, пив грязюку з калюж, iз болiт. З ©хньо© палати викликався на виступ лише один кавалерист, що володiв нiбито мистецтвом художнього свисту та вмiв показувати фокуси з гривеником у хусточцi. Готувалися ж до концерту всi, заздалегiдь добували дозволи в лiкарiв, примiряли милицi, - в палатах, ясно було, зостануться лише тi, що лежать у важкому гiпсi. Зажадав милиць i той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в бiблiотецi мiня╨ Капа. Решетняк просто дивувався, скiльки може поглинати книжок людина - цiлими днями чита╨, до палатних анекдотiв йому байдуже. Цiкаво було Решетняковi спостерiгати також i те, як Капа бiля нього в'╨ться. Навiть будучи в iншiм кутку, часом не втерпить, озирнеться до нього, черкне митт╨вою усмiшкою. Коли принесе книжки, чи з градусником прийде, чи й просто так, то неодмiнно присто©ть коло студента, i видно, що ©й не хочеться звiдси йти. В самiй атмосферi з'явля╨ться iцось невловиме хвилююче. Жваво розмовляють, бува╨, навiть сперечаються, i весь час вона то шарi╨ться, то блiдне, схвильовано ходять груди пiд бiлим халатом, i па обличчi нема суворостi, службово© . застиглостi - блука╨ усмiщка щаслива. "Яке це диво - людська усмiшка, - спостерiгаючи за ними, дума╨ Решетняк. - з усього живого тiльки людинi природа дала цей дар - смiятись, сяяти, промовляти очима... Людинi - i бiльше нiкому!" Цього дня Капа була особливо збуджена, вона з дiвчатами прикрашала ялинку в залi i щоразу й до палати забiгала розшарiла, нiби щойно вiд вогню, ялиновими гiллячками оклечала й вiкна в палатi, щоб i лежачим було чути зелений дух тайги, було видно, що наближа╨ться Новий рiк. Найбiльше ©© хвилював концерт. Вона й свого пiдопiчного енергiйно умовляла виступити: - Колосовський, ну, прочитайте хоча б оте: "О, верю, верю, счастье есть!.." Це ж у вас виходить чудесно. Колосовський не пiддавався на умовляння, весело казав, що лiрику можна читати тiльки пошепки, з кимось наодинцi... I хоч i самiй Капi ясно було, що його не вмовити, але вона, присiвши край лiжка, все-таки жартiвливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вiчi, один раз рука ©© навiть на його руцi опинилась i, торкнувшись ласкаво, затрималась довше звичайного, - Решетняк i це помiтив сво©м зiрким оком артилериста. Чим ближче до вечора, пожвавлення наростало, чепуруни пiдстригалися, неголенi голилися, в палатах i в коридорi гуркотiли милицi - вчилися ходити, хто не вмiв. На концерт потяглися всi, хто тiльки спроможний був ледь-як пересуватись. Худi, знекровленi, з обережно пiднятими "аеропланами" наглухо загiпсованих рук, iншi натужно кульгаючи, гуркочучи милицями, ще хтось з забинтованою, мов у чалмi, головою, - всi туди, вiд нудоти лiкiв, вiд сво╨© безпомiчностi - в життя, в обiйми свята. На сценi - знизу й кудись аж пiд стелю - вишикувався рядами хор, - добровiльнi трударi мистецтва все там були, люди з персоналу, знайомi сестри, лiкарi, санiтарки, але ©х ледве впiзнавали, такi вони були святково-небуденнi цього вечора, i Капа була серед них розсяяна, грала сво©ми променисто-синiми, ©©, видно, переповнювала радiсть щасливого якогось передчуття - все прикушувала губу, щоб не розсмiятись. Гiмнастьррка на нiй нова, гарно перехоплена поясочком, кiски по-пiонерському стирчать на боки, i це ©й також личить, i нiяк не вда╨ться ©й бути серйозною, нiяк не може стримати, внутрiшню усмiшку радостi: тремкi губенята куса╨ весь час. Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всiх разом заполонило: пiсня зродилась, почався концерт. Колосовський сидiв поруч з Решетняком у першiм ряду i, спираючись на милицю, не зводив очей зi сцени. Так, це була поезiя спiву. Може, як па iншi вимiри, цо й по було щось видатне, спiвали, певне, далеко не на рiвнi капел професiйних, а хiрурги грали па балалайках, мабуть, кахливо. В унiверситетi на студентських вечорах Богдан, мабуть, поiронiзував би з такого виконання, а тут цей простуджений, невiдшлiфований, тiльки й того, що дружний спiв, оте зворушливе старання виконавцiв i ©хн╨ простодушне натхнення - все дiходило до самих глибин зголоднiлих вояцьких душ, збурювало, хвилювало, вiдроджувало до життя. Нi, то все були таланти на сцепi, чистi, високi. Колосовський чув поруч себе напружене дихання Решетнякове, за ним жадiбно впивалися поглядами в сцену ще чи©сь обличчя, до невпiзнання змiненi хвилюванням, в напливi почуттiв вони то ©жились, як вiд холоду, то поривчасто витягувались вперед, - таке побачиш тiльки в бою. Очi затуманювались - тут можна було дати собi волю, можна було не соромитись сво©х слiз. Виходив потiм ще жартун-конферансь╨ з дотепами на госпiтальнi теми, висмiював якогось каверзупа, якому все "вутка" не така. Виходили солiсти, з-помiж них i Капа, яку оголосили Капiтолiною, i це вразило, викликало подив у Решетняка: - О! Так би й не знав, що наша Капа - Капiтолiна... Пiд супровiд балалайки Капа спiвала тоненьким, майже дитячим голоском, якого, видно, й сама трохи соромилася... Соромилась, шарiлася, проте спiвала, виявилась у нiй до спiву вiдвага. Апофеозом концерту став виступ комiсара госпiталю, який несподiвано з'явився па сценi з сво©м заткнутим за ремiнь порожнiм рукавом i оголосив щойно одержану вiсть про Калугу, очищену вiд противника. - Оце пiсня! - не стримавшись, гукнув хтось iз заднiх рядiв, i це розвеселило весь зал. Того вечора нiякий режим не мiг позаганяти людей до палат. Схвильованi, ще довго юрмились пiсля концерту по коридорах, гомонiли, спiвали, i навiть -коли на деякий час погасло свiтло, то й це сприйняли як святкову розвагу, бо тут це не страшно було, до того не раз таке вже траплялось - бураном десь обривало дроти. Гомiн не вщухав, пiсня зринала то в однiм, то в другiм кiнцi коридора - тепер з-помiж поранених повно виявилось талантiв. Решетняк, стоячи проти вiкна неподалiк сво╨© палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньо©, прикордонно©, яка й тут його, над ╙нiсе╨м, знайшла: Над рiчкою над бистром Там журавка купалася... Ось так, стоячи в коридорi госпiталю бiля замурованого снiгом вiкна, стиха, мовби в забуттi, озвався пiснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами... За спiвом i не чув, як пiдiйшла Капа з свiчкою в руцi, нахилилась з-за плеча: - Що ж ви приховували свiй талант, Решетняк! Тепер неодмiнно запишемо вас у самодiяльнiсть. - Та що ви... Та куди менi, - нiяково вiдмагався Решетняк, i при╨мно було йому дивитися на сестру, що вся ще свiтилася збудженням. - Решетняк! У вас така мова гарна... Скажiть, коли у вас дiвчина, наприклад, обере кого-небудь... Вперше, розумi╨те? То як назвати по-вашому того, до кого вона ма╨ таке... ну, перше сво╨ почуття? Решетняк аж лоба наморщив, думав: - Та як... Перволюб по-нашому буде. - Перволюб... Перволюб... - тихо повторила вона, аж нiби трохи сумовито. I вiдiйшла, шукаючи мiсця, де б примостити свiчку. Невдовзi бачив ©© Решетняк уже в товариствi Колосовського: за фiкусом стояли в кутку, вiн на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши пiдборiддячко, дивилася вгору на свого пацi╨нта, i обличчя ©© було вже знову веселим. За вiкном буран гуркотiв. Вслухаючись у грiзнi концерти хурделицi сибiрсько©, думав Решетняк: "Нам гарно, у нас спiви, а як тим, що на фронтi? Не один там чийсь перволюб в таку нiч розпроща╨ться з свiтом..." Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фiкусом. I хоч людно було в коридорi, поводилась так, наче були вони тут однi, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана сво╨ю сяючою вiдданiстю. А коли на мить погасло свiтло i хтось жартома подав по коридору команду: "Цiлуйтесь!" - Капа в якомусь хвилинному заслiпленнi враз пригорнулась до нього, i вже й самi незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий грiх поцiлунку... Милиця одна з грюкотом впала на дiжку, Капi довелося ©© й пiднiмати в темрявi, та в цей час свiтло з'явилося знов i вже не гасло, i хоч обом було соромно, Капа, нiби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, i що там було ©й зараз, що хтось побачить, що це не дозволено... "Хiба я не маю права на це?" - наче питали ©© хмелем кидиати довгопони очi. Власне, вiн мав цього ждати. Хiба ж можна було не помiтити по ©© розсяяних очах, усмiшках, навiть по спалахах на©вних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помiтити, як день вiдо дня визрiва╨ в пiй вже не тiльки сестринське почуття. Знав, що нiчим це не могло закiнчитись, хiба тiльки болем марно вражено© душi, i все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що ©© хвилювання були йому непри╨мнi, що не зiгрiвала i його сердечнiсть ©©, довiра, чистота. Якось, правда, пробував дати ©й дещо зрозумiти, щоб стримати, припинити розвиток ©© почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив... - Скажiть менi, Богдане... Що то за Таня, що ви все марили нею? - спитала з смутлпвим неспоко╨м в очах. Не було ревнощiв в ©© голосi, - по могла ж вона собi цього дозволити, та й па якiй пiдставi? - i все-таки це не була й просто цiкавiсть. Найiнтимнiше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би ©й про це розповiсти, почував, як солодко йому було зараз про це розповiдати... - Нiкому не розповiдав, а вам розкажу, Капо... Поглинутий розповiддю, i не помiчав, як дiвчина, слухаючи, мiниться з лиця, куса╨ губи, все нижче опуска╨ голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потiм сказала: - Щасливий ви. - I вiдсторонившись, сухо додала: - Iдiть у палату. Наступного дня замiсть Капи чергувала iнша сестра. Ще два днi пе з'являлася Капа, i вже в палатi стали турбуватися, чи пе захворiла, а коли запитували санiтарок, то не могли почути у вiдповiдь нiчого певного. З'явилася Капа аж на третiй день, по обiдi забiгла до них без халата, в гiмнастьорцi новенькiй, в спiдничцi, в чобiтках. З дивним якимось усмiхнено-гiркуватим виразом на обличчi наблизилась до лiжка Колосовського, подала йому книжку-томик ╙сенiна. Тiльки Колосовський взяв книжку, з не© випала записка. Записка була з одним тiльки словом: "Люблю". Капа, зашарiвшi©сь, стежила, як вiн чита╨ то слово, потiм квапливо стала прощатися, побажала всiм одужувати нi видше... - Що з вами, Капо? - запитав хтось, i почули у вiдповiдь: - Ви©жджаю на фронт. Зблiдла, постояла мить i, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними слiз ппбiгла в коридор. Палатники мовчали, ошелешенi. Мнiте час, i не один iз них, опинившись знову на фронтi, в кожнiй постатi дiвчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1 вона i на Днiпрi, i на Вiслi, i десь за Дуна╨м, в угорських туманах... V Така ясна цiч! Мiсяць уповнi. Крiзь вiття дерев бiлi╨ клуб серед села-як. писанка, розмальований. Нiби той славетний Воронець десь у передгiр'© Сучави... Пливе то в пилюцi, то по шпоришу тiнь огрузькувато© постатi. Сергiй-оператор, закудланий, нiби щойно з сiновалу, неквапом кружля╨ довкола клубу, обникув, огляда╨ його то з фасаду, то з причiлка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нiчний, коли гiлля сво©ми тiнями домережу╨, домальову╨ кимось iз смаком покладений по бiлому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тi╨ю, що звечора пiшла й зачинилась. Вiд не© першо© вiн i почув про цю писанку. ...Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипiита мамою. Йдучи з дому, тiльки i взяв ©©. Коли пiсля вiйни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотлiла й розлiзлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тiльки розповiдь вислухав син про те, як бандитня по-звiрячому замордувала ©©. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Iспанiю... I коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. I яскравi╨ тепер серед садкiв прекрасний будинок-писанка, весь у художнiй оздобi. I всi кажуть: - То сорочка нашого голови!.. "Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлю╨мо ми чогось важливого поблизу, - роздумував оператор. - Ось життя чи╨сь перецвiта╨ творчiстю... Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось iз минулим - пе вiддiлити... А послухай декотрих схоластiв на обговореннях... Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподоба╨ться, що ми знов поверта╨мось у вчорашн╨. Але ж дистильовано сучасно© теми нема! Наш нинiшнiй день наскрiзь пгрстканий тим, що було... I думка, i вчинок, все життя наскрiзь переткане пережитим... I тим ми й себе вимiрю╨м теж..." Роса блищить на листi, па шпоришi. "Росиця, - каже вуйна Домiнiка. - Небесна роска!" Ще одна тiнь наплива╨ по росянiм шпоришу майдану. З рушницею на плечi сторож нiчний... Мiсячне сяйво сторожу╨ людина... Це добре. . - Ти, певне, iз тартака? До любки приходив? Чи до кiна? - Я сам роблю кiно. - О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батяру╨... - "Батяру╨..." це що значить? - Батярувати - гультяювати - волоцюжитпсь - то все ╨дно... Про що ж буде ваша картина? - Про життя. Про дух солiдарностi людей перед лицем зла. - То ╨ добрий намiр. Люди мають ближчати мiж собою, а не вiддалятись... Кольоровий буде? - Нi, чорно-бiлий. Як те життя. Я хотiв би зробити його ще й нiмим. Дати на екранi свiт знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дiвочим лицем... Нiмий мав сво© переваги. - Пановi виднiше. Нiмий - то й нiмий. - А ви що - байдужi до мистецтва? Сторож добув пачку зiм'ятих сигарет. Операторова рука несамохiть потяглася за сигаретою, - обкурився за вечiр. - Прошу, прошу... У нас при лiсництвi в загорожi ведмiдь жис... з ведмедицею, - вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, - туристи привчили... "Старий ма╨ чуття гумору, - це вже дещо", - всмiхнувся в думцi Сергiй. Бо чогось особливого не ждав вiн вiд цього iнтелектуала нiчного. Сергiй не з тих, якi ганяються за народними дiдами, сподiваючись в кожному неодмiнно вiдкрити .фiлософа. Оператор вважа╨, що за плечима ма╨ рiзних фiлософiй торбу i скорше сам мiг би пригостити цим зiллям стрiчного, хоча б i цього неквапливого на слово дiдка... На екранi вже вiн вибурунював би, цей ходячий колодязь мудростi, сипав би прислiв'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дiдусь, що в наш час неможливо вже бути фiлософом для всiх, постарайся бути фiлософом хоча б для себе... - Наташку, ви, мабуть, не любите кiно? Старий поправив на плечi традицiйну, нiби з кiнобутафорi© взяту берданку, що вiiсiла цiпкою впнл, у землю. - Зiлi мунали. ╙ тi картину пiд назвиськом: "Люди в кутях". Бо все менше лишастгiся тях, що пороптали сiсан. Що могли б розповiсти всю правду... - I ви теж... бачите оксатi? - А то. Ураган нас мало не потопив... Трiщало все... Матерi з дiтиськами кричали вiд жаху - бо ж лячно... "Перед тими атланлiчiними ураганами - що то© урагани та смерчi мистецтва?.. I що всi тi фiлософi© перед збезумiлим криком матерi, що ©© дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом..." Було таке життя, коли змiзерований хлоп мусив iти свiт за очi. Мусиш, коли вдома мелють кору iз деревi, щоб пекти а не© хлiб, i люди ходять висохлi, як гаки... А по селах на розвiшаних всюди плагатах - великi люксусовi кораблi, якi швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярiв 1 вернешся знопу пiд найлснiшого цiсаря, бо нiде краще, як пiд його короною, тiльки що люд пухне, збира╨ лободу попiд плотами... I людина цiлу╨ порiг, птахом ста╨, жене свiтами за працею. Десь у Трi╨стi ждуть iз шифкаргами кораблiв, виглядають обiцяного на плакатах: будуть вам гарно урядженi каюти, "кiмнати з музикою", "салон для пань"... Потiм приходять старi смердючi кораблi: на них доставляють худобу в ╨вропейськi порти, а звiдси беруть "людей у кожухах"... - Замiсть худоби тепер туди нас? - А то. Обдуренi агентами, на струхлiй соломi, в антисанiтарi©, а хворими дiтьми, - екзотичнi, недолею гнанi за океан "люди в кожухах", конквiстадори новiтнi... Замiсть меча - коса, загорнута в ганчiрочку, замiсть бомби - зернятка пшеницi, та маку, та всякого насiннячка, що десь там буде посiяне на краю свiту... "Кетл пен" - загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лiкарських екзаменацiях чужi руки вивертають тобi повiки - тукають трахому. Найбiльше горе тому, в кого очi червонi... А ми ж пливли на такому холодi через океан. В не© очi червонi, бо плакала, а в мене - що на палубi стояв, пiд дужим вiтром! Ждуть ©х лiси перозкорчованi, залiзницi непрокладепi, гомстеди та вугiльнi шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть ©х бiржi працi всього континенту, саме життя навчить ©х чуття солiдарностi... Першими iз-за океану вони вiтатимуть Ленiна, привiтають червонi прапори на рiднiй землi... - Зробiть про це фiльм. Бо щодалi нас менше ста╨. Навiть тi, яких тодi малими, нелiтнiми дiтиськами розгойдував океан, нинi дiдами поставали... Не можу без працi: зробив оце чотири колеса в лiсництво i обкував... Кiлько годен. Двох синiв маю: один iнженер на комбiнатi, другий у лiсництвi. Кажу ©м: "Бережiть те, що ма╨те здобуте... Тiльки порiвнявши - оцiните... Вмiйте дорожити..." Похвалився, що ось небiж його ма╨ грати весiлля, доведеться випити чарку. - Багато вже не п'ю, щось ту менi в грудях браку╨... - показав на груди. - Старiсть. О, якби то ся життя обертало, щоб зi старого знов молодий наставав... "Наступна стрiчка буде про них, про "людей у кожухах", - пiд враженням почутого розпалено думав Сергiй, повертаючись луками до свого бiвуака. - Ярославi дамо головну роль... Сiльська дiвчина в постолах - на палубi серед хвиль океану... Вона ж дочка цього середовища, цього краю, нiхто краще не© не передасть почуття молодо© людини, що ©© житт╨ва буря, вiдiрвавши вiд рiдного порога, жене кудись на зарiбки за океан... Ось вона у трюмi чита╨ односельцям Франка... Ось вiдкида╨ лицяння матросiв з команди... Потiм погляд ©© на океан, на всесилля й безмежжя стихi©..." Ярослава - це те, про що йому i солодко, й боляче думати. "О лайдаку! О мой, мой!" Що означають ©© жарти, ©© розважання? Зда╨ться, вона не вважа╨ тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справдi, чи здатен? Iнтелект за тобою всi визнають, ма╨ш розум гострий, може, трохи цинiчний. А який силою пристрастi, що ©© так цiнують дiвчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собi прихований вулкан, Ярослава певна цього, ©© очi тануть при однiй згадцi про свого кумира. "Я вiрю, вiрю його життю, його посрiбленим скроням!.." - вона здатна вигукнути це десь у студiйному коридорi. Та чи не опуска╨шся ти, хлопче, до ревнощiв часом? Луки парують озерцями, по-нiчному куряться, невидимi серед трав. Коней силуети. В мiсячнiм диму-паволоцi вiддалено ©хнi силуети пасуться... А далi помiж кiньми бiле щось сто©ть - дiвчина якась? Дивиться сюди, на тебе i раптом розганя╨ться, мчить просто навстрiч операторовi (якби камера - влетiла б у камеру!), i вже ось... вiдiрвалася вiд землi. Лелека! Летить низько, безстрашно, за вимахом крил величезних на мить зника╨ мiсяця диск... Мабуть, видно ©й з льоту кудлату задерту голову оператора i його освiтлене мiсяцем кругле бальзакiгiсьне воло... Пролетiла. Над озеречком протягла свою тiнь, вiддзеркп.iiiлась мiж лiлеями, що бiлiють, мов гусенята, на незрушинi водi. А коли наблизивсь до рiчки, ще здалеку помiтив: дво╨ стоять на мосту i, схилившись, дивляться в мiсячну воду. VI - Вона ж його коханка, вся студiя це зна╨... - почув перед, вiд'©здом про Ярославу оператор, i його це тодi просто приголомшило. - Наклеп! Брехнi мiщанськi! - вигукнув, повен обурення, i потiм, знервовано за©каючись, мимрив щось неврозумливо, а та, вiд яко© це чув, смiючись повторювала: - Коханка, звичайна студiйна коханка, i всi знають... Не зна╨ш тiльки ти. Вона не залишала йому мiсця для сумнiвiв, хотiла, щоб вiн прийняв цю звiстку як факт доконаний i не такий, що мусив би дивувати. - Коханка, ну то й що? Тiльки тому, що вiн одружений, вона не ма╨ права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в замiжню жiнку? I мiряла зi смiхом його ведмедкувату постать в картатiм довгополiм костюмi грубого сукна, кудлату велику голову i чимось пригнiченi плечi. Що був Сергiй у не© закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. I саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало ©й, замiжнiй жiнцi, весело-iронiчну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли i будьяким чином. Що вона до нього була теж не байдужа, принаймнi деякий час, - в цьому вiн певен i зараз. Навiть iнiцiатива знайомства належала ©й. Сталося це на одному з переглядiв, пiсля якого оператор пiшов проводжати ©© додому. Дощ, i тумак, i жовтки лiхтарiв - такий був вечiр. - Що вiдтодi мрiяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як ви не захотiли до мого чоловiка в групу... - Чому ви вiдмовились? - Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремiсництва. - Мiй чоловiк - непогана людина. - Можливо, але йому не треба було братись за фiльми. Лгнесi подобалась така рiзка одвертiсть молодого оператора. - Боюсь, що ви ма╨те рацiю. Навряд чи жде його золота пальмова вiть... Шлюб мiй iз пим, власне, випадковiсть. Була я тодi ще студенткою, вiр взяв мене на один епiзод, а потiм обом "щось здалося", що було сприйняте за "ото саме"... Разом по©хали у вiдпустку на море, ну й тепер... з мамою живу. Вiн на однiй студi©, я на другiй, часом в гостi при©здить i навiть ревну╨... Все, як годиться. - До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергiй. - О, до вас, мабуть, найбiльше. Бо про вас тiльки й чу╨ш: талант! Тут ревнощi будуть подвiйнi. - Нiколи не думав, що опинюсь в такiй ролi... - Яка ж роль? Що проводжа╨те шлюбну жiнку? Що пiд одною парасолькою з нею? Але ж дощить! I вона сама тулилась до нього пругким сво©м станом, i Сергi╨вi було любо слухати рiвний перестук ©© каблучкiв по асфальту. Щось майже неймовiрне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу i навiть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навiть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений мiцними кубинськими сигаретами. Неймовiрно було, що саме ©© веде вiн пiд руку серединою бульвару i хвацьковито демонстру╨ перед нею свою похмуркувату дотепнiсть, грубуватi богемнi штучки, критику╨ бронзового коня, що, втиснутий мiж тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - i хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесi вони припадали до смаку. - З вами весело, з вами цiкаво. Хочете мати мiй телефон? I дала йому номер свого домашнього телефону. Перш нiж зникнути в парадному, рука в бiлiй рукавичцi потрiпотiла в повiтрi з теплотою i приворожливiстю, пальчики, вiддаляючись, кiлька разiв ворухнулись в якомусь майже iнтимному жестi. Ледве дiждавшись .наступного ранку, Сергiй уже телефонував пальчикам. Рiвно о дев'ятiй. Нiхто йому не вiдповiв, гудки в трубцi були якiсь майже насмiшкуватi. Може, вона ще спала, а мама була на базарi? Чи з ним просто не хотiли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятiй нуль-нуль. I десь там весела особа якраз, може, iронiзу╨ глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмiв... Десь о дванадцятiй йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергiй почув ©© диханпя, швидке, схвальоване, аж нiби трохи злякане, потiм був голос, iнтимно-стишений: - Цо ви? Того дня вони обiдали разом в замiськiй корчмi, де все було пiд модернiзовану староiзiiну: важкi дубовi столи й такi ж впжкi рiзьбленi стiльцi, - свого вона ледве могла зрушити з мiсця, щоб пiдсунутись ближче до Сергiя. Пiд майже заздрiсними поглядами iнших компанiй бавилась дерев'яною ложкою, дарувала сво╨му кавалеровi чарiвнi усмiшки, потiм, нахилившись близько, слухала, що вiн ©й скаже. А вiн, щасливо-заслiплений, що вона з ним, що вона бiля нього, признавався, скiльки мук зазнав за тi години, доки висiв на телефонi, слухаючи у вiдповiдь насмiшкуватi гудки. - Чому ви не брали трубку? - Набридають дзвiнками... Не сподiвалась, що це буде вiд вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим нiби тiльки розстались. - А для мене то була вiчнiсть. Ну хай, думаю, но буде слiв... Один би лише подих у трубку, золота секунда мовчанки, i все... I вже людина щаслива. - Ну ось тепер ми з вами в корчмi. I я не спiшу. Я буду слухати вас. Досi соромно за те закохане белькотання, оголювання почуттiв, за той вiдвертий стриптиз душi, що був би смiшним, якби не був таким дитинно щирим. Розповiв ©й навiть те, що рiдко кому розповiдав у життi. Як партизани пiдiбрали його, малого, десь бiля попелищ того полiського Лiдiце. Мов пуцепя здичавiле, до людей но" йшов, зубами вiдгризався... Приручив його лiкар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночi вири╨ дучку в сiнi: лiзь, ховайся вiд вiтру... Але ж ноги хлопцевi замерзають, особливо прострiлена... Якось вночi, коли дуже холодно стало, лiкар закотив на собi спереду сорочку: "Клади ногу до тiла! Грiй!" I так грiв малого цiлу нiч, а сам- у черевиках. Треба було гiпсу, а гiпсу нема. Глину! Перекип'ятив глину, щоб була стерильною, домiшав спирту, i задубiв "гiпс"! Але в дорозi лама╨ться. Тодi лiкар набрав на скипидарнiм заводi тирси в коша, посадив туди майбутнього кiнооператора i так у тирсi возив... - Але як завелись у нiй блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь. - I сльози блищали в Сергiя на очах. Агнеса грiла його сво©м спiвчуттям: - Дивно, як iз тих руйнiвних туманностей вiйни iскоркою проблиснуло чи╨сь життя... Життя, що нiби зародилось спонтанно i вже мало в србi гспи винятково© обдарованостi... - Лестощi не приймаються, - сказав Сергiй. Агнсса засмiялася, потiм заговорила з довiрливою вiдвертiстю: - Я не люблю свого чоловика. - I це можна було розумiти ще й так: "Отже, я вiльна покохати будь-кого iншого, ну хоч би й вас..." - Та й вiн, знаю, не пала╨ до мене любов'ю... Для нього я власнiсть, просто красива власнiсть, яку вiн бо©ться втратити... - Що ж вас ╨дна╨? - Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна. - Вона всмiхнулась. - Актрисi бути однiй якось не личить, хiба не так? З'явля╨ться одразу табун лицяльникiв, i кожен хитру╨, як би зробити з тебе коханку... Обо╨ були в доброму настро©, багато жартували того дня. На якiйсь уже стадi© раптом сказала Агнеса, розблискотiвшись очима: - Але все це неправда, не вiрте всiм оцим сповiдям... Не було спокушань на©вно© дiвчини, не було обiцянок, що станеш кiнозiркою через грiх... Був несмачний роман молоденько© студентки з .немолодим уже режрсером, яку вiн взяв спершу на епiзод, а потiм у жони, розiрвавши свiй попереднiй шлюб... Тепер i ми з ним далекi одне одному. Але ж хiба я перед ним винувата? Мусить бути чуття винуватостi, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь? - Закоханi не можуть бути нi перед ким винуватi!.. А ми правдивi в сво©х почуттях, - аж на таких нотах вiн тодi говорив. - Вам добре, вас визнано, вас називають надi╨ю нашого кiнЬ, а як менi жити, майже неудачницi? Кажуть, красива, але роль поки видереш... До того ж молодшi пiдростають, падають режисерам в обiйми... Може, в мене вдача погана? Зухвала, рiзка i навiть небезкорислива... - Це, певне, передалось вiд нього? - Нi, це не вiд нього... Вiрнiш, не тiльки вiд нього... Але й цьому не вiрте, це все наносне, оце пiр'я цинiзму. Облетить, i зостанеться щось малече, беззахисне, непристосоване... - Це я помiтив. - А я теж помiтила... що я вам подобаюсь! I зараз це бачу... Скажiть, ви взяли б мене хоч на будь-яку роль, хоч статисткою... Щоб курила сигарети... На озерi купалася - в освiтленнi виграшнiм i спокусливiм... Гляньте, якi ноги! Правда ж, гарнi? На студi© небагато знайдеться таких. - I смiялася вiльно, розбишакувато. Прощаючись iз ним, уже в таксi вона черкнула його летючим поцiлунком, опалила, i пiсля того вiн, зда╨ться, уже зовсiм втратив був розум. Надто ж коли вона полетiла на деякий час до чоловiка, а повернувшись, неохоче вiдповидала на телефоннi дзвiнки: взяла звичку лише дихати в трубку - схвильовано й мовчки. Провiдувати себе теж йому но дозволяла, хоч нiбито нездужала. - Я незабаром сама тобi зателефоную, - сказала якось вона, i це "тобi", вимовлене майже змовницьким тоном грiшницi, вчувалось йому потiм цiлiсiньку нiч. До не© пiсля того не мiг додзвонитись. Не мiг дочутись, що там. А там, зда╨ться, бушували спустошливi бурi. I, зда╨ться, мама, тобою й не бачена, керувала тими стихiями, i щось вiддалялось од тебе, рiвноцiнне життю, а ти був у тому станi, коли неприязний телефонний гудок пережива╨ться як катастрофа. Щось вiддалялось, полишаючи по собi ру©ну й спустошення... Храм свiтла й радостi, що його вже встигла вибудувати фантазiя, розвалювався, про це кричали йому передчуття. Кiлька тижнiв минуло так. Згинув би, напевне згинув, якби не робота, до яко© залучив його Колосовський. Сказав Сергi╨вi у хвилину довiрливостi: - Мистецтво потребу╨ закоханих, приймав навiть закоханих нещасливо... Воно i горе, i бiль твiй перетоплю╨ в творчiсть. Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо час вiд часу пiдкидав йому втiшнi сентенцi© у сво╨му стилi: - При найкращих устроях, при найдосконалiших конституцiях людина може бути нещасна, ось у чiм проблема проблем... Хiба нi? Агнеса згодом таки сама подзвонила. Призначила побачення. На тому самому бульварi мiж тополями. Сергiй пiщов на побачення з найрiшучiшим намiром домогтися вiд не© нарештi ясного слова. Вiн ладен був iти на будь-якi крайнощi, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й цiни нема i що зветься коханням. Якщо вона ма╨ до нього хоч якесь почуття, то це надасть ©м обом вiдваги, i ми подола╨мо все, все, тiльки ж треба, щоб нiякi перепони, найтруднiшi труднощi не стримали нас! "Треба жити вiдважно, - так вiн ©й скаже пiд час побачення, - жити вiдважно, кохати вiдважно, в цьому спасiння! Не пiддатись обставинам, умовностям, пересудам, iнакше вони зроблять з нас напiвлюдей! Тiльки вiдважно, нарозхрист! В цьому перемога". Весь смисл життя йому враз прояснився; студiя з ©© пристрастями, професiйнi клопоти, суперечки, дискусi© - все враз вiдступило на десятий план, стало мiнiатюрним порiвняно з можливiстю бути з коханою жiнкою, порiвнями з щастям, щохвi©лшш бачити ©©, чути голос з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою ©© високо© ши©, плеча. З жахом думав, що могла б вона ви©хати кудись i вiн мiг би з нею не зустрiтись, розминувся б назавжди у вирi життя, як перед тим розминався в багатолюддi студi©. Благословляв той вечiр, що випадково звiв ©х, i той дощ, що загнав ©х пiд одну парасольку... Ще був день, i на але© не та була публiка, що виходить па побачення. Пенсiонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молодi тати, що прогулюють у вiзочках сво©х потомкiв, всебачачий мiлiцiонер у будцi неподалiк. Сергiй прийшов на побачення в станi збудження i знервованостi. Стороннiм неважко, звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у замшевiй куртцi, з недбало кинутим круг ши© кашне нетерпляче сну╨ по але© туди й сюди. Блiде розповнiле обличчя нiби заспане, а в очах повно неспокою... То розженеться майже бiгцем униз, бо зда╨ться, що то вона з'явилась в кiнцi але©, то раптом повернеться i закроку╨ вгору, раз у раз озираючись назад, бо не зна╨, звiдки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, i одразу приваблю╨ iнший: ото ж нiби хтось схожий на не© сидить край але© па лавцi - може, вона? Пiдiйшов - зовсiм незнайома дама апельсин ©сть. Вiдщипу╨ дольками i кида╨ и рот. Аж розсердився на той апельсин. А молодi тати, здасться, пересмiхаються, ©м розвага, кожен реагу╨ посiюсму: той спiвчува╨, а тому по губах повзе ледь сюмiтна iронiчна усмiшка: що, мовляв, не вийшла? Заставила нести вахту? Нiчого... бува╨... Нашому братовi на цiй стадi© тiльки терпи... А може, й зовсiм вона не вийде. Ясно, по вийде. I серед велелюддя мiста найсамотнiшим себе вiдчув, i така туга враз огорнула душу, що й власне життя пiсля цього, здалося, буде позбавлене сенсу, втратить будь-який смак i доцiльнiсть. Все ж Агнеса прийшла. В плащику iмпортному, в рожевiй косинцi, що так гарно тримала волосся. Наблизилась, блiда пiсля недуги i вiд того ще гарнiша, ще дорожча йому. - Пробач, що спiзнилась, - сказала м'яко, подаючи руку в рукавичцi. - Мама не пускала. - Ти в не© питалася дозволу? - Аякже, це ж мама. В мене вiд не© нема та╨мниць. Чи я мусила б приховати? Йому здалося, що саме в цьому причина всiх утруднень i вiддаленостей, що виникають у ©хнiх вза╨минах. Але ж тепер ти нарештi бiля мене, тепер я тебе не вiдпущу! I, не вiдпускаючи ©© руки, сказав з невмiло затамованим болем: - Нiкого не треба було посвячувати в нашi почуття, бо ыааряд чи хто збагне ©х у справжностi, навiть мама рiдна... Адже для цього, ©й треба бутп б самiй в станi закоханостi... Горiтi© в оцiм кострищi, що спалю╨... Сналю╨ принаймнi одного з нас, - глянув на не©, чекаючi© доповнення, проте Агнеса вiдбулась мовчазною усмiшкою. Тодi сказав уже з запалом, з внутрiшньою певнiстю: - У коханнi нема суддiв, нема порадникiв, е лиш закоханi. Щасливi або нещаснi. - Мабуть, це неминуче, - згодилась вона. - "Хто з любов'ю не зна╨ться, той горя не зна╨..." - ось вона, мудра дiалектика почуттiв. Вона наче знала, чим солодко поцiлити в саме серце його, закоханого в красу рiдно© пiснi, в отi солов'©нi канти, про якi вiн якось ©й говорив. Довго блукали вулицями того дня, заходили в якiсь парки, на безлюднi але©, i Агнеса весь час тулилася до нього, нiби вiд холоду чи й справдi-таки промерзала. Збоку вони могли б видатись цiлком благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата, раз у раз опинялись нiби над урвищем, здавалось Сергi╨вi, ще крок, ще пiвкроку - i крах. Це тодi вона кинула на адресу Ярослави отi приголомшливi, схожi на звичайнiсiньку плiтку слова, якi, проте, не раз останнiм часом навертаються Сергi╨вi на думку: "Не коханка? А звiдки ти певен?" Саме тодi знiмали проби, повинно було вирiшитись: кого брати на головну? Агнеса вже чула про ©хнiй майбутнiй фiльм, i кiлька разiв у розмовi вона нiби жартома заторкувала делiкатну тему: чи не взяли б вони ©© на головну роль? Оператор знав, що це неможливо, i пробував теж вiдбутися жартом, але вона все настiйнiше домагалася яко©сь обiцянки чи навiть гарантi©: - Ти ж можеш вплинути на свого Головного. Попросити. Чи навiть наполягти. Адже вiн тобою дорожить... Звичайно, цс буде нелегко, бо до мене вiн ма╨ чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу до числа його поклонниць... За