й, можна сказати, саме на соборi погорiв: жiнка дiтей та╨мно похрестила. Перед тим вона, як виявилось згодом, i паски щороку святила, але паски - то ще пiвлиха, а тут власних вiдповiдальних дiтей... Скандал! I хоч хрестини вiдбувалися зовсiм не в соборi, а десь на селищi, пiдпiльно, в кочiвного приблудного попа, проте вiдповiдальний товариш гнiв свiй чомусь саме на соборi зосередив, до нього люттю наливсь. У соборi вбачав головного винуватця усiх прикростей, пов'язаних iз хрестинами, собор був винуватий, що й суворе стягнення вхопив, i що намiчувана кар'╨ра заломилась. Ледве зовсiм не полетiв униз, та, на щастя, вдалося зачепитись на досить-таки вiдповiдальному щаблi. Одне слово, доки цей товариш там ╨, доки ма╨ вплив, Володька Лобода може ще й не таких ударiв завдавати по тiй облупленiй кумирнi, i заповзятливiсть його не буде осуджена, навпаки, знайде пiдтримку. Наступного дня був вихiдний, i Лобода ще зранку вирiшив: на Скарбне. По©де в тi райськi мiсця, накупа╨ться досхочу, спочине душею, пiдгарту╨ться, - бо ж у здоровому тiлi здоровий дух! - i заодно старого свого провiда╨ в його ветеранськiй обителi. Треба ж виявити старому увагу, та й справу ма╨ до нього суто iнтимну. Коли зважу╨шся на вирiшальний крок у життi, тут без батькiвсько© поради не обiйтись... Здавна так у народi заведено, що, перед тим як брати шлюб, мусить син у батька-матерi благословення просити, без цього, мовляв, щастя не буде. А вiн хоче щастя - щастя i тiльки, чорт вiзьми! Ранок - хоч напийся, небо чисте, прогнози на яснiсть, тож мерщiй у дорогу! По©де цього разу без компанi©, корисно ж людинi й усамiтнитись коли-небудь, побути вiч-на-вiч з природою, з лiрикою душi, зiбратися з думками. I не треба йому сьогоднi нiякого персонального транспорту, вирушить отак, як ╨, по-простецькому, персональним трамва╨м, як той казав. Ну, трамвай, правда, ще не скоро до плавнiв ходитиме, а ось автобусом - будь ласка. Не бiда, що й черга на зупинцi, товкотнеча при посадцi, тiльки не зiвай, стань вдало, i маса тебе сама внесе. Культурно захоплю╨ш мiсце бiля вiкна, де вiтерцем продува╨, i скромно сидиш собi, мов звичайний безiменний пасажир. Частiше б керiвним працiвникам отак ©здити разом з народом, спiлкуватися з ним у тiснявi, в жаротi, де нiхто тебе не зна╨, а ти нiби зна╨ш усiх, - сiв невидимкою i вивча╨ш ©хнi настро©, ©хнi потреби. ╞здити отак разом з трудящими в напхом напханiм автобусi, пiддавати сво© ребра випробам, маючи iншу можливiсть, - на це не кожен здатен. Розчулившись вiд власно© великодушностi, Лобода давав собi слово, що навiть коли вже працюватиме i в тому головному, високому будинку, де кроки тво© гаснуть у килимах, а на столi цiла батарея телефонiв, то й тодi не викликатиме вранцi машину, а ходитиме на роботу пiшки, щоб не сказали, що загордився Володька Лобода пiсля того, як взяли в апарат... Автобус iде через старий дерев'яний мiст, залишений населенню на згадку ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил щодня латають, i хоч з боку пасажирiв нарiкань зараз не чути, Лобода в думцi все ж заспокою╨ ©х, що не сьогоднi-завтра цей ветхий мiст буде знесено, замiнено iншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з вiкна автобуса: блищить ажурними арками вище по Днiпру, ╨дна╨ береги, ╨дна╨ заводи. Вiдгуркотiв розбитими дошками мiст, автобус вилiта╨ на широку асфальтовану дорогу, що йде якраз побiля плавнiв i далi ще кудись, щоб десь там влитися в магiстральнi траси. Обiч асфальтiвки все новi мiкрорайони, по-сучасному спланованi селища, вони не рiвня тiй стихiйнiй, хаотично розкиданiй Зачiплянцi. Будинки свiтлi, багатоповерховi, хоча всi мов близнюки, на один копил, i стелi в квартирах низькi, як у печерах, на карликiв розрахованi, - але ж скiльки треба житлоплощi! Iз суцiльних блокiв будують, женуть i женуть угору швидкiсним методом - тиждень не побудеш - i вже не впiзна╨ш масиву: виросли на пiсках новi об'╨кти. Дешево i сердито. Кажуть, стандарт. А що ж би ви хотiли? Як iнакше при такiй скупченостi населення? Наплодилося нас! Статистика запевня╨, що на кiнець столiття сiм мiльярдiв гаврикiв буде на планетi, волi-неволi полiзеш угору, виростуть, може, хмаросяги й там, де зараз розкошують у садках зачiплянськi вiлли, особливо ота, Ягорова, пiд солом'яною стрiхою... Звичайно ж, якби будувати не для цифри, а з вигадкою, з вогником, то можна б i цi одноманiтнi коробки чимось оживити, а то вночi, як добре пiд мухою чоловiк, то й додому навряд чи втрапить, заблудиться в цьому царствi стандарту. А чому б не оздобити один корпус у стилi козацькому, другий - у карпатському, клумби зробити - там iз силуетом, там iз трав'яним годинником... "Лiнощi думки, оце нас за©да╨, - нiби полемiзував iз кимось Лобода-висуванець. - Скiльки б'╨мось, скажiмо, над тими сучасними обрядами, скiлькох залучали, а вони, як змовились, пропонують тексти - в насмiшку - один фальшивий, а другий ще фальшивiший. Тодi ще й диву╨мось, чому деякi вiдсталi трудiвницi, i навiть жiнки керiвних товаришiв, паски святять або беруть кумiв та потайки дiтей хрестити несуть... Хочеться матерi, щоб дитину ©© таки було в купелi скупано, кропилом покроплено". Зостались позаду корпуси нового житлового масиву, i попросторiшало одразу. В усi кра© видно далеко. Повiнь сонця розлилась, а десь аж на обрi© знову з'явився собор. Зумiли ж отак поставити! Скiльки не ©хатимеш тепер, аж до самих плавнiв, все вiн буде тобi перед очима. З будь-яко© точки видно собор, звiдусiль! З боку заводiв там вiн хоч не так виступа╨, iз-за iнших будiвель та садкiв тiльки вершечками бань проблиску╨, а звiдси - мов на долонi. ╞деш, ©деш, а вiн усе ╨. Вiдсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очi не муляв... На якiйсь нарадi нiбито було сказано: навiщо нам десятки пам'яток iз вiсiмнадцятого.сторiччя? Чому не залишити по однiй вiд сторiччя, а решту... Може, й справдi там настрiй такий? Про©жджатиме трасою той, хто спитати владен, гляне: невже вiн i досi сто©ть, собор отой химерний? А як у вас з ате©стичною пропагандою? А з сектами як? Секти, мабуть, порозплоджували... Доводь тодi, що собор не ма╨ нiчого спiльного з сектами i що вiдправи в ньому хiба що горобцi справляють, пурхаючи у вiкна... Але ж красень, стервець! З комишини отаке вибуяло. Вiдстань все поглинула, нi риштовань тво©х не видно, нi бляхи проiржавiло©, зосталась сама поезiя! Пану╨ над усi╨ю мiсцевiстю, весь обрiй нiби тiльки для того й iсну╨, щоб вiдтiнити його. Перед ним просто мiзерi╨ю себе почува╨ш. Наче смi╨ться з тебе, наче пита╨: ану, ти щось краще за це збуду╨ш? Для вiкiв? Чи тiльки на кольоретки й здатен? А що, коли це й справдi... шедевр? Коли хтось саме таку оцiнку йому дасть? Тодi знову ж спитають, а з кого - з найменшого, з тебе! Хоч те добре, що звiдси, з траси асфальтiвки не дiста╨ око розгледiти, в якiм вiн занедбанiм станi, нi iржi не помiтно, нi облупленостi, нi повидираних вiкон, - самий силует, самий дух творця, як Багла╨нко сказав би... I десь там ╙лька неподалiк. Мабуть, книжку чита╨. Занiс ©й днями роман про Сагайдачного. I вчора читала. Заскочив на хвилинку, а вона й говорити неспроможна - повнi очi слiз. Чого ти? Виявля╨ться, дочитала до того мiсця, де Настю турецькому пашi продають... ╙лька ця - просто скарб, дикий, рiдкiсний витвiр природи. Не стiльки, правда, витвiр, скiльки матерiал, але ж який! Хай i дикувата, хай i неотесана трохи, так, може, це й краще? Сам формуватимеш, ще не пiзно. Хоча, видно, й нелегкою буде формовка, тут треба добре вивчити опiр матерiалу. Думати про ╙льку, уявляти ©© всiляко - йому сама насолода. Вiд землi, вiд природи вся, горить, аж степом та сонцем вiд не© пахне. Якби тiльки не ота ©© неприступнiсть... Одначе найдемо й до неприступних ключа! Ти ось ©деш, а Катратий там сво╨ робить, готу╨ грунт. Прогресивний виявився дiд, дарма що з махновцями плутався колись, в доiсторичну еру... Собор ненадовго зник за деревами смуги-вiтроламки, потiм знову виринув. По трасi рух, все мчить сюди й туди, а вiн на мiсцi, нiби вiсь, нiби шпиль-наконечник над життям цiлого краю. Батько твiй Iзот Лобода ще парубком у тому соборi спiвав, голос, кажуть, мав, як у Паторжинського. Ще й зараз пiсля чарки зможе затягти. Якщо iншi пишаються сво©ми батьками, то ти можеш пишатися двiчi. Свого часу був одним з найкращих металургiв, на все Поднiпров'я його iм'я гримiло, з Макаром Маза╨м змагався. Всю вiйну на Уралi давав метал з ним, i Володька там починав свою трудову бiографiю. Дитя вiйни - так мiг би про себе сказати. На картках вирiс, пiдлiтком уже стояв бiля верстата, в мороз пальцi до металу прикипали... Старшi брати теж не зiпсували анкету, не кажучи вже про батька. Тiльки от характер у старого важкий, дедалi гiрше Володька почува╨ться з ним. Ще на заводi, коли батько приходив на збори, де Володька мав виступати, синовi одразу псувався настрiй. Дивну рiч помiтив: уже сама присутнiсть старого одразу робить всi тво© слова мовби якимись недiйсними, порожнiми... Що за знак? Виростав Володька пiд девiзом: людина - найцiннiший у свiтi капiтал. А хiба й нi? Хiба слава братiв, загиблих на фронтах, та батьковi заслуги не прокладали й тобi дорогу, хiба не пожинав ти i ©хньо© слави капiтал? Може, за те й висунуто? Але нi, не применшуй свою власну роль, живеш не лише заслугами роду - цiнять тебе й за тво© власнi. Щоправда, декотрi з тво©х ровесникiв зумiли вище сягнути, але ж i ти не забалотований життям. Не догматик який-небудь зашкарублий, ще можеш далеко пiти... Шлюб тобi не зашкодить, навiть ╙лька сво©ми пестощами не приспить у тобi жадобу iти по висхiднiй, брати штурмом Ельбруси життя. Вiд котрогось (чи не вiд молодого Орлянченка) чув якось: "Тiльки знайду достойну особу i - все: замикаюсь у привату, iду в iнтимi" 3 ним, з Лободою, цього не станеться, щасливий шлюб тiльки енергi© додасть... Брехня, помiтять, оцiнять... Тiльки бiльше, бiльше iнiцiативи! Не давай пощади старосвiтчинi! Бiльше простору для нововведень, для рiзних обрядiв сучасних... На самих вiкторинах далеко не по©деш, треба вхiдчини новоселам, купелi новонародженим, карнавали робiтничим паркам, у масках щоб, весело, бурхливо!.. Перед лекторським бюро домогтися, щоб лекцi© в парках були живiшi, а то вийде i нудить по сво©х шпаргалках про будову всесвiту, а перед ним тро╨ пенсiонерiв куняють на лавках... Подбав би краще, щоб сушняк свiй народною мудрiстю пересипати, прислiв'ями оживити, приказками... Тепер на це звертають увагу. Володьку вважають знавцем народно© мудростi: iнодi начальство навiть залуча╨ його при нагодi соковите прислiв'я в доповiдь втулити, перцем приперчити де слiд... Треба буде знов приказок пiдчитати, а головне, самому творити новi, сучаснi, бо хто ж ©х творитиме, як не ти?! До трудящих прислухайся, пiдхоплюй гостреньке слiвце в наших роботяг, вони ж умiють - скаже, як зав'яже: "Комсомолом почина╨м, соцбезом кiнча╨м..." Коли й чи╨сь повториш, теж не грiх - на козаку нема знаку, не пiймавсь - не злодiй!.. Пригадалось, як колись, ще в комсомолi, всю конференцiю розсмiшив, процитувавши з "Ене©ди": "Зевес тодi лигав сивуху i оселедцем за©дав!.." Треба й сучасних авторiв пiдчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу насупився: ох, зна╨мо тих мислителiв. Про соцреалiзм не дуже щось, бiльше про гуманiзм... Вiчнi питання ©м подавай, вiчнi iстини, ©м би оцей собор - стояли б i вiк на нього молились... Хлiбом ©х не годуй, тiльки дай ©м тi╨© козаччини!.. Дивний народ: все мають у власних машинах розкатують, а все ще чогось ©м треба... Мабуть, i самi не знають чого! Усе ©м - золотим дощем: нагороди, лауреатства, любимчики народу... Нi, розбалували ми ©х! Iнших критикують, а самi вiд комфорту не вiдмовляються! Не часто, мабуть, щоб отак у автобусi за гривеника. Або щоб як той Сковорода-фiлософ - палицю в руки, рюкзак на плечi i пiшки по Укра©нi. Теперiшнiй фiлософ з лiмузина не вилазить. Правда, хоч i в машинах, я все знають, бестi©, все чують... Попадись йому на перо, докотись до нього хоча б оця iсторiя з соборною таблицею, вiн ©© не промине, шум пiднiме до небес. Ох, публiка! Ох, народець! I молодшi ©хнi теж у такому ж дусi жмуть. Зустрiвся якось Володьцi в редакцi© багатотиражки поет заводський. I хлопець нiчого, добрий виробничник, комсорг цеху, а вiршi... Як i в того Багла╨нка, все в планетарних масштабах: Титан i Антититан, брама заводська - брама вiку... Спробував був його покритикувати: "Що ти все тiльки про брами? До брами дiйшов i зразу стоп. А ти далi веди свою музу, на територiю, в цех! Ти ж не лише поет, а й комсорг! Дай у сво©х сонетах виробничий процес. Цех менi дай! Оспiвай головне - продукцiю рук сво©х!" А в цього iронiя в очах: "Товаришу Лобода, нагадаю вам, що я в режимнiм цеху i моя продукцiя розголошенню не пiдляга╨..." Отакий Елюар! Собор усе ще мов на долонi. Коли дивитися звiдси на нього, з перспективи, ╨ в ньому щось нiби вiд ракети космiчно©, надто ж у тому центральному куполi, що стрiмко угору нацiливсь... Дивно: стiльки бомбами вирв на Зачiплянцi було нарито, а його жодна не взяла. Наперекiр усiм бомбам досi сто©ть, мов якась антибомба, - вiстрям угору, у небо, увись. Зумiли ж отак поставити, передчули час!.. А тепер борись iз ним, ще чи й перебореш... Та годi про це. Не думати про непри╨мне! Хай буде в тебе сьогоднi День спокiйного сонця, День при╨мних думок! (Це теж одна з придуманок, варто запам'ятати, при нагодi запропону╨ш заводськiй молодi, отим тугодумам безкрилим, може, пiдхоплять?) Плавнi нарештi! Скарбне. Райсвiт це зветься в людей. Все довкола в буйнощах зеленi, у розповнi лiта. Сама природа розкрила зеленi обiйми назустрiч горожанам, звiдусiль вiйнуло лiсовим духом, здоров'ям... Пiдходять i пiдходять автобуси, висипають людей - iдуть, озбро╨нi спiнiнгами, вудками, нав'юченi рюкзаками, i всiх ©х одразу поглинають хащi, зелена сутiнь, переплетена сонцем; розсiялись, розтеклися, нема. Скiльки ©х мiсто викида╨ сюди у вихiдний, а плавнiв вистача╨ на всiх, розмахнулась природа, розкинулась багатствами колишнiх козацьких угiдь, не пошкодувала i для теперiшнiх людей нi тихих вод, нi ясних зiр, вночi все небо над плавнями всi╨ться зорями дивовижно ясними, буде що лiчити закоханим. Хащi, очерети, га© та пiдгайки, рукави та рукавчата з поваленим у воду дерев'ям, плеса та заплески, стежки та стежиночки - заблудитись би можна незнайомiй людинi у цих плавневих нетрях, що ©м нема╨ кiнця! Рiчка тече закрутами, на одному з таких закрутiв у Володьки сво╨, давно вподобане мiсце, з гарним плесом, з рiдколiссям вiкових дубiв... Це коло Бабиного Колiна, де не одну юшку за©дено, не один випито "Арарат". Сьогоднi, коли добувся до цього мiсця, тiльки очi витрiщив: стовпотворiння! Лiс аж трiщить вiд машин, мотоциклiв, всюди труси та купальники на кущах, приймачi ревуть, вода кипить плавцями та ниряльниками, лящать дiти, пустують дорослi, блищать тiла, лiтають м'ячi, яскравiють рятiвнi кола... Фей╨рверк сонця, свято барв, бенкет розкошуючого лiта! На багатьох машинах приватнi номери, то який-небудь металург - iнженер або рядовий сталевар, - зiбравши свою рiдню, напхавши в того "Москвича" або "Запорожця" пасажирiв, як у рукавичку, ви©хав з ними сюди лiсовим повiтрям насмакуватись... Лобода наливався гордощами: ось де вивчати житт╨вий рiвень! По молоку та м'ясу хай ще не випередили, хай тiльки гасло поки що кинуто, зате ж настрiй який, життя кругом цвiте, хоч на кольорову плiвку знiмай! I знiмають, крутять, знайомий во╨нком поставив бiля куща свою товстелезну бабеху в купальнiм костюмi, нiяк не прицiлиться, нiяк не наведе на не© свiй об'╨ктив... I Лобода тут не чужий, то з тi╨©, то з iншо© компанi© гукають: - Володько, привiт! - Володимире Iзотовичу! До нас причалюйте! Це ж здорово, коли ти людям не нуль! В будь-яке товариство тебе приймуть, всюди ти бажаний, бо знають, який ти компанiйський, вмi╨ш i мертвих розвеселити. Затiяти гру якусь, розповiсти анекдот чи й пiсню органiзувати - все це вийде в тебе, з вогником вийде, його ти й досi не втратив!.. Поблизу легко, з пританцем пройшла в панамцi, в туго обтягнутих штанях дiвчина, невеличка, гарно складена, зда╨ться, з тих, що на "Коксохiмi" практику вiдбувають, осмiхнулася Лободi, наче знайомому, i стало на душi ще при╨мнiше. Як, власне, небагато треба людинi, щоб вiдчути, яке воно, щастя, на смак! Виникла проблема, де ж роздягатись. Бо всi - то сво©, а може статися, що одежду свою завтра аж на товкучцi впiзна╨ш. У кишенях до того ж документи - з цим не жартуй. Вирiшив присусiдитись бiля во╨нкома. Доки роздягався коло цього розтовстiлого подружжя, во╨нком i його бойова подруга встигли одержати у. вiддяку вiд Лободи веселу iсторiйку про того генерала, якого в по©здi обiкрали, зостався без сво©х генеральських штанiв iз лампасами, - ой же трудно було потiм бiдоласi доводити, що вiн генерал!.. Зоставшись у трусах, Володька оглянув себе. Негарно, що тiло бiле, зовсiм без засмаги. Студенти он борюкаються, тi всi вже як полiнезiйцi, а тут за текучкою, за клопотами й загорiти нема коли. Та хоч i бiле тiло, але мiцне, здорове - порода вiдчува╨ться Лободина, козацька. Купатись! Змити в Скарбному трудовий пiт i пилюку буднiв! З розгону шубовснув у воду. Плавав на животi й на спинi, вода його лоскотала, збивав долонями бризки вгору - слiпий осяйний дощ падав на нього з блакитi неба! Викупався, посвiжiв, збадьорився. Скарбне здатне миттю знiмати втому. Поблизу грали у м'яча якiсь дiвки в мокрих купальниках, довгоногi, стегнастi; пiдключився до них i теж трохи поганяв м'яча. Лiс, сонце, жарти, забави... Оце життя. Мабуть, оце воно i ╨, щастя. Просте, земне... як ╙лька. Нi, не вмi╨мо ми вiдпочивати, не вмi╨мо, товаришi, користатись благами рiдно© природи! Самi ж губимо себе. Надалi покладе собi за правило ви©здити щовихiдного з ╙лькою на Скарбне, ©здитимуть на Вовчу, заведуть наметик на двi персони i в лiсi пiд зорями ночуватимуть. I взимку спатимуть у лiсi, в хутряних полярних мiшках! - Зрештою, щастя - це найвищий тонус душi, - жваво загомонiв до во╨нкома. - Не розумiю, звiдки беруться на свiтi невдоволенi? Нарiкальники? Знав я одного з ваших, знову-таки, пробачте, генерала: пенсiю ма╨ - дай Бог кожному, пошана, достаток, а теж гуде. Спитати б, чого йому ще треба? Во╨нком усмiхнувся: - Свободи або жiнки молодо©. - Скорiше останнього. Бо хто вже мав свободи бiльше, яiб той генерал... Обсохнувши, прогрiвшись на сонцi, Лобода знову шубовснув у воду, плавав, пiрнав, виринав, з чи©мись дiтьми водою переплескувався... Пiсля того не вiдмовився й перекусити, бо розсердилась би во╨нкомова, коли б не юкуштував ©© на©дкiв, щедро розставлених на килимку. Сюди смiливо ©дь, у цей край щедрот!.. Без нiчого ©дь, завжди бiля людей прогоду╨шся, як отi он студенти, що неподалiк чумацьку кашу заходились варити. Ох i оригiнали! В однi╨© компанi© казана попросили, бо "наш казанок об глиняний глечик розбився", у вiдставника солi, в когось цибулину, в когось картоплину, ще в когось пшона жменю, тiльки вода своя - джерельна вода Скарбного... Зiбрали потроху з усiх данину, скомпонували, i каша чумацька вже булькотить у казанку, ждуть, обсiли ©© голодняком з ложками, яких, до речi, теж позичили у сусiдiв, ще й регочуть: доiсторичний лiс-пралiс, мовляв, i той людину годував, то невже ж цей лiс, сучасний, цивiлiзований, лiс благ i достатку, та нас, голодних студентiв, не прогоду╨? Лобода з свого боку теж докинув цитатку, навмисне так, щоб i тi бурсаки чули: - Зевес тодi лигав сивуху i оселедцем за©дав! Во╨нкомова була вiд цитати в захватi. I ластуватому Зевесовi ©© теж сподобалось, поцiкавився навiть, звiдки це; виявля╨ться, бiдолаха, про Котляревського й чути не чув. Був, каже, нiбито iсторик якийсь Котляревський; зда╨ться, монархiст. Ачей же, знатиме тепер i про автора нашо© iскрометно© "Ене©ди"! - В бiблiотеку завтра пiду, - каже во╨нком, - дiстану цю поему й вiзьмуся за не©. Правда, я ще не дуже вмiю по-вашому, але опаную: наполегливiсть у мене солдатська. Симпатяга цей во╨иком, хоч i коноплястий, все тiло в ластовиннi. Розтовстiв без маршировок, бiцепси гулями, осадкуватий, мiцний. Помор, з ломоносовських кра©в родом, полярним ведмедям був колись запанiбрата. Припав до душi йому той Зевес, кiлька разiв повторив; а коли до дiла дiйшлося, тобто до чарки, то сам зовсiм не по-зевесiвському повiвся, тiльки руками жалiбно розвiв: iнфаркт. Був перший дзвiнок, як то кажуть... А гостевi пiдбадьорливо кивнув на пляшку з п'ятьма зiрочками, що посеред килима просвiчувала бурштинове: - Прошу, призволяйтесь. - Та й ви хоч трохи... Вiн знову руками ще жалiбнiше розвiв. I дружина пiдтвердила: - В нього серце. I ©й теж не можна, в не© печiнка. Нащадок ©хнiй, молочно-бiлий блондин горболобий, архiтектор з молодих, саме вибрався з води, i, недбало кинувши сво© жаб'ячi ласти та однооку маску на траву, пiдсiв у плавках до килимка. Лобода сподiвався, що, може, хоч цей покаже, який вiн козак, а в нього теж виявилась кишка тонка: спиртного анiнi! Бо вiн, бачите, за кермом, та i взагалi. Для чого ж тодi цю пляшку до лiсу везли, пита╨ться? Виставили тiльки так, для годиться, про той випадок, коли хтось пiдсяде, а самi... аскети якiсь! Самому ж братись за пляшку просто незручно, ще подумають, що чарколюб. Довелось обмежитись лимонадом. Що ж: хай буде насухо, без випиття. Хай вважа╨ться цей день ще й днем здорово© тверезостi! На цю тему Лобода принагiдне розповiв теж бувальщину, ще комсомольську, як його розiграли були хлопцi пiд час доповiдi, поставивши на трибуну, замiсть води, карафку з горiлкою... Нiчого, налив, хильнув посеред доповiдi i не скривився, довiв доповiдь до кiнця. А тут коньях п'ять зiрочок пропада╨, сто©ть, неторканий, аж досадно. Молодий архiтектор уплiтав добре пiсля купання, мов за себе кидав, але сидiв мовчуном, розмову не пiдтримував, хоч мав би знати, як належить поводитись у товариствi. Час вiд часу тiльки схмурював сво© бровенята та домашнi котлети наминав. Чого вiн супиться, спитати б його? Чи в коханнi зазнав поразки, чи все дума╨ про свого Корбюзь╨? На Лободу зовсiм не зверта╨ уваги, на дотепи гостя не реагу╨ нiяк. Навiть тi, стегнастi, що все ближче крутяться iз сво©м м'ячем, вигинаються талiями, i тi йому нiби нi до чого. Молодий, здоровий, свiжощокий, та в такому вiцi на тобi кожна жилка б грати повинна, а вiн сидить, хмурна хмурить. Невже й справдi йде поколiння отаких сухарiв безчутт╨вих, рацiоналiстiв беземоцiйних? (Чув десь Лобода й про таке.) Погамувавши апетит, архiтектор одразу ж пiдвiвся, чемно подякував матерi, а в Лободин бiк навiть не гляну впiй, пiшов собi до тих кашоварiв. Незабаром вiн уже стояв у компанi©, жваво про щось розмовляв з Миколою Багла╨м, що, теж у самих плавках, мокрий ще, звiдкись з'явився бiля студентського казана, привертаючи увагу дiвчат сво╨ю еллiнською статурою. Дуже закортiло Лободi послухати ©хню розмову, чим вони дихають, оцi скептики-iнтелектуали. Коли наближався до них, почув, що йшлося про собор. Включився з ходу, навпростець: - Що там сталося у вас, Миколо? Хтось, кажуть, з таблицею пожартував? Але ж собор наш вiд цього не захитався? Баглая аж пересмикнуло. Крiзь смагу поблiд. Щось, видно, хотiв сказати, але стримав себе. - Чи варто було через це зчиняти базар? - весело вiв далi Лобода. - Впiзнаю Зачiплянку: хлiбом ©© не годуй, дай тiльки пошумiти, погаласувати. Та, зрештою, таблицю самi вiдливали, треба, то й нову вiдiллють. Майстри литва на мiсцi, не привознi. Зачiплянка наша i чорта зумi╨ вiдлити, хiба нi? - награно звернувся вiн до Миколи. Але бачив тiльки губи, мiцно стиснутi, очi, незмиренно примруженi. - От народжу╨ типiв епоха, - сказав Баглай до архiтектора i з неприхованою, якоюсь навiть бридливою зневагою вiдвернувся вiд Лободи. I во╨нкоменко теж одразу спину показав на знак презирства. Нечеми, кинувши спiврозмовника, пiшли собi удвох до берега, наче й не було з ними Лободи, наче тiнь чиясь промайнула бiля них, нiчого не варта! Одначе треба ж було подумати й про батька. Подолавши хвилину знiяковiння, Лобода повернувся до во╨нкома, уже не розгублений i не приганьблений, видавив iз себе навiть усмiх на уста. Неквапом одягнувся, подякував гостинному подружжю, пояснив, що йде провiдати батька свого, металурга. Нiхто його не затримував, його зрозумiли правильно: син iде провiдати батька. XI А студенти пiсля кашi, пороздававши позиченi ложки та посуд, затiяли переправу на той бiк рiчки (чогось ©м неодмiнно треба було на той бiк!). Гуртом канючили в якогось вiдставника гумового човна, а дiставши вiдмову, позв'язували сво╨ одежиннячко у вузли, декотрi почiпляли зв'язанi черевики просто на шию i гайда вплав. Дiвчата пливли, пiднявши сво© спортивнi сумочки над головами, а в хлопцiв вузли та черевики бовтались на шиях, кисли у водi, все ж переправа завершилась успiшно, товариство вибралось на протилежний берег; повикручувавши одяг, нареготавшись, бурсачня догукувала звiдти: - Спасибi тобi, лiс! I вам спасибi, дорогi мастодонти! Лобода чомусь образився на такi жарти, хоча студентськiй уявi, може, й справдi малювався зараз цей лiс у його прадавнiй соковитiй первiсностi, коли ще росли тут секвойя та благородний лавр, мастодонти водилися i велетенськi слони-динотерi©... Освiжений водами Скарбного, сонцем наласканий, неквапно рушив Лобода лiсовою стежиною, наперед уявляючи, як сво©м вiзитом потiшить старого, як умiло ткатиме тканину розмови, пiдводячи батька до найважливiшого пункту, до свого намiру збудувати нарештi сiм'ю. А може, пiсля одруження варто буде й батька забрати до себе? ╙лька ж, певна рiч, не стане заперечувати. Житиме бiля них старий обер-майстер, доглянутий буде по-домашньому, пiдуть онуки - ©х водитиме на проспект гуляти. Чий то бородань так любо iз онуками бавиться? Та то ж Лобода старий, заслужений металург республiки, батько того Лободи, що тепер там, нагорi... Ну, де саме "там", це поки що не зовсiм ясно, повито туманом безвiстi, можливi рiзнi варiанти... Цiкаво, як батько прийме звiстку про одруження? Стриманий, суворий вiд природи, а тут, мабуть, i вiн розчулиться: "Давно я ждав цього, сину! Звичайну сiльську дiвчину береш? Хвалю. Вертихвiсток уже бачили... Даю "добро". Благословляю". Будинок металургiв - у мальовничiй мiсцинi пiд лiсом, бiля озера, з кра╨видом на далекi заводи, що все димлять собi на обрi©. А трохи правiше, по небокругу, знову... собор. Давнi будiвничi-козаки, засновуючи тут, у безлюдних плавнях, свою обитель, свiдомо, мабуть, планували, щоб видно було весь час ©м оте, що збудували вони для сво©х святинь. Вiд старо© обителi тут i слiду не зосталось, хiба що, може, якi льохи та фундаменти, а решта все нове. Невисокий, побiлений вапном мур огороджу╨ просторе подвiр'я, а пiд лiсом, прикутаний зеленню, бiлi╨ гарний триповерховий будинок з колонами. Справдi, мов лiсовий санаторiй. Коштом профспiлки металургiв ще в часи Орджонiкiдзе збудували його. Ось тут у достатку, в державному доглядi спокiйно доживають свiй вiк тi, хто чесною працею заслужив собi право на увагу суспiльства. Багатющi городи потяглися в плавнi, пiдсобне господарство, як добрий хутiр, з коровами, молоко щодня свiже, iндиками, качками, з плодовим садом i чималим, добре укоханим виноградником... Самi ж пенсiонери й доглядають це. Але до роботи тут нiкого не силують; якщо хочеш - працюй, будь ласка, але цiлком з власно© волi, на громадських, так би мовити, засадах, обирай заняття, до якого ма╨ш нахил, до чого лежить душа. Той заохотився до птицi, iнший до бджоли. Хто любить виноград - давай до виноградних лоз, де грона наливаються, кому до смаку помiдор - вирощуй м'ясистi, болгарських сортiв помiдори. На пухких плавневих грунтах, збагачених весняним намулом, все йде в рiст фантастично, жене так, наче десь на iншiй планетi, вигрiтiй iншим, живлющiшим сонцем. Чи, може, й справдi в цих плавнях дiють якiсь бiостимулятори? Просто гiгантизм якийсь! Коли гарбуз - то не пiднiмеш. З вiчка картоплi набереш восени повне вiдро бараболi. Кавун розчахнеш - жаром палахне, пуд сонця в ньому, iскристого, соковитого... Королiвський десерт, освiжливий, прохолодний, герметино впакований природою в рябу або туманисту шкiру... Рай, не життя! I в цьому раю люди живуть. Простi нашi радянськi люди. Такi, як батько твiй Iзот Iванович, трудяга-ветеран, справжнiй представник його величностi робiтничого класу. Не обiйшлося, правда, без демагогi©, доводилось чути, що рiдного батька, мовляв, державi на шию накинув. Та коли всiх слухати... Зрештою, держава - це ми. Звичайно, старiсть - не радiсть. Все в цих людей у минулому. Згадками тримаються, колишнiми заслугами живуть. Не те що в тебе, - майже все ще попереду! Тво╨ майбутн╨ - золоте поле дi©, обрань, висувань. Правда, за©да╨ проклята текучка. Дзвiнки, виклики, накачки. Куди вже про батька - про себе подумати нема коли. Якщо кому з вас, дорогi ветерани, хотiлось би, крiм достатку, крiм пiдсобок сво©х, ще й родинного тепла, то зрозумiйте: життя ╨ життя, в нього сво© невблаганнi закони. Можливо, що який-небудь старий бiльшовик з Барикадно©, учасник трьох революцiй теж змушений тут доживати вiк одинцем. Хай пробача╨, що рiдко загляда╨м. Адже ж треба комусь рухати життя, нам не можна перетворитися в няньок бiля вас, нам давай метал, прокат, сталi високоякiснi... Це ж ви самi для нас усi можливостi створили. Ростiть! - сказали, i треба рости. З такими думками Лобода зайшов на подвiр'я. Перед головним ясно-бiлим корпусом сновигають старечi постатi; хто грi╨ться на сонцi, хто сидить у холодку, куня╨ так, мабуть, як i щодня, бо тут буднiв нема, на завод поспiшати не треба, тут один довжелезний вихiдний, як у майбутнiм суспiльствi. Батька нiде не видно було. Директор закладу, бритоголовий, в'язистий мужчина в чесучевiм костюмi, сидить у затiнку пiд горiхом, пiд зеленим його шатром i, начепивши окуляри, книжку чита╨. Людина обов'язку, вiн i в недiлю безвiдлучне на посту. З ним Лобода познайомився, ще коли батька влаштовував. Кадровий вiйськовий, був у високому чинi, i хто б мiг сказати, що з цього залiзного служаки-вiйськовика та вийде такий архiпастир, дбайливий мирний господар-доглядач цi╨© обителi щасливих пенсiонерiв! Лобода-син пiдiйщов, за руку поздоровкався з директором, який чомусь вiдповiв на привiтання без ентузiазму, невдоволений, може, що давненько не провiдував цей товариш свого старого чи просто що перервали йому читання (нiяк не начита╨ться, маючи сiм вихiдних на тиждень!). Про батька сказав Лободi, що старий живий-здоровий, коли треба, мовляв, то розшука╨мо. I, пiдкликавши котрогось з молодших пенсiонерiв, дав завдання сходити на пасiку й розшукати там Лободу Iзота з восьмо© палати. Доки говорив це, з грубо тесаного обличчя його все не сходила пiсна гримаса невдоволення. Лише коли вiдвiдувач поцiкавився книжкою, змiстом ©©, служака став нiби милостивiший. Виявилось, що в руках у нього книжка про життя Кампанелли. Був такий дiяч. Чернець iталiйський, багато лiт сидiв у в'язницi i там твiр свiй написав. Про Мiсто Сонця. Твiр серйозний, але ма╨ вразливi мiсця. Утопiя, власне... Директор, видно, був загартований критикан, бо, не схиляючись перед авторитетами, упевнено взяв критикувати того Кампанеллу. Те, що вiн вимрiяв, мовляв, мiг вимрiяти лише монах i вiчний в'язень: нормований розподiл одягу, ©жi, продуктiв працi... Пердбачав розподiл навiть... жiнок. - Невже й жiнок? - зацiкавлено посмiхнувся Лобода. - Так, i жiнок. Не вибиратимуть за покликом серця, а просто розподiлятимуть за спiльною згодою членiв громад... Таким йому уявлялось iдеальне майбутн╨ суспiльство, Мiсто Сонця. Однакова ©жа, однакова мова, однаковий одяг носитимуть у тому суспiльствi. Щоб усе порiвну, по картках, по талонах... Психологiя довiчного в'язня тiльки вона могла породити таке уявлення про iдеал. А сучасну людину спитай, навiть якого-небуть жителя джунглiв, i той скаже, що йому такого куцого щастя мало, поважно розмiрковував цей скарбнянський мудрець-вiдставник. Щоправда, виявляв до утопiста й великодушнiсть: життям той жив геро©чним, i за це багато що йому можна пробачити. На собi довiв, що здатна витримати людина, до яких меж сяга╨ ©© витривалiсть. - Може б, його вчення бiльше було прийняте для тих ченцiв, що й тут колись, на Скарбному, в однакових рясах ходили, одним статутом жили, однаковi визнавали молитви й режим. ╞м фiлософiя зрiвнялiвки була б зрозумiла, а миж не аскети, казарма для нас - це ще не вершина всього... Суворiсть казарми якщо й необхiдна, то лише на певнiм етапi, в цiлому ж це явище ненормальне й минуще в життi... Щастя людини не в цьому, майбутн╨ не стригтиме людей пiд одну гребiнку, як це уявлялось вам, товаришу Кампанелло... Слухав Лобода цього розумаку, який сам усi казарми пройшов, слухав його мiркування про iдеал i в душi тямував скептичну усмiшку. Кортiло дiзнатись, що там, у колишнього гвардi© пiдполковника хова╨ться пiд личиною мудростi та доброчесностi: "Кампанеллу чита╨ш,а руки, мабуть, добре грi╨ш бiля наших батькiв? Iндики, виноград, кавуни, пiдсобки - кругом повна чаша, i все в тво©й владi, який тут держконтроль?" Батько все ще не з'являвся. Директор заспоко©в, що розшукають, мовляв, хоча й не близько: побрели з Яровегою на пасiку до свого приятеля - курiнь там у них, не так для сторожування, як для бесiди... Ентузiасти бджолярського цеху... Може, й чарку вип'ють ради недiлi, там це дозволя╨ться, аби не на територi©. Лобода-син посмiхнувся: о, старий його мiг колись чарку перекинути. По-робочому, козацькою нормою... - Мiй старий - то козарлюга; хоч i кухлем, нiщо його з нiг не звалить... - Нi, Володимире Iзотовичу, вони там аптечними дозами, - заспоко©в директор. - Вiзьмуть чекушку-мерзавчика на трьох i по-стариковському... I, звеселiвши, став пояснювати спосiб вживання: з медом п'ють. Пiвсклянки меду-свiжака, а трiшки того... Можна ще й горiха зеленого додати... "Мабуть, i сам ти б не проти такого коктейлю, - подумалось Лободi. - Бо надто вже смаковито поясню╨ш". Доки батька розшукували. Лобода-син вирiшив подивитись батькову келiю. Оскiльки вiдвiдувач був не рядовий, директор сам пiшов його супроводити. Нiчого тут не змiнилось вiдтодi, як Володька привозив сюди влаштовувати старого. Палата - як i всi. Чиста, свiтла, калачики на вiкнi, фiранка бiленька, двi тумбочки, дво╨ лiжок. На батьковiм лiжку постiль, правда, жужмом, кублом, i директор трохи знiяковiв, сказав вибачливо, що нiяк не привчить цю палату щодня лiжка заправляти, отак встав i пiшов, хоч i на цiлий день. - По-парубоцькому, - весело мовив Лобода-син. - Йому й дома за це часом вiд матерi перепадало. Прийде, бувало, з нiчно©, особливо коли робив по двi змiни пiдряд, бух тобi на постiль, як був у робочiй одежi, впав i захрiп. У батькового сусiда по палатi над лiжком кiлька фотографiй у саморобних, старанно випиляних рамцях, жiнка якась, юнак у гiмнастерцi з кубиками, та ще вирiзка кольорова з журналу - репродукцiя картини "Плавку дають"... А над батьковим лiжком нiчого. Може, що й було приколене, та зiрвалось, зараз лише кнопка в стiнi; на тумбочцi крихти якiсь та муха над ними докучно зумчить. Ще бiльше мух виявилось у ©дальнi, куди вiдвiдувач теж зайшов - тут всюди вони брумчали; це вже був недогляд, i Лобода мимохiдь дав пораду щодо липучки. Директор, помiтно збентежений, виправдувався, що й липучка он висить, але ж спека, кухня поруч, самi розумi╨те... Певне, щоб загладити недогляд, запропонував навiть борщу пенсiонерського, з качатиною сьогоднi, з жирним наваром, але поважний вiдвiдувач подякував, щойно мовляв, перекусив. В цiлому Лобода був задоволений станом ©дальнi, столи ножами вишкребенi, з кухнi пахло смачним, помитий посуд - акуратними солдатськими гiрками на столах... В кожнiм кутку "трапезно©" фiкуси в дiжкам, на вiкнах знадвору нависа╨ листя, створю╨ зелену затишну напiвсутiнь... - Жити можна, - сказав вiн директоровi стримано, щоб не перехвалити. Вiдвiдали й червоний куток. Тут, як i належить, шахи, шашки, домiно. Грай - не хочу! Стiнгазета на мiсцi. Давненька, правда, ще до Травневих випущена... - Неохоче пишуть, - вибачливо пояснив директор. - А як мiй старий? Виявля╨ активнiсть? - цiкавився Лобода. - Вiдмовля╨ться начисто, жодно© замiтки не подав. I в дамки не гра╨. - Ви б його в хористи залучили, - порадив син. - Хоровий гурток у вас працю╨? - Та збира╨ться деколи. Але знову ж поймiть: старi люди, не молодь, не тi голоси. - Ну, то ви мого не чули, - з гордiстю заперечив Лобода. - Дома, було, як розiйдеться, як потягне-потягне старовинно© нашо© - вся Зачiплянка заслуха╨ться. Молодого за пояс заткне. -I тут часом на риболовлi вночi голос пода╨. Чу╨мо аж сюди. А в хоровий - ну не заженеш. - Козацька волелюбна душа! - Та пробачимо це йому. Адже в нас тiльки добровiльно. Не хочеш тут - спiвай собi на природi, iндивiдуально. Лiс, вода, простiр - ото йому i гурток. Все нагадувало санаторiй. Якби навiть котрийсь iз утопiчних соцiалiстiв оглядав цей щасливий притулок ветеранiв працi - i той, зда╨ться, не мав би до чого вчепитись. Так i сказав Лобода-син директоровi. Справдi, в усьому почувалась хазяйська рука, тiльки затхлiсть якась усюди, дух старостi... В палатах, у коридорах... Погано провiтрюють, чи що? З усього видно було, що директор шанобливо ставиться до старого Лободи. Хвалив, давав найкращу характеристику, зокрема по працi. Роботяга. Чеснюга. Цiлий рiк рибу на кухню постача╨. Не свариться нi з ким, як отi нашi пенсiонерки, що часом ©х i розбороняти доводиться. - Ну й книжки почиту╨. Недавно про Чингiсхана читав. Ла╨ться. Не мiсце, каже, в iсторi© душителям народiв... Бо кожна, мовляв, нацiя ма╨ право на свободу, до цього всi прийдемо... Цiла дискусiя в нас iз ним була на цю тему... - О, тут його не вiзьмеш! - Тiльки часто суму╨ чогось ваш старий. Вийде за браму, сяде i годину може сидiти в якiйсь незрозумiлiй печалi... - Мабуть, згаду╨ лiта молодi©... А ©х i кiньми не доженеш... Доки вони розмовляли, затримавшись перед книгозбiрнею, в кутку зали, згорбившись, писав щось хирлявий, спорожнiлий чоловiчок. Маленький був, як гриб зморщений, i обличчя яко©сь грибно© сiризни. Втягнув голову межи плечi i, не вiдриваючись вiд паперу, все щось шкрябав, шкрябав пером. Лише зрiдка на мить пiдводив голову, зиркаючи на Лободу злим, жовчним поглядом. Вiн i на привiтання Лободине не вiдповiв, коли цей, зайшовши, за звича╨м чемно поздоровкався. "Хто вiн? Що вiн пише так жадiбно, без перепочинку, наче кудись поспiша╨? Куди тобi, чоловiче, поспiшати?" - думав Лобода з непри╨мним вiдчуттям вiд тих його злих, спiдлобних позиркувань. А коли вийшли в коридор, тихо запитав директора: - Хто вiн, отой? - Та то... - зам'явся директор. - Страшний чоловiк. В усi iнстанцi© строчить. - Чимось невдоволений? - Усiм на свiтi. Осуджу╨ всiх - з верху до низу. Пропеклрй культовик. Сталiнiстом, каже, був i вмру сталiнiстом. Все вимага╨ з мене, щоб бюст вождя витяг iз комiрчини та на подвiр'© над клумбою поставив... Там вiн колись i стояв, але ж тепер не поставиш? Тема була ковзкувата, i Лобода нiчого йому не вiдповiв, поспiшив вийти на веранду. Став помiж колонами, де була тiнь. З лiсу долина╨ музика ледве чутна; там iде гульня, життя кругом кипить, всi дихають свiжим повiтрям, розважаються, а той один вiдлюднився, залiз, як тарган, i сидить у червонiм кутку, доноси фабрику╨... ╙ ж типи! Нарештi з'явився й батько. За сто верств упiзнав би його Лобода-син, цього козарлюгу з могутньою чоластою головою в розкудланiй сивинi. Голос кровi, невже вiн справдi ╨? Чи що ж тод