te"... Безлiч цих "прайвiт" уже промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли iронiчне зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що тво© мандрiвницькi права тут мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з отаких чудових лукiв тут вважа╨ться практичним нарiзати шматками й продавати по мiстах, де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах, ви не одразу й вiдрiзните вiд килимiв, тканих чи©мись руками... А мiсце подi© - ось воно. Бiля одного з металевих стовпiв з написом "Private" стирчить боком невеличка, зда╨ться, японсько© моделi машина. Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп, в який вона врiзалась, розсiк ©©, радiатор ударом загнано в салон... Чому ©© кинуло туди, на стовп? Хто в нiй? Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь терпiнням, ждiть, поки знову буде вiдкрито рух, а тим часом на цiм вiдтинку порядкують викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля потерпiлих i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з нестерпним виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне мигтiння свiтляних маячкiв. Автострада уже запрудилась на кiлометри, розпiкаючись, блищить металом десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що, певне, звик до рiзних пригод у дорозi, поводиться досить стримано, без нервувань, нiхто поблизу не виявля╨ нi особливо© нетерплячки, нi зацiкавлення: той гумку жу╨ над кермом, той вийшов, розмина╨ костi... Заболотному при ви©здi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду передчувши, давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в сво╨, не роби з ними iнциденту" (так вона волi╨ висловлюватись, маючи на увазi тих, хто пильну╨ лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi настанови мають силу лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацi©, як одразу всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки пахне небезпекою, ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I зараз ось вiн уже рве вудила, нерву╨ться, його дiяльну натуру драту╨ всiма визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд, оприкрений тим, що його не пiдпускають до мiсця подi©, не дають на когось там глянути, когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дi© кипить у ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумi╨, що ранг дипломатичний, самий статус особи сторонньо© велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту", але що вдi╨ш, коли метушня рятувальних служб зда╨ться йому безглуздою товкотнечею, хтось там стiка╨ кров'ю, а вони все ще вовтузяться бiля сплющено© то© малолiтражки, що скособочено стирчить бiля стовпа. Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться, намагаючись зiрвати заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там виходить нiби повiльно й намарно... - Нi, я пiду, - зрештою не втриму╨ться Заболотний, i його довготелеса постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед, до мiсця сумно© пригоди. Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом (чи не виник, чи "не зробився" мiж ними отой самий "iнцидент"? Але, будемо сподiватись, обiйдеться без цього), ось вiн, Заболотний, жестикулюючи, щось доводить полiсменовi, втлумачу╨, дораджу╨ вперто ("натура, як у тура!"), i нарештi полiсмен, махнувши палицею, дозволя╨ йому пройти, при╨днатись до тих, що вовтузяться бiля нещасно© машини. Мить - i Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд одразу, певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi там на те, щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу, виявля╨ться, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома, щось погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть, означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але факт, що таке слiвце в потрiбну мить дода╨ людям злагодженостi в дiях. Дверцята, видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку, людям з трудом вда╨ться вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть... ╙ пожива тепер для цiкавостi знудьгованого натовпу, дорожнi дамочки аж навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсовi штани пропливають, втиканi блискучими кнопками, молоде, не знiвечене обличчя вража╨ споко╨м, воно вродливе, воно вже далеке вiд усiх земних пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих... Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з сво╨ю такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару, вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i ©© придавило, затисло в метал так, що нiяк не можуть видобути. Заболотний, поряд з iншими, натужно працю╨ в гуртi, нараз випростався, сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло, змахнув росу i знов нахилився, щось розгляда╨ там унизу... Що вiн там розгляда╨? Людину розранену? Чи те, що людиною було? - Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварi©. - ╞й, зда╨ться, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину. - Може, вона п'яна була? - кида╨ блакитне волоса дама, стоячи бiля песика-спанi╨ля, що виткнувся головою з машини. - Нi, вона не була п'яна, - каже Заболотний, повертаючись звiдти, i блiде обличчя його скривлю╨ться сердито. Вiн весь посiрiлий, струджений, аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн, всiдаючись за кермо. - Що як брат i сестра... Можливо, це була ©хня весiльна подорож... I потiм довго не чу╨мо вiд нього жодного слова. Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в не© повнi очi слiз. Налились i не скапують. Санiтарна з сво©м саркофагом помчалась в один бiк, ми мчимо в протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленiюче завивання сирен. Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож, що ©х накинуто нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено лише цей ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на не© пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись. В небi по той бiк сталево© сiтки котиться бiлий м'яч сонця, сирен не чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть у повiтрi. Простугонить мiст, при в'©здi на який ма╨те заплатити встановлене мито спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може з вами статися десь на трасi, як i до подi©, свiдками яко© ви щойно були. Хайвей ма╨ сво© нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлю╨ недостатньо уважних, вiдкида╨, як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi сво╨му не пише. Скiлькох уже звiв на цих перегонах у небуття i скiлькох ще зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу розтекло© по гудрону кровi, нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено буде слiди трагедi©. Дво╨ таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi постають для нас обо╨ з сво╨ю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де так пожадливо курили, де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого, час вiд часу цiлувались прощально й задумливо. Назавжди зiйшли iз стовпотворiння хайвею, з напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього ©© шалу вiдсторонились зi сво©ми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I нiкому не дано прозирнути в справжню причину нещастя, - була то митт╨ва похибка руки, стресова неточнiсть реакцi© чи задовго перед цим свiдомо обраний акт самознищення? Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось нещастя, як Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру ще одну новину, сповiстить байдужою скоромовкою, що якiсь дво╨ невiдомих, юнак i юнка невизначеного фаху й невизначеного пiдданства, стали на цьому хайве© жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльно© катастрофи... - Що ж це було? - каже Заболотний пiсля тривало© мовчанки похмурим, якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що ©х кинуло з потоку в оту металеву сiть? Нас невiдступне мучить ця загадка. Шука╨м пояснень, прикида╨мо рiзнi варiанти, i ©х, виявля╨ться, може бути безлiч. Похибка руки, перевтома, стрес, митт╨вий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною загибелi й просто напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що ©х коханi часом дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг це бути вибух людсько© розпуки, наперед продуманий вiдхiд у небуття двох звiдча╨них ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить... - А може, - раптом озива╨ться Лiда, - ©м просто на-стогидли нестерпнi оцi загорожi-воль╨ри, що все нiяк не кiнчаються? Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких забавливих просторiв далечi й неба. XXIII Людина протягом життя зазна╨ докорiнних змiн: iнодi той, кого ви знали в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим у зрiлому чи в похилому вiцi, що то вже, власне, будуть рiзнi люди, зовсiм рiзнi варiанти особистостi. Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певнiстю сказати, що за кiлька передво╨нних рокiв вона змiнилася до невпiзнаний. Вилюднiла, змiцнiла, з чахлого, недокрiвного створiння стала просто красунька! Налилась здоров'ям, в характерi з'явилась веселiсть, жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому тiсному тернiвщанському клубi, i дивувалась тодi слобода, звiдки це пасльонове дiвча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на тако© чарiвностi голос, що лл╨ться з грудей дiвчини без зусиль, без натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'©ну вдосвiта пила iз сво©х забалкiвських верб. Батьковi Заболотних вже не довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька рокiв перед вiйною - доконала чоловiка давня, ще з фронтiв громадянсько© принесена хвороба. Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той у прийми пристав, дво╨ на кордонi десь служать, а той подався вчитись до мiста, тож зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама. Коли ми, вже студенти, при©здили з Кириком додому на вакацi©, Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови вивча╨ та ще одночасно i в аероклубi вчиться! Скоро аеропланом в саму Тернiвщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бiгав пастушком... Подруги Ялосоветчинi, тернiвщанськi нашi пiддiвки, що повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати, де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй вiн, видно, душу розбентежив. Бо з при©здом Заболотного-студента, зда╨ться, i спiви в селi ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка, як i в давнiшi лiта, заблукувала пiсня дiвоча, балками линула кудись аж на Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх спiвiв Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались: бач, як за лiто голос ©й висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля... Потiм з'явився в Тернiвщинi тракторист iз сусiднього села Микола Винник, що доводився далеким родичем нашим тернiвщанським Винникам, i зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж днi, i слiд його вiдтодi пропав, - потяглися для Ялосоветки лiта майже вдовинськi. Хтось нiбито бачив ©© чоловiка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на днiпровськiм мосту, вважалось, нема Миколи, одначе пiсля визволення Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i, тижня не посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянсько© МТС... Ми з Заболотним зустрiлися в нашiй Тернiвщинi уже по вiйнi, коли прибули глянути, хто ж тут пiсля всього лишивсь... Скiльки людей не повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми тепер тiльки чули вiд ©хнiх рiдних: нема, нема, нема. Дво╨ з Кирилових братiв теж полягли на фронтах, i ©хнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан, з'являться згодом на обелiску посеред села, а ще багатьох було згно╨но за дротом першо© ж во╨нно© осенi, коли десятки ©х, необстрiляних, щойно мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт - за колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi каньйони. З дiвчат тернiвщанських, що ©х кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись iз каторги теж далеко не всi, однi╨ю з перших прибула звiдти наша шкiльна товаришка Катя Копайгора, в не©, рiшучо© та язикато©, вдома з перших днiв виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи ╨ в Катрi випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим вона доведе, що справдi була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом, повернувся в Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались помiтнi змiни, iнодi з'являлась навiть задума, i, коли ми з Кирилом зустрiли його випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому при©зду, тiльки кинув якось загадково: - Не так воно все просто, хлопцi, в життi... Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi, на сторожi батькiвського вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це для сестри стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та що вона - ждала вся Тернiвщина свого уславленого сокола! ╙дине, за чим шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС якраз послала його у вiдрядження, добувати запчастини... - Бо доводиться ж по га╨чцi збирати трактора для Тернiвщини, - з веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою могли розминутись, бо я тепер на фермi, на роботi постiйнiй, не щодня вда╨ться й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку - у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би, Кирику, ©© знати, - i вона повела на брата лукавим, багатозначним поглядом. Виявля╨ться, квартиру╨ в Ялосоветки молода вчителька, що ©© недавно направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною школу. А перед тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний час працювала в Козельську вiльнонайманою в госпiталi - рядовою санiтаркою, та ще й донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь ви©хав, то куди ж ©й? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про ©© квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за Днiпра, iз Вузлово©, i коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд. - I звати ©© Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи. - Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась. - Де вона? - Пiшла по солому в степ, ти ж зна╨ш, паливо в нас яке... Аж iз Романiвщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене глиною привалило, досi не видихала, - Ялосоветка й це сказала майже весело. Вирiшено було йти на розшуки i - негайно! Ялосоветка не стримала усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурю╨, ремiнь па шинелi поправля╨, щоб анi складочки зайво©... Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм степу за селом... Осiпь була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих, де ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний простiр. Нiчого не було похмурiшого за тi пiсляво╨ннi задичавле-нi осiннi степи, коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще не всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами, темнi дредноути скирт ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах. Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною можна було ще знайти серед пенькiв напiвобвалений колодязь, купу саману, порослого бур'яном, де й тодi вас зустрiчав обгризений худобою терпкий-претерпкий терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньо© осенi висiв на колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i той самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, нiщо вже й не дiста╨, крiм тернищ та туманiв. Щоправда, й ранiше туман тут деколи стелився низом - навiть улiтку, бувало, ночами срiблиться при мiсяцi довкола Рома-нового садка. Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чи©сь пристрастi блукали задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували, любились, де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi волошками та березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли ми крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз тут вечорi╨, мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi, важкi вiд дощу, i скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi, нiде нiкого, навiть жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кура©в. Тоскнота! Та ось, вiддiлившись вiд далеко© скирти, суне нам назустрiч темна якась купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухло©, зчорнiло© вiд дощiв соломи, мовби сама собою, без нiкого, горо©жачись, поволi руха╨ться крiзь раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно, його з головою накрила солом'яна темна копиця, вона руха╨ться стежкою справдi нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, пiд розкуйовдженим шатром соломи, ╨ ж таки хтось! Хтось маленький, до неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем, уперто диба╨ стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових... Сходячи зi стежки, ми дозволя╨мо собi невдалий, як тепер ясно, жарт: - Стiй, хто йде? I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби столiтн╨, обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були - молодi! Так змучено й жалiбно дивились вони на нас, струменями свiтла струмували з трухло© соломи, вiдкрито i якось аж винувато сяяли до Заболотного сво©ми двома небесно-синiми змученими сяйвами... - Софiйко, це ти? Я й досi не певен, чи вiн ©© тодi впiзнав... Бо ж як було впiзнати в цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати зараз ©© в цiй до краю змученiй жiнцi, що, придавлена тягарем, купою чорно© позаторiшньо© соломи, нiби з-пiд землi дивилась на цього бравого майора посеред стежки, дивилась, а очi все ©й наливались i наливались слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi, молодi, i дивляться вони зараз на Заболотного аж злякано, благальне. - Софiйко!! - Таки впiзнав... I гiркий усмiх поповз ©й по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить зовсiм зiстаривши його. Такою тодi постала перед нами Софiйка... Не до того було, щоб з'ясовувати на цiй стежцi вза╨мини. - Ану-бо, дозволь! Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд в'язанки, вiдсторонив ©© рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже мокра трухлява копиця опинилась у нього на плечах. Так з тi╨ю копицею на сво©х золотих майорських погонах i промарширував через усю слободу, через балку до батькiвсько© хати у глинищах. Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода за вiкном глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках, i голос Софiйчин теж наче стiкав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так i не повернувся, i нiяко© вiстки про нього, хоч подавала запит навiть у Мiнiстерство залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати на Вузловiй, а Софiйцi, пiсля того, як госпiталь ви©хав, запропонували школу, i ось вона опинилась тут... - Кажуть, ти й донором була? - питав ©© Заболотний. - А що такого? Багато ж було... В госпiталi до мене так добре ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - ©© усмiшка при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною. Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, вiдчувалося, що вона не бо©ться виставити себе перед ним у невигiдному свiтлi, певне, вважаючи, що ©© вже нема для нього i те, що мiж ними було, також не iсну╨, i нiколи його не повернути. Вiдчувалось, що вона ще й зараз тяжко пережива╨ втрату матерi, не вда╨ться ще подолати ©й свою теперiшню самоту, признавалась, що тiльки й вiдради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня бува╨, ось i зараз зосталась ночувати на фермi, бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досi нога болить пiсля тi╨© пригоди в глинищах... Розповiла спiвчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, i що зовсiм випадково люди врятували ©©, - першими дiти помiтили, що коняка з возом бiля глинища сто©ть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу... Цiла гора глини на не© зсунулась, аж не вiрилось, коли добули з-пiд завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки диха╨... Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в обличчя, в отi ©© небесно-синi, вдивлявся, мовби вiдшукуючи в них якiсь знаки, вловлюючи якiсь змигки, що додались би до ©© слiв i щось для нього важливе пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно стежив за ©© маленькою струдженою рукою, потiм знову поглядом нiби щось шукав в Софiйчиному обличчi. - Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши на собi цей настiйливий погляд, i усмiхнулась тим сво©м гiркуватим, як вiд терпкого терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А ось ти не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби вiдсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а ©й - своя. - Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку. - По©деш зi мною. Перша ©© реакцiя була - сполоханiсть, переляк. Щирим страхом i розгубленiстю розширились ©й очi. Що вiн каже! Хiба таке може статись? За©хав на хвильку, десь там вiн вчиться в дипломатичнiй, ма╨ свою, в усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього... - Згарячу це ти... Не подумавши. - Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав ще вiд не© слова, а вона нiмувала вся в роз-бентеженостi, а за вiкном так тужно шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з ©© теплим каганчиком... Софiйка сидiла понурившись. Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i, здавалось, чути було сполоханий стукiт серця, що вискаку╨ ©й iз грудей... - Нi, Кирику. - Яке може бути "нi"? - Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув: - За кого ти мене ма╨ш? По-твоему, тiльки ти ждала?.. - Я вже й не ждала... Ждала душа. - А моя нi? Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз: - Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб не вилiзу... - А медицина нащо? Крiм нашо©, е ще й iндiйська, тiбетська... На свiтi ╨ лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не зна╨ Тернiвщина. - Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе. Сама нiжнiсть була тепер в ©© поглядi, бездонна глибiнь нiжностi, дiвочо©, вдячно©. - От i по©деш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний. - Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собi окупацiйну взяв... - Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат... - Нi, прошу, не треба бiльше про це. Так нi до чого вони й не домовились того разу. Вдруге при©хав Заболотний у Тернiвщину навеснi, на свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по всiх наших байраках. Весна багато що скрашу╨, сила життя найглибшi затягу╨ рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi вдови в чорних хустках, суворi, мов пiфi©, сидять край шляху при в'©здi в Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яно© дороги, i ось вона j проклада╨ться нарештi, - саме тягнуть ©© через слободу J кудись далi, на Озера). В такий день i з'явився в Тер-∙' нiвщинi Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi, навiдав iз нею нашi глинища та балку Солов'©ну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало, а ранок наступного дня вони вже зустрiчали удвох на станцi© залiзничнiй. Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою зорею, ще до схiд сонця привезли ©х на ту саму станцiйку, де колись Микола Васильович сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука вiдкривала семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти. XXIV Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, - ми нiби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далi переходить у лiс, вся земля попiд деревами всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджа╨ться, ми, зупинившись осторонь, розгляда╨мо могутнi дерева, ©хнi крислатi, наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе пала╨... Опалому листю тут не дають залежуватись. Мiж деревами галявиною посунула спецiальна машина, звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну заметiль, а де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки зеленi╨ стрижена щiтка газону. Дiтвора цього передмiстя теж ма╨ сьогоднi чим клопотатись: уподовж усi╨© вулички чути дзвiнкоголосий переклик, чепурненькi хлопчики та дiвчатка згрiбають навпроти сво©х котеджiв листя, пакують його в мiшки-беки з мiцно© мутно-бiло© синтетики. Не звертаючи уваги на дiтвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на люди для не©, мабуть, звичайна рiч - несе сво© цяцьки на головi, мов корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж ©© давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потiм, певне, когось загледiвши, чимдуж кидаються до роботи, ще стараннiш натоптуючи листям сво© полiетиленовi беки... Заболотний уважно стежить, як зника╨ кленове листя в каламутно-бiлих мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi до вiдправлення. - Ось так воно, Лiдо, - зауважу╨ мiй друг, - навiть красу осенi та мерщiй у торбу синтетичну... Сьогоднi й вивезуть i разом з мiшками попалять. Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода ©й того кленового листя i що, може, хотiлось би ©й теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з дiтьми. Це вже почина╨ться околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де в однiй iз кiмнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна... Уявля╨ться нам вона близькою до полотен вiдомих майстрiв, мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може, постане якраз у свiжостi новизни й неповторностi: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлi, пiд яблуневою гiлкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й досi сто©ть перед очима кожною сво╨ю барвинкою, виразом, настро╨м. Злилася з малям усiм сво©м ╨ством, до чогось дослуха╨ться й дивиться просто на тебе, наче каже: "Я ж знаю про тебе все". В ©© материнському поглядi знаходиш ласку, глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за сво╨ дитя i ледь вловимий смуток яко©сь, тодi нам ще не зрозумiло© тривоги... З виду смаглява, наче пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була обкинута зверху ще й на©вним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь iз наших тернiвщанських дiвчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невiдомого майстра - так сповiщала преса. Десь у ╙вропi ©© придбано, з належними запобiжними заходами переправлено через океан, i ось вона поповнила тут багатюще зiбрання - колекцiю свiтово© слави, - будь ласка, можете дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов, перш нiж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навiть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних Мадонн, подеколи зовсiм рiдкiсно© роботи, що ©х у роки вiйни викрадали фашисти з обласних наших музе©в та повивозили на Захiд... Козельську нашу теж було викрадено, i досi нiде ©© не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разi, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним iз мотивiв нашо© подорожi. Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин яко© ми такий довгий здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо десь, запарку╨мо свого б'ю©ка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо, впиваючись, блукати серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутнiх, помпезних колон, над якими вгорi в'╨ться по горизонталi химерiя лiплень... Стережуть Мадонну во©ни в шоломах, в тунiках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якiсь сво© давнi античнi конфлiкти. Однак, що це? - Зда╨ться, нас тут чека╨ "сепрайс", - каже Заболотний, виходячи з машини. Саме пiд тим фризом з античними богами та во©нами в шоломах, серед могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб ©х було видно кожному, хто пряму╨ до музею... - Пiкет! - першою догаду╨ться Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike! Strike!" - Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми, зiйшовши з дороги, зупиня╨мось перед музе╨м. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"... Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiха╨ться в той бiк, до страйкарiв з отими ©хнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими колись i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлi╨ на кожнiй iз таблиць. Страйкарi, як нам зда╨ться, зумисне повертають ©х саме до нас: читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут до музею ходу нiкому нема. Пiкет страйкуючих утворив мiж колонами досить мальовничу групу, в центрi яко© видiля╨ться житт╨радiсна, з розкiшними формами просто ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби щойно з тропiкiв, мадонна з немовлям! ╙й-же-╨й, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля сво╨ до грудей, всмiха╨ться з-помiж колон до нас так привiтно, як i та, що стояла пiд яблунею, коли ми приходили до колодязя пити? З цi╨ю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд того моменту, як ми вийшли з машини i як усi тро╨ неквапом пiдiймались широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарi. Невiдомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарiв на самiй виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала сво╨ арапченя на руках, а друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матерi бiля нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi. - Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи. - Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя. - А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ята╨ш? Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й Кирик... Страйкарi, видно, були люди з гумором, ©м подобався цей тон розмови i процедура знайомства. Кирик - навiть i ©х зацiкавило це iм'я, справдi дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим... Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей. Бiльшiсть страйкарiв становили жiнки, чорнi й бiлi, помiж ними вирiзнялась ясним личком навiть елегантна японочка, - жiноцтво, певне, переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали ©х, видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли в цьому спiльний вiдпочинок: матерi поприходили сюди з дiтьми, серед маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн теж мав па ши© табличку: "Strike!" Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював до нас, не зводячи погляду iз Заболотного, - видно, цей привiтний, коректний мiстер Кирик чимось привабив малюка. - Музей зачинено, ми страйку╨мо, - по-англiйськи пояснило хлоп'я Заболотному. - Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши погляд на матiр хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми люди подорожнi, ©хати вдалеку, спецiально, щоб побачити слов'янську Мадонну, ©хнiй новий шедевр... - О мiстер! О Мадонна! Ми встигли полюбити ©©! - темпераментно вигукнула мулатка i, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено Мадонну! Йожем порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем! Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi пiкетницi стали навперебiй втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi буде реставроване, за справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла вдiяти доглядачка, ©хня старенька Фаннi? Нiж бiля обличчя, з переляку вона знепритомнiла, а тепер всю провину адмiнiстрацiя переклада╨ на не©! Звiльняють людину з роботи... I це вже ке перший випадок! Торiк полотно голландського майстра теж пошкодив маньяк, - розвелось ©х тепер, психопатiв... Дедалi труднiше ста╨ музейним доглядачам: платня мiзерна, цiни ростуть, та ще й вiд маньякiв та гангстерiв життя нема! Адмiнiстрацiя ж навiть про елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати... - Ось ми з нею i пiкету╨мо! - сказала молода мати-мулатка, пригортаючи маля до грудей, i все лице вiдкрито осяялось усмiхом, аж нiби й не вiдповiдним до цього моменту. Наче облилась сонцем - така була у сво©й щирiй привiтностi та темношкiрiй пiвденнiй вродi. Ну чим не Вишiикiвна наша, коли вона, було, засмаглявi╨ пiсля жнив, стане аж чорна вiд серпнево© смаги... Джоннi в цей час подав гук остороги: внизу, саме пiдкотивши, зупинився перед музе╨м блискучий "кадилак", i з нього вийшло поважне сiмейство, теж, видно, з намiром оглянути мистецькi скарби. Сходами впевнено пiдiймалися в парi -- солiдний, огрядний мiстер пiд руку зi сво╨ю довгов'язою дамою, а з бокiв ©х супроводив цiлий виводок рудоголових угодованих бебi в коротких штаппях. Мiстер, ведучи даму, ступав просто на гурт пiкетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'явля╨ться на рингу з цiлковитою певнiстю в перемозi. Його, зда╨ться, тiльки й цiкавили отi великi рiзьбленi дверi з червоного дуба, окутi в залiзо та мiдь, вони й самi були витвором мистецтва, стояли по замкненi, навiть трохи вiдхиленi, - нiби чекали, щоб i зовсiм вiдчинились, зробивши виняток для такого поважного мiстера, чи© меценатськi пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету... - Нi! - раптом заступила мiстеровi дорогу блiдолиця сива дама, що перед цим досить чемно взялась було польською мовою розтлумачувати Заболотному причини страйку, а тут, враз спохмурнiвши, виставила табличку i аж ногою притупнула перед самовпевненим мiстером: - Нi i нi! Вiн холодно глянув на цю, певне, старшу з пiкетниць, пройшовся по iнших неквапним, оцiнливим поглядом, постояв насупившись, потiм, круто повернувшись до людей гладкою спиною, вже з гримасою неприхованого презирства повiв сво╨ сiмейство назад, до "кадилака". - Ганьба! Серед кого я живу? - стала по-польськи вигукувати йому вслiд сива дама, хоч нiчим вiн ©© нiби й не образив. - Всi оцi вашi мафiозо! Тероризм! Гангстеризм! Однi здирцi викрадають дiтей, щоб вимагати викуп за них, iншi ножами нiвечать полотна генi©в! На "Пi╨ту" в соборi святого Петра - i на не© руку пiдняв якийсь маньяк! Жiнкам доводиться стояти на чатах, а вашi отi мужi науки, чим вони в цей час зайнятi? Все новi вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике столiття! Матка боска, нащо менi дала народитися в цi ганебнi часи!.. Жiнка розхвилювалась, iншi пiкетницi стали приспо-коювати ©©, доки вона, опанувавши себе, нiяково сказала до нас опалим голосом: - Пшепрашем. Екск'юз мi... Далеко ж ми ©хали, щоб почути цю ©© гнiвну iнвективу, вибурхнуту так пристрасно тому невiдомому навздогiн! Але як нам самим повестись у цiй ситуацi©? Пояснювати, звiдки ми забились, упрохувати, щоб зважено було на особливi обставини? Можливо, й було б зважено i нас таки пропустили б до музею подивитись бодай на iншi полотна... Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити належну повагу до цих людей, до ©хнього дружного пiкету. Розвеселiлий Джоннi, вже нi на крок не вiдходячи вiд Заболотного, все намагався зацiкавити його сво©м другом-песиком, що теж носить на ши© табличку: "Strike", а коли Заболотний, нахилившись, запитав, якi ж, мовляв, ставить вимоги цей пiнчер-страйкар, то жарт було одразу оцiнено, i хлоп'я, й дорослi - всi засмiялись, - тут, видно, за будь-яких обставин почуття гумору не втрачають. Однак що ж нам далi робити? Теплий погляд Заболотного спрямований на маленького страйкаря. - Бувай, Джоннi!.. Звiсно, жаль. Таку вiдстань подолано, стiльки намотано миль, щоб тiльки глянути зблизька на рiдкiсне полотно, котре стало для нас чимось навiть бiльшим, нiж просто твiр мистецтва... I ось тепер, коли образ Мадонни був, здавалось, так близько, зовсiм поруч... - Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? - звернулась Лiда до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. - Я певна, що нас би вони пропустили... - Лiдо, а солiдарнiсть? - зупинившись, глянув на не© з веселим подивом наш командор. - Кому ж, як не нам, тут виявити iнтернацiональну свiдомiсть? А то б сказали: ну й ну!.. - Вiрно, я не подумала, - чесно визнало дiвча. Вiдчува╨ться, що наша юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подiй, не вважа╨, видно, що ми даремно зробили сьогоднiшню подорож, для Лiди ця подорож, зда╨ться, ма╨ цiннiсть сама по собi... Спускаючись далi сходами, раптом чу╨мо позад себе: - Хелло, Кирик! Симпатичне чорне хлопченя з страйкарського гурту, ув'язавшись, теж диба╨ за нами вслiд, старанно ступаючи iз сходинки на сходинку i не звертаючи нiяко© уваги на оклики матерi, тi╨© весело© персисто© мадонни, що про не© Лiда на зворотному шляху скаже з повагою: "Вона як Мати-геро©ня..." Було й справдi в нiй щось вiд добродушностi наших смаглявих степових матерiв - темною красою, здоров'ям пахтить, як вишня серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з циганською недбалiстю одне дитя бiля грудi, водночас пiдклика╨ друге, щоправда, голосом несердитим i без особливо© тривоги, просто "Джоннi" та "Джоннi", нависпiв, а Джоннi той, схильний до самостiйностi, й в