, як блискавка, судорога накидала на оселi залiзний зашморг. Казали, що спека - пiвбiди. Восени розпочнуться сльоти, буде безснiжна зима, хто обсi╨ться - зерно однаково пропаде в землi, а наступного року буде такий голод, що за кусник хлiба доходитиме до розбою. Мiняйли i жебраки пророкували кiнець свiту, пекельнi смерчi й западання землi. Вiдголоски про збройнi сутички в рiзних кiнцях свiту блискавично облiтали села i посилювали жах перед завтрашнiм днем. Запанували нудьга i вiдчай. Невизначенiсть угамувала щоденнi клопоти. Не скрипiли по хатах ткацькi верстати, смутком огорталися небiленi стiни, ржавiли теслярськi барди i мулярськi кельнi, навiть пiд циганськими шатрами не лунав передзвiн ковальських молоткiв - для всiх завтра стало страхом, а нинi перетворилось на чекання. Безгомiння перед бо╨м - i те не настiльки моторошне. Воно все-таки сповнене рухiв хоч невидимих. А тут вiдчували, що десь збира╨ться гроза, i очiкували ©© безборонно, в муках, мов загодя звикаючи терпiти, боятися i мовчати. Якось у спопеленому небi забринiв лiтак. Скрiзь позатикали вiкна i молились, упавши ниць, а вночi вiд хати до хати блудили скривавленi люди, якi покалiчили самi себе в нестямi, в приступi iстерi©, i чiпляли до клямок "божi листи" - попередження про початок свiтового розгардiяшу. Я при©хав на тиждень у вiдпустку. Батько був на заробiтках у Буковинi, вiд мами годi було слова добитися - вона стала ходячою молитвою. Щоранку мимо наших ворiт Марина носила до Днiстра мочити полотно. Це тодi була, мабуть, ╨дина признака життя в селi, лиш у Ковальчукiв ще гомонiли на оборi. Увечерi, коли Марина забирала суво©, я перестрiвав ©© над рiкою. Ми коротко просиджували на плитках, дивлячись на вiддзеркаленi у водi зорi, й балакали про одне й те саме: що з того всього вийде. Якось вихопилося в мене: "Дивися, скiльки зiр на водi. Вистачить, щоб виткати дорiжку до щастя всiм людям". Марина сумно похитала головою i, не одриваючи погляду вiд тих утоплених зiрниць, сказала: "А якби ще хто сказав, куди ту дорогу простелити". Мене знову щось пiдмило: "Я скажу. Хочеш?"-"Хочу". ...Марининi губи пахли талим снiгом. Вона пiшла додому зосереджена, нiби прислухаючись до свого серця, а наступного вечора ми знову дивилися на рiку, але я почав сумнiватися: наяву це чи увi снi. Одного разу нас застав в обнiмку Ковальчук. Кощавий бусурмен приплiвся задиханий, без шапки, обстрижена наголо чорноволоса, голова скидалась на пiдкурений затикач вiд кагли. Погупавши палицею по плитцi, гукнув: "Марш до хати!" Марина поволi рушила в городи. "А з тобою я розквитаюсь",- погрозив менi, крутнувся на здоровiй нозi (друга в нього виросла назад пальцями) i пустився навздогiн за Мариною. Я просидiв над Днiстром до пiзньо© ночi. Тодi зашелестiли кроки. "Ходи звiдси",сказала Марина. Ми вибралися за село у вертеп - ниркоподiбну прiрву на межi з грушiвськими полями. Густо погаптована корiнням акацi© земля опускалася в безвiсть, куди стiкали дощовi води, довго гуркочучи пiдземними коридорами по уступах скель. Колись ще хлопчиками ми насипали в потiк полови, а як верталися до села, вона кипiла у водоворотi посеред Днiстра. Навiть сонячного дня тут стоять непробуднi тiнi присмеркiв. Ми покружляли навколо урвища i сiли пiд крислатим кущем лiщини. Було тихо, мов не на землi. Пряно пахло опале листя. Мiсяць тiльки-но виповз iз-за обрiю i рум'яно озирав видноколо. Зарiдiла щетина стовбурiв, шапки калини перехильцi збiгали вглиб, темнiючи багрянцем китиць. Лiниво колихався i шурхотiв на обочинi пирiй, шовкова бахрома трави ластилась до долонi, немов просилась: пригорнися ж до мене, i я тобi передам нетерпеливий стукiт дiвочого серця, тобi буде добре вiд того, що й у тебе так само, як у людей, наче твоя любов викотилась iз золотих серпанкiв мiльйонiв кохань молодою зiркою. Мене на той час перевели в пiдмайстри. Якби одружений, то за законом через рiк став би майстром. Квартира була, злиднi не загрожували. Зрештою, я тодi мiг перенести якi завгодно злигоднi, бо все було попереду, я наближався до нього впевнено, забуваючи буденнi неполадки. Правду кажучи, мене в ту пору бiльше непоко©ло давн╨. Зводячи очi на вершечок Корняктово© вежi чи дивлячись на потемнiлий мур Чорно© кам'яницi Софi© Базель, я завсiди чогось думав, що люди роблять прикру помилку, зневажливо вiдмахуючись вiд минулого. Адже чимало з нього проскаку╨ в сучасному. Воно вже обгризене розумом, ма╨ сво╨ мiсце в iсторичному досвiдi народiв. Щось з приводу цього я i Маринi говорив з невинним запалом, забуваючи, що часто повторюю висловлювання свого гiмназiйного вчителя Мефодiя Гiрчака. Деякi думки цi╨© розумно© людини стали мо╨ю власнiстю пiсля того, як я знаходив ©м пiдтвердження в життi. I вони посiли настiльки значне мiсце, що iнодi приходять на уста мимоволi, бува╨ i невпопад, але я ©х не приглушую, бо якщо вони й не сколихнуть чи╨©-небудь уяви, то нiколи нiкому не зашкодять. ...Несподiвано в полi то© ночi лiг туман. Навколо мiсяця утворилась матова корона, пронизавши небо велетенською сонно-незворушною нiчною веселкою. Шарудiв вiтер, зриваючи з гiлля i розсiваючи краплi роси. Кiлька крапель, протвережуючи, впало менi на руку. Нi, то були Марининi сльози. Вона сказала, що зможе при©хати аж пiд кiнець осенi. Перед початком вiйни я ще три днi пробув удома i стрiчався з Мариною. Але, видно, i цi зустрiчi не були в силi щось остаточно вирiшити, бо коли вибухнула вiйна, i Панько Середа, побоюючись, щоб не забрали на фронт, засватав Марину, вона здалася. Дощ. Скеля набучнявiла, набряк держак молота. Обух лише примина╨ брезклий, поцяткований зернятками гранiту вапняк. А кидати роботу не можна Та й несила. Глянеш на рядок стосiв - i руки знову тягнуться до молота, незважаючи на втому. Я у Львовi познайомився з одним художником. Дивна це була людина, лагiдно©, яко©сь втомлено-старечо© вдачi, хоч тому художниковi не було й тридцяти. Жилося йому гiрко, сидiв на хлiбi й водi. Та не скаржився. Коли б я до нього не прийшов, заставав його з пензлем у руцi. Картини вiн розставляв уздовж стiн, оточивши себе довкола, тодi почав розвiшувати в другий i третiй ряд зверху. Якось я застав його не при дiлi. Сидiв кволий, виснажений, фарби i пензлi валялися на пiдлозi, мольберт пустував. Я зрозумiв, що вiн вичерпав себе i купа не торканих пiдрамникiв потрапить на звалище. Художник несподiвано почав розпитувати, що дi╨ться у свiтi (досi вiн був вiдлюдником i нiчим не цiкавився), чи й далi трива╨ безробiття, чи будуть робiтники ви©жджати в села на жнива. Словом, зi старим вiн покiнчив, але ще не вирiшив, куди податися. Ми просидiли години зо три, розмовляючи про речi, до яких йому завжди було байдуже. Потiм я запросив його пообiдати зi мною. Вiн вiдмовився. Тодi я принiс ковбаси, хлiба, вина. За столом я переводив очi з картини на картину i мимоволi прохопився, що один iз змальованих пейзажiв я десь бачив. Художник подивився на мене з недовiр'ям i сказав, що цього не може бути, бо... Вiн кинув виделку, взяв з пiдлоги пензель i пiдiйшов до полотна в протилежному кутку. - Бачите оце дерево? - запитав вiн, тикаючи пензлем. Вiдтак перейшов до iншого полотна: - А цю скелю над озером? Я стежив за кiнчиком пензля, який зупинявся у певних мiсцях не менш як десяти картин. - Всi оцi шматочки,- сказав художник,- я скомпонував на одному полотнi. Цього пейзажу ви не могли зустрiти в натурi. Та я помiтив, що в мiру того, як вiн переходить вiд полотна до полотна, очi його загораються. Нi, нiчого особливого. Вiн був лишень здивований мо©м зауваженням. Але коли я погодився з ним i вiн рушив до столу, раптом його нiби пришило до долiвки. Вiн поволi озирнувся навкруги, обiйшов студiю, i очi його сповнилися тугою i смутком. Вiн ще раз обiйшов усi картини, тодi рушив до купи незайманих полотен. Те, що вiн зробив, повернуло його назад до працi. Стоси мого каменю, звичайно, не йдуть нi в яке порiвняння з доробком художника, та убий мене, я не покину каменоломнi. Чим бiльше стосiв, тим бiльше я прив'язуюся до них, вони стають менi рiдними. Мабуть, на конвей╨рi я не працював би жодно© хвилини: менi треба бачити, що я зробив, тодi зможу продовжувати роботу. Досить менi глянути на купу набитого каменю, i я, забувши про мозолi i втому, вдовбуюся в скелi, як земле©д. Я назвав би це iнстинктом накопичення. Вiн властивий i бджолi, i тхоровi, i мавпi, i людинi. Лиш паразити не знають насолоди вiд результатiв працi. Якщо в людей продовжуватимуть вiдбирати цю насолоду, то буде бiда, люди звироднiють. Хто зна, чим це пахне. Полiчивши стоси, я невдоволено тру чоло: мало. Я витрачаю масу зусиль за мiзерну винагороду. Здалося б свердло. Навертiти б дiр, а коли пiдсохне, камiнь почне клинитися - лишень встигай пiдбирати. Менi це й ранiше спадало на думку. Механiчне свердло типу нiмецького дрiльборера можна було давно зробити i не капарити. Мене лиш лякало, що це трохи марудне дiло: нема доброго слюсарського начинання, але, зрештою, в кожного коваля знайдеться гострий майзель, молоток i шматок сталi. Iнша справа - до кого звернутися. Головацький - з москвофiлiв, що кормляться з царсько© ласки, Iван Лобода - дурний радикал, Грицько Чурбан - нацiоналiст, де вкажеться, там i мiтинг. Неохота самому сунутися пiд струмiнь агiтацi©. "Влипнеш",- казав Микола. Iти до Молотковського - то з горiлкою. Якому боговi цей молиться, в селi не знають. Пiду до Молотковського. Якщо й заведеться, то при чарцi легше стерпiти. Я повертався вiд Шехтмана i мiркував, як би то краще розiграти Молотковського, аби одразу признався i було ясно, з кум ма╨ш дiло. А втiм, навiщо довго гадати? При сучаснiй складностi речей розгублю╨ найпростiше. Iз кузнi виповзала, чiпляючись за стрiху, бура кiптява: нинi добре вугiлля в бога за пазухою. Прозоро дивлячись у загратоване вiконце, Молотковський роздмухував жар у горнилi. Шкiряний мiх порипував охриплим баском, як жива iстота. - Молотковський!- гукнув я з-за паркана.- Iдiть-но сюди. Неквапно витерши ганчiр'ям руки, вiн пустився до мене. Iдучи, розправляв плечi, покректував, i був вiн настiльки буденний, природний, що на мить зробилося шкода його. Але задум був надто привабливий, щоб вiдступити. - Пане Молотковський, - запитав я, - ви яку секту пiдтриму╨те? - Секту?! - Я маю на увазi партiю. - Я?.. Яку?.. Ках-хи, гм... Я соцiалiст. Коли я дивився на його зажурене обличчя, менi здавалося, що ця людина так само далека вiд полiтики i стремлiння прилаштуватися до влади, як пень недогорiлого каштана на нашому подвiр'©. - А чого власне?.. - У мене до вас дiло,- поправився я, - i питаю, бо всяких москвофiлiв здалека не хотiв би бачити. - Соцiалiст я, пане Повсюдо,- впевненiше i поважно сказав Молотковський i дiловито вiдкашлявся. - То прошу вас. Двометровий, худий мов скiпка, з оцупкуватими пальцями i прозорими спокiйними очима, вiн пропустив мене вперед, причинив хвiртку, в кузнi потягнувся До вiкна за люлькою, подав пушку з тютюном. - Сiдайте, прошу вас. Ось стiльчик. Тут трохи темнувато, я вiдчиню дверi. Так нервую, пане Повсюдо: нема чим вогню розвести! Тiльки й того, що цiлими днями махаю коромислом. Щось вогка наша зима. Пробира╨ мокротою до кiсток. Залiзний брус мiняв форму в його руках, як шматок глини. Коли я запитав, чи ма╨ вiн дрiльборер, щоки його пiдвелися блiдим рум'янцем, нiби вiн винен, що прогрес минув Колоброди. Та досить було показати вуглем на стiнi що й до чого,- без зайвих слiв приступив до роботи. Довгi, незграбнi, мов чепiги, руки перетворилися у вивiренi точнi механiзми. Молотковський, забувшись, кумгикав якусь пiсеньку. Я порпався в купi во╨нного лому, вибираючи метал на деталi, наслухав. Третього чую в селi, що спiва╨,- Загату, причинну Теклю i Молотковського. До Теклi пiд вiкна мене вже не раз навертало. Вона спiва╨, ходячи в хатi по колу, наче запряжена в кират: заклавши за спину руки, згорбившись i виставивши вперед усмiхнено-скривлене обличчя. Першого разу, провивши гугнявим безрадiсним голосом: Вийшли в поле косарi Косить ранком на зорi,- вона раптом пiшла навприсядки, метляючи ногами i дико лементуючи: Гей, нуте, косарi! Бо нерано почали; Хоч нерано почали, Та багато утяли. Звiвшись, стала мов укопана, добру хвилину дивилась в одну точку, наче чекаючи вiдповiдi, потiм сплеснула в долонi, вдарилася в боки: До обiда покосили, Гострi коси потупили... По обiдi спочивали, Гострi коси поклепали... Iншого разу я побачив ©© в чому мати на свiт народила. Проспiвавши: Як по©хав мiй миленький на базар, до рiднi, Купив менi черевички, ось вони, на менi,- вона ступила в розтоптанi личаки, розвела руками i, пiдстрибуючи, кричала: Щоб я його голубом звала, Щоб я йому правду казала, Я не буду голубом звати, Я не буду правду казати. Текля зiйшла з розуму, коли вiд тифу повмирали ©© чоловiк i дворiчна дiвчинка. Хату ©© обминають, як пристановище спокути. Через плiт сусiди кидають недо©дки, а хлопчата зацькували сердешну, вона й на вулицi не показу╨ться, ©© страдницьки вишкiрений рот i безумнi очi, що кожно© митi можуть спалахнути нестямним блиском веселостi,- гримаса лихолiття.. Але чого вона всiм пiдточу╨ сумлiння? Цього я нiяк не можу збагнути. ...Три днi кумгикання, три пiвлiтри горiлки - i я отримав зручний та безвiдмовний iнструмент. Бронебiйний шпiц придався на вiстря. Скребли ми його на змiну старими напильниками, аж остогидло. Молотковський не взяв грошей. Навпаки, дякував менi: - Якщо не заперечу╨те, собi таке зроблю, для металу. - Навiть сто штук. - Та, зна╨те, чув, що самi будете ковалювати... То ╨ ваш секрет. - Я не боюся конкуренцi©, пане Молотковський. - I все ж iз солiдарностi...- Чи йому справдi було нiяково, чи нащупував грунт для поважнiшо© розмови, важко було розiбрати, такий вiн мав невинний вигляд. Вiн почухав залисину, розвозячи брудний пiт, переставив обценьки, чогось збив набiк дашок кашкета, ставши схожим на задерикуватого пiдлiтка.- Правда, робiтнича солiдарнiсть,- таки присмачив вiн партiйним перцем,-це щось зовсiм вiдмiнне.- I очi його засвiтилися журбою. - А людська, пане Молотковський? Ближче вона чи далi? - Iнтереси...- Вiн нахмурився, пiдшукуючи слова. - Не люблю iдей-скороспiлок. Iнтереси - рiч тимчасова, а людина давня.- Я ще зi Львова знав заробiтчанську платформу соцiалiстiв, i хоч пiсля того, як вiн менi став у пригодi, було трохи незручно, вирiшив усе-таки дати йому зрозумiти, що даремно стара╨ться.- Мабуть, людська солiдарнiсть нинi важливiша,- додав я.- А що нема людей справжнiх, то це клопiт тисячолiть. Ви ж зна╨те, що християнство в нас не почалося пiсля купелi в Днiпрi. Молотковський розминав на долонi дрiбку шмiру, i менi здалося, що вiн не слухав. - Пане Молотковський, - покликав я.- Усi владики на перших порах проголошували гуманiзм сво╨ю найсвятiшою iде╨ю i пальцем об палець не били, аби вiн утвердився в життi. - Так-то воно так,- сказав вiн,- але питання нашого часу... - Як i всiх часiв,- перебив я,- мати совiсть, бути людиною. Бо тi, що пiдростають, не простять нам нашо© легковажностi. - Вони продовжать боротьбу. - Безперечно,- погодився я. - Коли вони здичавiють, з огиди до нас вiдкинувши наш досвiд, боротьба буде та... - Вони пiдуть далi,- не здавався Молотковський. - Що вони там робитимуть? - Будуватимуть соцiалiзм. - Соцiалiстичне суспiльство...- Я умисне не докiнчив, даючи цю можливiсть Молотковському. - О, не кажiть! - цмокнув вiн. - Люди завжди хочуть мати щось з того, чого чекають. Я дотримуюсь тi╨© ж думки, що й ви. На островi Гомера в Атлантичному океанi мови не вiдають. Розмовляють з допомогою посвистування. Ми з Молотковським порозумiлися приблизно настiльки, наскiльки б я порозумiвся, посвистуючи, з мешканцями того острова. В душi я посмiхнувся. - Iнакше i мрiяти не варто,- сказав Молотковський. - Тож-то. Я залишив його в станi глибокого невдоволення i сам вiдчував якесь роздратування. Мене втiшало, лиш те, що вдруге вiн не наважиться викинути щупальця. Знову посипав снiг. Хмара крутилась над селом, наче щось вистежувала-чаклувала, опускаючи завiси зi снiгу, якi витягувалися i тремтiли пiд низовим вiтром, поблискували в нетривкому сонцi, спадали додолу широкими хвилями, несподiвано переривалися, нiби через благiсть матерiалу, а потiм валились велетенськими сувоями, заступаючи гори i село. Снiг падав метрiв за десять вiд мене. У каменоломню не долiтала нi одна крупинка, мов i природа вирiшила. менi сприяти. Я дiркував скелю i пiдганяв себе: "Ось там наляж. Прокопе, тодi одвалиться цiлий кубик. Отам наверти дугою, тодi, знявши штих, одвою╨ш в дурепи скелi зручний плацдарм. А тут вдар молотом - вiдпаде..." Гур-р-р! Каменоломню окутало кам'яним димом. Iз двадцятого сторiччя я повернувся в кам'яну добу з киянею, залiзним молотом i сталевим свердлом, з ранами на тiлi, заподiяними залiзними плювками прогресу, i нерiшучiстю в характерi, яку свiт вручив менi, як мiну, щоб я нiколи не забувався, щоб пам'ятав: мiж тобою i твариною, яку ведуть на забiй, усього нуль рiзницi. А хто це тиня╨ стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторiччя вислало до мене, в кам'яну епоху, жiнку, яка повинна мене втiшити i розрадити. - Ху! Легше до неба дiстатися, нiж до тебе, Прокопику. - Бо до неба - це вперед, а до мене - назад,- сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка. - Ой, дихнути нема сили. - Тут повiтря iнше. - Боже, як ти спотворив гору! - Я не винен, що в мене безбожнi смаки... Що там Дi╨ться в селi, Ревеко? - П'ють. Покажи сво© руки, Прокопику. - Це неможливо - у мене нема сво©х рук. - Не жартуй,- вона пiдступила до мене i взяла мою руку в сво©.- Боженьку! Та вони в тебе затовченi, як дорога. - Я хотiв би, щоб вони стали дорогою. Та чи пiдуть нею? - Менi чути з долини, як ти вигриму╨ш. Хочеш яблука? - Нi. - Вiзьми, я не ворожка. - Воно тепле. - Я його бiля серця нагрiла, щоб ти горло не простудив. - Дякую за тепло. - А за яблуко? - Одним менше в тебе, одним бiльше в мене - чи це щось мiня╨? - Тодi я ще чимсь почастую тебе,- вона розстебнула кожушок i вийняла з-пiд поли загорнений у папiр коржик.- Це я, Прокопику, з останньо© муки. Спекла, сiла над ним...- В очах ©© виступили сльози... - В такому випадку ми пообiда╨мо разом. У мене ╨ риба, часник, хлiб i квашенi огiрки. Хочеш? Смачне все - не опишеш. Вiд зайця. Колись мама напихала батьковi кишенi хлiбом i вареними яйцями. Вiн. того не з'©дав i пiсля роботи викладав передi мною. "Вiд зайця", Можеш собi уявити, як я смакував засохлi цiлушки. Подарунок вiд зайця! Цього було досить, щоб згризти засушену, як кремiнь, шкуринку. "Чого вона прийшла подiлитися останнiм зi мною, а не з Федором?" - Ти й вариш тут? - спитала Ревека, ставши при входi до печери i дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив вiдвар з вишневих прутiв. - Сiдай на плащ, а я принесу собi кам'яний стiльчик. Я закотив до печери брилу, розмотав з старо© Левадишино© хустки клуночок з ©дою. - Ти славна дiвчина,- сказав я Ревецi.- Та була б ще милiшою, якби принесла чверточку оковито©. - Цього нiколи не буде,- сказала вона похмуро, зробивши круглi очi i надовго спрямувавши ©х на мокру стiну печери. Можна було здогадуватися, що на цьому грунтi в них iз Загатою виникла якась пропасть. - Я випив би, аби зiгрiтися,- обережно додав я. Аби шлунок зiгрiти. Вiн вiд холоду iнодi капризу╨ в мене. З холоду, а чи держава поступово пред'явля╨ на нього сво© права. Зна╨ш, коли людинi зiпсувати шлунок, вона переста╨ думати про державнi порядки i всецiло спрямову╨ свiй погляд в шлунок, як ти оце в трiщину в каменi. Вона пильно подивилась на мене i усмiхнулась. - Дай-но, дай-но Левадишино© риби. Подивлюся, як вона вмi╨ готувати. Левадиха ©© не святкувала, i вона це добре вiдчувала, не смiючи, проте, нi просити кращого ставлення, нi почати жити так, щоб на нього заслужити. Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вiрила, що в ньому не вм'ята залiзна скоба. - Може бути,- сказала вичiкувально. Я кивнув, хоч Левадишинi страви менi здавалися прiсними. Я не звертав на це уваги, бо на фронтi й не такого пробував. Ревека розламала корж надво╨, довго дивилась на пухке, жовтаве вiд соди тiсто, i нижня губа ©© затремтiла. "Що то був за порiг,- подумав я,- пiсля якого вона почала плакати нiмо, в душi?" - Мама пекла коржi з вишнями,- сказав я. - Я не робила вишняку. Для кого? - Тодi вони пахнуть чимсь свiжим, бентежним. - Якби знала, що любиш такi, то позичила б вишень. Село мiцне надiями. Не каже "випросила б", а "позичила б". I всi так кажуть, i слово "позичати" не мiня╨ свого значення. - Довго будеш тут пропадати? - спитала Ревека. - Аби не збрехати, iще днiв з десять. А може, лишусь довше i наколю на мур навколо обiйстя. Не знаю.- Я закурив цигарку.- Батько завжди мрiяв про той час, коли ми збуду╨мо нову хату. Iнколи розбира╨ жаль Я ©© бачу, навiть не заплющуючи очей. От якби я поклав ©© при його життi. Яка це втiха родичам! - Я сво©х не запам'ятала,- Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх.- 3 чотирьох рокiв сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тодi почала пiдбирати до мiшка, що вiдбилося вiд чужих рук. - Вона вирiшила нiчого не приховувати.- Ти зна╨ш, як мене вiд хреста звали? Оленкою. Було менi чотирнадцять, як придавив Охiтва. Можеш повiрити: священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потiм стала пiдночовувати за гостинцi Гривастюкiв, Задвiрних - усiх, кому була охота. Знову внутрiшн╨ ридання. Тремтять ще соковитi малиновi губи, i нервово сiпа╨ться легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула жодним словом. Мабуть, ще жила в ©© серцi надiя. Я подумав: "Нi, не страх вона поборола, а знайшла в собi силу подивитися на себе збоку i навiть у чи©йсь присутностi. Але... от загадка - людина, що ©© принукало це зробити?" Раптом вона звелась i, долаючи нiяковiсть: - Скажи, Прокопику: може, тобi щось зварити, принести? "Добра вижадналась, i хочеться ©й добро зробити". - Ну, - вдавано засмiявся я.- Тiльки покажи приклад, тодi менi з усього села нестимуть. Як схимниковi. Спасибi, Ревеко... Пробач - Оленко. Ой, до роботи... Я на ©© мiсцi образився б на Прокопа Повсюду. Вона довiрилась менi, але я не захотiв, щоб це довiр'я закрiпилось. Вона помiтила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, i не бiднi╨ через свою щедрiсть. - Каменю ти вже наклав - дай боже! - мовила вона радiсно i не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, ©й хотiлося, щоб я ще раз назвав ©© Оленкою? - Тiльки вважай на себе, бо до пори знищишся. - Стежкою i не пробуй,- порадив я, бачачи, що вона руша╨.- Краще пiднiмися на гору, а тодi зiйдеш попри цвинтар, там не так слизько. - Щасливо, Прокопику! - I тобi, Оленко! Вона зупинилась, змiряла мене довгим поглядом i раптом широко усмiхнулась - якоюсь молодою, iскристою i мудрою усмiшкою, яка молодила ©©, як молодить дiвчину шлюбний вiнок на головi. Невдовзi пiсля Ревеки до каменоломнi приперся Головацький. Я спустився зi скелi й перегородив йому вхiд на стежцi. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лицi його було написане неспокiйне запитання. Вiн вражено оглядав стоси i на мить затримав мою руку в сво©й. - У селi ходять легенди чи анекдоти,- почав вiн,- начебто ви буду╨теся. - Це вiдповiда╨ iстинi,- вiдповiв я. - Iванчук менi таке набалакав,- додав вiн з тим же сумнiвом i майже з жалем, бо вiд Iванчука можна чекати чого завгодно. - Так, я кладу хату. Головацький переминався з ноги на ногу, потiм обiйшов мене з грубим намiром прорватися на поле бою. - Камiнь не сипчастий?- запитав вiн, обводячи поглядом скелi. - Я колись брав тут, то був сипчастий. Переклав стiну в стайнi i шкодую: викришу╨ться, як немiшана глина. Курка лапою торкнеться - i цiдиться зi стiни. - Наскiльки я розумiюся, - сказав я, - камiнь будiвельний. Я на нього не програю. Головацький пiдiйшов до стосiв, i зацiкавленiсть його змiнилась розгубленiстю. - Гм,промовив вiн. Запала незручна мовчанка. - Курiть,великодушно запропонував я i подав пушку. Головацький довго слинив самокрутку, розглядав кiнцi, вагаючись, яким узяти до рота. - Ви багато встигли, як бачу. - Так воно бува╨, коли людина хоче щось мати. Особливо тодi, коли вона на повних сто вiдсоткiв працю╨ на себе. - Та я розумiю... -- Але ©й, як ви зна╨те, не дають. Вона сьогоднi хоче-мати хату, завтра - в хатi, пiслязавтра дума╨ про лазню i водогiн, а тодi про свою книгарню, про фортепiано... Людина - це ненаситне створiння. Тому в не© треба вiдбирати частину дорiбку. Як у бджiл - мед, як з-пiд курей - яйця. Тодi вона ста╨ ще захланнiшою i зовсiм не щадить себе в роботi. - Гм... - А часто з нею треба поступати, як з дурною квочкою; нанеслась - дуже гарно, але гнiзда не матимеш. Квочку кидають у воду, вона йде обсохнути, бо мокрою, як усiм вiдомо, на гнiздо не буде сiдати, а коли обсохне - ©© знову кидають у воду. Кiлька купелiв - i вона зрозумi╨, що треба знову нестися. Правда ж? Головацький почав знизувати плечима, запiдозрюючи якийсь пiдкоп. - Думаю - пiду подивлюся,- нарештi видавив вiн з себе,- бо чоловiк може не знати, де тут добрий камiнь, i потерпiти збитки. Але ви, на щастя, намацали жилу. - Намацав,повторив я.- Прикидав недавно: вирву , ©© з м'ясом, i залишиться тiльки сипчастий камiнь. - На будуче кар'╨р треба вiдкривати от-там,- махнув вiн невизначено в бiк цвинтаря.- Там камiнь податливiший для тесання. - То в мене промашка? - Нi, ви натрапили на добру жилу. Там, кажу, податливiший для тесання. Я цих доброзичливцiв чую за милю. Сходячи до села, Головацький тричi гепнувся об землю i почав лiзти назадгузь. V Левадиха, набурмосившись, щось розшукувала в запiчку. Одне з двох: або справдi щось загубилось, або збира╨ться на розмову. - Що сталося? - запитав я про всяк випадок. Крiм того, я не почував себе нi в чому винним. Левадиха вовтузилась, нишпорила ще настирливiше, а тодi зненацька: - Прибiгала Гривастюкова Гафiя: завтра будуть трусити. - Що? Левадиха шпурнула додолу макогоном. - Хлiб! Хлiб будуть реквiзувати. - Перекривила: - Що! Воював! А був би тут - знав би. - У нас багато? - спокiйно запитав я. Лихо його зна╨, мене щось тiшило в ©© страху. - Ой,зiтхнула Левадиха, опускаючи руки.- Та скiльки б не було! Чи ти дитина? - Вона сердилась не на жарт.- На стриху пiвдiжi пшеницi. У сiнях мiщя кукурудзи. В коморi кiрцiвка з соняшником... Ой, содома i гомора! Пропаде наша праця нi за що нi про що! - Не гнiвайтесь,- сказав я нетерпляче.- Лiпше покажiть, куди зносити. - Сiяли на цей рiк обмаль,- торохтiла Левадиха, ходячи дзигою по хатi,- лиш аби з голоду не здохнути. Як держава повимiта╨ шпихлiри, тодi знову голод, а з голодом - пошестi: тифи, вiспи, холери. Казала також, що будуть забирати пашу на вiйсько. Лишиться сiльська худiбка на бараболиннi iз загат, як у во╨ннi зими. - Куди носити? - повторив я запитання. Левадиха несподiвано вмовкла, мов вичерпала запас слiв, i накинула на плечi кожушину. - Ходи. У сiнях я наступив на кочергу, i держаком вдарило в дверi до свiтлицi. - Боже мiй!зойкнула стара.- Та лiхтарку прихопи. Незугарний же ти в роботi! - Отак нас учили бути недобрими,- вирвалося в мене. Пiд оборогом, де я склав порiзану грушу i де з незапам'ятних днiв валялися клепки з розсохлих цебрiв i бочок, Левадиха постукала костуром. - Тут, де стою, Прокопику, - вона по-дiвочому, мов хто ©© ущипнув, вiдскочила од стiни.Треба вiдкинути рiщачко i смiття, щоб не насипалося досередини. Схрон небiжчик Антiн викопав глибоченький, можна з усього села сховати. Бруси виважуй обережно, аби не впасти. А я пiду ще один мiшок полатаю. - Добре, бабусю. Коли вона зникла, я засмiявся: серце ©© одразу розм'якло, як пересвiдчилось, що "глибоченький" схрон на мiсцi. Ось де бастiон вiри i надi©. Я згрiб смiття, перекидав дрова, пiдняв двi залiзнозав'ялi дубовi дошки. Зсередини запахло печерицями. Свiтло лiхтарнi впало на клин муру - вiн димiв теплом. Тепло, миртовими галузками повзло, вверх, мов добра душа землi. - Опiсля сповiстиш Марину,- раптом сказала над мо╨ю головою Левадиха. Вона наче вiд печi повернулась: щоки рясно палахкотiли, очi поблискували.- Вiд Марини повернеш до Байдино© жiнки, того Байди, що його перед тижнем заарештували. Четверо дiток у хатi.- Помовчавши, додала: - Марина вiд Ковальчукiв вiдокремилась (лишень не подумай, що для того, аби мужикiв занаджувати). То зайди з городу до комiрчини, бо псяра може накинутися. Попереносити до схрону Левадишине збiжжя не складало труднощiв. Я акуратно присипав бруси смiттям i навалив важкий вiдземок. Левадиха примiрялась примруженим оком. - Нiхто й не подумав би! - сказала в захопленнi.- До того ж оборiг непокритий, непримiтний. То квапся, Прокопику, най тобi бог помага╨. Небезпека прибавила старiй енергi©. Здавалося, вона могла б командувати вiдступаючим у панiцi полком. А я одного разу не дав стриму ротi. Та й добре зробив. Розбiглися, як мишi, i ще на день зберегли собi життя. - Байдиха... До Байдихи не забудь,- кинула Левадиха навздогiн. Шибка спливала проти мiсяця тьмяним нереальним блиском. На стiнi мерехтливо трiпотiли тiнi вiд дерева з яким загравав вiтер. Я злегка постукав. Iз бузково© темряви комiрки в недобудованiй стодолi виринула бiла тiнь. - Хто? Я поманив Марину пальцем. Рипнули дверi. Мабуть, вона мене впiзнала, iнакше не вийшла б. Але ступала в город трохи боязко, на ходу зав'язуючи хустину. Я рушив назустрiч i зачепився за пеньок. Марина зупинилася, потiм позадкувала до рогу стодоли. - Ти знову п'яний, Прокопе. - Я? Знову? Хiба я тодi...- менi аж у грудях закололо. - Авжеж,сказала вона, i голос ©© наче повеселiшав од такого переконання. Але вона продовжувала вiдступати за стодолу.- Iнакше ти й не прийшов би, Прокопе. Ти навiть голови не пiднiмеш, коли я забiжу до Левадихи. Сидиш у свiтлицi, прича©вшись,- нi звуку. - Я не п'яний, Марино. - Видко, менi вже не знати, який ти тверезий. - Але ж... - I не старайся, не повiрю. - Вона шмигнула до дверей.- Не повiрю. Менi зробилось до гiркоти непри╨мно, але часу на виправдання не було. - Завтра реквiзицiя, Марино. Прийшов попередити. Стара послала.- Останн╨ я мiг не казати - по-дитячому.- Коли треба, то допоможу, сховати.- У горлi нiби терли гостряком коси. - Менi не спiшно,- озвалась вона, ховаючись за дверима, i, немов з iншого берега: - Сама справлюся. - Прекрасно,- бовкнув я зловтiшне.- Щасливо! Але я залишився. Сiв на пеньку навпроти вiконця, закурив У комiрчинi спалахнуло свiтло, i до шибки наблизились ще заслiпленi ним великi, стражденнi Марининi очi. Вона не побачила мене. ©© тiнь довго маячила на стiнi, не рухаючись. Перегодом Марина знов виглянула у вiкно, я забарабанив у скло. - Куди дiти, бог святий зна╨,- мовила вона, з силою штовхнувши раму. Iз комiрки повiяло духом просушувано© бiлизни, запахло медом. Був iще якийсь хвилюючий незбагненний запах, од якого ставало тоскно. Я подумав, що це, напевне, запах домiвки, людського стiйла, бо вiн розпирав груди не мiцнiстю, а лише легким натяком i збуджував якiсь невиразнi спомини, як образ богоматерi, що году╨ святе дитя. Якби не очi, Марина виглядала б дуже молодо. "Я пiдносив зiр до господа бога, складаючи йому хвалу за те, що вiн дав менi дожити до то© хвилини, коли людина ста╨ справжньою людиною, доповнюючи сво╨ життя життям iншо© iстоти..." - Багато в тебе? - запитав я, перериваючи струмiнь десь вичитано© белiберди. - Чого? Нi, ти нiби випив.- Вона ворухнула нiздрями.- Скажи правду, Прокопе, чого ти мене мучиш серед ночi? М'яка шалiнова хустка легко огортала ©© ясне, без жодно© зморщечки чоло. Якби Марина не вiдштовхнула мене, не звела суворо брови, не кинула вслiд якесь образливе слово, я взяв би в долонi ©© голову i поцiлував. Але вона вчинила б саме так, я це бачив по ©© очах. А окрiм того, завтра реквiзицiя. У мо©й душi прокидався неспокiй, коли не щось гiрше, бруднiше, нестримнiше - ота дика окопна темна сила, що жене в безвiсть. Я нiколи не дозволю собi навiть стояти близько бiля Марини, коли в менi заворушаться тi скаженi соки. Навiть не знаючи, що зi мною станеться завтра, я не наважусь торкнутись до цi╨© нi в чому не винно© i нещасно© жiнки. - У Левадихи просторий погрiб,- сказав я трохи тремтячим голосом.- Якщо зерна небагато, то можна верхом на конi перетаскати. - Воно й небагато, а морочливо буде. - Виводь коней. - Нi, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совiстi. Оце тi слова, якi мене, мабуть, колись пiднiмуть з могили. - Не журися,- зло посмiхнувся я. - Властi - худоба така: обчистять i звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь i не доводь мене до краю. - Цить, Прокопе, дiти сплять. - Я ж потиху. - Ти розкричався, Прокопе. Я не сподiвалась, що ти так можеш... Iду, виводжу... Дивних погоничiв могли б побачити то© ночi колобродiвчани: легкою, скрадливою ступою ми тричi пересiкли село туди i назад, притримуючи на кiнських крупах роздво╨нi кiрцевi мiшки. Пiд копитами тихо потрiскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вiтер, повернувши зi сходу i свавiльно розгулюючи нiмим селом. За першим разом я сповiстив про реквiзицiю Байдисi й Ревецi, за другим - Молотковському i Загатi, за третiм - Ковальчуковi й Богдановi Онуку. Ковальчук досвiта ви©хав скрипучим, вивершеним мiшками возом до вертепу. Я вже не мiг заснути. Мене дивувало, що Марина вiдчула тривогу лиш тодi, коли зерно опинилось у безпечному мiсцi. Вони кiлька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою бiля ворiт, i до мене пiд оборiг дзвоном упало два слова: "На знищення..." Ще дбайливiше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам'ятi, шукаючи в противагу цим двом словам iнших - значливiших i загальнiших. Та ©х не було. Те, що та©лося за ними, було знайоме менi. Я його бачив колись дома, з ним не могли собi дати ради батько i мама, воно жило в iнших хатах, але ще не мало назви. На вiйнi щось близьке вiд нього збiглося з назвою "смерть", але там ми принаймнi знали, що нас уб'ють, i це не мало магiчного впливу на людину-солдата. А в цьому "щось" якраз була якась магiчна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити i не бачити, якого можна було чути i не чути, але його присутнiсть нiяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не пiддавалась осмисленню i розчленуванню, як прокляття. Зустрiвшись поглядом з iноплемiнцем, дикун не може вiдбитися вiд почуття, що його хтось переслiду╨. Те саме приблизно було й тут. Але воно гiпнотизувало мiльйони, i не було iдола, в молитвi до якого скрiплювалися б сили душi. Вранцi я не пiшов до каменоломнi. Левадиха раз по раз виходила до ворiт, запитуючи, "що чувати в селi". До ладу нiхто нiчого не знав. То на одному, то на iншому кутку валували собаки, гавкiт поволi пересувався у наш кiнець. Я сподiвався, що до "гостей" всi пiдготувалися. I возiв, як на таке село, справдi назбирали мало. До пiвтора десятка. Зерно годилося хiба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сiно i конфiсковану упряж. Робилося це з азiатсько-слов'янською богобоязливiстю, методично, з вiрою у святу неминучiсть подiбних актiв. На обличчях реквiзиторiв була така невиннiсть, що воiстину про них сказано: I селища, котрi найближче, ми Даниною обкладем: оддадуть Вони нам грошi i добро I годувать нас будуть не iз волi. Здебiльшого постраждали незаможники, якi вирiшили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньо© пучки з комори. Татаринова Параска бiгла за обозом, заломивши руки, i страшно роззявленим ротом вигукувала: - Най вас наглий шляк трафить, грабiжники! Най вам печiнки повипадають! А щоб ви сво© поганськi нутрощi повиригували! Вона обводила лисi гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, i знову голосила: - Та вже й землю заберiте, турки-монголи! Най буде, як при панщинi. На дiдька менi земля, коли все, що вона да╨, забира-а-а-а╨те! Робiть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск iз землi? Який?! I знову губи ©© знесилено затремтiли, тiло пiдломлювалося, як цiп, здавалося, Параска зараз упаде i бiльше не зведеться. Але де та сила видобувалась з не©! - Що з того, що поле вважа╨ться нашим? - питала вона, похнюпившись, тихо й жалiбно.- Щороку пiдчищають як не однi, то другi, то третi. Що з того, людо-о-оньки-и! Гонiть на панщину. Не хочу поля, могили мо╨© тяжко©. - Наказ, матiнко, наказ, - на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк.- Держава, матiнко, держава погиба╨. - А щоб вона вам колом iз грiшного мiсця вилiзла! - накинулась Параска мов ужалена. Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи. - Узрять хлопа на оборi, то почнуть шукати. Iди, iди собi кудись. Чужим i недобрим був ©© голос, а з лиця страх зiгнав останнi краплини кровi. Я рушив вiдталою стежкою до Днiстра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганнi, думаючи, чи не пiти менi до бункера. Та раптом на Загатиному подвiр'© гримнув пострiл, щось заянчало. Через мить, волочачи заднi ноги i швидко, п'яно перебираючи переднiми, городом заколував ясно-гнiдий Загатин Лиско. Роздираючи живiт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене i бахнувся в рiку. По водi пiшли кола, захитали бистрину, зсунули струмiнь у бiк протилежного берега. Та плесо знову вирiвнялось i лагiдно всмiхнулося небесам. У життi хвиля добiга╨ до окра©н, накопичуючи в сво©х горбах злобу i жорстокiсть. Тому-то на окра©нах бiльше гризнi, боротьби i бiльше зрушень, якi сприяють народженню хвилi протидi©. Лиско виринув. Шалено працюючи лапами i прищуливши вуха, вiн пустився було до берега. Але тут була людина. Вiн коротко бликнув на мене запотiлими очима, i його покинули останнi сили, немов раднiше було йому прийняти смерть, нiж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачо© голови, пiдiм'яла ©© пiд сво╨ холодне тiло. Я повернув до Загатиного тину. На оборi стояв гамiр, його покривав пронизливий Калинин вереск, нiби ©© рiзали. У мене вiд цього крику одбирало руки i ноги. Низькорослий бородатий чоловiчок в австрiйськiй шинелi заломив Калинi назад руки i тримав ©© посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що дi╨ться навколо. Калина пручала його широким жiночим задом, фацакала ногами i репетувала на весь кут. На розi хати стояв, зiпершись на стiну. Загата i байдуже дивився, як виносять мiшки iз збiжжям. Я пiдступив до бородача. Мiж його пересохлими губами запеклася зла посмiшка. - Вiдпусти жiнку,- сказав я. З Калининого рота текла густа бiла пiна.- Не ламай же ти ©й рук, ради бога,- повторив я. - Таже... б'╨ться,- оскалився бородатий. - Вiдпусти. Вiн озвiрiло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима. - На, - жбурнув ©© на мене.- Сам тримай. Щоб не казав, що я - кат. Нервова напруга переда╨ться. I Калина, i бородатий були близькi до запаморочення, i всi ©х душевнi й фiзичнi сили зосередилися навколо двох очевидних фактiв: "Забирають зерно!" - "Ми не ма╨мо права забирати!" У нестямi Калина вхопилась за вилоги мо╨© шинелi i з божевiльною цупкiстю стала мене термосити. - А бачиш! - зловтiшне скривився бородатий. - Бачу.- Я одiрвав Калининi руки i рвонувся до нього. У мо©й головi машинально спрацював присипаний смiттям часу досвiд: через отаких свиней найбiльше бiди, бо, незважаючи на свою причетнiсть до бруду, вони ще заграють з сумлiнням i намагаються виправдатися. Навперейми менi кинувся Федiр. Узявши мене в залiзнi обiйми i пiднявши над землею, вiн спокiйно заглянув у вiчi. - Ти що, Повсюдо! Не дурiй, не пора.- Опустивши мене, вiн потягнув за рукав за собою.- 3 бабами - бабам i дертись. А ти не лiзь. Не час. Давай лiпше заспiва╨мо. I вiн заспiвав тонким, десь перетятим у дорозi на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневi очi, та вiн уже витав у сонячному пiднебессi: Ой, по©хав за снопами, за снопами, Сидить дiвка пiд копами, пiд копами. Я на не© задивився, задивився,- Полудрабок уломився, уломився. Один з реквiзиторiв, спiткнувшись, упустив з рук гичку. Мiшок, упавши, роздерся, зацiдив струменем золото© пшеницi. Солдат дiстав з-за халяви вишиваний кисет. - Вуйку Онуфрiю! - вищирив вiн товстi рожевi губи.- А ходiм до бiса з цi╨©... з цi╨© хати. Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стрiху, затикану гронами червоно© калини, i махнув рукою. - А я що? Я те╨... Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота i, перевiсившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував: Ой, не жаль би менi воза, менi воза, Коли б дiвка була гожа, була гожа! А то руда та погана, та погана, Ой, та й воза поламала, поламала. На нього зглядалися з усього кута, конi стригли вухами i мордами вивертали дишла. Я ту пiсню чув сотнi раз, але ще нiколи не було в нiй стiльки пекучого жалю, стiльки суму i докору, яко©сь могильно© туги, що плила широко, як рiка на передвесiннi, здатна потопити i спустошити великi простори. За реквiзиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетенi вогнисто-золотi качани кукурудзи, яка береглась на насiння.