льний
жiночий крик:
   - Ой, рятуйте!.. Матiнко моя!.. Семене, та куди ж  тебе?!  Ой,  боже  ж
мiй!..

   Вулицею бiгла простоволоса жiнка й розмахувала над головою руками. Дико
й розпачливо клацала  худими  пальцями,  мов,  тонучи,  ловила  в  повiтрi
незримi нитки. ╞© лемент дряпав уже i по конвою. Переднiй перед Горобенком
переклав на друге  плече  рушницю,  мотнув  ши╨ю  й  прискорив  ходу.  Але
заручники були  спокiйнi,  немов  i  не  чули  тих  зойкiв.  А  жiнка  вже
наздоганяла загiн. Рвала на собi волосся й голосила, як над покiйником.

   - Ой, що ж менi робити!.. Ой, голiвонько ж моя пропаща!..
   Шостий заручник нарештi обернувся до не©. Промовив хрипко,  але  цiлком
спокiйно:

   - Iди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а вiзьми  в  Карпа
десять пудiв пшеницi, що перед Великоднем позичав...
   Чи довго, чи недовго йшли - Горобенко не знав. Було узлiсся  невеликого
гаю. ╞х порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб  не  помилитись.  На  два
кроки один вiд одного. Потiм одiйшов назад,  одсунув  далеко  на  потилицю
кубанку я вийняв iз кишенi великого годинника-цибулю.
   - П'ятнадцять минут даю  вам  ще  сроку...  Можете  молитись,  спiвати,
прощатись - як там кому... -  Нестеренко  недобре  посмiхнувся  i  пройшов
уздовж заручникiв.

   Горобенко не дивився на них. Вiн утопив у землю очi й скулився.
   Щось важке навалилось на повiки, i страшенно свербить тiм'я.
   Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тiм'я!.. Але  Горобенко  не
рухався. Стояв застиглий i безвладний, буцiмто не заручникiв  мають  зараз
розстрiлювати, а його.

   Нестеренко поволi, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядькiв
i тримав на витягнутiй долонi годинника.
   - Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
   Не молились i не прощались заручники. Стояли, мов зачарованi, мовчки  й
непорушне. I вiд ©хньо© мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.

   Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
   - Восiм минут iще...
   Зненацька  до  Нестеренка  пiдбiг  вiдкiлясь  схвильований   Дробот   i
зашепотiв на вухо. Вiд хвилювання голос йому був рiзкий, i було чути  його
шепiт:
   - Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Вiддiл стенувся
i обернувся до рiчки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:

   - За мною!..
   Пробiгли небагато - до пiщаних  кучугур  за  лозами.  Комунари  збились
докупи й пильно вдивлялись уперед. В  долинi,  вигинаючись  на  всi  боки,
полiзла  за  далекi  лiси  Ворскла.  Через  брiд  справдi  переходило,  не
поспiшаючи, якесь стовпище.

   Нестеренко пiдкинув до чола "цейса".
   - Корови переходять, i бiльше нiчого?.. Тоже ще - панiку пiднiмать!.. -
кинув роздратовано Дроботовi i рвучко метнувся до узлiсся.
   - За мною!
   Горобенко вискочив з iншими за лози. Вiн глянув тремтяче на  узлiсся  i
став. Там, пiд га╨м, стояли засудженi заручники на тих самих мiсцях, у тих
самих позах... Там, пiд га╨м, нерухомо стояло шiсть засуджених,  як  шiсть
живих смертей.

   Тепер не ладнались комунари в шерег.  Бiгли  щодуху  навпростець,  наче
боялись, що заручники зараз зiрвуться  з  мiсця  й  безповоротно  втечуть.
Хтось, не добiгаючи, вистрiлив, i ту ж  мить  за  ним  безладно  запахкали
пострiли. Тодi  Горобенко  побачив,  як  крайнiй  у  сiрому  пiджацi  дико
заревiв, стрибнув у бiк i  розляпано  побiг  до  гаю...  Хтось  упав  там.
Закричали ще два. I ось один розпатланий  з  розчепiреними  руками  бiжить
просто на партiйцiв. Горобенко висадив усю обойму. Вiн прожогом цокнув  ще
раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка  порожня...  I  тодi
нараз вiн ясно побачив перед себе:
   ...Великi, роздертi жахом очi. На сорочцi вiд бiгу  телiпа╨ться  мiдний
хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
   Горобенко  спинився,  вхопився  за  цiвку  -  мушка  обдерла  пальця  -
розмахнувся щосили i щiльно заплющив очi...
   Тоненько хруснуло попереду i захарчало. Щось мокре ляпнуло  Горобенковi
по руцi. Вiн випустив цiвку з рук i глянув. Перед ним тулуб з  розтрощеним
черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
   З бокiв пахкали пострiли.
   Горобенко помалу обернувся, перевiв дихання й подався навмання.
   Вiн не чув уже позаду нi крикiв, нi стогонiв, нi Несторенково© команди.
Стало одразу порожньо всерединi i навiть по-особливому легко.
   Тiльки сонце пече в потилицю i  свербить  тiм'я.  Вiн  кинув  на  пiсок
кашкета й тiльки-но хотiв застромити  в  чуба  пальцi,  як  очi  впали  на
червону плямочку.

   - Кров!..
   Рука затремтiла, й вишнева краплинка блиснула  на  сонцi.  Посмiхнулась
сонцевi.

   I тодi зненацька сильно-сильно в пам'ятi  промайнуло  занадто  виразне,
мов зараз усе те сталось:
   ...Скривавлена сорочка Надина  i  на  простирадлi  iржава  краплинка...
Надина кров! Непорочна, чиста дiвоча кров... Було  тужно  за  тим,  що  не
стало чогось без вороття, що набезвiк розiрвано  вiнок,  i  було  до  слiз
радiсно, що народилось щось нове,  щось  дуже  iнтимне,  щось  нерозлучне,
рiдне...
   Горобенко сквапно витер об тужурку  ту  краплину  кровi,  утер  з  лиця
рукавом пiт i закинув догори голову.
   А вгорi, високо над землею пливли кудись у безкiнечну далечiнь блакитнi
тераси спокiйного, безхмарного укра©нського неба.

   Ки©в, травень 1926 - березень 1927