Кропили як вiльних, i цiлком самостiйних, i нi вiд кого не залежних, i перший раз на сво╨му вiку рiвних та повноправних громадян рiдного, ними самими грабованого мiста... РОЗДIЛ ДРУГИЙ ... Над церквою кричать стрижi. В синьому небi, в слiпучому зенiтi вони в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом i кричать-кричать... Такий крикливий вихор у слiпучiй синявi. Липневий день догоря╨ десь за сутiнками густих височенних дубiв i лип, палахкотить на золотих банях i сяйно-бiлих стiнах верхiвки собору, що вигнався стрiмко в небо. А надто вигнався вiн середнiм тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, - таким ген-ген тоненьким i виблискуючим, аж наче розпеченим до слiпучих iскор. Два iншi хрести з двох бiчних бань пориваються його догнати. З хрестiв звисають золотi нитки ланцюгiв, припинаючи кiнцi тих хрестiв до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах - згра© ластiвок i чорних стрижiв. Вони сiдають, купчаться, чiпляються за тi хрести й нитки, як за щогли й снастi велетенського корабля в безмежному морi. А тодi враз усi зриваються й шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi - i кричать, i лементують у промiннях надвечiрнього сонця. Липневий день догоря╨ вогненно вгорi й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопа╨ в морi липового цвiту, в океанi пахощiв, у синiй прохолодi мрiйного затiнку, через те зда╨ться, що цiлий собор - це корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши якор на час, щоб завтра пливти далi. Столiтнi дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на вартi тишi й супокою цi╨© святинi, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архитекта. Стiни собору ззовнi навколо розписанi великими фресками на бiблiйнi теми. А тi фрески розглядаючи, сто©ть вiн, Максим - школяр iз книжками пiд пахвою, в блаженному зацепенiннi задерши голову. Вiн так сто©ть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архитвори. Зокрема ж його полонив один - той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, i серце його стиска╨ться з жалю, а думка б'╨ться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на iншiй стiнi, тi ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те ягнятко й розмаху╨ таким страшним, вогненним мечем? I чому той янгол ма╨ меч, але не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, замiряючись ножем?.. Максим дивиться на фреску, слуха╨, як б'╨ться його серце, як б'╨ться думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на гвалт; чу╨, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як слiпучо мерехтять хрести, дивиться в зенiт, задерши голову... Голова трохи наморочиться, i йому зда╨ться, що вiн пливе разом iз слiпучими банями й хрестами, разом iз дубами й липами, разом iз усiм собором, разом зi зграями стрижiв - пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному просторi... Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому соборi. Як пливуть молитви... надi©... сподiвання... Як пливе вiра в чудесне... Але все це - минуле. Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це було тодi, коли вiн щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю людсько© вiри, повз це прибiжище душ людських - i його, Максимово©, теж. А в свята вистоював вiн у ньому разом зi школярами, або з батьком i з матiр'ю, в хмарах ладану, в морi звукiв, зiтхань i гарячих молитов, - вистоював довгi години, разом iз тисячами, i ждав ч у д а. I до схлипу молився, i до болю вiрив у нього... Це було колись. Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний собор не стояв, а лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил i дрiбного щебеню, в хаос. А серед того хаосу, мiж брухтом, Авраам колов Iсаака, лежачи в ямi догори ногами. Колов далi. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але вiн не випускав сво╨© жертви, тримав ©© цупко, замахнувшись ножем. А до нього, виборсуючись iз-пiд камiння, поспiшав янгол, тягнучи мале, перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем. "Дивно, все кругом рушиться в прiрву, а вони собi далi роблять свою страшну роботу!" Ягнятко було так гарно й так зворушливо намальоване, що й тепер Максимовi забилося серце з жалю, як колись, у днi його дитинства, коли вiн бiля цi╨© фрески простоював годинами, намагаючись збагнути ©© прихований, незрозумiлий йому змiст. Сьогоднi ж це його вразило чомусь особливо в цiлiй тiй апокалiптичнiй трагедi©, що розiгралася на землi його вiтчизни. Геро© фрески, давнiй об'╨кт його дум, свiдки його дитинства, були живi й цiлiсiнькi, лише поставленi догори ногами. Але то ©м не перешкоджало й далi робити свою роботу, безглузду й страшну - такою принаймнi вона здавалась йому тодi. По тридцяти роках, сьогоднi вiн нiби зумисне знову опинився тут тiльки для того, щоб перевiрити цю дитячу рефлексiю. Так, вона та сама!.. Насправдi вiн прийшов сюди на призначену й зовсiм непотрiбну зустрiч - на останню зустрiч iз людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник на морi, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, нiби якась невидима сила привела його сюди, щоб попрощатися з цим мiсцем, це промайнули кращi години його життя часiв золотого дитинства, де зродилася думка з великого болю, де особливо сильно билося серце, запалене вогнем велико© вiри й любови... Задумавшись, вiн стояв над ру©ною... Нi, не просто над ру©ною, а над страшною ру©ною, де привалило не тiльки нiжку тому бiдолашному ягнятi, а привалило щось бiльше - привалило частину його душi, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повiтря над мiстом бринiло вiд гудiння лiтакiв, що час вiд часу налiтали по одному й по два, а часом хвилями по кiльканадцять. Iнодi повiтря стрясалося вiд наглих вибухiв, але Максим, здавалось, ©х не чув, стоячи в глибокiй задумi. Думав про матiр, про простi ©© заповiти, про вiру в людей, вiру в добро, в щирiсть, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав про те, що пiд цими ру©нами поховано щось, чого вже повернути не можна. Можна вiдбудувати цей храм, але не можна вiдбудувати те, що непоправно привалено цими ру©нами, привалено уламками всього життя." Стояв перед знайомою фрескою в забуттi, прикутий до не© зором - до джерела давнiх дитячих душевних мук, сумнiвiв, вагань, до об'╨кту найшляхетнiших поривань дитячого серця. Злива спогадiв, вир думок, калейдоскоп облич, подiй бурхнули на нього. Але тепер вiн дивився на все те, власне - на ту фреску, з зовсiм ново© позицi©, бо ж вiн тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, i янгол, i ягнятко - все те копошилося догори ногами, стояло в ямi сторч головою. Лише Iсаак опинився в зручнiй позицi© - перейшов iз пасивно© оборони в наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола, хоч наступ його виявлявся ╨дино в жалiбному, докiрливо-безтямному поглядi, вiд якого батько вiдбивався ножем, а янгол мечем. Може, тому, що Максим дивився з ново©, найнесподiванiшо© позицi©, вiн раптом помiтив те, чого не помiчав ранiше за всi рази (хоч вiн пройшов повз цю фреску пару тисяч разiв!), а саме - що в Авраама, як у професiйного рiзника, стримiв мусат за халявою. Це перше. А друге - що очi в ягняти i в Iсаака були цiлком тотожнi, геть однаковiсiнькi, такi-от на©внi, овечi, але сповненi людського серця, сповненi того самого нiмого благання й трагiчно© покори. I це ставило тепер мiж ягням i Iсааком знак рiвности, якого Максим у дитинствi навiть не мiг припустити. Всю його увагу тодi приковувало ягня - бiдне таке, беззахисне, а не Iсаак. Власне, в дитинствi вiн дивився на Iсаакову ситуацiю як на несерйозну, i саме через одну деталь, яку помiтив i тепер з посмiшкою. Справа в тому, що хоч в Авраама нiж i був по колодочку в кровi, аж вона цебенiла, але в Iсаака не було жодно© рани на тiлi. З цього малий Максим зробив свiй висновок (вiн не мiг припустити помилки маляра!), що Авраам таки зарiже Iсаака, але пiсля того, як вони з янголом замучать i облуплять ягнятко, подадуть його засмажене до Божого престолу, а тодi вже - може, навiть ще й випивши добре - вiзьмуться й зарiжуть Iсаака. Так вiн думав ранiше. Тепер очi вирiвнювали трагедiю обох. Але зараз ситуацiя кардинально змiнилася й погiршилася для всiх. Ранiше янгол цупив ягнятко з усi╨© сили через кущi, а воно упиралося весь час i не хотiло, зводячи янголовi старання намарно. Тепер тому ягнятковi нiжку привалило каменем i воно безпомiчно лежало на спинi, так що лишилось тiльки його зарiзати, але ж янголовi й зовсiм привалило голову, а головне - геть зломило меч. Тут Максим гiрко й мляво посмiхнувся: "От уже не думав нiколи, що тому мечевi судилося бути випробуваним на справжнiй вiйнi!.." Крiм меча, янголовi ще обламало крила. Авраам же, замiсть позицi© войовничого зарiзяки, тобто - зручно© позицi© професiйного рiзника, в якiй вiн був, опинився тепер у незавиднiй позицi© п'яницi, повергнутого навзнак, а Iсаак навпаки - опинився в дуже вигiднiй позицi©, тiльки, на жаль, не мав вiн ножа, щоб скористатися зi сво╨© переваги. Однак, усi вони борсалися тепер тiльки для того, щоб вiдновити попередн╨, таке звичне й законне, вiд вiкiв освячене для них становище. Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося вiд жалю й протесту, i вiн тодi думав: "Чому це так Боговi захотiлось крови? Чому йому захотiлось баранини? © чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хiба ж Авраам, хоч i безкрилий, не змiг би його впiймати сам? I чому ж це янгол так пильно стара╨ться i на таке манюньке ягнятко напосiвся з таким страшним, вогненним мечем?" I його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на Авраама, вiн завжди дивувався, вражений: "Та це ж сусiд - рiзник Мас╨ка!" Копiя! Разюча в сво©й подiбностi. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навiть на все мiсто, Мас╨ка! Масивний, могутнiй, червоновидий i бiлобородий - отакий точнiсiнько, як намальований, тiльки в широченних матнистих шароварах i з люлькою в зубах, пiдперезаний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами за халявою. Таким вiн завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого рiзаними й облупленими свиньми та ягнятами. Тi ж ягнята на возi були щiльно повкладанi рядочками, як новобранцi, а голiвки ©хнi разом звисали через полудрабок i так телiпалися - з одного й з другого боку воза... Навiть тепер ось; по 30-ти роках, Максим посмiхнувся, вражений подiбнiстю цього Авраама до Мас╨ки. Цiкаво, як це сталося? Без сумнiву, Мас╨ка послужив маляревi за оригiнал, за натурщика. Одно з двох - або ж маляр був родом iз цi╨© ж само© сотнi й знав добре безсмертний рiд Мас╨к, або ж Мас╨ка чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали в око маляревi, щодня ©здячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою, навантаженою рiзаними ягнятами. I ще що дивно - в серединi храму багато й iнших персонажiв на iнших фресках здавались малому Максимовi також подiбними до Мас╨ки. В цьому здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: "Людина не може сягнути вище себе й вiдобража╨ сама себе". Мас╨ку ж цього на вулицi та в околицях називали не iнакше як "матнистий Мас╨ка". Був це монументальний i незрiвняний запорожець, безподiбний у сво©х широченних, "як море", шароварах. Мас╨ка ходив у них i в будень, i в свято. Це, власне, ╨динi справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що ©х Максим бачив на сво╨му вiку не в "малоросiйському театрi", а в життi, ще з дитинства. Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi (крилатi) брови, саженний зрiст i широченнi груди - це все те, що привертало увагу в Мас╨цi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське око не могло не зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю вiдогравало такзж його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний сво©м дiдам-прадiдам - козакам, а потiм чумакам i нарештi - шабаям, рiзникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всiх стiнах собору позначився його дух, - мабуть, вiн таки запав в око i в душу маляревi, що той собор розписував. Навiть велике зображення самого Саваофа, намальоване на стелi головно© банi, було разючо подiбне до Мас╨ки. I не раз малий Максим, стоячи в собрi з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав голову вгору i завжди вiдразу втягав ©© в плечi вiд моторошного враження, - здавалося, що монументальний i тяжкий Мас╨ка ось-ось злетить униз сторч головою, розчепiривши сво© брачкi, товстопалi, рiзницькi руки. Звикши хапати ними ягнят або телят i пiдiймати ©х на оберемку так легко, любовно й нiжно, мов дiтей, щоб... щоб потiм зарiзати, вiн от-от чарапне ними... На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька чуприна. Бракувало тiльки його запорiзько© люльки. "Бо ж у церквi не можна курити", - так пояснював собi цю нестачу малий Максим i намагався не дивитися вгору. Наслiдком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього, живого Мас╨ки, ©хнього сусiди, було просякнуте великою дозою якогось мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той мiстичний страх i молитовну пошану, коли зустрiчав Мас╨ку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i Богом... Якось Мас╨ка застав його, Максима, з братом у сво©й "машинi". "Машина" - це була в нього на городi така клуня - не клуня, сам високий солом'яний дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не закiнчена, недобудована крупорушка чи олiйниця спецiяльно© Мас╨чино© конструкцi©. Велетенськi дерев'янi колеса й шестернi з дубовими трибами, а також маленькi колiщатка та шестеренки - все те припадало пилом. На нього нагромаджувалися, складуванi тут господарем, солома й сiно. В стрiсi й пiд кроквами всерединi "машини" мостили гнiзда горобцi - "незчисленнi мiльйони горобцiв", як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла вулиця, Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Мас╨чину споруду разом iз дахом "машиною", з певною ноткою гумору. I ось у тiй "машинi" Максим iз братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом, висячи вниз головою й тримаючись за крокви, як раптом у "машинi" з'явився Мас╨ка. Максим закляк iз жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторнiший брат швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти до пам'яти, задерев'янiв. Потiм - руки самi собою розчепилися i вiн, як галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати. Вiн зовсiм не забився, анi трiшечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши вiд страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда, лежить, прича©вшись, часом. Вiн лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця. - От тако©!.. - сказав страшнючим басюрою Мас╨ка, пiдiйшов i взяв Максима на оберемок... точнiсiнько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже цiлком опанований страхом, раптом несамовито задригав. Але де там! Посмiхаючись i приговорюючи: "Тпрру, тпрру!" - Мас╨ка принiс його до тину й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його на землю, в рiдний город. - Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.. Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але не побiг далеко. Вiн зупинився за два кроки вiд тину посеред моркви i так, прикипiвши, стояв на мiсцi й дивився в Мас╨чин город, на Мас╨ку, що пiшов собi геть уздовж межi - в сонячнi слiпучiм свiтлi, помiж квiтучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи, що стряслося щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами - свiт його дотеперiшнiх уявлень про основнi речi. Такий страшний Мас╨ка, домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тi╨© сили, про яку всi, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в ©© владi Страшний Суд i Ге╨на огненна, - той самий Мас╨ка, що асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i недосяжно-загадковим, - i раптом ось тобi, на!.. Впiймав його в шкодi, в сво©й власнiй клунi-"машинi" i, замiсть зарiзати, як Iсаака там на стiнi, де вiн викону╨ обов'язки Авраама, - замiсть зарiзати, й годi, пересадив через тин, та ще й як! "Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!.." З того часу Максим у церквi не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було при╨мно, бо здавалося, що ось-ось Мас╨ка спаде весело згори, схопить його на руки й лагiдно скаже: - Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!.. I вже нiби вiн не в церквi сто©ть, а на городi посеред моркви... Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли - снують золотi нитки помiж квiтючою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi - "славне товариство низове" з усi╨© вулицi - повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i тоненько, рiзно - там, на межi... Вiд того часу Максимова душа роздво©лася. "Хтось десь усе поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть". Малий Максим мав уже свою та╨мницю й носив ©© в собi - та╨мницю про те, що людськi голови замотеличила велика неправда. I головне - неправда в тому, що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? I чому це янгол тягне ягня до Мас╨ки, а сам трима╨ меч i не рiже, - не хоче брати на себе грiха!.. Чому це Мас╨ка мусить бути вбивцею? Чому це так йому прирекли?.. Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив, iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед цi╨ю фрескою й довго простоював, задерши голову. Вiн ©© вистудiював до найменших подробиць. Iз цi╨ю фрескою зв'язанi початки житт╨вих мандрiв його душi й серця пiд загадковими зорями. Тепер все це виклика╨ розпач: тут - цiлий трагiзм безглуздого в людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi, виявля╨ться й у тому, що свiт зжира╨ сам себе й усе тепер лежить у ру©нах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд - усе рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i глибокий змiст цi╨© ось символiки, якась жахлива правда ©©... Хтось украв iстину й завдав свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребу╨, щоб люди рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я "свого", привласненого собi й задобрюваного Бога. I тепер ясно й очевидно - вище свого малого розумiння найвищо© мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i ╨ межа. Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот... На ру©нах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих ру©нах, немов щури, то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудно© матерi©, далебi - рештки риз i ряс, також - пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих рям i багетiв, шматки мiдяних i брондзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях, мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратiв!!). Коли завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало миттю, ховалось по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову... Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його пiд ложечкою. Чогось було безмежно жаль. Щури!!! I головне, що це ж усе недавнi такi добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав ©х. Це ж вони вчили його змалку скидати шапку перед старшими, любити ближнiх, бути чесним, не красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма ©© фресками. Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й молився до схлипу, й плекав велику надiю на чудо оновлення... Тепер вони ворушаться, мов щури, немов опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою грабунку, жадобою з вiдчаю. Так нiби попустилися всi гальма й вони кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли все життя. Розтягають. Вони розтягають мотлох ру©н, а насправдi це ж вони розтягають його дитячу романтику, його дитячу вiру - розтягають його душу! Вони розтягають його прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн хилитиме чоло завжди, - сльози трагiчно©, але тако© полум'яно©, самозабутньо© вiри й надi©, - вони топчуться по них... Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скорострiла! Отак би взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку... Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди ремiнь, коли скорострiл бував за плечима. Та й махнув рукою. "Нi, все це логiчно". Вiн знову подивився на людей, i йому стало ©х жаль. Вони ж не пустилися берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зi страшного розпачу, з протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логiчно. Якщо боги хочуть звичайно© баранини, а янголи тягають для них ягнят пiд нiж Мас╨ки-Авраама; якщо вогненний меч янгола був лише для того, щоб лякати й приводити в покору слабе, безневинне ягня, а при серйознiшiй пробi так легко зломився; якщо всi сподiвання й уболiвання, вiра й надiя, скропленi кривавими сльозами й тисячами пудiв воску, були марнi, щоб обернутися отак у пил i порох... то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для серця, що, голе й голодне, осиротiле, мечеться в смертельнiй тузi, в останнiй агонi© загибелi... Вони самi не знають тепер, чого шукають... Зухвало-бунтiвливi думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом вибухли тепер. I вiд того серцю стало ще холоднiше, а нудьга смертельна стала ще бiльш щемлячою. Та, Господи ж!!. Коли рушаться великi царства, на землi й у душах збудованi, то ж хiба маленькi, слабi люди за себе вiдповiдають?.. Мiсто лежало, як i ця святиня, зрiвнюване з землею, i, здавалося, тонуло в рокотi хвиль, ввергнуте за грiхи пiд воду... По вулицi, зiгнувшись пiд ношею й зiщулившись перед летючою смертю, що клекотала вгорi, поспiшала бабуся. Вона тюпала старечими, немiчними ногами з центру руйнованого нiмецькими бомбами й грабованого власними громадянами мiста. Десь, певно, поспiшала додому й несла радiсно те, чим збагатилась: це були порожня, але тяжка, залiзна ряма й очеретяна мiтла. Головне - мiтла! Якщо ряма була явно випадковим трофе╨м, то мiтла була неабияким важливим здобутком - новенька очеретяна мiтла з гарно виструганим держаком. Молодшi й спритнiшi люди розхапали стiльцi, столи й навiть мiшки збiжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мiтлу. I тепер, уклавши на плече, вона несла ©©, як прапор... Максим ©© знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечнiша, найтихiша й найпобожнiша на всiй 9-й сотнi людина. Вона була з тих, що нiкому не смiли сказати й "брешеш", i навiть нiхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скiльки ©© знали, вона заробляла по людях - то копала, то полола, то дiтей няньчила, то мертвих на той свiт споряджала. Знаменита вона була тим, що не пропускала жодно© служби Божо©, не забувала жодних церковних свят, не минала жодних похорон чи хрестин, де скрiзь охочекомонно приносила сво© руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли революцi©, але то не зачепило Хацихи й нiчого для не© не змiнило. Вона працювала - все життя, не розгинаючись. I то було, зда╨ться, нормально, що вона нiчого не мала та що ©© iм'я було синонiмом "злидарки", бо вона жила для iнших. Вона була бiдаком, що все пожертвував для ближнiх сво©х. I люди, що в сво©й природнiй жорстокостi не любили жебракiв i злиднiв, Хациху все ж таки жалiли. Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зiгнувшись, трiюмфально марширувала з мiтлою, i не мiг вийти з дива. Хациха пiд кiнець вiку - випряглася! I тепер-от iде вулицею серед бiлого дня з заграбованою мiтлою... Щось сталося, щось десь безнадiйно розсипалося на порох... А вона йде статечно й гордо, йде дiловито, з почуттям власно© сили й правоти i - з чистим серцем. Доказом цього ╨ те, як вона трима╨ мiтлу: вона несе ©©, як прапор!.. Бабуся саме порiвнялася з ру©нами собору, коли вгорi зарокотало знайомим рокотом: два "месершмiдти" заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пiкiрувати. - Бабо Хадихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. - крикнув Максим. Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i упевнено тюпала собi далi. Струм повiтря збив Максима з нiг... Коли по короткому часi вiн виступав iз-за тяжких брил церковно© ру©ни, з-за перекинутого Авраама й Iсаака, нiяко© Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав - у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась... мiтла!.. А посеред вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi нiчого не лишилося, неначе ©© взято було живою до пекла, за грiхи... за мiтлу!.. Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину... I надiв шапку знову, задумливо... "Чобiт був занадто великий i тому так легко спав iз старечо© ноги, взуто© набосонiж", - майнуло в головi не до речi. Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. I пригадався йому янгол... Здавалося, вiн стояв тут, невидимий, над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi... Мармуровий холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства - там, на надгробнiм пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче - мармуровий янгол у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй сво©й скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тi╨© землi прикутий, примурований, вкопаний в не© разом iз тяжким п'╨десталом i... пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями. То закоханi повписували сво© iмена й сентенцi© на бiлому мармурi, позаписували сво╨ божевiлля, свiй шал любовний, i то п'яницi й цинiки теж позаписували свою глупоту на мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi, повергнутому з iншого свiту отак просто на цвинтар, у болото-Янгол плаче, затиснувши руки мiж колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над ним шумлять сосни, а на соснах цiлуються горлицi... I тим пекучiшими видаються сльози, коли плаче безнадiйно закам'янiла чиясь, велика, зi скутими крилами, геть у прах повергнута людська, i вона ж i божеська, душа... Це завжди вражало Максимове серце, коли вiн вiдвiдував на соборному цвинтарi того янгола мармурового, що тепер увижався йому надгробним пам'ятником його власного дитинства... Хацихи мов i не було. "За мiтлу!" Хтось у нiм смiявся вже диявольським смiхом: "Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?.." Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. I сморiд пiроксилiну. I запах кровi всумiш iз запахом горiлого ганчiр'я. I туга, мов мряка туманна, над розбомбленим мiстом. "Гм... Чого ж той дивак не йде?!" Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро мiтлу ногою, збив ©© геть у смердючий кратер бомбово© вирви й пiшов знову на ру©ни собору - понiс сво╨ серце туди, до приреченого ягнятка... Соломон прийшов, мов iз хреста знятий, зовсiм розгублений i зовсiм тверезий. В нього все тiпалось - плечi, колiна й щелепи. А очi... Власне, по очах i було видно все сум'яття, весь справжнiй хаос його душi. Зiгнувшись у три погибелi й тремтячи, Соломон сiв на брилу над Авраамом та Iсааком i почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишенi свого обстрьопаного пальта. Дивився й чекав. Соломон марно намагався опанувати собою й цигаркою. Та нарештi вiн таки закурив, глибоко, жадiбно затягся й випустив хмару диму, закутавши тi╨ю хмарою свою голову. Зiтхнув. - Ну?.. - промовив мляво Максим. - Що? - прохрипiв Соломон. - Принесли? Мовчанка, а потiм: - Я вас не розумiю, сеньйоре! (Крива посмiшка). - Обiцяне, професоре! - А саме?.. - От тако©!.. - Максим скептично свиснув i так само скептично-насмiшкувато промовив: - Рятунок, професоре! Ви ж обiцяли принести рятунок. "Генiяльний рятунок" для мене. - А-а... - протяг Соломон байдужiсiнько, думаючи про сво╨. - Та то, зна╨те... то я був п'яний... - А тепер? - А тепер я абсолютно тверезий. - Враз стрепенувся: - I я принiс вам краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я принiс думку! (Аж захлинувся - не то вiд диму, не то вiд внутрiшнього збудження). Розумi╨те? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! I ось... Так, це i ╨ вiрний рятунок... для сильних духом. Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на каменi й димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний, незвичайний був вiн тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далi промовив тихо: - Ви ж чудово зна╨те, професоре, що нi одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й нi вiд чого не врятувала. I вас самих також, у чому ви, зда╨ться, й перекону╨тесь. - Е! - стрепенувся Соломон. - Ця думка - це щось iнше. Це квiнтесенцiя! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд. - Ну, гаразд... - Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв, а потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: - Гаразд. То давайте вашу думку. Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в плечi, заклав руки в кишенi i, про-стягши ноги, мовчки вперся поглядом на сво© дiрявi черевики. I, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче так прошепотiв: - Чи варто жити?.. От питання... - Дiйсно, - посмiхнувся Максим. - "Бути чи не бути?!" Риторичне питання, професоре, чисто семiнаристське. Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону, Максим його рiшуче не впiзнавав. А Соломон вiв, як на сповiдi: - Слухайте, друже мiй!.. Ви не зна╨те... А я вже ось мiсяцi не сплю, втратив сон i спокiй... Ви бачили - я заливався горiлкою, як швець... Це все тому... Але це не допомагало. А надто останнi днi. А надто останнi години!.. Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте "вiчне питання"!.. I його легко подумати головою, але от треба вiдчути серцем... - У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй аварi© всiх i вся, в цiм оголеннi безглуздо© порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi всiх вартостей i само© людини вогнем i залiзом - це вiчне прокляте питання стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить. Радикальний вихiд iз усього цього iдiотизму, iз глухого кута, в якому опинився - ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться вiдвiку - весь свiт. Так-так! Все брехня. Безмежна забрiханiсть! I чого над тим усiм уболiвати, тремтiти, страждати! Нам дано iдiотський шматок м'язiв i нервiв, що зветься серце, щоб тлiти ним, i болiти, й мучитись. Удавати з себе "богочоловiка", "царя всесвiту". I в цьому все нещастя. А тим часом - це все дурниця! Фiкцiя. Самоомана комах, якi навчилися блудити розумом... Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хiба ви не бачите? Що воно таке - оте все, що руха╨ться нинi по плянетi, як коливання води, - туп^, унiфiковане, сiре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що то ╨, що хилита╨ться в цiй усiй фантасмагорi©, змушуючи свiт здригатися в корчах?!. - Туманнiсть! А ми кажемо, що це ми. Нi, брат. Хiба ви не бачите, що ми - це тiльки унiфiкована туманнiсть. Iграшка... У всесвiтi вiд вiкiв iде космiчне змагання космiчних чисел, космiчних величин. I зараз теж от... Усе це - холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космiчних чисел. I от у цьому змаганнi чисел ми ╨ нiщо, нiкчемний пил. Ми - люди взагалi, i ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмi ми ╨ абсолютний мiкроскопiчний нуль... Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. I ми оберта╨мося в пил... Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Рацiоналiзувати!.. Бодай тут ╨дино розумно використати свою волю!.. Га?!. Сказавши "га?", Соломон вiдсапнувся, але, не чекаючи вiдповiдi, рухнув далi - мовби котився з гори: - В пил!.. I все... Ха-ха! "Душа"... "Iдея"... "Пориви"... "Людкна-Бог"... "Любов"... Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Iдiотизм. Людське "я"? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нiчого не може. Як не може нiчого пiсок великих пустель. Лише як пiднiметься самум - пiсок руха╨ться стiною, й засипа╨ геть усе, i засипа╨ сам себе. Безвiльний пiсок... I все оберта╨ться в ру©ни. I насамперед у ру©нах рипить пiсок!.. Пiсок, брат!.. Найбiльша сила, яку я визнаю, це слiпий iнстинкт ру©ни, який сидить у кожнiй такiй пiщинi, - це слiпий, стихiйний, непереможний рух до смерти... Це - реальне й правдиве, а решта - блеф. Я прожив життя, я це знаю. Людина слiпа, бавиться iлюзiями, вигаду╨ якiсь пляни, системи, чiткi побудови - "буду╨ свiт"! Але при першiй вогневiй пробi все це пада╨ i оголя╨ться прiрва. Прiрва, над якою хочеться вити вовком. Осиротiла, сама на себе здана людина не може iснувати. Через те вона да╨ться пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi подiбних... На загин... ╙ термiн - "масовий iнстинкт", чи "масова психоза", але нема╨, на жаль, термiну "масове оголення", "масове викриття", коли весь намул iдей та iншо© ╨рунди вiдпада╨ геть, а лиша╨ться сама правда. I в цiм заслуга вiйни - вона оголю╨ i урухомлю╨ правду. А та правда - вона й ╨ в тезi про пiсок пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи сво© властивостi, свою справжню природу, свою суть - без пропагандивного блуду. Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. I ось те реальне руха╨ться, фiкцiя ж, ота "духова надбудова", лиша╨ться на мiсцi, як дрантя, - нi, зника╨ геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок вiдпада╨ геть усе нереальне - iде©, мораль, етика, любов, дружба, гордiсть, геро©зм... Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою гидку, нiкчемну суть. Нi, це для не© вигадали поети й iншi ненормальнi фантасти, особливо чутливi й рафiнованi шукачi неiснуючого: янгольських крилець в амфiбi©, божесько© краси й величi в iдiота, взагалi ж - iз розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридко© людсько© голизни... Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навiть не пробував встрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що лежала мiж камiнням i що на не© випадково впав його погляд. Розглядав так собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим часом думав: "Чи блазня вда╨, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов до ручки?.." А Соломон помалу, як пароплав до пристанi, доходив до фiнiшу сво╨© рятунково© тиради: - Так-то... Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн такий за сво╨ю природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер iз себе машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности й пiдлоти. Поза тим - нiчого бiльше. I от... Чи варто жит й?!. Ось проблема! - I, скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi тихо, але переконано вiдповiв: - Не варто. Максим зiтхнув: - Т-та-ак... ну добре... То ось, зда╨ться, ╨ ключ до розв'язання вашо© проблеми, тобто - ключ до вашо© рятунково© iде©. - Нагнувся й пiдняв червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату. Оглянув i простяг ©© Соломоновi. - Ось... Будь ласка, доведiть послiдовнiсть: умрiть. Вона заряджена. Оце ось так знiма╨ться, отак натиска╨ться... Це реальне завершення вашо© думки. Ключ до рятунку. Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi. - Приберiть, - прохрипiв вiн. - Я... я, власне, хочу бути послiдовним i доказати людську пiдлiсть, а не геро©зм. Я боюся смерти... - Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль ╨ нуль, i йому нема чого боятися смерти. - В тiм то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною. Хочу жити!.. - Голос Соломонiв хрипiв i затинався. - В iм'я чого? - Чого?.. Хоч би в iм'я цi╨© непослiдовности. Нi, в iм'я злоби. Так-так, злоби!.. А втiм - дайте гранату, я ще подумаю... Соломон обережно взяв гранату й заховав ©© пiд брилою ру©ни, присипавши дрiбними камiнцями. - Я потiм по не© прийду... Я ще маю... iдею Бога! (Криво посмiхнувся). Розумi╨ш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею Бога!.. Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. I вiдразу замовк, знiтився на каменi, якось засмикавши плечима - чи то скручуючи цигарку, чи... Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над Авраамом. Але то так тiльки здалося... - Нiчого, - промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить, але справдi зi щирим намiром потiшити. - Тi, що зруйнували цей храм остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали ©© на бляхах сво©х паскiв... Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонiвши про себе: - Холодно... Душi холодно... I заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо. Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо i теж мовчав. - Слухайте, професоре, - промовив нарештi щиро й так, нiби всi╨© цi╨© попередньо© розмови й не було. - Скажiть менi правду... Бо я не вiрю в те, що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним... Ви щось мали для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?.. - Цiянкалiй, - буркнув Соломон коротко. Максим свиснув здивовано. - От тако©!.. Дякую... Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода... (Павза). Хоча... Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й на той... Прощавайте, професоре! А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо: - Проте шкода все-таки... шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!.. Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше втягнув голову в плечi. I, застiбаючи на всi гудзики сво╨ благеньке пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. I пiшов геть, зiгнувшись. Максим подивився йому вслiд: - Прощавайте, професоре! Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу, на порожн╨, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, i безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над мiстом навколо. А серед порожнечi - вiн сам iз сво©ми думками, заглиблений у свою душу, - але там було теж пусто, як на згарищi, i тривожно, й теж залягло чекання. I тiльки десь у перспективi - все той же мармуровий янгол у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря - мов надгробний пам'ятник його дитинства!.. А потiм над усiм - зринув i став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, i забринiло розпучливо-поривно: "А в а н т i!" РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Двi нотатки на полях 1. Слово до читача. Два початки зробив я цiй повiстi - i все нiби не можу зрушити з мiсця разом iз мо©м геро╨м. Вiн сто©ть i балянсу╨ над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б - i все. I не треба б уже було нi над чим тлiти душею. Проте герой iншо© думки. Автор теж. Авторовi ж треба йти за геро╨м назирцi, слiд у слiд, як його тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi; йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання. Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалю╨ться брилами, громадиться горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову, як навпроти шаленого вiтру, сто©ть автор на мiсцi, все замiряючись зробити крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це са