душею вже перед недвозначною перспективою, пообiцяною й гарантованою ©м, ще й скрiпленою солiдними авансами в виглядi синцiв. Але до Максимово© душi те все не доходило, вiн того стiльки бачив i витерпiв у життi, що воно вже на нього не дiяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той "iзмор", та безконечнiсть, яка може й найсильнiших увiгнати в вiдчай та розпач. Аби лише швидше. Нового вiн не сподiвався нiчого анi почути, анi побачити. Все йому до кiнця ясно сформулював той Кутузов. Та й рiшення вiн, Максим, теж уже прийняв. Нi те, нi те, очевидно, не пiдлягало змiнам. Якщо його щось iще хоч скiльки-небудь цiкавило в його власнiй долi, то це лише те - яку все ж таки формальну причину вони пiдведуть остаточно пiд факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки "законности" й посадили його сюди. Раз почали розiгравати комедiю, то мусять i якийсь сюжет для цi╨© комедi© скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймнi якусь бiльш-менш правдоподiбну вiдповiдь на запитання "чому?", бо ж справжньо© причини вони нiколи назвати не посмiють. А спитати... Може ж, хтось колись ©х таки спита╨?! Проте Максима не викликали. Вiн лежав у забуттi. Часом шерех i тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимовi на простягненi ноги, - тодi вiн розплющав очi, дивився на тi сво© ноги в ганчiр'яних бурках, iз яких вилiзали пальцi, ворушив тими пальцями й знову закривав очi. Так i не пiдкорчував нiг. Нехай топчуться. Тепер усi один по одному топчуться, i це "нормально". Берiг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб нiхто на не© не наступив. Опiвднi принесли обiд... Але перед тим до "тюрми" зайшов старшина, начальник цi╨© тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася "на струнко" варта в сiнях i бiля дверей. Якийсь вугластий, незграбний i понурий, зi зле позастiбаними гудзиками сорочки й шинелi, ковнiр яко© заломився й стояв бокаса. Цей ковнiр та ще неохайно збита на очi сiра ушанка надавали йому вигляду людини, що тiльки що збудилася з похмiлля. Вiн увiйшов iз сiней i почвалав через ноги лежачих до середини "тюрми". За ним слiдом - його помiчник, бiлявий хлопець iз на©вними очима, без шинелi й без нiяких вiдзнак, лише в салдатськiй зеленiй заяложенiй сорочинi навипуск та в таких же, як i в начальника, повстяниках. Вiн тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усi ноги мовчки й дiйшов до середини. А дiйшовши до середини, оглянув усiх, нiби сво╨ господарство, й привiтався: - Ну, здоровi були, орли!.. Сiрий гомiн зiтхання й невиразний буркiт у вiдповiдь. Тiльки Вася-танкiст ляпнув голосно картою, аж пiшли виляски, й вiдповiв весело й голосно за всiх i сердечно так: - Здоров, хазя©н! Здоров, орел наш дорогий!.. Як дiла, га?.. - Ну-ну, Вася! Не балуйся... - буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях i зупинився ними на старому-старому дiдовi з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування. - О?! А ти чого тут, д╨д?! - Та... посадили... - зiтхнув дiд iз тихою, щирою журбою. - За що ж тебе посадили? - Та... вродi старостою... в колгоспi ж був... - А-а! Значить, партизанiв вiшав?! Павза. Понура, гнiтюча мовчанка. I раптом Вася сво©м веселим, жвавим голосом, так нiби ненароком, через карту, лузаючи насiння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певнiстю й гаряче: - Товариш старшина! Вiн партизанiв не вiшав!.. Вiн тiльки жидiв вiшав! Вартовий автоматник бiля дверей пирснув. Танкiсти пiд столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантiв завмерла. - А-а-а... - протяг старшина, спочатку розгублено, а потiм нiби при╨мно здивований. - Жидiв?.. - i враз махнув рукою понуро: - Ну жидiв - чорт його бери!.. Повернувся й пiшов. За ним - помiчник, посмiхаючисi до арештантiв i ступаючи старшинi слiд у слiд. Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона вiд нього не уникла, вiн ©© вхопив. Це була нотка - одна манюсiнька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, - в усiх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвiдома злоба й розгубленiсть. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бiк, як у вiдтулину - в ту стару, добре випробувану вiдтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гнiву й горя, що кiнчалася божевiльним, iдiотичним: "Б╨й жiдов, спасай Россiю!!" Ще трохи, й, може, це навiть стане найбiльшою рушiйною пружиною для всiх мiльйонiв отаких-от хлопцiв у повстяниках, щоб. поривати ©х на "великi, iсторичнi дiла". Бо ©х можна рухати ще тiльки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до геро©ки. Колись вони, тi мiльйони, рухалися вогнем кличiв про братерство й любов, але тi часи давно минули. На тiм мiсцi, де була колись вiра в тi кличi, витворилася застрашлива порожнеча, а над тi╨ю порожнечею ма╨ ще якусь силу впливу лише глибока, несвiдома, тяжка злоба. Слiпа, нищiвна злоба на все, аж до себе самих включно. На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину: - Всi мiсцевi? - спитав у лежачих людей, у всiх разом. - Нi, - вiдповiв хтось. - Майже всi не мiсцевi. Тут устряв знову Вася-танкiст iз на©вною iронi╨ю: - Це все жертви фашизму, товаришу старшина! Старшина ╨хидно: - I ти теж? Вася, зiтхнувши: - I я теж... Старшина: - Ну, гей ви, жертви фашизму! Обiдали?! - Нi, - вiдповiв за всiх той самий Вася. Старшина скривився й процiдив глузливо: - Що ж це ви, понiмiли всi, га? Ну чого носи повiшали?!. Хтось зiтхнув глибоко й промурмотiв - з намiром, очевидно, щось вивiдати: - Та... як поведуть у лiс... то там буде й обiд... - Дурак! - бовкнув старшина й засмiявся. Смiявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всiх одразу, а тодi промовив: - То ти, браток, легенько хочеш - отак собi просто та й у лiс! Нi, ще почекай... Сплюнув i вийшов. Пiсля того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардi╨ць iз "фiнкою" i, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих i мовчки поманив ©х тим пальцем за собою. Дво╨ встали й пiшли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обiд на всiх - кiлька хлiбин i дво╨ вiдер iз якоюсь юшкою. - Роздатчик! - гукнув хтось iз сiней у хату. - Я! - вискочив Вася з-пiд столу, зголошуючись добровiльно до тако© ролi, й пояснив: - Бо вони всi не в настро╨нi©... Дiйсно, всi були "не в настро╨нi©". Нiхто навiть i не здумав заперечувати таке Васiне самопроголошення, хоч бiльшiсть знала з досвiду, що тюремний "роздатчик" - це в тюрмi друга персона пiсля начальника корпусу i перша, як тiльки дверi за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогоднi - "яке то все ма╨ значення!", коли тут справа якихось хвилин, найбiльше годин... Таким чином Вася-танкiст став роздатчиком, що було цiлком справедливо, бо роздатчик iз Васi був фаховий. Перенiсши дiяльнiсть iз-пiд столу на стiл, Вася миттю вправно роздiлив увесь хлiб на тридцять рiвних пайок i роздав усiм за принципом салдатського й арештантського "щастя": один одвернувся вiд столу й виконував ролю слiпо© долi; на запит Васi "кому?", тая "доля" тикала пальцем на того, кому вона прирiкала невидиму пайку, - "цьому!", i так далi. Хлiб узяв кожен, але вiд обiду майже всi вiдмовились: "Який тут обiд? Хiба до обiду тепер?" Ну що ж? Вася вiд того не впав у розпач. Вiдер було дво╨ i вiн ©х роздiлив генiяльно. Одно вiдро взяв пiд стiл - собi й двом танкiстам, а друге вiднiс за ряднину - господинi та ©© малим дiткам, що були в "хатинi". За те вiдро вiн вимiняв у господинi миску й ложку, вернувся з тi╨ю здобиччю пiд стiл, насипав повну миску юшки й принiс власноручно ©© Максимовi: - Слухайте, товариш архiтектор! Ось... ©жте... Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро). Уявiть собi, що ви "таки да" знову в тюрмi та й ©жте собi на здоров'я... I посмiхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тодi вернувся назад пiд стiл. Це була не юшка. Це була ©жа, яко© в жодному довiднику кулiнарi© нема╨: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навiть шматки якогось м'яса - все на купу та ще й з якимсь пiдозрiлим запахом. Максимовi зовсiм не хотiлося ©сти, але вiн мав про кого подбати. Вiн розбудив Костика: - Костику!.. Треба триматися ж... - Добре... - мурмотiв Костик, чухаючись спросоння, i взяв ложку, ще навiть не знаючи, чого вiд нього хочуть. - Добре... - ╞ж, Костику!.. Очунявшись нарештi, Костик накинувся на ©жу так само жадiбно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кiнцем Костик насилу зупинився й напосiвся на Максима, щоб i той iззiв хоч трохи, i Максим мусiв також проковтнути зо три ложки тi╨© ©жi. Потiм вони полягали знову й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропiв. Бiдолашне хлоп'я! Кiлька ночей вiн ховався вiд арешту, перетiпався, перемучився без сну, i тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на свiтi, навiть про найстрашнiше, що чекало на нього попереду. Ним володiв сон. Пiсля обiду почалося щось справдi незвичайне й цiкаве - почалися "вiдвiдини". Але якi!.. Звiдкiля й як тi жiнки могли так блискавично швидко зорi╨нтуватися, куди завезено ©хнiх чоловiкiв, синiв, батькiв, i розшукати цю тюрму?! Простi селянськi жiнки - не лише з села Веселого, а й з iнших навколишнiх сiл - мусили пройти по прифронтовiй смузi й пiд бомбардуванням до мiста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всiх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне - як вiдважно й як генiяльно просто вони обiйшли сувору заборону будь яких вiдвiдин! Секрет полягав саме в тому, що "тюрма" складалася з двох частин - iз "тюремно© камери" i з тi╨© хатини, де жила господиня з дiтками. В силу необхiдности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через "тюрму". I в силу тi╨© ж необхiдности також усi ©© гостi - "сестри, куми й подруги-салдатки", - що приходили "по дiлу", теж мусили ходити через "тюрму". Тими гостями, звичайно, були й могли бути тiльки жiнки. А що тими "сестрами й кумами" були жiнки з далеких сiл, якi прийшли вiдвiдати сво©х синiв та чоловiкiв, може, востанн╨ перед смертю, - то це навiть i на думку не спадало нi тюремнiй сторожi, нi тюремному начальству. Занадто вже смiливо це все було задумано. I от тi жiнки, "сестри й куми", вiдвiдували так господиню кiлька годин. Iз сiней через камеру до господинi перебiгала якась жiнка чи дiвчина в легкiй хатнiй одежинi та великiй хустцi (так як тiль-тiль вибiгла ось по сусiдству зi сво╨© хати!) i, зиркнувши на арештантiв, зникала за рядниною, що нею було завiшено дверi до господинi. Там вони собi щось шепотiли про сво© справи, а по камерi тим часом гуляла торба з насiнням. Вася просто розкошував. Вiн зорi╨нтувався вiдразу, що й до чого, i аж розсiдався вiд радощiв, що, мовляв, "якi ж тi жiнки, каналi©, хитрi, а тi вартовi - дурнi, як iндики!". Вiн не тiльки насолоджувався сам насiнням, але й щоразу пiдходив iз торбою до вартового й насипав йому стiльки, скiльки той хотiв. Вартовий лузав насiння й оповiдав безтурботно якiсь анекдоти, вся камера смiялась, а танкiсти пiд столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був i не смiшний. Смiшна була ситуацiя. Тим часом котрийсь iз арештантiв уставав i йшов до господинi "води випити", з дозволу вартового... Потiм вертався, ховаючи або записку, або вузлика пiд полою, а чи пару бiлизни й нишком витираючи очi. Згодом гостя теж виходила. Заходила iнша... I так без кiнця. Диригувала всiм i регляментувала вiзити господиня. Фактично в тi години вона була начальником цi╨© тюрми, а не старшина. Вартовi мiнялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибiряк, не здогадався зовсiм. Другий вартовий, укра©нець-далекосхiдник, здогадався вiдразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собi насiння, почепивши автомат на шию. Час вiд часу тонка усмiшка перебiгала йому по обличчi, але вiн зганяв ©© геть i напускав дурнуватого вигляду. Третiй, якийсь замрiяний студент-москвич, теж не помiтив нiчого. Та четвертий, якийсь "хахол"-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарештi зорi╨нтувався й пiдняв галас... Але тим часом тюрма була вже повна не тiльки рiзних "передач", але й рiзних новин, що ©х понаносили жiнки. Максимовi нiби нiхто нiчого спецiяльно й не говорив, але вiн усе увiбрав у себе, неначе вапно вологу з повiтря. I коли Василенко пiзнiше переказував йому сво©ми словами все, що чув, то Максим уже не довiдався вiд нього нiчого для себе нового. Вiн уже знав, що дiялося навколо... ...У мiстi йде "само©дство". Вцiлiлi обивателi з усi╨© сили ©дять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. "Органiзувалась влада". Якийсь полiтрук зiбрав посеред мiста юрбу - переважно тих, що никали по розграбованому мiстi з вiрьовками й порожнiми мiшками пiд пахвою та з поначiплюваними (на всякий випадок) червоними стрiчками на шапках i рукавах, в надi© щось десь поживне пiдчепити, поки "мiжцарiв'я". От ©х зiбрав полiтрук посеред майдану, виголосив промову про велич "вождя" та мудрiсть "партi© Ленiна - Сталiна", а тодi, тикаючи пальцем у присутнiх, на вибiр, говорив: - Ей, ти там!.. Ти будеш Горсов╨т! - Ти, в папасi! Будеш Комунхоз!.. - Ти комсомолець? Добре... Будеш секретар райкому ЛКСМУ. - Ти - начальником цивiльно© мiлiцi©. - Ти - пошта. - Ти... Ти... Ти... I так стала "власть". I тепер вона, та "власть", запрацювала. Деякi перед тим, як стати "властю", не тiльки грабували, п'янi вiд патосу ру©ни в бiльшiй мiрi, нiж вiд самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кiлька днiв перед тим, при iншiй владi, вславилися були й тим, що вiшали людей нiмцям "поштучно" за самогон. А тепер... Тепер виявилося, що то вони "спецiяльно позалишалися для боротьби в тилу ворога", а щоб замаскуватися перед нiмцями й увiйти в довiру до них, вони взялися були за таку роботу: вiшали... О, скiлько вони перевiшали, таким способом при нiмцях "маскуючись"! А тепер вони опинилися на найбiльш вiдповiдальнiй роботi, як "геро© вiтчизняно© вiйни"... - Такого Зайця зна╨те?.. Шепiт. Максим чу╨... I навiть його серце здрига╨ться. Так, вiн зна╨ Зайця. Хто ж не зна╨ Зайця?! Його весь свiт зна╨. Це ж вiн вiшав Миколу... Вiн же повiсив i того партизана Чубенка, якого потiм зняли були дiти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його За╨ць вiшав, Чубенко тричi зривався, а п'яний За╨ць все брався знову та потiшав: - Терпи, старик! Зараз на екскурсiю до бога пiдеш!.. Так вiн, б'ючи обцасами перед Ортскомендантом, вiдправив "на екскурсiю" багатьох, - переважно тих, хто перед тим сидiв по тюрмах "кра©ни соцiялiзму", - чоловiкiв, жiнок, зелених юнакiв i майже дiтей. - А тепер цей самий За╨ць став помiчником начальника мiлiцi© й, звичайно, "работнiком" НКВД. Гаса╨ по мiсту... Чорна кудлата сибiрська папаха, червона стрiчка на нiй, "фiнка" за плечем... - А Волика зна╨те? - Це той, що... - Так, це той, що... При нiмцях вiн був незрiвняним "патрiотом". Подейкували, що вiн також служив у Гестапо. А тепер вiн так само служить в НКВД. Стара╨ться... - А такого зна╨те!?. А такого?.. А такого?.. Називали iмена тих, що стали героями дня. Мов чорнi тiнi повилазили з пекла. - А салдати, п'янi фронтовики, десь гвалтували дiвчат... - А в мiстi стоять шибеницi - так само, як i при нiмцях!.. - А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нiчого взагалi не варта. Нiчого! Анiчогiсiнько!.. - На жiнках i дiтях вимiшують злобу-По мiсту розвiшано накази влади. Про мобiлiзацiю. Всiх поголовне мобiлiзують i - "на передову", "iскупляти" свою "провину" перед "родiною"... Без збро©, без амунiцi©, лише з торбами, "на м'ясо" - вперед! Комiсар сидить у во╨нкоматi, виклика╨ за списком i да╨ кожному на вибiр - або без збро© на фронт (зброю вiднiмеш у нiмця, а як нi, то чорт з тобою!), або ж... i не доказу╨. Але й без того ясно. Одне слово - хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кiнець один: або на фронтi без збро©, або тут на мiсцi - на вербi чи бiля муру... Звичайно, всi вибирають фронт, i навiть спецiяльно поспiшають до во╨нкомату, щоб скорiше на фронт. Бо по мiсту шниряють i вишукують та виловлюють усiх рiзнi отi Зайцi, щоб посадити в тюрму, а потiм, може, й розстрiляти чи повiсити. Отi самi Зайцi, що знову будуть "орудувати в тилу". Найперше вони себе забезпечують вiд свiдкiв i взагалi вiд порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попереднiх володарях i тепер мають досвiд. Ось такi дiла творяться в мiстi... А вiдвiдини тюрми жiнками нагло припинилися. Четвертий вартовий пiдняв галас, "ударив на сполох", сподiваючись, певно, заробити ордена таким "викриттям контрреволюцi©". Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня геро©чно вiдбрiхувалась, але тi все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля. Тодi втрутився Вася-танкiст. Вiн вибрав тактику, не менш генiяльну, нiж та, яко© вжили перед тим жiнки. Пiдiйшовши до вартового бiля дверей, вiн почав його роз'юджувати, вiдволiкаючи увагу вiд господинi, рiзними сво©ми зачiпками, на зразок таких: - Малад╨ц, Павлуша!.. - Я не Павлуша! - Хiба? Та пiдожди, то ж ти помиля╨шся, - ти ж Павлуша... - Я не Павлуша! - От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль... Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй... Тiльки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять... - Сядь! - А то чого б? А-а, застую?.. Так тобi й так повилазило. Чого причепився до женщини, чортiв хахол!?. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я брат насидiвся в танку, а ти-от на такiм тронi... з бабами вою╨ш? Га? - Сядь!!. Слиш?!! - Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тодi й поговоримо... А то з бабами тут кожен зможе... Втруча╨ться черговий. Вася його осаджу╨: - Товаришу дежурний! Ви тут нi при чому, бо ви тут не були. Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася - нiякiсiнько© уваги. Вартовий усе бiльше й бiльше пуска╨ться берега, виходить iз себе. Вiн наговорю╨ купу дурниць, а Вася ще з бiльшим "олiмпiйським" споко╨м жига╨ його в найвразливiшi мiсця. Черговий теж почина╨ кричати на Васю. Тодi Вася й собi раптом викрику╨ несамовито: - Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!.. З'явля╨ться старшина, - ковнiр шкереберть, ушанка понуро насунена на брови: - В чом д╨ло? - Товаришу старшина, - каже Вася милим, iдеально сердечним та спокiйним голосом. - Навiщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець "пiд градусом" роня╨ оружi╨, i може вийти, брат, чортiщо... Черговий i вартовий поперхнулися на пiвсловi. Старшина дивиться якусь мить на обох. Тодi пiдходить до вартового: - Дихни!.. - Та то... я... е-е... той... - Дихни!!. Вартовий перелякався, став на струнко, диха╨ в обличчя старшинi. Покрутивши носом i не сказавши нi слова, старшина насува╨ свою ушанку зовсiм на очi й виходить. По якомусь часi з'явля╨ться караульний начальник iз новим вартовим. Вiн "знiма╨" старого вартового, замiня╨ його новим i виходить. Сплюнувши, черговий виходить також. Тодi Вася пiдходить до нового вартового-автоматника й насипа╨ йому насiння в полу шинелi. Iнцидент вичерпано. Але жiнки вже не ходять. Вася зiтха╨ пiд столом - либонь, за насiнням тужачи: - Iдiйоти!.. Не знають, де ©хн╨ щастя!.. Жiнки не ходять. Найголовнiше, мабуть, у ©хнiх вiдвiдинах було те, що вони зруйнували реальнiсть тюрми, створивши на деякий час iлюзiю свободи, навiть близькости родинного затишку й добросусiдства. Проте випадок iз господинею на цьому не закiнчився. Вiн закiнчився щойно аж надвечiр тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала ©© дiтей. У хатi запанувала гнiтюча тиша, що навалилася на людей разом iз присмерком, - тяжка, як учадiння. Увечерi, повертаючись iз допитiв, люди почали приносити новi чутки, в яких з'явилось i нове - нi, не нове, а добре Максимовi знане - iм'я Iрчука... Iм'я Iрчука зроджу╨ болючу асоцiяцiю... ...То була кольорова фе╨рiя! Сходячи просто в очi, слiпучо ся╨ сонце. Велике, воно пiдiйма╨ться з-за обрiю вогняною пiвкулею. Це - в центрi. А праворуч - земля, оздоблена великим колоссям стилiзовано© пшеницi, i лiворуч - море. Над сонцем синя баня неба, подiлена на концентричнi кольоровi кола - вiд рожевого над сонцем i до темного ультрамариново-зеленого вгорi, в зенiтi. Тi кола концентричнi перетинають широкi пасма променiв, розходячись вiд сонця конусом. I на мiсцi перетинання з кожним колом тi всi променi дають iнший колiр... Слiпуча кольорова, спектральна моза©ка. А по тiй моза©цi, злiва направо по дiягоналi, з-за сонця просто на глядача йдуть сивi, бiлi й чорнi хмари - зловiснi, пекельно-динамiчнi. Виходячи з точки, як дим вiд пострiлу, вони стремлять вгору по дiягоналi й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на слiпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорi, вилiта╨ веремiя цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по однiй розгортаються в зграю ластiвок - чорних iз бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусато© пшеницi, тi ластiвки вивертаються бiлими грудьми до сонця... I то вже нiби, не ластiвки, то буревiсники над морем i над землею, над золотими струнами - нi, над списами пшенично© остi степу. "Аж на море вусом звисла, Звисла i шумить..." Цi слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю фе╨рiю. Це була завiса. В театрi. Грандiозна завiса-панно, 10 метрiв на 10 метрiв. Слiпуча, приголомшуюча симфонiя. Сонце зiйшло, але воно ще чека╨. Чека╨ чогось. I те чекання чогось вiдчува╨ться на всьому. Чекання великого початку, воскресiння, чи велико© бурi, що все оновлю╨, а чи велико© катастрофи, що все похоронить. Внизу пiд сонцем, пiд морем i пiд землею, на широкiй смузi - кобзарi вряд, як вiйсько. Вони сидять над бандурами в ╨диному напруженнi. Але вони не грають. Слiпi й довговусi, вони чекають, тримаючи мозолястi руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло... Ось-ось - ударять лiтаври! I тодi... Це слiпуче сонце його, Максимово©, Вiтчизни, загрожене чорною-чорною смертю на гранi великого Воскресiння. Сонце ©хньо© Вiтчизни - його й Миколино©! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту слiпучу фе╨рiю. I один уже заплатив за те життям... Це вони пiднесли ту страшну правду перед очима всiх, що схвильованi й приголомшенi оглядали ©©, дивуючись безумству хоробрих... А вони з Миколою робили ©©, ту завiсу, справдi як фанатики. В холодi, в голодi, без достатнiх матер'ялiв, надолужуючи брак ©х вогнем власного серця. Ранiше на тому мiсцi в театрi була колосальна брудно-сiра пляма погано зафарбованого матер'ялу, яко©сь ряднини розмiром 10 X 10 метрiв. На не© подивився Микола й загорiвся шаленим бажанням "вставити в не© душу". Про цю iдею Микола нiчого не сказав анi в управi мiста, анi в комендатурi, коли брався, вiрнiше - запропонував зробити "пристiйну" завiсу в театрi, та коли складав договiр - зробити це за... чотири лiтри рапсово© олi©, такими фарбами, якi знайдуться в мiстi. В мiстi знайшлися тiльки звичайнi олiйнi та емалевi фарби, якими фарбують паркани та стiни будiвель. Та Миколi було байдуже до фарб, бо вiн мав до них ще щось iнше, важливiше, що знайшлося в цьому мiстi - це вогонь його й Максимового сердець. I от фарбами, якими фарбують будiвлi, вирiшив вiдтворити на завiсi те, що горiло в ©хнiх серцях. Тому, що сам вiн був дуже простолiнiйний i гарячий, вiд чого часом терпить чiткiсть та виразнiсть, вiн звернувся до Максима - не лише як до свого друга й побратима, але i як до архiтекта, щоб вiн убрав його палку, вогняну iдею в строгий проект. - Збудуй ©©, друже! Ти ж розумi╨ш - ©© треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будiвлi, храми, держави. Ти архiтект. Органiзуй же всi елементи й спроектуй. То ма╨ бути справжня будiвля - монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз i з твердою душею, з нашою душею! I Максим спроектував. Проект було схвалено, бо тi, що вершили долю всiх, навiть не поцiкавилися ним як слiд, бо не надавали мистецтву взагалi нiякого значення, - вони воювали тiльки гарматами й бомбами, вони воювали тiльки залiзом i пiроксилiном, тiльки самою матерi╨ю. I от у холодi, в голодi, шаленими темпами, в перервi мiж двома виставами, що тривала всього три днi, вони вдвох зробили ©©, цю приголомшуючу фе╨рiю. Вони робили ©© олiйними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технологi© комбiнацiю матерiялiв, але на дiлi ця комбiнацiя виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцiнний, соковитий тон. А при роботi Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували змiст цi╨© фе╨рi©. При цьому також хтось iз них, у вiдповiдь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири лiтри олi©!), кинув зауваження, що - "то нiчого, бо автори можуть ще й доплатити та навiть вiддати й частку свого життя, щоб тiльки цю завiсу почепити!" При розмовi ©х було тро╨. Третiм був один "╨вропе╨ць" - фанатик "Ново© Европи" Iрчук: незрiвняний "патрiот" iз "колишнiх", а службове - завiдувач "вiддiлу освiти" при нiмцях. Завiсу було почеплено... Глядачi, що на попереднiй виставi бачили сцену заслоненою брудно-сiрою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. I заля заревла гураганом... Завирувала, заклекотiла душею, вражена, захоплена поривом у височiнь... Люди зрозумiли. Все зрозумiли... Потiм Миколу було повiшено. За цю ж завiсу, за цю фе╨рiю... I цiкаво, що формула обвинувачення мiстила цiлком точний переказ слiв, сказаних тодi при роботi. Лише всi тi слова й думки були приписанi самому Миколi, бо донощик, зда╨ться, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той "╨вропе╨ць" Iрчук, розраховував, що другого спiльника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?.. Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовiсть нести вiдповiдальнiсть за свою вiдвагу. Вiн вiддав не тiльки "частку", а й усе сво╨ життя за те, щоб почепити цю вогненну деклярацiю... Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, вiн забився в найбiльшу гущу серед людей i тремтiв дрiбно, не хотiв iти. Не хотiв iти сам - просив, щоб його забирали разом iз усiма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тодi Максим нагадав Костиковi про мужнiсть. Заспоко©в його й висловив свою глибоку вiру, що з ним нiчого не станеться, бо ж вiн iще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рiдними, а тому - нема чого робити катавасiю. Та й взагалi - не треба впадати в гiстерiю, а треба йти проти всього з вiдкритим чолом, навiть проти найстрашнiшого. Навряд чи всi цi аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокiйний Максимiв тон i пiдбадьорлива усмiшка вплинули. Костик пiшов. А через годину чи двi повернувся. Вiн не плакав i не тремтiв. Тяжко опустився на солому й широко вiдкритими очима дивився просто себе, в стiну. На всi розпитування нiчого не мiг розповiсти до дiла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. I лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матiр, i сестер, i батька, i всю рiдню. Аж у нього геть уся душа перевернулася вiд тi╨© лайки. I нарештi обiцяли його розстрiляти, якщо до ранку не подасть "точний список усi╨© органiзацi©, до яко© належить". Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачi - "що ж робити?!". I благальне дивився на Максима... Максим усмiхнувся до нього на той погляд кричущий i, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо: - Будь мужнiй, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне - витримати й не датись обернути себе на ганчiрку... Добре? Що ж вiн мiг iще сказати цьому хлоп'ятi? Чим потiшити, що порадити?.. - Добре... - прошепотiв Костик, уже переплакавши й тепер тiльки схлипуючи тихо, без слiз. Вiн ухопив Максима за руку й не випускав. I так лежав мовчки, аж поки не заснув... Опiвночi покликано Максима. Конвой iз двох гвардiйцiв повiв його помiж стiнами, через двiр, через заснiжену вуличку впоперек - до якогось iншого двору. Нарештi зупинились у темних сiнях i постукали в якiсь дверi. - Так! - почулося звiдти, як iз могили. Вартовi вiдчинили дверi до того "так" i впхнули туди Максима. Це була маленька кiмната в будиночку мiщанського типу. Просто навпроти дверей пiд стiною - стiл. Над столом на стiнi - ряд якихось фотографiй i гасова лямпка. На столi - пляшка, чарка, револьвер i купа паперiв. А над паперами сидiла, зiгнувшись, блiда людина в шинелi наопашки й курила. Максимiв погляд сковзнув по всьому в кiмнатi й зупинився на тому, що вiдразу найбiльше кинулося йому в вiчi. Це було розкуйовджене лiжко з купою безладно розкиданих подушок i зiм'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала... напiвоголена дiвчина - в такiй позi, в якiй ©© було залишено, мабуть, пiсля запаморочливо-пристрастних обiймiв, доведену до забуття чи до сну... "Цiкаво, - майнула iронична думка в Максимовiй головi, - чи це також належить до засобiв психiчного впливу на нашого брата?.." Але ця картина в статицi тривала всього лише коротку мить. Потiм дiвчина пiдвелася, солодко потяглася й, опустивши голi ноги з лiжка, встала. Ще мить стояла в самiй лише короткiй сорочинi перед Максимом, зовсiм його не помiчаючи. Потiм, не кваплячись, iще раз потяглася, як кiшка, й повiльно, не помiчаючи й далi Максима, мовби його тут зовсiм i не було, вийшла в сумежну кiмнату... Людина за столом, здавалось, також зовсiм не зауважила присутности Максима, - навiть не пiдвела голови, навiть не поворухнулась, навiть i не глянула - кого ж привели. Лише згодом промовила - байдуже й безвиразно: - Сiдайте... Й читала собi далi якiсь папери. Максим сiв на стiлець насупроти й дивився на людину в шинелi наопашки. Судячи зi знакiв на ковнiрi френча, це був майор вiйськ НКВД. Блiдий, виснажений, неголений, iз слiдами страшно© перевтоми, сидiв вiн над паперами з таким виглядом, нiби вiн не читав ©х, а марив над ними, впершися в них бездумними очима. "Слiдчий", - подумав Максим. - Я начальник окремо© групи при слiдчiй частинi ОСО армi©, - промовив нарештi майор, не пiдводячи голови, - не то вiдрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимовi думки, що ©х вiн, здавалось, прочитав. "Ого! Таку iнтуiцiю ма╨ ця людина! - здивувався Максим. - Добре натасканий вовк". А майор, буркнувши ту фразу, сидiв собi далi в тiй же позi. Час вiд часу вiн заплющував очi i з хвилину не розплющував ©х. А розплющивши - знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кiлька довгих хвилин. Потiм майор простяг руку до пляшки, що стояла на столi, намацав, - не дивлячись на не©, потрусив ©© в руках i, не почувши плюскоту, глянув на не©, зiтхнув i поставив ©© геть пiд стiл. А тодi повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потiм одкинувся на спинку стiльця й, опустивши очi, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову пiдвiв очi на Максима, тихо спитав: - Ну, i що ж ви скажете? Голос його був такий же блiдий, i втомлений, i просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як i його обличчя, як i вся його фiгура - неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена. - Нiчого особливого... - мляво вiдповiв Максим, теж iз нудьгою в голосi. - Нема чого казати. - Так... - протяг майор. - Нема чого. Ма╨те рацiю. - I зiтхнув... - Усе, брат! Кiнцi зiйшлися... (Помовчав)... А шкода... В останньому словi блиснула нотка яко©сь трагiчно© щирости й жалю. "Що, що?!" Такого ще Максим не чув нiколи вiд слiдчого. "Чи, може, вiн гра╨?" А майор, зда╨ться, зовсiм не грав. Вiн провiв, бринькнув пальцем по стосу паперiв, нiби хотiв сказати: "Ось, дивись, яка купа, брат!" - i вiдiпхнув ту всю купу геть, поморщившись. "Понаписували! Стiльки понаписували! I коли вони встигли?" - думав Максим, але не жахався всi╨© тi╨© купи поназбираного й понаписуваного "добрими людьми" на нього. Вiн-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в iншому - в тому "або - або", що його так чудово сформулював той "Кутузов". А вся ця писанина - це лише гра в "законнiсть", формальне виправдання беззаконня. Так понуро думав собi Максим. А що думав майор - невiдомо. Вiн тiльки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнiв усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в головi чи якесь прикре почуття в душi. I раптом ударив кулаком по столi й випалив з якимсь незрозумiлим злiсним докором: - Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!. - Як? - здивувався Максим. - Перед ким?!. - Та перед оцим ось... - майор глянув у папери. - Перед оцим... Iрчуком?.. Так, Iрчуком... Максим знизав плечима, не розумiючи, що мав на увазi майор. Тодi майор вийняв якийсь грубий папiр iз папки на столi й простяг його Максимовi: - Це ваше?.. Це ви робили? Ескiз! Так, це був ескiз завiси. Кольорова фе╨рiя вдарила в очi, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимовi. - Так, це я... Слухайте... - прохрипiв Максим тремтячим вiд гнiву голосом. - За цю ж рiч уже повiшено одного... Мого друга... - Знаю, - промовив майор тихо й нiби зiтхнувши. - Знаю... Але - то була "помилка". По хвилi майор розгорнув теку, а в нiй розгорнув якийсь папiр i прочитав... Вiн прочитав абзац iз формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було iнкримiновано Миколi нiмцями, лише тут iм'я Миколи було замiнене iм'ям Максима, а замiсть мови про заперечення ним фашистсько© "Ново© Европи" мова йшла про заперечення комунiстичного "нового свiту" в формi старо© й чужо© "родiни". Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи: - Це от... iз формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це - головне, суть. - Дякую, - промовив Максим уже байдужим голосом. Мовчанка. Майор зiтхнув, закрив теку, знову подивився Максимовi в очi, а тодi ще раз узяв ескiз до рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився на нього заглиблено. Нарештi сказав, нiби роблячи пiдсумок: - Отже, тут сформульовано повнiстю ваше кредо й вашi позицi©... - Це вiн сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на Максима запитливо. - Так, - вiдповiв Максим просто. - Я вас про це не питаю, голубе, - перебив майор. - Менi це не потрiбно. Що ж до цього ось (труснув ескiзом), то менi зда╨ться - тут також нiякi коментарi не потрiбнi. Все вичерпно ясно. Але, на диво, в його голосi не було нi злорадства, нi погроз, нi ╨хидства чи намагання "впiймати". То був голос не слiдчого, як його Максим завжди звик чути в сво╨му багатому на досвiд iз слiдчими життi. То був звичайний собi, простий, безпосереднiй людський голос. I вiн щось хотiв йому помiж словами сказати... I раптом Максим вiдчув себе на самiсiнькiй гранi, за якою на нього вже чига╨ порожнеча. Може, ще цi╨© ночi, а може, через нiч - i те, що ╨ неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирiшено, й ця ось людина в шинелi наопашки сама дивиться на те здивованими очима, але вже не може нiчим тому запобiгти, нiчого зарадити. Не може - це ясно. А головне - його, мабуть, самого вража╨ та безодня ницости й занепаду сумлiння людського, втiленням чого ╨ тут ось такi-от стоси паперу, нагромадженi заради пiдлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим. I йому раптом, на цiй-от гранi, схотiлось перед цi╨ю людиною висловитись. До краю. Щоб вiн, цей пiсланець безглуздя, бодай хоч знав, що ╨ люди, якi не визнають щурячих компромiсiв i торгiв iз сумлiнням. - Вам це не потрiбно, але я все-таки хочу вам сказати, що це так, - звернувся вiн до майора. - Бiльше того, я хочу вам сказати, що та формула обвинувачення - iдiотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не ляка╨, а лише обража╨. Не ляка╨ мене й вирок. У сутi сво©й, звичайно, формула обвинувачення правильна, а значить, i вирок - логiчний. Добре. А тепер-от я хочу поставити в тiй формулi крапки над "i", щоб вам не треба було вдаватися до допомоги мерзотникiв. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто не бо©ться свого ворога й зневажа╨ його. Завтра на менi "чортополох поросте", мовляв Вишинський. Добре. Моя доля вже вирiшена. Отже, уявiть собi, що мене вже нема╨ i це я вже говорю з могили... Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим: - Отже... Ви от нас - мене й безлiч нас - назива╨те "зрадниками вiтчизни", "ворогами народу". Смiшнi ви. Таж якшо в усьому цьому дурноплясi, в цьому океанi пiдлого рабства, зради й мерзоти ще ╨ патрiоти сво╨© землi й свого народу, то це, власне, - МИ. Бо ж ми ╨динi стали проти обох розпинателiв сво╨© вiтчизни, проти обох ворогiв, що розiп'яли наш народ удвох на спiлку, й поставили ©м обом опiр - чим i як змогли. Так. I зрадники зовсiм не там; де ви всi показу╨те, як той злодiй, що, втiкаючи, кричить "тримайте злодiя!". - Чи ви зна╨те, хто найбiльший зрадник вiтчизни й найжорстокiший ворог народу? От ви пройшли кривавий шлях на схiд, а тепер iдете на захiд, - шлях вимощений кiстьми наших матерiв, сестер, батькiв, малесеньких дiтей, стареньких бабусь - усiх тих безборонних i безневинних, що ©х ви, втiкаючи, кинули напризволяще... ви, що тримали меч, роблений для вас народом десятилiттями, коштом величезних народнiх жертв i самопосвяти... Ви пройшли шлях, залитий ©хньою кров'ю... Та ви й самi - так, i ви також - залитi ©хньою кров'ю, хоч i не всi з власно© волi. З чи╨© волi? Ви це зна╨те. Ви зна╨те, як то все було, ви свiдок... Будьте ж правдивим свiдком, подивiться у власне серце, у власну душу й самi собi скажiть нелукаве: хто ж ╨ найбiльший зрадник вiтчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усiх розчавлених, розтоптаних, повiшених, замордованих безневинних дiтей, матерiв, старикiв? Нарештi - зрадник i таких-от, як ви?.. I коли ви будете нелукавi,, ви побачите вiдважну й правдиву вiдповiдь у власному серцi. I вiдповiдь та буде... Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще бiльше блiднучи, пiдняв брови в чеканнi вiдповiдi. "Ну й хто ж?" - спитав самими тими бровами. - Все вiн же, "батько народiв"... - Хто, хто? Повторiть! - Йосип Кривавий - Джугашвiлi!.. - Як, як? - перепитав iще раз майор жвавiше; явно збуджений звучанням цього iмени. - Джугашвiлi! - повторив Максим твердо, ще й додав: - Сталiн! - Ого!.. Прикажете це записати? - Як хочете. - I ви пiдпишете? - Певно. Майор задумався, але, зда╨ться, над чимось зовсiм iншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далi вернувся думкою до теми й зiтхнув: - Нi, цього... записувати... не потрiбно вже. I без того досить там... - махнув рукою на купу паперiв. Подумав хвилинку, а потiм: - Ну i?.. I що ж далi?.. Без сумнiву, його зацiкавила ця розмова. Вiн, можливо, ще й не чув нiколи нiчого подiбного сво╨ю одвертiстю, хоч у той же час вiн, звичайно, не чув тут i нiчого для себе нового Вiн чув те, що в його оточеннi люди вiдважувалися носити лише в глибинi душi. Те, що, може, й сам тисячу разiв думав, ховаючись вiд усього свiту й навiть сам вiд себе. Та йога вражало те, що такi речi можуть говоритися вголос i що хтось говорить про це вiдважно й прямо, та ще й ось тут - у такому становищi!.. А Максим продовжував. Вiн говорив iз гiркотою й клекотом у горлi - клекотом гнiву й сарказму - про зраджених, експлуатованих, ошук