им помацав сво╨ кресало й кремiнь i, замiсть вiддати, спустив крiзь дiрку подерто© кишенi пальта вниз, за широкий рубець. "Дудки!" - Зброю хтось ма╨? - знову За╨ць. Мовчанка заперечення. - Добре, завтра перевiримо. А тепер - увага! Почалась перекличка, але особливим способом: начальник мiлiцi© дивився в список i тихо питав, звертаючись не до в'язнiв, а до Зайця: "Степанюк?." i т. д., а За╨ць шукав очима названого у вишикуванiй лавi й вiдповiдав: "╙!" За╨ць знав майже всiх людей у лице, хоч тут були люди не тiльки з мiста, а й iз довколишнiх сiл. Лише кiлькох осiб вiн не знав i повторив запитання до лави, а до кожного, хто вiдгукнувся, пiдiйшов i подивився пильно, щоб запам'ятати. Пiсля переклички вiдкрили крайнi дверi в темну кiмнату й упхнули в'язнiв туди. Кiмната до ©хнього прибуття була порожня. Ясно, що ©© спецiяльно було приготовано для цi╨© групи, на замовлення О. В. армi©. Значить, ця група спецiяльно мала бути iзольована вiд усiх iнших. "Група особливого призначення", - понуро й у©дливо зiронiзував хтось, укладаючись у темрявi на бруднiй пiдлозi. Кiмната була занадто тiсна для 38-ми осiб, але то було, може, й краще. Люди полягали в темрявi просто, як стояли - в бруд i смiття, притиснувшись щiльно один до одного, як спресованi оселедцi, i вiд того стало тепло, м'яко бокам i затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч i звикав усе життя, але нiяк не мiг звикнути до двох речей у свiтi - до тюрми й до армi©, ненавидячи ©х усiма фiбрами душi передусiм саме за знеосiблення людини в масi. Але - гай, гай!.. Уклавшись щiльно, люди вiдразу поснули. Принаймнi - переконалися, що вони ще були на цьому свiтi й що ця нiч iще належить ©м. На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не брав. Вiн лежав, тримав сонну Костикову голову на плечi й дивився вгору, в темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично iснувала (а може, й не iснувала?) десь у цiй темрявi, за дахом, за хмарами, якщо вони нависли, - за цiлим рядом тяжких стель iз диму, пороху й хмар - було все ж таки, нарештi, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Максим навiть не робив iз того нiяких фiлософських висновкiв... Це вже була тюрма! Коли вранцi тридцять восьмеро людей зорi╨нтувалися, то довiдалися раптом, що ©х тут у цiй будiвлi було не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотнi чотири, i що були вони лише маленькою часткою вже велико© армi©. I армiя та зростала з кожною годиною. I дивно - люди цьому зрадiли. Так, зрадiли й радiли. Але, зрештою, нiчого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського его©зму: летячи в провалля самому, радiти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять i тисячi iнших - чим бiльше, тим краще! Добре, що туди пре цiлий свiт! Коли вже гинути - так з музикою й усiм разом!.. Тим часом у цiй тюрмi не годували й не по©ли. Та люди й не нарiкали, не домагались нiчого, бо було кожному не до ©жi, лише кожен робив iз того сумний висновок: раз не годують, значить... Старий дiд, староста колгоспу, що "партизанiв не вiшав", пояснив це так: - Який же дурень году╨ свиню перед тим, як ©© рiзати? Але ©х не лiквiдували цi╨© ночi, значить, щось iз ними затiвали спецiяльне. Говорили, що над цi╨ю групою ма╨ бути "показовий суд". У вiкно, забите нашвидку шпугами та шматками залiза замiсть грат, видно було подвiр'я. А на подвiр'© вражала неймовiрно велика кiлькiсть варти. I всi вартовi були озбро╨нi, мовляв, "до зубiв". I насамперед - озбро╨нi ручними кулеметами, а вже на придачу - гранатами, револьверами. Ген за подвiр'ям стовбичили, плачучи, поодинокi жiнки й дiти. Потiм вартовi прогнали ©х геть, i вже не стовбичив нiхто. А недалечке за подвiр'ям, навгородi, стояла зенiтка; бiля зенiтки - порожнi сани, а може, й з набоями. З тюрми нiкого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових i нових в'язнiв. Уже люди не вмiщалися, тому групу приведених жiнок не було вже де примiстити всерединi тюрми i ©х примiстили на подвiр'©, пiд шопою, змусивши ©х сидiти на якихось поламаних, безколiсних полудрабках, на пеньках та на рiзних старих ящиках i дiжечках. I вони сидiли, скорбнi, як тi жони-мироносицi, кутаючись у великi хустки й коци, сидiли, похнюпившись, нерухомо, мовчки. А бiля них походжали вартовi - важно так, "геро©чно", грiзно, мовби робили не знати яке велике "iсторичне дiло"!.. В тюрмi стояв глухий гомiн, гуд. А в свiтi навколо, здавалось, була тиша. Але так було тiльки зранку. Пiзнiше ситуацiя почала мiнятися. Вулиця Широка була справдi широка, вулиця-магiстраля - шлях вiдступу й наступу армiй. Крiм того, це був район кiлькох заводiв, касарень, бiльш-менш показних будинкiв, де ранiше мiстилася навiть нiмецька комендатура, а також iншi установи, i, може, саме тому тепер нiмцi вибрали ©х за мету свого бомбардування. До того ж iще й центр мiста звiдси був близько. Словом, ситуацiя почала мiнятися в той спосiб, що над мiстом взагалi, а над тюрмою зокрема, почало дедалi все докучливiше гудiти. Заляпотiли по мiсту зенiтки. Загримотiли бомби. Найкраще змiну ситуацi© можна було простежити, спостерiгаючи поведiнку тюремних охоронникiв. Вранцi вони жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потiм посмирнiли. Потiм почали тулитися до стiн, втягаючи голови в плечi, а на в'язнiв, якщо котрийсь уже дуже висував голову у вiкно, кричали гiстерично. Потiм перебiгали вiд схованки до схованки - переляканi, блiдi. А по мiсту гуляли бомбовi смерчi, дедалi - буйнiше, дедалi - iнтенсивнiше. Хвилi налетiв усе частiшали й ставали все з бiльшою кiлькiстю лiтакiв. В обiд пригнав звiдкiлясь замиленими кiньми За╨ць i, наробивши рейваху, поскликав карначiв i всю охорону, вичитуючи ©м якiсь iнструкцi©... Потiм почали розставляти варту попiд парканами, попiд сусiднiм муром, попiд деревами, щось суворо наказуючи. Всю цю шамотню переривали близькi перелети лiтакiв. Тодi все заклякало, прилипало до землi й нишкло. А як лiтаки перелiтали, "праця" кипiла знову. Тягли в старе "бомбосховище", в т. зв. "щiлину" (викопану на низькому грунтi глибоку й вузьку канаву) солому, цеглу й дошки, щоб застелити дно, бо там було багато води й екскрементiв, i в ту "щiлину" набилося повно охоронникiв, пробуючи, чи добра схованка. Потiм усi повилазили, але намагалися триматися поблизу. Тепер уже при кожнiй появi лiтака варта бiгла до "щiлини", зриваючись навiть iз тих мiсць, де "сам За╨ць" суворо наказав лежати. На те все дивилися з нудьгою жiнки пiд шопою й куталися тремтливо в хустки та коци або й так у благенькi сво© пальтечка та кохтини. Це були переважно молодi жiнки й дiвчата - вчительки, перекладачки, друкарки, сестри-жалiбницi, службовки... Все це спостерiгали в'язнi крiзь грати вiкон, слухаючи, як завивали сирени по мiсту й як рокотали десь мотори лiтакiв та рвалися десь бомби. Потiм те все стало вже не "десь", а тут, у цьому районi, навколо вулицi Широко©. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчiв, у поле вогненних вiхол i затремтiла, затiпалась, зiщулилась, замовкла. Люди в нiй влипали в пiдлогу, й щасливими вважалися тi, що лежали бiля стiни, а тi, що лежали посерединi, почувалися нещасними. Через те всi юрбою тислися до стiн. Можливо, якби ця тюрма не була мурована, люди вже ©© розсунули б, розвалили, розiпхали б геть iзсередини. А тим часом... А тим часом Максимовi видно було з вiкна, як ось тут поруч, навгородi, бiля зенiтки на санях сидiли два салдатики й смалили в карти. Вони iнодi поглядали скоса вгору, точнiсiнько так, як ото часом пiвень позира╨ на шулiку, i грали собi далi. Вони, зда╨ться, грали в "очко". Хлопцям було нудно. Хоч у них була добра зенiтка, але зовсiм не було набо©в. Ось один схопився шпарко, кинув карти й гарячкове почав перекидати ящики, що валялися тут же купою, а другий кинувся до зенiтки, повертаючи ©© слiдом за гуркотом мотора, що клекотiв по другий бiк тюрми. - Швидше! - закричав той, що бiля зенiтки. У вiдповiдь його напарник люто сплюнув, махнув рукою й, сiвши на сани, взяв карти: - Iди здавай!.. Ну його к... Що я тобi дам?! Помахавши кулаками вслiд гуркотовi, навiдник облишив зенiтку й прийшов "здавати", взяв карти до рук. Пiсля того вони вже навiть не пробували анi шукати набо©в, анi крутити зенiтку, - вони сидiли собi й смалили далi в карти. Вони тихо насвистували "Гоп со смиком", фаталiстичне спльовували, лiниво позирали вгору. Час вiд часу вони нашорошувалися, дивилися вгору особливо пильно, завмерши. А тодi, махнувши рукою, вигукували: "Не наша!" - i знову грали. Тiльки й чулось: "Давай туза! Собi! Перебор!.." Вони грали, а тим часом над ними вгорi з характерним чвахкотiнням летiла бомба i, перелетiвши геть, репалася десь у дальшому городi. "Перебор!.." Вони навiть не ховалися, вони тiльки стверджували: "Не наша!" - й чекали тi╨© неминучо©, суджено©, "нашо©". То був верх фаталiзму. Потiм паровицею коней учвал привезли до зенiтки набо©... Але вони вже були нi до чого. ©х навiть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося шалено врозтiч, гайнуло в усi боки. Конi теж шарпнулися й подалися геть... На тюрму звiдкiлясь iшов, усе наростаючи, жахливий клекiт. У Максимових очах тiльки зафiксувався, як останнiй кадр, такий слiпучий момент: два салдатики на санях тримали карти й меланхолiйно дивилися десь через тюрму. Потiм вони враз мовби десь запалися - брязнули всi ниць, разом iз картами. Все це сталося блискавично. Клекiт iшов, як гураган. То був клекiт багатьох моторiв при самiй землi й швидко наростаючий ряд вибухiв вiд сипаних густо на землю бомб. Той ряд вибухiв гнав на тюрму вздовж по вулицi. Вже зi стелi сипалися шпаруни, вилiтали вiд повiтря шиби, хиталася пiдлога... але то все було ще тiльки вiд вибухiв, що наближалися. - Лягай!! - крикнув хтось несамовито до Максима, зда╨ться, Костик. Вiн i всi iншi лежали ниць на пiдлозi й, накриваючи торбинками, лахмiттям i руками сво© голови, коцюрбилися, як лист на вогнi - на вогнi передсмертно© лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком скажено струсонуло. Зi стелi посипалися шпаруни й трiски, з груби полетiло камiння, вапняний пил, дим, сажа, вiд чого камера враз затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А в нiй - людськi несамовитi зойки, стогони, молитви, клятьби. - Мовчiть! - сказав iз серцем Максим. - Уже... Вас минуло. "Господи, - подумав, - якi ж бо все-таки тi люди безпораднi й безглуздi, коли ©х б'╨ гiстерiя жаху!" Хмара вапняного пилу й сажi помалу осiдала, розходилась. Розходився й жах, затихав, як i той гуркiт. Потягло вiтром, хмара зникла, й стало раптом ясно, як на вулицi. Бо таки й справдi було... на вулицi! Передня стiна геть цiлком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, вiдiрвала ©© геть уздовж усього будинку, повалила на землю й обернула в купу цегли. Нiби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерiзi. Люди охнули. Потiм хтось гукнув дико по-козацькому, нiби кидаючись в атаку, - либонь, спробував вихопитися звiдси геть. I враз услiд за тим заклекотiла стрiлянина з багатьох автоматiв i розiтнувся несамовитий крик. То кричав За╨ць: - Лежати! Нi з мiсця!.. Варта! Наказую стрiляти по кожному, хто... Метр над землею - вогонь!! Не руш iз мiсця! I варта стрiляла. Вона стрiляла не "по кожному, хто", а по всiх зразу, притискаючи людей вогнем до землi, загородивши тим вогнем дорогу до свiту - стiною з вогню й свинцю, замiсть стiни цегляно©. Той вогонь навис низько, продiрявлюючи стiни метр над людськими головами. Нiхто не пробував бiгти. Тих кiлька осiб, що кинулися зразу, було розстрiляно на мiсцi, решта лежала. Так. Варта добре виконувала сво© обов'язки. Бомби - бомбами, смерть - смертю, а служба - службою. В розбомбленiй тюрмi було втримано спокiй i "порядок". Так вартовi тримали людей у лежачому станi кiлька годин. Навiть не можна було Максимовi подивитися, чи тi салдатики грають ще в карти, чи вже нi. Проте вiн не витримав i подивився, пiдвiвшись, за що мало не заплатив життям. Дивно - салдатики сидiли на санях i грали собi й далi в карти, так нiби нiчого не трапилось. Конi з набоями десь забiгли, й хлопцi далi були без дiла. Та й яке, справдi, зараз могло для них бути дiло важливiше за "очко", за гру з долею в пiжмурки, в щастя? "Переборi", "недоборi", "наша!", "не наша". Аж поки випаде "очко"... Тим часом надходив вечiр i щось треба було тюремнiй адмiнiстрацi© робити. Вихiд було знайдено дуже просто: вартовi нанесли колючого дроту, гакiв, цвяхiв i заплутали геть те мiсце, де бракувало стiни, замiнивши ©© дротяною загорожею. Вийшов справжнiй звiринець. Лише нiкому було на той звiринець дивитися. Свiт наче вимер увесь геть. Мiсто теж. Навколо - анi голосу, анi знаку чогось живого, людського. Зенiтку також надвечiр було прибрано i вже два салдатики-фаталiсти не грали в карти там, навгородi. Немовби все програли й уже нi на що було грати в "очко". Жiнок i дiвчат, закутаних у хустки й плащi, зажурених, як тi жони-мироносицi, теж було прибрано з-пiд шопи, й там уже нiкого не було. Варта також десь тулилась по закутках, i ©© теж так нiби й не було. Лишилось тiльки це звалище вiдгороджених дротом людей посеред порожнього, темного свiту, посеред смороду пiроксилiну й горiло© сажi. А ввечерi прийшли карнач i два мiлiцiонери й забрали з "камери" Максима. А забираючи, вони наклали на нього елегантнi нiмецькi наручники, чим Максим був неабияк здивований: це було щось нове в практицi цi╨© "фiрми". В нiй, правда, перед розправою путали людям не тiльки руки, а навiть i ноги, але не такими розкiшними наручниками, а колючим дротом - путом дешевшим, але бiльш надiйним i "переконливим"... Отже, наклали наручники й повели. Довго вони його водили в тих наручниках чорною пустелею, розбомбленими вулицями - нi, не вулицями, а хаосом, помiж ямами, скiсно лежачими стiнами, поваленими телефонними стовпами. Водили й усе щось шукали, а при тому про щось мiж собою бурмотiли й лаялись. Максим тинявся разом з ними й зовсiм не пiзнавав рiдного мiста. Його не було. Була лише немилосердно здовбана чорна земля, залита багном i зловонням, засипана трiсками, щебенем, покрученими шматками бляхи, мотлохом ру©ни. Все було обернено в хаос - у хаос пустелi. Таке було враження, що ╨диною точкою, де ще дихали якiсь живi iстоти, серед цiло© цi╨© безмежно© ру©ни була та точка, звiдки вони вийшли, - тюрма. Та вони ©© загубили й тепер ледве чи знайдуть. Довго так тинялися карнач i вартовi, водячи Максима в наручниках... По довгих блуканнях смертельно натомленi й лютi вартовi з карначем i Максимом припхалися назад. Так i лишилось невiдомим для Максима, куди й чого вони водили його в таких "гарних", в таких мiцних нiмецьких наручниках?.. Прибувши назад, деякий час усi стояли посеред двору, серед уламкiв i вивернутих брил землi. Карнач iз вартовими побубонiли щось, поплювали, боячись навiть закурити в такiй зловiснiй темрявi, й вирiшили чомусь не заводити Максима назад до "камери". Вони завели його пiд ту шопу, де недавно сидiли "жони-мироносицi", й залишили його там у наручниках. Вони не зняли ©х, а здали його так вартовому, що вiдповiдав за цю "тюремну точку", й звелiли чекати. Вартовий посадив Максима на якусь дiжечку бiля зовнiшнього стовпа, а сам десь заховався вглиб, проказав звiдти звичайну формулу попередження й пiсля того бiльше нiчим уже не нагадував Максимовi про себе - десь тiльки мовчки й пильно за ним стежив. Таким чином, нарештi Максим лишився на самотi з собою. Максим був радий i такiй самотностi. Перешкоджали трохи наручники, але вiн скоро й про них забув. Обiперся спиною об стовп i занурився в свою втому, в забуття, в глибокi, тяжкi сво© думи. Навколо тiльки мла й ще щось - туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемiшалось разом пiсля довгих бомбардувань, i пожеж, i тлiння, й випарiв, i холодного-холодного зацепенiння. Навiть не знати було, чи то хмари клубочились на небi, чи то клубочилася там сама чорнота ночi. I серед тi╨© чорноти було задушно й тихо, немов пiд переверненою дiжкою... Коли Максим по деякому часi прокинувся вiд холоду iз забуття й розплющив очi - було якось аж дзвiнко вiд тишi й... зоряно! Низько-низько нависли над землею й мерехтiли зорi. Мiрiяди зiр. А пiд ними - холодна мла й принишкла тиша. В тiй тишi було чути. як десь дзвiнко трiщали крижинки на пришерхлих вiд морозцю калюжках... Зорi були якiсь аж наче червонi, мовби заплаканi. I чувся дух - ледве вловний специфiчний дух безмежного румовища, над яким тi зорi нависли. I ще щось... Максим прислухався, й волосся йому почало ворушитися на головi. Вiн услухався всiм сво©м ╨ством i вдивлявся викоченими очима в темряву, мов намагаючись те "щось" побачити, але побачити нiчого не мiг. Перед очима - тiльки зорi... Вони виступили на чорному небi, немов буйна роса, немов аж осипаючися над пришерхлою землею. А пiд ними - чорнота, мов у безмежному-безмежному проваллi, й нашорошенiсть, як в урочисту годину перед творенням свiту. Нiде нi людського гомону, vi вiтру, нi рипу, нi стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого пiвнiччя, тi╨© години, коли, мовляли старi люди, десь там у пеклi "чорти навкулачки б'ються", а весь свiт прича©вся й слуха╨. Штиль... Нi, не штиль. Прислухався... Тиша гойдалася. Вона гойдалася все бiльше й бiльше. I вже чути було виразно - над усi╨ю землею стояв далекий-далекий клекiт. Перекочувався, наростав, наростав... Стихiйний, жаский, безмежний клекiт. Мовби лемент грiшникiв у пеклi. Мiстерiя! Якась моторошна опiвнiчна мiстерiя... Нарештi - збагнув: "Та то ж собаки!.." Так, то в а л у в а л и собаки. Це явище завжди потрясало Максимову душу - ця дивовижна собача симфонiя. Ще змалку вiн чув ©© над цим мiстом отако©-от зоряно© ночi, i сонне мiсто здавалося йому тодi безмежжям усесвiту, а собачий лемент над ним - мiстерi╨ю другого життя, життя якихось iнших, потойбiчних iстот, що перевтiлилися в псiв i зчиняли свою перекличку, коли людський свiт засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву в бездонне зоряне небо, - спочатку всi пси десь на одному кутку мiста, потiм до них при╨днувалися всi пси другого, третього кутка, i далi, далi, на всiх кутках i по всiх вулицях, площах i околицях здiймалося море лементу й розливалося все ширше й ширше. Воно перекочувалося на передмiстя - на бойнi, на чинбарнi, на соннi хутори й села, на далекi-далекi виселки й котилося звiдти назад, на пiвдень, на пiвнiч, на захiд, на схiд... Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всi - тисячi й тисячi псiв - повторювали все одну й ту ж саму ноту - до безконечности. Одну ноту. Рiзнилися лише тембром - тонюнькi дисканти, тенори, баси, тяжкi захриплi октави... I мимоволi приходило на думку - хто ж диригу╨ тi╨ю дивовижною мiстерi╨ю? А хтось-таки диригував!.. Зорi осипалися тихо над тим лементом, а вiн усе клекотав, клекотав... Пришерхла земля, взявшись морозцем, тихо вiдбивала зорi в свiчадах примерзлих калюж i калюжок. Тако© ночi й пiд такий лемент колись, - пригадував Максим, - не мiг вiн, бувало, заснути й обертався до самого ранку з широко розплющеними очима. Це бувало ще в дитинствi. Але справляло це тодi iнше, вiдмiнне, нiж тепер, враження на Максимову душу. Та й той лемент, те валування собаче, далебi, було якесь iнакше тодi. Бо ж тодi кожен пес мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав дах над головою, свiй дiм i свiй окремий свiт у ньому. Господар засипав, а пес, скориставшись iз безгомiння й нудьгуючи на ланцюгу чи пiдкоряючись iнстинктовi прапращурiв, починав перекличку. I в тiм валуваннi, в тiм усiм клекотi тодi була тiльки тяжка нудьга собача i тiльки собача скарга. Хоч i безмежна, хоч i та╨мнича та вражаюча сво©м стихiйним виявом, але тiльки собача. А тепер... Максим, що мав за собою вже тридцять п'ять рокiв тяжкого життя, пройшов вогнi й води, й усе пекло земне, вслухаючись тепер у цей клекiт, у цю дику пiвнiчну мiстерiю, раптом вiдчув якийсь мiстичний жах. Десь у пiдсвiдомостi виринув навiть сумнiв: "Таж хiба це собаки?.." Нi, це над збомбленим, зруйнованим, поритим ямами й окутаним смородом пiроксилiну мiстом, що лежало, втоптане в землю, пiд холодними зорями, ридали душi всiх забитих i замордованих, розiрваних на шматки й нiким не похоронених, безпритульнi й безпораднi, непотрiбнi анi на землi, анi на небi, анi в пеклi. Це вони зчинили страшний плач, страшне голосiння. Безмежний, потрясаючий лемент... У чорнiй тишi пiвнiччя, пiд холодними тремтячими зорями, вони тужили на всi голоси й на всi ноти... Такого Максим ще нiколи не чув. Це було монотонне повторювання однi╨© ноти безлiччю голосiв. Це було витягування цiло© рулади, пересноване тужним виттям, що навiвало жах, вiд якого ворушилося волосся. Якась космiчна i╨ремiяда, доведена до найвищо© точки. Повстання мертвих... Нi, р е в и щ е мертвих разом iз живими - над чорною, космiчною прiрвою. Море хлипання, скарги, квилiння, дитячих зойкiв, материнського ридання, божевiльного маячiння й тоскного речитативу ритуально© яко©сь плакальницi, нiжно© й тонкоголосо©, як рiдна-рiднесенька сестра чи ще рiднiша матiнка-ненька... Дивовижний, несьогосвiтнiй i в той же час до болю реальний, безнадiйний плач-лемент над ру©ною... Пiд тим лементом брижилась чорна й сморiдна, пришерхла, принишкла земля, а вгорi над усiм мерехтiли, клiпали, як очi, великi зорi, вiбруючи в такт хаотичному дикому лементовi пiд ними, й здавалося, що з них - iз тих зiр-очей - капали сльози. Максим слухав цю пiвнiчну мiстерiю i його перегартоване, надщерблене й геть спустошене серце бралось тремтливим холодком. Для нього це був страшний плач над мiстом його похованого дитинства. Над чорною пустелею - на порозi бiблiйного, напророченого кiнця свiту... Вранцi зняли з Максима наручники, так i лишивши нерозгаданою загадку - навiщо ж вони ©х надягали?.. Як тiльки розвиднiлось, вiдразу ж завили сирени. I вiдразу ж почався шалений рух. Хтось розгубився, заметушився й усе переплутав. Максима спочатку було вкинуто назад до камери. Та не встиг вiн ще навiть знайти собi мiсце в камерi, як нараз розiтнулася шалена команда: - Виходь!!. Стройся!!. Загримiли засови, затрiщали дверi - велика людська лава бурхнула з тюрми надвiр. Хоч цiлiсiнька стiна була вiдвалена геть, проте всiх випускали тiльки в дверi. "Дисциплiна..." А надворi ту всю людську лаву брали, як у шори, двi тiснi й довжелезнi шпалери варти, на©жачено© сталевими цiвками автоматiв i злiсними лютими очима, так нiби причиною того, що вони мусили пiдставляти тут голови пiд бомби, була саме ця сiра людська лава. Вони взяли ©© в шори й зразу ж розставили всiх "по чотири". Щойно тепер стало видно, скiльки ©х i якi вони були. Тут вишикувалося понад чотириста людей, - нi, не людей, а сiрих iстот у подертому брудному ганчiр'©, з пом'ятими блiдими й брудними обличчями, з такими ж торбами на спинах, - понад чотириста скоцюрблених голодом, холодом, утомою й страхом жалюгiдних iстот. Вишикованi в довгу колону "по чотири", вони являли собою вже цiлком знеосiблену сiру масу. I ця маса, ця колона, закаляна вапном й крейдою, забруднена порохом, глиною й битою цеглою, стояла, дрiбненько тремтiла й чекала, опустивши очi, теж злiснi, але бiльше переляканi... Та й варта мало чим вiдрiзнялася зовнi вiд колони. Таке ж ганчiр'я одягу, такi ж торби, лише не в руках, а прип'ятi до паскiв, такi ж блiдi обличчя й такi ж переляканi. Тiльки вони були тепер упривiлейованi. Тi привiле© вони тримали в руках. Привiле© тi - то зброя i зматерiялiзоване в тiй збро© право вбивати людей, поставлених "по чотири", - таких самих, як i вони, але приречених тепер бути вбитими першими тiльки тому, що цього разу зброя потрапила випадково не до ©хнiх рук. Метушня. Команда Зайця: - Ма-аррш! I все те посунуло. Подалося вчвал - по багнюцi, по снiгу, по вибоях. Тюрма на Широкiй лишилася зяяти роззяпленими дверима, проваленим дахом i розваленим фасадом. Тридцять восьмеро тих, позначених пальцем Фортуни, що ©х перед тим було видiлено окремо, змiшалися тепер i переплуталися з рештою, з усi╨ю масою, пiдiгнаною вже пiд один ранжир тим-таки самим пальцем. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Захекуючись вiд швидко© ходи, люди почали губитися в здогадах - куди ж це ©х ведуть? Чи не на соборний цвинтар? Це там, за ярмарковою площею, пiд сизим бором... Максим теж думав про те. Так, це ж вони, далебi, йдуть туди, де сто©ть той янгол мармуровий, повергнутий на землю, що так трагiчно заломив руки в мармуровiй печалi... Тужить. Хоч його й потiшали щороку безлiч разiв священики та хори церковнi, спiваючи - "iдеже н╨сть бол╨знь, нi печалi, нi воздиханiя", проводжаючи душi вiдходячих у життя вiчне. Янгол усе тяжко зiтхав i плакав ревно, скiльки Максим його пам'ята╨. I малому Максимовi все здавалося, нiби тому вiн так ридав, що недалеко бiля нього все було копано великi ями та й роблено в них братськi могили для розстрiлюваних над ними людей... I дядина, красуня тiтка Ганнуся, точнiсiнько так ридала, коли стояла на могилi навколюшки, розхристана, з розметаною косою, затискуючи руки мiж колiнами, - над розстрiляним сво©м чоловiком, а його, Максимовим, дядьком, колись... Колона йшла, обминаючи центр мiста, йшла бiчними вулицями, тримаючи курс таки туди - на ледь помiтний хрестик за купами голих дерев i дахiв, на хрестик дерев'яно© церковцi соборного цвинтаря. Тi вулицi, якими вони йшли, так добре знанi Максимовi з дитинства, - то вже були не вулицi. Вся ця частина мiста була перетворена в суцiльний пустир, укритий ру©нами дiмкiв i глибоченними воронками. По краях воронок лежали величезнi брили мерзло© чорно© землi, вивернутi тоновими бомбами. "По кому тут треба було скидати тоновi бомби!?." I, нiби як знущання, як глум над тi╨ю всi╨ю ру©нницькою робою i як трiюмф перемоги над нею, ось над шляхом, край велико© левади сто©ть глиняна хатина пiд солом'яною старезною стрiхою... Максим знав цю хату з дитинства - це хата Кривоносiв, ковалiв i молотобойцiв, що з ©хнiми хлопцями вiн учився в школi та з ними ж на печi ось у цiй хатi слухав казок старо© бабусi Кривоносихи - казок про царiвен, про вiдьму, про хатку на курячих лапках... I ця "хатка на курячих лапках" iз казки завжди асоцiювалась у Максимовiй уявi саме з хатиною Кривоносiв. А тепер ця хатка на курячих лапках сто©ть от над кра╨м велетенсько© воронки, як над проваллям, i - цiла-цiлiсiнька! Це нiби теж кадр iз казки. Цiлiсiнька, пiсля нападу "нечисто© сили", тiльки припала на один рiг, мовби вклякнула на одно колiно, та стрiха трохи задерлась. Та ще ослiпла зовсiм - ╨дина ©© шибка в маленькому вiкнi вилетiла. Решта шибок, як i ранiше, були позатиканi онучами, й тi онучi не повилiтали, - це, либонь, ще тi онучi, що були й за Максимового дитинства, що ©х iще повтикала стара Кривоносиха. "Непереможнi, незнищимi укра©нськi онучi!" Чим далi колона йшла, тим реальнiшою ставала для Максима можливiсть пройти попри самiсiньку власну хату. Так. Це була б страшна iронiя! I на те закривлялося. Ось уже мiський парк. Ось Шеметiв перевалок. Ось вони вийшли на Максимову вулицю... Звiдси б повернути лiворуч, i за яких двiстi крокiв - його хата. Але колона не повернула лiворуч i не пiшла вздовж по вулицi, а лише перетнула ©© впоперек навскоси. Конвой так квапив, так гнав, що люди бiгли... бо над мiстом уже знову ревли лiтаки й могло статись так, що, доки колона добiжить до цвинтаря, ©© змiшають iз болотом ранiше, ще й разом iз конво╨м, i тим зiпсують усю задуману виставу, зламають ©© послiдовнiсть. Люди бiгли, спотикаючись. У тiм поспiху даремно Максим повертав голову влiво, намагаючись востанн╨, хоч здалеку, побачити свiй дiм... Нiчого вiн не вглядiв, не встиг. Проминувши Зелене озеро (озеро посеред вулиць, на якому Максим учився плавати й рибалити, ловивши штаньми золотих маленьких карасикiв i жаб'ячих пуголовкiв, i яке тепер його не зворушувало, засипане брудним снiгом, сажею, цеглою, трiсками й шматками бляхи вiд розбомблено© касарнi, що стояла при березi) - проминувши це озеро, колона повернула лiворуч... I тепер уже зовсiм стало ясно, що таки дiйсно вони йшли на цвинтар. "Ось пройти ще цi╨ю вулицею, звернути праворуч у вузенький Силенкiв перевалок i тим перевалком вийти на Ярмаркову площу, пересiкти ©© навкiс - i вже. Там ╨ брама, через яку всi входять... але не всi виходять". "За тi╨ю брамою, там ©х i чека╨ мармуровий янгол". За цим передбаченням усе й вiдбувалося. Це вражало. А також вражало те, що скiльки вони пройшли, а нiде ще не стрiли жодно© живо© душi, навiть собаки. Нишком кожен, i Максим теж, хотiв, щоб стрiвся бодай хоч якийсь випадковий знайомий, щоб хоч знали люди (хоч хто-небудь!), коли й куди ©х поведено, щоб знали, що вони тут пройшли востанн╨ власними сво©ми ногами... Пройшли вулицю. Ось колона звернула в вузенький Силенкiв перевалок. Ось... Але далi цього перевалочка колона не пiшла. Вона зупинилась, геть виповнивши його вщерть, бо був вiн зовсiм вузенький, i так стояла. Люди перепочивали тiлом i мучились душею (хто ще був здiбний мучитись). Це все-таки мала бути лише коротка павза, а потiм вони вийдуть на ярмаркову площу, зроблять останнiх пару сот крокiв i... Проте з цього перевалочка колона далi не пiшла. Виявилося, що мета ©© маршруту була якраз тут, саме в цьому перевалочку. Це був досить великий одноповерховий будинок Силенка. Тобто - колись це був будинок Силенка, якогось купця, чи архи╨рея, чи генерала, Максим так добре й не знав того, хоч проходив повз нього безлiч разiв. А не знав тому, що пiзнiша слава цього будинку геть затьмарила iмена попереднiх господарiв. А був тут пiзнiше "Штаб Духонiна", а потiм "ЧеКа"... Може, вiдтодi й янгол той плаче там так тужно... Потiм тут був вiйськовий клюб. Нарештi - контора й клюб радгоспу "Свобода". А тепер... А тепер тут, зда╨ться, мав бути також "клюб"... Якiсь люди шпарко й галасливо працювали в ньому: чiпляючись по вiкнах, як мавпи, вони прибивали грати!.. Пристосовували. За десять-двадцять хвилин усе було готове: дiм купця чи архи╨рея Силенка було пристосовано до ново© функцi©. В цей дiм i було впаковано всю колону. Запхнули ©©, натоптали, придавили колiнами, рушницями та кулеметами й замкнули. Варта розташувалась по менших прибудiвках та в коморах у дворi, начальство й "управлiння" - по сусiднiх дiмках. I нова тюрма зафункцiонувала. Всерединi в тiм домi дверi були повириванi й стiни порозвалюванi, так що вiн знутра являв собою майже суцiльну залю з коридорчиком. У цю залю й у цей коридорчик i насипано було повно людей. Вони кишiли купою, один на одному. Топталися по головах i ногах. Вкладувалися. Вмощувалися... А над усiм - гнiтюча-гнiтюча тривога, страх i якесь внутрiшн╨ ниття, як зубний бiль... "Соломонова теза про пiсок пустель, мабуть, саме отут була б найбiльш доречна. I та його теза про хробакiв..." Максим роздумував над цим, лежачи серед людського звалища й спостерiгаючи з нудьгою все навколо себе. I вже майже визнав за ним рацiю - за Соломоном цебто. Господи! Сама думка, що Соломон мiг мати рацiю, вбивала. Зрештою, все тут убивало, весь оцей свiт убивав. "А таки, мабуть, мав рацiю!.." Зваленi в купу, в звалище, всi цi iстоти (а це вже були тiльки iстоти - нi, пiсок пустель!) помалу втрачали зовсiм свою людську подобу. Максим давно знав, що людина в певних обставинах може швидко звiрiти, обертаючись часом у тварину. Бачив це сам не раз. Але так от оголено й у такому темпi й маштабi... Цього ще не бачив. I тут же пригадував знову слова Соломона про вагоме й штучне - про те, що вiдвiю╨ться, й про те, що лиша╨ться. I от - штучне вiдвiялося, лишилося вагоме... В тюрмi панувала ядуха, злоба. Люди починали нагадувати собою диких iстот, що на малiй площi, в ямi, намагалися видертися геть по головах собi подiбних, топчучи одне одного на смерть. Вони шукали рятунку в загибелi ближнього, в зненавистi - в тому, в чому рятунку нiколи не було й нiколи не буде. Над людським звалищем, у смородi лахмiття, випарiв i махоркового диму, тяжка, як сам той дим, стояла зловiсна, брудна лайка. Люди гризлися за мiсця бiля вiкон, за те, хто з них був чи ╨ "ворог народу", а хто нi, - хто... "правильно", по заслузi сидить у цiй "буцигарнi", а хто "безневинна жертва"... Гризлися за те, хто "чесно жив", а хто з нiмцями спiвпрацював, хто любить сов╨тську владу, а хто ненавидить... Причому все те говорилося якнайголоснiше, щоб чула варта за дверима, щоб чув карнач, а то й "сам За╨ць". Люди билися кулаками в груди й клялися... й проклинали... I дубасили словами один одного, а вiд слiв переходили й до кулакiв. Все це вирувало, ворушилось, як мурашник, - нi, як черва. А посерединi того коловороту лежали Максим iз Костиком. Хлопець дрiбно тремтiв. Вiн нiколи не був у такiй ямi, i його дитяче серце огортав панiчний жах. А Максимове серце огортала туга - нi, нудьга. "Любов!.. Iде©!.. Бог!.. Честь!.. Ха-ха-ха!" - бринiли Соломоновi слова. Його дух витав тут, як дух злого генiя, аж Максимовi ставало моторошно... Серед ув'язнених найбiльш горлатими, найбiльш "вiдданими Сталiновi й партi©", найбiльш "чесними" виставляли себе тi, що були вчора пiдручними в Зайця, - полiца© з "любовi до мистецтва", гестапiвськi попихачi й тi "заплiчних справ майстрi", що так по-мистецькому орудували намиленою мотузкою. Вони били себе в груди й напосiдалися на всiх iнших, тероризуючи ©х сво©м горлатим пащекуванням. Iншi огризалися, нагадували крикунам учорашн╨, тодi вибухав й стояв божевiльний клекiт - клекiт оскаженiлих людей. Тюрма аж стугонiла вiд лютого ревища. I раптом... Раптом усе вривалося. Люди заклякали, аж стукаючи лобами об пiдлогу, тиснулися в кутки, стогнали й хрестилися, згадуючи Бога й "Царицю Небесну", i лежали тихо-тихо, шепочучи молитви... Це над дахом проходив смерч - там гули лiтаки, налiтаючи черговою хвилею на мiсто й бомблячи його з низького лету. Люди шаленiли вiд жаху. Вони влипали в пiдлогу, тремтiли й говорили тiльки пошепки, нiби боячись, щоб ©х не почула, пролiтаючи над дахом, смерть. Але лiтаки пролiтали i... I тодi за ними вслiд зривався скажений вихор матюкнi "в Бога, в Богородицю, в янголiв, у всiх святих i ©хнiх заступникiв"... Розквитавшись так iз лiтаками, бралися знову до перервано© баталi©. I знову все, як було й перед тим: клекiт i ревище... I ось серед такого ревища, як його завершення, зрина╨ нагло гiстеричний голос. То, скориставшися з маленько© павзи, якась iстота б'╨ себе кулаком у груди, рида╨ й вигуку╨: - А в усьому цьому виннi вони - тi газетчики та коректори рiзнi!.. Вони позводили нас iз ума сво©ми газетами!.. I скреготить зубами, що вчасно не повiшав ©х усiх, i пропону╨ спосiб розправи з ними - колесувати, четвертувати ©х i т. д. за те, що от ©х "бiдних до такого довели". Костик злякано втяга╨ голову в плечi й тиснеться до Максима. Вiн бо©ться. I вiн ма╨ рацiю, бо серед цi╨© роз'юшено© людсько© стихi© до безглуздого самосуду зовсiм-зовсiм близько. Причому будуть бити й убивати такого-от Костика за те, що вiн "проклятий коректор", i професiйнi вбивцi, й люди, якi нiколи курчати не вбили, якi колись любили пташок, i дiтей, i книги, й церковнi спiви... Всi вони, цi люди, тепер пустилися берега. "Оголилися", мовляв Соломон. Тут-от оголилися ©хнi серця, i в тих серцях був тепер лише чад. Знову лiтаки - i знову все пада╨ ниць, а як небезпека мина╨ - знову розлива╨ться той чад, чад зненависти й злоби. Це так ошалiлi з переляку люди робили "репетицiю", бо ж... Бо ж усi кожно© хвилi чекали Спец-Трибуналу. Найбiльше, мабуть, дiсталося в цьому звалищi нiмцям. Не тим, що десь там лiтали й бомбили, а тим, що були в камерi, ©х було тро╨. Тро╨ вiйськовополонених - недавнiх нiмецьких салдатiв. Власне, вiд ©хнього салдатства, вiд ©хньо© величi вiйськово©, в них тепер нiчого вже не лишилося. Хiба що лише старi, бруднi, подертi й завошивленi штани. I все. Замiсть чобiт, на них були якiсь мотузянi лаптi, замiсть шапок - нiчого, а замiсть шинелiв - старi сiрi коци. Вони куталися в тi коци й тиснулися один до одного. Вони навiть не сидiли - вони, тиснучись отак, стояли купкою, бо не було для них мiсця, щоб сiсти чи лягти. Та й не брак мiсця змушував ©х стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися один до одного, а те, що всi ©х злiсно штовхали ногами, наступали на пальцi, ходили по них, зумисне пiдбивали пiд колiна, ще й обкидали нечуваною лайкою. Дрiбно тремтячи, полоненi стояли в найгiршому мiсцi - при вихiдних дверях у тiсному коридорчику, бiля "парашi", нагадуючи собою безмовних телят, притягнених на зарiз. Тi, що пiдходили до "парашi" за потребами, мочились ©м на ноги, й кожен знаходив спосiб якось виявити свою безмежну до них зненависть. Не розумiючи мови, нiмi поневолi, нiмцi дивилися здивованими, жалiбними очима, вiдкривали роти, мовби сподiвалися ними щось почути й зрозумiти. Але з них вистачало й iнтонацi© голосiв та мови вчинкiв. Серед усiх упослiджених вони були тут найбiльш упослiдженi. Особливо в критичнiй ситуацi© вони опинялися кожного разу пiсля налету нiмецьких бомбардувальникiв. Коли тi бомбардувальники вже вiддалялися, тодi маса, вставши з колiн i з черев, була недалека вiд того, щоб тих трьох "фрiцiв" геть розтерзати... Цiлий день пройшов, як у тяжкiм учадiннi. Та й справдi, це людське звалище видавало з себе тiльки сморiд i чад. Та не тiльки чад онуч, але й душевний чад. Навiть онучi видавались Максимовi "шляхетнiшими" порiвняно з тим, що тут звалося ще людською душею. "Так, так, - кипiла його думка люто. - Самум. Самум диких пiщинок, одержимих iнстинктом самознищення, ру©ни, загибелi. I от ©х нагромаджено тут цiлу дюну. Це тут, а ще ж..." I, нiби доповнюючи цi болючi думки Максима, до його свiдомости долинула випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що не тiльки вiн, а й ще хтось тут думав його думу. Та фраза була промовлена меланхолiйно, до самого себе, кимось у кутку, в звалищi - тихо, як зiтхання, зламано й безнадiйно: - В о н и поставили "стелю" - i людина вже не може злетiти вгору. I все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала для Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб угадати, хто ж сказав тi слова. Серед брудних, зарослих щетиною, здичавiлих облич, здавалося, не було жодного такого, яке сво╨ю духовною печаттю могло б видатись за вiдповiдне до цi╨© фрази. Так i не змiг Максим узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця приголомшуюча думка. "Стеля" - це так авiятори називають межу можливого для лiтака щодо пiднесення вгору, межу можливого, лiмiтованого спроможностями мотора чи спроможностями людини. Отже - той сумний голос виявив, назвавши, страшну рiч - "стелю" в людинi. "Вони" поставили ©© в людинi, як останню межу... "Вони..." Хто "вони"?.. Ясно, в о н и - всi цi Соломони й Зайцi та подiбнi. Попи й хами вiд марксизму, "iдеалiзму", матерiялiзму, фашизму, гiтлеризму, ленiнiзму... iзму... iзму... "Пророки й апостоли", вождi й виконавцi, Соломони й Зайцi! Два полюси однi╨© цiлости, дiялектично сполучена "╨днiсть протилежностей", - ось тут вона виявилася. Соломон - теорiя й система, За╨ць - практика. "Що людина може?.. Людина нiчого не може!.." Так, вона вже не може злетiти вгору. Вона ма╨ "стелю". I вона повза╨, як хробак. Тому повза╨, що... повзучому не так просто впасти вниз. У крайньому разi, можна не впасти, а сповзти вниз i там якось жити. Ось... Це тому меланхолiйний тихий шепiт серед людського звалища прозвучав так голосно для Максима: "Стеля"... I ставало вже зовсiм не жаль Максимовi, що ©х усiх тут, i його разом iз ними, так близько пiдвели до того печального янгола на цвинтарi. Залишався лише жаль до самого того янгола, - бо ж усе це насправдi зовсiм не варте було велико© скорботи його прекрасно©, хоч i кам'яно©, душi... Як добре, що ╞х пiдвели вже до цього-от цвинтаря! Колись вiн, iще малим, у хвилини тяжкого роз