озаду, й струна радости забринiла знову у ньому, як тодi, вiдразу пiсля розстання з дiдом. Пройшовши бур'яни й вибалком аж у край, зупинився, постояв. А тодi повернувся праворуч, прицiлився - й пiшов навпростець. Пiшов не минаючи анi калюж, анi горбiв, анi потокiв, анi глевко© рiллi, анi стернi колючо©... Йшов трiюмфально. Мiсцями вiн заплющував очi й iшов наослiп, у забуттi, в гарячковому, але й у радiсному, марiннi. А як розплющував очi - перед ним гойдалося голубе марево. Те саме марево, знане з дитинства, що таким чудовим може бути лише в його рiдних степах. Цвiли оази, й сади, й озера, й мiста казковi. I спiвали жайворонки. I одуд кричав десь бiля великого червоного диску сонця, десь за левадами його дитинства, навеснi-провеснi. I все навколо сяяло променисто, i все було залюблене, щасливе... Максим iшов назустрiч усьому тому - i жайворонковi, i одудовi, i садам, i озерам. Iшов назустрiч синовi сонячного Палермо, й тому янголовi мармуровому, й сво╨му синочковi, й сво©й дружинi - всiм. Iшов з розхристаним сво©м серцем порепаним i з закипiлою кров'ю в зморшках, але щасливий. А хтось у ньому всерединi спiвав, гойдаючись на гарячковiй веселковiй гойдалцi, в шаленiй барвистiй веремi©. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ "Пiсня пiсень" "Я буду вмирати, та поки мого дихання в менi..." Це була вже, власне, агонiя. Тiло його догоряло в муках i вже втрачало почуття часу, простору, мiсця й руху. Воно лежало розпластане на снiгу над каламутним i шумливим степовим потоком, що тiк десь до рiдного мiста, до рiдно© рiчки, прекрасно© рiчки його дитинства, - лежало, агонiзуючи, вже на останнiй гранi. Але душа в ньому не здавалася. Нi, вона не здавалася. Бiльше того - вона трiюмфувала. Вона ж уже була бiля мети. Бiля мети! Тут уже вiн - оце його немiчне тiло - навiть рачки долiзе. А таки долiзе. Вiн не вмре тут, не смi╨. Вiн долiзе-таки до свого порога. Ще трiшки - i пекельну муку заступить уже справжнiй трiюмф, гордий трiюмф, наче клекiт орлиний... А тим часом вiн лежав над потоком, над буремною повiнню весняних вод i марив. Його обступили ро╨м усi, хто запав йому в душу й жив у нiй життям безсмертних. А мiж ними був i той "Янгол" з парабелюмом, i рябий салдат, i всi, що не дали йому загинути. Вони стояли й дивилися на нього очима, сповненими здивування й радости... I все те помалу зосереджувалося в одних великих i мерехтливих очах, з яких дивилася чиста, кришталева, безмежно любляча й велика, як всесвiт, душа... Син... Це вони, цi очi й очi всiх тих, що стояли тепер перед ним, як свiточi вiри в людське в людинi i в вартiсть людського життя в цьому свiтi, - вони вабили, вони кликали, вони наказували переступити ще цю останню латку - найтяжчу, найстрашнiшу, бо найтруднiшу, але вже останню... Тiло його догоряло в муках. Але серце в ньому смiялось i щось казало до всiх тих, що стояли перед ним в уявi, - казало як заповiт, як молитву. То не вiн, то хтось iнший у ньому, урочистий i молитовний, писав велетенською рукою по велетенськiй бiлiй скрижалi землi, - нi, на слiпучо-бiлому екранi неба, - дивнi слова-гi╨роглiфи. Вогненно-яскравi, вони зацвiтали буйно синьоокими волошками, нiжними мальвами, кривавими маками, закоханими трояндами. А вiн писав i вимовляв, читав написане. I голос той бринiв iз самого серця. Це була пiсня. Це була пiсня пiсень iз велико©-велико© книги. I вiн спiвав ©©, вiн урочисто проказував ©©, мовби псалом у великому храмi: ..."Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я буду змагатись i буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати ©х, шукаючи в тих iскрах дороги з чорно© прiрви в безсмертя!.." "Я буду вмирати, та поки мо╨ серце в менi, я буду шукати шляхiв до iншого серця, сповнений велико© вiри в неспалиму купину людсько© любови, дружби й братерства - братерства приречених на великi страждання, але й на велику, на безумну радiсть - радiсть трiюмфу над смертю, над злом, над чадом вiчно© тьми й загибелi..." "Я буду вмирати, та поки мiй розум у менi, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини велико© тайни..." - Слухай, - каже хтось раптом ╨хидно i впоперек. - Облиш ти свою "пiсню пiсень". Це все дурниця. Людина - жалюгiдне створiння, i ©й нема чого гордитися собою. Звiдки ж у тебе ця гордiсть? Ти-от гордився навiть родом. А чим там гордитися, га? Подума╨ш!.. Ти кожного разу почина╨ш розмову зi слiв, що твiй батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?.. Це говорить професор. Соломон? Так i не так. Це там, у столицi, в тюрмi говорив так один iнший "Соломон", педант, i цинiк, i резонер-фiлософ. Але в той же час це нiби й той же самий Соломон, колишнiй Максимiв учитель i "приятель". Вони нiби лежать у тiснотi на запльованiй тюремнiй пiдлозi. З Максимом поруч сидить Санько Печенiзький, бандит-рецидивiст - копiя, а може, й рiдний брат того розбiйника, що висiв поруч iз Христом, розiп'ятий на колодi. Санько любовно горта╨ Бiблiю, яко© нiколи не читав i досi навiть i в руках не тримав, бо був неписьменний. Вiн лише знав про не© i любив завжди слухати, як Максим читав з пам'яти "Пiсню Пiсень" Соломона (справжнього!). Вiн аж стенався вiд зворушення та все просив почитати знову й знову тую "Пiсню Пiсень", нiжно голубить книгу сво╨ю розбiйницькою рукою й каже, як це вiн говорив завжди, замрiяно, зворушено: - Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу? - Ага, ага! - пiдхоплю╨ "Соломон" трiюмфально, злорадно. - Хто написав?! Ти-от пиша╨шся... А хто написав оцю "Книгу книг"?! - Не знаю... - каже Максим задумано. - Не знаю... В кожнiм разi не професори й книжники, всi на купу складенi... - I враз поверта╨ голову до "Соломона" й каже йому в саму душу: - ╞© написали пастухи, професоре. Чи ви зрозумiли? Пастухи! Так само, як перше житло - колиску для Христа, Сина Божого, i ясла зробив т е с л я. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозумiли?.. "Соломон" закипа╨ ревнивою злобою, сипле цитатами, архiвними довiдками, датами, iменами всесвiтнiх мудрецiв, i фiлософiв, i царiв... Але все ж таки не може спростувати анi факту, що Бiблiю - книгу всiх книг - написали пастухи, а не академiки, анi факту, що ясла для Христа зробив тесля, як i факту, що Христос народився все-таки не в богословськiй академi©, а в родинi того ж таки теслi... Та "Соломон" був фiлософ, через те вiн у всеозбро╨ннi цитат та "логiки мислення" насiдав на Максима, збиваючи з нiг, бо хотiв вибити його монументальну душу геть з рiвноваги, з рейок, на яких вона стояла: - Так, так! Вiн зробив ясла... Але ж вiн зробив i хрест, на якому Христа розп'яли! Ага! - Так. Але ж вiн зробив - витесав з мармуру й грiб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки i щоб вiн воскрес... I витесав потiм, i викував, i вимурував усi хрести й всякi споруди - цей тесля, цей каменяр, цей робiтник, робучий людський генiй. Генiй будування й творчости... I збудував хату для вас, щоб ви могли в нiй виплодитись, i захиститись, i отаким от мудрим могли вирости... Нарештi, вiн i надрукував цю Бiблiю... Вiн намалював iкони й образ самого Бога... I вiн таки створив i дав душу людству - дав йому шедеври мистецтва й технiки... Все це вiн - цей робучий людський генiй! - Вiн зробив тюрму! Ось цю! - кричав "Соломон". - Вiн збудував каземати! Вiн поробив гармати, й танки, й бомби... всi знаряддя смерти й насильства!.. Ага! Максим посмiха╨ться й каже тихо, але з фанатичною переконанiстю: - То нiчого. Людську душу, творчу душу того теслi, не можна анi замкнути в тюрму, анi вбити ╞© з гармат... I блiдне лице "Соломона", туманi╨, розплива╨ться. Лише Санько-бандит ще якийсь час трима╨ в руках Бiблiю. Але й вiн зника╨ помалу... Наста╨ тиша. А в тiй тишi його, Максимiв, голос, доганяючи "Соломона" й Санька, десь здалеку-здалеку й повiльно вимовля╨: - Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слiв... що мiй батько... був каменяр... а чи тесля!.. Тi слова завмирають. Тонуть у слiпучiй мерехкотнявi. Нiкого. Лиш бiла велетенська скрижаль мерехтить слiпуче, а на нiй вогневi╨, кимсь написана, нова Пiсня Пiсень, i перший псалом ©© вогненне скапу╨ словами: "Я б у д у в м и р а т и, т а, п о к и м о г о д и х а н н я в м е н i, я б у д у з м а г а т и с ь i б у д у к в а п и т и с ь х а п а т и i с к р и с о н ц я, в i д б и т о г о в л ю д с ь к и х о ч а х, я б у д у з т у г о ю в ч и т и с ь т а й н и с а м о м у з а п а л ю в а т и © х, ш у к а ю ч и в т и х i с к р а х д о р о г и з ч о р н о © п р i р в и в б е з с м е р т я..." Хтось нахиля╨ться над Максимовим серцем i каже в нього тихо, нiжно, лагiдно: - А в а н т i! Лагiдно, але категорично. - А в а н т i!! Розпластане в безсиллi тiло порива╨ться встати. Довго б'╨ться, як риба об лiд, об бiлу пелену снiгу. Все порива╨ться встати. I нарештi таки вста╨... Останнi кiлометри Максим iде, як сомнамбула, з останнiх сил долаючи вже останнi метри. Степ лишився позаду. Максим перейшов усi яри й переярки, всi горби й пагорби, перебрiв усi потоки й протоки, перелiз через усi провалля - i ось вiн iде вже городами-садами... Степ лишився позаду, а вiн iде садами, городами, навпростець. Перетина╨ вулицi й перевалки навскоси, переступа╨ тини й перебрiда╨ канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, манiякальним зором. Вiн iде по прямiй. "Пряма ╨ найкоротша помiж двома точками..." I однi╨ю точкою було його серце, другою - порiг його хати. I тi точки зближаються, зближаються по прямiй... Вже люди зустрiчаються в вуличках i в дворах i кивають йому, а вiн iде... йде... Вiн нiкого не бачить i нiчого не чу╨, i нiчого нема╨ в його думцi, крiм мети... Йде... Ось замерзле болото й левади, залитi поверх льоду водою. Вiн iде по водi... Вiн iде по водi й не тоне - як дивитися вiддалiк... Там, за цi╨ю водою, за цим болотом, за левадами, - там уже його город, уже його двiр, уже його хата... Перебрiвши болото по льоду, залитому водою, вiн вступа╨ в город. Iде городом. Нарештi доходить до комори, до тинка, за яким почина╨ться його двiр, i ста╨... В дворi бiля хлiвця - його дружина! Вона руба╨ дрова. В чоловiчому пальтi, в ганчiр'яних бурках, у шапцi з вухами, вона руба╨ дрова. Наступила сукувату в'ялену дубову гiлляку ганчiр'яною буркою, б'╨ ту дубову гiлляку тупою сокирою й нiяк не може перерубати. А бiля не© синок - носить вiдрубанi цурпалки в хлiвець i гомонить щось там iз хлiвця до матерi... Максим дивиться, як дружина руба╨ й не може нiяк перерубати гiлляку, i останнiм напруженням волi посмiха╨ться й голосно каже: - Хоч би ж... хоч тоншу... полiняку... взяла!.. Дружина нагло кида╨ сокиру, скрикнувши: - Б о р и с е!.. Б а т ь к о!!. Павза. I голос iз хлiвця крiзь буйнi сльози: - В ж е з н а ю, з н а ю... Але синок не виходить. Вiн там десь уткнувся личком у дрова, й рида╨ вiд безмежного раптового щастя, i соромиться тих слiз - бо ж вiн уже не дитина! - i не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтiли й розгубилися, запалахкотiли великим полум'ям чисто©, як кришталь, гарячо©, як вогонь, любови... Потiм вони взяли батька за руки й повели двором через порiг до хати. О с ь i п о р i г! Серце Максимове затрепетало. П о р i г! О с ь в i н! Максим переступа╨ його в гарячцi, але ще в повнiй свiдомостi. Але за порогом свiдомiсть його враз покинула. Вiн зiв'яв, зломився, як колос, i, спершись на стiну спиною, помалу сповз на пiдлогу. I без пам'яти лiг упоперек дверей... РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ По садах цвiли вишнi. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленiли пагiнцi трав i бур'янцю. А по шляхах i дорiжках стелився шпориш. Збомблене мiсто пiдводилося знову до сонця. Люди по городах копали землю, засiваючи ©© зерном, яке мали пiд руками вцiлiле, - засiвали всумiш iз надiями й вiрою. Вони накривали дахи, затуляли стрiхи. Весна йшла переможно й весело, аж наче з вистрибом. Як тi маленькi козенята, що разом iз Бiлявкою бiгали по левадах, по кульбабах. Це було свято, велике свято народження на глум i наругу над смертю. Бруньки на деревах лопались, i з них трiюмфально, стихiйно виливалось життя - зачатки нового, радiсного, барвистого свiту. Максим був у числi тих, що розкривались, як жадiбнi листочки, назустрiч сонцю, тягнучися до нього лицем. Поправши смерть ногами, по довгих днях агонi© на смертному ложi й мандрiв на межi цього й iншого свiтiв вiн нарештi звiвся. Його жадiбна й уперта душа, його залiзна воля, його тваринна жага цвiсти й буяти взяли гору. I от нарештi, худий, аж чорний, але живий i усмiхнений, вiн стояв сонячно-росяного ранку пiд кленом, що буйно вибруньковував лист, стояв разом iз синком Борисом, нахилившись над розстеленим на шпоришi рядном, i, смiючись, торкав пальцем за довгi вi© маленьку, зовсiм манюньку людину. Ту, що ©© хрестили тодi, над пеклом. Лежачи на ряднi горiчерева й гулюкаючи на сонцi, вона дивилась у Максимовi очi й простягала по них руки - по тi усмiхненi й глибокi два променистi озерця, в яких вiдбивався, обертаючись, цiлiсiнький свiт... А десь далеко-далеко все гримотiла канонада. Вiйна продовжувалась, i десь там злосливе шалiли й далi обидва, ще не подоланi, вороги. Пiд ними ще стогнала земля. "Але нехай гримить i нехай шалi╨! - думав Максим. - Воiстину варто сiм разiв ослiпнути, щоб лише раз прозрiти!.." Максим посмiхався, сповнений безмежного до них презирства, почуття незрiвняно© вищости й гордости, - тако© духмяно© чорноземно© сили, тако© буйно©, незнищимо© й незборимо© снаги. Нехай гримлять i шалiють... Вiн вiдчув уже раз свою перемогу над ними. I нехай тепер що не станеться, але тут, на цiй землi, переможцем буде вiн. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресiння земля, а вiн, син цi╨© землi, - невiд'╨мний вiд не©. Та головне - якi б не страшнi були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в нiй. Максим знав це тепер так твердо, як нiколи, i нiякi наймудрiшi Соломони з ©хнiми хробачно-змi©ними фiлософiями не змогли б тепер захитати його вiри в це. Згадка про Соломона нагадала Максимовi ще одну "перемогу" - ту, що ©©, власне, довiв сам на собi Соломон. Незабаром пiсля одужання Максим довiдався, що Соломона знайшли мертвим на ру©нах собору. Знайшли його пiсля того, як веремiя наступу-вiдступу пройшла мiстом туди й назад i на мить стало тихо. Вiн мав вiдступати з "сво©ми", але вiн уже знав, що вони йому вже не вiрили й не думали вважати його за "свого" й пiсля того, як уже повнiстю використали його подвiйну зрадницьку душу. Тiкати ж йому було нiкуди, а залишитися - теж неможливо, бо зрадив себе вже перед усiма, зраджуючи всiх. А головне - вiн i сам не вiрив уже не тiльки нiкому, але й самому собi. Не маючи в собi вже нiчого, крiм тваринного страху, вiн не мав уже iншого виходу, тiльки той, що його вказав був йому Максим - тодi, пiд час зустрiчi з ним на ру©нах собору. Прийшовши на ру©ни, Соломон хотiв зiрвати себе гранатою - тi╨ю, що ©© знайшов i подав йому тодi на зустрiчi Максим, а вiн ©© сховав. Але граната не запалилась... Вона так i лишилась валятись на землi з зiрваним забезпечником - рожева й нiжна, як писанка, iталiйська граната. Тодi вiн отру©вся цiянкалi╨м, що його мав при собi. Отру©вся на каменi над Авраамом... Нiчого по собi не лишив, тiльки хемiчним олiвцем написав на каменi: "М А К С Е! Я ПЕРЕМIГ", а трохи далi дописав "себе". Максим потiм прийшов на ру©ни собору й ще встиг прочитати той напис. Хемiчний олiвець розплився вiд дощiв, i напис помалу обертався в брудну, невиразну пляму... "Нi, - подумав тепер Максим ще раз, як думав з цього приводу вже не раз. - Це не вiн перемiг себе, а його перемогло те, що вiн так зухвало, з певнiстю вченого хробака заперечував. Вiн бачив саме безглуздя в усьому, а тим часом у його власному фiналi - доказ перемоги вищого глузду над безглуздям людей". Але думка про це тiльки ще бiльше прояснила й без того ясно-прозорий сонячний настрiй, що наскрiзь пронизував Максима. Джерело цього настрою, вiн розумiв, було не в ньому самому. Воно було скрiзь у природi навколо, воно чулося в диханнi рiдно© землi, i воно ж бризкало з радiсних усмiшок ось оцих рiдних, найрiднiших iстот, що були поруч нього. Це вiдчуття цiлковито© ╨дности з усiм цим коханим, дорогим свiтом людей взагалi, батькiвщини зокрема й родини передусiм робило його щасливим, хоч гримотiння далеко© канонади й вiдбивалось у серцi болючою пригадкою про непевнiсть та навiть безвигляднiсть його власного майбутнього. I, вiдганяючи вiд себе тривожнi думки про це, Максим увесь вiддавався вiдчуттю свого, нехай хвилинного й непевного, але справжнього людського щастя... Пружилося тiло, й пружилася душа. "Ну, що ж, - думав Максим. - Хай гримлять канонади, хай лютують вiхоли, хай завивають смерчi й котиться самум". А вiн усе-таки стоятиме, як дуб, на цiй землi, i поки вiн з нею - одно, нiякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все мина╨ i все проходить, але продовжу╨ться життя, джерело якого - любов. I як i найгустiший дим не в силi заступити сонця, так i найчорнiше зло не в силi подолати добро, що виходить з любо-ви. Невмирущим ╨ все, що здiбне любити. В любовi трiюмфу╨ над чорною тьмою свiт - сонячний, прекрасний, божественний свiт Завжди живе трiюмфу╨ над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються нiжнi пагiнцi трав i квiток. Над прiрвою буйним цвiтом зацвiта╨ весна!.. Нi, вiн з цi╨© землi нiкуди не пiде! Нi на схiд, нi на захiд, нi на пiвдень, нi на пiвнiч! Вiн буде на цiй землi. I нiхто його з не© не зiпхне. Нi, не зiпхне! Можуть зiтерти його тiло на порох, але не зможе нiхто зiтерти на порох його душi, не зможе зiгнати ©© з цi╨© землi. Помиляються тi, хто вогнем i залiзом прийшли йому диктувать свою волю. Непереможним ╨ все, що роджене для творчости, для радости й цвiтiння. Вiдгремлять сморiднi грози, вiдшалiють страшнi гурагани залiзнi, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи веснянi. Проллються проливнi дощi громовi i змиють, очистять усе. I зацвiте рясним цвiтом те, чому цвiсти належить, що народжене цвiсти й буяти. I поросте бур'янами те, чому порости бур'янами належить. I згни╨ геть те, що сво©м серцем злобним умерло, захлинулось у зненавистi, вдушилось у жорстокостi, - все те, що не жило, а чадiло. I ввiйде той чад i сморiд у сиру землю, в глибини ©© найдальшi. I тодi високо в небо пiдiйметься сад чарiвний, над чадом, над злом i над смородом, буйно розквiтлий, на цiй, на родючiй землi. I пливтимуть над ним бiлоснiжнi хмарки, воркуватимуть в ньому закоханi горлицi, радiтимуть в ньому люди щасливi, а з високих його верховiть, сонцем осяяних, падатимуть радiснi сльози, як перламутровi блискiтки рос. Гармiш-Партенкiрхен _ 1948 - 49 рр. _ [1] Авантi - вперед (iтал.).