ред ворогом. Та багато лишало зброю й кидалося панiчно рятуватися втечею наослiп. Серед таких повстало велике смятiння. Хлопцi здирали з себе вiдзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи вiд матерiв i коханих, здирали й викидали унiформи. Петро й Роман, втративши цiлком батарею й усю амунiцiю, з сво©ми товаришами не розпорошилися, а далi трималися купи, вiдступали на захiд з бо╨м. Вони не палили документiв i не здирали вiдзнак, i не зривали з ши© материнське благословення. Вони збиралися битися до остаточного розгрому, до крапки, "До останнього зiдхання",- мовляв Роман. А на землi, навколо них усюди творився жах. Колони втiкачiв - обознi валки, окремi вояки, юрби людей напiввiйськових, напiвцивiльних, лявини пiдвiд - одчайдушне гримотiли через трупи й вирви, однi на пiвдень, на Бiлий Камiнь, iншi на захiд, на Красне.., На заходi було нiби тихо. На заходi було тихо. Та ось з заходу раптом загримотiло утiкачам назустрiч. Ранiше був наступ ворога зi сходу, з пiвночi i з пiвдня. А це почав ворог бити й з заходу, вiд Бузька та iнших точок з-над рiчки Бугу. Ворог загнався в запiлля й тепер бив звiдти. I це сталося тодi, коли нiхто того не сподiвався. Досi говорилося й кричалося про оточення, але кожен мав на увазi ще вихiд на захiд, нiхто не припускав, що коло отак-таки й замкнулося, цiлком щiльно,- нi, мусив iснувати вихiд на захiд. I раптом з заходу почали бити "катюшi", з-за Бугу. Вони били з кiлькох точок, встигнувши посiсти велику смугу, одрiзавши цiлком шляхи вiдступу сюди. Вони засипали грядом диявольських стрiлен все поблизу, в смузi кiльканадцяти кiлометрiв, обстрiлюючи валки втiкачiв. Стрiльна розривалися по кiлька разiв i заливали все страшним, всеспалюючим вогнем - загорялася земля й камiння, й залiзо, все горiло й не можна було того погасити, й нiхто того не гасив i не збирався... Навiть на нiмцiв, на випробуваних фронтовикiв, з числа тих, що не встигли сво╨часно вiдступити з сво©ми i тепер металися з приреченими в цьому жахливому колi, вогонь "катюш" нагонив мiстичний переляк. Летiли не тiльки стрiльна, летiла попереду них ще жаска легенда про тi "катюшi", витворена в ходi вiйни на нещадних схiдних побо╨вищах. Вiдступаючи, хаотичнi колони було вже досягли Бугу, й нещаснi люди, хто вцiлiв досi, з полегкiстю вже зiдхали, думаючи, що вони видерлися геть з пащi смерти, що вони вихопилися з перстеня, як над ними розверзлося небо i впало на них грядом залiза й морем вогню. Все змiшалося. Товпища ударилися об вогненну стiну, що раптом пiднеслася перед ними, i побiгли назад. Побiгли панiчно на схiд. Заметалися безтямно на вже пройдених шляхах, по здовбаних лапах, по шматковi землi, спаленому вогнем i зораному залiзом. Люди шукали прикриття й не мали його. Люди шукали пощади вiд всюдисущо© смерти й не мали ©©. Люди на сво©й власнiй землi згоряли живцем, бо горiла й сама сира земля. Язики полум'я вихоплювалися з не© й iшли товпищами, коливаючись, обертаючи все на попiл i сажу. Жорстокий, лютий ворог, переповнений одвiчно© злоби i зненависти, знав, на кого напосiвся i вергав на них, на ©хнi голови й на ©хнi душi усе, що мав. I душив ©х, чим мiг. Залiзнi вогнепащi потворяща, немов живi, лютi дракони, ганялися за людьми по шляхах i по полях, чавили ©х, смалили вогнем i чадом, сiкли ©х, пригортали ©х землею, загрiбаючи ©© сво©ми розчепiреними лапами. Петро й Роман цупко трималися один одного в цьому чадному пеклi. Вони тiльки тепер побачили, що то таке панiка, коли все перемiшалося з напiвцивiльними. Все пустилося берега, й не було вже жодних стримуючих начал, щоби могли тут щось зарадити. Як i не було сили, яка би припинила нещадний ворожий вогонь, зливу ненаситимо© ворожо© злоби. Маса доведених до одчаю людей котилася в усi боки. У них не було вже вiри, для них не було авторитету, для них вже не було логiки, у них те, що було в душi, як стрижень, рухнуло геть, як та "хатка" в Романа, й вже тепер нiчого не направиш. Межа ©хнього терпiння перейдена... I те сказати - межа ©хнього терпiння була висока, дуже висока, на подив висока, куди вища, анiж у тих прославлених "завойовникiв свiту". Але тепер межа перейдена й у душах неподiльно запанував сумеречний дух загину, дух катастрофи. Все котилося геть у прiрву. Лиш де-не-де окремi групки, як Романова з Петром, одчайдушне билися, не складаючи збро©, але й ©х розпорошувано, геть вибивано до пня. XIV _ Очi немовби насипанi пiском, вони горять i сходять всiма кольорами веселки. А в головi сто©ть шум... Скрип пiдвiд, немов ячiння журавлине, жалiбне, без кiнця й краю... У мряцi ночi, вiдтiненiй далекими загравами, те ячiння сто©ть над землею. Тисячi пiдвiд тягнуться безкiнечними валками, борсаючись у баюрах розбитих шляхiв, потопаючи у них часом по кiнськi хомути... Крик i нокання та тпрукання, прокльони й одчайдушна, розпучлива матюкня клекотять у темрявi й разом зi скрипiнням пiдвiд та хропiнням коней, а зрiдка й кiнським жалiбним iгiгiканням творять той лемент, що, мабуть, стояв над укра©нською землею в часи пересування диких орд Батия... Це так пересувалися червонi частини до фронту, на захiд, на захiд, тодi, коли вiн ©х спостерiгав на власнi очi... Розквашена земля, перемiшана з талим снiгом, затоплена весняними водами, тремтить вiд далеко© лихоманки... Нi, вона тремтить вiд тих вибухiв, що тiль-тiль тут одгримiлп i що будуть гримiти, хай-но ворог побачить це шаленство людей i коней i почу╨ цей доiсторичний лемент,- всi шляхи й поля над ними вкритi вирвами, нiби дiрами на мiсцi жаских чирякiв... Тисячi коней, запряжепих в тисячi возiв i саней, всумiш, хропуть i сходять потом, парують i лускотять м'язами, засiкаються розкованими копитами у хлипкiй темрявi... Пiдводи навантаженi амунiцi╨ю, кулеметами, мiнометами, скринями, харчами, рушницями, бензиновими бiдонами, хлiбом, мiшками борошна й фуражем, медикаментами, людьми, мотоциклями й усiляким вiйськовим спорядженням, рухаються на захiд, на захiд безкiнечним потоком i таким же погоком рухаються пiдводи на схiд, навантаженi раненими, навантаженi людським стогоном. Конi згинають тремтячi хребти дугою, не витримують шалено© напруги й падають у калюжi, захлинаються, ©х розпрягають i кидають загибати, а вози тягнуть люди, щоб десь припрягти якусь конячину, а як нi, то кинути тi вози на дорозi, посеред багор i вибо©н. Шлях цього походу позначений трупами коней i поламаних пiдвiд. Це на веснi. А коли дороги просохли - той самий скрип пiдвiд i тупiт кiнських копит та людських нiг уночi збивав таку куряву, що не можна було дихнути. I все той лемент, немов лемент Бати╨вих орд, котився на захiд. Рипiли пiдвода, немовби то крукали все тi ж ключi журавлинi... Вся земля вкрита ними, тими кiнськими валками й лементом, немов потоками людського жалю i вiдчаю, скарг i прокльонiв... О, скiльки ©х було! Якi вони були незчисленнi кiлькiсно! I якi ж вони були трагiчнi, немощнi якiсно! Але вони повзли, як хмари туману, стелячись по землi, все на захiд, на захiд... Петро стрiпу╨ головою. Над землею сто©ть пекельний рев танкiв i гармат-самоходiв, i безлiч машин... Дивно! Це ж вони, тi самi нескiнченнi валки пiдвiд! Але яким чином вони перетворилися в потоки сталевих машин! Яким чином крик i плач журавлиний перетворився на ревище тигрiв i скрегiт мастодонтiв!.. Так, так, це, бач, вони прийшли сюди з чужих кра©в, потоптали тих усiх коней i всю ту древню хомутяну технiку й тепер пруть iншими потоками на захiд, сталевими потоками. Увесь свiт зайшов з другого боку й суне на них... На них! Ще б з кiнськими валками вони: дали якось раду! Ще б того ворога близького вони якось укоськали! Але цього... XV _ _ Огненнi кола плавають у вiччю. Все, зда╨ться, звузилося до розпеченого сталевого обруча на головi, що стиска╨ череп, стиска╨ мiзок... Ще трiшки, ще... I тодi, нарештi, прийде межа, за якою вже настане тиша, настане спокiй, настане блаженство забуття, настане крах i вiчна тьма. Це буде межа терпiння... А поки що i сонце стало ненависним, стало ворожим. Воно кружля╨ в зенiтi вогненним колом, прообразом тi╨© вогненно© сковороди, на яку оце вкинуто ©х i з яко© нема╨ рятунку. Петра опанову╨ безвiдчитна лють, i йому хочеться стрiляти в сонце, стрiляти в ту вогненну прокляту сковорiдку й розбити ©© на скалки... Але в не© не треба стрiляти, вона сама рветься на череп'я. Ба, то не сонце, i не сковорiдка, то жахливий ворожий гарматень, то стрiльне з яко©сь сатанинсько© "катюшi" - воно кружля╨ в зенiтi й рветься, рветься безлiч разiв, обсипаючи вогненним череп'ям немилосердно i безугавно, б'╨, б'╨ й б'╨... I нема вiд нього рятунку. Воно ©х переслiду╨. Воно безжалiсно сипле приском, пече й смалить. I воно ж освiтлю╨ ©х, мов ракета, не да╨ ©м змоги сховатися, укритися темрявою вiд ворога. Свiт не сприйма╨ться вже в реальнiй цiлости. Бо його нема╨ в реальнiй цiлости. Вiн розщеплений, розмонтований. Вiн розламаний на скалки, роздертий па шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите i все двиготить. Рух. Дим. Мряка судного дня. Хаос Содома i Гоморри. Але ж, Боже!! Пощо ж на них Содом i Гоморра?! Свiт нагаду╨ збомблений музей, бачений якось. З хаосу, з диму й кiптяви вихоплюються то там, то там окремi, уцiлiлi образки, окремi шкiци,химерна моза©ка румовища, моза©ка руйнованого свiту. I тенер цей свiт лиша╨ться в гарячковiй пам'яти, як химерна моза©ка, як окремi кадри, вихопленi оком блискавично з хаосу й зафiксованi в клiтинах мiзку навiки. Фантастична моза©ка. Ось юнак, рокiв 18-ти. Зовсiм, зовсiм молоденький, ще з дитячими рисами обличчя. Вiн сто©ть, закам'янiвши, бiля стовпа, очi його заплющенi, зуби зцiпленi, чуб на ньому присмалений, лице почорнiло. Час вiд часу очi його вiдкриваються широко-широко й знову закриваються. Вiн сто©ть мовчки, нерухомо. Вiн спаралiзований жахом. Це тяжкий психiчний шок. А може, божевiлля. Вiн живий, але вiн уже загинув. Може, вiн застрiлиться сам. Може, його розчавить танк. Може, його зрешетить з "фiнки" або проколе багнетом ворог. Може, вiн згорить в вогнi експльозi© набою "катюшi"... Але то вже все дрiбниця,- вiн вже загинув. Тiльки очi його безтямно ще вiдкриваються й закриваються... Таким вiн сто©ть Петровi у вiччю. I чомусь неодмiнно бiля нього, за ним, над ним швидко-швидко бiжить той кiнь з перебитим хребтом, бiжить на двох переднiх ногах, трясе високо задертою головою й iрже тоскно, признано: "Пiдождiть!.. Пiдождiть!.." Ось б'╨ зенiтка. Не замаскована, не захищена нiчим, вона сто©ть серед шляху, серед побитих возiв i машин, там, де ©© захопив валет ворожих лiтакiв, на вiдкритому мiсцi, i гарячкове вiдстрiлю╨ться - б'╨ в зенiт. Поцiлений лiтак iде "штопором" униз. Другий береться полум'ям i летить, як торпеда, по похилiй лiнi©, тягнучи довжелезний шлейф чорного диму. А зенiтка б'╨ й б'╨, гарячкове, надхненно,обслуга метушиться жваво бiля не©, зовсiм не криючись пiд бомбами, бо нема де критися. Над нею кружляють кiлька бомбовозiв, заходячи на бомбардування... Бомбардувальники розвернулися й скинули свiй жахливий вантаж, обслуга зенiтки припада╨ до станини, до люфа, завмира╨ й витрiщеними очима дивиться просто смерти у вiчi... Удар! Хмари землi й диму... Коли розвiю╨ться дим i пил, коли осiдають тонни землi й череп'я, на мiсцi зенiтки - порожнеча, там вже нiкого й нiчого нема╨. Лише оддалiк, закинена геть на поле, димить поковеркана станина - все, що лишилося вiд тi╨© протилетунсько© гармати. А тi, що були бiля не©, щезли. Навiть не скрикнув нiхто. Так, нiби ©х зовсiм i не було на свiтi. Ось людина бiжить, охоплена полум'ям. На нiй горить одежа й горить волосся, i горить наплечник... Людина хоче вiдстебнути наплечник i не може. Хоче погасити волосся й не може... Вона реве, пада╨ на землю й кача╨ться, й скавулить вiд жаху та болю - упира╨ться головою в землю й крутиться на однiм мiсцi, вона хоче заритися в землю живцем... i копа╨. I кричить вже почорнiлими, спеченими устами: -Мамо!.. Ой, мамо ж рiдная!.. О-о-о-о!.. Мова та жалiбна, тоскна, голос дзвiнкий, тонюнький. - Мамо!.. Ой, мамо ж!..- Цей крик-вопль ще сто©ть у повiтрi, а хлопець вже готовий, вiн замовк, захлинувся й вже лежить, мов скарьожена головешка. Повз нього йде вогонь, хилитаються язики полум'я, мов вогненнi кобри повзуть, пiдiймаючи голови з зелено© ще трави й бур'янищ, сичать. А пiд тими кобрами чорнi╨ й димить земля. Ось вояк iз випеченими очима. Хвилини його почисленi. Свiт йому померк, i померк розсудок, але вiн бачить життя внутрiшнiм зором. Вiн маячить, лежачи на травi, й оточений близькими друзями... Вiн бачить сво╨ дитинство. Вiн розмовля╨ з батьком. Вiн пропону╨ батьковi погасити воду, що чомусь загорiлася, та й сiдати обiдати. Вiн тягне тихим, благальним голосом: - Може б, ми вже обiдали, тату?! Тягуча павза. Товаришi хмуряться, безпораднi, розгубленi, а хлопець зiдха╨ хрипко й знову благальне, уперто канючить: - Може б... Може б, ми вже обiдали, тату?.. Хлопцi мають тягти жеребки, хто мусить його дострiлити. Коли наломано вже сiрникiв i вкинуто в хустку, а ту хустку затиснуто в жменях, лишаючи лише вузьку щiлину, щоб простромити пальцi й узяти жереб, узяти вирок фортуни,- виявля╨ться, що жеребкiв уже тягти нiкому. Нiхто не хоче ризикувати, бавитися з фортуною в пiжмурки. А вояк з випеченими очима навiть не зна╨ про муки сво©х товаришiв, про тi© жеребки, вiн взагалi нiкого не впiзна╨, реальний свiт вже для нього не iсну╨. Вiн увесь в iншому свiтi. Може б, ми вже обiдали, тату? Ось сiльська церковця... Вона сто©ть на пагорбi й горить, як смолоскип, пiднявши в небо два стовпи диму,- один стовп бiлий, а один чорний. Бiлий стовп диму з дзвiницi, а чорний з даху само© церкви. Обидва стовпи клубочаться в син╨ небо, не змiшуючись, кожен сам по собi. Церква горить самотньо, нiхто ©© не гасить, бо в навколишньому селi, либонь, жадно© живо© душi... Раптом з небес злiтають бомби з несамовитим, сатанинським виттям, падають - i церковцю всю пiдносить в повiтря... Вона злiта╨ вгору, немов лялькова коробочка, розломлюеться вгорi й валиться назад. Вибухи бомб пiдхоплюють ©© знову й тепер уже летять високо вгору обаполи дошки, стовпи, камiння, трiски, шмаття полум'я й хмари пiску та диму... Згодом виявилося, що в тiй церковцi було повно дiтей, i жiнок, i старикiв. Вони вклякнули й так стояли навколiшках, молитовне згорбившись i склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. I вони вiрили в заступництво, вони вiрили в неспалимiсть цього мiсця. I та ©хня вiра була така велика, така безмежна, що коли навiть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки. Вони вiрили в недоторканiсть, вони вiрили в неможливiсть, щоб смерть i поругання перемогли святиню. А ще вони вiрили, що нiхто не дерзне посягти на святе мiсце, що навiть найлютiший ворог не допустить блюзнiрства. Тим бiльше, що ворог зна╨, що в вiйнi церква ╨ притулком беззахисних i беззбройних. Ворог дерзнув... Коли пiдоспiли вояки, на мiсцi церкви була лише велика димляча могила, звалище трiсок, обсмалених пiдвалин, поломаних образiв, рiзного череп'я i поко-верканих людських тiл. Якась бабуся, що лишилась жива, стояла навколюшки, простигши руки в небо, розхристана, простоволоса... Вона, здавалося, втратила мову й тiльки потрясала простягненими костлявими руками й пасмами сивого волосся, побиваючись над загиблими. Побачивши воякiв, бабуся скинулася вся, простягла руки до них i видихнула з самого серця в нестямi: Дiтки! Ой, де ж ви барилися, що й не захистили нас... Дiтки! Ось дво╨ розмовляють про дiм, про шкiльнi часи, про радiснi зустрiчi, про сонячнi Карпати, про пластунськi пригоди ©хнi, про мiсячнi ночi на Стрию, про сво©х подруг, про суницi, про черешнi, про спiвочих пташок, про все, аби тiльки не думати про не©, не згадувати. Забути. Вiдвернутися вiд не© бiдолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його. Нема! Бодай на хвилину забути про страхiття. Так вони мирно розмовляють, сидячи на купi землi... Раптом один звизку╨ несамовито, б'╨ кулаками й ногами в землю й кричить: - А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!! I що то за диявольська мана!! А бий тебе грiм з неба!.. Будь ти проклятий!! Це про ворога. Виявля╨ться, що вiн уже заступив усе,- i дитинство, i шкiльнi часи, i юнацькi пригоди, i мiсячнi ночi - все. I вже людина не може, не в силi одвернутися думкою вiд нього, як зачарована. Вона в полонi мiстичного жаху i в той же час в полонi пекельного гнiву й здивування. - I що ж то за прокляття, га?! Його б'ють, його товчуть, його кромсають, а воно лiзе, лiзе й лiзе... як туман, як дим, як чад, як холера! Га?! Смерти не бо©ться й нiчого не бо©ться! I нема╨ йому числа! I нема╨ йому кiпця!.. I з чого в нього душа тая?! I чи ╨ в ньому душа, га?! Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якiсь чорти! Якiсь манiяки! Якась звiрина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!.. Один так клене, а другий сидить мовчки. Похнюплено. Сидить байдужий, i тiльки нерв у нього на щоцi смика╨ться в такт лютим прокльонам друга. Ось вiдтинок фронту, зритий окопами та ровами i вкритий скелетами рiжних машин - жужелицею недавнiх бо©в. На нього вмаширувала свiжа частина; "хлопцiв", пара сот людей,- вони ще не пiдняли збро©, вони ще роззираються. Телефонiсти тягнуть дрiт, артилеристи встановлюють гармати... Раптом з ясного неба починають сипати сотнi стрiлен, покривши все поле,. там, де розташувались тi хлопцi. А водночас налетiла авiяцiя. Земля закипа╨. Все поле перетворилося в суцiльний киплячий казан. Не лишилося там жодного цаля, не збуреного й не прошитого вогнем i залiзом. Здавалося, що все там загинуло в першу ж мить. Одначе з того киплячого пекла починають вистрибувати люди й бiгти без оглядки, бiгти, скiльки духу, затулившись руками... Хто на двох ногах, а хто й на однiй... Падають, повзуть, схоплюються й знову бiжать... i деякi розбиваються об поковеркан! рештки ворожих танкiв, панцерних авт, гармат, що стирчать тут i там. Побожеволiлi, заслiпленi вогнем, оглушенi грохотом люди нiчого не бачать, не чують, не розумiють.. Маленькi дiтки напувають пораненого коня. На дорозi. Кiнь такий маленький, селянський, гнiдо© масти. Вони думають, що вiн встане. Вони йому носять зелено©, соковито© трави, жмути налито© пшеницi й вiвса разом з червоними маками... Вони пiдтягають коневу голову за уздечку та все пiдсовують до рота принесену ©жу й воду, й пiдганяють, i нукають, просять його зi сльозами в голосi... Кiнь хропе, тяжко зiдха╨ й безсило роняе голову знову на землю. З розбитих губiв йому стiка╨ кривава пiна... Вiн усiма покинутий, тяжко поранений в груди, такий одинокий. Замурзанi, босоногi й розпатланi дитинчата за всяку цiну хочуть його вирятувати. Вони не жалiють рученят, обмазуючи ©х у криваву пiну, пiдтягаючи тяжку, безсилу коневу голову за слизькi ременi уздечки, i не жалiють голосiв. Пiдганяють, i просять, i заохочують, i докоряють, ©м зда╨ться, що це ж так просто, тiльки скинути головою вгору - i вже на бистрих ногах, треба тiльки захотiти. Але кiнь не хоче, ледачий... Вони його стьобають прутиком. Та кiнь не реагу╨ на стьобання, вiн тiльки приплющае очi, поводить головою по землi, в пилюцi й видихав з шумом повiтря, роблячи з пилюки маленьку хмарку. Так, нiби йому з грудей виходить крiзь нiздрi дим а чи морозяна пара. Тодi дiти розкладають перед коневим ротом всi приваби - траву, i пшеницю, i овес з червоними маками - розкладають пiвколом i чекають, посiдавши пiвколом навпочiпки й поклавши голови па колiна,- вони сповненi глибоко© вiри, що кiнь встане, неодмiнно встане... Ось тiльки трiшки полеже... Вiра та промiниться в чистих, на©вних дитячих очах... I цей кадр, як i iншi, розсипа╨ться на порох. Розлiта╨ться на скалки. Розчиня╨ться в веремi©. Шляхом посува╨ться валка санiтарних авт i пiдвiд з раненими. То ©дуть щасливi, бо вони не вмерли i тепер уже не вмруть, тепер вiйна ©х не зачепить, бо на сторонi ©х сто©ть мiжнародний закон, що забороня╨ чiпати все, що позначене широким червоним хрестом; на сторожi ©х тепер, понiвечених i скалiчених, сто©ть гуманнiсть i чоловiколюбство... Десь там у запiллi, далеко вiд клекотiв бою, лiкарi ©м одiтнуть кому руку, кому ногу, але лишать жити й дивитися на божий свiт, зустрiчатися з рiдними, працювати, думати, любити... Агож, любити, бо брак руки чи ноги нiколи не робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони ©дуть в запiлля, геть з цього пекла туди, де нема╨ вiйни, i при всьому тому вони не дизертири - вони тiльки щасливi, бо вiдкупилися вiд смерти й од вiйни сво╨ю кров'ю, сво©ми руками чи ногами... Але на шлях вириваються з-за лiсу танки - багато великих, ревучих потвор,- ригаючи вогнем, вони доганяють санiтарну валку й чавлять все геть сво©ми гусеницями, вдавлюють в землю, розторощують i розмелюють, розламують на трiски, бiжать вперед i знову завертають та й ще раз пробiгають по рештках, ще раз, ще раз - вони гарцюють жорстокий, нещадний танок, вони його танцюють, i виють, i грохотять з насолодою... Вони обертаються на однiм мiсцi, немов дракони на черевi, зарiвнюючи й землю там, де допiру ©хала валка з пораненими юнаками... О, скiльки злоби! О, скiльки людсько© нещадно©, слiпо©, ненаситимо© злоби! Не вимiряти ©© й не обчислити, й нiчим ©© не зрiвноважити! Дiвчата - селянськi босоногi, засмаглi на сонцi дiвчата - вибiгли на шлях i стовбичать купкою, несмiливi i в той же час надзвичайно вiдважнi. Вони винесли трохи харчiв у пеленах... Вони прибiгли з недалекого, розбомбленого й напiвспаленого села й принесли варено© картоплi "в мундирах", хлiба, огiркiв, помiдорiв, щоб роздати хлопцям, що отакi вимученi й вистражданi машерують в хмарах пилу. Вони чужi й незнайомi, але рiднi. Це ж, може, тi самi, що недавно обороняли ©х i ©хню худобу вiд нiмецького грабунку, вiд наруги, вiд глуму... Вони нiчого не кажуть, вони тiльки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними слiз, на кожного. I ©м нiхто нiчого не каже. Цей шалений час не потребу╨ слiв, женучи все скаженим темпом. Хлопцi мовчки беруть харчi, iншi цiлують дiвочi руки й машерують далi. Вони такi закуренi, що на них не видно лиця, тiльки бiлiють зуби й бiлки очей. Хлопцi махають руками на прощання, а дiвчата стоять i плачуть. ╞х раптом здмуху╨ вогненний гураган... Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хлiба й краплю спiвчуття - краплинку дiвочих сестриних слiз. Вояки сидять пiд лiском на травi, витирають пiт i кров з облич та з подряпаних рук, зiпають вiд утоми й одчаю i вголос мiркують про ворога - вставляють мляво слова помiж тяжкими вiддихами. Розмова сну╨ться навколо питання: який вiн? Що то за сатана i як вона виглядить в дiйсностi? Кожен хотiв би взяти й помацати його за горло. - Який же вiн? - пита╨ бiлявий хлопчина, з акценту, видать, лемко, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вiбруюче вiд гудiння сталевих джмелiв небо бажаючи на власнi очi побачити того, що сидить в тих пекельних машинах.- У, дияволяка! (Крiзь сльози безсило© лютi). Який же ж вiн? -А чорт його зна╨,- вiдповiда╨ йому втомлено якийсь степовик i далi цiдить глумливо, саркастично: - Може, там якась Гризодубова лiта╨... Его ж... - Або Йосипенкова,- вставля╨ iнший байдужим тоном. - А вона ж умерла! - заперечу╨ iнший. - А мало ©х там е?! - I то правда... Сволота! - Авжеж (чиясь гiрка-гiрка iронiя, жаль, глум, тремтiння в голосi). "Дiйсно,дума╨ Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь i теж зiпають вiд утоми.- Дiйсно,- дума╨ Петро,- б'ють нас без жалю й без пощади, вмира╨мо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вiчi. А хто й бачив - не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячi його очi. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки вiн буде нас мучити, та й пальнути б йому в тi його проклятi очi, випустити увесь магазин з автомата!" - Що ти на це скажеш, Романе? - пита╨ Петро вголос, машинально. - Та що ж... - зiдхав Роман, думаючи свое.- Може, й Гризодубова. Ось група вермахтiвцiв сидить i чека╨, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужiсть i... спокiй. Вони ждуть полону, як щастя. Ще недавно цi солдати скаженого фюрера не смiли розраховувати на жодну милiсть, не смiли й не могли думати про полон iнакше, як про пiдлу зраду, приниження чести, вони не думали про жодний полон. Де! Вони так геро©чно машерували вперед. Вони так геро©чно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дiвчат.. Нарештi, вони так геро©чно вiшали й розстрiлювали молодь (оцю саму укра©нську молодь) по всiй Укра©нi, а останнiй час особливо в Галичинi... Ну, може, не вони персонально, але ©хнiм iменем i за ©хньою мовчазною згодою. Вони - як цiлiсть. Вони ©© вiшали по всiх площах i перехрестях... Вони так геро©чно паци-фiкували Волинь, Галичину, Закарпаття... Вони так геро©чно гнали в рабство до свого райху сотнi тисяч, де, мiльйони укра©нсько© отако© молодi... Вони це робили в багатьох випадках i персонально, а взагалi, у всiх випадках вони це толерували, покривали. А тепер от вони сидять i ждуть полону. Полону, як щастя. Як рятунку вiд кари, рятунку вiд смерти. Дивпо... Бiля них поруч сидить група укра©нських воякiв. I мiж тими вояками та нiмецькими солдатами вiдбува╨ться химерна, пророчиста сво©м змiстом, хоч i зовсiм млява розмова. Нiмцi пропонують юнакам здаватися в полон i самi ж з того смiються, показуючи рухом руки навколо ши© ту перспективу, яка цих юнакiв у полонi чека╨, "петля". I пiддають жару сентенцiями, що укра©нцiв сво© ж брати повiшають, i так ©м i треба,- ©х чека╨ доля зрадникiв. Укра©нцi - зрадники. Ха! I недоговорювали справжн╨ пiдрунтя того "ха". Але це було й так зрозумiле, а саме: "Та ж хiба вiд унтерменшiв можна чогось кращого сподiватися!!!" Iнша справа - вони, вони нiкого не зрадили. А крiм того - вони солдати i на сторожi ©хнього життя сто©ть мiжнародний закон про полонених... Вони пiдуть до полону та й скоро будуть дома... Страхiття ж про. большевикiв - то байка. Хтось не витримав та: - Ех, ви, куролови! Чого ж ви поспiша╨те до полону? Ви ще нiчого не втратили, ви ще тiльки зда╨те награбоване. Ваша батькiвщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба ©© захищати. Досi ви свiт завойовували, а тепер приходить потреба власну батькiвщину захищати! - Еге ж,- дода╨ iнший.- Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще ма╨те щастя ©© бачити... На це один iз нiмцiв вiдповiда╨ досить злорадливо й у©дливо: - Так, наша земля ще не почина╨ться. I вона не почнеться для ру©н i горя. Ми ©© вряту╨мо вiд заглади тут, здавшись генде гох i тим скiнчивши вiйну. Ваша ж земля скiнчилася, й вся вона обернена на попiл... I вам нема╨ рятунку, хлопцi, нема╨, зовсiм нема╨!.. - Так, так,- закивали його комради схвально.- Нема╨ рятунку. Ваша земля скiнчилася, хлопцi... - Почнеться й ваша та й теж скiнчиться,- вставля╨ хтось iз досадою й ноткою вiдчаю.- I вона теж буде обернена на попiл. На попiл i на сажу!.. - А так,- згодився якийсь старий вояк, закивав з гiркою мiною,- А так. Вiд "тих" не можна захиститися, байка, "квач"! Вони голi й босi, вони голоднi, вони ©дять варену пшеницю або сиру кукурудзу замiсть хлiба й чоколяди, i пруть все вперед, i б'ються, як чорти... Як чорти!! I був у тiм голосi страх, але була й нотка захоплення. - Еге ж... ╞дять пшеницю й кукурудзу й б'ються як чорти! - Но, но... Це так... Але вiйнi кiнець. Ми пiдiйма╨мо генде гох. Наша земля вцiлi╨, i ми ©© ще колись побачимо... - це перший злостивий, вiн говорить уперто, а далi презирливо цiдить помалу: - Наша земля ще не починалася, хлопцi! А ваша земля вже скiнчилася, вона обернена на гнiй, i вам нема╨ рятунку, хлопцi!.. XVI - Так. Кiнчилася наша земля. Ти чу╨ш, Романе? Ти чу╨ш? - Чую, брат! Ой чую, бодай позакладало. I видю... Тягуча понура мовчанка. Петро зiдха╨ й потiша╨ свого друга: - Але й ми кiнча╨мось, друже мiй, Романе! I мабуть, нам вже тi╨© землi й не треба... Якраз вистачило з нас на наш вiк... Якраз дiйшли до риски. Роман мовчить, звiсивши голову на груди. Гаи-гаи, де ж ти дiвся, романтику ти синьоокий?! Мрiйнику ти .непоправний! По довгiй павзi Роман зiдха╨ i цiдить тягуче, з мукою, з хрипотою: - Та-ак... I ми кiнча╨мось... I землi вистачило... - А зна╨ш, менi недавно снилося, що я землю ©в, сиру землю... Смачна була... - А-а... Ну, то правдивий був сон... А-й-╨... Га... I де ж ти ©© ©в? - У рiдному мiстi... На рiднiй вулицi... - А... Ну, тo все одно... ©стимеш i цю. Однаково наша... Рiдна. - Рiдна... Роман тягуче зiдха╨: - Мале лишилося. Але нiчого... Щоб на©стися, не багато й треба. - Вистачить... Мовчанка. Потiм Роман стрiнув головою уперто: - Неправда! - Що неправда? - Неправда, що земля скiнчилася, цебто наша батькiвщина. Це вона скiнчилася, як iти в один бiк, як тiкати. А як iти навпаки - ой-ой-йо-йо! - i покрутив головою.- Як утiкати - то вже нi цаля. А якби оце наступати - ого-го! Петро посмiха╨ться. Жу╨ прутик i дивиться десь на схiд. А Роман зломано зiдха╨, з хрипом: - Тiльки от ми самi кiнча╨мось, це бiда... Петро рiшуче випльову╨ прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно: - Неправда! - Що неправда? - Ми не кiнча╨мось! Ану, лиш вставай! - Чого? - Будем прориватися... - Гм... З ким? - Ходiм пошука╨мо. Роман безнадiйно звiсив голову. Мовчить. А далi видиха╨ те саме скептичне, гiрке: - З ким? Петро вста╨, а тодi нахиля╨ться над Романом i говорить йому в саме лице, в заплющенi утомою й резигнацi╨ю очi, говорить твердо, вольово, як гiпнотизер, що хоче вдихнути вiру в свого сонного безвольного пацi╨нта: - Ходiм! Ану ж нам пощастить... I ану ж нам ще доведеться колись помiряти ©© й навпаки. Га? Роман розплющу╨ очi. Дивиться па Петра. Посмiха╨ться. А потiм крутить головою уперто, скептично: - З ким? - Пошука╨мо, кажу, ходiм! - аж визвiрився Петро раптом, i перекривив: - "З ким, з ким". Зi мною! Вставай! - А, з тобою... Ну, з тобою я завжди готовий... Дай руку... Петро допомiг сво╨му друговi, сво╨му розбитому вщент мрiйниковi звестися, й вони пiшли. Кiльце оточення було щiльне й мiцне, i пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба бiльшо© сили, велико© сили. Версiя про те, що ззовнi прийде рятункова акцiя в формi нiмецьких потужних панцерних частин i авiацi©, лишилася байкою. Казкою для дурнiв. Нема╨ ©х, тих частин. I не буде. Бо ©х взагалi у нiмцiв нема╨. Та й на©вним було би думати, що нiмецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для ©хнього райху час стало би ризикувати рештками сво©х сил i кидати ©х на рятування якихось там "хлопцiв", якихось там унтерменшiв, однаково приречених на погнiй. Тим бiльше, що тi "хлопцi" елемент зовсiм ненадiйний, здiбний повернути багнети в найнесподiванiший момент супроти геренфольку. Хiба симптомiв цього було не досить? Нi, нiхто не буде ©х рятувати. Вони, всi цi рештки розгромлено© дивiзi©, зданi на самих себе. Хай виломлюються. З того, як одчайдушне металися окремi групи, кидаючись на всi боки, мечучись по всiх шляхах i дорiжках, по полях i лiсах, з того, як бiльшi групи роздробилися на меншi, розпорошилися, переходячи на принцип - "кожен сам за себе" та "ану ж я сам якось проскочу i врятуюся", а рiвно ж i з того, що випадки самогубства воякiв стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень нiде не вдавалося. Перстень той все звужувався, удушуючи все, що в ньому ╨. Петро й Роман стали на перехрестi кiлькох дорiг i чекали. Десь на пiвднi, в багатьох мiсцях, досить близько на пiвденному сходi, на заходi, а також на пiвнiчному заходi, била тяжка ворожа артилерiя, клекотали мiномети й татакали станковi кулемети, а ©м у вiдповiдь де-не-де трагiчно лопотiли ручнi автомати та поодинокi гвинтiвочнi пострiли. З тi╨© звуково© картини можна було зрозумiти, що вiдбува╨ться на оточенiй територi©. Нiде не чути справжнiх проломних бо©в, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотiв нiкого випустити живцем i не шкодував амунiцi©, обстрiлюючи всi шляхи, дороги, лiси й лiсочки та недопаленi села. На схiд, десь близько, в двох мiсцях вирував клекiт танкiв i автомашин - то, видно, переформовувалися ворожi частини, бо клекiт стояв все на одному мiсцi. Петро розiклав мапу на колiнях i при вечiрньому свiтлi намагався зорi╨нтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в Сасовi, цiлком залитих ворогом. На пiвднi спалахнув потужний вогонь автоматiв i ще потужнiший вогонь гранат, кулеметiв i мiнометiв,- можливо, там прорива╨ться якась органiзована група. Там залiзниця й села Княже, Почапи, Ясенiвцi, Вороняки, а далi починаються лiси, й лiси, й узгiр'я... Так, прориватися треба би в тiм напрямку!.. Управо вiд них Красне, улiво - Золочiв, Все опановане ворогом. З Золочiва й Красного б'╨ кудись тяжка ворожа артилерiя. Стояли хлопцi на перехрестi, намагаючись зiбрати з рiжних недобиткiв, з окремих розпорошених людей пробо╨ву групу, щоб iти на прорив, але марно. Нiкого при╨днати ©м до себе не вдавалося. Окремi люди й невеличкi групки - по три, чотири чоловiка - моталися дорогами, але побачивши на перехрестi двох безумцiв, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть i чимчикували стороною... Роман спльовував i рипiв зубами нiвпритомний: - Йолопи! Щурi чортовi!! - А може ж, то большевики й лякають нас,- посмiхався Петро. - Все одно йолопи! - настоював на сво╨му Роман.- Чого ж вони минають нас, хочу бачити ©х у вочi! - i стискав автомата. Одна група з шести обiдраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всi в унiформi ©хньо© дивiзi©, але без вiдзнак, i без "левикiв", i без збро©, i без шоломiв. Побачили Петра й Романа й хотiли було кинутися навтьоки, ©х зупинив Роман: - Здорово, молодцi! - гаркнув вiн на московський солдатський манiр, але з явним глумом i жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що вiн i Петро не спороли в себе анi "левикiв", анi iнших вiдзнак.- Ге! Та ви, я бачу, геро©! А де ж це вашi вiдзнаки, хлопцi?.. Чи, може, в полон нацiлились? - Та нi, та ми... та той... - Затикалися декотрi. Iншi мовчали.- Ми, зна╨ш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог... - Стрiляти ворога треба, гад! - аж затрепетав Роман.- Чув, чортiв сину!? - Ну, ну, чого репету╨ш!.. Пiшли, хлопцi, далi... - Стiй,- промовив Петро спокiйно й примирливо, й з ноткою гiрко© усмiшки: - Стiй. Куди ви, хлопцi? - Туди, куди й ви. - Ну, то давайте разом... На прорив. - Е, не вийде... Треба тишком-нишком, непомiтно... Петро засмiявся. - А послухай лиш! - i повiв рукою по обрiях що клекотали густим клекотом в усiх сторонах.- Миша не пробiжить. - Пробiжить... - i це "пробiжить" було сказане таким голосом, що вiд нього оскома повставала, як вiд кисло© кислицi. - Нi,- сказав Петро.- Погана ваша тактика, хлопцi. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бiгти, треба бо╨м iти. - Годi! Досить ваших бо©в! Нахлистались! - загомонiли хлопцi гiстеричними голосами.- Тепер ми самi, ми без вас... Ми мишею, шасть-шасть... Зрештою, ми мирнi люди, ми беззбройнi... - А-а-а,- протяг Роман.- Вони сучi сини повикидали зброю. Бач! Вони "мирнi люди"! Хай iдуть до чорта! - I одвернувся з сльозами безсилого гнiву а чи вiдчаю на очах. Петро мовчки уступив з дороги, i група швидко шаснула повз нього, подалася на захiд пiдтюпцем i канула в присмерку. - Щасливо© дороги, браття! Зiдхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому болiла. Рана гно©лась, зудiла немилосердно, гнiй стiкав потрохи з-пiд марлi поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втiм аллах iз ним. Петро махнув рукою байдуже. I промовив уголос саркастично, при чiм сам не впiзнав свого голосу, так вiн басив вiд гарячки: - Мабуть, не буде дiла... Сiдай, Романе, сiдай, мрiйнику мiй, сiдай, мiй дурнику синьоокий, закуримо. XVII Вони закурили, вишкрябавши з кишень всi рештки тютюну, не тютюну, а потертi разом з смiттям. Швидко сутенiло. В мiру того, як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всiх кiнцях. Замерехтiли разки трасуючих куль, то там, то там. Запалахкотiли освiтлювальнi ракети на пiвднi й на заходi. Забили вогненнi водогра© управо - десь, мабуть, над Бузьком i влiво над Золочiвом. Заморгали мовчазнi блискавицi вiд далеких розривiв бомб i гарматнiв у рiжних кiнцях. I так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомiн i тупiт нiг, то пустилися бiгти людськi товпища з усiх сторiн, повихоплювавшись зi сво©х денних сховищ. Вони бiгли бiльше навпростець, без дорiг i стежок, по витолочених житах i пшеницях, попiд гайками й перелiсками, ярками й переярками... Як дикi iстоти. Пiди налови з них бо╨ву групу! З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то псе рештки ©хньо© дивiзi©. Лише зрiдка чулася нiмецька мова з iмли. Нi, видно, не судилося Петровi й Романовi зорганiзувати вiддiл i вирватися з цi╨© пастки. У можливiсть вирватися ноодинцi вони не вiрили. I через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще ©сти тую землю, тут чи трохи далi. Яка ж рiжпиця, якщо вмирати. Одначе вони встали й теж пiшли. Але пiшли не на пiвдень, i не на захiд, а так, навскоси, пiшли помалу, все надiючись надибати якусь органiзовану групу. А вже як зневiра остаточно опанувала ©х, вони несподiвано знайшли те, чого шукали. В темрявi почувся гомiн i смiх - бадьорий, веселий, безтурботний смiх. Хлопцi нашорошились i взяли автомати на поготiвлю. Постояли, дослухаючись... Над шляхом сидiла група людей, вони курили й про щось гомонiли. З мови видавалося, що то нiби сво©, а в той же час нiби й не сво©, забагато росiйських словечок, вродi "да", "кан╨шно", "дайош". Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не пiдiйшли щiльно до тих, що гомонiли, а пiдiйшовши, сiли з ними поруч на канавi i аж самi здивувалися, що на них нiхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволi розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свiй власний голос оповiдач, розповiдав про Броди, де вiн "собственною персоною" був. Розповiдав доброю ядерною укра©нською мовою, лише iнодi ввертав iронiчно поковерканi росiйськi або нiмецькi словечка, як-от "шпрехав" "трiпкав", "гози", з чого нашi хлопцi зробили вже твердий висновок, що це сво©, дивiзiйники, i вiдiдхнули вiдпружено. А оповiдач розгортав картину нiчного бою в Бродах. Вiн говорив про жаскi речi спокiйно-спокiйно, нiби про оранку на зяб, але саме тому його оповiдання й було цiкавим, епiчним... ©х туди було кинуто на допомогу, ©хню кулеметну сотню, i от вони були в тiм бою, i вiн теж. I видерся. I от тепер оповiда╨... Вiн подавав репортаж, як стороннiй безстороннiй звiтодавець, що все спокiйно i старанно зафiксував у сво©й пам'ятi. Як iшли до бою "тi" - гвинтовочки й фiнки на мотузочках, в кишенях сухий горох i варена пшениця (харчi!) всумiш з патронами, ганчiрянi шапочки-вошоловки набакир,- iдуть, жують пшеничку й смалять з "фiнок" у кожен стовп, в кожен рiг, у бiлий свiт, в нiч. Печуть свiтляними кулями в небо... I кричать, кричать, самi себе пiдбадьорюють, нiби гучки на полюваннi, на мисливськiй облавi... I падають, падають, як зрiзане колосся... Як боронилися "цi", цебто вони, "то ╨сть ми". Панiка. Ярмис. Пальба. Пальба не в людей, а в ©хнiй крик, бо людей тяжко було дочекатися, щоб угледiти як слiд,головне, за страхом нiчого не видно, жижки не витримують. Командири розбiглися ранiше, з самого початку, найпершi; спершу розбiглися командири нiмцi, потiм нашi, лишилася сама