- Ах, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, перемагаючи бiль. А потiм повiв помутнiлим поглядом навколо й прошепотiв помалу-помалу, розтягуючи слова: - Так ти... кажеш... снилось тобi... що ти рiдну землю ©в? Петро мовчить. - Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далi хапливо: - Але це ще не все... Не все... Чу╨ш? Це ще не все...- I стиснув руку панiчно:- Ще ж нас нашi нащадки й прокленуть... (павза) - Де нащадки! Нас прокленуть нашi сучасники!.. (павза) - Нас прокленуть тi, що нас посилали... Бо ми... Бо ми не здобули ©м волi... (павза, маяття)... Так... Прокленуть... I вiдмежуються вiд нас... I скажуть... будуть кричати: Розпни, розпни ©х!.. I мертвих розпни!! (павза) - I власний, рiдний кат розпне, а власний наш, хитрий з бiса Пилат уми╨ руки... Отой хитрий наш Пилат... Уми╨... Вiд нас, вiд тисячiв нас i вiд матерiв, що породили нас... (Павза. Зiдхання крiзь клекiт у грудях). - Але нiчого. Ми умрем, i Бог нас спита╨, хто винен за цюю неповинну кров... I ми скажемо, що ми самi виннi... Ми - "хлопцi"... Ми - романтики... I Боговi збрешемо, захищаючи тих усiх наших... Бо ми солдати... Ми хотiли добра... Та... ми солдати...- останн╨ прошепотiв ледве чутно i, закiнчивши, зiдхнув так само ледве чутно:- Е-ех-х... I замовк. Лежав нерухомо. Стиснув мiцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Вiн мав високу гарячку i його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотiв зубами й говорив щось незрозумiле. А далi затих i лежав спокiйно, постогнуючi©. Лежав так довго. Нарештi повернув голову й показав Петровi очима кудись у бур'ян, посмiхнувся блiдо: - Ось... Я ж казав... Чорт тобi посила╨ панцерфавста! Вiзьми! Дiйсно, пiд обнiжком, в густому бур'янцi лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петровi було не до панцерфавста, хоч серце йому непри╨мно стиснулося. Вiн не був мiстиком, але з тим проклятим панцерфавстом справдi було таки щось вiд мiстики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у головi, як би i чим би ж допомогти Романовi. Анiяко© лiкарсько© допомоги бути не може. Анiяких медикаментiв у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й якi медикаменти тут допоможуть, хiба цiянкалiй (посмiхнувся гiрко). Ще б могли врятувати хiрурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалiчених, та й то якби хопилися зразу. А так... Ворог - то ╨ немилосердний ворог, та й пiхто в нього не стане просити анi пощади, анi милости. Що ж до медикаментiв - то пiзно. Тепер пiзно. А Роман все бiльше мучився. Все тяжче йому було. Вiн вже не говорив, як перше, вiн тiльки стогнав, качав головою по обнiжку, що вкрився болотом пiд тi╨ю головою, бо буйний пiт розмочив землю, перекладав голову з лiво© щоки на праву, з право© на лiву... Уста йому покрилися кривавою пiною - вiн покусав собi всi губи, стримуючи стогiн, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Вiн не просив Петра словами, бо був уже не здiбний говорити, вiн тiльки просив його поглядом, молив його, благав... I Петро мучився не менше за Романа, вiн кiлька разiв уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллi... Не може! Вiн не може цього!.. Дивно - вiн же солдат i убивав людей i, мабуть, сотнями зi сво©х гармат, а тут - не може... Роман зрозумiв товариша без слiв i вже не просив навiть поглядом. Вiн заплющив очi й звивався в муках. Але не вмирав. I видно було, що вiн так просто i так скоро не вмре, що муки тi його будуть довгi, ой якi довгi й пекельнi. Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарештi, роздер здоровою рукою зiтлiлу вiд поту сорочку на грудях i видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу: - Не можу!! Я вже не можу!.. А тодi, перемагаючи корчi, змобiлiзувавши всi рештки ще не погасло© волi, попросив: - Пiстоля!.. Петро хотiв подати автомат, але перевiрив - в автоматi жодного патрона. Тодi Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пiстоля... Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку... А сам вiдвернувся. - Нi,- промовив Роман спокiйно i в той же час жалiбно:- Дивись на мене... Я хочу тебе бачити... Дивись на мене... Петро обернувся. - Так... Перекажеш матерi... як зустрiнеш... що я живий-здоровий... Колись вернуся... I поцiлу╨ш... I змовк, задихаючись. Спробував посмiхнутись ясною, щирою посмiшкою, пiдбадьорливою, тi╨ю давньою, оптимiстичною. Не вийшло. I, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пiстоля й вистрiлив... Нiби спересердя... Риси обличчя затрепетали-затрепетали... По них поповзла глибока тiнь. Склепила ©х. Зупинила трепет. Зробила обличчя сiрим i мовчазним, як земля. Все. Засклiлi очi наставилися в син╨ небо. XX _ Петро довго сидiв над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже. У головi Петровi помутилося. I вiд жалю. I вiд гiркоти на душi. I вiд болю власно© рани, вiд гарячки, яку вiн мав теж, але якiй досi протистояв силою волi, напружуючи ©© до останку. Досi вiн не втрачав ясности думки. Тепер вiн ©© втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала, як дим, як вода з прорвано© греблi. В душу ломився вiдчай крiзь ту саму проломину... Кiнець... Все. Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мiнометна стрiлянина, десь не дуже й далеко, але Петровi було байдуже, вiн навiть того не чув. Для нього все скiнчилося. I тепер от приходить на порядок дня той сон про рiдне мiсто, про рiдну вулицю... "Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як пак?.. Вiн землю ©в на вулицi рiдного мiста. Вирiзав вiн тi╨© землi двi плитi з стiл завбiльшки й ©в жадiбно ©©. I яка ж вона була та земля смачна! Рiдна земля! Його рiдна земля!.. "Але то все одно, ця теж наша... рiдна!" - це сказав Роман. Справдi". Петро глипнув очима, немов зi сну. Сонце палило немилосердно. Небо було опалове, почервонiле, закурене димом i пилом, i сажею. Сонце давно перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день! Хоч би швидше приходила нiч! Сонце палить в обличчя, в склянi синi очi Романови. Хоч би вже нiч. Стривай! Петровi очi впали на панцерфавст, що лежав у бур'янi пiд обнiжком. - Бач! Петро протер очi, потер чоло з напругою. - Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Нi, ще не все. Вiн, цей "макогiн" мав якесь призначення в його життi. Так, так. А Роман дивився байдуже в небо й нiби говорив до Петра: "Ось... Чорт тобi пода╨ панцерфавста! Вiзьми його!" Значить, ще не все. I Петро звiвся, похитуючись. ...Не все. Келих ще не допитий i вiн його мусить допити до дна. До дна. До самого дна. Вийняв хустинку з сво╨© кишенi, червону, бо закривавлену, й накрив нею синi очi, наставленi в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай не слiпить ©х пил. I нехай Вiн не бачить, як буде хитатися Петро, iдучи геть. Як вiн собi йтиме геть... По тому Петро пiдняв панцерфавста, звалив його собi на плече й пiшов, не озираючись. Пiшов п'яною, розбитою ходою. Останнiй з усiх, з ким вiн був у цьому проклятому колi смерти. Останнiй розбитий, але ще не подоланий. XXI Петро йшов, як у кривавому туманi. Опалове небо... Стовпи й ожуги... Далекий сон i близька дiйснiсть. Навколо кипить бiй. Нi, це не уява, це не гуд у головi, це справжнiй клекiт бою. Власне, клекiт бо©в навколо. Вся земля двигтить вiд гуркоту гармат i грохоту танкiв. Петро лишився сам в оточеннi, в пеклi. I вiн хоче з нього вийти. Але вийти не може. На захiд, на пiвнiч i пiвдень - всюди ворог, всюди вогонь i грохiт залiза. Вiн кида╨ться (якщо це можна назвати "кида╨ться"), але з оточення вийти не може... Йому зда╨ться, що вiн iде довго, може, вже й кiлька днiв, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзiв. Поблизу десь справдi кипить шалений бiй, то десь одчайдушне виломлюються ще якiсь рештки з оточення. Петро дослухався й iшов туди, iшов, напружуючи рештки сили... I на душi йому було тяжко невимовно,- ах, як йому тяжко покидати останнiй клаптик рiдно© землi! Вiн бачить, як вона горить, його земля, як бродять згра© полум'яних язикiв, як повзуть вогненнi кобри по нiй... Вiн чу╨, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшно©, ненаситно© помсти... Вiн бачить, як сонце обернулося в паникадило в чорному, сажному зенiтi й присвiчу╨ боговi ру©ни й всезнищення, що верга╨ з того зенiту, з чадного неба тисячi тонн гарячого металу... Намагаючись вгамувати нестерпний бiль поранено© голови, Петро здер стару, загно╨ну пов'язку й iде так... Йому так легше, вiтерець обвива╨ голову, освiжа╨ ©©... З рани сплива╨ кров, але то байдуже, та вiн i не бачить, лише вiдчува╨ лоскiт на ши©. Нехай... Лиш би якось перейти все це i вийти з цього велетенського кладовища до волi й до рiдних, до друзiв... Так, ще б хоч раз побачити старих давнiх друзiв, хто лишиться в живих. Так, стiкаючи кров'ю, вiн iде все вперед, туди, де пiшли десь товаришi. Вiн iде... Вiн несе панцерфавста, як кийок, що його пiдсунув чорт саме тодi, коли в нього не лишилося вже iншо©, бiльш практично© й потрiбно© збро©... Вiн несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину зiрвати сво╨ життя, як вже не буде нiякого виходу й не лишатиметься зовсiм сили. Свiт йому увесь почервонiв i почорнiв, бо у вiччю плавають огненнi кола i чорнi╨ провалля безоднi. В цiм стоять "паникадила", як серед темно© ночi... I от його настигла смерть... XXII I от його настигла смерть. Вiн сидiв над якоюсь глухою дорогою, слухав грохiт бою з усiх сторiн, слухав свiй власний бiль в душi i в серцi, отаке якесь скiмлiння, немов плач немовляти, намагався його вгамувати... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосiвся, що ма╨ стiльки злоби й жорстокости, й смертельних засобiв у сво╨му розпорядженнi, якi вiн верга╨ немилосердно i безугавно, але який вiн сам? Який вiн сам? Яке його обличчя? Ось скiльки часу трива╨ це пекло, але вiн так i не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очi. Якi в нього очi? Що в тих очах написано?.. Як би в тi очi перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного i немилосердного! Отак вiч-на-вiч... Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь вiд дороги на купi землi бiля глибоко© бомбово© вирви, як раптом почувся грохiт, що наростав i котився на нього. Петро пiдвiв голову й побачив велику сталеву потвору - сiрий, сов╨тський танк "Т-34". Танк з ревом котився по дорозi, виринувши з долини... "Ось вiн, ворог!!" Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено i трiюмфально заревiв, як жива iстота, i попер навпростець, з намiром розчавити цього солдата в пошматованiй, безбарвнiй, але такiй характернiй унiформi. Погнав, як хижак на свою жертву... Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потiм помалу сповз за пагорбок... Так, танк iде на нього. Ось це i ╨ вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокiйно (так, як колись чекав пiд час облав на вовка)... Потiм швидко вихопився й вистрiлив - пустив "кулак" усторч в потвору, а сам упав навзнак i покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух... Лязг i скрегiт... I потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зiдхнула димом i чадом, повернулася боком i поповзла по iнерцi© до вирви, накриваючи ©© й накриваючи Петра, що лежав на самiсiнькому днi. Але до дна потвора не дiстала, бо розвернулася упоперек... Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горiлиць, нiби ©© загрiбаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися... Петро лежав пiд сталевим драконом на днi вирви й чекав, що буде далi,вiн чекав смерти. Ось вискочать люди - вискочить ворог, якого вiн нарештi побачить, гляне йому в очi перед смертю, i все скiнчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодно© душi, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогiн не повторювався. Тодi Петро вигрiбся, виповз нагору. Перед ним був велетень-танк... Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й вiдчинена навстяж та так i сто©ть, нiби вiдзяплена щелепа в пащi апокалiптично© потвори, поражено© блискавкою. З середини пащi виходить дим i б'╨ нестерпний сморiд палено© гуми, але полум'я нема╨. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений... ©дучий дим пробива╨ться з люку й з усiх щiлин - можливо, там горить всерединi... А може, то з танка виходить дим i газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстово© гранати... Петро стояв i зовсiм спокiйно мiркував про це i так само спокiйно дослухався до нутра танка. Всерединi анiякiсiнько© ознаки життя. - Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?! Мовчанка. Тодi Петровi раптом чомусь стало страшно. Незрозумiлий i якийсь мiстичний жах струсонув ним. Чи то вiд думки, що вiн от убив кiлькох людей i вони тут ось, за сталевою стiнкою, у черевi танка й ©хня смерть на його сумлiннi, а чи то вiд тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невiдомо-звiдки зринувши, i зродило той жах... Петро миттю стрибнув на танк i кинувся до люку... Заглянув... Всерединi темнiли скорченi людськi фiгури,-люди в танкiстських комбiнезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне... - Галло,- сказав Петро тихо.- Живi?.. Раненi?.. Галло! Мовчанка. Анi звуку. Тодi Петро полiз у люк... Вiн хотiв бачити ворога. Вiн хотiв глянути йому в обличчя. I вiн глянув. Те, що вiн побачив, струсонуло ним до решти, до мiзку костей... Двi фiгури, скрюченi на пiдлозi, не можна було впiзнати, бо обличчя були опаленi газом i заюшенi чорною закипiлою кров'ю. Третя ж фiгура припала до стерна, схилилась на нього та так i заклякла, поклавши голову на керунок, нiби вiд утоми. I риси обличчя ©© були чистi... I було те обличчя дiвоче... I було те обличчя знайоме... ...Ата! Обличчя сiро-блiде, лише з вуха через кра╨чок, з-пiд шолома, стiка╨ смужка густо© червонi крови i застига╨ на ши©... Петро думав, що це галюцинацiя, що це вiльне маячiння... Але нi. Це Ата! Перевiв дикий погляд на фiгури, скрюченi на пiдлозi, й аж тепер побачив, що то теж дiвчата... Дiвчата-танкiсти... У кутку, за керiвницею, сто©ть казаночок з вареною пшеницею всумiш з квасолею... "Це ©хнi харчi!" Казаночок перехнябився, й "харчi" наполовину вилились геть на якесь ганчiр'я. Знову перевiв погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собi справи, простяг руку й стягнув танкiстський шолом з дiвочо© голови... Ата!!! З-пiд шолому розсипалося ©© буйне волосся, пiдрiзане по колишнiй студентськiй модi,волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтiкаючись... Петро повiв рукою по нiжному, шовковому волоссi, й його шорсткi пальцi заплуталися в тоненьких волосинках... - "Ворог"... "Так ось вiн, "ворог"!.." Обережно виплутував пальцi з полону тонюсiньких волосинок... Виплутував... А тодi раптом шарпнув i кинувся геть. Вилiз з танка i пiшов. Йшов тиняючись, помалу, потiм швидше. Швидше. Йшов не озираючись. Не бачив нiчого перед собою. Майже бiг. Йшов iз решток сво©х сил. В нiщо. В порожнечу. В чорне провалля... Утiкав вiд того, вiд чого не можна втекти.