стало, трохи нiби рясно! А ще ж тiльки половина вулицi. Нарештi помiтив, що вiн раху╨ за перевалки глибокi пустирища, якi зяяли на мiсцi колишнiх садиб i були добре втоптанi людьми й худобою, як найкоротшi шляхи сполучення мiж паралельними вулицями. Таким чином збився й вже не знав, за котрим саме перевалком прийде поворот влiво до залiзницi. Та справа розв'язалася простiше - конi не звернули анi влiво, анi вправо, а промчали вулицею аж в самий кiнець i вигналися в степ. Помчали степом. Ще двi години шалено© ©зди степом i вони нарештi зупинилися на полустанку К... Он як! Важна вiн персона, якщо його не зважилися показати людям на мiськiй станцi©, а завезли аж геть на цiлковите безлюддя! На цiм полустанку, саме як сходило сонце, Андрiй i його дальший ескорт - начмiлiцi© й два мiлiцiонери - злiзли, забравши лантух з якимсь барахлом, валiзку й течки з паперами, а решта повернули коней i по©хали шагом назад. Щоб було зручнiше, начальник укинув течки в лантух. По якомусь часi пiдiйшов дачний по©зд i забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний по©зд, що йшов-таки з Андрi╨вого мiста до заштатно© столицi Укра©нсько© Соцiалiстично© Республiки. * * * Вiд надмiрно© напруги нерви Андрi╨вi притупiли, до того ж вiн був морально вбитий, внутрiшньо розчахнений - в результатi зовнiшнiй свiт переставав його цiкавити, насiла глибока апатiя й страшенно захотiлось спати, як було завжди з ним, коли аварiйний душевний стан доходив до критично© точки. Це брав гору iнстинкт самозахисту --гасив розбурхане полум'я, стримував шалений гiн кровi, склепив вуха й очi, ввергав душу в сон. Спати... ╙дине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнiшнiй свiт не давав йому спати. Вагон, в який вони влiзли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрi╨м вагон дачного по©зда, що курсував на лiнi©: мiсто "Н" - Харкiв. Отаке досягнення за час його вiдсутностi! Пародiя на крилату фразу некоронованого Цезаря соцiалiстично© держави про "жiть стало лучш╨, жiть стало в╨с╨л╨╨!" Колись, коли жити було не особливо весело, тут ходив звичайний, поштово-пасажирський по©зд, знаменитий тим, що мав вагони росiйсько© конструкцi©, в яких мiсця для сидiння-лежання були в три суцiльних поверхи: коли пiдiймалися додатковi ляди, то утворювався з кожного поверху суцiльний пiл через увесь вагон. Цi додатковi ляди вигаданi конструктором, напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен такий пiл щiльно, як в'юни в вершу, й лежали всю дорогу покотом, ©хали з комфортом, як патрицi©. Патрицi© лежали в три поверхи, виставивши три шереги надьогтьованих чобiт, позв'язуваних мотузками черевикiв, лаптiв i так репаних п'ят. Четвертий поверх становили тi, що пiдлазили пiд нижнiй пiл i вмощувалися просто на бруднющiй, вiчно мокрiй пiдлозi, мавши достатнi причини не дертися нагору, а залазити, мов щурi або таргани, в нору. Хоч треба сказати, що пiд час "маршу" всi пасажири на всiх поверхах мали приблизно однаковi шанси щодо небезпеки бути контрольованими (на предмет квиткiв та на предмет ревiзi© пiдозрiлих "спекулянтських" клункiв з картоплею чи буряками), бо тутешнi контролери та кондуктори вмiли якось ходити по ногах i по головах сво©ми здоровенними, наквацьованими мазутом чобiтьми. Особливо цiкавий був той по©зд уночi. Вiн завжди був темний, нiяко© електрики в по©здах на цiй лiнi© колишньо© царсько© iмперi©, а пiзнiше "першо© кра©ни соцiалiзму" не iснувало, свiтилося ло╨вими свiчками, що вставлялися в спецiальний лiхтар, пристосований росiйським конструктивним генi╨м так, що вiн (лiхтар на одну свiчку) мав освiтлювати одразу i пасажирiв, i тамбур, i клозет, але кондуктори (керованi тим самим росiйським творчим генi╨м) умудрялися й ту казенну свiчку "замахорити", по-простому кажучи - вкрасти, лишаючи справу освiтлення на iнiцiативу пасажирiв. Пасажири освiтлювалися в дорозi власними свiчками на прикрiсть вуркаганам та закоханим, що бiльше любили темряву. Та фортуна все-таки була на боцi закоханих i упослiджених: свiчки горiли тiльки на початку, пiзнiше жодна свiчка не витримувала консистенцi© повiтря й гасла - не могла перемогти людських випарiв, аромату онуч, махоркового диму (махорка неодмiнно закручена в газетний папiр) й всього iншого. Але все ж то були "благословеннi" вагони! Закоханi й так аматори романтичних пригод мали iдеальнi умови, щоб виявити себе вповнi, i досить часу (темп ©зди був трохи швидший за волячий - 100 кiлометрiв по©зд iшов п'ять годин!), щоб i нацiлуватися до одурiння, й виспатися до не-схочу. Не те зараз. Цей самий по©зд тепер назива╨ться "дачний", або "робочий", i перше, що звернуло увагу навiть стомленого й байдужого Андрiя, це що вiн торохтiв несамовитiше, анiж ранiше. А друге - що вагони в ньому зовсiм ново© й зовсiм надзвичайно© конструкцi©. Насамперед вхiд до вагону був, а виходу не було. Вiрнiше, був i вихiд, але в тi самi дверi, однi й ╨динi. Чудесне удосконалення! А для контролю то просто генiально! Це цiлком в дусi цi╨© епохи, в дусi цi╨© кра©ни, в дусi фiлософi©, моралi й свiтогляду ©© вождiв та iдеологiв. В дусi ново©, унiфiкацiйно© ери. Генiально! Однi дверi, щоб легше було за людиною стежити, легше тi╨ю людиною "керувати". Добиратися до вагона в тi дверi треба було по спецiально причепленiй драбинцi... Це, бач, товаровий вагон, спецiально пристосований для пасажирiв. I пристосований вiн неабияк. Росiйська iсторiя знала його як звичайний товаровий вагон "на сорок ч╨лов╨к iлi вос╨мь лошад╨й", стандартний вагон червоного кольору, з розсувними дверима i без жодного "умеблювання". Тепер дверi забито цвяхами, червоний колiр замазано зверху зеленим (дивно, просто аж не вiриться" коли зважити, що в мiстi Н., навпаки, всi будiвлi пофарблено саме в червоний колiр - але, мабуть, це тому, що революцiя, за поняттями цi╨© кра©ни, це "всьо наоборот"), а всерединi створено комфорт - поставлено кiлька довгих лав iз спинками i ще й зроблено тро╨ вiкон... Доказ, що "лошадi" з числа пасажирiв випали. Ну, щодо "ч╨лов╨кiв", то норма, усталена iсторi╨ю, начебто збiльшилася вдвiчi: вагон натоптаний пасажирами до нiкуди. В цiлому цей тряский, торохкiтливий вагон справляв вражiння надзвичайне -вражiння яко©сь символiки, образ чогось калiчного, парадоксального, образ яко©сь епохально© аварi©. Так, вiн символiчний, цей вагон, немовби генiальна карикатура, пародiя на велику революцiю, що зродила ось цей шедевр, як та гора зродила мишу. От був собi товаровий вагон на "сорок ч╨лов╨к iлi вос╨мь лощад╨й", тодi прийшла велика революцiя, мiльйони людей пiд спiви "Марсель╨зи" геро©чно вмерли за "рiвнiсть i братерство", за свободу, за краще майбутн╨ i - от воно прийшло, те "краще майбутн╨": товаровий вагон "на сорок ч╨лов╨к iлi вос╨мь лошад╨й", iменований ще "телячим", взяли перефарбували в iнший колiр, прорубали пару вiконечок, забили наглухо "телячi" дверi, а випиляли iншi, для людей, i - все. - I ма╨ш нову епоху!! Це, власне, думав Андрiй, сидячи в кутку, й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо. Правда, вiн в цьому вагонi, в цьому товпищi опинився в привiлейованому становищi, - для нього й для його почту було одведено цiлий куток з двома лавами, з яких на однiй розташувався почет, а друга належала цiлком йому, й на нiй нiхто iнший не смiв сiсти але з такого привiлею було мало радостi, Андрiй не мiг скористатися з нього вповнi. Сумно спершись головою на руку, сидiв i дивився в вiкно обважнiлими очима. У вiкнi в якомусь баламутному туманi оберталася земля - межi крутилися навколо невiдомо© осi, танцювали дерева, кущi, сторожовi будки, а в цiлому те все десь пливло пiд ним i поза ним i було таке саме почуття, як колись, коли вiн вперше пiдiймався лiтаком iз сво©м другом i вчителем, авiаконструктором Калiниним. Голова наморочилась, i було при╨мно те згадувати - отак сидiти, абстрагуватися вiд реального оточення, вiд дiйсностi й переживати вже колись пережите, краще, може, що мав - дружбу, пiднесену на крилах в зенiт, в небо... Пливти поза часом i простором... Та абстрагуватися зовсiм, як i заснути, вiн знову-таки не мiг це ж пливе мимо рiдна його, найрiднiша земля, а це навколо нього нашорошенi й принишклi товпляться, тиснуться його рiднi-найрiднiшi земляки! Потрохи розбира╨ цiкавiсть. "Агов, не спи! Чого ж ти будеш спати, коли, може, тво© днi вже почисленi й тобi вже спати нiколи. Надивляйся! Надивляйся на все, чого ти давно не бачив i, може, вже скоро, а то й нiколи не побачиш! " Сперши голову на руки, Андрiй крiзь приплющенi очi дивиться на людей. Що особливо вразило, коли вiн роздивився, це що всi пасажири цього карикатурного, цього пародiйного вагона були робiтники, iндустрiальнi робiтники. Щоб зробити цей висновок, не треба анi питати, анi гадати. 3 засмальцьованого й iдеально брудного та обшарпаного "профодягу", робочих комбiнезонiв, з рук i облич, з уривкiв фраз i реплiк видно, що це все робiтництво рiзних фахових профiлiв, представники нового (зовсiм нового) укра©нського робiтничого класу, працiвники iндустрi© великого промислового центру - Харкова: з тракторного заводу, паротягобудiвельного, ХЕМЗу, авiазаводу, сталеливарень, робiтники депо, залiзничники, трамвайники, будiвельники тощо, тощо. Вони ©дуть цим "робочим" по©здом на працю, поспiшають iз усiх станцiй, мiстечок i призалiзничних сiл геть з вiдстанi ста кiлометрiв. По цiй лiнi©. I так само вони ж десь ©дуть, поспiшають по всiх iнших чисельних радiусах до центру, боючись спiзнитися, пiд страхом тяжко© кари... Вiдчуття цi╨© кари здавалося написаним на кожнiм обличчi. По©зд зупинявся на кожнiй станцi© й полустанковi - а ©х було густо, - iз вагона нiхто не вилазив, а тiльки влазили й нього все новi й новi пасажири. Вагон набивався до того, що люди вже висiли один на однiм... I все це були робiтники. Це було при╨мно. Правда, всi вони якiсь засмоктанi, виснаженi, обдертi й до того ж ще нiби чимсь пригнiченi - безмежною втомою а чи злиднями, - але це були все дiловi, зовсiм якiсь вiдмiннi люди. Зосередженi в собi й позначенi тавром суворо© професi©. А Андрiй успадкував вiд батька велику й щиру любов до людей, хай i марудно©, але творчо© працi, до людей дiла, що творять матерiальнi цiнностi. Вiн не бачив бруду, вiн бачив мозолястi й тим шляхетнi руки. Це розiгнало сон. Ще не так давно по цiй лiнi© при цiй-таки самiй владi, пiсля того як було заповiджено початок ново© ери i навiть заведено нове лiточислення - не вiд народження Христа, а вiд "25 октября 1917 года", - ©здили переважно торбарi та спекулянти, спритнi мiщухи "Юга Росi©", що циганили по селах i возили до Харкова на ╙вбаз шматочки масла та сала, а звiдти старi галошi та лахмiття для обмiну в селах знову на масло та сало. Зараз такого типу пасажирiв зовсiм не було. Звичайно, не тому, що спекулювати було нiкому, а тому, що спекулювати було нiчим. А ще тому, що пронеслися жахливi бурi, якi з усiх поробили старцiв та поставили весь соцiальний уклад догори ногами. Все зiрвали з якоря. I тепер людський склад цього от карикатурного по©зда ма╨ зовсiм iнший вигляд. Те, що ©де в ньому замiсть "лошад╨й", ма╨ зовсiм iнший характер. I попри все, той характер, як на Андрi╨ву думку, досить-таки втiшний, бо вiн - Андрiй - належав до числа тих, якi вважали й вважають, що з його нацi© доти не буде дiла, доти вона буде упослiджена i у власнiй хатi бита, доки якою завгодно цiною не опану╨ мiста, доки не оволодi╨ власною iндустрi╨ю, доки не матиме свого сильного, iдеально зорганiзованого робiтничого класу, доки ота ледача й iнертна мiщанська та селянська стихiя з ©© "моя хата скраю" не видасть з себе масово людей в промисловiсть i опану╨ ©©, опану╨ машини, опану╨ всi надбання науки i технiки, високi школи, залiзницi, всi найважливiшi заклади й секрети механiзму управлiння всiма галузями народного господарства. Словом, доти, доки вона не пiде вiйною на мiсто "явочним порядком" i не поверне його собi, доки не перестане хуторянити й позiхати, а не почне будувати. I от початок цього великого процесу вiн бачить... Правда, це все повста╨ з великого горя, але то не важно. Правда, вони ще раби, але такi швидше перестануть бути рабами. I нарештi, правда, що вони зараз будують собi на безголов'я, але колись все те, що вони збудують, все-таки належатиме ©м; Зрештою не важно, що вони будують, а важно, що вони будують. I вони ним заволодiють... З мови, з iнтонацi©, з жестiв Андрiй бачить, що цi обдертi й замурзанi робiтники здебiльша ще селяни, що це зовсiм свiжi, скороспеченi представники iндустрiального укра©нського пролетарiату, але - як ©х багато! Вони становлять майже сто процентiв "населення" цього торохкiтливого по©зда, та й ще тиснуться на кожнiй станцi©, проклинаючи енергiйно невiдомо кого (так, на здогад бурякiв), бо не можуть сiсти як слiд до переповнених вагонiв i ризикують спiзнитися. Лиш де-не-де межи робiтниками трапляються окремi особи iнтелiгентних професiй, т. зв. "службовцi" та "iнтелiгенти", що теж поспiшають до центру на працю, i зовсiм нема╨ нiяких перекупок, анi старцiв, якими завжди так ряснiють усi примiськi по©зди. Для перекупок це невигiдний по©зд, для старцiв теж -тяжко поживитися тих, хто самi ╨ старцями, хоч i належать теоретично до класу-"диктатора", класу-"гегемона", в тих, що спiшать на працю, щоб там кривавим потом заробляти на хлiб щоденний. У вагонi, попри всю велику кiлькiсть пасажирiв, навдивовижу тихо. Це Андрiя аж надто здивувало, i вiн звернув на це увагу зразу по перших станцiях. Коли юрби всiдали, стояв на дворi й на сходах лемент i ще тримався першi хвилини й у вагонi. А потiм наставала тиша. Пристрастi гасли, голоси притихали до шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрiй не зрозумiв, у чому рiч, аж нарештi збагнув - це ж вiн тому причиною! Власне, цей куток, де вiн сидить iз сво©м почтом. На них (на нього й на почет) нiхто з пасажирiв зовсiм не звертав уваги, нiби ©х i не було зовсiм, i в той же час Андрiй до глибини душi вiдчув, що всi реагують на його присутнiсть. Всi без винятку. I реагують тривожною нашорошенiстю, пригнiченiстю. Хоч нiхто й не дивиться просто в його бiк, зовсiм нiби не помiча╨, кожен байдужий, пiдкреслено байдужий. I, власне, ця пiдкресленiсть ╨ показником, що всi думки й вся увага всього вагона в цiм кутку, бiля Андрi╨вого обличчя. Нiт-нiт та й ловить Андрiй собi чийсь погляд, i було йому якось не по собi, коли отав собi замурзана й груба, прокоптiла сажею й промаслена мазутом, з пiдсмаленими махоркою вусами людина, глянувши крадькома й зустрiвшись з Андрi╨вим поглядом швидко вiдводила сво© очi якось нiби винувато, розгублено моргала, а то й червонiла. Вiд деяких поглядiв у АндрiяI мимохiть перебiгав легенький, непри╨мний морозець, бо в тих поглядах свiтився кричущий переляк, нудьга й жаль невисловлений, але яскравий i без слiв - переляк i жаль людей, якi щось знають про його долю, щось страшне, спiвчувають, але безсилi його вирятувати. Андрiй оглядав усю цю масу, назовнi нiби iндиферентних, а то й ворожих людей, i йому було страшенно цiкаво знати, що ж здебiльша цi люди думають? Що ось це робiтництво, до якого його - Андрi╨ве - серце так горнеться й розкрива╨ться назустрiч, немов соняшник оберта╨ться до сонця, робiтництво, до якого вiн i сам належить плоттю й кров'ю, що воно дума╨? Але взнати докладно про це неможливо. Вiн лише мiг судити про це з тих окремих поглядiв, якi вдалося перехопити, а надто з виразу очей i обличчя однi╨© жiнки, робiтницi, досить iнтелiгентно© на вигляд i дуже покарбовано© зморшками вiд власного якогось горя. Вона стояла в протилежному кутку, й дивилася надмiру поширеними очима на Андрiя, й не могла тих очей вiдвести - хотiла вiдвести, силкувалася, але не могла, очi поверталися назад, мов привороженi або навроченi. Дивилась перелякано й ворушила про себе губами... I Андрi╨вi здалося, що ось це, власне, й дивиться тими очима на нього весь вагон. Вони щось знають. Вони щось знають таке, чого вiн не зна╨. Звiдси й та нашорошенiсть, i той переляк, що з очей свiтиться. Але не може бути, щоб вони вiдчували тiльки острах i жаль. Насупленi брови, зiмкненi уста, погляди у нiкуди, глибокi затягання махорковим димом, сердитi сплювки на пiдлогу, пiд ноги собi говорять про щось iнше ще. А може, то звичайне презирство, а чи злоба? Бо ж вони бачать на ньому вже випечене тавро, як на винуватцевi всiх ©хнiх нещасть, тавро "ворога народу"... Нi, то вiд iншого, бо коли б вони вiрили в те тавро, вони б злорадiли. То вiд iншого.. Андрiй переводить погляд у вiкно й дивиться, як обертаються поля, i слуха╨, як тихо й мляво розмовля╨ начальник мiлiцi© з одним мiлiцiонером. Той мiлiцiонер назвав був начальника "товариш Рибалко!", i тепер Андрiй зна╨, що вiн назива╨ться "товариш Рибалко". Андрiй не вника╨ в змiст розмови, лише слуха╨ саме звучання - товариш Рибалко говорить прекрасною укра©нською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрiй дума╨: "От везуть та й вкинуть у рiдну-рiднiсiньку укра©нську тюрму". I пригаду╨ Винниченкового "Помiркованого та щирого" -от би вiн тiшився з такого почту й з тако© перспективи! Але сам Андрiй вiд того навiть не посмiхнувся, подумав так собi. Слухав милу полтавську вимову, а потiм дивився на того, що говорить. То був у дiйсностi досить вайлуватий i неоковирний чолов'яга, цей товариш Рибалко, але справляв зовсiм iнше вражiння ---величавий, повiльний в рухах, сповнений престижу й монументально© могутностi в сво©й унiформi начальника мiлiцi©, в унiформi кольору сталi. Нi, вiн безподiбний, цей Рибалко! Це ж вiн свою iсторичну, безсмертну "хахлацьку" вайлуватiсть i розвезенiсть так генiально замаскував у велич, у ма╨статичнiсть держави, що ©© вiн репрезенту╨, в монументальнiсть ©© "залiзно© охорони", у велич самого "залiзного наркома" - свого шефа й повелителя. Правда, мiлiцiонери перед ним не виказували особливо© пошани й субординацi©, не тяглися в струнку, не ляпали обцасами, не говорили "так точно!", як старi, класичнi жандарми, i саме це було, на думку Андрiя, великим недолiком. Вони б мусили бити копитами перед такою Рибалковою монументальнiстю й говорити "так точно!", продовжуючи традицiю достославно© росiйсько© жандармерi©, пiдпори й надi© всiх, богом люблених, iмператорiв "Пiвнiчно© Пальмiри", i це було б саме до речi. Але це ж, бач, була не якась "чорносотенна жандармерiя", а "робiтничо-селянська мiлiцiя" i тако© субординацi© в нiй не заведено. Мiлiцiонери трималися перед Рибалком, як рiвнi, сидiли й курили з ним, прикурюючи вiд одного сiрника, лиш було видно, що вони його все-таки дуже бояться. Але не це вражало. Вражало те, що й мiлiцiонери, i сам Рибалко бояться, либонь, Андрiя, тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено, нiби пильнують його i в той же час намагаються вiд нього вiдмежуватися. Андрi╨вi страшенно хотiлося впiймати погляд Рибалка, подивитися йому в очi, але це не вдавалося - Рибалко уперто уникав зустрiтися очима i, замаскувавшись у свою монументальну байдужiсть, сковзав поглядом мимо. Так само й мiлiцiонери, зрештою простакуватi й нiби поряднi хлопцi, кепсько обтесанi селюки. З правила в цiй кра©нi, як i в багатьох iнших, до полiцi© чи до мiлiцi© йдуть служити рiзнi покидьки, злодi© й ледарi, рiзна суспiльна непотрiб, не придатна до нормально)' людсько© працi, це було вiдомо, й саме тому до представникiв полiцi© та мiлiцi© тут споконвiкiв населення ставилося з неприхованим презирством i зневагою, як до аморального й злочинного елемента. Але цi хлопцi, може, були з iншо© категорi© й тому почувалися особливо кепсько, ©м було нiби мулько. Вони перед очима цiлого вагона йорзали на ослонах i говорили межи собою пiдкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби говорити. Рибалко теж - говорив слова знiчев'я, позiхав, нудився. Андрiй бачив, що вiн - Андрiй - сто©ть ©м усiм, немов кiлок, у душi, i тiй душi мулько, i через те вони мнуться всi та йорзають. Нiби це не вони його везуть на позорище, а вiн ©х. I жоден не гляне в очi. Лише раз упiймав Андрiй на собi погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням, мiлiцiонера, - вони зустрiлися очима на мить, на коротку мить, той блимнув i одвiв сво© очi геть. В тих очах промайнув дивний, змiшаний вираз - остраху, цiкавостi й незручностi воднораз. Той самий вираз, що й у всiх. Таке вражiння, що кожен з присутнiх у вагонi уявля╨ себе на його - Андрi╨вому - мiсцi й вiд того втяга╨ .голову в плечi, не хоче на його мiсцi бути. Так, вони не хотiли б на його мiсцi бути. Мiлiцiонерам же й ©хньому начальниковi рiшуче набридло ©хати, й вони б уже хотiли вилiзти й вiдпекатися вiд цього вагона з його пасажирами й вiд сво╨© жертви. Але по©зд все торохтiв i торохтiв помалу, минаючи станцi© й полустанки, i вони сидiли, як на голках, берегли Андрi╨ву валiзочку та якийсь лантух з речами. Здавалося, що вони вкрали ту. валiзочку, й той лантух, i самого Андрiя й от хотiли б все те затулити спинами й руками та й по-швидше завезти кудись, де вже нема╨ стороннiх очей i небажаних свiдкiв, здати там таку от непри╨мну обузу комусь iншому й з полегкiстю зiтхнути. А вагон набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, i вже вихiд з нього був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та з Андрi╨м навряд чи й зможуть уже вилiзти. По©зд ©х, тих закаптурених пасажирiв, все пiдбирав, лишаючи пiсля себе перони порожнiми. Так спорожнiв Богодухiв, Мерчик, Люботин, Нова Баварiя... З кожною новою станцi╨ю вiдчувалася все бiльше близькiсть великого мiста. Нарештi вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Укра©нсько© Соцiалiстично© Республiки, великий промисловий центр Укра©ни -Харкiв саме починав всiй робочий день, хоч у людей десь це й була недiля. Понурий, припорошений сажею i посипаний смiттям Харкiв. "Харкiв, Харкiв, де тво╨ обличчя? До кого твiй клич?!" Це Павло Григорович Тичина начертав. Дихай, дихай, чоловiче! I дивись! Нiколи Андрiя тi Тичининi рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сiро й знеосiблено. Велетенськi юрбища заклопотаних i нiби переляканих, злиденних людей виливалися з усiх отворiв присадкуватого вокзалу й чимдуж бiгли в усi боки, поспiшали. То ©х привозили з усiх сторiн примiськi по©зди, i вони, вискочивши з тих по©здiв, бурхали шаленою лавиною через вокзал на площу, мов гнали на пожежу. Лавина виперла з собою Андрiя й Рибалка з мiлiцiонерами, викинула ©х на площу й закрутила ними на мiсцi. Рибалко тримав валiзу, мiлiцiонери тримали лантух, Андрiй стояв так, з понурою цiкавiстю розглядався навколо. "Харкiв, Харкiв, де тво╨ обличчя?!" Де ж тво╨ обличчя?! Наполоханi й нiби гнанi в шию люди (пригнiченi думкою про можливiсть спiзнитися й потрапити замiсть заводу на Колиму! От чого вони так бiжать!) гуготiли, торохтiли дерев'яшками й невибагливим сво©м "профвзуттям" по вогкому, брудному асфальту i мчали навперегони в усiх напрямках. Частина ©х брала штурмом трамва©, душилась несамовито, обвiшувала тi трамва© з усiх бокiв, немов гiрляндами брудного, запорошеного листу, й ©хала; це були найщасливiшi й найагресивнiшi, найдужчi. Але бiльшiсть бiгла пiшки. Рибалко з провiнцiйною нерiшучiстю дивився на ту баталiю навколо трамва©в i не зважувався зi сво©м в'язнем туди пхатися. Таксi нiяких не було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Iнших транспортових засобiв жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повiнь змалi╨. I вони чекали. "Харкiв, Харкiв, де ж тво╨ обличчя, га?" Андрiй рiшуче не впiзнавав сво╨© недавньо© столицi, не бачивши ©© всього яких шiсть рокiв. Вокзал (колишня гордiсть всi╨© Слобожанщини!) якось розплiвся, присiв, вгруз нiби в землю, закурився й збуденнiв до краю. Пiсля розкiшних, все оновлюваних двiрцiв Москви, Ленiнграда, Свердловська й навiть Новосибiрська цей двiрець видавався трухлявим грибом, халабудою провiнцiйно© каруселi. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будiвельно© технiки, за найбiльше досягнення нацiонального будiвництва в усiй республiцi, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свiй час i навiть писано безлiч вiршiв столичними й провiнцiйними поетами, - цей будинок зовсiм засмутив Андрiя, аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такi надi©. А тепер виходило, що це нiяке чудо технiки, такий собi злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з само© гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архiтектори й будiвничi вже давно пiшли до тюрми як "петлюрiвцi"!) Монументально стояв лише будинок по другiй сторонi площi -знаменитий "хмарочос" управлiння "Южних Ж╨л╨зних Дорог", збудований ще за царя, нахмурений на всi сво© шiсть поверхiв, чорно-сiро вифарблений. Це ще документ "могутностi" колишньо© iмперi©, як ©© цитадель в "Южном Кра╨", сiреч в землi козака Харька та Квiтки-Основ'яненка. Тут i тепер було "Управл╨нi╨ Южних", хоч на фасадi й додано вивiску укра©нською мовою. Назагал картина перед очима було досить проза©чна, занадто буденна, пiдкреслено провiнцiйна, така, як на заводському подвiр'©, а не на привокзальнiй площi столичного мiста. А були ж першi роки по Великiн революцi©, роки злету, коли це мiсто кипiло й гуло, а ця площа привокзальна мерехтiла новизною, слiпила блиском машин, реклам, транспарантiв, глушила смiхом i веселим гомоном молодостi - коли весна бурхала через мiсто повiнню... То був час великих надiй, час початку бурхливого ренесансу воскресло© пiсля трьохсотлiтнього сну нацi©, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподiвань, палких мрiй, вже от-от недалеких до здiйснення великих намiрiв. Те все видавалося сном. Не може бути, щоб оця запльована й закидана недопалками ("бичками") площа була колись молодою, а оцi люди вмiли смiятись!.. - "Ну-ну!" - пригрозив хтось збоку. - "От як я тебе вiдправлю на Совнаркомiвську i як ти там пiдпливеш червоною калиною, то тодi взна╨ш, трам-тарарам!" Це чистiй черевикiв зчепився з якимсь клi╨нтом, що не догодив йому чимсь. I ця "калина" мала коштувати клi╨нтовi всього яких десять копiйок. - "Та-ак; - подумав Андрiй, - цiкавi речi пропагуються тепер на цiй, такiй колись сонячнiй i багатонадiйнiй площi одверто! - Вiн окину в оком замурзаного хлопчика-чистiя i його. Розгубленого клi╨нта, що подався чимдуж навтьоки. Рибалко теж оглянувся не сказав нiчого, посмiхнувся про себе. А вголос за нього засмiявся молодший мiлiцiонер, двозначно й якось дурнувато. Оце й усiх розмов було, що ©х Андрiй по-справжньому почув серед вiльних людей сьогоднi, це й усiх слiв, сказаних за весь час членоподiльно й зрозумiло до краю. По цих, власне, словах Андрiй як слiд уяснив, чого ж саме вiн тут опинився нинi, i йому зассало пiд серцем. Згадалася Катерина. Згадались брати. Згадалась дурна, глупа нiч, мов чадний сон... I вiн сапнув харкiвського чадного повiтря на повнi груди: "Дихай, дихай, чоловiче!" Коли людська лавина розсмокталася, вони сiли до вагона трамвая й по©хали. Доки до©хали до призначеного пункту, Андрiй ще надивився на мiсто. Вражiння вiд всього те саме. На всьому лежить якась специфiчна печать, печать чогось невисловленого, гнiтючого. Андрiй це помiтив ще ранiше, по iнших мiстах, якi вiн про©хав (а вiн про©хав ©х безлiч i у всiх кiнцях кра©ни соцiалiзму), але тут те впадало в око особливо. Будiвлi й тi були позначенi тi╨ю печаттю, якiсь без душi, з приплющеними очима, з замкненими устами, без обличчя або, вiрнiше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якiсь безживнi, безрадiснi. Щось було в них таке, що тяжко збагнути вiдразу. Андрiй дивився на будiвлi, машини трамва©, на мiлiцiонерiв на стiйках, на людей, що сновигали зiщуленi вулицями й площами, переводив погляд на людей в трамва© - i бачив на всьому ту саму печать. I нарештi збагнув: То ж страх! Невисловлений, зата╨ний, але невiдступний страх! Страх, що змушу╨ старших замикати уста наглухо, а молодих нишкнути зi сво©м смiхом i жартами й озиратися кожно© хвилини по боках, а всiх разом змушу╨ бути нашорошеними й озиратися за кожним мiлiцiонером чи вiйськовим, а при появi котрогось з цих носi©в офiцiйно© унiформи, як ознаки влади, в трамва© - замовкати всiх. Страх. Чи острах? Але то все одно. А до того страху ще й втома. А вже вiд цих обох - апатiя. На дворi слiпучо-сонячна погода i - тиша! В такому великому мiстi - й тиша! Далебi все централiзовано десь i його не чути й не видно на вулицi. Централiзовано "десь" торгiвлю, централiзовано крик i галас - за всiх кричить дерев'яним голосом радiо-гучномовець на площi, а приватне нiхто вже не смi╨ кричати й галасувати, як не смi╨ й продавати морозиво та "Мiррад". Мабуть, приватне нiхто не смi╨ вже й смiятись... Нарештi вони вилiзли з трамвая й пiшли пiшки. Звернули з Пушкiнсько© вулицi, вiд трамвайно© зупинки, й пiшли по Совнаркомiвськiй... От, бач, куди його везуть! Це ж про цю вулицю говорив чистiй черевикiв у сентенцi© про "калину". На цiй вулицi стояло колись Всеукра©нське управлiння ОГПУ з сво╨ю новозбудованою, оригiнальною внутрiшньою тюрмою, про яку весь Харкiв довго нiчого не знав, хоч i стояла та тюрма в самiсiнькiм його серцi. А тепер, значить, там управлiння НКВД. Андрiй iшов попереду, по осяянiй сонцем панелi, а за ним плентались Рибалко мiлiцiонери, телiпаючи речi в руках. Перехожi озирались на таку компанiю мимохiдь i удавали, що, власне, нiчого не вiдбува╨ться, що все в порядку; Андрiй теж не звертав нi на кого уваги - пiдставив свою вихрасту голову й розхристанi груди пiд сонце й дивився ген на величезний, модерний сiрий блок, що величаво мерехтiв попереду, заставивши цiлий квартал уповздовж i вигнавшись високо вгору. Дивився i був зовсiм спокiйний. Бiльше того, якесь дивне почуття ворухнулося в нiм, нiби вiн iде додому, до дуже знайомого й давно не баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Вiн бо тут прожив був цiлий рiк в камерi самотнього ув'язнення i за малим не став живою iлюстрацi╨ю до "Шiльонського в'язня" Шiллерового, коли б не бунтiвлива молодiсть. Проте зараз навiть нiжнiсть якась прокинулася при згадцi про той рiк самотнього ув'язнення, рiк тюремних мук i палких, нiкому не звiрених мрiй у рiк крайньо© зосередженостi в собi, рiк безкiнечних дум i жагучих поривань до волi - рiк самотностi в 24 роки. Тут же пригадав i те, як його сюди вели, а назустрiч iшла компанiя знайомих, i один з них (такий був язикатий поет-реготун В. Полiщук) запитав: "Куди? -- i по хвилi, здогадавшись, сам собi вiдповiв на всю вулицю: - А-а-а... На ф а б р и к у - к у х н ю! I зайшовся у©дливим реготом. А за ним i вся компанiя. "Фабрика-кухня". Так вiн охрестив цю споруду. Зараз нiяка така компанiя не йшла назустрiч. А шкода. Десь ©х, напевно, розметало тепер по всiх свiтах... Але наприкiнцi, хоч Андрiй i не зустрiв нiяко© знайомо© компанi© товаришiв i друзiв, вiн все ж таки мусив трохи здивуватися. Це було останн╨ вражiння з волi, з втраченого свiту. Вони вже йшли попри самiсiньку стiну управлiння НКВД, завертаючи за рiг на Чернишевську, де був вхiд до комендатури, як раптом дво╨ молодих хлопцiв, по-спортивйому одягнених i досить "модних", стоявши на розi, обернулися i наставилися очима на Андрiя усторч. Хвиля здивування й зацiкавленого оторопiння. Провели очима Андрiя до дверей i несподiвано один протяг на повен голос: - Чумака повели!.. Андрiй страшенно здивувався- хто ж це? I звiдки вiн його зна╨? Але озирнутися не встиг - дверi за ним закрилися. "Хтось, може, з рiдного мiста, може, з рiдно© вулицi": Сонце, воля, весь свiт i два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його iм'я, лишилися по той бiк. IV "Фабрика- кухня"... Якщо iсну╨ "той свiт" по думцi всiх смертних, то оце вiн i ╨. Свiт по той бiк та╨мничо© брами, що роздiлила життя на вiдоме й невiдоме, на просте й загадкове. "Той свiт". Причому слово "три" за термiнологi╨ю мешканцiв цi╨© частини планети ма╨ подвiйне значiння: крiм звичайного протиставлення до слова "цей", воно ще ма╨ окремий змiст - спецiально наголошуване це слово ма╨ означати "той!", тобто особливий, унiкальний, непередбачений i неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть до речi. "Той свiт", "фабрика-кухня". I вони от в нього вступили й блукають по ньому. Рибалко телiпа╨ валiзу й лантух i супроводжу╨ Андрiя. Мiлiцiонери щезли. Ще в комендатурi, де Рибалко виписував перепустку до головного управлiння на двi особи, мiлiцiонери звiльнилися й кинулися прожогом геть -- вони, безперечно, зрадiли, що ©хня мiсiя скiнчилася. Лише Рибалко не мiг утекти - виконував свою мiсiю до краю: телiпав валiзу й лантух i телiпався сам. Вiн натужився, сопiв, але нiчого не казав, либонь, не насмiлювався турбувати цю, довiрену йому, вихрасту людину в розшнурованих черевиках, навiть нiби нiяковiв перед нею. Не командував, не злостився, не дивився в очi й взагалi мовчав, просто йшов позаду, а коли Андрiй зупинявся, не знаючи куди повертати, Рибалко на мить виходив наперед. Так вони перейшли лабiринт нижнiх коридорiв, потiм пiдiймалися нагору. Один поверх... Другий... Третiй... Ба, цi сходи знайомi Андрi╨вi, дуже знайомi - сходи управлiння "фабрики-кухнi". Лише ось така непри╨мна новина: Геть по всiх сходах, над усiма прольотами межи ними висять грубi, цирковi тенета. Всюди цирковi тенета! Попiд шкiрою пробiга╨ легенький непри╨мний холодок. Андрiй угаду╨, що це значить, для чого цi тенета... Не для циркових розваг, справдi, ©х розвiшано та ще так рясно! А те, що тенета висять, та ще так рясно, в самому управлiннi, де колись ходила лише вiльна публiка, - це особливо бентежить. Крiм тенет впадають в око дротянi решета на всiх вiкнах... Ну й ну! Андрi╨вi ця декорацiя те сподобалась Проте вiн не оцiнив ©© як слiд, бо не знав нiчого ще. Зiйшли на третiй поверх, постояли яз сходах, потiм походили в коридорi. Рибалко адоторсав кiлька дверей - всi замкненi. Андрiй бачив, що його начальник безпорадний i не зна╨, що робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожнi вестибюлi, порожнi сходи, зупинений лiфт, порожнi коридори. Андрiй згадав, що сьогоднi недiля, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усi заводи й фабрики, тут це вихiдний день, нiхто не працю╨. Поникавши по коридору, вони посидiли на лавi. Потiм перейшли в другий коридор, знову посидiли на якомусь тапчанi. Рибалко поторсав ще кiлька дверей, Мимо пройшов юнак в ╨жовськiй унiформi, вiн бiг з якимись паперами в руцi порожнiм коридором. Рибалко перехопив його й, одвiвши набiк, щось питав, розводив руками, щось товкмачив. Юнак сказав "так" i пiшов собi. Знову потяглися нуднi для Рибалка, безкiнечнi хвилини чекання. Рибалко прiв, хвилювався помiтно, хоч не подавав знаку, уперто чекав, чим скiнчиться те "так", сказане струнким юнаком в ╨жовськiй унiформi, - це "так" було, як соломинка, за яку тримався Рибалко, боючись загубитися в порожнечi. Андрi╨вi вже було шкода вайлуватого цього простака в начальницькiм мундирi, флегматичного цього товстюха з таким милим полтавським акцентом, що топтався так безпорадно в порожньому черевi найгрiзнiшо© в свiтi установи. Вiн знав, що встань вiн - Андрiй - i пiди собi геть, цей товстюх нiчого з ним не зробить. I iншим разом, при iншому настро© вiн саме так i зробив би, навiть не спинився б перед явним безглуздям такого вчинку, бо ж iз цього будинку нема╨ виходу - всюди, на всiх дверях сто©ть варта, - але вiн пограв би з долею в пiжмурки, використовуючи хоч би один-╨диний шанс. Але зараз те навiть не приходило в голову. По-перше тому, що не звик пiдставляти за себе чужi голови, скажiмо, от Рибалкову. По-друге - вiн був роззбро╨ний усiм, що сталося, тяжко пригнiчений, розбитий геть до тла i тому сидiв понуро й дивився перед собою. I, нарештi, ще одне стримувало його вiд будь-якого божевiльного вчинку, це явно iдiотична, пiдступна, але настирлива iскорка надi©, що все може скiнчитися щасливо, нiчим. Потримають, пострахають i, не мавши нiяких матерiалiв супроти нього, пустять. Це була явно iдiотична, безглузда думка. Андрiй гнав ©© геть з усi╨© сили, зле вона лiзла. I це було поганим симптомом. Значить, вiн внутрiшньо, пiдсвiдомо визна╨ всю безвихiднiсть i трагiзм сво╨© ситуацi©, i саме тому думка десь б'╨ться, як пташка, в слiпому метаннi, надiючись на якесь там химерне щастя, на якусь дiрку. Це погано, i це не в його стилi. Хвилини тяглися нудно до нестерпностi. Хоч би вже щось було швидше. Нехай дiя розгорта╨ться карколомним темпом. Андрiй належав до тих, що, потрапивши в критичну ситуацiю, в стан аварiйний, не замружують нiколи очей, а сприймають все "в зрячку", хочуть все бачити, обмацати, перевiрити, спробувати, йдуть небезпецi назустрiч, прискорюючи свiдомо розв'язку. Але тут вiн нiчого прискорити не мiг, а тому, зiбравшись в клубок, як скручена пружина, чекав. Iронiзував з безглуздо© iскорки надi© й понуро вивчав оточення. Пригадував, що вiн ходив колись саме ось цим коридором. Тiльки тодi тут лежав довжелезний килим, а пiдлога завжди була натерта червоною фарбою та навощена, тепер того килима не було, а пiдлога втратила свiй блиск показовий, була, так би мовити, розгримована й била в очi сво╨ю зачовганiстю, подряпанiстю, потертiстю й припорошешстю. Порох лежав на плiнтусах давно не витираний, припорошенi були й стiни, й саме повiтря насичене порохом та запахом вогко©, прiло© ганчiрки, якою пiдтирають пiдлогу. Таке враження, що це не апартаменти управлiння тако© iмпозантно© установи, а примiщення заводського цеху, зачовгане й запилене, посноване павутинням по кутках, з якимись брудними плямами на стiнах, з якимись химерними забезпечними спорудами на сходах (охорона здоров'я?), з дротяними решетами на вiкнах. Робiтники й службовцi його опустили на вихiдний день i воно сто©ть запустiле, сповнене нудьги й утоми, але завтра робiтники повернуться знову й воно оживе, загуде, заторохтить, - хтось уключить всi рубильники, пустить струм. Андрiй розумiв, що Рибалко хоче комусь його здати, власне, мусить здати i не зна╨, кому ж саме, кому вiн мусить здати цю валiзу, й лантух, i цю розхристану, в розшнурованих черевиках, невиспану, задуману людину. Не було кому приймати. ╞ нарештi вона з'явилася, та особа, якiй тепер мала належати Андрi╨ва голова. Раптом i несподiвано. Це була жiнка. Вона промчала, як фурiя, коридором мимо - сухорлява, рудогрива, нi, вогненногрива й досить молода, й досить гарна, в вiйськовiй блузцi, з портупе╨ю через плече й через опуклий бюст. Промчавши, вона крутнула, обернулася на обцасах, мовби на всiм галопi осаджена гаряча кобилиця, i пiдiйшла до Рибалка: - А-а...Це Ви з Н...? Рибалко став на струнко: - Так... - I подав пакет, запечатаний сургучем. Жiнка взяла пакет, а очима на Андрiя. В густо нафарбованих губах вона тримала димлячу цигарку, жувала ©©, як зумбело, а великими очима дивилася на свою нову власнiсть, нiби оцiнюючи ©©. В тих очах свiтилась велика цiкавiсть: цiкавiсть жiнки а чи суто фахова цiкавiсть енкаведистки -хтозна. Андрi╨вi тi цiкавi очi, пiдведенi великими! пiдозрiлими синцями, на блiдому обличчi, обрамленому вогненним кольором волосся, видалися очима розпутно©, владуiмущо© жiнки. Вона дивилася все пильнiше, все дужче тi очi закруглюючи, - видно, що вона щось про Андрiя знала iнтригуюче. Пiд тим ©© поглядом i взагалi при ©© появi i Андрiй не звiвся i не став на струнко - вiн собi сидiв спокiйно й дивився на вогненногриву фурiю, вiдзначивши лиш про себе, що це чудо не зволило навiть привiтатися, з'явившись. Може, тому вiн, примружившись, дивився в цiкавi очi фурi© iронiчно, а може, тому, що вперше бачив жiнку в унiформi службiстки органiв ВЧК-ОГПУ-НКВД, а може, тому, що вiд вигляду цi╨©" вог