а й працiвника високого наркомату - може хтось торкнути пальцем або потрактувати, як iдiота чи як худобу. Нiколи того не може бути! Вiн зовсiм не вiрив у це, а навпаки - вiрив у здоровий глузд i лад. А якщо там кого й вдарять ненароком, то, значить, заробив. Вiн же нi в чому не винен. Ось його справу розберуть, вияснять i вiн пiде додому, до жiнки. А в чеканнi цього не хотiв псувати собi нерви, почувався, як немовля, вийняте з купелi, -спокiйно й безтурботно. Правду кажучи, Андрiй теж в бiльшiсть чутого i в сво© висновки не вiрив, хоч i поробив ©х. Перед обiдом повернувся Приходько. Вiн був веселий, бо його дiло закiнчене i вiн оце пiдписав "двохсотку" - цебто протокол на пiдставi 200-© статтi Карного Кодексу УССР про закiнчення слiдства. Тепер вiн уже мiг про все розповiдати. Справа його скоро пiде на трибунал, i слiдчий обiцяв йому, божився, що йому дадуть легку кару - не бiльше п'яти рокiв, замiсть розстрiлу або 25 рокiв. Легку ж кару дадуть тому, що вiн "у всьому покаявся, щиро признався, доказав свою лояльнiсть i вiдданiсть радянськiй владi та партi©". Слiдчий ще й закурити дав, скрiпляючи тим свою обiцянку. Господи!.. Андрiй дивився на Приходька, що говорив без жодно© езопiвщини й сам про себе, на вiдмiну вiд всього чутого, говореного на здогад бурякiв, i був страшенно вражений. Було ясно, що Приходько цей вже в бiльшiй мiрi небiжчик, анiж Ягельський. Сам себе закапав отим "признався щиро, покаявся". Господи, Боже мiй! Вони, цi люди, подурiли!.. Але Андрiй це лише подумав, вголос же нiчого не сказав. Вiн зрозумiв, що й Приходько, й усi iншi, тi що "порозколювались", знають ситуацiю краще вiд нього, але вибрали такий шлях дiйсно свiдомо, бо не вистачило в них характеру вибрати iнший, i таки щиро тiшаться з вигаданого рятунку вiд смертi - вони самi собi поробили iлюзi© й вхопилися за них, покотившись по похилiй... Повернувся Азiк. Очi йому пiдозрiло якось бiгали, лице пашiло вiд збудження, а цiла поведiнка змушувала нашорошитись: тодi як iншi уникали прямо© вiдповiдi на запитання, чи ©х били, хоч i були, мабуть, битi добре, Азiк аж захлинався вiд захоплення розповiдаючи, як його "страшенно бив слiдчий". Вiн про це говорив так, наче хвалився щонайменше здобуттям звання "героя СССР". Коли ж почали питати, як саме бив, виявилося, що вiн "наступав на пальцi нiг", "пооддавлював геть". Азiк сичав, несамовито кривив обличчя, шкутильгав, потiм намочив ганчiрку й прикладав до сво©х "нещасних пальцiв". Хоч пальцi були зовсiм цiлiсiнькi й навiть без найменiшого синця чи здряпинки. Пильному й вдумливому Андрi╨вi не треба було пояснювати, що це завчить. Не треба було пояснювати цього й Гепнеровi - старому (ще царських асiв) полiтв'язневi й каторжниковi, а головне, знавцевi душ сво©х одноплеменцiв. Гепнер дивився скоса на Азiка, мовчав i кривив обличчя вiд презирства й огиди. Вони обидва марксиста, обидва жиди й обидва троцькiсти, але якi вони рiзнi! Скоро пiсля повороту Приходька й Азiка до камери зазирнув черговий корпусу з наглядачем i понуро попросив видати речi. Юровськогоце того аматора аеродромiв. Ляшенко зiбрав i видав речi- торбиночку з пайкою хлiба й ложкою, потiм миску, пальто, кепку i, нарештi, брудну подушку. Черговий усе забрав, лише повернув миску й ложку, тим самим збивши всiх з пантелику. Вирiшили, що Юровський сiв до карцеру, або ж... Або ж пiшов до камери смертникiв - була й така думка. Андрiй мiг пiти на парi, що з аматором аеродромiв нiчого злого не сталося. Коли дивитися пильно на Азiка, то ста╨ все ясно й зрозумiло. Юровського, напевно, перевели до iншо© камери, бо тут вiн "засипався", здемаскований ним- Андрi╨м, Азiк же, очевидно, допомiг, поiнформувавши, де слiд, i тепер функцiю Юровського в камерi виконуватиме Азiк. Не випадково вiн так кривля╨ться над сво©ми пальцями. Так вирiшив Андрiй, пiдкоряючись властивому йому вовчому iнстинктовi, що завжди вчасно сигналiзував про небезпеку. Але про сво© висновки Андрiй нiкому нiчого не сказав, та й не було в тому потреби, бо. навiть найна©внiшому в'язневi не треба було тут нiчого пояснювати. Чекали на поворот Свистуна й Васильченка. Цiкаво, як цi повернуться? Але вони не повернулися до самого обiду. Перед самим же обiдом щось затовклось, затупотiло бiля дверей, загримiли засуви... Всi вирiшили, що це котрогось вже несуть на ряднинi або за руки й за ноги. Власне, цю думку подав Охрiменко, що знав добре Свистуна, а ще краще знав Васильченка, як гордого й затятого, "кам'яного чоловiка", який нiбито дуже скандалив iз сво©ми слiдчими, тримався правдi, як гордий орденоносець i комбриг. Але вiдчинилися дверi й, замiсть Свистуна а чи Васильченка на ряднинi, в дверях з'явилася людина в снiжно-бiлiй одежi - якийсь випещений, пихатий красень в майському костюмi, з грузинськими рисами обличчя. Побачивши камеру, вiн отетерiв, вилупив сво© й без того банькатi очi приголомшено. Поки вiн лупав ними, черговий пiддав ногою в спину, вштовхнув гостя в камеру й зачинив дверi. Снiжно-бiлий гiсть смiшно крутив переляканими очима й точнiсiнько так, як Андрiй напередоднi, зайняв оборону, упершись спиною в дверi. Потiм виявилося, що в оборонi нема╨ потреби, на велике його здивування. Та, зда╨ться, ще бiльше здивування повстало в нього вiд факту, що вiн таки дiйсно опинився в тюремнiй камерi. Це справдi був грузин. I не просто грузин, а знаменитий грузин - це був товариш Георгiанi, колишнiй командувач вiйськ ВЧК-ОГПУ в м. Харковi в першi роки по революцi© й навiть в роки революцi©: його знали деякi в'язнi, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на приязнiсть знайомих (а може, саме через це!), Георгiанi тримався пiдкреслено ворожи, вiдчужено, презирливо- як трима╨ться здоровий серед зачумлених. Його просили роздягатися -вiн не схотiв i категорично обтяв будь-якi розмови на цю тему. Так само обтяв розмови про волю, не вiдповiдав на жоднi запитання й взагалi не розмовляв. Дивився вовком. Коли Краснояружський пустив жука про биття, Георгiанi спалахнув i, зда╨ться, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й поругання органiв ревзаконностi. Словом, вiн тримався, як високоiдейний член партi© серед позапартiйних троглодитiв, як чесний серед бандитiв i злодi©в, як патрiот серед ворогiв народу, словом, як помилково вкинений сюди господар сов╨тсько© землi й неба, ввергнутий у вертеп контрреволюцiонерiв через непорозумiння. Георгiанi був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, iдеально снiжно-бiлий i виключно гордий та недоторканий - словом, справжнiй грузинський князь, а на сов╨тськiй термiнологi© - "совбарин" i то найвищо© проби. Мав бiлi замшевi черевики, бiлi шкарпетки, наманiкюренi нiгтi на руках. Витягши шовкову хусточку з кишенi, обтирав нею гарне сво╨ расове грузинське обличчя, свiй орлиний нiс i чорнi смолянi брови. Йому запропонували мiсце (з огляду на "заслуги перед революцi╨ю") те, де недавно лежав Юровський, цебто без стажування вiд парашi, але Георгiанi не схотiв. Вiн не хотiв сiдати серед тако© страшно© юрби голих контрреволюцiонерiв, не хотiв нагрiвати серед них мiсця. "Навiщо?!" -так, здавалося, i говорили його очi та всi риси обличчя, скривленого гримасою огиди, - "навiщо сiдати, коли це не для мене, коли я не такий, коли я тут хвилево! Сидiть самi!" I вiн не сiв. Не сiв не тiльки на мiсце Юровського, а не сiв i на законне сво╨ мiсце бiля парашi. Вiн стояв собi бiля дверей. Це була справдi бiла ворона серед присутнiх. Але наглядач не дав йому стояти, вiдчинив кормушку й голосом, повним глуму, звелiв сiсти. Дисциплiнований Георгiанi сiв, точнiше - присiв на кра╨чок парашi, пiдстеливши свою шовкову хустку... Вiн все-таки був певен, що не затрима╨ться тут. Дiйсно, Георгiанi не затримався. Його скоро покликано й поведено десь геть, навiть не давши пообiдати. Виходячи, вiн на диво чемно попрощався з усiма, мабуть з радостi, що його звiльняють от. Цей Георгiанi був темою розмов, дивування й рiзних iронiчних реплiк до обiду, пiд час обiду й пiсля обiду. Його знав Гепнер i iнженер Н, як одну з чiльних партiйних персон тепер, керiвника якогось тресту, ще й вхожого в керiвнi кола НКВД та кола вiйськовикiв. На обiд був знову "борщ" без картоплi й без капусти, але страшенно насолений. Який не був великий апетит у в'язнiв навiть на такий "борщ", але вiн був зiпсований. Саме як сiли обiдати, розiтнувся скажений рей десь за вiкном, з горiшнiх поверхiв управлiння, що обступало тюрму з цього боку лiтерою "П" i що його горiшнi поверхи було видно трiшки навiть через край залiзного щита, яким було загороджено вiкно вiд свiту. То був справжнiй рев - почувши його, всi похололи, руки з ложками завмерли на пiвдорозi, роти так i лишилися роззявленими, приготувавшись приймати ©жу. Рев був такий оглушливий i такий трагiчний та сповнений одчаю, аж не подiбний до людського, що всi попереднi чутi крики й стогони видалися Андрi╨вi нереальними, фiктивними, плодом втомленого мiзку i тiльки. Кричав хтось, кого, напевно, роздирали навпiл живцем, а коло нього лементували якiсь рiзкi злобнi голоси, щось вимагаючи. Рев то притухав, сходячи до собачого скiмлення, то раптом вибухав знову несамовито... Обiд пропав. Мало .в кого вистачило сили волi до©сти його нормально. До©в його Охрiменко, що мав-таки фантастичний апетит, та ще до©в Андрiй, довiвши сам собi, що в нього ще мiцнi нерви й достатня сила волi. Азiк свiй борщ вилив у парашу. Те саме зробив похмурий надмiру й зблiдлий Руденко. Красиояружський довго тримав миску на колiнах, нарештi перемiг себе й випив борщ швиденько навхилки... В коридорi дуднiли кроки, брязчали й гримiли засуви, кожно© хвилини могли викликати кожного на допит. "Оце ось по мене!" - стинався кожен, коли кроки в коридорi наближалися до дверей. А рев нагорi, за вiкном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали його всiм ╨ством. Сидiли нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом i знову переводили його на кватирку. Особливо зблiд безтурботний Прокуда, вiн не витримав, схопився й закрив кватирку. Нiхто проти того не запротестував... - Професоре! - звернувся Руденко до Прiiходька якомога спокiйнiше, - давайте "Мадам Боварi"!.. Приходько схопився за пропозицiю, як потопаючий за соломинку, i тремтячим голосом заходився оповiдати далi недокiнчену вчора повiсть про iнший свiт, рятуючись втечею геть у той iнший свiт, в iсторiю чарiвно© жiнки - мадам Боварi. А за ним кинулися всi туди ж, як до порятунку. Андрiй слухав крик, слухав "Мадам Боварi" i спостерiгав людей. Перед ним було те, чого не вичита╨ш в жодного Флобера... Раптом вiдчув чийсь пильний погляд на собi, глянув влiво - на нього дивилася пара вогких розгублених i майже дитячих очей, - то його самого спостерiгав юнак Давид Л. Зустрiвшись з Андрi╨вим поглядом, Давид знiяковiв, але не зразу одвiв сво© очi, вiн ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тодi вже схилив голову. А як Андрiй одвернувся - Давид знову пiдвiв сво© очi... Андрiй вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнакiв, маючи його у вiччу - такий кришталево чистий, на©вний, сповнений розгубленостi й в той же час надi©, невисловленого якогось прохання, апеляцi© до його - Андрi╨вого - авторитету. Погляд душi, що шукала опертя... Спочатку оповiдання не клалось, голос у Приходька тремтiв i не давався опанувати. Та помалу Приходько дав з ним раду, зумiв захопитися сам i захопити iнших (принаймнi люди удали, що захопились) i вже вiльно плив прекрасним, сонцесяйним морем Флоберiвсько© повiстi... Крикiв не стало чути. ╞х i справдi не стало чути, немов людина захлинулася. За вiкном панувала тиша. Уплинуло чимало часу. Вже Приходько закiнчував повiсть про мадам Боварi, як вiдчинилися дверi й до камери вштовхнуто Георгiанi... Вiн зупинився бiля дверей, влип у них спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витрiщеними, розгубленими очима. Губи йому несамовито тремтiли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стiкав брудний рясний пiт. Бiлоснiжний одяг на Георгiанi був густо вкритий чiткими вiдбитками пiдошов i обцасiв рiзного калiбру, можна було навiть визначити точно номер чобiт i черевикiв, до того бiлоснiжного одягу прикладених; крiм вiдбиткiв пiдошов i обцасiв, одяг ще був вкритий темними - брунатними та чорними -смугами, товщими й тоншими. Койде тi смуги були червоними, а койде матерiя пiд ними потрiскалась уповздовж. Було все ясно i можна б було нiчого не говорити. Але Георгiанi сказав... Вiн повiв блукаючим поглядом по камерi, облизав язиком смужку слини, що звисала з рота, й тихо, трагiчно, розгублено промукав: - Мене... били.:. Потому безсило сповз на пiдлогу, закрив лице руками й гiрко заплакав. Георгiанi було одведено найкраще мiсце- те саме, де недавно лежав аматор аеродромiв. Його оточили мовчазним спiвчуттям, товариською увагою, нi про що не розпитували, не лiзли йому в душу. Все це робилося без нiяко© змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише Узуньян, що дали лiпше мiсце, порушивши правило, але його нiхто не пiдтримав. Тепер уже Георгiанi роздягся й був такий, як i всi, вже не гордував товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скiльки мiг, все бiльше й бiльше дивувався: вiн раптом "побачив", "розпiзнав" людей, яких спершу не пiзнавав i проти яких сам пiшак. Вiн упiзнав Гепнера й iнженера Н ... I було видно, що йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу - "його били". Його, заслуженого чоловiка перед революцi╨ю, що все вiддав в iм'я ©© торжества, отак от потягли, мов пса на оривку, й у якомусь там закапелку били нещадно й ганебно. I робили найдивовижнiшi закиди самi визнаючи ©хню абсурднiсть, але вимагали, щоб вiн ©х пiдтвердив, бо так потребу╨ "партiя й уряд", так треба для загального добра... Розповiдаючи про те тихо, погноблено, здивовано, Георгiанi дрiбно тремтiв. В станi психiчного потрясiння вiн не визнавав нiяко© конспiрацi©, як i не володiв собою. Слова не вкладалися логiчно, губи шарпались, очi божевiльне палахкотiли, думки плутались... Так вiн логiчно й не розповiв нiчого до пуття про свою трагедiю, крiм того, що його били й закидали найдикiшi злочини. Не в силi помиритися зi сво╨ю ганьбою, Георгiанi ламав пальцi й плакав. З камери брали ще двох жидiв з Цукротресту, брали ще Азiка i скоро всiх повернули. Надходив вечiр. Тяжка, тривожна атмосфера все бiльше наснажувалась. Вечеря нiкому не йшла на думку, i тiльки тому, що вона була зовсiм мiзерна, люди ©© проковтнули. Перед вечором привели назад до камери Свистуна. Увiйшовши до камери, вiн попростувавша сво╨ мiсце, зiгнутий якимось непомiрним внутрiшнiм тягарем, а всi дивилися пильно йому в обличчя з нiмим, невисловленим запитанням - "Ну, як?" Свистун сiв на сво╨ мiсце й тяжко-тяжко зiтхнув, зiперся спиною об стiну й сидiв, дивлячись просто перед собою невидющим зором. - Розколовся? - висловив тихо Охрiменко загальне запитання, щиро так, душевно. - Розколовеся... - прошепотiв помалу Свистун, заплющив очi й, спазматично схлипнувши, замотав головою з вiдчаю, зарипiв зубами. "Розколовся", не витримав i пiдтвердив все - всю ту мерзость, яку вiд нього вимагали пiдписати, собi на погибель i на вiчну ганьбу. Бо ж ото-хто, а Свистун напевно знав, що "щире зiзнання" в намiрах "зiрвати свiй власний завод", або "продати його чужоземним капiталiстам", або ще "вбити самого Йосифа Вiссарiоновича" не може не скiнчитися стратою й вiчним позорищем. Увечерi Свистуна забрали "з вещами" й десь повели... Щоб бiльше не повернути в цю камеру. - "Чих-пих", - зiтхнув печально Охрiменко, мов би винiс присуд. - Хтозна... - заперечив хтось безнадiйно. Це вже сталося, як вони вклалися спати. А спати вони вклалися вже без сварки та "землемiрних" манiпуляцiй - просто лягли "валетом в ялинку" - цебто один ряд лiг лицем всi в один бiк i зiгнув ноги в колiнах, а другий ряд насупроти лiг лицем в другий бiк i теж зiгнув ноги в колiнах, --- тi зiгнутi ноги одного ряду зайшли за зiгнутi ноги другого ряду - i було досить зручно. Це й звалось "валетом в ялинку". ╙дина незручнiсть цього способу спання полягала в тiм, що людина, увiмкнута в "валет", вже не могла дiяти самостiйно, скажiмо, перевернутися на другий бiк, а мусила це зробити разом з цiлим рядом i то не з одним, а з обома, цебто з усi╨ю системою "валета в ялинку". А сварки не було тому, що iншi речi заволодiли душами й увагою всiх - почався особливо тривожний вечiр, за яким iшла ще тривожнiша нiч - нiч напружено© працi ось тако© от бойнi тако© "фабрики-кухнi". По коридору (так само, як нагорi й внизу) дуднiли кроки, гримотiли засуви, клацали пальцi - там водили людей вчвал з тюрми до корпусу слiдчих, до управлiння. I за кожними кроками, за кожним брязкотом ключiв кожен шарпався нервами. Люди лежали в "валетовi" й удавали, що сплять, але нiхто не спав - кожен лежав i всiма фiбрами слухав. Пiсля Свистуна забрали з камери Георгiанi i теж "з вещами", хоч вiн нiяких "вещей" i не мав. Перш нiж вийти, Георгiанi спробував не вийти, вiн сидiв розгублено серед звалища голих людей, чухав волохатi груди й, дико обертаючи банькатими очима, зволiкав свiй вихiд. Потiм вiн тихенько заскiмлив, мовби мала дитина, яку тягнуть на цундру, i, пiдкоряючись окриковi з коридора, почав одягатися. Одягся в свiй, вже не бiлий, а картатий, рясно оздоблений вiдбитками пiдошов i обцасiв, костюм. А потiм, покiрно i в той же час нехотя ступаючи, мов бик на зарiз iдучи, перелазячи через густе сплетiння нiг, рук i голiв, вийшов. - Розколеться...--зiтхнув Охрiменко, коли за Георгiанi зачинилися дверi, i додав: - Для блага партi©... Андрiй намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику. Той виклик неминучий, i вiн прийде обов'язково, а як прийде, то тодi й хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися - безглуздя. Хiд думки був логiчний, дiйсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде час. Прийде час, i вiн усе взна╨ i всього спробу╨! Взна╨ й, хто був Юда, а хто той, що пускатиме кулю в потилицю. Взна╨ й вартiсть самому собi, сво©й гордостi, сво©й чумакiвськiй вдачi, якою так завжди пишався. Взна╨ й вартiсть та справжн╨ обличчя сво©х братiв, що за них так стояв горою завжди i що за них ще й тепер сто©ть горою його бiдолашна душа... Той момент прийде. А тим часом треба берегти кожну краплю снаги фiзично© й душевно©. Але одне дiло залiзна логiка, а друге дiло - залiзне серце! Треба ж його мати. Андрiй пробував заснути, але безнадiйно, так, якi всi iншi. Пiзно (перед пiвнiччю) десь за мурами, в тiсному тюремному подвiр'© загула машина, залопотiла вiдкритим глушителем, застогнала. По камерi пiшов шелест i зiтхання, пiднялося зi звалища кiлька голiв одразу й наставилися в вiкно витрiщеними очима... Машина гула безперервно, i безперервно бахкали вибухи газу з вихлопно© рури. I нiбито зовсiм не вибухи з газово© рури... - Розстрiлюють... - простогнав хтось в пiдлогу, в лахмiття, не пiдiймаючи голови. Андрi╨вi здалося, що власник слова цокотiв зубами. Андрiй почав прислухатись до гудiння машини, й йому дiйсно почало здаватися, що в гудiннi мотора, як у бурхливiй водi десь, вибухають револьвернi пострiли. Нi, це, напевно, галюцинацiя слуху. Вiн пригадав, як колись в самiтнiй камерi цi╨© тюрми гули в стiнi вентилятори, вiн лежав на лiжку, давився безсонними очима в стелю й слухав те тривожне гудiння. I помалу в тiм гудiннi вентиляторiв йому зовсiм виразно, до абсолютно© чiткостi, почали вчуватися крики й плач жiнок i дiтей, зойки дiвчат, плач дорослих мужчин. Але не було певностi в нього тодi й нема╨ ©© тепер, що то справдi не були зойки жiнок i дiтей, крики мордованих. Нема╨ певностi й зараз, що це не пострiли з нагана, замаскованi шумом мотора. - Так майже щоночi, - прошепотiв Охрiменко, вгадуючи якось хiд Андрi╨вих думок i здогадуючись, що вiн не спить. Пiсля тако© реплiки Андрiй зiтхнув з полегкiстю i навiть посмiхнувся: "Значить, то не розстрiлюють! Бо кожно© ночi й так довго - кого ж вони розстрiлюють?! То занадто багато треба приречених до розстрiлу, i ця тюрма нiколи б не була повною". Вiд тако© чудесно© думки прийшло нервове вiдпруження, й Андрiй почав дрiмати. Скоро вiн заснув i йому навiть не снилося, що тi пострiли в гудiннi мотора - то все ж таки правда, i що йому судилося про це згодом докладно взнати. Натомiсть йому приснився прекрасний сон - приснилися знову брати, нiби вони були разом на полюваннi на Ворсклi. Вони пливли човном по зеркальнiй поверхнi Шаманiвсько© протоки, де стояли столiтнi дуби й видивлялися в воду. Пливли й спiвали... Катерина теж була з ними й заходилася соловейком. Скiльки разiв вони так гуляли колись!... Весела, срiбноголоса Катерина, завзятий "полiтик", бо секретар юнацького осередку в педтехнiкумi. З тi╨ю "полiтикою" вона не дуже давала раду, але зате вмiла прекрасно спiвати... Вони були романтиками й спiвали романтично©, улюблено© Катрино© пiснi, тi╨© пiснi, вiд яко© вiяло давниною, шелестiла тирса, шумiло вiйсько, кипiла сила бурлацька-©хня таки сила. "Ой що ж бо то та й за чорний ворон, Що до полю кряка╨!? Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всiх бурлак склика╨?!" . Бурлаки-це вони ж. I бiгли, котилися луни по луках та по дiбровах. Власне, за цю пiсню Андрiй колись полюбив Катерину, зустрiвши ©© вперше в спортовому клубi, як вона, зiбравши навколо себе гурт хлопцiв i дiвчат, спiвала з ними цi╨© пiснi, вiдважно диригуючи. "Наскликала бурлак та й гримить зухвало", -тодi ще спало йому на думку. I от вони спiвали ©© тепер. Надходив рожевий вечiр, i бiгли золотi вужi по водi... Потiм вони сидiли десь на пiщаному урвищi й всi за чергою стрiляли з мисливсько© рушницi в темряву, що обступила ©х кругом. Стрiляли в нiкуди й тiшилися з снопiв iскор, що вилiтали в чорну нiч, немов з батькiвського горна... I вже нiби не вони стрiляють, а батько б'╨ молотом по розпеченому залiзу, поклавши його на мокру латочку на ковадлi, - iскри летять несамовито ро╨м, а вибух з-пiд молота глушить вуха... Над ранок, коли Андрiй прокинувся мокрий вiд поту й учадiлий вiд сопуху, вiн не дочислився в камерi кiлькох осiб, що ©х забрато на допит глубоко© ночi, зате прибуло дво╨ нових, свiжих, з волi. Один з них сидiв на вiковi парашi, ледь доторкаючись до кра╨чка того вiка стегном, а другий стояв, пiдпираючи одвiрок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зi страхом. Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один з них - високий, молодий i дуже вродливий - директор Всеукра©нського iнституту фiзкультури на прiзвище Бунчук; другий - керiвник обласного вiддiлу мисливства й рибальства при облвиконкомi Харкiвщини на прiзвище Iванов. Тепер уже Андрiй не був крайнiй бiля парашi, вiн мусив посунутися до середини, а його мiсце зайняв Бунчук, а з протилежного боку - Iванов, посунувши Краснояружського. Всi, викликанi на допит уночi, вранцi повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зiтхали раз по раз. "Мабуть, покололися хлопцi", - так вирiшив Охрiменко. Не вернувся й досi з усiх лише Васильченко. VII_ I на третiй день не покликано Андрiя на допит. Не покликано й знов... Далi Андрiй збився з рахунку, котрий день "п'ятий, а котрий десятий - все змiшалося в суцiльну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було анi початку, анi кiнця, марево, зiткане з "валетiв в замок" i "валетiв в йолочку", "пов╨рок", гримання засувiв, крикiв десь i гудiння машин, ходiння голяком "на оправку", пайок хлiба, блощиць, снiв сидя, снiв лежачи, снiв на однiй нозi, нiчних сонних вiзiй реально© дiйсностi, яка перевершувала найдикiшi вiзi©, чирякiв, безглуздого смiху, стогону й пригод Трьох мушкетерiв, походеньок Тiля Уленшпiгеля... Пригод Дон-Кiхота... I чекання, чекання. День третiй ще був вiдзначений чiтко -третього дня вмер Ягельський. Вiн умер увечерi, а вмираючи, спричинився до непри╨мних комплiкацiй, чим i вiдзначив цей вечiр особливо. Найперша комплiкацiя була та, що, вмираючи, вiн потребував випростатися, а не було як- бо вмирав вiн пiсля команди "спать!", коли всi вляглися, зайнявши геть всю пiдлогу до останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян i Азiк - мiж цими двома приходилися ноги Ягельського, що корчилися передсмертним корчем i намагалися все якнайдалi випростатися. Ця комплiкацiя потягла цiлу низку iнших. Узуньян i Азiк. страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонiзуючи, Ягельський простягав ноги, а Узуньян вiдпихав ©х назад, пiдгинаючи ©х сво©ми довжелезними клешнями. Знову випростувався Ягельський i знову пiдгинав його Узуньян. Iнодi допомагав йому Азiк. А вся камера спостерiгала це й чомусь зовсiм не реагувала - нiби було всiм байдуже. Андрiй що лежав поруч з Ягельським (бо Охрiменко перейшов на мiсце Свистуна), був тим страшенно вражений, нiчого подiбного йому ще не доводилось бачити, хоч бачив вiн багато рiзного, дивовижного. Вiн дивився, як Узуньян i Азiк пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта були до того зовсiм байдужi), i в серединi йому пiдiймалася буря. Може, тому, що вiн недавно з "волi" й ще не встиг огрубiти й зхамiти в виключно жорстоких умовах - в таких умовах бо всi iстоти загризають самi себе. Буря в ньому наростала, але вiн стримував ©© й звернувся до Узуньяна й Азiка якнайспокiйнiше: - Гало, дорогi сусiди! Дайте чоловiковi вмерти спокiйно, не руште його нiг. Але то не допомогло. Узуньян пхав холоднi ноги нещасного все енергiйнiше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мiмiкою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вiрменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрiй пiднiс голос вище й запропонував обом сiсти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч вiн так уперто й чiпля╨ться за життя й не хоче вмирати. У вiдповiдь Узуньян зашипiв i вибухнув паскудною лайкою, як то вмiють лаятись вуркагани й вiрмени. Андрi╨вi кров бурхнула до обличчя, вiн сiв ураз i гримнув на повен голос осатанiло: - Встать!! Сволота! Узуньян i Азiк схопилися, мов пiдкиненi пружиною, з намiром кинутися на Андрiя, забризкали слиною: - Ах ти ж петлюрiвська наволоч! --Антисемiтська та шкуро!!! Контрреволюцiйна мордо! Тодi Андрiй звiвся на ноги, наблизився до них щiльно i хотiв одтиснути ©х сво©ми грудищами до стiни й примусити стояти тихо, але тут Азiк замiрився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тодi Андрiй схопив ©х обох за карки й з усi╨© сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Вiн осатанiв, на©жачився, мов дикий вепр, запалахкотiв: - Я вас зараз навчу товарисько© етики, хами!.. Га!.. - пiдiйшов, згрiб обох знову за карки й посадив на парашу. - Так сидiти! i не пiкати... - Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на сво╨ мiсце. I дивно, два таких завзятих i хоробрих вояки проти напiвмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкiдливi коти, i лише шмаркали розквашеними носами, сидiли тихо на парашi. Та тут вiдчинилася кормушка й просунулася голова наглядача: - Що за шабаш жидiвський!? Узуньян i Азiк схопилися й залементували навперебiй: - Гражданiн отд╨льонний!.. Терор!.. Петлюрiвець... Антисемiт... Ми ╨ чеснi... Нас б'ють!! - Ша-а! - сказав наглядач в розтяжку: - Як твоя фамiлiя? - Узуньян. - А твоя? - Азiк Розiн. - Умгу. Наглядач закрив кормушку, а тодi вiдчинив дверi: - Ану, Узуньян та Разiк, давай виходь! - i забрав ©х обох з камери. По якомусь часi вiдчинилася кормушка й та сама голова подивилась пильно по камерi, знайшла оком Андрiя й пiдкликала до себе, взявши на допомогу палець, i запитала: - Як фамiлiя? Андрiй сказав. - Спортсмен? - запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фiгуру з нiг до голови з явним пi╨тетом. - Нi. - Лягай спати!- закiнчила голова понуро й закрила ляду. Ягельський тим часом вже спокiйно вмер i лежав тепер нерухомий, мертво-сiрий, витягнений на весь зрiст, до всього байдужий остаточно. Лежав i помалу дубiв. Андрiй сiв бiля нього, закрив йому очi, а тодi закурив i так сидiв, курив схвильовано. Згодом до нього пiдповз Карапетьян, тримаючи люльку - чорта Мефiстофеля - перед собою, й попросив прикурити. Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потiм в очi Андрi╨вi пильно, а тодi, нiби знiчев'я, кивнувши на дверi: - Карашо!.. Ото вiн i ╨ отой пiп, що завербував бiдного Аслана. I заглушив цi слова димом та й вернувся на сво╨ мiсце. А Андрiй докурив, зiтхнув глибоко й лiг поруч з Ягельським, намагався заснути. Лiве стегно його торкалося до стегна небiжчика, а праве да живого Бунчука, i так вони лежали всi в однiй шерезi... Скоро повернулись Узуньян i Аз©к-"Разiк" Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше сво© ноги, ще й розчепiрив пальцi з викликом - "Нате штурхайте!" Але нiхто вже його не штурхав i не пхав. Бiльше того - Узуньян i Азiк, що так недавно зневажали живого, тепер принишкли й дибилися на мерця з неприхованим острахом. Вiдомо, що людям, та й взагалi всiм iстотам, властивий мiстичний жах перед мертвими з числа собi подiбних. Цей жах був написаний особливо чiтко на обличчi Узуньяновому, що ще бiльше витягнулося й зблiдло, очi дивилися злякано на пальцi нiг Ягельського, а весь тулуб тиснувся до стiни, щоб якось до тих пальцiв не доторкнутися. Азiк бравував назовнi презирливою посмiшкою, але вона йому не вдавалася, вiн зиркнув швидко по камерi й раптом почервонiв, як рак, - на нього всi дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу (чужу вiд себе, а свою вiд Ягельського), Азiк потер карк, глипнув на Андрiя й промовив голосно: - Сильний, чортяка!... А далi не витримав, схопився, пiдiйшов до дверей, деручись через лежачих, i постукав. - Ну?-спитав наглядач злобно. - Заберiть мертвяка... - залепетав Азiк нервово, розгублено. - Мертвяк в камерi!.. Заберiть... Наглядач подивився пильно на Ягельського, порухав мовчки щелепою, а тодi блимнув на Азiка й аж влiз у кормушку головою до Азiкового обличчя: - Лягай спати з мертвяком, гад!! - зашипiв вiн люто, почекав, поки Азiк покiрно лiг, а вже потiм тихенько закрив ляду. Коли ляда закрилася, Азiк вiдсунувся подалi вiд мерця i влип в стiну. Так був вiдзначений третiй день. Мертвий Ягельський лежав серед живих цiлу нiч, спав з ними: разом (лише не спали Узуньян i Азiк, мовби сидiли над душкою!) Вранцi Ягелiуського теж не прибрано, - черговий корпусу, той, що обходив i вчора з перевiркою, порахував усiх i Ягельського i записав його в журнал, як живого, разом з усiма, на заяву ж, що Ягельський помер i що його треба прибрати, не звернув жодно© уваги. Вiдбувши "пов╨рку", Ягельський лежав ще цiлий день - "снiдав, обiдав i вечеряв" разом з товаришами, на нього видавано хлiб, цукор i "борщ"... З того тiшилися доцент сiльгоспнаук Краснояружський i Охрiменко, з'©даючи пайку хлiба, 10 грамiв цукру, "борщ" i ложку кашi за "царство небесне померлого". Причому Охрiменко робив це вiдзначення щиро, зiтхаючи глибоко й слiзно, а Краснояружський маскував у легку iронiю, бо ж вiн доцент сiльгоспнаук, а значить, ате©ст. Проте вони жалiли Ягельського обидва щиро в однаковiй мiрi. I тiльки аж пiсля вечерi забрано труп Ягельського з камери: прийшло дво╨ тюремникiв - молодих хлопцiв у унiформах наглядачiв - iз ними черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов бревеняку, аж-но тому спиннi суглоби й голова заторохтiли через порiжок. Все. Речi Ягельського залишилися в камерi й лежали ще кiлька днiв, складенi в куточку бiля парашi, поки по них не прийшов хтось з тюремно© адмiнiстрацi©. Таким чином i той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був вiдзначений. Це був четвертий день. Одначе цьому четвертому дневi судилося бути вiдзначеним в Андрi╨вiй пам'ятi лiпше. Увечерi, пiсля укладки спати, коли тюрмою й людськими душамi затрясла лихоманка викликiв, людського скiмлення та гудiння автомобiльного мотора з лопотiнням глушителя, - до камери нарештi повернувся Васильченко. Нi, не повернувся, а його повернули - принесли на ряднинi закривавленого, обiрваного й геть почорнiлого вiд синцiв i вкинули до камери, вивернули з ряднини на пiдлогу, мовби зарiзаного кабана, перед застиглим зором похололих людей. Але Васильченко ще був живий - вiн швидко дихав i був непритомний - вп'явся зубами у власну руку вище лiктя й посинiв увесь. Коли зачинилися дверi, Охрiменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великi сльози з сво©х волячих очей, вiднiс i поклав на його мiсце. А тодi взяв миску з водою й облив Васильченковi голову, лив у рота, намагаючись розцiпити зуби й звiльнити напiввiдкушенi м'язи руки. Охрiменковi допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до пам'ятi, але з того нiчого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка й його заклопотаних "лiкарiв" i на цей раз нiчого не сказав, не гримнув "спати!", а мовчки закрив кормушку. Привести до пам'ятi Васильченка нiяк не вдавалось. Аж нарештi, по довгих зусиллях "лiкарiв", вiн опритомнiв, розцiпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повiв каламутним зором по камерi й прохрипiв: "Пити!" i, не дочекавшись води, знову втратив свiдомiсть. Вiн гарячкував, маячiв, бився в агонi©... Оглянувши пильно Васильчецка, Литвинов знайшов рану пiд сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим i заткнуту шматком брудно© ганчiрки, i зробив висновок, що Васильченко ма╨ зараження кровi й хвилини його почисленi, якщо не вжити якихось екстразаходiв. Зробивши цей висновок, Литвинов пролiз до дверей через людськi ноги, руки й голови й несмiливо постукав. А як вiдчинилась кормушка, тихо попросив викликати негайно лiкаря, бо "людина вмира╨!" "Вiд зараження кровi"! Наглядач подивився на Литвинова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процiдив крiзь зуби: - Ти що, зiрвався..? То я, по-тво╨му, лiкар? - Але ви викличте... - То тут, по-тво╨му, курорт?! - Але ж... - Нiззя!- категорично одрубав наглядач, i тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь iнший наглядач, не той, що вчора. Вони, либонь, змiнюються неперiодичне, й систему чи закономiрнiсть тих змiн не можна взагалi дослiдити. Це вiдзначив Андрiй, завваживши, що сьогоднi наглядач iнший на вечiрнiй змiнi, анiж був учора, а позавчора ще був iнший. Вдень так само наглядачi часто змiнюються. Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медично© допомоги, ще й в присутностi високого фахiвця, професора медицини, доктора, що упадав бiля нього й нiчого не мiг порадити. Васильченко на хвилинку приходив до пам'ятi та й знову упiрнав у гарячкове маячiння. Вiн несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно - далебi, з сво©ми слiдчими, обкладаючи ©х найсмiливiшими епiтетами, запевняв когось презирливо, що вiн "не закричить, хоч би вони його навiть запхали в м'ясорубку або робили з нього шнiцелi", бо ж вiн "не гепеушник задрипаний, а червоний партизан i комбриг". Комбриг маячiв, а в'язнi слухали, й для них картина помалу ставала ясною. I була вона, та картина, дуже проста: На великому конвей╨рi цей гордий i несамовитий комбриг, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих "гепеушникiв задрипаних", що замiрилися на його честь i гонор i що ранiше вже били його - й о г о, к о м б р и г а ! - його ж власними орденами по обличчю,затявся й зiгнорував ©х зовсiм, з ©хнiми тортурами й страхами, з ©хнiм намiром поставити його на колiна й примусити "закричати". Тодi його почали мордувати радикально. Комбриг же, щоб не закричати, схопився зубами за м'язи власно© руки, зцiпив тi зуби безтямно та так i закляк... Йому потрощили костi, пробили iржавою залiзякою ребра, заткнули рану брудною ганчiркою i так вкинули до камери, непритомного, - н а п е в н о н е з м у с и в ш и з а к р и ч а т и... Андрiй прийшов на допомогу Охрiменковi й Литвинову - вони промили закипiлу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрiбних в таких випадках! Хоч нiякими елементарними речами тут нiчому вже не зарадиш, як не викличеш нiяко© лiкарсько© допомоги, хоч тут ти розбийся головою об мур, не викличеш i елементарного людського спiвчуття. Андрiй спробував-таки викликати лiкаря, зчинивши грюкiт у дверi. Наглядач вiдчинив кормушку й спитав, чого треба, а коли Андрiй виклав свою вимогу, вiн на диво навiть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском: - Та дурний же ти, чоловiче? Що ж я тобi намалюю зараз лiкаря а чи виссу з пальця? А сам я, брат, не лiкар... Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрiй не помiчав. Вiн лежав, заклавши руки за голову й зцiпивши зуби, дивився в стелю... Нiчим уже тiй людинi допомогти не можна? По пiвночi Васильченко опритомнiв i довго блукав каламутними очима по камерi, когось шукаючи. Кiлька разiв вiн проходив тими очима повз Андрiя й не затримувався. Навряд чи вiн взагалi щось бачив. Аж ось зiр той став пильнiший, вi© заморгали, немов з просоння й в очах з'явилась розумна iскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камерi й зупинився ними на Андрi╨вi, якусь мить дивився пильно, а тодi покликав його тими очима й кивком голови. - Я тебе знаю!.. - прохрипiв ледве чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрiй нахилився над ним. - Ти - Чумак... наймолодший... - А тодi, облизуючи раз по раз чорнi губи, розповiв, що вiн добре зна╨ брата Миколу й добре знав старого Чумака - "разом у боях були"... Що вiн просить "Розстрiляти торо мерзавця Гаркавенка - провокатора й донощика", "як прийде наше право"... Розказав у кiлькох уривчастих фразах, як його били, але вiн не закричав i "не розколовся"... Говорячи, вiн тримався за Андрiя гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого свiту, який вiн ма╨ покидати. Мова його була тиха, повiльна, хоч вiн i квапився, боючись, що не встигне, але, кваплячись, вiн захлинався i за©кався, роблячи мову ще повiльнiшою. Пiсля тих кiлькох фраз Васильченко замовк i заплющив очi. Потiм розплющив, зiтхнув глибоко й промовив з ноткою безмежного трагiзму: - Я проклинаю той день i час... Коли я пiдпорядкувався приказовi Льва Грецького... а не пiшов з Симiоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала... А кажучи це, вiн рипiв зубами й плакав якщо це можна назвати "плакав", - вiн лише хотiв плакати, та не мiг, не вмiв. Ця людина не мала слiз. Останнi слова, якi сказав Васильченко, тримаючись за Андрi╨ву руку, були слова, якi комбриг вже ледве-ледве проштовхнув крiзь шерхлi губи: - Як побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат його Альоха... I замовк. I вже не приходив бiльше до пам'ятi. По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрi╨ве серце. "Це так сказав старший брат iз славного роду Васильченкiв-Драшманiв". Ще до ранку Васильченко помер. Але, померши, вiн не лежав у камерi так довго, як Ягельський. Ще не встиг труп захолонути, як в коридорi зчинилася бiганина. Початком тi╨© бiганини була поява голови "стрiлка" в кормушцi й шипiння: - На "В╨!" - Уже помер, -сказав Охрiменко злобно. Ляда кормушки шпарко грякнула, й "стрiлок" подався. Десь забрязчав у коридорi телефон. Щось пробiгло в двi чи три пари нiг сюди й туди. Потiм з обох сторiн наблизилися кроки до камери 49-© й завмерли. Павза. Видно, як ворушиться щиток "вовчка" - зазирають. Потiм забрязчав замок i гримнув засув - дверi вiдчинились i на порозi стало калька .вiйськових а за ними дво╨ цивiльних, очевидно, слiдчих, вiйськовi ж - то були: начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще начальник з ромбами i пара оперативникiв з тюремно© комендатури. Ви були страшенно занепоко