епопе© - роздiл "в трiйнику". Найперше Андрiй почав пробувати стiни, налагоджуючи тюремний телеграф. Вiн прекрасно знав тюремну "ггятихвiстку" i тепер випробовував щиколотками мури, шукаючи контакту. На Раднаркомiвськiй вiн не мiг пустити в дiло цi сво© знання, бо там це було неможливо при тамтешнiм несамовитiм наглядi. Iнша справа тут. Але всi спроби, на жаль, в перший день скiнчилися нiчим, бо не було анi справа в камерi, анi злiва тямущих сусiдiв. Хтось вiдгукнувся на виклик, але й тiльки, далi дiло не йшло. На сигнал хтось вiдповiдав стуком -хтось нiби з того свiту тукав молоточком, - але далi був безпорадний. Не вмiв. Та спасибi й на тiм. Вже добре, що хоч вiдгукувався. Було при╨мно, що iснував зв'язок, незважаючи на товстi мури. ╞х чують. Може, дасть Бог, трапиться й фаховий "телеграфiст". Тим часом Андрiй зразу ж заходився вчити всiх сво©х товаришiв тюремно© телеграфно© премудростi. Щоб знали. Час покотився жваво. Крiм навчання, всi зайнялися ще iншими, практичнiшими справами - Руденко й iнженер Н заходилися з цвяшкiв, якi вони десь попiдiймали в лазнi чи по дорозi з не©, та з шматкiв дроту робити голки. А тим часом було нароблено голок з зубцiв гребiнця, попросвердлювавши цвяшком дiрочки ("вушка") на товщому кiнцi. Розпущено шкарпетку на нитки й дехто заходився латати сво© лахи. Хтось робив мундштука iз знайдено© кiсточки i хлiба. Хтось лагодив черевики. Робота кипiла. Надто пильно трудилися Руденко й iнженер Н. Вони робили "господиню", бо без "господинi" як бути?! Вони терли сво© цвяшки об асфальт та об цементове пiдвiконня з терпiнням i методичнiстю, якiй позаздрив би перший-лiпший кита╨ць. Завдання полягало в тiм, щоб з грубого цвяха зробити тоненьку голку. А тодi ще просвердлити в нiй вушко. I тодi з грубого цвяха вийде грацiйна й блискуча "господиня". З усiх нiякими господарчими справами не займався лише Андрiй. Навчання тюремного телеграфу уперлося в тяжку проблему - проблему приладь для писання, i вiн, урвавши лекцiю, сушив над цi╨ю проблемою голову. Вiн був феноменально упертою людиною, для яко© не iснувало речей неможливих, вiн не визнавав ©х. Що значить неможливо? Як не iснувало й поняття "не вмiю". Вiн з школярських рокiв полюбив англiйську, кимсь розказану йому, вiдповiдь на запитання, чи ви вмi╨те грати на роялi. "Не пробував, може, й умiю". Писати! Як писати, чим, на чому? I б'ючись над цi╨ю проблемою в камерi, де не було нi паперу, нi олiвцiв, вiн зробив нарештi винахiд. Бiльшiсть з в'язнiв мали при собi галошi, звичайнi гумовi галошi; Андрiй взяв одну стару галошу, зчовгану й таку гладеньку на пiдошвi, натер ту пiдошву крейдою (провiв галошею по стiнi i вже), а тодi почав по бiлому писати загостреним сiрником. Знамените! Лiнi© виходили яскраво-чорнi, пружинястi, чiткi. Можна писати й навiть малювати з найтоншими нюансами! Це був дiйсно чудовий винахiд, якому стелилося велике тюремне майбутн╨. Винахiд зразу ж пiшов у рух. Власне, пiшли в рух галошi. Одна пара галош - це цiлий капiтал, це сво╨рiднi грифельнi дошки: насамперед для писання, а тодi для малювання, для рiзних iгор i, нарештi, для гри в шахи - малю╨ться шахiвницю й фiгури на нiй, а тодi гра╨ться - походжену фiгуру затира╨ться пальцем на одному полi й малю╨ться на iншому. Забитi фiгури просто затира╨ться. Камера зажила. Стiльки одразу занять, розваг, клопоту. Час вiд часу пiдходив вартовий до вiчка й зазирав. Тодi в'язнi удавали, що вони нудяться, а як вартовий вiдходив - ситуацiя мiнялась. Щастям арештантiв було те, що тут в дверях не було тi╨© проклято© кормушки, так що за кожною потребою коридорний мусив вiдчиняти дверi. А поки вiн вiдчинять тяжкi дверi, можна багато дiла зробити. Найбiльшим же щастям було те, що ця тюрма далеко вiд управлiння НКВД, далеко вiд тi╨© всi╨© шалено©, божевiльно© метушнi. Одначе помалу виявилося, що щастя не так то й велике. Помалу трiйник починав даватися взнаки. Вже першого дня" пiсля того як ©х нагодували солоною юшкою в полудень (це був пiзнiй обiд для них - новоприбулих), яка - юшка - крiм води й манюньких та малочисельних шматочкiв кисло© капусти, бiльш нiчого не мала, але зате ©© було багато, аж по цiлому лiтровi, - в'язнi вiдчули страшну задуху i брак повiтря в камерi. Люди страшенно потiли. Нiяко© циркуляцi© повiтря. Розпечений сонцем залiзний щиток затуляв i без того маленьке, густо загратоване вiкно, а ©х було в камерi двадцять четверо. Голi тiла, вкритi рясно противними болячками, виповнювали камеру густо, як i перше, i перенасичували повiтря випарами поту. Асфальтова пiдлога не вбирала вологи й все бiльше мокрiла. Надвечiр люди кинули всi сво© заняття й, немилосердно потiючи, безперервно витиралися ганчiр'ям, яке хто мав, i викручували те ганчiр'я над парашею. А пiт все тiк i тiк. Вiн вже чвакотiв на пiдлозi пiд босими ногами, i треба було його збирати з пiдлоги теж ганчiркою раз по раз, так що маленька параша наповнювалася самим людським потом. I було справжнiм щастям, коли люди нарештi, дочекавшись вечора, пiшли до вбиральнi "на оправку". Вони нiби вилiзли з лазнi й розморенi зумисне помалу пленталися по внутрiшньому балкону, вважаючи на Боже благословення той факт, що вбиральня була аж геть у другому кiнцi чотирикутника. Там була холодна вода, багато холодно© води. А камеру наглядач, на прохання нещасних мешканцiв, залишив вiдчиненою, щоб провiтрювалась i просихала. Вiн був симпатичний, той наглядач, i зовсiм не сперечався. Та то, мабуть, тому, що тут було таке правило взагалi поводження з цими трiйниками, завдяки ©хнiй, уже вiдомiй, властивостi. Ще в обiд ©м видано було фаянсовi миски, i тепер люди набирали в них води так само, як i на Раднаркомiвськiй. Спати люди повкладалися на мокрiй пiдлозi. Було бридко -мокро й тiсноi люди довго не могли заснути. При вкладаннi спати повстав той самий досадний конфлiкт з площею. Тодi вони розiграли лiжка в лотерею, щоб хоч трохи розвантажити пiдлогу, й щасливi здерлися нагору i, напевно, там раювали, ©м усi заздрили, а тому, ще до того як поснути, в'язнi розв'язали проблему справедливого й планомiрного користування лiжками бiльш грунтовно. Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих залiзних лiжках), за чергою. Щоб кожен пораював хоч трохи. В цiм трiйнику було глухо й тихо, як у домовинi. Нiякi звуки ззовнi сюди не досягали й, якби не досадне потiння та задуха, то тут би було добре. Нерви людськi вiдпочивали, бо не гримiли засуви, не бентежили душу стогони й крики, не лякала нiяка тупотнява опiвночi, не гули машини з вiдкритими глушителями, не чути було нiчого. Була тиша. Благословенна тиша. I цi╨© ночi багатьом, напевно, снилися спокiйнi й погожi сни. Хоч Андрiя душив усю нiч волохатий i жаский кошмар: все те ж - безперервний конвей╨р змагання загрожено© душi й серця. Душа i серце продовжували все те ж життя - продовжували ходiння по муках, органiзовуючи шалений спротив. Нiякi змiненi вже зовнiшнi обставини не могли тi╨© душi й того серця здемобiлiзувати й переключити на iншi рейки.. Аж доти, доки не буде все скiнчено. Доки вони не загинуть або не вирвуться з цього "чортового колеса". Вранцi очманiлим людям видали по пайцi вже iншого, житнього, досить добре випеченого хлiба i по нормальнiй порцi© цукру. Тодi прийшов черговий корпусу, чемно сказав - "Добридень!" - i перевiрив ©х. А тодi вже ©х пущено до вмивальнi. Все тут якось було трохи навиворiт. Не такий хлiб, i не такий режим, i трохи не такi люди. Не тiльки унiформою не такi, а й вдачею нiби. От черговий з першо© ж вiзити сказав "Добридень", та ще й укра©нською мовою, i наглядачi теж були якiсь не такi, чемнiшi. Не зазирали раз по раз у кормушку. Правда, може, тому, що ©© не було, тi╨© проклято© дiрки в дверях. I навиворiт була й сама атмосфера - не було постiйного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була тиша. Пiсля снiдання (трохи рудого чаю, налитого в миски) почався трудовий день. Таки справдi трудовий i тяжкий день. Люди взялися до боротьби з потом. Пiт тiк рясно, а люди його витирали на собi та викручували ганчiр'я над парашею. Просто дивно, звiдки вiн береться в таких вимучених i виснажених людях. Люди потiли, пили холодну воду й знову потiли... Водою намагалися залити пекельну спрагу, але чим бiльше пили, тим бiльше хотiли пити i тим бiльше було роботи з тим потом. Люди тонули в тому потi, й тонула в ньому найменша iскра радостi. Проклятий трiйник! Потяглися днi -мокрi, досаднi, задушнi. То був тяжкий iспит. Сво╨рiднi тортури, iспит потом, хоч i було те поза планами тюремникiв. А втiм, хтозна, тут нiчого нема╨ поза планом. ╙диною радiстю були прогулянки. Це були справжнi прогулянки. Щодня i по цiлих п'ятнадцять хвилин! I не в дурнiй дощанiй загорожi, а на тюремнiм подвiр'©. В тiм подвiр'© було винищено дерева й будь-якi кущики, i навiть виполото траву, але зате було син╨ небо над головою. Неба тi "опiкуни" не могли анi виполоти, анi замазати, анi щитком затулити. 3 чотирьох сторiн стояли понурi стiни блокiв, обчiплянi щитками, бiля дверей корпусу стояв наглядач в чорному i пильно спостерiгав за всiм, а вгорi було син╨ небо з хмарками. Люди ходили повiльно черiдкою по досить великому чотирикутнику й жадiбно дихали, жадiбно позирали на небо й не менш жадiбно дивилися пiд ноги, в надi© щось знайти - шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок залiза, а вухами дослухалися до навколишнього свiту, власне, до понурих мурiв, обчiпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомiн i iнодi чулися приглушенi оклики. На них дивляться! Кожен вiдчував чи©сь очi на собi звiдтiля, з-за щиткiв, i мимоволi випростовувався i пiдiймав лице вгору, нiби дивлячись в небо,-нехай впiзнають. Може ж, там ╨ хтось знайомий рiдний, близький. Пiсля прогулянок досадно було повертатися назад, але ©х не питали. В камерi люди якийсь час пiсля прогулянки сидiли спокiйно, задумливо переживали син╨ нето, й бiлi хмаринки на ньому, й шепiт за щитками, й спогади про тих жiнок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж ходили на прогулянцi, й мрiяли про випадковi зустрiчi, якi могли б статися, про можливих друзiв, про iнших людей, яких тут багато-багато i з якими до болю хотiлося б побачитись. Адже ними напакованi всi цi такi чисельнi i такi великi блоки. Потiм хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчiр'я - пiт заливав i син╨ небо, й тi хмаринки бiлi, й всi тi шелести, та всi асоцiацi©. Рясний, липкий, досадний пiт. В обiд ©х, немов зумисне, годували солоним гарячим "брандахлистом", звареним або з кислою капустою, або з солоними зеленими помiдорами. Вранцi й увечерi ©х по©ли гарячим ча╨м. Надворi стояли гарячi, сонячнi днi - останнi днi золото© осенi. Сонце, використовуючи залiзний щиток, як конденсатор i передатчик, напаковувало при його допомозi камеру задушливою спекою, i в'язнi не знали вже, кому ж, власне, вони мусять бути зобов'язанi такою благодаттю, що на них звалилася з тим потiнням, - сонцевi чи сво©м тюремникам i династi© росiйських iмператорiв, що цей каземат збудували. Першi днi, за винятком самого найпершого, коли вони були так розiгналися до працi та до арештантських винаходiв, в'язнi нiчого не могли робити, стероризованi задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати, а звикаючи, почали братися до роботи. Боротьба з потом стала явищем нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось робити, думати, мати добрий гумор. Руденко й iнженер Н взялися знову за свою китайську працю над "господинями", кравцi й шевцi шили, Давид складав веселi епiграми на товаришiв, Андрiй вчив усiх "п'ятихвiстки" та читав лекцi© з авiацi©. Вони часом навiть спiвали пiсень тихенько i багато розмовляли. Розмовляли досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед ©хньо© двадцятьчетвiрки, зда╨ться, не було камерного стукача, бо Азiк i Узуньян лишилися десь поза ними, i дихалось вiльнiше. Група ©хня була дiбрана з людей порядних. Тут були, крiм декого, Руденко, Зарудний, Охрiменко, Давид, iнженер Н, Петровський, Кулинич, Бунчук, iнженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер, Прокопович, Виставкiн, Iванов, Прокуда, Фролов, троцькiст Урров i старенький професор Ман╨вич. Три останнiх були вкиненi в камеру 49-ту на Раднаркомiвськiй за кiлька днiв перед появою "Чорного ворона". Розгадуючи загадку, чому й для чого це ©х сюди перевезли, пiсля довгого обмiрковування, нiчого не могли придумати й пристали на думку, що це ©х вкинуто сюди, як в ощадну скарбницю, бо тюрма на Раднаркомiвськiй перевантажена свiжими "ворогами народу", над якими слiдство лише почина╨ться. В них же у всiх "дiла" в стадi© якщо не закiнчення, то затяжно© заминки, складнi, тяжкi дiла, як от у Андрiя. Такi дiла будуть вестися далi, в'язнiв возитимуть звiдси на допити в "Чорному воронi". Тим часом вони тут, як в ощадницi. Якщо вiдкинути Гепнера, в обтяженостi якого справжнiми грiхами (адже ж вiн недарма був особистим приятелем Льва Давидовича Троцького, а цього самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрiй не сумнiвався, що про всiх iнших Андрiй узнав уже не з власних припущень, а з ©хнiх найщирiших запевнень, що вони абсолютно "нi в чому не виннi" й що про свою "контрреволюцiйну дiяльнiсть", про рiзнi терористичнi й повстанськi сво© жахiття взнали в перший раз вiд слiдчого. Вони розповiдали цiлком одверто про сво© карколомнi пригоди в НКВД, i смiялись, i плакали воднораз. Навiть Охрiменко, колишнiй махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперiшнiх злочинiв, про якi нi сном, нi духом не знав до самого дня арешту. Тут же Андрiй взнав, що битi були всi без винятку. Добре битi. Навiть... Прокуда. Його, правда, бито мало, бо вiн "урятувався" тим, що розколовся пiсля першого ж дотику дубово© спинки вiд стiльця. Петровський же, що так побивався над Андрi╨вою й Давидовою бiдою, а сам про себе мовчав, був мордований в спецiальний спосiб. Оскiльки вiн був дуже старий i його не можна було бити залiзною палкою" не ризикуючи затовкти на першому ж допитi, то, з огляду на його гилу, його змушували бiгати по кiмнатi, стрибати, стояти довгими годинами, сидiти на рiжечку, а то ще й читати напам'ять всенощну службу божу, i тiльки кiлька разiв його вдарили по обличчю. Ну й, звичайно, тероризували морально, надiвали кошик iз смiттям на голову замiсть камилавки, та все загрожували в присутностi Неча╨во© затиснути йому статевий орган в дверях та бити по тому органу лiнiйкою, й навiть стягали з нього штани. Але це все були легкi тортури з "огляду на його старiсть". А старенького Кулинича якийсь слiдчий, молокосос, товк ногами пiд ребра й виробляв несусвiтнi речi, потiшаючись над його старiстю... I вiн розколовся, вибираючи каторгу, аби лиш видертися з цього пекла, якою завгодно цiною видертись. Бо вже й так його вiк короткий, а нерви його занадто слабi й увесь вiн немiчний. Старенький Кулинич розповiдав про все те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами. Вiд того всього, вiд тих усiх оповiдань було невимовне тяжко. Скiльки безглуздя, скiльки мерзостi, скiльки дикого, нiчим не оправданого варварства й хамства! I тим бiльшою ставала Андрi╨ва упертiсть, тим безмежнiшим ставало презирство й бажання з того всього диявольськи поглумитися. Його зворушувала трагiчна покора всiх цих приречених i вона ж його обурювала. Власне, обурював цинiчний трiумф тих усiх костоправiв, ©хн╨ безмежне панування над людськими душами при допомозi жаху, ©хнiй глум над людьми, що вони ©х звикли розглядати лише, як об'╨кти для сво©х iдiотичних вправ, як "людiшек", як "дiрку вiд бублика". Обурювало ©хн╨ уставлене правило, що нiщо ©м не може протистояти, з якого - правила - мовляв, нема╨ виняткiв i не може бути. Та невже ж не може бути винятку з правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не доконають залiзнi палки, рiжечки, гумовi шланги тощо, те докона╨ час - час, наповнений безперервними стражданнями, оберне людську волю в ганчiрку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно i неухильно. Час тут ╨ найбiльшим катом нiби. Нарештi Андрi©в "телеграф" показав себе, а то вже всi думали, що це блеф, i потихеньку пiдсмiювались над Андрi╨м. Вiн кожного дня методично обстукував обидвi стiни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стiна злiва сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал, Андрiй угадав вправного телеграфiста й схопився, як опечений, взяв ложку й почав держаком сторч вистукувати. Вiн вибив знак - "Я вас слухаю" - частий i дрiбний стукiт, як з кулемета, а тодi вибив запитання"Хто?"- п'ять ударiв, а тодi один - "X", чотири удари i три - Т", три удари i чотири - "О". Хто? В стiнi застукало методично, але повiльно. Андрiй, перебив частим стукотом, а тодi вибив: "Можеш швидше?" I став схвильовано чекати - зрозумiв той чи не зрозумiв? Зрозумiв! У стiнi затукало жваво сигнал "Увага" i почало бадьоро й шпарко вибивати: "Ад'ютант командарма Дубового. Хто ви?" Андрiй поставив Давида на вартi бiля дверей, щоб наглядач не накрив, а тодi так само шпарко вистукав сво╨ iм'я. I почалась гарячкова оригiнальна розмова. "Скiльки вас?" - запитала камера злiва. "Двадцять четверо. А вас?" "Сiмнадцятеро. В якiй камерi жiнки?" "Не знаю". "Попробуйте камеру справа". Андрiй попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще - мовчить. Не тямлять, чорти. Вернувся до камери злiва. Постукав. "Попробуйте камеру справа!" - уперто повторила стiна. Андрiй ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно. "Мовчать, - вистукав Андрiй i запитав: - Якi ма╨те новини? Чи у вашiй камерi вже судженi, чи?.." Камера злiва перебила нетерпляче: "Поможiть в розшуках, ви добрий телеграфiст. Тут десь сидить дружина командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозумiли?" "Так! За що вона сидить?" "А за що сидять жiнки? "По д╨лу мужа!" "Ви певнi, що вона в трiйниках?" "Вона в цьому спецкорпусi". "Цей спецкорпус склада╨ться лише з трiйникiв?" "Нi, друга половина склада╨ться з загальних камер. Там сидять по триста чоловiк в камерi". Андрiй здивувався такiй астрономiчнiй цифрi. Не повiрив. "Звiдкiля й коли прибули?" "Вчора. З Раднаркомiвсько©". "Як дума╨те- для чого привезли сюди?" " Раднаркомiвська перевантажена". Андрiй всi запитання й вiдповiдi повторяв тихо вголос, щоб чули всi його товаришi, якi слухали "телеграфну" розмову з завмиранням. То була хвилююча подiя - стiна, мертва, товстелезна стiна заговорила, та як шпарко i як вправно! I як цiкаво. "Спитайте те, спитайте оте..." - шепотiли всi до Андрiя, намагаючись взнати кожен щось сво╨, але Андрiй мав сво©х власних запитань цiлу копу, "Чи не можете ви повторити прiзвища всiх, хто з вами?" "Нi, не можу. Пiзнiше. Хто ви? Котрий Чумак?" Андрiй захвилювався- там хтось, хто зна╨ його родину! "Андрiй", - вистукав вiн у вiдповiдь. "Ви зна╨те нас?" Камера мовчала. "Ви зна╨те нас?" - повторив Андрiй хвилююче запитання. "Я шукаю дружину командарма Дубового" - вiдповiла стiна. Андрiй розсердився. Хтось ухиля╨ться вiд вiдповiдi. Чи провоку╨? "Звiдкiля ти мене зна╨ш?" - вистукував Андрiй енергiйно й в той же час повiльно, пiдкреслюючи тим категоричнiсть запитання. Павза. А потiм раптом затукало швидко, як з кулемета, й замовкло. То був алярмовий сигнал - "Небезпека!" До сумiжно© камери загримотiли дверi. Андрiй з досадою зрозумiв, що розмову ©хню обiрвав наглядач. Тут Давид зашикав i миттю сiв на сво╨ мiсце. Вовчок у дверях вiдсунувся, i в нього вставилося око, поклiпало. Вовчок засунувся. Пiсля того вiдчинилися дверi й на порозi став коридорний. Довго дивився по камерi, а тодi спитав: -Хто тут телеграфiст? Мовчанка. - Хто телеграфiст, я питаю! Хто висiв на апаратi? Смiх. Смiх з професiйного виразу. - От посмi╨тесь на кутнi, як побува╨те в карцерi. Андрiй встав i наблизився до наглядача. - Не пiдходь! - зарепетував наглядач раптом. - Говори здалеку. Говори чесно - ти висiв на апаратi? - Та ти що, чоловiче!- засмiявся Андрiй. - Де ти тут бачив апарат? I який телеграфiст? По-мо╨му, ╨диний телеграфiст - це ти, якщо судити з тако© тво╨© розумно© мови, гм, "висiв на апаратi". - Чим стукав? - запитав наглядач усторч. - Куди? - В стiну. - Лобом, чоловiче добрий. Наглядач помовчав, посопiв, а тодi безцеремонне плюнув на пiдлогу: - Ну, добре. От як я тебе спiймаю, тодi ти вже застука╨ш лобом. - Добре. Так би й говорив. Пiймай же. - Нiззя стукати! - викарбував наглядач грiзно й вийшов. На тому перша телеграфна розмова урвалась. А друго© розмови вже не було! На жаль, не було. Ризикуючи "постукати лобом", Андрiй ще пробував увечерi кiлька разiв зв'язатися з камерою злiва, але нiчого з того не виходило. Камера злiва не вiдповiдала. Пробував i уночi, так само безрезультатно. Не iнакше, як той телеграфiст "засипався". Андрiй вирiшив попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося бiльше поговорити з таким вправним телеграфiстом, яким виявився ад'ютант славного командарма. Мабуть, старий каторжник. Все, що вiн узнав з розмови з ним, - це, що тут десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навiть в камерi поруч. Може, в iншiй камерi, може, десь у великiй загальнiй камерi. Але десь тут, в цiй тюрмi на Холоднiй Горi. А в тiй юрбi жiнок, ноги яких вони бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в цiм спецкорпусi не тiльки самi трiйники й не тiльки сидять тут в камерах по 24 людей, а й по бiльше. Цифра, яку назвав ад'ютант, правда, була занадто астрономiчна, як для однi╨© камери, але Андрiй не мав до цього жалю, лише мав жаль, що ©хнiй зв'язок був такий короткотривалий. Уранцi ©м звелiли зiбратися з речами й вивели геть. Андрiй таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад'ютант, - ©х повели в другу половину спецкорпусу, крiзь внутрiшню залiзну браму, провiвши ранiше повз камери смертникiв, що були розташованi в самiм низу пiд сходами. Переводячи в другу, та╨мничу половину спецкорпусу, ©х розпорошили. Спершу розсадили в якiсь шаховки. Тi шаховки стояли низкою попiд стiною, як в гардеробнiй, внизу трiйникового вiддiлу, поруч з камерами смертникiв. Були вони манюсiнькi й тiснi, трохи бiльшi за кабiнки в "Чорному воронi" з маркою "Церабкооп". В тi шаховки ©х розсадили по одному й по два. Андрiй опинився сам. Кабiнка була вузесенька, без нiякого сiдальця чи чогось, щоб сiдати. Темна. Цвiла. На цементовiй пiдлозi мокро. Вiн тут простояв годину, двi, три, здавалось, вiчнiсть, чекаючи в темрявi, що буде далi. Чув, як з сумiжних кабiнок забирали по черзi його товаришiв. I все те пошепки, тихенько. Нарештi дверцята вiдчинилися i його теж забрали. IV Ад'ютант казав правду. Астрономiчна цифра виявилася зовсiм не божевiльною фантазi╨ю, а божевiльною дiйснiстю. Андрiй це усвiдомив в першу ж мить, як переступив порiг камери ч. I2, однi╨© з загальних камер Другого Спецкорпусу, про якi говорив ад'ютант. I першим почуттям, яке вразило його свiдомiсть, було почуття, що, мабуть, нiякi найсмiливiшi чутки й припущення все-таки не можуть перевершити реально© дiйсностi в цьому царствi - в царствi НКВД, в цiй державi в державi. До цього почуття при╨дналася цiла веремiя iнших. Так, мабуть, найвиразнiшим з усiх тих почуттiв було все-таки почуття радостi. Так, радостi. Радостi iстоти, що, здеградована з категорi© людей в категорiю "людiшек", найдужче боялася загинути в цiм царствi самотньо. I от радiсть ця була вiд приголомшуючого факту - л ю д и! Безлiч людей. Безлiч. Сила-силенна. Вони ворушилися, здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тютюнового диму, нi, пiд тими хмарами, що текли в усi боки пасмами. Вони ворушилися пiд тим димом, як пiд шаром води, пересновано© баговинням i медузами, на пiдлозi, як на днi океану. Оброслi мохом, обплутанi водоростями ганчiр'я, якiсь синi всi, мов потопельники, мов привиди в якомусь пiдводному, моторошному царствi. Тi привиди сидiли навпочiпки в шiсть рядiв, виповнюючи камеру так щiльно, що здавалося неможливим пройти не те що в другий, далекий кiнець камери, якого за димом I не видно було, а бодай на якийсь метр вперед. Цiлий свiт! Цiла держава! Цiлий СССР! З облич i з гулу розмов можна було вiдразу устiйнити iнтернацiональнiсть складу мешканцiв цього свiту. Андрiй стояв бiля дверей i не знав, що йому робити. Його вкинуто, зачинено дверi за спиною - i хай собi як зна╨. Вiн стояв i дивився на дивовижну картину. В камерi було пiвтемно, i треба було очам звикнути, щоб добре бачити. Пiсля першого вражiння прийшло iнше - вражiння, що це величезний ярмарок, або мусульманська молельня, або жидiвська синагога. Люди сидiли в молитовних позах, здавалось, безкiнечними рядами, що губилися в диму, й бубонiли щось, гомонiли, дрiмали, щось робили, сварились, спiвали, божевiльне лаялись... Вiрмени, жиди, нiмцi, росiяни, а найбiльша кiлькiстьгосподарiв цi╨© землi, укра©нцiв. Ще були представники iнших, непередбачених нацiональностей. Праворуч - була низка загратованих вiкон, обчiпляних гронами торбинок, торбиночок, вузликiв, лахмiття, з повстромлюваними межи грат, в клiтини, як в бджолину вощину, хлiбними пайками, черевиками, якимись згортками, горнятками, горщиками. Лiворуч була суцiльна стiна, в нiй прохiд посерединi, без дверей. Там теж були люди... Там ще одна камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й вилазили... Бiля Андрiя стояла величезна залiзна дiжка з вiком, - тоннажем в зо два центнери. Андрiй роззирнувся й за традицi╨ю, як останнiй новоприбулий, почав вмощуватися бiля цi╨© дiжки. Його поява в камерi не викликала майже нiякого iнтересу. Лише ближнi позирали з байдужою цiкавiстю й питали трафаретне: - Звiдки? Давно сидиш? З якого району? По якому вiн дiлу - нiхто не питав, бо то було нецiкаво, бо всi дiла у всiх однаковi, далебi. Збуваючи вiдповiдi посмiшкою, Андрiй вмощувався бiля дiжки, навколо яко© стояли калюжi, й в тих калюжах сидiли люди, - як ген з дiри в стiнi вийшла якась бородата, напiвгола людина й гукнула: - Гей, новенькiй! Давай сюди. - Давай... Смали, смали!.. - Загукали привиди, пiдбадьорюючи. Андрiй поламзав до бороданя, переступаючи через хаос людських нiг, через людськi голови. Нiхто на нього не кричав, люди тiльки прихилялися, коли вiн заносив ногу. Нi, пройти, мабуть, неможливо! - Ставай на спину! - гукав хтось гостинно, згинаючись i пiдставляючи спину. Але в Андрiя не вистачало духу йти по спинах, засмiявшись, вiн ламзав так, вивертаючи суглоби нiг, втискуючи ©х межи людськi тiла. Нарештi вiн дiйшов до проходу й став - за проходовi була друга камера, набита людьми так само. То пак не людьми, а "людiшками". -Я староста, - сказав голий бородань. - Я вас зараз улаштую. Iдiть за мною. Тут зi звалища схопилася якась тiнь i почала гарячкове протискатися назустрiч. Але протиснутись не могла, застрягла на пiвдорозi, як муха в смолi, й одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом: - Андрiю! Андрiйку?! Чумак!.. Сюди, сюди!.. - Хто це?! Андрiй ледве впiзнав i зрадiв шалено. Це був його колишнiй друг i товариш студентських рокiв, Микола Д. - Миколо!.. А чого ти так хрипиш? - запитав Андрiй досить безглуздо, не знайшовшись, що сказати вiд несподiванки. . - Нiчого. Я маю туберкульоз горла... Але то нiчого. Сюди, Андрiйку!.. Андрiй протиснувся, й вони обнялися над людським хаосом. I поцiлувались. - Нiчого, - сказав Андрiй, потiшаючи й поляпуючи друга по спинi. - ╙рунда. Все ╨рунда, друже! Вони з вiсiм рокiв не бачились, тепер стояли, розмовляючи пошепки й гарячкове, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були великi синi кола пiд очима й раз по раз хапав за горло сухий кашель. Це вiн - колишнiй красень, спiвун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що сталося з людиною! - Добре, - сказав староста. - Займайте мiсце поруч з ним. - Де тво╨ мiсце, Миколо? - Ось тут, сюди. Посуньтесь, товаришi, трiшечки. Миколине мiсце було пiд стiною, пiд темним вiкном. Люди неохоче посунули сво© речi, деякi мовчки, деякi бурчали, звiльняючи маленьку латку для Андрiя. Посунули речi всi - цiлий ряд - попiд стiною, уриваючи кожен з свого, й так маленького, мiсця по сантиметру. Звiдси й незадоволення, й понуре бурчання деяких. Ще на сантиметр, на дорогоцiнний сантиметр менше мiсця! А мiсця було занадто мало. Андрiй поклав свою торбиночку, сiв на голу пiдлогу поруч з Миколою i - так, наче й був у цiй камерi. Одразу врiс в цю масу людей, як нормальна й природна частка цього ярмарку. Цiкава ця камера ч.I2. Це окремий, оригiнальний, фантастичний свiт. Так би мовити, свiт в домовинi. Республiка "людiшек". Причому, мабуть-таки, найдемократичнiша республiка на цiлiй планетi, якщо на хвилинку забути про залежнiсть ©© вiд того свiту, що за мурами, й вiд його церберiв. Республiка iз сво©м урядом, iз сво╨ю конституцi╨ю, звичаями, фольклором, iз сво©м побутом, навiть iз сво╨ю термiнологi╨ю, яко© не iсну╨ там, поза мурами, в тому нереальному вже, втраченому свiтi. Це свiт з окремими заiнтересованнями, проблемами, сво╨ю лiтературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й зненавистю, з iнтригами, зi сво╨ю полiтикою й iз сво©м окремим соцiальним та нацiональним укладом, - вiрнiше, iнтернацiональним укладом. Бо тут були всi-починаючи вiрменськими дашнаками й кiнчаючи нiмецькими щуцбундiвцями а турецькими кемалiстами. Але домiнантою, всеспаюючим цементом були "господарi" кра©ни - укра©нцi, звичайно,- "петлюрiвцi", "хвильовiсти", "шумськiсти", "терористи", "диверсанти" й так "контрреволюцiонери всiх мастей". I домiнуючою мовою була укра©нська мова, якою говорили всi як державною мовою. Так, тут це була воiстину державна мова без фальшу, без упереджень, без глузування "залiзяку на пузяку" та "самопер попер до мордописнi". ╞© приймали всi бездискусiйно, бо 80 процентiв тут укра©нцiв. Тут вони були, завдяки сво©й чисельнiй i iнтелектуальнiй бiльшостi, без сумнiву, державною нацi╨ю. I пiснею домiнуючою була укра©нська пiсня, яку любили й спiвали однаково всi. Навiть перси. В половинi подвiйно© камери, в якiй був Андрiй, люди сидiли так само в шiсть рядiв, як i в першiй половинi. В шiсть рядiв! Хоч камера була всього чотири метри завширшки. Вони сидiли ряд насупроти ряду, потiм ряд спиною до спини, упираючись один в одного, потiм знову ряд насупроти. I так до краю. Всi цi ряди сягали уповздовж через усю камеру, а в них люди були зiмкнутi щiльно плечем до плеча. Люди сидiли, пiдкорчивши ноги або поставивши ©х кроквами, щоб помiж рядами можна було сяк-так пройти. Але пройти все одно не можна було. Люди млiли вiд довгого сидiння i все якось норовили простягти то ту, то ту ногу. Iнодi вставали, стояли, погойдуючись, i знову сiдали. Скiльки тут ╨ тих людей! Тут ©х немало, небагато - 340 чоловiк. Триста сорок! В двох камерах! А були це камери колишньо© каторжно© пересильно© тюрми, розрахованi кожна на 25 лiжок. Та тi часи, коли тут були лiжка, давно минули. Люди тут взагалi забули вже, як тi лiжка виглядають i як на них спати. Спали тут, в цьому свiтi, так, як i в камерi 49-й - п о-н о в о м у. Велике дiло поступ, цивiлiзацiя! Але про спання згодом. Сперш про неспання, про "бодрствування". В другiй половинi, так само як i в першiй, в зовнiшнiй стiнi була низка вiкон, але ця камера була темнiша i вогкiша, бо виходила на пiвнiч. Вiкна мали заскленi рами, й тi рами були вiдчиненi всередину, як фрамуги, лiгши на пiдвiконня, а в клiтини помiж гратами було натикано теж силу-силенну торбиночок, вузликiв i iнших арештантських пожиткiв. Так що, мабуть, коли б навiть i не було залiзних щиткiв за вiкнами, то й тодi б в камерi було темно. I майже нiяко© вентиляцi©. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. На додачу ж до того всього було безлiч блощиць. Вони теж мали тут державу в державi, незнищимi й непоборимi, - посiли всi кутки й всi розколини в стiнах, яких, розколин, було немало. Крiм блощиць водилися ще таргани, стонiжки, мокрицi i мишi (на яких, мiж iншим, арештанти улаштовували окремi полювання, не згiршi за графськi влови на лисиць). На обидвi камери не було жодних "меблiв", тiльки в першiй бiля дверей стояв величезний дерев'яний стiл, а на ньому гори фаянсових тарiлоктриста сорок тарiлок! - якi кожного разу перед снiданком, обiдом i вечерею черговi камери роздавали в'язням, а пiсля того забирали, мили й знову складали на стiл. Миколина справа була така, як i у всiх. Бiдолашний романтик пережив тяжку епопею, хоч вона проти Андрi╨во© видавалась за iграшку, але розчавила Миколу до решти. Його загнали в контрреволюцiйну органiзацiю письменникiв i науковцiв разом з Коцюбою, Йогансеном i багатьма iншими й змусили "признати" й пiдписати купу тяжких провин перед "урядом i партi╨ю". Микола розколовся i тепер дивився на все дуже песимiстично. Вiн був настро╨ний занепадницьки i радив Андрi╨вi теж не опиратись марно, бо все одно нiчого не вийде. Нiчого не вийде. Лише скалiчать i все одно розколять. При цiй системi не можна втриматися на лiнi© людсько© гiдностi, не можна перемогти... Тут вони не зiйшлися в поглядах i поки що розмову на цю тему урвали. Андрiй мав ту властивiсть, що глибоко вiдчував людську трагедiю i не лiз в людську душу. Як i не осуджував нiкого, з тих, що впали й вже не можуть пiдвестись, лише тяжко мучаться сво╨ю розчавленою душею. Для нього Микола був двiчi нещасний, i вiн чим мiг намагався його пiдтримати, без зайвих слiв, не подаючи й виду про сво╨ таке спiвчуття, а навпаки, затушковуючи сво╨ глибоке зворушення в якнайгрубiшу, байдужу форму. Вiн знав iз свого досвiду, що дорослi люди, якi хочуть бути мужнiми, не люблять сентиментiв i нудно© солодкавостi спiвчуття. Вони спiвали. Вони в цьому содомi утворили свiй маленький свiт i спiвали. Як колись. До чорта всiлякi трагедi©, всiлякi справи, слiдчих, прокурорiв, трибунали, етапи, всiлякi ОСО, двохсотки й всю ╨рунду. Вони намагалися закреслити той весь кошмар i пожити короткi хвилини, якi придiленi ще ©м долею, по-сво╨му. Микола, незважаючи на хоробу горла, не втратив сво╨© божевiльно© пристрастi до пiснi й здiбностi ©© спiвати. А Андрiй йому вторив. Вони спiвали в пiвголосу. Репертуар же в них був невичерпний. В перший же день вони заспiвали сво╨© улюблено©, тi╨©, яку спiвали в найкращi часи сво╨© дружби: "Забiлiли снiжки, забiлiли бiлi". Але як вона зазвучала, ця пiсня, в такiй новiй, надзвичайнiй ситуацi©! Вона так не звучала нiколи. Вiд тi╨© пiснi аж цiла камера принишкла... Проспiвавши, хлопцi засмiялися, розбивши на скалки те тяжке, гнiтюче вражiння, яке справила пiсня на всiх. Справила не голосами, а сво©м змiстом. Пiсля тi╨© пiснi вони сидiли, як два брати, горнулися один до одного, i не було, мабуть, в обох камерах друго© людсько© пари, так злютовано© дружбою. Андрiй звернув увагу, що Миколi тяжко дихати в цiй камерi- консистенцiя повiтря була нестерпна, крiм того камера була занадто вогка, темна. Перша камера набагато лiпша, свiтлiша, веселiша, i Андрiй вирiшив перекочувати туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сидiли тут. Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чiткiсть. Вiрнiше, почуття часу в цiй камерi якось дивно трансформувалось. Потяглась суцiльна стрiчка, безперервна, строката, швидка, без чiтко© диференцiацi© на днi, ранки, вечори, ночi. Все було суцiльною нiччю, i все було суцiльним днем. Все було суцiльним кипучим життям, i все було сном, кошмаром. Ба, сон був бiльшою реальнiстю, анiж дiйснiсть. Бо вiн був барвистiший, часом осяяний сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квiтами й озвучений смiхом золотого дитинства, буйною радiстю юнацтва, смiхом першого, воскреслого в снах кохання. Сон, як утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в безмiрно яскравiшiй формi всього, що було i що буде, без того, що ╨. Адже ж вiдомо, що в'язням майже нiколи не сниться дiйснiсть. Дуже рiдко. Лиш технiка самого того спання в цiй реальнiй дiйсностi була ще непривабливiша, нiж в камерi 49-й. ╞© трагiкомiчнi сторони Андрiй спiзнав в перший же вечiр i в першу нiч. Перед тим як лягати спати, ще вiдбулась "пов╨рка". Коли в камерi стало зовсiм уже поночi, тодi засвiтилися тьмянi лампки в стелi, загримiли засуви на дверях в першiй половинi, i розiтнулася чиясь весела, задьориста, скалозубна команда несамовитим голосом: - Маня! На пов╨рку становiсь! Це кричав один юнак, в'язень, попереджуючи чергового. Вiн кричав цю глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це iнженер з ХТЗ, грек з нацiональностi, укра©нський повстанець з полiтичного обвинувачення. А команда ця його мала означати шаржоване повторення стандартно© команди тюремних наглядачiв: "Внiманi╨! На пов╨рку становiсь!" "Маня" стала на "пов╨рку". Шiсть рядiв арештантiв звелися на ноги й стали щiльно, здавши пiд одну стiну, утворивши прохiд для чергового. Тодi увiйшов черговий i сказав: - Добрий вечор! Його й продражнено за це - "Добрий вечор!" Iншого iменi цей черговий не мав у цiлiй тюрмi. Зайшовши й привiтавшись, черговий перерахував ряди й шiстки. Йому допомагав староста камери. Тут, виходить, були iншi звича©, анiж на Раднаркомiвськiй, тут перевiрка була двiчi на день - вранцi i ввечерi. Записавши результат перевiрки в журнал, черговий сказав: "Добранiч", - i пiшов. Який чемний черговий! Просто дивно. I яка колосальна рiзниця мiж ним i тими щелепатими, завжди понурими й завжди червоноокими, невиспаними хлопцями з Раднаркомiвсько©. Iншi черговi тут теж подiбнi до цього "Добрий вечор". Лише згодом Андрiй устiйнив, в чому суть, через що така рiзниця. Але щоб це взнати, йому треба було пройти свiй шлях до кiнця... Пiсля вiдходу чергового "Маня" розсипалась - почалась укладка спати. Без команди. Тут команди "Ложись спати" не було, було лише вночi грiзне "Чому не спите?!" якщо хтось не лежав, а сидiв або стояв уночi, пiсля вечiрньо© "пов╨рки". Укластись спати - це була тяжча проблема тут, анiж в камерi 49-й. Почався ярмарок... Однi люди потребували бiльше мiсця вже не тiльки тому, що були великi, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготованi на випадок етапу, iншi люди були маленькi й не мали нiчого абсолютно, але ризикували втратити й маленьке сво╨ мiсце, бо "заможнiшi" й бiльшi розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопiт, i тiльки при цiй процедурi - при процедурi розподiлу пiдлоги - Андрiй збагнув, яка то тяжка рiч бути президентом демократично© республiки, цебто старостою в камерi ч. I2 у 2-му спецкорпусi. Кожного вечора староста все мусив перемiряти й розподiляти пiдлогу та парувати людей наново, бо прибували новi люди. I тепер - вiн взяв шматочок крейди й мотузочок (а був цей староста не просто якийсь бородатий дiдок, а високофаховий, знаменитий, всесоюзно© слави iнженер) - звелiв усiм перейти в один бiк камери й почав свою тяжку працю. Вiн розмiряв мотузочком пiдлогу й робив крейдою риски - межi для кожно© людини, в якi вона мусила вкластися. I робив вiн це з усiма вiдповiдними вiдхиленнями на товстих i тонких. Так вiн перемiряв пiдлогу для всiх шести рядiв, для кожно© людини окремо. А потiм вислухував скарги i перепаровував сусiдiв, щоб насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. I все-таки все геть пiшло нанiвець, бо знайшлися люди, якi категорично запротестували проти проведеного "землеустрою". Тодi принесли мокру ганчiрку й зiтерли геть всi риски, й почалася процедура спочатку. I знову все пiшло нанiвець. Бiдолашний староста весь упрiв, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов'язку перед товаришами, виконував свою функцiю покiрно й сто©чно. I знову все пiшло геть на злам. "Мiсця... Мiсця. Де мо╨ мiсце!?!" - смикали його за труси жалiбно "покривдженi". Тодi староста не витримав, випростався, зблiд на обличчi i раптом весь затрясся вiд розпачу: - Та, товаришi!.. Та, люди ж добрi! Та де ж я вам вiзьму мiсця?! I розмахнув у повiтрi мотузочкою, занiс високо руку, потряс нею в нес