вi було п'ять дiрок, одна бiля одно© майже. В Наталчинiй мiшенi - чотири кулi лягли кункою посерединi. П'ята ген вгорi влучила в рiг. - Все-таки не пропала, - потiшав батько. - I рiг на щось здасться... Добре... Добре... А Гриць: - Та то я його неправильно прималював. Ця куля пiшла геть! В Грицевiй мiшенi п'ято© кулi взагалi не було, лише чотири продiрявили голову в рiзних мiсцях. - Добре. Добре, - бубонiв старий Сiрко. - Казав, - не спiшiть, бiсово© вiри. Пропала куля. Григорiй здалеку поглядав на свою мiшеню, i йому душа втекла в п'яти. Жодно© дiрочки в мiшенi. Пiдiйшли. - Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорiя. - От це да, так да! В оленячiй головi не було жодно© дiрочки. Зате над головою, пiвлiктя вище, нiби хто жменею ткнув, - п'ять куль. - То да! - похвалив старий Сiрко. - Я ж так i знав... лягли купкою. А з другого боку розвернуло стовбур геть-чисто, повиривавши шматки. - От хто справдi спортив дерево! - Знаменита гвинтiвочка, знаменита! Ач, як довбе!.. Спасибi Блюхеровi! - тiшився старий Сiрко. - Знающий стрiлець. Добрий з тебе цiлок, синку! Що трохи вище взяло - то нiчого, то рушниця забира╨ трiшки вгору. Робитимеш поправку. Рушниця, як дiвка, - треба до не© приноровитися. Призвича©шся та як отак кластимеш кулi - нiщо вiд тебе не втече. Я вже бачу. А гвинтiвочка - дай Бог здоровля тому Блюхеровi. Назад так само наввипередки. Але тепер органiзовано. Спершу вишикувалися в ряд i попросили старого бути за суддю. "Добре!" Сiрко об'©хав конем навколо змагунiв, важно оглянув ©х, а тодi став збоку, як генерал на парадi; пiдняв руку i подав команду по-вiйськовому: - Бiго-о-м... Марш! - i махнув рукою. Змагуни зiрвалися i пiшли навзаводи. А за ними собаки... Тепер Наталцi не треба було вдаватися до хитрощiв, - вона летiла трiумфально попереду. Григорiй, що "теж колись був бiгуном", даремно намагався перегнати. Нi таки, вона бiга╨, як коза. А мати спостерiгала все те з вiконечка i смiялась: - Подурiли!.. Зовсiм подурiли разом з дiдом. - Старiй було весело дивитись на тих, що "подурiли" та й стрибали по падi, як гурани. - Що то ╨ молодiсть! - I милувалась та тiшилась з дочки, що вийшла переможцею. На тому змагання - ця сво╨рiдна Сiркова олiмпiяда - не скiнчилась. Повернувшись, стрiльцi почали виробляти ще рiзнi стрiлецькi "коники". На те благословив сам Сiрко сентенцi╨ю, мовляв: "Гулять так гулять! Стрiлець мусить стрiляти. А начиння, хвала Боговi, у Сiрка нiколи не бракувало, - того й рiд вийшов стрiлецький. Анум лиш, наробiм ще шелесту!.." I вони наробили ще шелесту. Показували по черзi трiки, розваги для. Гриць стрiляв гiльзу, покладену на стовпець, - на 50 крокiв стрiляв ©© в денце з бойового. Пiсля пострiлу гiльза цвiрiнчала десь. Григорiй, стрельнувши для проби кiлька разiв у стовпчик i звiривши остаточно рушницю, стрiляв у пiдкинену бляшану банку вiд пороху, набиту пiском. Та найцiкавiший нумер демонструвала Наталка. Вона "сiкла локшину", так називають мисливцi цю оригiнальну i трудну вправу. Встромила свiй мисливський нiж в пень лезом до себе. Пiдсунула пень до товсто© пiдвалини коло комори. А тодi принесла з хати бердану, що стрiляла кулями без оболонки, i, одмiрявши 50 крокiв, стрiляла лежачи в лезо ножа. Вистрiлила десять разiв... Обабiч ножа в пiдвалинi було по 8 половинок куль. Вони глибоко повлiтали в дубову пiдвалину. Це i називалось на мисливськiй мовi "сiкти локшину". Лише двi кулi вгрузлi© цiляком злiва. Старий Сiрко спостерiгав, спостерiгав все те та й собi не витримав. Став показувати, "як вiн колись стрiляв, як був молодим". Вiн вийняв з кишенi кiлька мiдяних грошин по три та по п'ять копiйок i звелiв Грицевi кидати ©х по однiй вгору... Згадав, як вони колись бавились (мисливцi цебто) замолоду. Було, поз'©здяться на базу у Владивостоцi здавати панти, та й давай дурiти, - накуплять горiлки, бо╨начиння на цiлий рiк, повиводять зiд мiсто на сопку i там влаштують стрiльбище, - стрiляють по грошах в лет на могорич. Ось так... Гриць кидав угору п'ятака, а старий Сiрко бистро ловив його на мушку. Пiсля пострiлу п'ятак щезав. Лише чути було, як вiн десь сюрчав пiсля зудару з кулею. То було весело. Регiт стояв на подвiр'©, коди старив Сiрко пiсля кожного пострiлу примовляв зiтхаючи: - Ось так колись i я стрiляв, як був молодим. Ось так Сiрки бавились собi знiчев'я. Нi, вiдбували муштру навесело перед тим, як вирушити на довгий час в тайгу, в далеку дорогу, на суворий i тяжкий промисел. П'ятнували. На те, мовляв, старий Сiрко, щоб око було метке, а рука тверда, а рушниця щоб була вiрная. _Роздiл шостий_ _В ПРАЛIСАХ СIХОТЕ-АЛIНЯ_ _На маршi_ День лишень перепочили конi, i старий Сiрко загадав збиратися в дорогу. На промисел, на пантування. Сам вiн тiльки погейкував та загадував, а все робилось якось само собою. Мати з Наталкою наготовляли всього, чого треба було. Збирали й пакували в мiшки, торбинки i торбиночки - борошно, свiчки, оселедцi, хлiб свiжий, цукор, кирпичний чай. Наливали в боклажки та в сулi© олiю, спирт, гас, мед... Клали, де треба, сiрники, кресало, голки, нитки... Мати все приказувала Наталцi: - Ти ж дивись - те буде там, а те там... - Добре, добре, мамо, - там розберем. А забудемо, де чай, то горiхом заваримо... Скiльки того й дiла! Переглядали намет, вирiзували онучi, ремонтували iчаги, одягу промислову... Чистили салдатськi "манiрки", сапернi лопати... До голки й нитки запакували ще й марлю, - навiщо то вона буде потрiбна пантiвникам. Григорiй теж мав ©хати i чим мiг допомагав. Старий Сiрко, правда, бурчав: - Та облиш, синку: то не чоловiцьке дiло. На промислi - то вже так, а тут ╨ кому... Ало Григорi╨вi було при╨мно брати участь у загальному клопотi, в такому незвичайному готуваннi. Збори, як у якусь довготривалу експедицiю. Тут тобi i борошно, i цинки з набоями, i рушницi, i вухналi, i якiсь накомарники, i сажанки, i сокира, й пилка-ножiвка, i багато таких речей, що вiн ©х уперше бачив i не розумiв, що воно й до чого, ходив разом з матiр'ю то в погрiбник, то в комору... Пересипали сiль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, цiдили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали i знову наповнювали сакви. Рiзали шкiру... За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу. На свiтанку, коли засiрiло, коли ще тiльки на свiт почало благословитися, бiля Сiрково© хати в'ючили конi. В хатi блимав вогник. Четверо добрих коней - сiрий, буланий, вороний i гнiдий - пирскали коло ганку i стояли слухняно, звичнi до тако© операцi©, ©х спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порiвну. А коли все було приторочено i припасовано, люди пiшли снiдати. Випили по однiй i по другiй. "Дай, Боже!" I мовчки, наполегливо ©ли, не марнуючи часу. Стара упадала коло них i журилась. - Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як менi самiй тут нудьгувати. А Наталка (вона теж ©хала): - То ©дьмо! - Еге, ©дьмо. А дома хто буде?.. - Чого це ти, бабо, заквоктала? - обiзвався старий Сiрко. - Нудно ©й. Нiчого, понудьгу╨ш - лiпше нас шануватимеш, як при©демо. - Нiби я вас погано шаную... На©дайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? ╞ж, дитино. I ти, синку (до Григорiя)... - Ти не дивися на них, ©ж добре... Там, як по©дете, цього вже не буде, там катзна-що ©стимете. Таке, що його тут i собаки б не ©ли. Грнцько засмiявся. А Григорiй, щоб догодити матерi, ©в за трьох. Та й усi ©ли нiвроку. Стiл був застелений скатертиною i заставлений, як на Великдень... Пили наливку i ©ли оселедцi з оцтом. Потiм гарячий борщ, локшину з бiлими пирогами, сите м'ясо з картоплею. Далi: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску солодке - мед i солодку брусничну... Потiм повставали, перехрестились до iкон i стали збиратись. Старий давав жiнцi накази, при якiй нагодi як ©й треба повестись та що треба зробити вдома. На вiдходi посидiли урочисто хвилину, поскидавши шапки. - Ну, з Богом! Весело попрощались з матiр'ю. Небо тiльки трохи зарожевiло, як iз Сiркового подвiр'я рушив похiд. Попереду собаки вистрибом. Три здоровеннi звiровi пси. Потiм два Грицьки з рушницями за плечима, обидва в добрих iчагах з закоченими вниз халявами (це поки не вступили в росу), в легкiм, але добрiм мисливськiм одязi. Потiм дво╨ нав'ючених коней - сiрий i вороний. Потiм Наталка в "унiформi", подiбнiй до лiтунського комбiнезона, зробленiй з "чортово© шкiри", але з непокритою головою: вона несе свою шкiряну "динамiвку" в руцi. Потiм ще дво╨ коней - буланий i гнiдий. Всi йдуть черiдкою. А позаду старий Сiрко, йде, пiдпираючись "сажанками", як костуром. Вiн, як i всi, в iчагах. На нiм засмальцьованi штани, така ж старенька куцина, а на головi - той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стiльки лiт, скiльки й самому Сiрковi. Перейшовши рiчку, повернулись на схiд i пiшли нагору стежечкою, пiдiймаючись помалу навскiс схилами на Сiхоте-Алiнь. А на ганку стояла Сiрчиха i нишком хрестила ©х. Проводжала очима, поки видно було... Перед тим як пiрнути в нетрi, Наталка обернулась i помахала здалеку уже невиднiй матерi рукою. В повiтрi було свiжо, навiть холоднувато, як узагалi в цих мiсцевостях улiтку. Над паддю, над рiчкою, що вилась внизу, i в ущелинах гiр ворушились тумани, пiдiймаючись помалу-помалу, нiби спросоння. Небо, заставлене химерними мурами Сiхоте-Аланя, рожевiло. - Буде ясний, гарячий день, - обiзвавсь Грицько. Але на це нiхто не вiдгукнувся. Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась i, либонь, перемерзши, намагалась зiгрiтись мрiйноголоса пташка. Вiщувала ранок. Спiвала якось чудно - не то зяблик, не то соловей. Невидима, перелiтала десь межи кущами слiдом - проводжала. Григорi╨вi спало на думку подiбне - з дитинства знане: ...iдеш степами, а дзвiнка жовтобрюшка перелiта╨ поруч з билини на билину, гойда╨ться на верхiвках або полиню i дзвонить: "Тiнь-тiнь-тiнь-тiнь-тi-iнь!" I це точнiсiнько так. Григорiй посмiхнувся на згадку. А пташка супроводила ©х одиноко в мертвiй, прохолоднiй тишi, все повторюючи свiй нескладний, але мелодiйний, нiжний мотив. I бадьорий такий, задерикуватий. Нiби бажала успiху, приказувала щось, навчала. - Це, щоб ти знав, тутешнiй соловей, - пояснив Грицько, iдучи попереду. - А зна╨ш, що вона спiва╨? Ось слухай: "Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?" Григорiй засмiявся: - Ай справдi! Пташка ж, нiби глузуючи з Грицька, повторила те саме зовсiм близько: "Чи пить? Чи не пить? Чи так погулять?.." Тiльки нiжно, мелодiйно, а останнiх два слова виспiвувала одним духом i на додаток аж клацала срiбним язичком, ставлячи знак запитання. Обабiч стежки росло багато квiтiв, подiбних до рож, коли листки i квiти останньо© зменшити вдесятеро, а стебло так лишити. Вони знайомi Григорi╨вi з перших днiв його мандрiв, але вiн тiльки недавно узнав, що звались вопи "кипрей" i що вони найкращий медонос, мабуть, у цiлому свiтi. Узнав вiн також i те, що ╨ тут безлiснi сопки, укритi лише цими квiтами, як степ пшеницею, i що туди всi вивозять пасiки здалеку, за сотнi кiлометрiв. Собаки то бiгли попереду стежкою, то спинялись i ждали хлопцiв та коней, стрибали коло Наталки та коло дiда. Тодi знову виганялись наперед. Гостровухi, широкогрудi i страшнi на вигляд, як вовки. Два сiро© мастi з рудими остинками, а одна руда з чорним загривком. Хвости у всiх мов полiняки. - Ти тямиш щось у собаках? - спитав Грицько, коли собаки знов вибiгли i почали гасати по плаю, перекидатись, хапаючи жартома одна одну страшними пащами. - В путнiх дещо тямлю. - В яких це путнiх? - Ну, в мисливських. У вижлах, у хортах... Грицько посмiхнувся: - Тих я не знаю. А от таких, як це, ти бачив? - Нi. Це якiсь страховища - арештантiв водити. - Так от знай, що цим псам i цiни нема╨. Перше - таких собак, як оцi, то, мабуть, i в цiлiм кра© нема╨. Мисливцi, звичайно, мають псiв, а особливо гольди, тунгузи та якути - там на них навiть ©здять i, мабуть би, й орали, якби вмiли та було де хлiборобити, - але таких, як оце, нема╨ нiде. Отi два сiрi - Заливай та Рушай - то якутськi лайки. А оцей рудий - це Нерпа - гольдячка, лайка теж... Але не в тiм сила, а в тiм, що це звiровi собаки. Вони тобi вiзьмуть гуртом вепра за "штани" i триматимуть, поки ти прийдеш i дорiжеш його ножем. Та й ще не в тiм сила, звiрових собак знов-таки не браку╨. А от цiна оцим головне в тiм, що вони тигрятники. Взагалi, як правило, нема╨ в свiтi собаки, щоб вiд одного духу тигрячого не кидався зi скавулiнням пiд ноги людинi, вiд жаху. А цi - навпаки. Вони, мабуть би, й диявола задавили. Батько ©х з цуценят вимуштрував. От у цiм ©хня й цiна. Без них ми - нiщо. А з ними хоч до дiдька в зуби! А розумнi стерви! Ти ж глянь - вони розумiють, що це ми про них говоримо, ач як скiряться. Заливай! - покликав Грицько, i страшний широкогрудий якут пiдбiг, зазираючи в очi. Усе в нього, як у нiмецько© вiвчарки, але на масивних лапах, груди, як у вепра, а очi iскряться й мерехтять, повнi буйно© сили, безоглядно© смiливостi i вiрностi. Грицько поплескав його по страхiтнiй мордi. - Це Наталчин дружок! При словi "Наталка" пес зупинився i пропустив хлопцiв, очiкуючи господиню. - За не© вiн задавить усякого, як кошеня. Я раз хотiв ©© одлупити, а вона крикнула: "Чужий!" - то було! I ти скажи, яка твар!.. Колись його пiдiдрав вепр. Ти бачиш, одна нога в нього трохи крива, - переломлена була, i черево було розпороте. Батько махнули вже рукою. Але Наталка виходила. Бабралась iз ним та панькалась, як iз людиною, - от вiн i звик до не©. I кажу тобi - вiн, доки й живий, цього не забуде. Багацько було охочих його купити. Давали по п'ятнадцять тисяч, та батько й слухати не хочуть. Правда, якось вони нiбито здумали були його продати: кривий, кажуть, i сякий, i такий. Тiльки ж батька iнодi не розбереш - жартують вони чи насправдi кажуть. Боже, що то було! Наталка каже: "Вiддавайте й мене на придачу". Заливай вибiг наперед. На гострi вуха йому був надiтий Наталчин "динамiвський" шолом, застебнутий пiд пiдборiддям. Пес виступав поважно та гордо. - От. Починаються штуки. Але це жарт. А то пошле його з тайги додому, i вiн однесе що треба, а звiдтам принесе що дадуть. I нiколи не було, щоб загубив або хто вiдняв. А Наталчино© речi нiкому, особливо з чужих, не дозволить узяти... - А вчили його на тигра як! Наталка, було, покладе пiд тигрячу шкуру свiй черевик або хустку, тiльки щоб не бачив, а тодi: "Ой, Боже мiй! Заливай! Рятуй! Шукай!.." Страшно було на нього дивитися. А з тi╨© шкури клоччя летить на всi боки. Чудасiя. Тi теж добре вивченi, але цей у них - ватаг, без нього вони, як москалi без генерала. Нетрi дедалi густiшали. Стежка вже йшла густющими та височенними травами, бур'янами, крiзь непрохiднi стiни вiття та лiан. Буйна роса ллялась на одiж i на голови, мов хто хлюпав крiзь решето. Поки видряпались на перевал, були всi мокрi, як хлюща. Хлопцi пiдождали решту. Сонце слiпуче било в очi, виринаючи з-за далеких сизих гребенястих пасом. Розмальовувало стрiмке бескеття i всю панораму рiзноманiтними фарбами, як генiальний маляр. Григорi╨вi перехоплювало дух вiд подиву. По нетрях реготали вивiрки десь на вершечках кедрiв, зустрiчаючи сонце, i смiхотливi луни стрибали наввипередки по урвищах, по нетрях, гуляли в палички-стукалочки. У Наталки голова була мокра, на носi i на вiях мерехтiли росинки, а в очах мерехтiли сонячнi, щасливi iскорки; стояла i дивилась на сонце, а обличчя рожевiло, цвiло, як рожа, таке ж дивне i таке ж незнайоме, як цi нетрi й сонце, вивiрки й радiснi луни... - Ну що, може, перепочинемо? - запропонував Грицько, дивлячись, як iз iчага з дiрочки чвиркала вода. - Нi, вже як купатись, то купатись, - сказав старий Сiрко. - Поки нема паута, будемо йти, путь далека. Стежечка розходилась на два боки. - Берiть лiворуч! - звелiв старий. - Ага, це на Голубу... - зрадiв Грицько, повернувши налiво. Iшов знову попереду i поясняв: - Голуба - то така падь, долина одна, ми ©© звемо Голуба. Далеченько. Там нашi найкращi солонцi. Там найлiпше пантувати. - Ти лiпше поясни, що то таке "солонцi" i з чим його ©дять, - попросив Григорiй. - А ти хiба не зна╨ш? - щиро здивувався Грицько. - Хоча правда... Ну, солонцi - то така солона земля, а ©© так i ©дять без нiчого. Iзюбри ©дять. - А що таке iзюбри? - Та iзюбри ж... тi, що на них панти. - А що таке панти?.. Грицько засмiявся недовiрливо... Стежка йшла становиком, тут було вiльнiше, просторiше, не було тако© буйно© трави i не так густо дерев та кущiв. Було добре видно обабiч заллятi сонцем галявини. Йти було далеко. Два Грицьки, як i ранiше, попереду; на чистих мiсцях iшли поруч... _-_ Та ти не смiйся. I не дивуйся так. Бачиш, я на сво©м вiку полював качок, гусей, зайцiв, вовкiв, лисиць, кроншнепiв, валюшнiв i дудакiв, але... - А що то таке - валюшнi та дудаки? I отi як ©х - кроншни, чи що? - Ну, от бач, - засмiявся й собi Григорiй. - Отож не кепкуй, а розповiдай менi все доладу, щоб я знав. - Добре. Солонцi - це такi мiсця на гарях та марях... Ну гарi - це вигорiлi нетрi, а марi - багна, по-вашому, тiльки гiрськi. От часто проходять в нетрях пожежi i вигоряють величезнi клини, iнодi на сто верстов... Отож на марях та бiля них на схилах сопок часто бува╨ природна солона земля - це й ╨ солонець. Отож звiр iзюбр, та й коза, та й сохатi люблять ту землю ©сти, особливо тодi, коли в них ростуть новi роги, що звуться панти. I найбiльше ходять iзюбри на тi солонцi, що на гарях, бо там просторiше i безпечнiше - видно все навколо. I ходять тiльки вночi i то влiтку, саме тодi, як тi© панти ростуть. Ну, панти цi дуже цiннi, тiльки ж панти iзюбринi... Або плямистого оленя. Та плямистого оленя вже майже нема╨. А iзюбр - це не плямистий олень, лише рудувато-сiрий, ©х тут ще дуже багато, а вигляд мав вiн... Та от побачиш сам. - I все-таки я й не розшолопав, що то таке панти? - От, ©й-бо! Ну, ось... Iзюбр самець щороку змiню╨ роги. В лютому - березнi збива╨ геть старi i ста╨ безрогий, а за лiто виростають новi, i вже восени на час "реву" або парування у нього знову великi, красивi роги. Тодi самцi б'ються за самиць. Поки роги молодi i ще м'якi, вони мають у собi якусь велику силу, як лiки проти усiх хвороб. Дуже добре на цьому знаються китайцi. Туди, в Китай, ©х i збувають за золото, цi роги молодi. Це й ╨ панти. Ними й цiнний iзюбр. I стрiляти iзюбрiв абияк тепер заборонено. Нi на м'ясо, нi на шкiру, тiльки на панти, i то оце лише один мiсяць. Та й не кожному можна пантувати, а лише хто вмi╨ це робити та ма╨ дозвiл. Ранiше, розповiдають батько, стрiляли цього звiра всi, хто здумав, куди здумав i як умiв. Перепсували силу. Але ж i було його! Ну, тепер уторопав?.. Бачиш, так просто цього всього не розповiси, щоб було ясно. Потроху сам побачиш i все узна╨ш. - Стривай! Ти кажеш, що солонцi - то природна солона земля. А мати та й Наталка казали, що ви ©х солите... - Авжеж. Земля виснажу╨ться ж. Був це, скажiмо, прекрасний солонець, що його добре знали i вiдвiдували звiрi, ще й до того ж добре припасований i зручний для пантiвки. Бо новий солонець хоч i знайдеш, та пантувати на цiм скоро не будеш... Бач, пантувати - це значить стрiляти iзюбрiв ради пантiв, але лише самцiв, бо в жiнок та дiвчат роги не ростуть... Отож, щоб було зручно, треба на новiм солонцi навести свiй лад, пристосувати його. Будують добре заличковану халупу, щоб у нiй сидiти, виглядати i звiдти стрiляти. А що пантують лише вночi, то треба, щоб халупа була десь дуже близько. Але iзюбр такий хитрий звiр, що його трудно одурити. Оце заличку╨ш наче й добре ту халупу, а вiн все одно i близько спочатку не пiдiйде. I так рiк, а то й два, аж поки не звикне, поки тая халупа не викликатиме вже нiяко© пiдозри. Тож найкраще, як ╨ старi, "безпечнi" солонцi. А щоб звiр ходив завжди, ©х пiдсолюють. Цю весну ми завезли на одну тiльки Голубу пiвтонни соли... I посолили... Ну, тепер ясно? - Ясно. - Бо воно таке, що не зразу його й зрозумi╨ш. Ми тут звикли, повиростали, i все нам зда╨ться таким звичайним i простим, а тобi, мабуть, тут багато чого невтямки. Та я й сам iнодi дивуюсь... От, скажiмо, мар... Вода ж тече згори вниз, а от ма╨ш: високо в сопках - i багно. Та яке багно! Бува╨ по двадцять верстов завдовжки i таке, прости Господи, що, не знавши, як шурхнеш, то вже назад довiку не вилiзеш... Раз цiла експедицiя загинула, - загналася вночi на мар... Лихий ©х понiс! А от чого вона бува╨?.. Тут уже Григорiй почав роз'яснювати здивованому Грицьковi, чому бува╨ така мар. Про вiчну мерзлоту та iншi чинники, що спричинюють це химерне явище... Грицько слухав, дивувався i нiяковiв: - От, бач. То ти мене, виходить, дуриш, - сам зна╨ш, а розпиту╨ш. - Нi, ти ж сам сказав, що менi багато чого невтямки. I таки невтямки, мов китайська грамота. Так хлопцi йшли i гомонiли собi. Григорiй про все розпитував, а Грицько охоче розповiдав, виказуючи величезну, сво╨рiдну обiзнанiсть мисливця-натуралiста в усiх питаннях: топографi©, географi©, рiстнi й звiрнi, технiки мисливсько© i рибальства, стрiлецько© справи i траперства. Це - дитя нетрiв. I вiн, далебi, i сам не знав, як би вiн почував себе десь в iнших умовах. Досi його ╨диним другом i супутником (поминувши батька) була лише Наталка. Але з нею вони мало розмовляли, - нi про що, все було однаково вiдоме, разом переживане. А там, де потрiбна була мова, там обходились кiлькома короткими словами. Наталка йшла на кiльканадцять ступнiв позаду в iнтервалi межи кiньми, бачила, як хлопцi жваво та весело розмовляли, розрiзняла чуйним вухом обидва голоси, ловила смiх i окремi слова, але до них не пiдходила. Сонце почало припiкати. В гущавинi ще стояла прохолода, а як переходили голi пла© - сонце засипало гарячим приском, палило. В нетрях стояла тиша, як у церквi. Де-не-де стукне клюй-дерево або перелетить сойка чи якась менша пташка. Але пташок у лiсi мало. I нiби доповнюючи цю нестачу, раз перелетiла якась звiринка з дерева на дерево. Зiрвалась з високо© ялинки i, розчепiрившись, мов кажан, пiшла-пiшла вниз, вниз, а потiм з розгону вигналась вгору i вчепилась за стовбур осики, подряпалась швидко вгору. - Що то, Грицьку? - Та летяга ж. Бiлка така летюча, середня сестра мiж вивiркою та бурундуком. А раз Григорiй бачив, як на осяянiй сонцем галявинi, межи деревами по буйнiй i росянiй травi гуляли високi грацiйнi тварини. Поглядали на похiд i не полохались. Аж чудно, нiби в зоопарку. - Глянь! Що то? - Та козулi ж... - Такi високi?! - А хiба ще й низькi бувають? - Плохi якi... Чи дурнi якiсь... Грицько засмiявся: - Плохi i дурнi, кажеш? Спробував би ти ©х побачити восени або зимою! Зараз вони розкошують, нiхто ©х влiтку не полоха╨, а в цих же мiсцях то й зимою не часто, от i не бояться. А козулi й собi дивились на химернi тварини - що воно таке? Потiм, не кваплячись, пiшли уповiльненими стрибками i зникли. - Тут ©х до лиха. Та й iншо© тварi тут до ката, от тiльки не вглядиш ©х просто. Козулi ще сяк-так, особливо котрi неполоханi. А от iншi - обережнi та чуйнi збiса. Вони нас бачать, а ми ©х нi. От десь стирчить собi сук i стирчить. I годину дивись, а вiн собi стирчить i не ворушиться. Сук - i все. А воно - роги сохатинi або iзюбринi, а сама звiрина сто©ть, стерво, за пнями або за колодами i визира╨ одним оком. I щезне, мов тiнь, не вглядиш, де й коли. Ге, треба терпiння, та хисту, та й вiдваги, щоб тут щось заполювати. У повiтрi десь почало дзижчати, щодалi, то бiльше. Назустрiч полетiли комахи, подiбнi до гедзя, тiльки сизi. Григорiй оглянувся - над кiньми вони, комахи тi©, вились уже, як бджоли, i то звiдти чути таке гудiння. Наталка ламала клечання i обвiшувала ним конi. - Паут пiшов, - сказав Грицько з досадою. - От iще зараза, скажи ти! Не дав животинi ходу вдень. Це лихо. Це чума. I для всi╨© тварi в лiсi. А до зупинки ще ж далеко, до джерела. Почина╨ться вiйна. Хлопцi зупинились i почекали на конi. Конi шалено хвиськали хвостами, били ногами, пирськали, мотали головами. Собаки ляпотiли вухами, люто клацали зубами. А паут вився хмарами, так, нiби хтось рiй випустив з вулика i вiн хоче отут сiсти. Комахи хоробро нападали на коней та собак, з льоту падали на них i впивалися в шкiру, - вмить налипали купами... А людей не чiпали. - Тобi - буланий, менi - чорний! - скомандував Грицько. I вони йшли й воювали з паутом. Бiгали навколо коней... Де вдарить рукою, там пляма кровi вiдразу з розчавлених кровосмокiв. Тут вдарить, там уже iнша, ще бiльша купа насiдала... Дiйсно, як кара Божа! I таке стерво - не встигло сiсти, жигнуло - i вже нажлуктилось. Не допомага╨ нi клечання, нiщо. Бiльше б'╨ш - бiльше з'явля╨ться. - Тпрру-у! - скомандував дiд. - Не буде дiла! А шукай, дочко, дьоготь! Знайшли дьоготь i понамазували коням найуразливiшi мiсця. Конi не стояли, танцювали, вiдбороняючись вiд комах. Дiд бурчав: - Ти лихо... Ще ж i далеко, а треба б дiйти, бо з'©дять. Буланого Наталка розмалювала так, що з буланого став вiн муругий, як зебра. Рушили. Оскаженiлi паути вились роем i, роздроченi дьогтем, вже нападали й на людей. А коням лiзли в очi, в нiздрi, у вуха, сiдали на губи, миттю сiдали на язик, коли десь губа вiдслонялась... Де тiльки не було дьогтю, туди й лiзли, зосереджуючи тепер напади величезних армiй на невеликих площинах. Фронт, бач, скоротився. Собакам було легше, бо були вони в добрих кожухах, але допiкали паути й ©м. - I ти скажи! - сердився Грицько. - Оце сьогоднi лютують сизi. Тодi щезають - з'являються жовтi... А потiм знову сизi - та дрiбнi, та злючi. Чи й у вас ╨ там? Нема? Щасливий народ там. А тут ©здити вдень не можна. А тварина дика скiльки бiдолашна терпить! Оце зараз iзюбр десь сидить у водi, тiльки морду видно та вуха стирчать. Сховався вiд паута. I що вiн робить, той паут! Особливо козулям. Бува╨, в мартi вб'╨ш цапа, облупиш, а там попiд шкiрою хробаки ворушаться. У живо© тварини - i хробаки, га! А вiн ото з лiта жигне та й покладе пiд шкiру я╨чка, а з них за зиму налупиться ота погань i живе там до весни. А в мартi вже ворушиться, над нею ж на шкiрi утворюються моргулi. Потiм хробак проточить дiрку в моргулi та й випада╨ i ста╨ оцим чортовим паутом. Шкiра ж така нi к бiсу не годиться - вся в дiрках, мов решето. I перiщив з усi╨© сили долонею по паутах. Всi так. Руки у всiх були закривавленi, нiби в рiзникiв. Незабаром стежка пiшла вниз. Пiшла вглибину. По якiмсь часi вся валка спустилась на дно глибокого розпадку. Там панувала пiвтемрява i прохолода. На самiм днi дзюрчав по камiннi струмочок. Вода булькотiла, поспiшала, щось розповiдаючи на ходу камiнцям та корiнню. Паутiв стало менше, зовсiм мало. Але ще були. Тiльки ж це щастя, порiвнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо i спокiйно. Тут стали на перепочинок до моменту, коли можна буде ©хати, коли паутинi банди втихомиряться. Хлопцi розв'ючили конi, поставили ©х в найбiльшу гущавину, а самi полягали горiчерева на каменях. Старий взявся майструвати сiшки. А Наталка умилась, взяла вiнчестер i пiшла по розпадку. - Ведмедi полохати? - посмiхнувся Грицько, лежачи хрестом. - Стривай-но! Ходiм, Грицьку, й ми по рябки! Хлопцi швиденько забрали рушницi i догнали Наталку. Григорiй взяв дубельтiвку. В розпадку було мокро i пiвтемно, мов на смерканнi. Сюди не добива╨ться сонечко. Величезнi кам'янi брили, пiн, вiтролом - все позаростало сивим мохом. Трохи йшли гуртом - нема дiла. Тодi розiйшлись, - ану хто швидше здобуде на юшку, хто мисливець, а хто нi? Григорiй пiшов праворуч. Вилiз на становик i спустився на другий бiк, увесь час пильно приглядаючись до прикмет - примiчаючи, куди йде, щоб не заблудити... Вгорi закихкотiла вивiрка. Григорiй задрав голову i довго дивився з цiкавiстю на вершечок кедрини, намагаючись углядiти ту веселу звiринку. Обмацав очима кожну гiлочку, кожен сучок, кожну торiшню бирку. Нема. Шелеснуло десь, зашкряботiло, але вивiрки нема, так прича©лась. А як опустив очi, глянув навколо - i не змiг уже зорi╨нтуватися, звiдки прийшов i куди йому йти. Почав шукати по кишенях папiрця - почепити на гiлочцi, щоб була мiтка. Але в цей час гримнув пострiл (за лунами не розiбрав, з якого боку), i щось хуркнуло крилами, майнуло i сiло на суху осику. Пара рябкiв! Один витяг чубату голiвку i завмер, а другий пiшов-пiшов по гiлцi, дослухаючись. Григорiй пiдвiв помалу дубельтiвку i вистрiлив двiчi поспiль. Один рябок упав униз i затрiпотiв у гущинi, а другий наче теж вбитий, бо пiшов навскiс, боком-боком, на крило, либонь. Упав. Григорiй, примiтивши мiсце, де впав другий, - рудолисте, пишне якесь дерево, - зайшов у гущавину, пiдiбрав першого, що ще бився в бур'янi, розсипаючи дрiбне сiре пiр'ячко, i був подiбний до степово© курiпки. Потiм, вiдшукавши очима рудолисте дерево i наставившись на нього зором, пiшов, переступаючи через кущi та колоди. Дiйшов - нема. Крутився, приглядався - нема. Знов десь пролунав пострiл. Але луна торохтiла з усiх бокiв, i годi було добрати, де саме стрiляно... Довго крутився, шукаючи, але марно. Нарештi помiтив пiр'©ну на гiлках. Обдивився на тiм мiсцi пильно - рябок сидiв у гущавинi, припавши до землi. Пiймав... Тепер i назад би. Але звiдки прийшов i куди йти, не знав, розгубився. I так лiс та схил гори, i так, i туди рiг виходить, i звiдти. Лiс i лiс. Шукаючи рябка, вiн окрутнувся разiв з десять i закрутився завсiм. Пiшов лiворуч. Iшов-iшов, роздумав, вернувся. Пiшов праворуч - i теж вернувся! Туди к бiсу! Крикнути? Незручно, соромно. Теж мисливець! На три ступнi вiдiйшов i заблукався. Пiшов просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав би бути табiр, а нема. Вернувся. I що бiльше кружляв, то бiльше вiдчував, що заблукався безнадiйно. Аж пiт виступив, але не вiд страху, а вiд думки, що навiки себе осоромить, - ось-ось там кинуться i почнуть шукати. Але прибрав себе до рук. Спокiй насамперед. I засмiявся - яка дурниця. Вийняв хустку, почепив ©© на кущ, щоб помiтно здалека, i почав вiд не© робити коло, пiшов спiраллю... Ага, ось пiр'я, де впав перший рябок. Добре. Нагнув високу лiщину i заломив вершечок, ще й кору обiдрав, щоб бiлiла. Глянув угору - може, по сонцю визначить, де схiд, де захiд, бо йшов, либонь, зi сходу. Але сонце було десь за кряжем, невiдомо де, а на малюсiнькiй синiй латочцi вгорi анi хмаринки. Тодi вiд лiщини почав розкручувати нову спiраль. А далi пiшов просто на становик. Тьху! Ось тут же вiн iшов, траву прим'яв, мох порушив... Спустився на другий бiк. Довго стояв, слухав. Невже заблукав знову? Коли щось трiсь! трiсь... Заливай! Понизу, принюхуючись до слiду, бiг пес його старим слiдом. Григорiй постояв тихенько, поки пес зник, а тодi пiшов швидко в протилежний бiк, саме туди, звiдки бiг пес. "Це ж вона шукати послала", - майнуло в головi. Добре, що розминулись... Коли це - близько гомiн. Зупинився. Завмер. Чути, як трiщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси. Дiвчина: - Ясно - заблудив... - А в голосi така щирiсть, аж серце Григорi╨вi тьохнуло. Грицько: - I таке! Цей заблуде! Дiд: - Не скажи... Я он в сорок лiт заблудив, я! I коло самiсiнько© хати! Та й мало не пропав. Дiвчина: - Ходiм, Грицьку, пошука╨м. Або стрельни, лишень, тож твiй дружок, ти ж iз ним так гомонiв сьогоднi... Грицько: - Та ти ж послала Заливая! Вiн знайде його i приведе, як арештанта. Але дiвчина дiстала вiнчестер i стрельнула. - Ого! - це Григорiй, спокiйно iдучи кущами, нiби й не вiн. - Аж два зразу впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руцi два рябки. Всi засмiялись. - Ми вже сво©х ось поскубли, давай i тво© сюди. Григорiй сiв з дiдом скубти здобич. - А де ж Заливай? - здивувалась Наталка. - Який Заливай? Вiн же з вами був... Через хвилину прибiг Заливай i принiс у зубах Грицькову хустку. Дiвчина намняла йому вуха, смiючись: - Обдурили нас. Потiм байдуже взяла хустку i повiсила на кущi: - Од кого це наш мисливець так утiкав, що й хустку загубив? Григорiй почервонiв. Поки обiд варився, всi пороззувались, помили ноги, порозвiшувавши iчаги, попрали онучi - кожен сво© - i теж порозвiшували сушитись. Понапували коней i задали ©м вiвса. Почистили рушницi. А по обiдi якийсь час вiдпочивали. _-_ От бач, - нiби згадав дiд щось, лежачи на в'юках та дивлячись угору. - Вас два Грицьки, i нам треба якось вас так звати, щоб не плутати... Таке хоч нумеруй. Як би ж зробити?.. Довго жартували, вигадували всякi нiсенiтницi, та нiчого не могли вигадати. Особливо смiшив усiх Грицько, пропонуючи всiлякi найнеможливiшi назви. Мовчала тiльки Наталка, - сiла собi коло води на каменi i, спершись спиною об дерево та вмочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону. Кiнець кiнцем вирiшили "чужого" називати Григорi╨м, а свого, як i перше, - Грицьком. Потiм нав'ючили конi i рушили далi. Надвечiр, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик i йшли довго ним на пiвнiч. Йшли швидко, поспiшали, щоб до смерку дiйти до знайомого джерела i там стати табором. Вiд довго© i швидко© ходи по сопках всi потомились. Григорi╨вi пiт заливав очi, мучила спрага. I всiх так. Та ще по доброму обiдi. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати мошка: по©дом ©сть. Наталка виявилась найхитрiшою - нацупила свiй шолом, застебнула вуха - i байдуже, тiльки плеще себе по носi. Одежину на нiй нiякий комар не прокусить. Та й звичнi вони. Дiд, той тiльки вiдмахувався i йшов попереду. Тепер вiн уже йшов попереду, бо смеркалось, i треба було знати дорогу. Григорiя нiби хто кропивою жалив, - вiн шалено тер то в однiм мiсцi, то в другiм i вiдчував, як набiгали пухирi. Уже ©х було рясно. Нiби вiспа вкрила лице, муляло пiд пальцями. Проте вiн терпiв геро©чно. Конi важко дихали, натомленi, чмихали нiздрями, вiдбиваючись вiд мошки. __ _Зустрiч з Морозами_ Сутiнки спускалися швидко, нiби змагаючись iз старим Сiрком, щоб не дати йому завидна дiйти до зручного мiсця для ночiвлi, не дати йому до темряви пройти становик i спуститися в якийсь розпадок, де б тiк, такий бажаний для змучених мандрiвникiв, благословенний струмочок чи ключ. До ближчого такого розпадку було яких кiлометрiв з десять. Сiрко квапився, розвиваючи темп. Але ©м не судилося дiстатися до такого благословенного комфорту. На найбiльшому розгонi Сiркова група нагло зупинилась. Сталась подiя, що все перерiшила по-сво╨му. Назустрiч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась iнша група, теж далебi поспiшаючи пройти становик заким не споночiло i дiйти на нiч до мешканевого комфорту у виглядi розпадку з дзвiнким струмочком кришталево© води, ото© казково© цiлющо© вологи, тако© чудодiйно© i привабливо© для змучених людей i тварин. I ось, на самiсiнькiй серединi становика, на найвищiй його точцi, вони зустрiлися... То була надзвичайна подiя. Такi подi© в цiм безмежнiм зеленiм океанi, в цiй лiсовiй безлюднiй пустелi трапляються не часто. Але трапляються. Попереду теж iшов дiд з костуром i з берданою за плечима. А за ним черiдка тяжко нав'ючених коней, кiлька людей i кiлька собак. На однiм конi - молодиця з немовлям, сидячи по-жiночому упоперек сiдла, на в'юках, i. тримаючи немовля на грудях. Межи кiньми, обхвиськуючи то одного, то другого гiлкою, - босонога ставна дiвчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш - чорнява вона чи бiлява. Позаду - цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою навскоси грудей гвинтiвкою... Зустрiч була для тих i для тих великою несподiванкою. На повному темпi обидвi групи зупинилися... Першi привiталися i залементували собаки. А потiм люди. - Тпр-р-ру! - зарепетував Гриць, одурiвши вiд здивування i радостi. Впiзнав знайомих. "Морози!!, ©й-бо, Морози!.." - А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотика╨шся прудко? Агов!.. - А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров - ха-ха-ха! - жених! А де це ти так розiгнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Смiх. Вибухи здивування i радостi. - М о р о з и!.. - С i р к и!.. Морози зустрiлися з Сiрками. Гора з горою не сходиться... А два роди - два древнiх i славних роди навiть в такiм океанi, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися. Григорiй з величезним iнтересом спостерiгав сцену, таку несподiвану i таку незвичайну. Морози зустрiлися а Сiрками! I де?!. Та, далебi, в цих загадкових i фантастичних нетрищах можна сподiватися i таких речей, а то ще й несподiванiших. - Це Морози, - пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистрооко©, замурзано© i гостроязико© дiвчини. - Живуть на Голих Горах, у дiдька на запiчку. Дiд - батькiв кум, а мiй i Наталчин хрещений батько. А ото - зять, зять-приймак... А ото - Ганна Морозiвна, замiжня вже... А ото - Марiйка, ба яка гостра, як швайка... I вже ми з рiк не бачились, як на весiллi у Ганни гуляли, та й досi... - Агов, Марiйко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?.. - Та на тебе ж глядячи!.. Дiди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звича╨м. А ©х випереджаючи, туди ж жiнки, озвучуючи вечiр дзвiнкими поцiлунками. - От-тако©!!. - це Гриць розпучливо. - Куди ти преш, Марiйко, куди ти преш, цiлуватись, кирпата?!. Я ж ось!.. - Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Iди, там он моя кобила, ха-ха-ха!.. Босонога, розмальована потом дiвчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марiйкою Морозiвною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима - до хлопцiв. Надто витрiщилась на того Григорiя i зашепотiла щось до Наталки, аж-но та ©© бринькнула по губах. - Та поцiлуйся, поцiлуйся вже з ним, Марiйко! - вмовля молодиця з немовлям, що ©© дiвчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дiвчина, спритна до жартiв, до молодечого скалозубства. - Пожалiй вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього... - Хай вiн сказиться. Ще покуса╨. Ба як iрже! Огиряка... - Та то вiн так. Хвабриться. А сам ще зелений i нiчого не тямить, i цiлуватись, мабуть, не вмi╨. Ажи?.. Iди, дитино, я тебе навчу... - i зайшлася реготом зi спантеличеного Гриця. - А ось з цим, - повела бровою до Григорiя, - з цим би i я поцiлувалася... Це твiй жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп'яла, дiвко... - i ворушить бровою до Григорiя, смi╨ться загонисте. - Ганно, Ганнусю, - заяхидничав Гриць, - i чого це ти лiзеш поперед Марiйки? Що в тебе за очi завидющi, а руки загребущi? Не роби дiвчатi збиткiв, а собi лиха та й нам страху... _-_ То ото я така страшна?.. - Та нi. Тiльки ж як ми полiземо до тебе цiлуватися, то перше - Марiйка пiде та й втопиться, а друге... - Iгi! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цiлуватись буде... - От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й морду╨... Кпили. Реготали. Скалозубили. Пiдiйшов i цибатий мовчазний зять до гурту. А старий Мороз i старий Сiрко, привiтавшись з молодими, стояли собi на стежцi, гомонiли, - про се, про те. Старi друзi, старi приятелi. Ще й родичi. У Мороза - Сiрковi хрещеники, а в Сiрка - Морозовi. Колись i примандрували разом в цей край. I довго жили разом у однiм селi. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, - жили один од одного бозна й де. А тепер зустрiлись, радiли. Розпитували вза╨мно про життя-буття та й куди хто мандру╨. Морози ©хали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагерi) в гостях була, забарилася та й маля там породила. Так оце ©здили туди забирати ©© з шпиталю лагерного ("будь вiн неладний, прости, Господи!"). Та й iншi, сво© мисливськi справи залагоджували, - договiр там мав старий