Мороз з управлiнням лагерiв на доставку дикого м'яса; для всього того начальства, либонь. "Пани м'яса хотять!" Ось так... Оце вже двадцятий день мандрують Морози туди й звiдти. - Боже! Що ж то в тiм свiтi робиться! - скрушно хитав Мороз головою, розповiдаючи про Комсомольськ - про те мiсто арештантiв, - та й про всi страхiття тамтешнi. Так гомонiли. А як похопилися, було вже поночi. Пiзно мандрувати хоч туди, хоч туди. Тож вирiшили ночувати тут. Там де спинилися, там i стали табором. Розв'ючили коней, - навернули тюкiв велике пiвколо. Всерединi розiклали велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвiшували зброю й амунiцiю на сучках. Нап'яли намета для молодицi з дитям на пiч. I так стали табором. Конi поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, - хай постоять, заким ©м пастися. А тодi - мужики дiстали сапернi лопати i пiшли добувати воду. То була складна проблема тут, на такiй височинi, проблема майже не до розв'язання, - проблема води. Нiякого струмка i нiяко© iншо© води поблизу не було. Вся надiя на лопати. Довго копали землю. Накопали кiлька ямок метрiв у пiвтора завглибшки, але води не здобули. Спустили по десять потiв, аж-но вся одежа поприлипала, як пiсля дощу, а води - гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули i вернулися до табору. Може, тим часом набiжить. Думали так, але й самi в те не вiрили. Дiвчата сидiли, порозкривавши роти, i облизували шерхлi губи, попаленi спрагою. Тi крапелини води, що ще були в однiй iз фляг, вiддали матерi, Ганнi. Але i ©й те не зарадило. Вмитися - то було нездiйсненою мрi╨ю. Напитися - ще бiльшою мрi╨ю. Перша хвиля пiднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвiт. Але що ж поробиш? Треба терпiти. То i вирiшили терпiти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та набiжить... Гриць ще пробував жартувати, лежачи горiчерева на землi: - Дiду Морозе!.. Вiддайте менi Марiйку, ©й-бо! Нащо вона вам здалась така кирпата? А я б... - А вiзьми, вiзьми!.. Тiльки що ж ти з нею робитимеш, синку? - А я б мав собi де набiйницю чiпляти - на ту кирпу. - То бери, бери. Тiльки ж ти не даси ©й ради, бо вона, бачив, як брика╨ться в мене. - Е, пусте! Вона он уже не брика╨ться, бачите, як рота роззявила, як сорока в жнива... Агов, Марiйко! Чи ти дума╨ш, що зараз дощ буде?.. - Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!.. - Пробi! То ти на мене так рота роззявила? - Грицю, Грицюню... - це Ганна благально. - I тобi буде добре, i нам буде добре, - лови щастя, бо бiльше такого не буде, чу╨ш: за пляшку води вiдда╨м дiвку, з руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скориста╨шся, то вже навiки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрiбен! Гриць сопiв, лежачи горiчерева, i так само сопiв Григорiй. - Добре, - згоджувався Гриць, - зараз набiжить, там, у ямцi. Тiльки я ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку цiну я собi не кирпату дiстану... А Марiйка i зовсiм не була кирпата. Так, трi-iшечки. В дiйсностi ж вона мала напрочуд гарний нiс на милому обличчi, - нiс з ромбиком нижче перенiсся. Що нiс у не© гарний, вона знала про це, як знав i Гриць. Саме тому Гриць i допiкав ©й, бо в дитинствi вона таки була кирпата i тодi Гриць так ©© дражнив. Вечеря нiкому не йшла в голову. Не хотiлось. Хотiлось пить. Пи-и-ть! Хлопцi ходили кiлька разiв до ямок, але марно. Вертали нi з чим i знову лягали пластом. Найменше терпiли дiди, вони собi покурювали та гомонiли. Найбiльше терпiли дiвчата. Та й хлопцi. Григорi╨вi не було сили терпiти спрагу, як вiн не намагався. Багато випотiв. Але терпiв. Мовчки лежав за освiтленим колом, притиснувшись грудьми до землi, поклав голову на руки i, удаючи, що дрiма╨, дивився на все примруженими очима. Слухав, як розмовляли дiди, але не мiг зосередитись слухом i думками... Думки, як порванi хмаринки в небi на гарячому, степовому вiтрi... Думав про рiзне... Подивляв все, що вiдбулося за кiлька хвилин... А ще подивляв витривалiсть дiдiвську. Так нiби ©м зовсiм байдуже. Iншi, зда╨ться, теж не особливо переймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились. Лише Наталка раз по раз облизувала набряклi губи, що з них нижня репнула посерединi. Але й тiльки. Нагнувшись усмiхненим лицем над немовлям, що лежало в матерi на колiнах, бавилась з ним. Та ще Марiйка дiйсно розкрила уста, як галка в спеку. Молодиця сидiла задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того хороша, що, зда╨ться, отак би взяв та й намалював ©©. Отак як ╨. На цьому всьому тлi. I вже тим самим перевершив би все, що було досi сказано про Мадонну. А вона - тая Мадонна з диких нетрищ - забула про весь свiт i навiть грудей не затуля╨, доправди, божественних, - чи не соромиться, бо зна╨, що прекрасна, а чи забула за хлопцiв. А чи глузу╨ з них. А чи то спрагу хоче напо©ти прохолодою ночi... Немовля щось гулюка╨ до Наталки, а вона бринька╨ йому пальцем по губах... Безподiбний малюнок в яскраво осяяному колi на тлi чорно©, дико© пущi. За ватрою в нетрах було тихо i поночi, хоч в око стрель. Де-не-де вихвачувались: купка листу... гiлка... освiтлений шмат стовбура... Григорiй мовчки встав i почав збирати боклажки, чужi й сво©. Назбирав цiлий оберемок. - Куди це ти, чи не на торг, сину? - посмiхнувся старий Сiрко. Григорiй i собi посмiхнувся: - Та таке... А Грицько витрiщив очi: - Нi, справдi? Шо це ти надумав? А Григорiй просто: - Пiду по воду. - Тю-у!.. - Грицько аж схопився. - Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з тобою! - А чого ж? Тут води - можна Днiпрогес рухати, - i отак мучитись?! - Це╨ кажучи, пiймав на собi Наталчин погляд i це ще дужче його пiд'юдило. - Облиш, сину, - сказав старий Мороз. - Перетерпимо якось... Бо тут води нема й близько. А до того ще й нiч. По тайзi не ходять. Це не в огородi i не в городi. Та Григорiй не пiддавався. - А все-таки спробувати можна... - Подивився на Сiрка, що сидiв, посмiхаючись в вуса, i нiчого не говорив, почепив гвинтiвку на шию i ступнув у темряву. - Ну, то пiдожди й мене! - крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок штук iз п'ять, в тiм числi три великих, лiтрових, Марiйчиних, почепив карабiн на плечi: - Нерпа! За мною!.. - I пiрнув у темряву за Григорi╨м. Десь пошелестiли вниз по крутому схилi. - Самашедший - сплеснула руками Марiйка. - ©й-богу, самашедший!.. Аж Наталка засмiялась. Цибатий зять пiдтримав Марiйку: - Чудне... Я такого ще не видав. - I скептично скривився, наче йшла мова справдi про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тiм же дусi. А старий Сiрко мовчки пихкав люлькою i посмiхався в вуса. "Авжеж не видав!" I тiльки юна та чорнява мати з немовлям, нiби виголошуючи його думки; прорекла переконано, з щирою надi╨ю, спiвчуттям, упертiстю: - Д i с т а н е!.. О, то, видать... - i покрутила головою, та, не дiбравши бiльш вiдповiдного слова, закiнчила несподiвано: - Iдол, видать!.. Тiльки глянути на нього... Але то без найменшо© нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення i надiю на втишення пекельно© спраги i злiсть на чоловiка... - От теж... Макоцвiтна... - буркнув цибатий зять Морозенко. А хлопцi - десь як у воду канули. Проглинула ©х темрява, i нi слуху, нi духу. Анi шелесне нiде, анi гукне... Чекали. Ходили ще раз до ямок, - чи не набiгла? Нема╨... А хлопцi пiшли i мов запалися. Час минав тягуче i повiльно. Година... Двi... Нi слуху, нi духу. Збайдужiлi, втомленi люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не за©кнувся нiхто. Наталка поклала пiд голови сiдло i лягла пiд рясним дубом. Лежала так i дивилась приплющеними очима на вогонь. Бiля не© лiг Заливай, поклав голову на лапи i теж дивився на вогонь - пряв очима, як круглими люстерками. Марiйка вмостилася на в'юках горiчерева. Було пiзно, та сон не брав нiкого. Дiди i цибатий зять сидiли коло вогню, зрiдка перекидуючись словом. Спрага i втома i ©м теж вiдбила охоту до розмови. Та вже, далебi, i не спрага володiла думками кожного... Молодиця тривожно позирала на всiх, але мовчала. Ачей вже перейшло за пiвнiч. Втому заступила тривога. Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапля╨ться в таких нетрищах та тако© глупо© ночi!.. "Подурiли, прости, Господи!.. Ну й народ пiшов!" А старий Сiрко сидiв собi, без кiнця попихкуючи люлькою, i дивився на вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та: - Еге ж!.. - А що то за один? - не перемiг-таки цiкавостi зять, спитав нарештi, нiби ненароком, лежачи на черевi та позираючи з-пiд насуплених брiв на полум'я: - Що то за чудак?.. Видать, не тайожний. - А не тайожний, - згодився Сiрко, постукуючи люлькою об полiняку та натоптуючи ©© помалу знов. - А хто вiн?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним колом тихенько, але злiсно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь. - Нi, - пихнув Сiрко, - не зять... - Видать, нетутешнiй? - байдуже допитувався цибатий. - А. нетутешнiй... - так само байдуже згоджувався дiд. - А хто ж вiн?.. Дiд подивився на цибатого спiвбесiдника, не повертаючи голови, i так само на старого Мороза, - подивився насмiшкувато, помовчав, а тодi серйозно так, безапеляцiйно:. - Кревняк один... З центру... - I парт╨льний, може? Тож, видать... Сiрко помовчав. Подовбав пальцем у люльцi та: - Нi... Бери вище! - подумав хвильку... I додав гордо i трохи заголосно, з притиском: - Iнженер, о! - Овва!.. Зайшла павза. Цибатий вiдчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але завжди незрозумiлим до кiнця, грiзним словом. Те чуже i та╨мниче, як чаклунське замовлення, грiзне сво╨ю та╨мничiстю слово всiх приголомшило. А Сiрко курив собi i навiть бровою не зморгнув. Не зморгнув навiть тодi, як спiймав на собi блиск здивованих i воднораз докiрливо витрiщених доччиних очей звiдти, з-за свiтляного кола. А дiвчина закусила репнуту губу i, зiтхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сiдла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо. Заливай враз нашорошився, пiдняв голову... Шось зашарудiло в темрявi. Ближче. Пес наструнчив вуха i загарчав. А потiм спокiйно поклав голову на мiсце. Iншi пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку... З темряви виринув Григорiй i пiдiйшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрi, - вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорiя був теж мокрий, а обличчя спокiйне. Коли б вiн бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрiвши. Старий Сiрко позiхнув, ворухнув бровами: - Купив, кажеш? Добре. - I спокiйно та голосно: - От бач. Твоя правда, Ганно! Всi посхоплювались зачудованi. Так нiбито запотiла з боклажок не звичайна вода, а ота казкова, цiлюща, жива вода, що воскреша╨ мертвих. Наталка пiдвелась iз свого сiдла: Григорiй подав ©й одну боклажку з водою. Другу подав Ганнi... Дiвчина припала спраглими устами до бадьорливо© вологи, а очима - до Григорiя, i хтозна, чим до чого дужче... Навiть забула на цей раз гордо пхикнути. - А де ж Грицько? - А я думав, що вiн тут уже. Та ми ж разом iшли i туди, i назад. А потiм засперечались. Вiн каже: лiвiш, а я - правiш. Вiн уперся, i я уперся, i вирiшили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай i йде. I Нерпа ж iз ним... Отако©!.. Григорiй знову чiпля╨ на шию гвинтiвку, що був уже зняв, i намiря╨ться йти шукати. Аж тут назустрiч iз темряви Нерпа. За нею - Грицько. В руках лише двi великi пляшки, а сам iде - регочеться. Почепив зброю на сук, сiв на землю та аж за живiт береться. - Та чого ти iржеш!?. А де ж пляшки? - це Марiйка. Грицько махнув рукою в лiс: - Пiди позбира╨ш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, зна╨те, такого iдола ще, мабуть, i не бачили, як оцей наш Григорiй... Пiшли. Темно, як у пеклi. Сюди поткнешся - лобом у дерево, туди - ребрами в пень. А ногами нiяк не виплута╨шся. Ну, думаю, хай трiшки пройде, а там прохолоне - та й назад. А вiн преться десь попереду, все вниз, як ведмiдь, тiльки гiлля трiщить. Нерпа бо©ться iти вперед, треться бiля нiг, а вiн ломить... Коли це чую - шарах! Брязь-брязь, брязь! - Полетiв через колоду. А я дряпаюсь позаду - ноги потрапляють у розсипи, в щiлини, - як гавкнеш несподiвано вниз - аж костi трiщать, зуби клацають. Тупцю╨мось. А все вперед помалу. Я його не бачу, i вiн мене нi. Злiсть мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде вiн проситися. Де там! Наткнулись на скелю, - мацали, мацали, - нi туди, нi сюди. Зрадiв я: от, кажу, нема ходу. А вiн попер убiк десь, потрiщав униз-таки. Боже, скiльки ми разiв падали! Тiльки й чу╨ш - шарах! Трiсь-трiсь-трiсь! Боклажки або гвинтiвка бряжчать хiба ж так! Там десь i пляшки всi, пiди позбира╨ш, Марiйко... Як тiльки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Iдемо - а води все нема. У мене вже очi на лоба виперло. I став я тодi проситись: "Ходiм, - кажу, - назад, хай йому чорт! Так ми рiк iтимемо, а води не знайдемо i назад не вернемось". А вiн смi╨ться: "Дурний, - каже, - не може ж цей схил тягтися аж до Японi©. Найвища гора в свiтi яких вiсiм-дев'ять кiлометрiв, а це горбки. Зараз буде дно, а на днi завжди вода". Пiшли. Довго дерлись. Це вже кiлометрiв з чотири. Коли це чую спереду: "Ага! Ось тут скоро". Зiйшли на дно. А на днi так же видко, як i вгорi. Тiльки бур'ян густiший та трава, як очерет, вище голови така, що не продерешся, та купки. Лазимо, спотика╨мось. Нема води. Потiм набрели на ковбаню... Як ми туди не вшелепались!? Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана - i пiшла трiщати. Нерпа заскавчала та пiд ноги. Що то без товариства та в такiй темрявi! А воно, либонь, ведмедяра або вепр, а мо', й ще що... Попробували - а вода стояча та смердюча. Я хлиснув i виплював. Разом тобi i чай, i узвар. "Ходiм назад", - кажу. "Нi, ходiм далi". - "Не пiду". - "Ну, сиди тут, хай тебе вова з'©сть". - Постояв, послухав i пiшов сам. Коли це чую, скрикнув, а далi гомонить iз кимось... Я прожогом туди, визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрiв. Останнi пляшки мало не побив, падаючи. Приходжу на голос i вже чую: вода плющить-дзюркотить, а Григорiй бовта╨ться в нiй. "З ким ти тут гомониш?" - питаю. А то сам iз собою... - Тпру, - спинив Григорiй, лягаючи за вогненним колом. - Ти лiпше розкажи, як ти воду Марiйцi нiс. - Ха-ха! Ще, пак, туди я пляшок тво©х. Марiйко, бiльше половини донiс. Понапивались ми, понамочували голови, повмивались, вiдпочили i ще понапивались про запас. Ну, понабирали води. Оце, кажу, з двох Марiйку напуватиму, щоб придобритися, а це - iншим... I ти скажи - мабуть, така твоя доля. Всi пляшки тво© потовк, падавши. Це у мене ребра днiв зо три болiтимуть. Але пляшки, що ж... Пропав твiй посаг, дiвко! Але за таку воду треба платити, от. Ну, так i доповзли сюди. Я думав, що я йду вiрнiше, а вiн, виходить, як вовк... - А от скажiть, тату, - звернувся Грицько по павзi до батька, - що воно за знак? Нерпа ж добрий пес, а не йде вперед, хоч ти вбий. Як хто наврочив. Батько, позiхнувши, скептично: - Де ж ти бачив, щоб хоч який собака тако© ночi та в таких нетрях сам ходив? Тут духу звiриного багато! Звiр уночi бачить добре, а собака кепсько. - А ми з Григорi╨м зовсiм нiчого не бачимо, а кiлометрiв з вiсiм вiдчухрали. Поки Грицько розповiдав, Наталка з Марiйкою почепили казанки i чайник над вогнем i заходились готувати вечерю. Всi ожили. Заворушились. Загомонiли. Морози дiстали спирту, оселедцiв, копченого сала. Сiрки теж не лишились позаду, розтрясаючi© сакви. I ось на розстеленiм брезентi опiвночi забенкетували Сiрки з Морозами. Загуляли за всiма звичаями-обичаями. Пили за тих, що тут, пили за тих, що дома, - за стару Морозиху з Сiрчихою. "Хай брикають!" Пили за тих, що померли: "Хай царствують!", "Земля ©м пером..." I за тих, що ще не народилися, але неодмiнно народяться... "З такими от дiвчатами та й з такими соколами-хлопцями!.." Пили за усiх... За щасливу дорогу вперед i за щасливий поворот назад. Пили. Примовляли. Пригублювали... Ганна пригублювала до Григорiя, рухаючи бровою. А Наталка пригублювала до старого Мороза, прикусюючи репнуту губу, бо не могла дзвiнко зареготатись... Весело пили, за традицi╨ю, за козацьким звича╨м... I орудували ножами за стрiлецьким, мисливським звича╨м - кожен сво©м, - краяли, кромсали м'ясо, хлiб, рибу... I орудували щелепами так, як тiльки в тайзi можуть орудувати при вовчих зубах i при вовчому, хижому апетитовi... ©ли - не ©ли, молотили, стирали все, як на жорнах... Григорiй сидiв насупроти Ганни, що так лукаво ворушила бровою, i, дивлячись на ©© знаменитий, такий типовий полтавецькнй профiль в золотих арабесках полум'я, слухав примовок, приговiрок i нiяк не мiг вiдпекатись вiд вражiння, що це вже з ним було десь. Та й знов, либонь, вiдбува╨ться там, десь в надворсклянському лузi а чи на Пслi. Десь на гулянцi Тро╨цькими святими - це вони "кашу варять"... Порскають конi, хрумкаючи на пасовиську... Зараз ось задирчить деркач, вiщуючи ранок, зiйде сонце, i вони, запрiгши конi, рушать додому... Ватра палахкотить, мечучи iскри вгору. На освiтлених деревах, що обступили пiвколом, розвiшана зброя - гвинтiвки, вiнчестери, набiйницi... рюкзаки... бiнокль... На землi розкиданi сiдла, сапернi лопати, в'юки... Лежать i никають гостровухi, страшнi вовчури... Напнуто вiйськовий намет... Нi, це не в Слобожанському лузi! Це зовсiм на другiм кiнцi землi... А люди - тi самi. I не тi самi. Такi й не такi. Всiм такi, лише одним не такi, - поглядом, житт╨вим тембром, iншою якiстю. Цi - суворi i загартованi. Безжалiснi стрiльцi, веселi i безпощаднi звiролови, мускулястi диктатори в цiй зеленiй, первiснiй державi, хижi i гордi завойовники цi╨©, ще не загнуздано© стихi©. Життя геть випекло з них сантимептальнi риси i вайлувату лiниву млявiсть, насталивши ©х, вигартувавши в безперервнiм змаганнi за сво╨ iснування... По вечерi молодi поснули, де хто впав. Лише дiди, запаливши люльки, сидiли ще i гомонiли собi коло вогню. I цибатий зять з ними. Григорiй одiйшов i лiг у темрявi на мiшки. Був дуже втомлений. Та не мiг заснути. Старий Мороз розповiдав про Комсомольськ. Спершу Григорiй не дослухався туди, бо був серцем деiнде, - там, пiд рясним дубом. Воно, те серце, пiдiйшло туди нишком, навшпиньки i стало в головах у тi╨© насмiшкувато©, мов заворожене, не в силi анi ступити далi, анi пiти геть... Чув шелест там. Уявляв голову, покладену на тверде сiдло, але не мiг уявити обличчя - заплющила чи не заплющила очi? Либонь, спить собi... Хай спить... А дiди тихо бубонiли. I лише помалу дiйшов до Григорiя жаский змiст тi╨© розмови, полохаючи сон, що почав був пiдкрадатись. Старий Мороз розповiдав про мiсто каторги, про пекло новiтнiх канальських робiт, вигачуване костями укра©нськими, - про Комсомольськ. Це вони туди ©здили... Та й ранiше, вiдколи тiльки почато там рити першi кар'╨ри в дикiй пущi, теж там бували. Часто. Контракти з "Бамлагом" на м'ясо мали... I багато чого бачили... Бодай не дiждати нiколи. Ге, надивились вони та й наслухались... А тепер i син рiдний там... I розгортав старий Мороз страхiтливi картини, пiдгляденi образки жаско©, каторжансько© епопе©... Про колони виснажених арештантiв на лютiм морозi... Про безлiч стероризованого, на повiльну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну "сво©х людей" - землякiв з далеко© тi╨© Укра©ни нещасливо©... Про голод i цингу... Про надлюдськi терпiння i труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозi напiвголих, напiвбосих людей, чесних трударiв - полтавських, та катеринославських, та херсонських "куркулiв", "державних злодi©в", суджених "за колоски", та й всяких "ворогiв" - вчених, вчителiв, селян i робiтникiв, бородатих дiдiв i таких же бородатих юнакiв, що й не розбереш, скiльки людинi вiку... Про жорстоку смерть без похоронiв, як худоби, - смерть вiд знущання, голоду, пошестей i журби... Про здичавiлих собак, що тягають мерзлi людськi голови i руки межи бараками... Про чутi арештантськi пiснi i тугу без слiв (бо давно виплаканi)... Про неймовiрнi самогубства... Григорiй слухав, зцiпивши зуби, понуро, i сон тiкав вiд нього. Вiн до болю чiтко уявляв тi арештантськi колони i цiлу ту, колосальних маштабiв, арештантську трагедiю, цiлу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уявi зринало пережите самим... Брязки тюремних затворiв... Зойки мордованих... Етапи... По тiлу виступав холодний пiт, як вiд пропасницi. Напнутi нерви бринiли, так, як бринить часом дрiт восени на стовпах серед понурого степу, - тоскно, тривожно. А дiд Мороз бубонiв... Вiн ще розповiдав i про те, як останнi мiсяцi почало вже те "НеКеВеДе" добиратись i в тайгу. Про "розкуркулювання" та обеззбро╨ння старовiрiв. Про висилку десь цiлого селища старовiрського. Про арешти, яких досi не чувати було. Про закон щодо збро©, про заборону користатись нею та ©© тримати ©© без дозволу спецiального... I кляв на чому свiт сто©ть. Аж зять цикнув i показав очима туди десь, де лежав Григорiй. Сiрко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: "Не бiйся, дурню, то свiй чоловiк, то iнженер". А Мороз кляв: - Збро© ©м!.. Хазя© теж!.. Та ми вiк тут прожили, ©х не бачили, та й ©х не питали. Де вони були тодi, як тут i нога людська, християнська не ступала, га?!. Iроди!.., - I хитав головою скрушно. I зiтхав: - Пропав свiт! Не дадуть вiку спокiйно дожити. Ой, не дадуть... А цибатий понуро: - Трясця ©хнiй матерi! Ще не в одного очi на лоба вилiзуть... То ще подивимось... - Та й розповiдав про те, як у них, на Голих Горах, брали братiв Кирпиченкiв. П'ять рокiв пошукували i не могли дати ради. А вони вчотирьох мали "штаб" там, де сам дiдько не дiстанеться. I цiлий "цехавуз" збро© та припасiв всяких... Аж поки ©х не вистежили та не оточили... Це минуло© зими. Три днi билися... Але не взяли нi одного. Билися, як на "пазицi©"... А тодi Кирпиченки з бо╨м перейшли в Китай... У Григорiя все переплуталось в головi... Лише одно не могло заплутатись нiде та й загубитись - гостре вiдчуття, що доля його не вiдста╨ вiд нього. Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чига╨ та й готовить йому й на цiй землi всякi несподiванки... I так, нiби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звiльнив його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серцi, що тут був притух в цiм едемi зеленiм, - вогонь всесокрушающего, але... i безсильного гнiву. Отого гнiву, що стискав п'ястуки до хруску i змушував серце скиглити, як мала дитина, нi, як в'язень на тортурах, якому насiли на руки й на ноги i заткнули уста ганчiркою... Так лежав Григорiй i думав сво© думи. А вони - то летiли вихором, то пливли, як чорнi, понурi хмари... Пливли по опаловому небi над тривожною землею... над м'ятежною землею... Освiтлюванi мовчазними загравами... Пливли... Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв сво╨, налiгши всi╨ю силою. А як розплющив очi - вже свiтало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише порскали конi. Тихенько повернув голову... Пiд столiтнiм дубом лицем угору лежала Наталка. В головах сiдло. Дiвчина лежала нерухомо i дивилась широко розплющеними очима просто себе вгору i лише зрiдка клiпала - з вiт падала роса. * * * Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сiрки розпрощалися з Морозами. Швидко зiбрались i рушили, кожен за сво©м маршрутом. Морози пiшли на пiвдень, Сiрки - на пiвнiч. Квапились кожен по сво╨. Люди нетрищ такi ж дiловитi, як i всi iншi. На мiсцi залишилась тiльки купа попелу i велика, випечена навколо, чорна пляма таборового попелища. Як пам'ятка. I буде та пляма довго чорнiти, - мiсяцi, а то й роки. Хтось, iдучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором i ще раз розкладе на нiй вогнище, але нiколи не вгада╨, нiколи не вичита╨ з тi╨© плями точно© ©© бiографi©: як саме, з чи╨© волi та й з яко© пригоди вона постала i що тут вiдбувалось, i що тут говорилось та й що думалось. Нi, не вичита╨ нiколи, що це тут зустрiлися були Сiрки з Морозами. А вже зовсiм но вгада╨, що був тут i такий - нащадок славного роду - закинений з далеко©-далеко© землi химерною долею. Кидав тут у вогонь гiлляччя, лежав тут горiчерева i так багато за коротку нiч передумав. Та пляма лишилась сама по собi, i нiхто на не© навiть не оглянувся, вiдходячи. Хiба лише Григорiй, та й то бiльше пильнуючи, чи не забули чого, анiж з розмислу. Всi були невиспанi, але бадьорi, лише мовчазнi. В ранковiм повiтрi було холоднувато, i той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей i тварин рухатись шпарко. Але не тiльки це пiдганяло. Поки не припекло сонце та поки не пiднялися на крила паутинi армi©, кожен квапився пройти якнайбiльше. А там можна буде добре виспатись на привалi. Сiрко знов iшов позаду, замикаючи процесiю, а Гриць з Григорi╨м попереду. В однiм мiсцi хлопцi бачили смiшну рiч... Вже сонечко пiдбилося вгору i розiклало золотi плями, як шовковi хустки, на галявинах, на стежцi, на каменях. Хлопцi йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежцi. Сiра, з чорними плямами, лежала вона на золотiй латцi сонячнiй i грiлася собi. Зачувши кроки, враз широко розкрила пащу. Але не пiдняла голови до хлопцiв - до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала ©© на землю. Хлопцi здивувалися. Але ще бiльше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсiнькi гадючата, рятуючись вiд небезпеки. Такi манюсiнькi - завбiльшки з циганську голку. Хлопцi почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнiм гадючам, гайнула в траву i щезла в кам'яних розсипах з блискавичною швидкiстю. - Марш-марш! дiтки... Старий Сiрко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли становиками вздовж, спускались впоперек i переходили падi, потопаючи в росяних травах i бур'янах, пiдiймалися на iнший становик... I не було тим нетрам кiнця-краю, i не було, здавалось, краю тiй дорозi, тим мандрам до тi╨© загадково© падi Голубо©. Перепочивши i поснiдавши та трохи поспавши, знову рушили. Далi. Все далi i все на одному мiсцi - зi становика на становик, а тодi в долину i наче назад на той самий становик. Йшли по високих хребтах та по глибоких проваллях i темних ущелинах, - раз сонце злiва, раз справа, а раз зовсiм померкало десь за первiсним пралiсом. I такий вiн був темний та вогкий, що навiть паута в нiм не було. Такими ущелинами при╨мно було йти. Хоч би й всю дорогу!.. Кiлька разiв переходили марi, - люди й конi йшли обережно перше провiреною стежкою, майже слiд в слiд, пильнуючи, щоб не оступитися. Один необережний крок - i клопоту не обберешся, якщо не втопишся ранiше, анiж тебе вирятують. Стежка, що була першi днi така добре втоптана, помалу зiйшла нанiвець. Згодом i зовсiм пропала. Йшли, далебi, навпростець. А хiдня навпростець - дуже важка тут. Перемагаючi© великi труднощi, посувалися дуже поволi. Але посувалися. Тепер уже старий Сiрко йшов попереду. Тiльки вiн один мiг вивести з цього зеленого хаосу i довести туди, куди треба. По якiмсь часi натрапили на нову, добру стежку i, перепочивши, пiшли, як ранiше. Швидким, бадьорим темпом... До Голубо© падi дiйшли третього дня пiд обiд. Заким дiйшли, ще раз ночували на стежцi, але вже бiля води, у вершинi рiчки Мухень. Власне, нiяко© рiчки там i не було, ще так лишень, рiчечка чи джерело. Але мальовниче. Падала та рiчечка стрiмким водоспадом серед надзвичайних у сво©й первiснiй красi урвищ i шумiла-шумiла. ╞х, таких водоспадiв, безлiч по нетрях. Тут i отаборились. Розiклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити - отой клятий гнус, та й комарi, - то понапинали ще й накомарники - такi наметики маленькi для кожного окремо, вiд комарiв. Позалазили туди, кожен у свiй, попiдгортали поли пiд себе i так лежачи, невиднi, гомонiли. Глянути збоку - чудно: горить вогонь, лежать собаки i гомонять люди, але людей нема. Лише чотири бiлi куреники. _Дiалог пiд на__ к__ом__aрн__иками___ Тут, власне, i вiдбувалися справжнi хрестини Григорi╨вi, i то в такий оригiнальний спосiб. Дiдiв голос з-пiд накомарника: - Наталко! А де ти дiла вухналi, дочко? Либонь же ти ©х ховала... Наталчин голос: - Нi, то ж Грицько, тату. - Ага!!. - це Грицькiв голос з-пiд куреника, трiумфуючи; - От тепер угадай, котрий з нас! Сiркiв голос: - Котрий, дочко? - Та... - i iз смiшинкою: - "Iнженер" же, чи що. Пiд Григорi╨вим куреником здивоване: - О!?. Сiркiв голос: - Що ти верзеш там, мала?.. - Хiба то я верзу, тату?! Ви ж учора хвалились Морозам: "I н ж е н е р", мов... Сiркiв голос нiяково: - А-а-а... - а далi, розсердившись та й посмiхаючись воднораз: - От дурна сорока... Пiд Григорi╨вим куреником смiх. Дiд: _-_ Чого ти смi╨шся, сину? Що дiд такий дурний? Таке, бач, трапилось... Наталка сердито: - То вiн, тату, смi╨ться од радостi, що потрапив в такi великi пани. - Нi... - озвався Григорiй серйозно: - Я смiюся... Смiюся я, батьку, що ви таки, мабуть, угадали... - Як то!?! - А так... Я таки справдi iнженер. - О!!. - аж вилiз дiд з-пiд куреника. - А ви кажете - дiд дурний! Го-го!.. - але не бачачи нiкого зi спiвбесiдникiв i заатакований гнусом, залiз пiд куреник знову: - А ви кажете, дiд дурний.. (Не знати чому саме, але старий Сiрко радiв надзвичайно). - Бач, воно ж зразу видно, що щось не так, то пак... I по якiй же ти, сину, частi?.. Павза. - Авiаконструктор, - нарештi почулося з-пiд Григорi╨вого куреника, не то з зiтханням, не то з нерiшучiстю. "Чи сказать, чи не сказать?" Незрозумiле i несподiване слово спричинило мовчанку. Чути, як гула мошкара. Нарештi Наталчин голос, вагаючись, але не в силi перемогти зацiкавлення i здивовання тим чудним словом: - А що то таке - авiа... Як-як пак?.. Ага - кон-н-стр-рук-тор?! Чи так? Боже, язик можна звихнути! - а сама десь далебi аж почервонiла, що така "дурна". - Так, - пiдбадьорив Григорiй i пояснив: - Авiаконструктор - iнженер, що вигаду╨ i буду╨ лiтаки. - Боже ж мiй! То чого ж ти мовчав?! - захвилювався Гриць. - То ти й лiтати вмi╨ш!?. - Вмiю, Грицю. - Павза. А далi, ухиляючись вiд розмови, насмiшкувато, кепкуючи з самого себе: - Ось бач аж куди залетiв... Старий Сiрко закректав, збагнув, що хлопцевi щось не те╨.. Щоб урвати розмову, дiд виголосив як резолюцiю: - Здорово! ©й-бо, здорово!!. Хотiв раз дiд збрехати - i не вдалось! - всi засмiялись. - Ну, гаразд, синку, раз уже так, що моя вигадка вийшла на правду, то ми тебе так i зватимем - iнженером. Добре? Резолюцiя була ухвалена одностайно. Титул всiм сподобався, за винятком хiба самого Григорiя, але його не питали, - вiн мусiв пiдкоритись для загального добра, "iнакше буде плутанина". - Iнженер... iнженер... - повторила Наталка кiлька разiв про себе, щоб не забути. - Заливай!!. - ©й, певно, хотiлось пожартувати а чи ввести в курс справи вiрного свого друга, але роздумалась. - Нi, нехай завтра... То, брат, для тебе тяжка рiч, - промовила дрiмливо до камарада, що пiдбiг до куреника i стояв, торкаючи лапою одстовбурчене ворухливе полотнище. А iнженер, тобто Григорiй, лежав пiд куреником горiлиць, i зажмуривши очi, дослухався до ноток в тiм голосi. "Кепку╨ дiвчисько. Сорока. Кон-стр-рукт-тор"... - I посмiхався, як вона розгублено тягла те слово, що "язик можна звихнути". А ще посмiхався на думку: "А що якби це дiвчисько та отак узяв i перенiс в той iнший свiт, - в свiт лабораторiй, наукових кабiнетiв, в грохiтняву заводу... в рев моторiв... в мерехтiння пропелерiв... в шум тисяч лiтакiв у повiтрi... Тiльки уявити ©© здивування! А то ще й пiднести ©© ген i замчати у небо за хмари... за хмари..." В вуха гула мошкара. Вже в накомарнику ©ла по©дом. Оце серед гудiння зовнi вiдокремлю╨ться тонюпький голосок, гострий, як шило: "Дзi-i-iнь... Дззi-i-нь..." Ближче, ближче. Вже в'╨ться над носом а чи бiля вуха. Манюньке, а виклика╨ тривогу, мов велетенський лiтак. Мотор гуде зi дзвоном: "Дззi-i-i..." I враз пропелер встромлю╨ться в шкiру!.. Сатана! Де вона знаходить дiрку в новiсiнькiм накомарнику!?! Дiд не витримав перший, а з ним i Наталка, - вискочили з-пiд накомарникiв: - Iнженере!.. Грицьку!.. Вечеряти!!. Ось так, власне, вiдбувалися христини. Вiдтодi Григорiя здебiльша звано "iнженером" i тiльки зрiдка Григорi╨м. __ _Надь Голуба_ Другого дня к обiду, пiсля, здавалось, безконечних спускiв та петляння по становиках, прийшли, нарештi, на Голубу. Пiд сопкою, над широченькою, бистрою рiчечкою стояла споруда - комора не комора, хата, крита берестою (березовою корою). Дво╨ вiкон дивились на широку i, здавалось, безкраю, справдi голубу улоговину, що йшла десь униз i ген аж пiд синьо-фiалковим пасмом повертала вправо. I голубiла-голубiла. Конi заiржали, нiби прибули додому. Собаки пiшли по нишпорках. А падь голубiла, заллята сонцем, мрiйна i приваблива вiддаля, як замрiяна дiвчина. Вона була вкрита морем лiсу, але де-не-де лисiли плями - галявини лук. Просто перед хатою, по той бiк рiчки, схили сопок та берег рiчки також були покритi буйною травою. Лиш, де-не-де по травi стирчали похило i просто голi стовбури, а подекуди чорнi ожуги. Хата з ганком i прибудовою. Коло хати стiжок торiшнього сiна, окремо дашок на стовпчиках i конов'язь. Пiд хатою лежала перевернута догори дном байда. - Ось ми й дома! Тпру! Агов! Хазя©н дома? У вiдповiдь з-пiд байди вискочив хвостатий звiрок, з добру кiшку, i з усiх нiг кинувся навтьоки. - Харза! Ха-ха-ха! Держи ©©! Та постривай, щось скажу!.. Але харза не стала "стривати", мчала, як помело. Собаки з лящанням подались навздогiн, та харзу мов вiтром пiддало - метнулась на дерево i подалась верхами. Собаки, задоволенi, що так добре налякали непроханого сторожа, повернулись назад. Тут уже мисливцi розташувались, як дома, бо таки це й була справжня ©хня господа. В хатi була добра селянська пiч, складена з дикого каменю, дощана пiдлога, широкий пiл. Перепочили, i закипiла робота. За годину навели такий лад, немов тут увесь час жили. Помили, почистили, упорядкували все. В вiкнах уже стояли квiти. Пишнi, рiзнобарвнi, яскравi дикунки. Це вже Наталка. Поки хлопцi порались з в'юками, вона збiгала за рiчку, на луку. Пишнi саранки, дикi ромашки, i мак, в'юнки, I плакун, i ще, й ще - всi, якi трапились, прибули гостi. Зброю i весь вантаж склали до комiрчини, а звiдти повикочували великi кадовби. Грубi й дебелi, вони порозсихались без дiла, ©х виставили до рiчки i поналивали водою. З того, що в комiрчинi був деякий бондарський струмент, Григорiй виснував, що кадовби цi роблено тут на мiсцi. Але його здивувало не це, а те, що такий цiнний струмент, та й iншi ще цiннiшi речi, якi тут були, як от поперечна пилка, колiй, вiдра, великий вмазаний казан надворi, та й байда, - так тут лежали i нiхто ©х не забрав. I вiкна цiлi - нiхто ©х не повибивав, i пiч не зруйнована, хоч хата й не заперта була. Диво дивне╨, як на ╨вропейця. Вiн про це сказав. Старий Сiрко сво╨ю чергою здивувався: - А як же iнакше? Ще що вигадай курям на смiх! Е, синку, тут такий закон, закон неписаний. Тут ранiше було хоч рушницю залиши у шатрi, хоч хутрину, хоч що хоч, - лежатиме мiсяць - нiхто не вiзьме. Бувало, й зайде хто, - переспить чи дощ перебуде та й пiде. Було... Та й тепер ще, слава Богу, поки без великих змiн. Так же колись i на Укра©нi було... Чи, мо', й тепер?.. - Авжеж, там iз шатром занесуть, з живого шапку знiмуть, а то й з головою разом. - Он як! Дiйшли науки, значить! Затопили пiч - перевiрили, чи не завалилась де. А впоравшись з усiм, старий заходився надворi варити обiд. Наталка повела конi, а хлопцi пiшли десь "на широке" купатись. А те╨ "широке" - велике бурхливе плесо пiд водоспадом. Водоспад же - хоч пiд Днiпрогес. З триметрово© височини стрiмголов падала прозора стiна. Вода гнала наввипередки, аж наче зi смiхом. Дiйшовши до низу, вона кипiла i гула, а далi розходилась на всi брки, поспiшаючи десь до ново©, чергово© тако© забавки. Хлопцi пiрнали, дурiли. Вода була холодна, i це було при╨мно. - Оцей водоспад, зна╨ш, як зветься - спитав Грицько. - Нiколи не вгада╨ш... - Дивлячись, хто давав назву. Ну, скажем... який-небудь Анюй або Улахеза, якщо хрестили китайцi, або ще водоспад iменi Дерибаса, як по-новому. - Нi, не так! Вiн зветься Дiвчина. Чомусь усi мисливцi так звуть. А гарно? - Гарно. А сам подумав: "Дiйсно. Грайливий i сердитий, буйний i лагiдний, нiжний i звабливий у сво©й дикiй красi... Ще б добавити: "дiвчина Наталка". - ╙ така байка, - розповiдав Грицько, - тiлький хто ©© вигадав, не знати. От: була дiвчина удегейка, красуня. мавочка. I любила одного чужинця. Любила - мовчала, нiчого не сказала. А як вiн пiшов десь геть i не вернувся, вона пiшла в лiс i, заплакавши, впала навколiшки, свого Бога благала, щоб завернув. I ждала, i плакала... Та так i лишилась ждати далi. Та ©© став тодi на цiм мiсцi водоспад оцей. Дiвчина тужить, все плаче... Так розповiдають. Брешуть, звичайно? Григорi╨вi було шкода руйнувати прекрасну легенду, i вiн промовчав. Потiм пiдтримав: - Чому ж! Мабуть, правда. Коли повернулись, обiд був готовий. Дiд iз Наталкою теж пiсля купання посвiжiли i в доброму настро© чекали ©х. - Сьогоднi вже шабаш, - оголосив дiд по обiдi. - До завтра - свято. А завтра пiдемо на розглядини. Хлопцi ходили ще до рiчки вкосити трави i носили ©© оберемками, щоб вистачило коням на нiч. Наталка блукала з Залива╨м i з бiноклем, - все кудись видивлялась. То стояла в гущавинi i дивилась, як хлопцi косять, то цiлу годину спостерiгала вивiрку, а то дивилась у воду, лiгши на березi, - дивилася пильно туди в бiнокль, нiби там хтозна й що побачила. В бiноклi мерехтiла веселка. Заливай насторожено дивився теж у воду, лежачи поруч i нашорошивши вуха. Аж Наталка засмiялась i турнула його в рiчку. Потiм вони бiгали разом наввипередки по урвищах, стрибали через камiння, ловили колонка, якого застукали на голiм березi коло рiчки. Довго стрибали за ним. А вiн, як в'юн, рятувався геро©чно. А вже як загнали його на дерево i вiн, почепившись на гладкому стовбурi метрiв за два вiд землi, жалiбно i перелякано дивився вниз у страшну Залива╨ву пащу, як уже лишилося його тiльки взяти, Наталка враз одкликала пса: - Ходiм! Нехай утiка╨. От налякали ми його, га! Хай попадеться нам узимку, як буде багатий. На нiчлiг хлопцi влаштували собi окрему квартиру пiд стiжком, бо ж "у хатi душно, iнше дiло стiжок". Це мала бути ©хня домiвка. Конi на нiч поставили бiля конов'язя. _Пантовка___ Другого дня, як сонце оббило трохи росу i як "увесь звiр, мовляв старий Сiрко, уже заднював", посiдлали коней i всi четверо ви©хали на оглядини. Перед тим пильно помили коней вiд решток дьогтю, почистились самi. Григорiй хотiв наквацювати iчаги дьогтем, але Наталка суворо заборонила, а батько пояснив: - Звiр полоха╨ться. Треба, щоб поменше непевних запахiв. Це ж пантiвка, дiтки. Не зiпсуйте кашi! Особливо звiр чуйний до запахiв людини та запаху пороху. Через те пильно почистили зброю i не пiшки пiшли, а по©хали верхи, щоб не "слiдити". Собак залишили вдома, поприв'язувавши. ╞х не для цього полювання взято сюди. Григорiй хвилювався, як справжнiй мисливець, та ще перед таким невiдомим полюванням. Проте полювання вдень нiякого не було. Вони в дорозi виполохали двiйко вепрiв. Iншим часом жоден би не втiк, а зараз нiхто й не здумав зняти рушницю, навiть не тюкнув. Потiм бачили сохатого, що по шию стояв у водi. Старий Сiрко зупинив копя в гущавинi, i всi також. Почекали, поки сохатий десь пiшов собi. Сiрко промурмотiв: - Вражо© мами, шля╨шся тут, спав би... Так про©хали кiлометрiв з вiсiм, здебiльша мовчки. I при©хали на солонець. Спершу оддалiк довго оглядав його старий Сiрко в бiнокль, а переконавшись, що нiчого тiм нема, куди вiв дивився (а дивився десь просто себе на широку ясно-зелену г