Василь Барка. Жовтий князь ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ 1 Наряджа╨ доню: зда╨ться, то власне серце, вибране з грудей, окремо радi╨. А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки ©м треба? Чiпляються i гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб. - Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду. - Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем. - Миколи i Андрiйка нема. Тата ждуть: як станеться що... ╞й страшно навiть вимовити. Причiсу╨ Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчу╨, нiби корону╨ зiрками, зверх блiдого лобика. Нiчого не каже ©й, але невимовленi слова тремтять, подiбнi до сполохiв, насерединi грудей: "Квiтко моя!" - i неозначиме почуття обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них, прийде. Не хоче пiддатися ©м душа. Втiха коло донi не гасне, як мiсяць - любим серпиком. - Скоро скiнчу, стiй! - стриму╨ доню, чомусь нетерпеливу, з сiрим зошитом на долонях: там ©© наука. - Може, я не пiду? - несмiливо пита╨ Оленка.- З мене смiятимуться. - Хто ж? - Учнi i вчителi: всi. - Нерозумний смiх i грiшний. - Вони глузуватимуть! - Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять. Дарiя Олександрiвна досаду╨, що "вони" смiються з ©© дитини. От-от схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зника╨ в обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за довгi роки. I стерпiла! - як завжди. Хмуриться мати. Первiсток ©©, чотирма роками старший за Оленку, пiдкорився страховi. "Навiщо пережиток?" - сказав, напевно, з чужого голосу. Андрiйко, найменший, часом послуха╨. Малi думають, що мама темнiша, нiж шкiльнi, бо тi ходять з новими книжками, а вона старi читала... Так там була правда i серце, а що в теперiшнiх? Зла настирливiсть. Вiдчува╨ мати, як день у день "вони" настроюють дiтей проти ©© думки i волi. Дiти очужiли. Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчува╨ з того, нiби рану вiд iржавого ножа, коли впiка╨ться i мучить. А що робити? - хоч кричи, не поможеться; "вони" сильнiшi. Обличчя в не© - з видовженiстю i запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими очима, кольору темно-сiрого, без гострого блиску. Але ©х яснiсть вiдтiнена бровами i косами - в такому вiдсвiтi, що нагаду╨ попiл вiд згорiлого шовку; i видаються темнiшими, нiж насправдi, через неприродну блiдiсть обличчя. Дарiя Олександрiвна нiби спокуту╨ться в празник, вiдболiваючи провину: з непотрiбно© гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких оцiнок; не з-за сво╨© нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства. Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих посмiхiв: мовляв, "дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподiвалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не впавши непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому плачi, тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i хоч тодi кинулися всi втiшати, проте було як потеряне i, зда╨ться, занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки. Радiло за маму, якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i не тямило до кiнця, чому - треба. Глянувши на зошит, Дарiя Олександрiвна вiдчула, як болiсно серце стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те, що сталося. Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама блiда, з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в тата. Кiлька квiток бiля ©© чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi сторони. Як зоря - жила в хатi, дивна тихiстю. Сьогоднi так пильно мати зачiсу╨ Оленку, збираючися пiти з нею в церкву; стояти поруч i випроситися з провини. I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде. I також: Оленка збива╨ться. Як важко вмовляти, при чужому настроюваннi з насмiшкою. Згодиться; чого ж на майданi стояти? - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! ╞хн╨ зло щезне, а правда - нiколи. - Де буде? - З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi. - А ми - де? - Коли достойнi, з ними. - Як там живуть? Дарiя Олександрiвна подумала: ось як твоя душа - безвинна i всiм проща╨, люблячи. Так живуть. - Того не знаю, але - щасливi. - Де? - Оленко, все пита╨ш, а я не знаю. - Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу? - Це над дощем i зiрками. - А що ©сти? - Нiчого не треба. - I хлiба? - I хлiба теж - нi. Оленка дивиться в вiкно, думаючи. - Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не трима╨ться i ходить. Знов роздуму╨, поглядаючи на свiтило за шибкою. - Не розлучаться? - Хто? - Всi - родичi. - Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не роздiляться самi, перед брамою. - Де? - Невидима i коло всiх. Як церква. Оленка трима╨ зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з поземними рисами i власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах. Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка. Гарно - з мамою пiти; в церквi бабуся сто©ть; а вiд посмiшникiв одвернутись, i годi. Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi словом не вказу╨ здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими кривулямi; дорожчий, нiж речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно до квiтiв, кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi. Мов не бачить! - уда╨ Дарiя Олександрiвна. В не© сумнiв: чи не розлiну╨ться доня ще раз i дужче, нiж попереду, коли похвалити? Хай стара╨ться без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж вiд пошани до мами. - Дай зошит! Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i непевнi обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв i дугастих сковок. А для Дарi© Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок. - Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де тiсним рядком стоять книги. Поправля╨ вбрання на Оленцi, пригладжу╨, обсмику╨ або просто торка╨; i все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом. Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили. - Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще. Шаснули кроки мимо вiкон; тiтка Ганна, перейшовши через город, навiду╨ться: мабуть, спитати про збори. Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ. Зразу всмiхнулась до Оленки: - Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу... Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив. Оленка миттю поклала дзеркальце на стiл i, торгнувши дверима, вiдпурхнула через сiни. - Чого в сiльраду ведуть? - Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз, пiсля цих слiв, нiби тiнь пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли. - Бiда на всiх! - журиться тiтка. Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з тепло© смуги перед дощами. Платок картатий i тяжкий: закривав, як сутiнок вiд хмари - присохлу вишню. Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi при очах, повних думкою. - Снилось менi,- оповiда╨ тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку, мов доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з ящiрки зроблена, хоч i шерсть ╨, руденька-руденька, а цього не бува на ящiрцi... Таки знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно? - Недобрий! - згоджу╨ться Дарiя Олександрiвна. - В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть. - Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi? - На майданi. Вести хотiла в церкву, так опинаються ба в школi ©х соромлять, смiхом мучать. - От ворожа твар! - Наторочено дiтям, що новi книжки церкву перерослi©. А тi книжки мертвi! - Отак з мо©ми племiнниками. ╞м очi прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло прикрученого свiтла сичиками сидять. - Бiда; i вчити треба, бо знидiють. - Треба! - згоджу╨ться тiтка.- Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скiльки пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу. 2 Хлiбороби, сполохом зiбранi в сiльраду недiльного дня, слухають промовця, як нiколи в селi Кленоточi. Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i погляда╨ на промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн собi в думцi.- Такий переступить". Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлi╨ за тинками, в саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi близько в очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця окулярiв. Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю. Загрозливо, але забарно, руша╨ доповiдчик: вiд самого царизму. Береться до твердих справ: iндустрi©, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi - "корчування". Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав - давай весь хлiб, бо вб'╨мо! - як здобичник. А то кружить змi╨м i мучить". - Злама╨м опiр i гнiзда зметем! - промовець пiдвищу╨ виголос до дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця. Григорiй Отроходiн як промовець звик пiдносити стан почуття - до палючо© погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власно© правоти. Виголошеннями летiв на ницих, що противляться сповiщенню, свiченому з партiйних свiтильникiв. - Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбу╨ Отроходiн. В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн - про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими трудящi стануть. Вiддаленi i невиразнi. Але ©х думання i розвиток - джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд ©х iменi наклада╨ вимоги, як на лезах, до зерносi©в, чужих очима. Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу. Ти партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщо©ди думають. Кип'яч варити - в клiщi ©х! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в труни, бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу. Постанова ╨ - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло руки. Дужча, нiж ваша впертiсть. На прийомi в столицi один з групи, зготовано© до ви©зду, спита╨: що коли селяни вмиратимуть, противлячись хлiбоздачi? Керiвник, який досi поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i стримано ворушив руку, випускаючи з-пiд посмоктаних вусiв камiнно-повiльнi речення, тут сiпнувсь i вiдкрив губи в такий вищир, що Отроходiна пройняло остиглiстю... "Нечисто!" - метнулась думка про "хазя©на", очi якого глянули потiм, спиненi, з крижаною рудiстю, нiби зимнооердна iстота старовини, оживши, крiзь них загрозилась. Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвiдомостi i слухав вiдповiдь, як канон на гранiтнiй сторiнцi. - Взяти хлiб з мертвих - весь! Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни. Вiн зна╨: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подума╨ш! - царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?" З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно ©х обличчя: всюди вирази гостро© вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вi╨ по залi. Дехто збайдужiв. У поглядi одного, що бiля вiкна, вража╨ докiр з фосфоричною гiркотою свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись. Перевiрити: прита╨ний! - з "iндусiв"; навколо таких, як правило, гнiздиться опiр. Отроходiн, звично зв'язуючи вислови, придивля╨ться до видовженого обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба - вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах. Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипа╨; говорить суворо - в очi коло вiкна. Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду - середовий чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi пiдсилено, бо небритий: в недiлю схопили нагло. Череп вимiрився в височину, з записками, що коло русяво© чуприни бiлiли над обпаленiстю чола i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони з проголубiнню, притiненою вiд брiв: мов землистого тону, як i вуса, опущенi крайцями вниз. Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер бiлясту, з рештками початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимо© сiростi, як бува╨ на старих стернях пiд час обложного дощу. Катранниковi видно в вiкно: сто©ть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi коло штахетин. Намага╨ться помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь! - знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя, бур'янця не вхопим". Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба нависла i цiлить стрiлами в беззахисний збiр. Грозить обома руками Отроходiн, говорячи, а його широкий золотий зуб, вiдтiнений щербинкою поруч, аж жеврi╨, одночасно з товстими скельцями окулярiв без оправи, при самих металiчних зачiпцях. Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою: - Зробимо, як з ворогами,- в разi невиконання! Вiдповiдатимуть i сiм'©... Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi в захист Отроходiна. А впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок: тонкий, мов комишина. Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв. Проминувши коня, зiр стрiча╨ далеко i протиставне до сонця,- ген, як карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папiр. "...Нам зображення,- дума╨ Мирон Данилович. - Брат брата на вилах держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти ка©нства, що дi╨ться, i погiршало, бо з родинами гублять". Недвижне бiлi╨, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько - тополi вряд, мов свiдки або приреченi. Бiль на серцi в Мирона Даниловича: "Нехай я пропаду,- а чим сiм'я винна?.. I до кого вдатися? Чого з ненашо© столицi лiзуть, сидiли б дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна - теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся пiд його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi ©м смерть i нам з ними. Цi ж супостати: давай! - виходить, просто хотять повбивати. Десь дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi! - хто пожалi╨, як нас не буде". Мирон Данилович вiд думок доповiдчика вiдсторонений. "Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею партiйщикн, як вовки овечим криком... I недiля пропала - золотозубий обгавкав свiт". За вiкном кiнь ловить бадилину. "...Бач, мудру╨. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi". Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий! От вiдкритi в поглядi один для одного. Як на вузькiй кладцi через безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель. Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка повна вiдвертiсть ©х здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi, нiж здасться з ворожнечi! Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренно© вiдрази. Отроходiн вирiшив миттю, що селянин "плохий", можна вивернути. В непокорi кри╨ться м'якiсть. А чомусь розпалився гнiвом: дужим i диким; зiницi в найгострiшому блисковi зверненi до селянина. Густо-брунатi поверхнею, вони - без звичайно© о прозору, ©х мовби щось випинало зсередини в тверду застиглiсть, як часом бува╨ в вiдважних осiб, холодних нервами. При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було! - рушить зразу в крайнощi. Терпкий погляд бува╨ в селянина поступливого! Для нього на життьовiй межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша, нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi i душi друго© о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирiшено ко©ти ру©ну. Пнеться iнший розпорядок: як хаща. Без жалостi. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гiрко на думцi в Мирона Даниловича: "Хтось десь, боговорожий, схотiв швидко нагребти грошi, i переллють сльози в золото, наситять жадобу". Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд вiд промовця. Говори! Твоя справа на мiсяцi показана. Кiнь натужно здобува бадилину; всi╨ю ши╨ю тягнеться, протуляючи губи мiж дошками, але i ця спроба марна. Вимучений i зголоднiлий, стрiпував гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi "...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара ро©ться, зна╨, куди лiзти: на слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi - заморили в роботi, а щоб кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!" Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед, з-помiж сусiдiв, що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця i одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на пiр'я, в нерiвних стрiшках. - Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна. Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж - подiбним до пташиного скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням: - Хто ж дiти вiзьме? - Чи©, якi дiти? - осаджу╨ дядька Отроходiн, напружуючи губи в суворостi. - Дитинячi дiти! - з вiдча╨м закричав дядько.- Мо© дiти, ©х семеро, а ©сти нiчого. Хто годуватиме, коли в хатi нi скоринки, а ми з жiнкою вмремо,хто? Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн: - Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно: - До порядку! Арештувати, хто порушить тишину! Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свiчок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей. 3 Тин, як роздiлковий ряд, до якого припав вiд сiльради трикутник шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi. Микола ставив крейдою знаки на кiлках, що забiлiли, обгорнутi в рисунок, мов ритуальнi стояки древностi. Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового добра в складi: лiнзи, що збира╨ свiтло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя. Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища: там - дiя з участю трьох. Найменший, намiрившися злiзти на повiтку, попросив помочi в середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору - ставити ногу. Спина╨ться найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся набiк i впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю повторив спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший i потягнув за сорочку - знов пада╨ хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку - в протилежний бiк - i зрiвноважив. Вiдходять утрьох вiд повiтки i знаходять велику коробку. Найстарший кинув ©© об землю, аж заторохтiла; пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив ©© до стiни; злiзши, як на пiдпору, простягнув руки i вчепився за покрiвлю. Вгору потягнувся, помагаючи собi пальцями нiг, якими на стiнi знаходив горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi i зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повiтки i кричить: - Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн, миттю блиснувши наниз, побiг до двох старших; з ними i зник. Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби картинку в книзi. Ро©лися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi очi i темно сiрi, як у матерi. - Що там бачиш? - пита╨ Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради, в вiкно заглянь: як - тато? Бiльший ма╨ право посилати, i Андрiйко слуха╨ться. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i свiтлою думнiстю в худорлявому виглядi. Посланець вернувся, бо з сiней сiльради виступили два сизомундирнi мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка до сiльради - мiсцевi партiйцi. Микола на них вимовив: - Хлiботруси! - А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй. - В основному вiрно; але хлiботруди не ми з тобою, а старшi. Ми хлiбокуси. Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив: - Я знаю, хто всякi другi. - Що зна╨ш? - ╙ хлiбопроси, i всякi. - Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще? - Ну, ╨... хлiбоноси i хлiбовози. - Ще - хто? - Ще, зараз подумаю, ╨ хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все. - Гаразд. А хто - тi, що хлiб дають хлiбопросам? Андрiй думав i вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло - плечима знизав вiд невирiшення. - Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- ╞х мало; витiснили ©х сильнiшi. Скажи, хто тi, що хлiб беруть? - Хлiбобери, чи нi... Микола поправив: - Вони хлiбохапи. Засво©вши новий термiн, Андрiй показав на збiр коло сiльради, куди прикотили дрожки. - Пам'ятай,попереджу╨ Микола,- щоб замок держав на губi! Десь проквака╨шся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв? - Я мовчатиму Микола перевiрив крейдянi окраси на кiлках, доповнив декотрi. Витяг пожмакану книжку з кишенi i, сказавши братовi: "Гуляй, поки що!" - зосередився на сторiнках з обiдраними берегами. От, спiльно мандрують Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити. Правда спочатку постача╨, далi - черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, i перша згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла з не© очi - платою за дрiбнi кусники хлiба. Чита╨ i жаха╨ться Микола, i обурю╨ться: як же так?! Страшно ранить його пiдступнiсть. Книжку старшi учнi дали тихцем; звелiли: "Читай i думай! - чим вiдплачують нам, забираючи хлiб". Микола забув поглядати на сiльраду, бiля яко© зграями гайворонiв купчаться бригади, зготовленi рушати. Пережива╨ вiн змiст, нiби самого напасть мучить: з кров'ю вiдбира╨ свiтло очей, ведучи на смерть; вiн - присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день. Андрiй побрiв через пустош до сара©в,, потоплених мiж бур'яни: самi ру©ни з потрухлими дошками в плiснi. Ходив, як сновида, по садибi, порожнiй пiсля висилок. Саморобна пiч рудi╨: цеглини, складенi в неповний квадрат, i зверху аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно справжнiшою, нiж довколишнiсть, i пробуджувала болючий неспокiй. Нiби десь бачив закуток, що розкрива╨ться перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого, нiж звичайний. Видiння виступа╨ бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь приуявлю╨ться з незримостi i турбу╨, проситься, свiтлi╨, зневолюючи цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою душевною вчуватися в значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки. А гурти громадилися бiля сiльради, як хмари з грозою: слухали розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен - окрему. Перелiтали птахи над прижовклими верховiттями, знехотя i важко пiдкидаючи крила. Мовчки стежив ©х Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли ж читання згорнуто i впроваджено в кишеню,- тодi спитався: - Хто живе довше, ворон чи змiй? - Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй! - Скiльки рокiв? - Багато; вiд змiя залежить. Забув... деякi - сотнями лiт. Можу помилитись. - Ворон скiльки? - Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. ╙ також непотрiбнi: он! Вiн дивиться на сiльраду. Непотрiбнi, щось почувши вiд дверей, заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз висипали з сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки. А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили смутного, як нiколи; примiтили Отроходiна, що, блискучий окулярним склом, зубом i течкою, показував секретаревi сiльради на тата i про щось довiдувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, поясню╨ дiтям: - На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники. Зажурений, пiшов з хлопцями додому. * Вигляд промовця, замiсть рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях, защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi в мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа до життя. Жаха╨ться думкою Мирон Данилович: "Ну, ящiр i ╨сть! Скоро - час головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька мiсяцiв в уявi - той жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставля╨ться, нiби з пошестi, знаходячи очi Мирона Даниловича; влютову╨ться посеред думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про справу, i тодi враз, проти волi, влiза╨ привиддя i мучить серце. При стрiчах iз знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення - завжди. Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що? - Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра. - Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився. Батюшка поправив: - Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об чiм, а не чим. Стережiть серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть i живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну хвилину. Молитва - найдужча сила на землi. Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро хотiв сповнити, однак, через клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому. От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщу╨ розор... ╞дучи дрожками, Отроходiн погляда на двори i обража╨ться: чому тисячники звуть пункт призначення - "муходрянськ"? Даремно! Шкодить в зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняно© трути, що повисла в розпаленому повiтрi серед цегли, то жити можна тут: зелень i росянi свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй свiжостi чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiдда╨ кожен тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю: в блiдо-рожево-сизiй мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi - з вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний i могутнiй, пройма╨ i людину, i мiсто в строгостi настрою. Постiйно в спогадi Отроходiна - столиця; там народивсь i п'ястуком окрiпнув: для не© ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель. Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про ©© зовсiм легенький нахил до бухарiнсько© фракцi© взнав аж при розквiтi в сердечнiй драмi. Почав вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на житт╨пис. Приятелi, що коло оргбюро, зрештою, "зам'яли" дрiбний прогрiх. Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того, промкнувся в дверi двох загадок найглибшого порядкування в "рядах". Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десято© досади. Половина дивовижно проста: зразу дослiдив i звикся Ти хоч би перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнi©, i в дисциплiнi, i кат зна в чому, а тобi цiна в партi© - копiйка зелена, якщо проморгав ╨ство справи: чоломбитство "хазя©новi"! Якщо ж ти - ну, словом, Отроходiн, вхопивши цi╨© струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався вiд прозоро© тiнi. Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i навiть вiн, весь небiлий, зупинився, вважаючи, що досить. Що ж до труднiшо© загадки, то гiрко сприкрила: в побудовi лабiринту мала постiйну лукавiсть. Нiби грали з тобою в "кiшку-мишку". Зробив сюди крок, готувавшись надзвичайно, а успiху нема, бо негайно зверхники пересунули справу в iнший напрямок, i видно, що тiльки з потреби ставили перепону. Весь час! Незмiренна чужiсть i гостра ворожiсть приходить - з далекостi, роблячи страшний замокi... зда╨ться, рiднi сосни в туманi збожеволiли б i закричали, обливаючись кровавою смолою. Дещо вiн схопив, дякуючи швидкостi думки, але вони, "згори", маючи партiйний механiзм i снiг, змусили приморозитись. Вивчав ©х крючки, i петлi, i пiдойми, перед якими печiнки болiли. Однак без жодного ключа i навiть номера на обiдок. Тiльки досвiд набуто: в полi "парткаверз", як вiн собi означив. Аж тут можливiсть i поштовх дано - "просунутися" через низову мережу. Вiдпочивши вiд численних неводiв, якими дрiбна рибка партi© вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих рибищами,- вiн офiцiйно зрадiв нагодi. Надiявся довести, в ореолi знавця мiсцевих обставин, ентузiазм до слуху "хазя©на" понад сiтчастi заслони. Йому "вгорi" нададуть великориб'ячу луску: ордени, "путьовки", абонементи на видовища, грошовi конверти тощо... "Вгорi" - означа╨ в столицi, в апаратi; так життя в дiйсному сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi "низу", де загрузли в побут, як тварини! - сорокаградусна, котлети з мухами, сiмейнi зради, духовна порожнеча i нудьга! нудьга, хоч повiсся. Щоправда, i "згори" раптом страшно була вкусила за середину душi - нудьга, скручена кiльцями в партi©, мов змi©ний вузол з навколишнього непросвiтку. Пощастило "розвiятися"! Зрештою, кинули в село: тут столичнi партробiтники прибирають нiмб подвижництва i пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мрiють виплисти. Бiг дрожок по немощенiй землi, як завжди заспокоював Отроходiна пiсля засiдань: м'який i рiвний бiг, з дружними коненятами, що дiстати собi в розпорядження було сподiванкою вiддавна,- слабо вплива╨ тепер. Збурила непокiрнiсть дядькiв: вiдмовилися мовчки вiдходити в землю. 4 Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi i сусiднього села, звiдки приходили богомольцi, втративши свiй храм, коли обернено його в склад городини i пиляного лiсу. Неодмiнно приходили, хоч вiддаль - бiля семи верств. Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо тi хоч трохи поважали несвою вiру. В XVII вiцi церква згорiла, при напастях вiд християн таки ж, а з прибуття протилежного до татар. За пiзнiших гетьманiв викладено з каменю. Бiла, як празниковий хлiб. Оздобами i виступцями, карнизами i щедрою ритмiкою вiконного рисунку окреслювалася в ранковiй просвiтленостi. I ось повiдомлено: сьогоднi, як попереду в сусiдньому селi, церкву "закривають"; пiсля вiдправи ключi вiддати комiсi©, нехай прийма╨ коштовностi. Батюшка сiдий i тихоголосий, слабий на очi. Повно молящих. Поприходили з хуторцiв також, почувши, що - остання служба. В проповiдi сказано про терпiння в часи цезарiв i далеко пiсля них, до нашого дня. Напастi нi тодi не вгасили свiтильника церкви, нi тепер неспроможнi, хоч храмовий будинок сплюндрують. - Здiбнi храмину тiла кожного з нас нищити,- сказав батюшка,- а душу вбити безсилi, бо вiчна. Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявля╨ собi: нiби в снi, душа вiд земного виду звiльнена, десь там... вiдходить до ненашого селища. Зрештою, i вона, Харитина Катранник, i всi знають, якi то привиди; i душа - подiбна пiсля смертi. Сама бабуся близька до того: висохла вiд лiт. У чорному; просторно i рiвно держиться одежа пiсля прасування. Хустка бiла, далеко вперед нависла, аж очi втонули пiд тiнню: глибоко сивiють, як i в сина, тiльки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвiв на пекучiй дорозi. Батюшка вчить: - Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас! Чу╨ i зна╨ Харитина Григорiвна, без жодного сумнiву: це правда; i це так зворушу╨! - сльози збираються, застилаючи очi. Гiркий свiт, де живемо, проте - не покинутi ми. Чу╨ з проповiдi знов: - Як пока╨мося, простить Господь i помилу╨. Зна╨ стара: i це правда; чу╨ серцем! - i так радiсно ©й, знов - не може слiз стримати. Не пропащi ми, хоч грiшнi; ╨ порятунок. Дивиться бабуся - нiчого за дрiбними не бачить, а весь слух душi ©© ловить промовлене, як нива, вже бiляста з посухи i спрагла, вбира╨ краплi дощу. Iдуть перед нею, велике - як досвiд, добрi правди. Стара часом аж тремтить, стрiчаючи речення, хоч не про милость, а вже - про наш переступ. Чуючи ©х вразливiсть, бабуся i порадi╨: виразку вiдкрито - го©ти! Мов з помiччю переходячи по слiпому бездорiжжю, стара прийма╨ слова i бо©ться недочути. - Заповiдано нам,- сказав священик,- тiльки любов; сам Христос ╨сть любов божественна. Тi з нас - учнi Його, котрi виконують заповiдь. А хто нi,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистою╨ днi i ночi. Огляньмось на сво╨ серце! Гризня, огнем диха╨м чи байдужiстю. Заздрим i осмiю╨м, ла╨м чорно i шкодим ближньому, як змi©: без каяття, нiби так i треба. Хочем упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви, i знов живем, як погани: в ненавистi. А свята любов - вiд серця Божого; чи живем любов'ю? Нi! Колись гебре© сорок лiт по камiнню i пiску в пустинi мандрували, обношенi i змученi; хоч грiшили, так каялись. I скiнiю несли, як святиню найбiльшу. А ми? - чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповiдь Його? Покинули! I понесли злобу. Без молитов, згордiли, що в нас родюча земля. От, вiдiбрана. Без молитов згордiли, що багато хлiба було. Вiднявся. Бо з пирогами забули скiнiю духовну. Одумаймося! Сокира при деревi i огонь: пожерти, коли духовного плоду нема. Страха╨ться бабуся, згадуючи, що тепер - в селi; так i ╨: розпились i розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, i нещирi; плiтку╨м, як свинi, про кожного - нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю бiйка на вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить. Священик докоря╨: - Ми кажем, чого любити сусiдiв, коли кривдять? Так тодi ж любов справжня! Бо чого варта, якщо - на обмiн для рiвно© плати, мов грошi. Згадаймо розбiйникiв, розп'ятих коло Iсуса. Один насмiявся з iстини. Другий благав Господа про милування, i дверi раю вiдкрилися - тому, хто кривдив iнших. Можливо, скривдженi оскаржать: "Чого вiн, Господи, тут? Ненавидим його!" Чи будуть гiднi жити в Царствi такi непрощаючi, що вносять злобу i роздор? Нi! Нiяк i нiколи! Бо в небi - тiльки згода i мир, тiльки любов i прощення, тiльки радiсть блаженних. Нi вiдгуку сварок з помстою; благоугодно Всемилосердному простити розкаяного розбiйника, i нiхто не думай допитувати суди Божi... Кожен знай одно: чи власнi грiхи прощенi? - бо кожен осквернився. Харитина Григорiвна похоплена в думцi: "Це я! про чужу чорноту злюсь, а свою забула, ще гiршу. I все - курчата, все - грядки, тижнями в клопотi, на небо не гляну". Раптом знов полонив ©©, виринувши на серцi, неспокiй, з яким i в церкву прийшла: чого сина позвали сiльрадiвцi? Бiда якась! Проповiдь закiнчу╨ться в примиреннi: - Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо, як одна сiм'я, в iменi Спасителя, що кров'ю i смертю викупив нас. Звернiм очi до Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi, як першi мученики перед звiрами, що з ревом близилися терзати. Душi нашi в руцi Христовiй. Амiнь. Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обiкраденi i загнанi в осоружну гуртiвню, де стали - як жеброта, а хто не пiшов, того зацьковано в дворищi з нуждою. Досi мали хоч кораблик свiтлий, що обороняв. А пiдступають i тут зайди, надиханi тьмою. Виходячи в натовпi, бабуся погляда╨ на мальовання давнiх лiт, з якого видно браму, навскоси поставлену посерединi; згори книга розпросторю╨ свiтло, i обведена в огнений вiнок. Бiлохресний схимник - справа, а за ним сонце, мiсяць i зорi одночасно. В лiвiй частинi вiд брами, як вiдгородки, розмiщено: бочоночок, переповнений червiнцями; карафку з вином, обкуту в золото, на взiр "царяградки"; портретик жiнки, нестрого зачiсано©, i княжу корону. Посерединi ж там кiстяк смертi лиснi╨. Нанизу кириличний пiдпис червонить кiновар'ю з потемнiлостi: "Да не iскусяться змисли". Харитина Григорiвна спогляда╨ малюнок, а в тисковi мусить слухати шепiт двох жiнок, старших, нiж сама. - Оце дев'ятнадцять вiкiв збiга, як Христа розп'ято, i вже вiдзначить анахтемська сила: душитиме! - журиться одна, хитаючи головою. - Атож! I зна звiдки почати - з церкви. Це ж i воно,- болiсно вiдшепту╨ друга. Всi повиходили; староста замкнув дверi i з ключами дожида╨ комiсiю. Батюшка пiшов: i хворий, i не мiг дивитись на осквернення. Поодаль народ стовпився пiвкружно, дожидаючи,- що з церквою буде. Розмова притишено перейшла в живiй стiнi людськiй i вщухла. Жiнки, молодшi вiком, поставали наперед. Безгомiння! - мов серед колосся в нивi, перед грозою. Похила душа жiноча, така стара, що вi© обсипалися з повiк, мiж якими ворушились двi пригаслi iскорки,- щось прошамкотiла зморщеними устами. Молодшi поставили ©© спереду, нехай побачить. Наближа╨ться комiсiя, i з нею комсомольцi, яких люди знають з обличчя i прiзвища, а вiд цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки, чи що. Як збройнi солдати, хлопцi держать знаряддя, удаючи зневажливiсть, але огинаються пiд поглядами. При дверях староста i невеликий гурток стрiчають прихiдчикiв; тихо i непоспiшно вiдповiдають на запитання, що - в тонi нетерплячого окрику. Члени комiсi© квапливi i дражняться. Виказують рiшучiсть, мов судовi виконавцi, i скупчено, на чолi бригади, тягнуться до дверей. Притьма вiдхилилась увага: i збору прихожан, i старости з його людьми, також - комiсi© з ру©нниками. Напруження в ворожнечi розгорiлось до краю, тому досить було випадку, щоб блискавка почутт╨ва розрядилася в його сторону. Глянули люди i застигли. Пiд стiною поспiвав, як нерiвний дзвiн торкнув, слiпецьдiдик з лiрою. Сивина його посiрiла вiд старостi i припорошеностi. Поряд стояв обшарпаний хлопчак, держачи в однiй руцi костур старого, а в другiй дерев'яну мисочку - милостиню брати. Скрипiла тягучими звуками реля: в супровiд голосовi, що, вириваючися з хрипкостi, пiднiсся оповiдати, чергуванням спiву i примовок. По святiй горi Спаситель ходив,- алiлуя; Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй. Райський сад садив, три рази полив,- алiлуя; Три рази полив, райський сад зацвiв: Господи помилуй. Жорстокi дiти зiрвали квiти,- алiлуя; Квiти зiрвали, марно зiв'яли: Господи помилуй. Спаситель сказав: "Не журiтеся!" - алiлуя; В полi тернина бiло зацвiла: Господи помилуй. ╞© зiрвете, вiнок сплетете,- алiлуя; Вiнок сплетете, мене вберете: Господи помилуй. Мене вберете, на хрестi розпнете,- алiлуя; Руки i ноги гвоздем проб'╨те: Господи помилуй. Мо╨ реберце коп'╨м пр