об'╨те,- алiлуя;
   З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.

   Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя;
   Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй.
   На серединi спiвання голова комiсi© вирвав ключi з рук старости i почав
вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдверта╨ться  вiд  забобонностi  -
вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсi© пiдступили до дверей, нiби
©м псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить.
   Не щастило головi  з  ключами!  -  нiяк  не  второпа╨  вiдiмкнути:  при
нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрниково© мови.
   Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш;  було  щось  незвичайне  в
пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала  перед  очима,  як  жива.
Нiхто не ворушився в натовпi.
   Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже  кинувся  до
старого один з членiв комiсi©; гостро викрикнув:
   - Ти що!  -  контрреволюцiю  принiс?  Дiдик  дума╨.  Зрештою,  вiдхиту╨
головою:
   - А нi, ще нiхто не чув, про що кажете,  як  ця  старовина  була.  Iрод
царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це  давн╨!  А  те,  що
кажете,- де б воно взялося?
   Причепi  рот  скувало:  не  знав,  що  вiдповiсти.  Тим  часом  голова,
вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I  молодицi  з  натовпу  також
пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i  весь  збiр
людський  рушився.  Серед  живих  хвиль  комiсiя  з  бригадою  закрутилися
трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи  без  жодного  слова,
наповнив церкву i з мурав'©ною запопадливiстю обпав обладнання в церквi.
   Нiхто в цiлковитому безладдi  навiть  не  поткнувся  прямо  на  Царськi
ворота. Вбiгали в олтар  пiвнiчними  i  пiвденними  дверима.  Там  вiдразу
найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсi© не змiг протовпитися. Миттю
схоплено: ╙вангелi╨, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що  з  олтаря
можна винести.
   Корогви серед живого виру хитались, падали  i,  вiддiленi  вiд  древка,
щезали за пазухами  в  селян;  iкони  зiходили  з  сво©х  мiсць  i,  трохи
пропливши над  поверхнею,  також  тонули  в  людських  течiях.  Плащаниця,
обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом -
нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки -  всi  речi,  якi
можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно.
   Враз натовп кида╨ться до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без  слова.
Як наповнили храм раптово, так i  розбiглись.  Лiрник  iз  поводирем  зник
також. Голова комiсi© почав був кричати, щоб  спинили  рух,  але  зразу  ж
затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла.
   Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до  свого
начальника. Вiн забурчав:
   - Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну,
нiчого: знайдеться.
   Обсмикав пiджак на  собi,  сiруватий,  iз  шаховинками.  Махнув  пухлою
рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд  безколiрними
очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса.
   - Зняти дзвони!
   Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до
дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили  дзвiн,  вживаючи
линву i  дерев'янi  пристро©.  Заблищав  вiн  проти  свiтла,  вихилений  з
вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали  люди:
дивляться на розор.
   Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув,  обкинутий  сонцем,  i  з  громовим
гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i  трохи  вбiк
вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно,  але  з
страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо  -  в  цiлому  селi.
Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм  дзвiницi,  занiмiло,
стративши голос.
   5
   Пiдходячи з  донькою  до  хвiрки,  господиня  вгледiла:  верта╨ться  ©©
чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в
серцi: "Лихо знов!"
   Страшенно засмучений вiн  -  ще  таким  не  бачила...  от  бiдний  наш,
невсипущий робiтник, всю сiм'ю году╨, i за що вони мучать? Ми ж  -  тiльки
злиднi: до середнякiв не пiднялись.
   Як приреченi, йдуть  Мирон  Данилович  i  хлопцi.  За  ними,  на  п'яти
набiгаючи,бригадники.
   Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до  землi,
хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку.
   Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи,
покрикуючи.
   Господар сказав дружинi:
   - Стiльки хлiба правлять, що - нема...
   - Де б же  взявся?  Забрано!  -  скрикнула,  мов  не  при  собi,  Дарiя
Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiга╨ вже класти в могилу.
   - Забрано? - перепиту╨ i наближа╨ться розпорядник. Сизiють обводи вкруг
каламутних  очей:  недоспаних  i  обпитих.  Рiдка  щетинка  тягнеться   на
пергамових щоках.
   - Сказали: забрано? - про державну  заготiвлю?..  Замiсть,  як  свiдомi
громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що  забрано!  Ось  покажем,  що
значить: забрано, - пiдкуркульники!
   - Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю.  Зосталась
хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники.
   - Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно.
   - Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба.
   - Заладили: нема!
   - Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось,  на
прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано.
   -  Забрано,  забрано!  -  передражню╨,  лютуючи,  розпорядник.-   Зараз
подивитесь, як бува забрано.
   I враз поверта╨ обличчя на вулицю: там крик розляга╨ться, за ворiтьми в
сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь.
   Ланка  пiонерiв-школярiв,  як  настро╨ний  хор,  пiд  орудою  партiйця,
затина╨:
   - Куркуль, вiддай хлiб!
   Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказу╨:
   - Дiтки, берiть хлiб, як вам треба...
   - Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили  слово;  а
сусiд вiдповiда╨ в тон:
   - Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить.  А
я вiд землi. Дивiться на мо© руки: сi в мозолях, i дивiться на чи©сь...
   Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi,  як  балабушки,  але
вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати.
   - Вiддай ключi, куркуль!
   - Ось вони! - мирно вiдповiда╨ сусiд.- Раз вам  треба,  дiтки,  берiть!
Хiба не даю?
   Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репету╨, щоб на  весь
куток вiддалося луною:
   - Куркуль!
   На додачу диригент грозить хлiборобовi:
   - Ми з тебе Свитченка зробимо!
   На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що  обiця╨  партi╨ць.
Пiд тинами, де зеленiла смуга  шпоришу,  в  холодку  вiд  тополь  прилягав
Свитченко  i  хропiв.   Обжмаканий,   як   годиться   "каенесовi",   себто
"незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо".
   Сусiд сказав:
   - Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка  мене  -  це
труднiше.
   Партi╨ць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак -
i знов рiзнуло найвищими голосами:
   - Куркуль!
   Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв.  Тут  юрма  хмарою
потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав:
   - Вiдда╨те хлiб чи нi?!
   - Де ж ми вiзьмем? -  з  розпачем  сказала  Дарiя  Олександрiвна.-  Вже
забрано...
   - А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий.
   Вiн обернувся до сво©х, що спинили пiдводу  i  стали  за  його  спиною,
озбро╨нi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" -  довгими,  понад  зрiст
людський, залiзними стрижнями,  загостреними  з  одного  боку,  з  другого
загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi  мали
гвинтiвку.
   - Провчимо пiдкуркульникiв!
   Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипа╨ться по садибi;  друга,
з ним самим на чолi, пряму╨ в хату, нiби  в  свою  власну,  не  спитавшись
дозволу i не глянувши на господарiв.
   Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою  трима╨ться  за  ©©
рукав: пiдбiга╨. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою,
дуже присмирнiли.
   Зоставшись  надворi,  господар  стежить  обшукувачiв.  Морозний  острах
торка╨ серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i
нишпорять при глинищi, де спада╨ воно до потоку з кладкою, серед осичини.
   Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в
саду i розхитують кожний стовпчик.  Перевертають  дривiтню.  Пiд  пеньками
порпаються.  Перекочують  камiння  i  зброджують  кропивники.   Вивертають
огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин.
   Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступа╨ до хати.
   Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили  в  хижу  i
все  поперевертали.  Глечик  iз  смальцем,-  надщерблений,   без   ручки,-
поставили  до  дверей  як  коштовну  здобич.   Один   гвинтiвочник   став:
стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку".
   На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали  до  глечика.
Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi  зерна.  Торбинка  з
квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика.
   Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу.
   Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку
з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку.  Котили  гарбуза
з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням,  пiдрешiток
iз пшеничкою "кiнський зуб".
   Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю,  бiлий,  стояв  пiд  стiною
проти вiкна. Була мить - йому  здавалося:  вхопить  сокиру  з  пiдпiччя  i
розвалить  голову  розпорядчиковi,  бо  так  ограбував  хату,   що   дiтей
нагодувати нiчим...
   "Це - не те, що злодi©, тi, коли доберуться, дорожче i краще  вiзьмуть,
а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!"
   Що буде? В  хатi  п'ять  ротiв  -  як  прогодувати?..  Жiнка  метнулася
вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете?
   ╞© кулаками вiдштовхнули.  Бiля  покуття  плаче,  затуливши  очi  кра╨м
хустки. Доня до не© притулилася, як пташеня в  бурю,  i  все  не  переста╨
тремтiти; щось дуже ©© вразило пiд час нападу.
   Хлопцi коло тата: притихли, настраханi.
   Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник,  зображуючи  на  ширококостому
бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг -  загрозливо,  в  скам'янiлiй
сiризнi, як статуя  вождя,  що  в  районi,  мiж  елеватором  i  залiзничою
станцi╨ю.
   Витупотiвши з хати, юрма при╨дналася до спiльникiв.
   Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врiзаючи щупи i
прокопуючи ямки.
   Вернулася з церкви Харитина Григорiвна. Злякано дивиться i пита╨ сина:
   - Це - вони?..
   - Вони, мамо!
   Пiшла в хату; глянула, переступивши порiг, i  обмерла!  ╞хня  хата,  ще
прадiдiвська, з сволоками  в  старовинних  знаках,  рiзьблених  i  свiчами
палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i  невiстка  так  поралися,
так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi.
   А ось - гiрше, нiж у сара©! Як пiсля  землетрусу.  Поперериване  все  i
поперекидуване, позмiшуване i потоптане.
   Сльоза збiгла по щоцi. Здогадалася стара - вже кiнець настав.
   На  старiсть  побачила:  знищено  ©хню  хату,  хату-святиню,  де  iкони
споконвiку осяювали хлiб на столi.
   Все ©стiвне взято! Стала вона за порiг, бачить -  топчуться  бригадники
по грядках. Гребуться, як собаки, по несво©й  садибi.  Пiдiйшла  стара  до
пiдводи i вмовля╨ вартового:
   - Оддайте харчi, то ж не ваше - не ви напрацювали!  Дiтям  ©сти  треба,
оддайте зараз, я вам кажу!
   Вартовий мовчить, нiби не чу╨ i не бачить бабусi. Грiзний! В руцi сила,
власна i начальникова. За начальником рудi╨ Отроходiн,  той  iнструктував:
"Забрати до крихти". А далi, вгорi - вождь партi© i держави.
   Чого ж стара турбу╨?
   Бабуся взялася за полудрабок. Тодi  вартовий  штовхнув  ©©  в  плече  -
поточилась вона i впала на шпориш.  I  не  могла  встати.  Син,  пiдбiгши,
пiднiма╨. Глянув на вартового i промовив з великою вразою:
   - Дикун собачий!
   А той, прозваний, зготувавши гвинтiвку, процiдив зневажливо:
   - Ти! Гляди  менi,-  i  замовк.  Вiдповiдальний,  мов  коло  порохового
погреба. Стара нiчого не казала: ведена пiд руку, вiддалялася до хати.
   Прилягла на пiл, пахмiтину  пiдославши;  i  -  мов  нездужала  незнаною
пошестю.
   Млистi приуяви кружилися, всi  розметанi.  Крiзь  майорiння  вiдчувала:
наближений морок холодною запоною обки, да╨ться, i  нiде  обминути.  Потiм
розтанув. Лишився бiль, гiркий i гострий, не так за себе, як за  внукiв  -
©сти вже нiчого дати. Квилитимуть, пташенята  при  дорозi.  В  свiтi  нема
нiкого, хто б помiг. Незнанi вони нi в кого i нiхто не  заступиться;  коли
пропадуть, слова нiхто не скаже. Один Бог бачить з  неба.  Може  -  iспит,
нехай очистимося в горi, як огнi останньому.

   Родина ставить речi на мiсця.
   Потiм: що ©сти? - дiти просять. Мати вирила десь на грядках  дрiбненькi
бурячки; зварила юшку.  Дуже  посолену,  сьорбали  з  сухарцями,  що  були
розсипанi в хижцi.
   Ось, лихо захопило тенетами - несила вирватися. Безжалiсно, нiби гроза,
облягло; мучить, наганяючи до загибелi.
   Дiти споважнiли, мов цiлком розумiють, що дi╨ться.
   Бабуся i мати, сидячи на полу, почали клопiт коло одежин  -  оглядають:
котра годиться про зиму, котра нi.
   - Стрiнув пiчник,- говорить бабуся,- про церкву питав, чи закрили.
   Андрiя цiкавить чудесник, який,  справлявши  пiч,  розповiв  про  хитрi
димоходи всерединi. Доти пiч видавалася нудною:  купа  цегли;  а  тепер  -
повна загадок.
   - Кажу йому, що було. Вiн i жалi╨ться: не глянемо на Писання - по ньому
жити. Чита╨мо сторiнки нивок: туди серця вiддали. Так само сказав батюшка.
   - I правда! - зiтха╨ мати.
   - Про небо забули. Горе прийде.
   - Вже почалося.
   - Сказав тодi:  живемо  в  кiнцi  часiв.  Тож  антихристи  спiшать  зло
довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться,  а  внизу  вони,
домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко©ться
пекельство,  аби  вiдзначити  дев'ятнадцять  вiкiв  пiсля  розп'яття:  так
кажуть.
   - Вже ж видно! - згодилась невiстка.
   - Пiчник примiтив: птиця пада╨ мертва.
   - Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки  вида╨ться,
що ©х прапори червонi; вони темнi.
   - Дивно говориш,- зауважу╨ дружина.
   - Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському?
   - Стримайся!
   Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих
вiд страху.
   Менший  при  столi  ворушить  книжку;  старший  присiв  пiд  стiною   в
мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою  думкою.  Оленка  бiля  мами
спостерiга╨, як чотири великi руки - двi в рясних брижках  i  стемнiлi,  а
двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
   - Я ж нiчого!.. З ©х  прапорами  негаразд,-  поправився  господар.-  То
тiльки Лук'ян потiша, що "заживем".
   - Не ми, хтось другий! - сказала бабуся.
   - Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна╨ одно: голосувати
"за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх.  Не  встиг
доповiдник зачинити рот - Лук'ян  пiднiма  руку:  згоджу╨ться.  За  позику
перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а  то  голосував  би
"за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша╨ - "заживем". Змi© з'©дять!
   - Нащо казати? - спиня╨ жiнка, повiвши  погляд  на  дiтей.-  Лук'ян  не
гiрший вiд начальникiв.
   - Тi не люди, а гаки - тягти хлiб!  Перед  зборами  чув  новину:  вночi
потяг приходить, вартою обтиканий:  переполох!..  Начальство  з  мiста  аж
курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь  вагоннi  дверi  жменьку
вцiджено, самих заводi©в. Стрiнули ©х: обдутий один i попелястий, вуса пiд
щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий
валет. Наказують розбити кутки в хатах i  весь  харч  винести...  Чорнявий
пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До  зернини!"  -  себто,
так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з  усi╨©
сили сипнув  його  в  пику  окружного  партсекретаря.  Зерно  вдарилось  i
повiдлiтало...  "Ось  ваша  хлiбозаготiвля;   як   таке   зерно   негодяще
здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з
тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,-
вiн агрономом був i  знав.  А  реву,  а  тупоту!..  Кажуть,  якби  паровоз
свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся.  А
цi два змовленi з третiм...
   - Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу╨мо.
   - Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди  взнали,  що  для  двох
повно всього в  вагонi,  як  в  ресторанi:  i  харчiв,  i  напо©в,  м'яса,
окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди  взнали,
аж дивно.
   -  Чому  не  знати?  -  втруча╨ться  бабуся.-  Он,   коли   Журавленкiв
обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув,  а  всi
зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли  шукати  -  так  i  ╨!..
Повитрушували крадене.
   - А на©дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна  i  корейка  -  закушувати
сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого
хочеш! - помаранчi i виноград...
   - Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
   - Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович,  мов
заворожений, вичиту╨ коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода:
   - А в буфетi -  вина  i  наливки,  i  горiлки  теж,  настоянi  на  чому
завгодно: на полинi...
   - Чого б полинiвку пили? - сумнiва╨ться бабуся.
   - Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка...
   - Хилитимуть гiрку?
   - Чого ж, ©дучи хилитимуть; i в Кремлi повно...
   - Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся.
   - Кажуть: швидко ©сть; понурий!
   - Понурий глибоко моркву ри╨.
   -  При  дiтях  би  не  казали:  десь   вирветься!   -   просить   Дарiя
Олександрiвна.
   - Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту.
   Безгомiння настало в хатi, нiби  невидимий  ворон,  бiльший,  нiж  нiч,
обвiяв душi.
   6
   Темрява - як чорний дим.
   Пильно  слухаючи,  спустився  господар  до  краю  згористого   глинища:
вiдкопувати запас, для сiм'© найдорожчий.
   Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм  працi,  тривога  мучила.
Розкрив сховок, викладений соломою;  вийняв  пшоно  в  клунку,  обкутаному
старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i  знов  зарив.  Хотiв
чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як  завжди,  але
побоявся:  мiг  привернути  лихi  очi.  Вдосвiта,  ледве  забiлi╨,   треба
навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов  i
обмив руки.
   Вертаючися, сторожко ступав, як кiт,  що  бо©ться  собак.  Швидко  брав
дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув.
   Дiти сплять. У  пiчурцi  -  прикручена  лампа;  сумовитою  червонавiстю
вирiзня╨ з пiтьми господаря  i  його  дружину,  заклопотаних  коло  пшона.
Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi.
   Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо© вечерi.
   - Що таке? - промовля╨ Мирон Данилович, оббираючи з кра©в миски.-  Було
що ©сти - не до©дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить.
   - Вiд страху за ©жу! - пояснила бабуся.
   Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той  довго
пора╨ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi.
   З тi╨© ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ©жi; i мов нечутий  крик,
болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити.
   Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся  вчасно,  як  призначив  собi:
звичка,  вироблена  роками,  вiд  неспокою.  В  нервах  зростали   незнанi
часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався
господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати  сухого  листя.
Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як  ранiше.
Поспiшаючи, зиркнув  i  мимоволi  уявив  споживну  iстотку  -  без  пiр'я.
Вiдпурхнула пташина понад течi╨ю, до галузок  на  тому  боцi,  а  господар
вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин  годяться
в горщик. Гострим оком обвiв  попелище,  серед  полиння  i  кропиви,  бiля
решток садово© загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В
сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема╨.
   Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався;
тихими вуличками побрiв через околицю.
   Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку -  заглянути
до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар,
лимар i що хочеш, скрiзь бува╨ i новини приносить, як часопис.
   Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго© руки.
   - Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.
   - Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали.
   Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий,  як  вiл,  а  вона
сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв.
   Коваль помiтив здивування:
   - Ждемо, скоро в нас будуть...
   - Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук.
   Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза,  крiпкий.  Пiд  опущеними
бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник.
   "...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда  надовго",-  мовчки  вирiшу╨
Мирон Данилович.
   Вiд ворiт притупотiло дво╨; в дверi гуркiт:
   - Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
   Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном:
   - Чому  не  оплатив  повiсток,  которi  присланi?  -  сварячись,  пита╨
сiльрадiвець.
   - Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку:  конi  пiдковував  i  гарби
справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi,  i  жiнцi  прислано?  Вона  не
працю╨, бо хвора.
   - Одкручу╨шся! - в'©дливо протягнув другий голос.
   - У колгосп не хочеш,- закида╨ перший з гарячою  злiстю,-  плати  ж  по
всiх повiстках! Озвалася жiнка:
   - I пеню до повiстки дочеплено...
   Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
   - Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю.
   За вiкном погрози пiдносяться:
   - Не хочеш платити, значить - ворог!
   - А де взяти? -  вiдбива╨ться  коваль.-  Менi  п'ятий  мiсяць  у  кузнi
зарплату не видають, а кузня ж державна...
   - Не наше дiло; плати! Коваль розповiда╨:
   - Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i
начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому.  Теж  вимагають:
плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити?
   - Так тобi й треба, раз ти  ворог!  Щоб  було  заплачено,  чусш?  А  то
просвiжишся, зна╨ш, де...  Сiльрадiвцi  вiдгупотiли  до  ворiт.  Кайданець
вернувся з жiнкою в хату.
   - Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом  притрусять,
щоб не виприснули з руки.
   - Притрусять! - стверджу╨ Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи
м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на  Кавказ,  чи  що,  бо
кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до  цурки  -  всiх.
Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго  ходила  комiсiя  по
двору, рила,  прути  стромляла  -  нема  хлiба!  А  член  комiсi©,  сусiд,
горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки
вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов  i  пiдсунув
тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту╨:
   "╙ в тебе хлiб?"
   "Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем".
   "Так кажеш, нема?"
   "Нема".
   "Пiдпишись отут!"
   Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi©:
   "Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ╨?"
   Iдуть до стiжка: сорок чоловiк  зiбралось  i  перекидають  стiжок.  Вiн
тяжкенький був.  Возилися  довго,  аж  ось,  як  нап'ялись  -  перекинули:
дивляться, лежить рукав iз зерном.
   "А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а  воно  ╨.
Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець".
   Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять.
   - Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка.
   - Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну  справу  проти
нас коять. ╙ в мене знайомий  старичок,  ну,  як  знайомий?  Стругав  йому
полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями  старався
- зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить  i  розмовля╨:  сам  вiн
математик, з академi©; от, пита╨ вiн:
   "Ну, побачили, чому лихо?"
   "Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю".
   "Бо  постановлено:  ми  шкiрами  сво©ми,  як   великими   карбованцями,
заплатим".
   "Чому ж - ми?"
   "Ми  крайнi,  з  кого  дерти.  Цiнностi  церков   перепроданi   будуть.
З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи:  вiддай
з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати  щось,  поки
скона╨".
   Суперечить господиня:
   -Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна╨, як ви сказали;
а цi речi - iнакшi.
   - Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а  вже  столичник
жити не да╨.
   - Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню╨ Мирон
Данилович.
   Господиня вiдмовила:
   - Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами...
   - А як же роблять? - загарячився  Стадничук.-  Наслано  забiсованих,  i
вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка:  там  дiти
груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу
i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок,  бережених  на  кашку;  все
чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж
головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто?  -  саранча  з  столицi.  Он,
набiгли гурмою до  Григоруна,  мого  сусiда  -  в  нього  з  жiнкою  життя
розладилось, i вона по©хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно.  А
зайшли з обшуком - останн╨ забрали, в хатi i в дворищi.  Молоко  стояло  в
горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили.
Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на
всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть,
та  дарма!  Дитячi  сльози  -  нiщо  для  здирникiв.  Один  з  них,  губою
одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його  пробирати  вiд
погляду Григоруна  i  став,  дражнений,  сiпатися.  Крикнув  на  чоловiка:
"Самошедчий!" - а сам закручу╨ться i поспiша з хати. Чу╨ на собi погляд  i
озира╨ться, i таки пада╨  через  порiг.  Мабуть  би,  розбився  дуже,  так
бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся  лобом  об  переставлену  драбину  i
вибiг злий, як вовк. Дума╨те, втишився  потiм?  Подобрiшав?  Куди  там!  -
мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. ╞х таких повно:
на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на  Кавказ:  там  i
заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать.
   - Як же нам ©хати? - вiдказу╨ господиня.- Душа до вiкон приросла.
   - Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав,  над  верхнiми  книгами
зберiга╨ серед скручених паперiв один твердiший - там  малюнок.  Розгорнув
його:
   "Подивiться!.."
   Сидить гостроокий хтось, нiби золотий,  цiлком  литий,-  з  червонастим
виблиском; в коронi чуднiй i  пишнiй  одежi.  Високо  пiдноситься.  Видима
тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала.  Ребра  схожi  на
верх брами, розчинено© так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без
кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i  там
зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi,  i  обiдранi;  тягнуться
сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А  наглядачi  пiдганяють
гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:
   "Отакий пан; звiдки?"
   Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
   "Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими".
   Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки:
   - Збиратись будем!
   Заплакала вона i проситься:
   - Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати  менi,  то  бiля  цi╨©  стiни
бiло©. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ©дь!..
   - Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я  десь  пiдроблю
трохи, бо тут i копiйки добути не можна.
   - Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук.
   Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу.
   Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда  всiх  настигла,  i  куди  можна
вдатися наостанку,  вiдiйшов  Мирон  Данилович.  Думав:  нiж  гинути  бiля
порога, треба спробувати шляхiв! Десь ╨ заробiтки. А душа приголомшена;  i
вi╨ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер,  обставши
сторожею...
   Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с  напрямок,  тiсний
страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що  став
iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi  поняття,  а
образ життя виглянув ру©ною.
   7
   Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i  розпорядок  знов
збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль  односельчан,  що  з'юрмлено  в
турлучну вигадку.
   Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний,
перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що  пита╨ться  чоловiк,
чого метушня? - вiдказу╨, стримуючи крок:
   - З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих  висмикують,  хто
сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того.
   Подався чолов'яга.
   Гурток на дворищi зроста╨  i  чути  викрик:  "Отрута  i  бiльш  нiчого!
Отрута!" - махнули руками i розiйшлись.
   Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить
видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
   Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля  корови,
що околiла. Сусiди близько.
   - Бач, iз коровою що! - диву╨ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з  крапками
хустинi; трима╨  ломачку  i  скорину,  черству,  аж  поцвiлу  зелено:  про
собацюг.
   Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала:
   - Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все.
   Також роздуму╨ вголос дiд, в  зношенiй  кепцi,  височенний,  як  штиль;
пiдборiддя оббiлiло в пух.
   - Чи не кiнець свiтовi? - хтозна.
   Мирон Данилович проминув гай, що з  вижолобиною  врiза╨ться  в  околицю
села, а далi кри╨ ярок - пiд вiльхами,  дубами,  берестками.  Перелiтавши,
галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а
звiдти додолу, в траву.
   Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком
черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий.
   Вiдiйшов на дорогу i розмислю╨ться: що ж? - бува╨  птиця  недужа  i  не
вiчно ©й жити.
   Аж  здригнувся  вiд  окрику,  глянув  -  то  Калинчак  Петро;  прожива╨
осторонь, за ярком,  i  теж  "iндус",  себто  одноосiбник.  Бiлявець,  мов
льонкуватий, але очi стемна-карi,  з  свiчучими  клинцями.  Вiн  -  косар;
наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати.
   - Що загубили? - пита╨ Калинчак.
   - Нi! - не загубив нiчого; птиця пада╨.
   - Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось.
   - Кажуть, час злого i знаки.
   - I я, косивши на курортi, вiд при©жджих чув: бiда близько.
   - Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
   - Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович.
   Вiддаляються бесiдники проз осокори.
   - Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?..
   - Нiби...вага╨ться Мирон Данилович.
   - Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони,  як  виточенi.
Курортникiв повно з мiста. ╞м купання ╨ - рiчка внизу.
   - Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i  холоднiше,  аж
морозом обсипа╨;  з  дитячих  лiт  знаю,-  додав  Мирон  Данилович.-  Вода
зцiлюща: недарма ж курорт.
   - А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин.  Насаджено  сосни  i
берези в "лiнiю", себто  рядами  -  пiд  шнурок,  щоб  прогулюватися;  для
чотирьох чоловiк разом.
   - Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному.
   - Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема  роботи,  i
стрiча╨ сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас  дiти  голоднi.
Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним  -  пiдгодувати  корову,
коли схудла, як драбина, i перестала  до©тись.  Дасть  вона  молоко,  тодi
голоду кiнець. I сказав: "От що,  скосiть  отут  сiно,  мiж  "лiнiями",  i
одвезiть собi. Прийдете в  недiлю,  коли  пiдводи  вiльнi.  За  один  день
упора╨теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого,  бiля  самого
коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто  не
знатиме. Для курортних корiв корму припасено  бiльше,  нiж  треба..."  От,
Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж  куди  там!  Кожного  розiрвуть,
якщо з iнструкцi© на партзборах прочитано.
   - Розiрвуть i без iнструкцi©,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з  яко©
сiм'©?
   - Казав, земля, де насаджено "лiнi©", належала його батьковi, хоч був з
другого повiту. Якось про©жджав i прикупив надiл - думав  хазяйнувати.  Не
судилось! Прийшли  червонi  в  дев'ятсот  двадцятому  i  сходку  скликали:
голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян,  та
ви зна╨те його...
   - Лук'ян - той, що "за"?
   - Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi  руки  i  з  того  дня  однаково
голосу╨. Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi
в хатi хазя©на, що втiк на  Донбас.  Вiдходячи,  той  казав:  бери  все  i
господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну,  i
не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при©хали червонi: "Де такий?
А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд.
   Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного  дiти  були  нiмi,
нiяк говорити не  могли,  i  так  чiплялися,  що  страшно  глядiти,  а  ©х
прикладами били - поламали ©м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали  на  площу:
там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок  розлiтався.  Лежали  довго.
Мухи ©х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися  старi  жiнки,  що
вже ©м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як  на
похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до  начальства:  сперечатись
проти пекла ©хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати  в  однiй
ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець,  i  закричав:
"Не смiть! То - вороги! ╙сть наказ вiд Ленiна  з  ворогами  розправляться,
щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко -  син  одного  з
тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм  переселився  в
другий повiт; жив там i записався в партiю.
   - Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з
©хнього куща вирiс.
   - Може, з ©хнього ╨ хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк;
помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять
копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а  ©м  на  курортi  сiно
тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все  пропадало.  Зна╨те,  що
пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають:  "За  грошi  продав
сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв  прокосити  сiно  тiльки  на  "лiнiях",  щоб
вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву,
то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до
мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!"  Справдi,
через три днi мене викликають: "Що ти заплатив  за  сiно?"  -  "Не  платив
нiчого;  завiдувач  наказав  скосити  тiльки  на   "лiнiях",   щоб   краще
курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що  нарадив  Зiнченко,
як казати.
   - Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
   - Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув
на дорозi двох мисливцiв з Ки╨ва: один чорнявенький,  аж  прикипiлий  бiля
очей, а  другий  -  з  лисиною  i  веселими  зiничками.  Розпитуються,  де
полювання добре. А я кожного птаха знаю, в  якому  мiсцi  водиться:  голуб
лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ©м i хочу до завiдувача пiти; "До
Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при©хавши,- нема!.. Переведено в другий
район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто
вони самi? - i взнаю:  чорнявий  друку╨  книжки,  а  старший  -  хiмiк,  з
лабораторi©. Зайшла мова  про  село,-  що  тут  робиться  i  як  грабують;
чорнявець то ще дужче темнi╨, то блiднi╨, i наприкiнцi вчистив: "Товаришу,
монгол з московсько© ночi вилазить  -  рвати  груди".  Хiмiк  тiльки  одно
докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед  натовпу,
виголошу╨: слуги бiсiвськi постановили Укра©ну  душити  в  рiк  розп'яття,
тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! -  так  виголошу╨,  мов  на
службi. Всi перехожi слухають;  великий  натовп  зiбрався:  тихо  йдуть  i
слухають, як пророка в старовину".
   - Це саме мати в церквi чула.
   - А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли  в
установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно.
   Постояли бесiдники бiля урвища з  берестками,  глянули  на  ворона,  що
високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович,  вертавши  додому,  пригадав
назву цього мiсця: Змi©в яр. Певно, звiдти лютий  вилiзав  хапати  тварини
домашнi або i людей.  Було  зображення  в  школi,-  тодi  батьки  з  черги
вкошкували учнiв, бо  дисциплiна  вкрай  розхиталася  через  комсомольськi
вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з  драговиння
i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи  пащу.  Вже
червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер.  Приуявлю╨ться  той
вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза;
i кольори мiнить на чорнiсть, як  попередня  примара.  Зневажити  треба  i
обiйтися  самому.  Деякий  час  думки  вiльнi,  а  потiм  збоку  в  обширi
свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi  душi  до
власного  стану  i  забезпеченостi,  виник   вигляд!   -   крiзь   духовну
просторнiсть проступив. Мирон Данилович,  напружуючи  думку  до  судоми  в
шийних м'язах, проганя╨ привиддя i  зверта╨ться  до  навкружностi:  дерев,
грунту, погоди, що несподiвано  погiршала,  бо  з  пiвночi  хмари  темними
купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття!  -  з  розпуки,  мов
скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди  геть,  нечиста
кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд  марища  i  пiшов,
куди очi ведуть.
   Обмеживсь думками до обсягу сво╨© особистостi i конечних  справ;  стало
тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали
моторошну тiнь з пiвночi.
   "...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!"  -  дума╨,  понурившись,
Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в
вулицю, що вела до його кутка, але,  на  диво  собi,  минув  ©©:  забраний
сильним поривом почутт╨вим - в одному напрямi! -  простував  мммо  схiдцiв
цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок.
   Проминув його; i  тодi  почали  вгасати  пориви  недоброго  почуття.  А
видалося, що чу╨ пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон
Данилович спонурю╨ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся,
нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi.
   Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто©ть жiнка:  збiлiла  i
так диха╨ - мов ©© щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря.
   - Поможiть! - закричала вона.
   Мирон Данилович побiг до сходiв, але  прискочивши  близько,  вдержався:
через звичний страх перед будинком, звiдки  завжди  сунуло  i  загрожувало
начальство, при©ждже - владичне, i тутешн╨ - дрiбне, провадячи розор.
   Позаду чути кроки i оклик:
   - Заходьмо!
   То - рахiвник сiльради,  що  нагодився  поблизу;  з  ним  ступив  Мирон
Данилович на схiдцi.
   Жiнка однi╨ю рукою трималася за одвiрок, а другою -  в  хворому  жестi,
вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ©© до грудей,
мов би серце хотiла спинити:
   - Там... секретар райкому застрелився - при©хав тепер...
   Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули  коридор,
нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi  для
засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i  притерпли
бiля порога.
   Рахiвник перший зважу╨ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь,
до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при  столi,  недалеко  вiд
стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою  млою;
застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй  порожнечi  i
легенькiй  прозоростi  зверху.  З  проломини  в  скронi  густо  i  в'язко,
пасмовитими патьоками, трiшки  роздiляючися,  збiгла  кров;  розлилась  по
пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр.
   Глядiли захожi, нiби перемагаючи  слiпучий,  хоч  невидимий,  сполох  з
та╨мно© пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо©, нiж та, що речi спалить.
   Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться
всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров
червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров ╨сть правда!"
   Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що
далi робити. Рахiвник  стояв,  як  iз  сiрого  де