бiжить через Змi©в  яр
i впада╨ в  рiчечку.  Там,  при  його  бiльшiй  водi,  греблю  загачено  i
поставлено мiсток, попiд яким збiга╨ допливний надмiр: вниз,  в  калабаню,
по краях окриту ряскою.
   Здобичник закотив холошi  i  скрiзь  почав  рити,  вживаючи  берестовий
сучок, як за часiв найдревнiших; все -  при  берегах  калабанi  i  ставка,
рiчечки i потоку,  ступаючи  вгору,  'проти  течi©,  до  само©  тiснини  в
байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i  -  в  мiшок;
також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав:
   - Це на обiд! Низки можна сирими ©сти.
   Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику,
налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка  трохи
пiдкрiплю╨, хоч так болiсно нудить.
   Дiти мовчать. Аж дивно. То було,  в  звичайний  час,  заведуть  голосну
музику: "╞сти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться;  все  розумiють.
Звiдки в них терпець? - як в старих.
   Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники,  полотно,  одну
сорочку i скатерть - мiняти на хлiб.
   Поклав речi в торбу господар, а  цю  торбу  -  в  другу  бiльшу.  Почав
прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився  дуже  -  вслiд
йому тихо плакали.
   10
   Дотлiла на захiдному  крайнебi  цитринна  смуга  i  згинула  в  млистих
запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора.
   Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки  не  видно  на
обочинах.
   Мирон Данилович знав кожний горбок i вибо©ну на дорозi  до  залiзницi,-
певно йшов, схилившись пiд  хуртовиною.  Притьма  наштовхнувся  на  гурток
людський;  теж  -  згорбленi,  з  клунками  бредуть;  i   впiзнав   ©х   -
односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру  i  недавно  вернувся.  Всi
тут: вiн, жiнка i два хлопчики.
   Мирон Данилович привiтався i хотiв  обминути,  бо  -  чи  схотять  люди
супутника? Вiдчува╨, як проти вiтру йому тяжко  ступати,  i  стишу╨  ходу.
Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандру╨.
   - От, iдем сiм'╨ю,- журиться вiн,- не зна╨м, де прийдеться жити.
   Крiзь снiг означу╨ться кремезний чоловiк; на нiм стерта  шапка,  колись
смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся.
   - Чого так? -_ пита╨ Катранник; все дума╨: може,  i  нам  треба  сiм'╨ю
тiкати, поки не пiзно.
   - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите,  попав  на
заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку,  що
вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i  одного  чоловiка.
Тепер забрали все. Зна╨те самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину
шука╨. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня,  останнього  в  дворi:  був
вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли
до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя -  приходить
розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так  вони  борщ  i  хлiб  по©ли.
Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся  з  хати!"  От,  хилимо  пiд
метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчино© сестри - ©© чоловiк працю╨
в правлiннi колгоспу i ©здить кiньми;  одвезе  за  вiсiмнадцять  верст  до
мiстечка. Звiдти доб'╨мося до города, коли грошей стане, i пiдем  до  мого
дядька, нехай щось придума. Вiн добрий  слюсар;  якби  коло  нього  роботу
знайти!
   На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по  свiту  ганяють",-  дума╨
Мирон Данилович,  глянувши  на  Савченка,  злиденно  вдягнутого,  що  снiг
облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i  тонка,  в
благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй  мотузком.  Сiра
хустка опущена, бо снiг забива╨ зiр. Два хлопчики ©хнi: один  за  материну
руку трима╨ться, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках"  обидва  i  в
старих пiджачках, натягнутих по два  на  кожного:  рукава  нижнi  видно  з
верхнiх рукавiв.
   Розiйшлися стрiчнi на рiзнi  сторони;  хуртовина  роздiлила,  обкидавши
перехрестя.
   Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою,  вгортала  степ.  А  скоро
вiдмiнилася  снiжинами:  однi  великi,  як  пiр'я,  мiж  ними  непочислимi
меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи ©х.  Часто
змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу  ж
далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi,  i  миттю,  змiнивши
рух, кидалися самогубцями на землю.  Потiм  величезною  масою,  притишенi,
движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця,  без  перерви:  в
далечину, незупинним безумством хуртовини.
   Закривають весь свiтi - все несамовитiше;  часом,  як  вiд  крил  бiло©
пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються  в
поземнi пасма, мов струни  моторошного  телеграфу,  через  який  перебiга╨
звiстка про свiтову бiду...
   "Ну, й завiяло! дихати не да╨",-поскаржився в  думцi  на  негоду  Мирон
Данилович  i  став:  трохи  перепочинути,  коли   снiжини   знов   жахливо
стовпились, наче не встигаючи бiгти в  невiдому  браму.  Згодом  наповнили
весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та  тiльки  -  на  хвилину,  i
зразу ж знов  мчати!  Обернуться  i  закружать  дикий  вихор:  обходити  в
неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенсько© прiрви, звiдки шарпнуться вбiк,  на
обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий  кущик,  мертву  траву,  бур'ян,
дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi  колi©  на
дорозi.
   Понеслися! Летять, нiби  влучають  в  невидимi  марева,  коло  степових
могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя,  що
жалять душу, обвiявши ©© холодними смутками.
   До станцi© прибився Мирон Данилович пiзно;  хуртовина  стихала,  поволi
ведучи снiжини навскоси через свiтляну  дiлянку  помаранчевого  лiхтаря  -
на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в  лахмiттi,  знiченi  вiд
холоду; ©м довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються.
   Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового  потяга  i,
вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж  поклав  торбу  в
голови i випростався на брудному  деревi.  Пасажири  никали  в  переходах;
гомонiли,  клали  i  забирали  речi,  закурювали,  щось  жували,   зрештою
притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн.
   Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацу╨  напрямок  до
внутрiшньо© кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув  по  загроженому
мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь,  крiзь
вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею,  i
розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася.
   Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в
нього, останнi, на  квиток  додому:  вернутися  до  сiм'©,  що,  тремтячи,
дожида╨, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх.
   Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i  придавити  вагою
тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав  тривожно.
Марева розкиданi снилися, втопленi в  безмежну  тривогу,  бiгли  швидко  i
прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати ©х. Почав з  мукою,  висловом
розпачу, домагатися в когось: "Вiддай!  Вiддай,  кажу  тобi!"  -  щоб  той
вернув рiч, схожу на глиняний  кухоль,  з  якого  дома  воду  п'ють,  лише
темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а  той  -  хтось,  жахливо
недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто  не  мiг  би
його торкнути; взяте пропало. Але серце криком  прагнуло  вслiд,  поки  не
зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!..
   Катранник прокинувся; болiв бiк,  натруджений  об  тверду  поверхню,  i
лiкоть  отерп  -  треба  перевертатися  поволi,  обперши  другу  руку   об
перегородку.
   Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними
суглобами, i рушив з  мiсця;  спершу  сунув  повiльно,  мов  слимак,  поки
розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов -
терзання  в  навалi  до  вагона.  Знов  стояли  годинами:  то  на  глухому
полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила  нiч
- розлилася по холодному полю, запнутому  сiрою  завiсою,  куди,  синiючи,
вiдходили перелiски.
   Мирон Данилович весь час тривожився: не про©хати б Воронiжчину! Озвався
сусiд з нижньо© лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний  i
вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i
претонiсiнького  волосу,  так  ретельно  розчесанi,  наче  розкресленi  на
паперi. Вражала рiзниця мiж  виглядом  обличчя,  вицвiлого,  в  ниткуватих
брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними.
   - Бо©теся проминути? - вам куди?
   - Воронiжчину треба...
   - I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю.
   Приглушив голос:
   - Мабуть, мiняти?
   - Чого б же ще?..
   - Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i  дечого  привiз.  Багато
ворiт бачив. Дiти в вас?
   - Тро╨ в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить.
   - Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн?
   Мирон  Данилович  перечислив  речi,  а  дiдок  хмурно  замислився,  мов
розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота.
   - От що: борошна багато не намiня╨те; достанеться торбина, одберуть  на
станцi©. Зерна теж дадуть мало - з сiм'╨ю, як ваша, довго не продержитесь.
Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо ©м  лузга?
А в нiй сила з зерна.
   - Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович.
   На станцi©, куди прибули, всюди облава.
   - Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. -  I  хто  ж
команду╨? Круки душо©днi.
   Мiлiцiя i  "круки"  обшукували  всiх,  переходячи  з  вагона  в  вагон;
торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,-  все  тягнуто  пiд  жаденющi  очi
оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що  звикли  до  одного
зусилля: грабежу останнiх харчiв людських.
   Жiнки в плач.
   - Чи ©хнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович.
   - Нiяк! Примовка ╨ про сльози.
   - Що ©м столиця не вiрить?..
   - То не все. Кровушку берьот.
   - Ще як! Цим держиться.
   Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на  рештки  одягiв
чогось ©стiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач  стояв
на всiй станцi©, тяжкий i розпачливий.
   Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як ©х назвав дiдок, "круки душо©днi"
з гострими очима, анi  трiшки  не  зважали  на  горе;  злiсно  вишарпували
злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i ©дкою лайкою  вiдганяли  геть,
хто впрошував.
   Надивившися  на  державний  розбiй  серед  бiлого  дня,  сусiди  понуро
мовчали; а ©х потяг прибув, куди треба: в  омрiяну  Воронiжчину.  До  села
йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь.
   - Ви колгоспник?-пита╨ старий.
   - Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника.
   - Чому ж ви так?
   - Бо то - татарщина. Одкаснися сво╨© душi, стань побiгайлом.  Об  кусок
рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що
заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить,  мiра  ж
рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор.
   - Не скажiть! Витiвка хитра. Зна╨те, за  яку  цiну  добро  з  колгоспiв
беруть?.. За десяту часть i ще меншу,  супроти  цiни  в  магазинi,  де  це
спроду╨ться... люди, капiталiзмовi не снилось!
   - Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець.
   - Бо силуванi. Якби сво©м намiром, то з хлiвця палац би втнули.  А  раз
душа не прийма - пустяк дiло!
   - Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник.
   - Ворог? - смi╨ться дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно
репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день  i  нiч
кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють
без кiнця i краю, i роздруковують без  числа  в  газетах  пiдряд,  аж  очi
слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж  очумiли  люди,-  чого
так i навiщо?
   - Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
   - Отож! Ярмарковi  джмiлятники  кричать:  "Держи!"  -  i  показують  на
когось, хай народ туди глядить.
   - Значить, вони...- почав Мирон Данилович.
   - Це ж саме i  значить!  -  перебив  дiдок.-  Не  вимовляйте,  бо  десь
вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто зна╨, що то "значить",  уб'ють,
i його сiм'ю теж. Бо вiдкрива╨ться, як пророцтва сповнено:  про  сатану  i
звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн  князю╨  -
при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить.
   - Може, ще нi?..
   - Вже приходить! - настою╨ дiдок.-  Вже  близько.  Наш  вiк  пошвидшав:
згори сунеться.
   - Це ж як - близько?
   - А так: скiльки дороги вам додому?
   - Та, буде!
   - Дивiться: скiльки про©хали з дому, то - як всi минулi часи, а  остача
- як вiд нас, он, до крайнiх хаток.
   - До хаток? - диву╨ться Мирон Данилович,  глянувши  на  околицю  села.-
Мало зосталось...
   - Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою.
   - Це трудно.
   - Воно полегша╨; треба рiшитись.
   - Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун.
   - Бо слiд! Бо забували.
   Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався:
   - Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi.
   - Катранник Мирон.
   - Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп.
   ╞х випереджали гуртами при©жджi i, входячи до села, зразу висипалися  в
вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi  або  стукаючи
цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на  торг.  Декотрi  мовчки
стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать  i  запросять  самi.  Не
багате село, але ще не обдерте, як там - дома.
   "Чудний чоловiк! - гада╨ Катранник про супутника.- Не питав, як  звуть,
поки прийшли, мабуть, стерiгся мо╨© недовiри, мовляв, вiн вивiду╨, бо  вiн
перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з  таких,  як
пiчник: в них прийнято".
   Тим  часом  брат  Прокiп  провадить  супутника  дрiбними  вуличками   i
завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих  тополях  i  входить,  як  давнiй
знакiмчик господарiв.
   Тепло  в  хатi.  Двi  жiнки,  з  похожостi  ©хньо©  -  сестри,   обидвi
веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника.
   Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi,  з  розпитами  про  здоров'я
всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на
мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши  проти  вiкна,  i  вивертали,
вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали  на  зуб  i
язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд.
   Докiнчивши обмiн, гостi з'©ли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись.
   Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно.
   - Порадую сво©х,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка  не  здужа╨  робити;
дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка  в  нас,  туберкульозна.  Вчиться  -  ©й
харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять
рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить,  до  ночi
потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують.
   Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то  правда,  що
бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг:
   - Коли б нам довезти вимiн!..
   Вага  зростала  на  плечах,  нiби  кожна  пшонина  робилася   залiзною,
непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi.
   Завiяв снiг i стих. Часто  вiдпочивали  супутники,  геть  засапанi.  Як
притяглися до  станцi©,  зразу  ж  застояли  чергу  по  квитки.  З  речами
отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня.
   Наближа╨ться година квитки брати, аж тут облава.  Станцiю  оточено.  До
кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують.
   На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно  грабували
пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв
суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi:  мав
три пуди борошна - все загарбали  "круки".  Мовчав  остовпiлий,  бiдолаха,
нiяк не мiг до тями  прийти;  зрештою  вимовив:  "Останн╨!  Тепер  -  всiм
кiнець!.."
   Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно.
   Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i  два
в штатському - теж гайворони, хоч в iншому  пiр'©,  з  парткомiв,  "шишки"
звiдти. Вираз презирливо© нудьги вiдтягав ©м нижнi губи, коли перекурювали
папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби  ©м  навiки  байдужно,  однак  з
найхижiшою гостротою темних зiниць  стежили  грабунок  -  чи  вiдбува╨ться
"чисто", себто без пропускiв.
   Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби  снiг,  що  знов
зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому  полю.  Сипав  проз
стiни станцi©, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку
до ребер матерiв i дiтей.
   -  Зна╨те,  чия  воля  викону╨ться  через  отих?  -  показав  дiдок  на
розпорядчикiв.
   - Чия? Партiйний цар - ©х воля.
   - А через нього чия?
   - Свiтово© корчми. Повно золота i чортiв.
   - А далi?
   Мирон  Данилович  мовчить,  i  дiдок,  спочутливе  глянувши  на  нього,
пiдказу╨ вiдповiдь:
   - Звiра!
   - Звiра?.. Якого звiра?
   - Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти  нього,  з  багатьох
теж, церква згуртована, як  великий  голуб.  Вороги  ж  ©©  складаються  в
подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв,  де
всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартi©,- зразу кинувся
на сiм'© людськi; розрива╨ ©х, бо сказано  -  звiр.  I  вiн  не  останнiй;
будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому  спокушеному
знак: що думати i що робити. Хто вiдступа╨ - кара! Всiх супротивних  йому,
але  вiрних  Христу,  виклинатимуть  i   вигризатимуть   з   ниви   життя,
вбиватимуть, як чужих птахiв -  огнем,  залiзом,  голодом;  подiбно  тепер
робиться. Погiрша╨ люто при останньому звiрi... Скибки  хлiба  не  дадуть,
коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд  князя,  що  при
дияволi ходить.
   - Це ж ми бачимо!
   - Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан  цього  сидить  близько  на
престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день.
Тепер же ширя╨ пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж  небесами
i земним свiтом, iнший простiр, нiж  повiтряний  i  зiрковий.  Там  нiчого
нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiча╨ кожну  душу  -  зараз  по
смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем  до  Церкви  врятуються  з  прiрви:
однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано
силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо,  бо
сказано: хто вiрний до смертi, одержить  вiнець  життя.  В  годину  скорбi
смертно© вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить.
   Мирон Данилович був забраний всi╨ю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i
гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов
дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня,  перед  якою
душа втiшиться думкою тихою i  висвобiдною  -  про  порятунок,  дужчий  за
смерть.
   Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв.
   11
   Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги:  все  -
бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю  з  морозним
пилом, що закрив землю з поживними корiнцями.
   В хатi  нiмо  i  всiм  така  зимнiсть,  як  в  могилi:  не  вiд  самого
нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду.
   Дров мало: зосталось трохи  дощок  i  трохи  хмизу  в  пiдпiччi,  треба
берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого.
   Кожне терпить про себе i кона╨ мовчки.  Бабуся  занедужала:  лежить  на
холоднiй печi, не може руки пiдвести.
   Дiти, забувши про свою бiду, припадають до ©© плеча; беруть ©© зморщенi
стемнiлi руки в сво© долонi i до обличчя  собi  тулять.  Бояться  говорити
голосно, щоб не хвилювати ©©.
   Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку  пшона:  вiд  рештки,  яко©
вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день.
   В сара© знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi,
пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння.  Витягла  розхитанi  кiлки  з
решток тину; порубанi, пiдуть в пiч.
   Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого
прислону над струмком, зосталися  невиконанi  бурячки.  Як  вона  про  них
забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться.
   З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копа╨ мерзлу землю i вибира╨
бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один  раз  в  чавунi  зварити.
Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом  розтирати.  Несла  в
вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають.
   Вернулася в хату i почина╨ перемивати бурячки.  Меншi  дiти  сидять  на
полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав,  i  стежать  маминi  рухи;
старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив.
   Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару.
   - Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше?
   Нема╨ вiдповiдi.
   "...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов пора╨ться з бурячками; а
зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як
завжди. Зда╨ться, дивна вiдсутнiсть настала в  хатi.  I  це  вiдчуття  все
наростало i все дужче непоко©ло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл  i
пiдiйшла до печi; тихо, тихо пита╨, аби не розбудити,  якщо  стара  спить,
але, коли не спить, щоб почула.
   Тишина.
   Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз
такий страх i  бiль  обгорнув  всю  iстоту  ©©,  що  вона  нестрималася  i
розпачливо скрикнула: "Мамо!.."
   Перед нею лежала стара з закритими очима,  такими  глибоко  запалими  i
темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий.
   Взяла ©© руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука!  Безживна,  нiби  сама
кiстка в рукавi.
   Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi,  але  все
праведне, все свiтле,поранив,  дуже  поранив  серце.  Була  ©м  стара,  як
великий янгол: тiльки ними жила i для них була в не© вся думка i праця.
   Дарiя  Олександрiвна  мовчить  бiля  печi,  а  сльози  бiжать,   бiжать
неслухнянi, одна по однiй -  нiщо  не  спинить  ©х,  тiльки  часом  судома
струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише  чу╨  вона,
що дiти всi збилися бiля не© i меншi квилять.
   Коли  втихли  меншi,  видно  було:  вони  наляканi;  i  говорили  тихо,
шелестiли, як пташенята.
   "...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи  самi  себе,
не то питаючи маму.
   Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд  i,  з  помiччю  старшого
сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу  хату,  що  стояла  останнiм
часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу  хату",
хоч то тiльки половина житла.
   - Андрiйку! - наказу╨ пошепки мати.  -  Пiди  принеси  свiчку:  вона  в
скриньцi, i сiрники - на карнизi.
   Принiс хлопець, що мати звелiла. От,  горить  свiчка  в  руках  бабусi,
кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i  вкрилось  тiнню,  так
схуднуло i запалося. Сама шкiра вкрива╨ череп. Але вираз був спокiйний.  I
навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя.
   - Молiться за бабусю, щоб  Бог  прийняв  у  Царство!  -  просить  мати,
стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова.
   Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умi╨.
   - А тепер iдiть, мо© любi, я сама побуду коло бабусi! Чу╨ мати, як вони
перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили.
   Вида╨ться ©й - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна:
почу╨, коли проказати.
   - Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i  все  для
нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами,  дуже  виннi,
не пам'ятайте, чим ми вразили!
   Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола  i
знов так гiрко i невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос,  щоб  дiти  не
почули: нiби струмок залив обличчя; поки притихла.
   Пiдвелась i стояла, закривши  обличчя  долонями  i  хитаючи  головою  в
вiдча©.
   Витерла сльози i пiдождала, поки очi висохнуть - не  хотiла,  щоб  дiти
бачили.
   Виходячи, погасила свiчку в руках  покiйнички,  бо  впастимiг  огонь  i
запалити одежу.
   Того дня в хатi нiмо було, як нiколи; майже  i  не  говорилося  нiчого.
Тiльки коли мати посилала Миколу по  воду,  то  докладно  розповiдала,  як
треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна  впасти  i
скалiчитись.
   I все остерiгала дiтей, нехай так багато не п'ють. Вони  надто  вчащали
до цинкового вiдра з водою, що стояло на лавi, коло самого вiкна - першого
вiд дверей, i, набираючи глиняним кухлем, жадiбно припадали.
   - Здержуйтесь! - казала ©м, коли до кухля пiдходили.- Не треба зайвого,
бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу  люди  ходять?  Воду  п'ють
надмiру, i ноги припухли; декому вже - наче колоди, ганчiр'ям обкутанi: ©х
важко переставляти. Опухлi  ноги  швидко  обморожуються,  ©х  треба  добре
обмотувати в лахмiття i зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того  лиха?
Здержуйтесь!..
   ╞ли борщ - бабусин стiлець стояв бiля стола.
   Цi╨© ночi недовго спали. Дарi© Олександрiвнi привидiлося,  що  десь  ©©
чоловiк гинув: та провiстка пронизала  ©й  груди,  мов  спис,  i  прогнати
вдалося тiльки рiзкими зусиллями душевними, як закляттям.
   Дiти питали, чи тато скоро вернеться; були якiсь наляканi,- ©й здалося,
що вгадали ©© страх. I хоч  ©х  переконувала,  вони  враз,  мов  покаранi,
принишкли. Олена зовсiм стала схожа  справдi  на  тiнь:  ручки  тонкi,  як
соломинки.
   А найстарший, похилившись на лiжко, неначе вiд втоми, але  не  хвороби,
промовив:
   - Я так лежу, як бабуся.
   Мати на нього руками замахала з тривоги, вiд яко© свiт ©й стемнiв:
   - Мовчи, що ти кажеш!
   Вiн не вiдповiдав i не сперечався: сказав, що мав  на  думцi,  i  лежав
тихо; видно, мав знання про свiй час. Губи темнi, мов запеклися. Аж  чорно
в кутках очей, при перенiссi. Обличчя висохло, i високий блiдий лоб,  нiби
з крейди струганий, неприродно виступав i мов мерехтiв: так,  протопившися
в снiг, тлiнка з дубового корiння дивно бiлi╨ вдень, але  без  свiтучостi,
що - в темрявi.
   Мати присiла до Миколи, гладить йому чоло, вiдгортаючи чуб:  сухий,  як
давно скошена травка.
   В iстотi хлопця вже нiби стихло життя, хоч вiн рiвно  дихав  i  ворушив
рукою бiля горла.
   - ╞сти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,- зашепотiла  мати,  як  з
лихоманки, i не знала, що тепер робити.
   Вiн  спокiйно  глянув  широкими  i  пристиглими  очима;  довго  мовчав,
зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
   - Я ще житиму.
   Вирiшила його лагiдна душа, над чим мучилась, i мирно приймала все,  як
тече.
   Очi закрилися йому на сон.
   Мати безшумно вiдiйшла: нехай спить i вкрiпиться  душею  з  вiдпочинку:
вiдiйшла, як примара, сiла в сво╨му кутку, на полу, i здаля дивиться.  Хоч
би хотiла слово вимовити, не знайде сили на  серцi:  дивиться,  навiть  не
плаче, коли чу╨, як натемнiла над нею найтяжча хмара, ©© первiсток вже  ©й
не належить i вже нiкому.
   Вона в хатi найхудiша; трималася спромогою, дивною ©й самiй. Тiльки раз
подумала: "Це вiд терпцю мого давнього!" - бо  справдi  з  ©©  сирiтського
життя приходило  такого  болю  i  прикростi,  образ  i  хворостi,  що  все
стерплене зiйшлося сьогоднi, як спромога проти змори i немочi в голодi.
   Сидiла без згадки про час: дивилася, як спить син;  нiби  стерегла  при
життi.
   Меншi теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матерi i смутно очима
свiтять. Просидiла до вечора, i втома з темрявою схилила ©© спати.

   Рано хтось торохка╨  в  вiкно;  Дарiя  Олександрiвна  перша,  з  самого
стукоту вгадала, що то - чоловiк.
   Дiти встали, i коли ©х тато переступив через порiг, тягнучи добутки, то
меншi радiсно викрикнули i  кинулися  до  нього:  Андрiйко  обхопив  i  не
вiдходить, а Оленка взяла  лiкоть  тата  мiцно  в  обидвi  руки,  зчепивши
пальцi, аж повисла, мов  грушка  з  гiлки.  Пiдiйшов  зразу  ж  i  Микола,
береться за мiшки, помогти батьковi.
   Меншi дiти так i виснуть; вiта╨ться з ними батько, беручи ©хнi  лиця  в
сво© змерзлi долонi. Без кiнця втiшнi  дiти  йому  i  любi.  Ось,  побувши
далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його  -  тут,  i
одному без них не варто на свiтi ходити.
   Вони враз примовкли i спонурились, хоч ©м така  розрада  в  хатi,  нiби
самi з могили  повиходили.  Дружина  теж,  привiтавши  Мирона  Даниловича,
вiдразу затихла i сто©ть, похиливши голову.
   - Де ж бабуся? - пита╨ вiн дiтей. - Ще рано, а ©© нема. Всi мовчать.
   - Чого ви не  кажете,  де  бабуся?  -  голосно  спитав,  поглядаючи  на
маленьких, i потiм обернувся до дружини.
   Вона хотiла щось сказати, але не могла; витерла  очi  кра╨м  хустки  i,
взявши чоловiка за руку, повела а другу хату:
   - Нема╨ в нас мами...
   Привела його до покiйницi; вiн на коротку мить спинився,  коли  побачив
матiр на столi: в руках свiчка, гнотик яко© чорнiв коло грудей, як  кiготь
- серед воскового обiдка з прикипiлими  краплями,  гаслого  кольору,  нiби
глина i самi руки.
   Пiдiйшов близько Мирон Данилович i застиг, мов стратився, i  непорушний
стояв поруч дружини, коли вона знов свiтила свiчку;  не  мiг  стямитися  з
несподiванки, що зустрiнула в хатi. Враз прийшло чомусь вiд  спогадiв:  як
досвiтньо© години, нiби тепер, але ще коли був юнаком, ©хав до  цукроварнi
на заробiтки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслiд йому i спитала:
   "Хто ж тобi ©сти зварить?"
   Тих слiв материних не мiг нiколи забути. Знов прийшли в душевний слух i
вiддалися  нестерпним  жалем.  Була  мати  -  як  свiтло  з  височини,   i
втратилося, i такий бiль тепер, такий пекучий, що не можна йому  витримати
- похилився вiн до покiйнички, тiльки i сказав:
   - Простiть, мамо!..
   Сказав i знов затих. Постояв нiмо. Поцiлував руку  матерi  i  вийшов  з
хати, як поранений. Простував до сараю - труну робити. Поки ладнав i тесав
дошки, металася, мов киданий приск, думка, привiяна вiд дiдка.  Вирiзнявсь
поволi здогад:  отут  навколо  дiють  духи  лютi,  несвiтними  шулiками  i
яструбами насiдаючи - вiд обширу мiж небом i нами: так казав брат  Прокiп.
То ж ©хня напасть оберта╨ i мiнить все в чорноту, дода╨ гниття i жах,  про
який серце бо©ться здати собi знгг. Он як! -  привиддя  терза╨,  знаходячи
свiй  подiбок  поганяй  в  провинах  душi  i  чiпляючися  за  нього:  свою
власнiсть. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить
хижакiв, а вiрну душу покiйно© матерi, що терпiла, нагородить вiнцем, який
не вгасне. А... "Таки обступлять мене темрявцi, -  зрештою  подумав  Мирон
Данилович. - Мене задушать, бо знаю причину".
   Збив труну з старих дощок, принiс  у  хату  i  вдвох  з  дружиною  став
споряджати матiр до похорону. Потiм, взявши лопату, пiшов яму рити. Вибрав
куток бiля вишень, що колись так бiло, бiло в свiтлiй  тишинi  i  прозорих
тiнях, нiби бризком срiбним обсипанi, розцвiтали першими в  саду,  i  мати
любила сидiти коло них, часом спiваючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то -
пригаданi спiви з молодого вiку: спiвала i  тужила,  споминаючи  покiйного
мужа. Забрано на нiмецьку вiйну зимою; прислав один лист i з того  часу  -
жодно© вiстки. Далеко в безiменнiй могилi його загорнуто.
   Де горювала мати вдовою i згадувала  молодий  вiк,  нехай  спочива╨  до
години, коли всi будуть покликанi.
   Мирон Данилович копав трудно, з перервами  -  аж  до  надвечiр'я,  поки
поглибив яму.
   Нести труну в садок не змогли,- поклали на санки, зразу ж  за  порогом.
Батько i Микола тягнули, а Дарiя Олександрiвна  i  меншi  дiти  вдержували
рiвно i помагали везти. Поставлено труну бiля могили;  потихеньку  спущено
©© на дно, в примерзлий  грунт.  Катранники  стояли  навкруг  i  довго  не
загортали яму: не була ще покiйниця тойсвiтньою для них, зоставалась така,
як i вони всi,  ось  тут,  перед  ©©  очима.  Не  хотiли  холодною  землею
вiддiляти вiд себе.
   Сiм'я в найтiснiшому крузi незначностi серед свiту бiлого  жила  рiдним
гуртком, де одне було для одного дороге, як весь свiт.
   Рiденькi снiжинки пролетiли, мов поткалися першi в саван: з хуртовини.
   Катранники стоять коло самого краю ями - нiхто слова  не  каже.  Закрив
очi собi тремтячою долонею Мирон Данилович;  тодi  дружина,  маючи  це  за
знак, звелiла дiтям:
   - Прокажiть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царствi!
   Батько перший кинув грудку землi на домовину, за ним -  iншi;  i  почав
вiн загортати. Зосталися сиротами без бабусi. За  всiх  думала  i  втiшала
кожного,- тепер ©© нема. Нiби половина життя в свiтi, вiдiйшовши,  згасла:
до того  смутно  i  порожньо  стало  навкруги.  Мирон  Данилович  нагорнув
могилку; тим часом пустився снiг. Ще постояли трохи, перехрестилися всi  i
пiшли з похорон: господар вернувся в сарай - збивати хрест, а жiнка i дiти
в хату.
   Темнiла в саду свiжа земля над  покiйницею,  що  переселилася  в  хату,
неопоряджену нi вiкнами, нi дверима, тiльки стiни холоднi тиснуть.
   Полонять iстоту,  схожу  на  звалений  жертовник,  що  з  нього  сполох
постiйно тремтiв.  Тепер  кiнець.  Всi  рiднi  мусять  вiдсторонитись,  бо
вернено iстоту в початок ©©.
   Оточу╨ зима - бiлими подiями.
   Снiжинки, зiбравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що  ста╨  на
пiдвiконня. Побiгли над самою садибою, а в височинi завихрилися: снiп враз
розв'язаний i  розкиданий  стеблинами  на  сторони.  Поривна  завiрюха!  -
промчала i засипала повiтря. Але над похороном снiжинки коливаються  легко
сво╨ю численнiстю i тихнуть, оповиваючи грудки; скоро  зовсiм  закрили,  i
коли Мирон Данилович нiс хрест укопувати, не впiзнав могили: вся бiла.
   Оленка з вiкна бачила, як снiг притрушував гробок, - сидiла i  стежила.
"Там  бабуся  мертва!"  А  зовсiм  живою  собi  уявляла  покiйничку;   от,
прозвучить поклик. Навiть чути,  чути  голос,  мов  звичайно  вимовля╨ться
"Оленко!" - вона здригнулась вiд несподiванки i хотiла мамi  крикнути,  що
чути, як бабуся говорить. Та нi! - не треба виявляти, нехай це  буде  так.
Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що  скоро  теж  зробився
бiлий весь. Снiг летить густий i частий: закрив i могилку,  i  сад,  потiм
запорошив i шибку, до яко© пiдступили вечiрнi сутiнки.
   12
   Мирон Данилович i  дружина  беруться  до  лузги;  товчена  в  ступцi  i
пересiювана, точиться новою речовиною.
   - Щось, наче борошенце! - визначила з недовiрою господиня.
   Це "щось" не  зовсiм  розбите.  Доводиться  знов  крутити  до  вiдчуття
нещасно© знесиленостi в грудях, мов хворостi  -  з  зiтханням,  схожим  на
стогiн. Аж зрештою речовина остаточно  змiнила  вивляд  i,  зачерпнута  на
долоню, порадувала Дарiю Олександрiвну.
   - Вже пересипа╨ться, як борошно. Можна пекти.  Зготовлено  печиво,  при
нетерпеливому жданнi дитячому i загляданнi в пiч.
   Вирiшиться, чи житимуть, харчованi з лузги. Чи - гинути.
   - Чого ж? Смак вiд хлiбного,- сказав господар.
   - ╞сти можна! - додала дружина i пита╨ дiтей: - Як вам?
   Микола розкуштову╨. А меншi ©дять швидко i без болiсного кривлення,  як
було вiд макухи. Однак доня поскаржилась:
   - Гiрке, гiрке!
   Старшi згоднi, що - гiрке; спершу ж боялись вiднадити.
   - Гiрчить, як полин, хоч хлiбний дух! - ствердив тато.
   - Полин, не полин, а ©сти можна; звикнемо,- поправила мати, говорячи до
малих.- Добре, що дiстали.
   Микола, надкусивши, пожував повiльно i тихо поклав кусник. Знов лiг.
   Меншi враз перестали ©сти.
   - Що ж робити? - турбу╨ться Мирон Данилович.- Якби маляс...
   - Добре: пряники будуть! - схвалю╨ жiнка.- Спочинь сьогоднi,  а  вранцi
пiдеш. Зараз пшоно зварю.
   Кашу, що вкипiла як слiд, ©ли, нiби на  празник.  Микола  пожвавiшав  i
вибрав ложкою до лусточки.
   Рано господар вирушив на цукроварню, взявши цiпок i вiдро з накривкою.
   Скрiзь навiяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур
i бережучи сили. Почина  снiжком  трусити,  але  дорога  вiдома,  як  своя
долоня. I стовпи значать. Снiжок раптово стих  -  вийшло  сонце:  обсипало
степ, що став слiпити страшенною бiлiстю i запалювався iскрами, через  якi
пролягли, синiючи, тiнi вiд стовпiв. А  знов  хмари  низько  зайшли;  тодi
посiрiло в степу. Стемнiв снiг i тiнi розтанули.  Подорожньому  здавалося:
без кiнця йшов.
   Он, за бiлими деревами, огнистi прямокутники вiкон; селяни тягнуться до
димного дворища.

   Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези вiдро:
спершу зрiвноважено його, потiм наповнено темною i тягучо-густою  рiдиною,
подiбною до меду, тiльки ж запах нудкий.
   Вiдро накрив  покупець  щiльно,  нi  крапля  не  процiджу╨ться;  зверху
ганчiркою обмотав i, вмiстивши в мiшок, закинув собi на плечi.
   Вже i заводський двiр з ковтунами димовими  i  пасмами  пари,  мазутною
чорнотою серед  снiгу  i  рудизною  цегли,  стукотом  пiдвiд  i  висвистом
паровичка,  частим  дзенькотом  допомiжних  цехiв  i   потужним   стугоном
центрифуг, що доходив  вiд  головного  корпусу,-  видався  веселiший,  нiж
попереду.
   I степом iшлося жвавiш, хоч  вага  ломила  рамена  i  гнула  на  снiжну
дорогу. Став вiдпочивати. Радiв: будуть мастити малясом печиво  i  збивати
прогiрклiсть - вiд сиростi взялася, чи що?  -  або  готувати  малясники  з
лузгою. Можна прожити деякий час.
   Вечiр згасав з тривожною червонiстю по обрiю в сизому  присмерку,  коли
Мирон Данилович вернувся до села. Бiля крайнiх  хаток  при  дорозi  стояло
дво╨, сторожко i знедобра позиркуючи i розгоряючись очима  по-вовчому:  на
перехожого, що нiс мiшок. Обидва -  хирнiшi,  нiж  Мирон  Данилович,  який
тримав добрячий костур i йшов прямо. Посторонились, мов тiнi: пропустили.
   "Будь  я  дрiбнiший,  пропав  би!  Задушать  отакi",-  Мирон  Данилович
приспiшив крок.
   Прийшов потемну додому i звеселив сiм'ю.
   - Одне гiркувате, друге цукрувате, може, разом добрi  будуть,-  сказала
дружина, наливаючи в миску маляс.
   Оленка торкнула патьок на березi миски i облизу╨ пальчик.
   - Пожди! - вмовля╨ мама.- Зараз пряники спечуться.
   - Вже й пряники,- всмiхнувся господар. Оленка помислила i, показуючи на
медвисту теч, промовила:
   - Як лiкарство...
   Лузга злипа╨ться в грудочки, тверднучи, а нудкiсть не ви,  поютрю╨ться,
як i гiркота. Всi голоднi, ©ли всi, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
   Найменший вiдкушував пожадливо, поки втишив  гостру  голоднiсть.  Потiм
ощадне спожива╨, з забарнiстю, потребуючи довгочасностi самого  ©дження  -
вiд мимовiльно© спонуки: як звiрик.
   Найстарший з'©в трiшки i пiшов по кухоль. У шлунку  сталося  щось:  мов
невагомi речовини заповнили мiсця пiд ребрами, або сам змiнився,  i  тепер
закрито глибочину його для ©жi, тому - пекота. Можна  подужувати  ©©,  хоч
болюче вiдда╨ться на серцi.
   Дико зголоднiвши, Оленка  жувала  печиво:  терпiла  нудний  смак,  поки
живнiсть переважала вiдразу; аж ось - немож ливо далi! Кiнчили вечерю.
   Другого дня, коли прокинулися, вже  розвиднiло  надворi.  Свiтло  бiлi╨
крiзь шибки, залiпленi снiгом. А в хатi так  холодно  i  так  скорбно  вiд
безнадiйно© злиденностi, що сам день перестав радувати собою,- всi зразу ж
звернулися думкою до печива. До©ли остачу i ждуть,  поки  спечеться  вовий
малясник.  Вiн,  покладений  на  стiл,  виглядав  принадно:   чотирикутник
темно-рудого кольору заповнював "лист",  бляшаний  аркуш,  загнутий  вгору
всiма краями. Порiзали корж на кусники, беруть в рот,- знов вiднаджу╨,  як
i вчора. Батько i мати терпеливiшi, переборюють вiдсмак, ©дять,  але  дiти
небагато спожили i - кiнець.
   - ╞ж, дитинко! Чого не береш? -  пита╨  мати  Оленку,  думаючи:  "Нехай
хлопцi чують i привертаються до миски".
   Нiхто не простягнув руки по свiжий кусник. Раптом - дряпання в надвiрнi
дверi.
   - Я знаю, хто! - сказав Андрiйко, пiднявшися з мiсця: бiгти в сiни.
   - Зорик,здогадалася Оленка i теж поспiшила до порога.
   Мати спиня╨:
   - Куди ж ви? Одягнiться, тодi виходьте!
   Вхопили дiти по одежинцi на плечi i вискочили з  хати.  "Справдi,  бiля
дверей стояв, опустивши голову, Зорик, ©хнiй собака, який  влiтку  пропав,
та вiн i жив недовго в дворi.  Мирон  Данилович  надибав  його  в  полi  i
поманив за собою - подарунок для дiтей, що  всяку  тваринку  люблять.  Пес
давно, мабуть, вiдбився вiд свого попереднього двору i здичавiв надто,  бо
покрутився бiля хати, поплигав бiля дiтей з мiсяць i вiдбiг ворiт.
   Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо  блищить,
бляклими цятками в чорнотi.
   Хотiли дiти погладити - вiн вiдходить.
   Оленка побiгла в хату i винесла кусник  малясника,  кинула  на  снiг...
Собака торкнувся писком до печива, втягнув повiтря раз,  другий  i  пiдвiв
голову - не взяв кинутого. Ще пiдождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тiльки,
що кличуть:  "Зорик,  Зорик",  без  жодного  дання,  вiн  знетерпеливився,
повернув вiд хати i потрусив снiжною вулицею.
   Коли дiти вернулися, мати нагадала:
   - ╞жте, бо прохолоне!
   - Я годi! - сказав найменший.
   - Оленко, чом не ©си?
   - Вже не хочу. Нехай малясник буде на обiд.
   - На обiд я ще спечу.
   - То нехай буде на вечерю.
   Микола зразу ж лiг: жовтий з обличчя i аж темний, як бабуся була  перед
смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала,  що  болить,  приносила  пити
гарячу настоянку з зiлля, як чай, припрошува